Істо рія Украї ни історія земель сучасної України українського народу та інших її мешканців що проживають на території У

Істо́рія Украї́ни — історія земель сучасної України, українського народу та інших її мешканців, що проживають на території України, від доісторичних часів до сьогодення.

Територію України первісні люди почали заселяти з давніх-давен (перші сліди датуються близько 1 млн років до н. е.), після чого вже її не полишали навіть в часи найбільшого просування льодовиків на південь ^[⇨]. Територія країни належить до найперших вогнищ цивілізації та містобудування, вона входить до первісного ареалу приручення коня, винаходу колеса та освоєння перших металів людством ^[⇨]. Різні хвилі міграції індоєвропейців до Європи та пізніші в зворотному напрямку склали підґрунтя різнобарвної картини її населення.

Поділ території на великі природні лісову й степову смуги зумовив різні форми господарювання й заклав характер подальших історичних процесів, в яких степ український завжди залишався невід'ємною складовою загальноєвразійських історичних і етноміграційних процесів у Великому степу ^[⇨]. Грецька колонізація морського узбережжя увібрала територію України до орбіти античної цивілізації як її північний фронтир ^[⇨]. Велике переселення народів першої половини першого тисячоліття н. е. ^[⇨] підживило процеси державотворення у слов'янських племен ^[⇨], у яких на Східноєвропейській рівнині постала потужна середньовічна держава Київська Русь ^[⇨]. Подальші процеси феодального дроблення відкинули окремі її частини на різні орбіти європейського ^[⇨] та євразійського світів (Золота Орда) ^[⇨].

Західні землі Руси спочатку зібрало Велике князівство Литовське, яке, шукаючи союзників у боротьбі з Московським царством та балтійськими німцями тісно інтегрується із Польським королівством ^[⇨]. Утворюється потужна східноєвропейська держава ранньомодерного часу — Річ Посполита ^[⇨]. Соціально-політичні процеси в якому й нагальна потреба в захисті від кочовиків на півдні призводять до появи козацтва ^[⇨]. Яке саме невдовзі стане провідною силою в процесах його руйнації, становленню нової української нації, розбудові самостійної держави — Гетьманщини ^[⇨]. Українська нація, затиснута між трьох світів, мусульманського півдня, католицької твердині на заході й нового православного центру на сході, намагається торувати власний шлях, що на певному етапі більш тяжів до останнього ^[⇨].

Завдяки культурному просвітництву хвилі мігрантів з Подніпров'я, що знайшли місце застосування власним талантам на Москві, остання поступово частково європеїзувалася та трансформувалася у потужну євразійську силу — Російську імперію ^[⇨]. Ця сила за декілька століть поглинула майже усі українські етнічні землі, намагалася асимілювати їхнє населення.

Придушуючи всі спроби власної національної розбудови українців ^[⇨], намагається не дати іншим державам відірвати їх до власних орбіт, поєднуючи силу та підступність, перманентно нав'язує власну волю українському народові ^[⇨]. Народові, що наприкінці XX століття виборов для себе ще один шанс бути господарем на своїй землі ^[⇨]. Український народ продовжує боротьбу за власну незалежність ^[⇨].

Історичні назви українських територій

Докладніше: Назва України

Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У X—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.

Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі та Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).

На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).

Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна (саме ця назва зустрічається також у деяких іноземних документах — наприклад, у списках студентів Сорбонни). Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали у двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського простору.

Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.

Доісторичний період

Докладніше: Доісторична Україна

Кам'яна доба

Докладніше:

Палеоліт (1,5 млн — 11 тис. років тому). Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тис. років тому. Найдавніша стоянка первісної людини на території України, Королево-1 на Закарпатті, віком від 1 млн років (). У верхніх шарах пізнього палеоліту сліди культури ашель і мустьє. Останнє палеолітичне поселення існувало тут на початку вюрмського зледеніння — близько 50 тис. років тому. Заселення відбувалося із заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тис. років тому. Знаряддя праці цих людей, у яких археологи вбачають пітекантропів, виявлено окрім Закарпаття також на Наддністрянщині, Житомирщині, Донбасі та в Криму. Проте викопних решток пітекантропів не знайдено. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: гюнцького, , (максимальне, льодовик доходив до умовної лінії Дніпро — Львів) і вюрмського, які формували природні зони України: тундру, лісостеп і степ.

У середньому палеоліті, у так звану мустьєрську добу, що тривала 100—35 тис. років тому, територію України займали неандертальці. Дослідники виявили понад 300 стоянок і поховань цих людей, переважно у гірських районах Закарпаття, Прикарпаття, Надпоріжжя, ряд стоянок в печерах східної частини Кримських гір — Киїк-Коба, , Буран-Кая III, Вовчий Грот. На стоянці Молодове на Дністрі була знайдена лопатка мамонта з малюнками на ній.

Ранній та середній палеоліт України
Печера Киїк-Коба, неандертальська стоянка
Верхній палеоліт України
Макет Кирилівської стоянки
Мізинський браслет з мамутового ікла на монеті України

Люди сучасного типу, Homo sapiens sapiens, або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тис. років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців. Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли близько 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи. На сході країни визначною пам'яткою пізнього палеоліту слугують перші петрогліфи Кам'яної Могили (останець часів Сарматського моря), це місце було культовим центром кроманьйонців степової зони. Відомі стоянки часів пізнього палеоліту на території України: Мізин (на правому березі Десни), Межиріч (Черкащина), Кирилівська (у межах Києва). У цей час люди призвичаїлись використовувати природні джерела вогню, пізніше навчились видобувати його самостійно, виготовляти одяг, облаштовувати штучні житла. Форма господарювання була привласнювальною (збиральництво, мисливство). Формуються найфундаментальніші основи сучасної суспільної організації, зароджуються перші вірування, первісне мистецтво.

Мезоліт (11-8 тис. років тому). Період збігся з таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління сприяло збільшенню кількості населення. Апогей розвитку мисливського господарства. Зникнення льодовикової фауни внаслідок комплексу факторів (від кліматичних змін до прямого винищення людиною) призводить до остаточної кризи палеолітичних засобів мисливства. У цей період людина одомашнила собаку, винайшла лук і рибальське знаряддя. Замість колективного полювання на стадних тварин ця справа стає індивідуальною. Відбувається загальна індивідуалізація способу життя, побутове виокремлення родин від спільного роду. Одночасно відбувався поступовий перехід від кочового до осілого життя. Формувались перші територіальні громади. Середня очікувана тривалість життя збільшилась від 20-25 років до 35. У цей час на території сучасної України відбувається поширення мікролітів. В Україні виявлено понад 300 мезолітичних місцезнаходжень, які класифікують у південно-степову та полісько-лісостепову культурно-територіальні зони. Криза привласнюваного мезолітичного господарства поступово змусила людей взятися за відтворювальні форми господарювання.

Неоліт (8-6 тис. років тому). Відбувається неолітична революція (термін запропоновано Гордоном Чайльдом) — перехід від привласнювального господарства (полювання, збиральництво) до відтворюючого (тваринництво, землеробство). Населення переходить до осілого способу життя, винаходить кераміку (що посіла важливе місце в поліпшенні засобів приготування й зберігання їжі), займається землеробством і скотарством (одомашнено більшість сучасних свійських тварин), що через нерівномірність географічних умов призводить до територіального поділу праці й розвитку торгівлі. З'являється ремісництво (особливо плетіння, на основі якого в деяких груп населення виникло ткацтво) і прошарок людей-організаторів з яких викристалізовується з часом аристократія. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися переважно через Балканський півострів і Подунав'я. До цього часу відноситься буго-дністровська культура.

Початок доби металів

Енеоліт, або мідна доба (7-5 тис. років тому).

Ця епоха позначена впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство в лісостепу і мисливство в лісовій смузі. Час великих землеробських культур на теренах України, перш за все трипільської (VI—III тисячоліття до н. е.) — культури величезних як на той час (10-15 тис. мешканців) концентричних протоміст з двоповерховими будівлями. Трипільці мали гончарні печі та власну знакову систему, тобто були близькі до створення власної цивілізації. Однак цьому завадив екстенсивний характер хліборобства, який розпорошив сили трипільців. Трипільці відомі власною оригінальними розписами на кераміці, дрібними статуетками людей і тварин, керамічними моделями будівель, саней, тронів та сокир і біноклеподібними келихами. Цю археологічну культуру вперше відкрив Вікентій Хвойка, пізніше ретельно дослідили археологи Тетяна Пассек та Михайло Відейко. На сході України ці часи представлені середньостогівською культурою.

Енеолітичні культури України
Новоолександрівський курган бронзової доби під час розкопок 2021 р.
Характерна трипільська біноклевидна посудина на поштовій марці України
Автентична модель трипільського житла
Реконструкція трипільського протоміста (Тальянки)
Культури бронзової доби України

Бронзова доба (III тисячоліття — XII століття до н. е.). Період поширення виробів із бронзи (сплаву міді з оловом, або миш'яком). Аридизація клімату пожвавлює розвиток засобів виробництва, змушує степові племена розвивати кочове скотарство, а лісостепові — орне землеробство. Розширюється асортимент культурних рослин, зароджується садівництво. Продуктивність праці пожвавлює посилення майнової нерівності. Занепад трипільської культури позначився консолідацією скотарів і появою ямної культури (2800—2300 до н. е.), у носіях якої вчені вбачають аріїв, індоєвропейців. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури на південному сході Україні постає катакомбна культура (2300—1300 до н. е.), носії якої перебували у контактах з хліборобською культурою шнуркової кераміки (2300—1700 до н. е.), що займала територію північного заходу країни. Після XVII століття до н. е. катакомбну культуру заступила зрубна культура (1700—1300 до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила тшинецька культура (1700—1200 до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю хліборобів.

На XII—X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільнотами, північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіно-угри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.

Давня історія

Докладніше: Залізна доба на території сучасної України

Скіфо-сарматська доба

Докладніше:

Кімерійці — перші відомі скотарські іранські племена на теренах сучасної України, що прийшли близько XV століття до н. е. з Передньої Азії через Кавказ і заселили степову й лісостепову зони. Вони перші принесли з собою залізне знаряддя (залізні мечі, оздоблені бронзою руків'я) й започаткували нову добу — залізну. Поховання робили як й інші іранці в курганах. У Гомера кімерійці згадуються в «Одіссеї» під етнонімом «гіпемологи», тобто ті, що п'ють кобиляче молоко. Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер, але й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують цей народ під назвою «гамірра». Кімерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський півострів, де вони мали укріплені городища. Саме кімерійці збудували близько року до н. е. перше відоме місто-порт на території України. Їхнім головним заняттям були військові походи. Вважається, що кімерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Їхня матеріальна культура дійшла до нас у вигляді прикрас із кісток, різноманітної зброї (луки, кинджали, мечі, молоти) з поховань зі стелами.

Скіфи, інші іранські племена з Центральної Азії, у VII столітті до н. е. витіснили кімерійців зі степу. Вони також були скотарями, кочовиками, полюбляли воювати. У Криму вони мирно асимілювалися з таврами, які жили тут з I тис. до н. е. й займалися скотарством, рільництвом та рибальством. Через тісні торговельні й культурні зв'язки з грецькими колоністами Північного Причорномор'я їхня культура, побут, міфологія та звичаї були добре описані («Скіфія» їхнього сучасника, давньогрецького історика Геродота) й дійшли до нас. У прикрасах характерною рисою тої доби є звіриний стиль (пектораль із Товстої Могили). У Північному Криму та нижній течії Дніпра відома велика кількість скіфських поховань-курганів (Товста могила, Солоха). Розрізняють скіфів-орачів на півночі (Чорноліська культура) та скіфів-скотарів на півдні. Серед південних скіфів вирізнялись, так звані «царські», які панували над іншими, збираючи з них данину. Царські скіфи поступово під впливом греків переходять до осілого способу життя (Неаполь Скіфський), утворюється перше державне об'єднання, відоме під назвою «царство Атея». 513 року до н. е. перський цар Дарій робить невдалий військовий похід до Скіфії з метою підкорити її народи, але отримує від непокірних скіфів замість «води й землі» лише «птаха, жабу, мишу і п'ять стріл».

Рання залізна доба України
Розритий скіфський курган Солоха
Розселення скіфів в Україні
Золотий скіфський гребінь
Бій римлян з сарматами, колона Траяна

У II—III століттях скіфи поступово зі сходу витискуються іншими кочовими скотарськими іранськими племенами — сарматами (савроматами). Ці народи добре відомі своєю войовничістю і міцною статурою. Вони, як і представники катакомбної культури до них та алани після, робили собі штучну деформацію черепів. Важка сарматська кіннота була затребувана римською армією в різних куточках імперії. Значну роль у житті сарматів відігравали жінки-амазонки. Археологічна культура сарматів значно бідніша за скіфську, для предметів ювелірного мистецтва (особливо фібул) сарматів також характерний звіриний стиль, але його відрізняє велика кількість коштовного каміння (бірюза та червоні самоцвіти).

З IV століття після перенесення столиці Римської імперії до Костянтинополя, а згодом й розділу держави на західну та східну частини, територія України починає інтенсивніше потрапляти під культурний вплив Візантії.

Давньогрецькі колонії

Докладніше: Давньогрецькі колонії Північного Причорномор'я

У VIII столітті до н. е. в Греції відбувається демографічний вибух. Через брак родючих земель це спричинює масоване розселення і грецьку колонізацію Середземноморського світу (за словами давньоримського історика Плутарха, греки на берегах Середземного моря розсілися «немов ті жаби на берегах ставу»). Колонізація торкається й північних берегів Чорного моря. Ці процеси підсилюють незалежність окремих громад, дають альтернативу царській тиранії в полісах, отже пожвавлюють перехід до демократичних форм правління. VI століттям до н. е. датується вік появи першого грецького поселення на острові Березань в гирлі Дніпра (Борисфеніда). З часом на півдні сучасної України з'являються інші міста-держави: Тіра і Ніконій (на Дністрі), Ольвія (іонійська культура на Південному Бузі), Херсонес (дорійська культура біля сучасного Севастополя), Пантікапей (біля сучасної Керчі), Феодосія, Танаїс (в гирлі Дону). Економіка давньогрецьких полісів базувалась на високорозвиненому ремісництві, землеробстві (пшениця, виноград) та торгівлі з місцевими. До материнських полісів направляли хліб, вино, рибний соус гарун, виміняне хутро, мед, худобу. У полісах була розвинена рабовласницька демократія — уся влада належала громадянам («демосу»), що зі зброєю в руках боронили власну громаду й радились на агорах, шляхом голосування вирішували важливі питання. Окрім громадян поліси населяли безправні раби, інші греки, що не були громадянами, займались здебільшого торгівлею («метеки») та іноземці . Головним джерелом постачання рабів був військовий полон, народження від рабині чи купівля на невільничих ринках. Колонії складалися власне з поліса та сільськогосподарських округів. Міста було оснащено водогоном та водостоком, були поширені ремесла й торгівля, карбувались власні монети. Нащадки давніх греків мешкали в Криму аж до кінця XVIII століття, коли за наказом Катерини II їх було насильно переселено у Приазов'я.

Античні міста України
Руїна Ольвії
Кераміка знайдена в Ольвії
Руїна Херсонесу
Царський курган на картині Карло Боссолі, 1856 рік

У V столітті до н. е. на берегах Керченської протоки, між Керченським та Таманським півостровами утворюється сильна централізована Боспорська держава. Спершу це був союз полісів (Феодосія, Фанагорія та ін., столицею був Пантікапей), які мали певну автономію, та згодом це об'єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка цього царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн пудів зерна щорічно. З часом Боспор тривало протистоїть експансії Риму на північний схід. Останній її правитель Мітрідат VI Євпатор у I столітті до н. е. зазнав остаточної поразки й вкоротив собі віку. Північне Причорномор'я потрапляє під вплив Римської імперії, хоча офіційні кордони держави проходили Дунаєм-Дністром (Траянові вали) і Кавказькими горами, а в Криму римські гарнізони перебували лише в окремих полісах.

Давньогрецька культура принесла до Північного Причорномор'я античну архітектуру, мистецтво, освіту, розвинену науку (особливо медицину), виноградарство та виноробство. Як наслідок грецької колонізації: розвиток демократичного устрою, технологій землеробства і ремесел, урбанізація, уведення в обіг монети, південний вектор цивілізаційної орієнтації населення.

Готські часи

Докладніше: Черняхівська культура

Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я. У середині III ст. н. е. з басейну Вісли (вельбарська культура) на землі легендарного родючого Оюму переселяються скандинавські племена готів. Військова вправність та вождівська організація дозволила їм за часів Германариха підкорити величезні території в Східній Європі, місцеве землеробське населення лісової частини Подніпров'я (легендарна страта антського вождя Божа) та витіснити його на північ, вигнати іранські племена сарматів зі степу та завоювати Крим. Це призвело до заснування ними власного королівства (описаного в праці «Гетика» римського історика Йордана) зі столицею Данпарстад (ймовірно, городище біля села Башмачка, Дніпропетровської області). Деякі вчені вважають, що готи також були причетні до формування черняхівської археологічної культури (кінець II — середина V століття н. е.) — одного з найцікавіших явищ у дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їх географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Зокрема, зафіксовано, що саме в цей час на території України уперше стали використовувати гончарний круг та залізні лемеші, запровадили склоробне виробництво, всебічно розвинули металургію та різноманітні залізообробні ремесла. Цю державу знищив 375 року н. е. союз кочових азійських племен гунів, яких очолював Баламбер. Невдовзі гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла (помер 453 року). Після кількох поразок від римлян і союзників вона втрачає силу і розпадається.

Артефакт київської культури, II-III століття
Черняхівська культура, III-IV століття
Територія України в IV столітті
Остготська кераміка Лівобережної України
«Гізур викликає гунів на бій», Пітер Арбо, 1886 рік
Артефакт пеньківської культури, VI-VII століття

Ці процеси дали змогу нащадкам племен київської культури, що сформувалась на основі пізньозарубинецької та була витіснена готами на північ, знову вийти на світову арену й поновити розселення праслов'ян (колочинська, пеньківська культури) на південь в лісостеп і степ, перейти Карпати і Дунай і потрапити до Паннонії та Візантійської імперії. Скориставшись наслідками юстиніанової чуми VI століття слов'яни заселяють майже спустошені Балкани й стають головним етно-культурним рушієм цього регіону на наступні 1,5 тис. років.

Див. також: Свідчення античних авторів про терени України

Середні віки

Кочові держави

Після великого переселення народів в Північному Причорномор'ї почався довгий період нестабільності. Після держави кочовиків гунів був створений Аварський каганат. Після його розпаду східну частину України заселяли осілі племена аланів (Подоння) і кочові булгари, що мігрували Північним Причорномор'ям за Дунай до сучасної Болгарії. Торговельні шляхи степом (Великий шовковий шлях між Китаєм і Візантією) з VII століття контролював Хозарський каганат, археологічно представлений салтово-маяцькою культурою. Через територію країни зі сходу до Паннонії (сучасна Угорщина) пізніше переселялись угри — легендарні Леведія (між Дніпром і Доном), Етелькуза (між Дніпром і Дністром), Угорське урочище в Києві. В часи Київської Русі в степовій зоні існували держави печенігів і половців (кипчаки).

Слов'яни у давнину

Докладніше: Праслов'яни

Прабатьківщина слов'ян не має загальновизнаної локалізації. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I—II століття н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як «венеди» або «венети». Етнонім «склавіни» вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що в VI столітті вже були три гілки слов'ян: венеди (на північ і схід від Вісли й Карпат), анти (між Дністром і Дніпром) і склавіни (Нижнє Подунав'я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення цих племен початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського. Пізніше слов'ян більш детально описав візантійський історик Прокопій Кесарійський у своїй трилогії імператора Юстиніана (527—565). Це були часи, коли на спустошені юстиніановою чумою Балкани з півночі під тиском Великого переселення народів переселялись і слов'янські племена.

Між V—VII століттями на території склавинів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов'янських племен. Племінні союзи слов'ян на теренах сучасної України: поляни (з центром в Києві), сіверяни (Чернігів), деревляни (Житомир), дуліби й бужани — у верхів'ях Дністра та басейні Західного Бугу, уличі (бузько-дністрове межиріччя), тиверці (дністрово-прутське межиріччя), білі хорвати або хорутани (Прикарпаття). На території Східноєвропейської рівнини також жили інші слов'янські племена: дреговичі, радимичі, в'ятичі, кривичі, ільменські словени (Новгород). Економічною основою східнослов'янських племен була родова власність на землю, коли знаряддя праці, продукти та майно поступово розділяють між родинами. Характерною рисою суспільного ладу була наявність сільської громади як об'єднання індивідуальних господарств. Слов'яни провадили осілий спосіб життя, що вимагало орне хліборобство — основа господарства. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь та ріпу. Зерно мололи на зернотертках, а потім — на жорнах. Поширене було й тваринництво, переважно розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Менше значення мало рибальство, а полювання велось для здобуття цінного хутра. У релігійному світогляді формується культ природи на чолі з Перуном.

«Прадавні слов'яни», Іванов С. В., 1909 рік
Східнослов'янські племена, 700—850 роки
Збруцький ідол
«Поховання шляхетного руса в Булгарі», Генріх Семирадський, 1833 рік

Вождівство було владним устроєм в слов'янських племенах. Вождь — виборна посада, заснована на особистих рисах і вчинках лідера. У IX столітті виборні вожді поступово замінюються аристократією та успадкуванням посад. У боротьбі з узурпацією влади племінною верхівкою та з міжусобицями всередині самої аристократії альтернативою виступають запрошені з боку військові лідери. У другій половині IX століття арабські джерела згадують про формування у Східній Європі (з проблематичною локалізацією) трьох політичних утворень народу русів: Куяби (Київ?, Повіслення?), Салавії (Ладога?) та Арсанії (Скандинавія?, Тмуторокань?).

Русь

Докладніше: Русь

Утворення та становлення

Докладніше: Новгородщина

Перша достеменна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З IX століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який дістав назву «шлях із варягів у греки». Він починався від озера Ільмень, а далі проходив де малими річками, де волоком і Дніпром до Чорного моря. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття трьох найбільших артерій Русі — Дніпра, Прип'яті та Десни, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому біля Києва починає формуватися певний союз племен. Інший сильний центр сформувався також у Новгороді — найбільшому торговому центрі на півночі Русі.

Візантійська імперія дізнається про нове потужне об'єднання після походу Аскольда та Діра на Константинополь 860 року. Візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення до християнства варяга Аскольда та його дружини. Вже 862 року жителі Новгородщини запросили нормана Рюрика до себе князем «земля наша рясна, але ладу в ній нема» (хоча стовідсоткових доказів існування князя з таким іменем не існувало в ті часи). По його смерті залишився його малолітній син Ігор, а влада перейшла до Олега — який став над ним регентом. Державні інституції займались восени збиранням данини (кружляння, полюддя), зовнішньою торгівлею (імпорт зброї, предметів розкоші, вина; експорт хутра, меду, шкір, воску, рабів), військовою підтримкою купців та війнами. Значне місце в цей час займає князівська дружина. 882 року Олег прийшов із дружиною до Києва, обманом вбив Аскольда, об'єднав північні та південні землі Русі та проголосив Київ столицею і «матір'ю міст руських». Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів до Візантії 907 та 911 року, за результатами яких остання виплатила величезну контрибуцію та дала право безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, він обійняв княжий престол 912 року та продовжив політику зміцнення Русі, приєднавши уличів та тиверців. 941 і 944 року здійснив невдалі походи на Костянтинопіль, де його флот було розбито «грецьким вогнем», й підписав менш вигідну угоду, ніж Олег. Ігоря вбили деревляни під час збору данини (полюддя) 945 року.

Становлення Русі (862-912)
Найдавніші міста України
«Гості з-за моря», Микола Реріх, 1901 рік
«Волокуть волоком», Микола Реріх, 1915 рік
Похід Олега на Костянтинопіль, 907 рік

Ольга, вдова Ігоря, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини й запровадила погости (місця її збору); заснувала дипломатичні відносини з німецьким імператором, Папою Римським, Візантією та прийняла християнство. Київське князівство Ольга передала 964 року Святославу (сину Ігоря), який був войовничим язичником, провів майже все життя в походах — останній «справжній варяг» на княжому престолі. Він підкорив в'ятичів, ясів і касогів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хозарів на сході; вів успішні війни з болгарами та Візантією, навіть хотів перенести столицю власної держави до Переяславця. Але 971 року потрапив в облогу у фортеці Доростол, через що йому довелося повернути завойовані землі та повернутися до Києва. Дорогою, біля дніпровських порогів, його вбили печеніги, що були у змові з імператором. Розділ Святославом Русі між трьома своїми синами (Ярополком, Олегом та Володимиром) призвів до першої міжусобиці по його смерті, з якої переможцем вийшов Володимир.

Хрещення і розквіт

Докладніше: Хрещення Русі

За роки правління Володимира Святославича (978—1015) Русь значно збільшується за рахунок завоювання та приєднання Червоної Русі, Закарпаття й Корсуня. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням понад 5 млн людей та територією 800 тис. км². Соціально-економічний устрій держави не відрізнявся від устрою інших тогочасних європейських держав. Основу його складало натуральне господарство, громадське володіння землею, підсічно-вогневе землеробство, скотарство. Володимир провів реформу місцевого самоврядування, ліквідувавши племінні автономії та ставлячи своїх намісників. 988 року Володимир оголосив про прийняття християнства Візантії, хрестив киян в Почайні, збудував перший кам'яний храм — Десятинну церкву, впровадив і . На відміну від спроб Ольги та Аскольда, це торкнулося широких верств населення, стало вирішальним кроком подальшої історії українських земель. Провів адміністративну, монетарну та військову реформи: посадив у великих містах намісників і синів, карбував власні златники та срібники, роздавав прикордонні землі вірним васалам в обмін на організацію оборони. Саме за вказівкою Володимира створено систему захисних споруд, відомих у народі як «Змієві вали», що простягалися на 1000 км.

Златник Володимир Великого
Змієві вали
«Хрещення Русі», Васнецова В. М.
Софійський собор
Саркофаг Ярослава Мудрого у Софійському соборі

Попри ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави, після смерті Володимира Русь вступає у період міжусобної боротьби 1015-1019 років. Перемогу у протистоянні з братами здобув Ярослав Мудрий (1019–1054), який до 1036 року правив Руссю спільно з братом Мстиславом. Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. й на тому місці збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть донині. Впродовж 1037–1039 років було створено перший літописний звід, побудовано перші книжкові майстерні. Було засновано Києво-Печерську лавру, обрано київського митрополита Іларіона. Проведено судову реформу — запроваджено першу на Русі збірку законів — «Руська правда». На півдні він приєднав землі Поросся, на заході — ряд земель Польського королівства. Ярослав Мудрий широко застосовував шлюбну дипломатію, активно одружував дочок з європейськими правителями.

Роздрібненість та ординська навала

Докладніше: Монгольська навала на Русь

Смерть Ярослава Мудрого 1054 року принесла новий період міжусобиці між його синами (Ізяслав, Святослав і Всеволод). Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства, результатом яких став 1072 року документ — «Правда Ярославичів». 1097 року Володимир Мономах скликав з'їзд князів у Любечі, на якому було запроваджено новий вотчинний принцип спадкування княжого престолу — закріплено феодальну роздрібненість. На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом, який після повстання 1113 року був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Він розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава, активно боронив місто від навал половців.

Після смерті Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха, 1132 року Русь остаточно втратила свою єдність. До середини XII століття на території єдиної держави сформувалося близько 15 великих удільних князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. На території сучасної України це були: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське і Галицьке. У пізніших літописах саме цим періодом (1187 рік) уперше датується топонім «Україна». Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 роками правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.

Південні князівства Русі, 1220-1240 роки
Саркофаг Володимира Мономаха у Софійському соборі
Ніша із похованням Ярослава Осмомисла в соборі Святого Юра
Монголи в бою, мініатюра XIII століття
Золота брама граду Ярослава часів монгольської навали (реконструкція)

Усе це значно послабило могутню державу, що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці 1223 року руські князі, які не мали єдиного командування, зазнали катастрофічної поразки. Але смерть Чингісхана відклала на деякий час монгольське просування на захід. 1238 року війська хана Золотої Орди Бату-хана (Батия) спустошили північно-східну Русь. 1240 року вони вторглися на південь, захопили і вщент зруйнували Київ. Після Батиєвої навали руські князівства опинилися під важкою залежністю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це стало поворотним моментом в історії українських земель, які, по суті, втратили незалежність.

Галицько-Волинське князівство

Докладніше: Галицько-Волинське князівство

Галицьке князівство відокремилося від Києва 1097 року, найбільшої могутності сягнуло за часів Ярослава Осмомисла (1153-1187), галицького князя, що створив могутню державу, розбудовував міста, воював із половцями. За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке й Волинське князівства існували окремо, але 1199 року волинський князь Роман Мстиславич захопив Галич і створив єдине Галицько-Волинське князівство. 1203 року він захопив і Київ, який після спустошення 1169 року Андрієм Боголюбським не мав вже того значення. На той час князь Роман створив могутню державу, папа Іннокентій III пропонував йому стати королем Русі за перехід до католицтва, але той відмовився. По його смерті під час польського походу, впродовж 1205-1238 років у державі заправляла олігархічна боярська верхівка. 1238 року син Романа Данило Галицький, повернувшись із угорського вигнання, захоплює Галич та стає повновладним правителем князівства. Після походів монголів до центральної Європи, він у битві під Ярославом 1245 року остаточно перемагає боярську опозицію. Отримавши ярлик від монголів на правління, відновлює фортеці, зводить мури Кременця і Холма, переносить свою столицю до останнього. Укріпившись, 1252 року він розпочинає війну з монголами. Шукаючи допомоги, 1253 року в Дорогичині приймає королівську корону від папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монголів, який так і не відбувся. Через що Данило не пустив до себе католицьких місіонерів й розірвав стосунки із папською курією. Данило Галицький брав участь у війні за австрійський престол, робив військові походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів, але 1258 року скорився монгольській владі, поновив ярлик на князювання й зруйнував укріплення своїх міст.

«Роман Галицький зустрічає папських легатів», Микола Неврев, 1875 рік
«Замкова гора Кременця», Наполеон Орда, 1862 рік
Єпископська митра, ймовірна корона Данила
Місце данилового града в Холмі, Польща
Печатка Юрія Львовича

Після смерті Данила 1264 року престол зайняв його син Лев Данилович (1264-1301). Він переніс столицю до новозбудованого Львова, воював з угорцями (приєднав Мукачево) і поляками (захопив Люблінську землю). По смерті Лева, престол зайняв його син Юрій I (1301-1308), який втратив Люблінську землю, переніс столицю до Володимира-Волинського, титулував себе «королем Русі, князем Володимирії», увійшов до союзу із Тевтонським орденом проти інших слов'янських князівств та заснував 1303 року православну Галицьку митрополію. 1325 року на престол було запрошено польського князя Болеслава Тройденовича, який відомий під іменем Юрій ІІ Болеслав, за його часів розпочалось активна полонізація українських земель. 1340 року, з отруєнням невдоволеними боярами Юрія ІІ, єдина Галицького-Волинська держава припинила своє існування.

Литовсько-руська доба

Докладніше: Королівство Польське та Велике князівство Литовське

У XIV столітті підіймається Молдавське князівство, що розширює й закріплює північно-східні межі своїх володінь долиною Дністра, 1359 року Буковина стає його частиною як Шипинська земля. У цей саме час польська шляхта та литовські князі з роду Гедиміновичей вдало скористались початком занепаду Золотої Орди в процесі збирання і переділу західноруських земель. Починаючи з XIII століття, у боротьбі з німецьким Тевтонським орденом та галицько-волинськими князями формується литовська держава. До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили білоруські й українські землі, та й пануванню на цих теренах Золотої Орди було покладено край значною мірою зусиллями Великого князівства. 1340 року польський король Казимир захопив Львів. Того ж року литовський князь Любарт Гедимінович (хрещений під іменем Дмитра) зайняв Волинь. Пізніше Київські, Чернігівські та Подільські землі приєднав до своїх володінь литовський князь Ольгерд, завдавши 1321 року на річці Ірпінь поразки руським князям, а 1362 року на Синіх Водах татарам. Литовські князі виступили заміною Рюриковичам у процесі об'єднання руських князівств. Вони діяли за принципом «нового не вводимо, старого не міняємо», активно переймали руську культуру: право («Руська правда»), мову, православ'я, активно укладали шлюби із руською знаттю.

1370 року помирає останній польський король з династії П'ястів — Казимир III Великий. Престол успадкувала його онука Ядвіґа, що призвело до довгих дебатів, в результаті яких було вирішено запросити великого князя литовського Яґайла Ольґердовича. 1385 року була укладена Кревська унія — шлюбний договір, за яким Ягайло прийняв католицтво і став польським королем. Через 2 роки Галицька земля була передана під польську корону. Владу ж у «Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському» перебрав його двоюрідний брат Вітовт, що відстоював незалежність князівства. Він проводив державницьку політику, централізував владу, замінив удільних князів на намісників, ліквідував Київське, Подільське, Новгород-Сіверське і Чернігівське князівства, розширив володіння правим берегом Дніпра до Чорного моря, де заклав систему укріплень (Каравул, Білгород, Хаджибей). У цей час, 1399 року золотоординський темник Єдигей, засновник Ногайської орди завдає йому нищівної поразки у битві над Ворсклою, а 1408 року встановлює кордон із Московським князівством по річці Угрі. 1410 року Вітовт очолив спільну польсько-литовсько-руську рать і розбив німецький Тевтонський орден у Ґрюнвальдській битві. 1413 року уклав Городельську унію з Ягайлом, що підтверджувала незалежність Великого князівства. 1415 року в Новгородку висвятив всупереч волі константинопольського патріарха київським і литовським митрополитом Григорія Цамблака. Натомість сили кочовиків на південно-східному фронтирі його держави залишались при силі, 1416 року Єдигей спалив Київ, але не спромігся захопити його замок.

Замок Любарта у Луцьку
«Ґрюнвальдська битва», Ян Матейко, 1878 рік
Печатка Вітовта з гербами Литви, Жемайтії та Русі (хрест)
Велике князівство Литовське, 1434 рік
Битва під Оршею, 1514 рік

По смерті Вітовта 1430 року княжий розгорнулась боротьба за великокняжий престол між Свидригайлом, якого підтримали православні й промосковські бояри з князями, та Сигізмундом, що дотримувався прозахідного вектора розвитку князівства, яка переросла в громадянську війну, в якій остаточно перемогла партія Сигізмунда. Під час цієї смути протягом 3 років проіснувало Велике князівство Руське. Західні українські землі увійшли до складу Польщі як Руське і Подільське воєводства, боярам надали ті самі права, що були у польської шляхти, містам місцеве самоврядування — магдебурзьке право. 1452 року були остаточно ліквідовано Волинське князівство, а 1471 року — Київське. 1481 року князі-«самостійники» спробували утворити змову, але її було придушено у зародку. Останнім виступом руських князів, нащадків Рюрика, було повстання князів Глинських 1508 року. Воно було придушено, князі з частиною земель (Стародубщина, Чернігівщина, Новгород-Сіверщина) внаслідок московсько-литовської війни перейшли до Московщини. З початку XVI століття триває московсько-литовський конфлікт за руські князівства. 1514 року війська Костянтина Острозького у битві під Оршею розбили армію Василія III і зупинили на деякий час загарбання Москвою руських земель.

Причорномор'я. Створення Кримського ханства

Докладніше: Дике Поле, Кримське ханство, Генуезька Газарія та Феодоро

Золота орда за своєю суттю була кочовою державою і тому дуже нестабільною. Морська торгівля з країнами Середземномор'я здійснювалась за допомогою колоній і флоту Генуезької республіки (Джинестра, Чембало, Кафа, Солдая, Тана та ін.), що з'явились на півночі Чорного моря після падіння Костянтинополя через хрестові походи — Газарія. У цей час греко-готське православне населення колишніх візантійських земель зорганізовується в царство Феодоро (або Готія) з центром на плато Мангуп в Криму. 1449 року за підтримки Литви та генуезців від влади Орди звільнилось Кримське ханство на чолі з Хаджі I Ґераєм. До її складу увійшли кипчаки, хозари, ногаї та інші народи. Територія ханства охоплювала південні межі сучасної території України (в Криму північну степову частину) та Кубань. Столиця була в Солхаті. Проте вже 1478 року ханство потрапило під вплив від іншої сили — Османської імперії тюрків-османів. Османи швидко прибирають в свої руки всю морську торгівлю через Чорноморські протоки, генуезці покидають свої колонії, а кримські татари, позбавлені значних прибутків, потрапляють в скрутне становище.

Карта півдня України, 1390 рік
Генуезька колонія Солдая
Руїни Мангуп-Кале
Руїни Солхата
«Ханський палац у Бахчисараї», Карло Боссолі, 1857 рік
Збір ясиру на німецькій гравюрі

Нова епоха

Докладніше:

З XVI століття Європу наповнює золото й срібло з відкритої Америки, підживлюючи інфляцію, одночасно відбувається міграція робочої сили в зворотному напрямку та руйнація феодального натурального господарства, що спричинює стрімкий ріст цін на зерно. Польські й литовські магнати вирішують задовольнити цей попит на ринку шляхом створення великих товарних сільськогосподарських підприємств — фільварків. Задля роботи на яких закріпачується вільне населення. Невдоволена й пасіонарна частина населення якого втікає на необжиті простори Дикого Поля на південний схід. Князі з роду Острозьких та Вишневецьких на Волині очолюють цей стихійний процес, одночасно з реколонізацією лісостепових і колонізацією степових земель, створюючи укріплені міста за течією Дніпра та на Лівому березі (Гадяч, Корсунь, Лохвиця, Лубни, Пирятин, Прилуки, Ромни, Чигирин та інші), надаючи переселенцям певні пільги й послаблення. Так вони ставали ще заможнішими й могутнішими.

Річ Посполита

Докладніше: Річ Посполита

Лівонська війна московського царя Івана Грозного за руську спадщину знов підштовхнула Велике князівство Литовське до союзу із Польським королівством, який був оформлений Люблінською унією 1569 року. Новоутворена держава, аристократична республіка Річ Посполита обох народів (лат. Res Publica Utriusque Nationis — «спільна справа двох народів») урівнювала в правах польську, литовську та руську шляхту, яка на спільному сеймі обирала собі короля. Утворювався спільний сенат, уводилась єдина валюта, скасувались внутрішні кордони та мита. Відбувається рецепція римського приватного права, протягом XVI століття приймаються три Литовські Статути, які були створені на основі давньоруських норм права, кодифікованих Ярославом Мудрим та наступними київськими правителями. На українських землях, що переходили під польську корону, утворювались 6 адміністративно-територіальних одиниць: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське і Руське воєводства. Литовська автономія залишалась в питаннях суду, війська, бюджету та адміністрування на землях сучасної Литви і Білорусі.

Карта Речі Посполитої, 1569 рік
Адміністративний поділ Речі Посполитої, 1619 рік
Люблінська унія
Литовський статут 1588 року і слуцький пояс

Релігійні питання

Після публікації 31 жовтня 1517 року Мартином Лютером своїх «95 тез» Європою прокотилась хвиля Реформації. Православні ієрархи мало відрізнялись від розкритикованих католицьких, тому популярність протестантизму сильно зростала на теренах України, разом із поширенням гуманістичної культури епохи Відродження. У католицькій Польщі в цей час розгорнули свою діяльність контреформістський орден єзуїтів Ігнатія Лойоли. Головною їхньою діяльністю було просвітництво, вони засновували численні колегіуми — релігійні навчальні заклади. 1573 року була укладена Варшавська конфедерація, що визначила засади релігійної терпимості в державі. З боку православ'я просвітителем виступив князь Костянтин Василь Острозький, який запросив з Москви друкаря Івана Федорова до Львова, щоб той 1574 року уперше видав православні книги руською мовою — «Апостол» і «Буквар». Вже через 2 роки він за зразком єзуїтських колегіумів у Острозі засновує слов'яно-греко-латинську школу, першим ректором якої став Герасим Смотрицький. 1586 року братство руських ремісників і купців Львова отримало автономію (ставропігію), 1586 року відкрило власну школу й викупило друкарню Федорова. Релігійні питання спричинили бум полемічної літератури (Герасим та Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Петро Скарґа, Іпатій Потій). 1582 року папа римський Григорій XIII наказав виправити юліанський календар. За новим григоріанським пропускалось 10 днів, через що між католиками й православними виникла розбіжність у відзначанні релігійних свят й поглибився розкол. На шляху православного просвітництва з миру стали церковні ієрархи Іпатій Потій та Кирило Терлецький, що очолили тих, хто заради особистої вигоди вирішив шукати союзу із католицькою церквою. 1596 року була підписана церковна Берестейська унія, що утворила греко-католицьку церкву (католицькі догмати, православні обряди, влада папи римського) й розколола Київську митрополію, православні в державі залишились поза законом. 1599 року Іпатій Потій став першим греко-католицьким митрополитом, відкрив семінарію в Бересті. Того ж року у Вільно православна та протестантська шляхта уклали договір про спільну боротьбу. 1613 року предстоятелем греко-католиків став Йосиф Рутський, який урівняв в статусі руські школи та єзуїтські колегіуми, реорганізував чернецтво, створив орден святого Василія.

Іпатій Потій
Василь-Костянтин Острозький
«Апостол» — перша друкована українська книга
Києво-Печерський монастир
Петро Могила
Києво-Могилянська академія на поштовій марці України

1620 року кошовий отаман Петро Конашевич-Сагайдачний домігся того, щоб єрусалимський патріарх Феофан III, що повертався з Москви після висвяти московським патріархом Філарета, висвятив митрополитом Київським, Галицьким та всія Руси Йова Борецького. По смерті Йова 1631 року митрополичу кафедру очолив Петро Могила, що працював над зміцненням владної вертикалі всередині православної церкви, відновив діяльність щорічних церковних соборів, обмежив вплив шляхти, впорядкував діяльність монастирів, 1632 року заснував Києво-Могилянську академію.

Козаччина

Докладніше: Українське козацтво

Супроти татарських набігів на північній межі Дикого Поля з селян, що рятувались від закріпачення на великих фільварках формуються козацькі ватаги. Своєрідними «дверима» в Поле з боку густо заселеного Середнього Подніпров'я були пороги Дніпра, а за порогами починався Низ. Річище тут було засіяне безліччю островів, a Дніпро розділявся на рукави, утворюючи чисельні озера, затоки й протоки — Великий Луг. Слово «козак» тюркського походження й означає «вільну людину». «Козакування» полягало й у землеробстві, рибальстві, тваринництві й полюванні, час від часу вони супроводжували східні каравани. Перша писемна згадка про козаків датується 1492 роком, що напали на турецький корабель у Дніпровому гирлі. Зростання чисельності козацьких ватаг та їхні набіги на землі Кримського ханства створювали постійну напругу у відносинах між литовськими князями і ханом (пізніше Османською імперією). 1556 року магнат Дмитро Байда Вишневецький заради боротьби з кочовиками засновує першу козацьку січ, дерев'яну укріплену залогу, за порогами Дніпра на острові Мала Хортиця. Перша документальна згадка про січ зустрічається у Мартина Бельського. 1559 року, перебуваючи на службі московського царя Івана Грозного воює Азов у пониззі Дону, а 1570 року запоріжці тут засновують Черкаський городок, першу столицю Донського козацтва. Робив також походи на Молдову, був схоплений османами і страчений через підвішування на гаку 1562 року. За свої діяння став популярним героєм усної народної творчості.

Запорожці мали військово-демократичний устрій політичного життя, усі питання вирішували на загальних радах шляхом одностайного прийняття, керівні органи були виборними — отамани та козацька старшина. З часом внаслідок поступового майнового розшарування старшина дедалі більше перебирала на себе владні важелі, відбувалось розшарування й віддалення від бідної частини — голоти, сіроми. Етнічний склад козаків був дуже строкатим, і окрім руських людей, що становили більшість, тут було багато татар, московитів, поляків, угорців і німців. Князь Василь-Костянтин Острозький з метою приборкання козацтва обрав інший шлях й першим почав їх винаймати за платню в якості прикордонників. Польський король Сигізмунд II Август 1572 року прийняв на державну службу 300 реєстрових козаків під проводом Яна Бадовського, а 1578 року інший король, Стефан Баторій розширив загін до 500 найманців із базою в Трахтемирові. Реєстровцям надали ряд привілеїв: самоуправління, власний виборний гетьман (Ян Оришовський), право володіти землею. Запорозькі ж козаки перебували на нелегальному становищі. Морські походи козаків на чайках значно ускладнювали відносини Речі Посполитої із Османською імперією. Ці вояжі козаків призвели до того, що 1589 року татари здійснили один з найбільших набігів на Україну. Султан Мурад III погрожував привести 200 тис. вершників, якщо поляки не покінчать з козаками. Весняний сейм 1590 року прийняв ухвалу «Порядок щодо низовиків та України», що мусила служити гарантією взятих перед султаном зобов'язань «вивести українних людей з Низу всіх».

Українські землі в XV столітті
Мала Хортиця
Дмитро Байда Вишневецький
Козак Мамай
«Запорожці пишуть листа турецькому султану», Ілля Ріпин, 1880 рік

Розширення магнатами власних земель призводило до збройних сутичок і цілих повстань. Так на Київщині впродовж 1591-1593 років вирувало повстання під проводом гетьмана реєстровців, колишнього слуги Острозьких, Криштофа Косинського через землі Білоцерківського староства. Повстання було придушене загонами магнатів під проводом Северина Наливайка, який невдовзі сам підняв 10 тис. козаків на боротьбу із шляхтою впродовж 1594-1596 років, через неспроможність уряду оплатити участь козаків військову участь в австро-турецькій війні в Молдові та Угорщині. Приборкати козацьку армію вдалося лише регулярними силами польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Сейм оголосив козаків злочинцями i ворогами держави, але вже невдовзі змушений був звертатись по допомогу боєздатного й дешевого війська у війнах проти Швеції, Московського царства та з турками. Великі загони реєстровиків Самійла Кішки успішно воювали під час польсько-шведської війни в Лівонії у 1601—1602 років, a невдовзі широким полем активності реєстрових, низових і донських козаків стали землі Московщини під час Смути.

Учасник московських походів кошовий отаман Петро Конашевич-Сагайдачний, прославив себе у морських походах козацьких ватаг на човнах-«чайках», які грабували портові міста, звільняли бранців, а 1616 року через 7 століть повторили походи руських дружин і пограбували передмістя Стамбулу. Того ж року звільнили велику кількість рабів в Кафі. 1618 року війська Сагайдачного допомогли відбити в Москви Чернігівщину і Сіверщину. Така активність козаків на морі спричинила Хотинську війну 1620—1621 років між турками і поляками. Перемогти 300 тис. армію турків в Хотинській битві знов допомогли козаки Сагайдачного.

Монета України присвячена Северину Наливайку
Петро Конашевич-Сагайдачний
Козацька чайка на поштовій марці УНР
Атака козацької флотилії на турецькі галери в Криму
План Кодацької фортеці

У першій половині XVII століття земельні володіння польської шляхти з роду Потоцьких, Замойських, Калиновських, Конецпольських та ін. сягають меж козацьких займищ у степу, що призводить до прямого збройного протистояння між великими землевласниками та вільними козаками, лави яких поповнили реєстровці, чисельність яких після війни зменшили з 40 до 3 тис. Невдоволення нерозглянутими петиціями до короля переросло на Київщині в масове покозачення й повстання Марка Жмайла 1625 року. У результаті якого Куруківськими угодами затвердили 6 козацьких полків реєстровців та налаштували їх проти запорожців. 1630 року відбулося повстання Тараса Федоровича (Трясила). 1635 року французьким інженером Гійомом де Бопланом (автором першої карти України) за наказом сейму з метою не допустити селян на Січ перед першим дніпровським порогом було зведено фортецю Кодак. Яку вже за кілька тижнів захопили й зруйнували повсталі запорожці Івана Сулими. Впродовж 1637-1638 років відбулися повстання Павла Бута (Павлюк), Дмитра Гуні та Якова Острянина. Після придушення повстань польський сейм утвердив «Ординацію Війська Запорізького», що скасувала всі права і привілеї реєстровців, відновила фортецю Кодак й спричинила на 10 наступних років «золотий спокій».

Українська козацька держава

Докладніше: Українська національна революція (1648—1676)

Українське селянство все сильніше відчувало гніт покріпачення магнатами, навіть на новоосвоєних землях пільгові роки закінчувались й розпочинались звичаєві утиски. Так само містяни в приватних містах були незадоволені відсутністю самоврядування. Дрібна шляхта не бачила рівних можливостей із магнатами. Православні чітко бачили різницю між власними правами і правами католиків. Усе це призвело до поступового уявлення населенням руських воєводств про свою окремість як народу по відношенню до народу польського королівства та населенню литовського князівства, що мало дещо відмінні права та умови життя. Проте як більшість руського політикуму вже ополячилась і покатоличилась, керівна роль у гартуванні політичних ідей і становленні українців як окремої нації відійшла до прошарку вільного й озброєного козацтва.

Хмельниччина

Докладніше: Хмельниччина

Приводом до нового козацького повстання та закінчення «золотого спокою» став звичайний напад 1647 року чигиринським підстаростою Данилом Чаплинським на хутір Богдана Хмельницького Суботів, під час якого було вбито сина й захоплено в полон дружину. Хмельницький із синами втік на Січ, де вміло переманив на свій бік запорожців, які обрали його своїм ватажком, заручився підтримкою 40 тис. ногайської кінноти Тугай-бея у кримського хана , на початку лютого 1648 року розбив залогу коронного війська на Січі й розпочав повстання. 1648 року було здобуто ряд перемог над військами шляхти (Стефана Потоцького і Мартина Калиновського) під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. У боях яскраво проявив себе «права рука» Хмельницького — Максим Кривоніс. Повстання підтримав простолюд, селяни і міщани нападали на маєтки, знищували шляхту, католицьких священників та євреїв. Війська повстанців дійшли до Замостя, де Богдана чекала звістка про вибори сеймом нового короля та призначення воєначальником посполитого війська князя Яреми Вишневецького. Маючи надію домовитись із новим королем, Богдан відвернув від Варшави й 2 січня 1649 року урочисто завітав до Києва як національний герой через Золоті ворота. Перебуваючи у Києві Богдан значно змінив свою позицію з «козацького автономізму» в рамках Речі Посполитої до звільнення «з лядської неволі… народ увесь руський… по Львів, Холм і Галич». Домовитись із новообраним королем Яном ІІ Казимиром не вдалося. Влітку 1649 року на допомогу 100 тис. повсталим українцям під Зборовом із власним військом прийшов сам Іслам-Ґірей III. Після домовленостей з татарами король 20 серпня прийняв Хмельницького з його «Козацькими пунктами». Облога Збаража була знята, і війська короля рушили у напрямку Львова, війська Хмельницького до Києва, а татари до Криму, збираючи ясир. Результатом Зборівської битви стали Зборівські угоди, за якими реєстр із 40 тис. Війська Запорізького отримував автономію Гетьманщини (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства), обіцянку скасування берестейської унії, амністії та вигнання євреїв, єзуїтів і польських військ, скасовувалося кріпосне право та фільваркова система. Незадоволеними залишався простолюд, що повинен був повернутись до своїх панів. Так Українська держава постає на світовій арені вже як суб'єкт.

Першим кроком на міжнародній арені Богдана як самостійної сили було намагання під час 1650 року укласти «династичний шлюб» із молдовським господарем Василєм Лупулом, оженити свого сина Тиміша на його донці Розанді й отримати таким чином союзника у війні із Річчю Посполитою. 28 червня 1651 року відбулася наймасштабніша сутичка визвольної війни — битва під Берестечком, де війську 80-140 тис. українців та татар протистояло 80-200 тис. польського війська. Через зраду татар, що полонили Хмельницького, та вправність польського війська козаки відступили. Роль наказного гетьмана взяв на себе Іван Богун. Через непорозуміння між селянською й козацькою частинами війська, було знищено 8 тис. війська, втрачена частина артилерії, гетьманська булава й печатка. За результатами битви було підписано Білоцерківські угоди, за якими шляхті повертали маєтки у Брацлавському і Чернігівському воєводствах, а Гетьманщина обмежувалася лише Київським. Удвічі зменшували козацький реєстр і забороняли самостійну зовнішньополітичну діяльність. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину. Цей документ не був підписаний сеймом, бо вперше в історії польського парламентаризму один шляхтич скористався своїм правом вето.

Карта України, 1648 рік
Богдан Хмельницький
Іслям Ґірей III
«Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким», Микола Самокіш, 1934 рік
Приблизні межі території Гетьманщини

Вже наступного року Богдан Хмельницький зі свого боку порушує угоду, йде походом на Молдову, де одружує Тиміша на Розанді, фактично посвоячившись із литовським великим гетьманом Янушем Радзивіллом, що одружився з сестрою Розанди, Оленою. Хмельницький 1653 року перемагає польське військо під Батогом і козацько-татарське військо бере в облогу короля Яна ІІ Казимира в Жванці. Під час якої Іслам Ґірей не дозволив отримати повну перемогу й розчарував Хмельницького як надійний союзник. У результаті було поновлено дію статей Зборівської угоди. 11 жовтня на прохання Богдана Хмельницького Земський собор Московської держави ухвалив прийняти Військо Запорозьке «з городами їх і землями під государя високу руку».

Союз із Москвою і Швецією

Докладніше: Переяславська рада та Шведський потоп

У 8 січня 1654 року на Лівому березі Дніпра у Переяславі Хмельницький скликав раду, на якій частина козаків присягла на вірність московському царю Олексію Михайловичу. Не присягнули ряд полковників (Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський) разом із Іваном Богуном, а також духовенство. Делегація боярина Василя Бутурліна привезла рішення Земського собору та відкинула зустрічну вимогу козацтва на особисту царську присягу козакам. Рішення Переяславської ради було закріплено Березневими статтями, в яких прописувався 60 тис. козацький реєстр та виборність старшини, проголошувався московський протекторат, дозволялась самостійна зовнішня політика, окрім як з Польщею та османською Портою. Москва зобов'язалася піти війною на Річ Посполиту, а на кордонах Гетьманщини виставлялись московські залоги. Таким чином українське питання переросло із внутрішньої проблеми у міждержавну. Навесні 1654 року Москва захопила Смоленськ і просунулась до Березини, розпочалась тривала московсько-польська війна. Наступного року шведський король Карл X Густав, підбурюваний посполитою шляхтою, що була незадоволена зміцненням королівської влади, зненацька розпочав війну проти Речі Посполитої під час . Шведські війська окупували Великопольщу, Ліфляндію, Курляндію, восени обложили Краків і взяли штурмом Варшаву. Богдан Хмельницький спільно з російським допоміжним корпусом узяв в облогу Львів. Король Ян Казимир збіг до австрійської Сілезії. Цей період окупації шведами-лютеранами в польській історіографії заведено називати «шведським потопом». Велику роль у народній партизанській боротьбі зі схизматиками («шарпаній війні») відіграв київський каштелян Стефан Чарнецький, відомий жорстокими розправами як з повстанцями, так і з мирним українським населенням. Впродовж 1656 року королю вдалося визволити більшість земель і вже в жовтні в Немежі біля Вільна було підписано московсько-польське Віленське перемир'я, з обіцянкою Олексію Михайловичу стати польським королем після смерті Яна Казимира. На противагу цьому Хмельницький розгорнув дипломатичну діяльність, результатом якої стало затвердження в замку антипольської коаліції між Семигородом, Швецією, Бранденбургом та Гетьманщиною (разом із Молдовою і Волощиною) і планів першого поділу Речі Посполитої. Смерть Хмельницького 6 серпня 1657 року й австрійсько-польське зближення завадили цим планам.

Руїна

Докладніше: Руїна

Період після смерті Богдана Хмельницького від 1657 до 1687 року, що відзначився розпадом держави, міжусобицями, поділом території по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою та іноземною інтервенцією, зветься в українській історіографії «Руїною».

По смерті Богдана гетьманом було обрано його малолітнього сина Юрія, а генерального писаря Івана Виговського його регентом. Виговський пішов на зближення з польською шляхтою, результатом чого було підписання 16 вересня 1658 року Гадяцької угоди, що декларувала перетворення Речі Посполитої на триєдину федерацію Польської корони, Великого Литовського та Руського князівств зі спільним сеймом, військом і зовнішньою дипломатією та під керуванням виборного короля. Проте вона не була реалізована через опір з боку промосковської опозиції. У жовтні 1658 року московський уряд зірвав Віленське перемир'я і відновив воєнні дії, захопивши майже всю Білорусь і Литву, 1659 року московське військо було нагло спрямоване на Україну, але 9 липня під Конотопом вщент розгромлене спільним військом Виговського і кримського хана Мехмед Ґерая IV. Однак через дії козацької опозиції Якима Сомка, Виговський змушений був зректися булави на користь Юрія. На новій Переяславській раді 1659 року під охороною московського війська князя Трубецького було поглиблено залежність Запорізького війська від Москви. 1660 року біля Ґданська було підписано Олівський мир між Польщею і Швецією. У цей час загони Стефана Чарнецького звільняють Білорусь і Литву, під Чудновом поляки оточують загони Шереметьєва та Юрія Хмельницького й змушують підписати Слободищенський трактат. Відбувається поділ козацької України на вірне московському царю Лівобережжя й прибічників Речі Посполитої на Правому березі Дніпра. Після невдалого походу на Лівий берег проти Якима Сомка, Юрій Хмельницький зрікся булави й постригся в ченці під іменем Гедеон.

1663 року в Ніжині відбулась Чорна рада на якій за підтримки Івана Сірка було обрано гетьманом Лівобережжя Івана Брюховецького. Він підписав Московські статті за якими розпочалось омосковщення Лівобережної України. Того ж року гетьманом Правобережжя обрано Павла Тетерю, який поступився 1665 року булавою на користь Петра Дорошенка. 9 лютого 1667 року в Андрусовому, під Смоленськом, між поляками й московитами було укладено Андрусівський мир, за умовами якого до Росії відходила Смоленська земля і Лівобережна Україна з Києвом; Запорозька Січ мала перебувати під спільним контролем обох держав. У відповідь на поділ України Дорошенко проводить ряд реформ, набирає наймане військо сердюків і перемагає Брюховецького. На раді в Корсуні він обирається гетьманом «обох берегів Дніпра» і разом із кримським ханом Мехмед Ґераєм IV у вересні 1668 року оточує загони польського гетьмана Яна Собеського під Підгайцями. Але козацько-татарський союз було порушено походом запорізького отамана Сірка на Крим. Собеський уклав мирні угоди із татарами і козаками. Наступного року поляки визнали Дорошенка виборним гетьманом. Його не задовольнили польські поступки й у березні 1669 року на козацькій раді біля Корсуня Військо Запорозьке проголосило свій перехід під протекторат Порти, всі етнічні українські землі проголошувались . Того ж року гетьманом Лівобережної Гетьманщини обрали Дем'яна Многогрішного, який підписав Глухівські статті з Москвою. Пропольська партія на чолі із Миколою Ханенком на Правому березі влітку того ж року прийняла на раді під Уманню клейноди від польського короля. Впродовж 1671-1672 років Собеський і Ханенко встановлюють свою владу на Поділлі, проте Дорошенко за допомогою турецької та татарської армії Мехмеда IV та Селім Ґерая бере в облогу Кам'янець і Львів. За результатами Бучацького трактату 1672 року Поділля відходило Османській імперії, а Дорошенко перебирав владу на Правобережній Україні. Того ж року на Лівому березі гетьманом обрали Івана Самойловича, який підписав нові Конотопські статті, чим значно обмежив свою самостійність. 1673 року Собеський розбиває турок під Хотином і обирається новим королем Речі Посполитої під іменем Яна III. Невдачі у війні проти турецько-українського союзу змусили його підписати вже через три роки під Журавно мир з османами. Петро Дорошенко ж зрікся булави, присягнув московському царю й служив на засланні в'ятським воєводою, гетьманом турецької частини України знов проголосили Юрія Хмельницького. Його війна 1677—1681 років із Москвою і Самойловичем розорила Правобережжя, 1679 року частину населення депортувала на Лівий берег і Слобожанщину — Великий згін. Війна закінчилась Бахчисарайським миром й закріпленням Правого берега за Туреччиною. 1683 року польська армія за участі правобережних козаків на чолі з Семеном Палієм прийшла на допомогу австрійській армії під час облоги Відня. Війська європейської коаліції в генеральній битві 12 вересня вщент розгромили турецьку армію й зупинили османську експансію до Європи. 6 травня 1686 року в Москві було підписано Вічний мир, угоду за якою Смоленська земля, Лівобережна Україна з Києвом та Запоріжжя відходили до Російської держави, за що вона зобов'язувалась допомогти державам Священної ліги у війні з турками.

Польсько-литовсько-руська держава за проєктом 1658 року
Поділ Речі Посполитої за Андрусівським миром
Юрій Хмельницький
Іван Виговський
Петро Дорошенко
Пам'ятник козакам у Тюркеншанцпарку, Австрія

Саме до цих часів можна віднести оформлення української нації, бо до об'єднання з Московією мешканці Південної Русі вважали себе «руськими», але після об'єднання виявилося, що населення «Великої» та «Малої Русі» має великі відмінності, щоб вважатися єдиним народом. Відтоді мешканці берегів Дніпра почали усвідомлювати себе спільністю, хоч і близькою до росіян (мова, релігія, історичне коріння), але все ж таки окремою, із власною історією, культурою, мовою, традиціями. Російський уряд всіляко намагався наявні розбіжності ліквідувати, позбавити «малоросів» і «білорусів» оригінальних рис, традицій і мови з метою асиміляції титульною нацією «великоросів».

Україна, як місце нескінчених воєн, стала джерелом міграційних потоків. Освічені православні обирали місцем застосування своїх талантів Москву. Там вони за своїм звичаєм засновували школи в яких навчали грецької мови й латини, знайомили із найкращими здобутками європейської культури. Свого часу митрополит Петро Могила запропонував царю Михайлу заснувати монастир і колегію в Москві, а його син, цар Олексій Михайлович вже сам просив про допомогу інтелектуальною елітою заради виправлення церковних книг. Симеон Полоцький став вчителем його дітей, Федора і Петра, а в Москві було створено першу Слов'яно-греко-латинську академію. З часом українське просвітництво викликало церковну реформу патріарха Никона, що призвела до її розколу на старообрядників і новообрядників. Визначний український культурно-просвітницький діяч того часу, Феофан Прокопович був палким прихильником царя Петра І. Він заклав теоретичні підвалини ідеї модернізації Росії на засадах освіченого абсолютизму і підпорядкування православної церкви владі самодержця. Під впливом техніків, інженерів та військовиків із Західної Європи та західноруських вчителів, вчених і православних монахів відстале Московське царство поступово змінювало віковий ординський вектор на європейський, ставало модернізованою Російською імперією.

Гетьманство Мазепи

Докладніше: Північна війна в Україні

1687 року внаслідок Коломацького перевороту Самойловича було усунено, гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Мазепу й період Руїни офіційно завершився. Мазепа підписав Коломацькі статті, що обмежували його владу і посилювали московську присутність. Свою політику Мазепа провадив в інтересах старшини, яка отримувала права, вольності та маєтності, а селяни натомість «панщину» (2 дні на тиждень) на користь старшини. Він тісно товаришував з російським царем Петром І, допоміг йому захопити турецьку фортецю Азов й отримати вихід до Чорного моря. 1697 року королем Речі Посполитої було обрано саксонського курфюрста Фрідріха Августа під ім'ям Август II. Вже наступного року на особистій зустрічі у Раві-Руській до війни зі Швецією залучив Петра I. У травні 1699 року на іншому фронті він у Карловицях (сучасна Сербія) підписав із Туреччиною мирну угоду, за якою Правобережна Україна повернулась під владу польської корони й знов заселюється, а у вересні в під Москвою утворюється антишведська .

1700 року розпочинається Велика Північна війна. У липні 1701 року шведський король Карл XII розбив на Західній Двині саксонсько-московське військо і вдерся до Литви. На його бік перейшли найзаможніші магнати Сапєги. У травні 1702 року була захоплена Варшава й створено прошведську конфедерацію що детронізувала Августа II і обрала королем Станіслава Лєщинського — у країні розпочалась громадянська війна. У 1702—1704 роках козаки під проводом Семена Палія оволоділи Правобережжям і укріпили свої позиції. Пропольська партія запросила допомоги в Росії. 1704 року Іван Мазепа придушив повстання і приєднав ці землі до своїх володінь. Під час війни українців посилали на примусові роботи, зобов'язували утримувати розквартировані війська, не надаючи навзаєм військової допомоги згідно Коломацьких угод, що спричинило обурення серед козаків. 1708 року шведський король з військом почав рух на Гетьманщину, тому Мазепа вирішив укласти новий союз, вже зі Швецією, за умовами якого утворювалося Українське князівство. Гетьмана підтримало запорізьке козацтво. За це Петро I наказав зруйнувати столицю Батурин і Чортомлицьку Січ, а на Мазепу накласти церковну анафему. Вірні царю козаки обрали собі гетьманом Івана Скоропадського, який підписав Решетилівські статті. У вирішальній битві під Полтавою 1709 року шведсько-козацьке військо програло московсько-малоросійському. Іван Мазепа разом із Карлом XII відступили в землі Османської імперії на Дністер до Бендер, а 23 тис. вояків шведської армії капітулювало під Переволочною.

Взяття Азова
Полтавська битва
«Іван Мазепа і Карл XII», Густав Цедерстрьом, 1880 рік
Батурин
Конституція Пилипа Орлика

По смерті Мазепи 1711 року запорожці на чолі з Костем Гордієнком обрали собі нового гетьмана — Пилипа Орлика, який уклав з козацтвом першу українську конституцію «Договори і постановлення прав і вольностей Війська Запорозького». Згідно з якою відбувалось розділення влади на три самостійні гілки: виконавчу (Старшина на чолі з гетьманом), законодавчу (Генеральна Рада) та судову. Того ж року у союзі зі шведським королем, Османською імперією та Кримським ханством він здійснив невдалий похід на Правобережжя. Через що російська влада в 1711—1713 роках провела новий згін, силоміць переселивши до 200 тис. осіб з Правобережної на Лівобережну Україну, всі (правобережні полки) було ліквідовано, більшість осель зруйновано. Згідно з Прутським миром та Адріанопольською угодою Московська держава відмовлялась від претензій на Правобережну Україну, визнавала турецьку юрисдикцію над Запоріжжям.

Див. також: Ханська Україна

Обмеження козацької автономії

Докладніше: Глухівський період в історії Гетьманщини та Ліквідація Запорозької Січі (1775)

На Гетьманщині після смерті Скоропадського 1722 року наказним гетьманом було обрано Павла Полуботка. Якого невдовзі ув'язнили в Петербурзі, натомість створивши Малоросійську колегію, виконавчий орган з 6 російських офіцерів. Але як тільки 1727 року постала нова загроза з боку Османської імперії, заради загравання із козацькими масами, колегію ліквідували й дозволили обрати гетьманом Данила Апостола. Він узгодив із царем Рішительні пункти, згідно з якими Гетьманщині поверталася відносна автономія. По його смерті 1734 року імператриця Анна Іоанівна створила Правління гетьманського уряду (з 3 козацьких та 3 російських представників), що діяло до 1750 року. Голова Правління в 1740—1741 роках шотландець Джеймс Френсіс Едвард Кейт висвячував перших масонів серед представників української козацької старшини. 1750 року, коли імператриця Єлизавета заради брата свого фаворита Олексія Розумовського відновила гетьманську посаду, булаву отримав Кирило Розумовський, один з перших українських масонів та останній її гетьман. Він повернув столицю до Батурина, перетворив старшину на шляхетство, перетворив козацькі ради на Генеральне зібрання, провів судову й військову реформи. Відомий архітектор того часу, Іван Григорович-Барський, звів палац Розумовського в Батурині, Собор Різдва Богородиці у Козельці — чудові приклади українського бароко. Розумовський був меценатом таких музичних класиків свого часу, як Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель.

Кирило Розумовський
Палац Розумовського в Батурині
Територія України, 1764 рік
Підпільненська Січ
Кубанські козаки

Нова російська імператриця Катерина II вмовила Кирила повернутись до Петербурга й замість гетьманату створила 1764 року Другу Малоросійську колегію, було скасовано полковий устрій на Слобожанщині. Під час її діяльності відбулась уніфікація державної системи із загальноросійською, проведено Генеральний опис Малоросії, уведено панщину та 1783 року остаточно закріпачено селян. Було створено Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Харківське намісництва. Внаслідок російсько-турецької війни 1768—1774 років було підписано Кючук-Кайнарджійський договір, Кримське ханство отримало незалежність від турків, але фактичну окупацію з боку Росії й примусове виселення християн (вірмен, греків) у приазовські степи. Останню Запорізьку Січ (Підпільненську) було зруйновано 1775 року. Частина козаків переселилася за Дунай, де з дозволу турецького султана заснувала Задунайську Січ, частині було дозволено засвоювати Північний Кавказ і переселитися до Кубані. Катерина II в таємній інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В'яземському дала такі установки: «Малая Россия, Лифляндия, Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушать ония отрешением всех вдруг весьма непристойно б было… Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу».

Російська колонізація Причорномор'я

Російський князь Григорій Потьомкін розгорнув колонізацію українського степу втікачами з інших частин держави та переселенцями з Балкан (на Запоріжжі засновано Новосербію, на правобережжі Подінців'я — Слов'яносербію). Потьомкіним було засновано міста, що в майбутньому стануть великими центрами півдня України: Катеринослав (як центр Запорізького краю), Миколаїв (як поселення корабелебудівників), Херсон (у гирлі головної водної артерії — Дніпра) та Севастополь (військово-морська база Чорноморського флоту). 1783 року, всупереч попередньому договору, було ліквідовано Кримське ханство, останнім ханом якої був Шахін Ґерай — утворена Таврійська область. Унаслідок російсько-турецької війни 1787—1791 років, в якій Росія штурмувала турецькі фортеці (Очаків, Хотин, Ізмаїл) солдатами, що їх набрала переважно з українських селян та безпосередньо за допомоги козаків (Антін Головатий, Сидір Білий, Захар Чепіга), до Росії було приєднано землі між річками Південний Буг та Дністер та закріплено права на Крим. 1795 року за державним наказом шотландський зброяр Карл Гаскойн закладає гарматний чавуноливарний завод на місці сучасного Луганська. Того ж року в Лисичому яру англійським інженером була збудована перша вугільна штольня — розпочалась промислова розробка Донецького кам'яновугільного басейну. Бухарестський мир поклав кінець російсько-турецькій війні 1806—1812 років в якій козаки брали участь з обох боків — задунайські та чорноморські. За його результатами Бессарабія з Буджаком переходили до складу Російської імперії. Під час наступної російсько-турецької війни 1828—1829 років російські війська вдерлись до Задунайської Січі. Її кошовий отаман (Йосип Гладкий) перейшов на бік росіян, за що турецький султан наказав знищити Січ, так завершилась епоха вільного українського козацтва. Російський уряд з козаків Гладкого утворив Азовське козацьке військо в Бердянську (ліквідоване 1864 року).

Потьомкін приймає зречення Шахін Ґерая
Медаль на честь анексії Криму 1783 року
Штурм Очакова 1788 року
Штурм Ізмаїла 1790 року
Азовські козаки атакують турецьких піратів

Ліквідація Речі Посполитої

1699 року у Речі Посполитій остаточно перестали залицятись до козаків й ліквідували стан як поняття. Від утисків католицької шляхти більше нікому було боронити православне населення, тому невдовзі виник рух опришків, ватаг розбійників, що діяли в дусі Робін Гуда. У 1730—1740 роках у Карпатах найвидатнішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Російська імператриця Катерина II випрохала в польського короля рівних прав для православних. Незгодна з цим польська шляхта і священнослужителі утворили Барську конфедерацію на Поділлі й розпочали репресії щодо некатоликів. У відповідь на це 1768 року Максим Залізняк із повстанцями з Холодного Яру об'єднався із загоном козаків Умані під проводом Івана Ґонти, так спалахнуло наймасштабніше гайдамацьке повстання — Коліївщина. Повстання охопило все Правобережжя та перекинулося на Волинь, Поділля і Полісся, але було придушене російськими військами на прохання польського короля.

Реакція шляхти на спроби короля Станіслава Понятовського перетворити олігархічну республіку на прогресивну конституційну монархію та реформувати фактичну конфедерацію земель магнатів на централізовану державу призвела до остаточного послаблення держави й залучення сусідніх держав до вирішення польського питання. Наймогутнішими сусідами Речі Посполитої виявились німецькі абсолютистські монархії Габсбургів, Романових і Гогенцоллернів, що провели наприкінці XVIII століття розподіл її земель та остаточну ліквідацію Республіки. 1772 року відбувся перший поділ; 1793 року — другий, під час якого Російська імперія загарбала Правобережжя, Східну Волинь, Поділля і Брацлавщину; 1795 року відбулася остаточна ліквідація, до складу Російської імперії увійшла вся Волинь, була значно скорочена польська шляхта.

Олекса Довбуш
Максим Залізняк
Дуб Залізняка в Холодному Яру
«Падіння Речі Посполитої», Ян Матейко, 1866 рік
Поділи Речі Посполитої

Після приєднання Кримського ханства, трьох поділів Речі Посполитої та ряду російсько-турецьких війн більшість земель сучасної України опинилась у складі Російської імперії. На українських землях на початку XIX століття було утворено 3 генерал-губернаторства, що об'єднували 9 губерній: Малоросійське (Чернігівська, Полтавська і Харківська губернії), Київське (Київська, Подільська і Волинська), Новоросійське (Катеринославська, Херсонська і Таврійська).

Російська імперія

Перемога у війні над Наполеоном надихнула членів масонських лож на діяльність з перетворення Росії на прогресивну демократичну державу з конституційним устроєм. Після Петербургу найширшим полем діяльності руху декабристів була Україна. Тут 1821 року в Тульчині утворюється «Південне товариство», а у Новоград-Волинському — «Товариство об'єднаних слов'ян». 1817 року козаки Бузького війська виступили проти переведення їх на військові поселення, а 1819 року спалахнуло Чугуївське повстання військових селян проти нелюдських умов життя — аракчеївщини. Під час невдалого грудневого повстання декабристів 1825 року в Петербурзі повстання Чернігівського полку під проводом Сергія Муравйова-Апостола тривало до січня 1826 року. На Поділлі впродовж 1813—1835 років вирувало гайдамацьке повстання Устима Кармалюка. Впродовж 1830—1831 років під час Листопадового повстання поляки намагались відродити Річ Посполиту.

Під час чергової турецько-російської війни Велика Британія, Франція та Сардинське королівство вступилися за Османську імперію чий протекторат (Волощину) захопила Росія і розпочали Кримську війну 1853—1856 років. З метою знищення Севастопольської військово-морської бази 1854 року місцем об'єднаного пароплавного десанту було обрано Євпаторію в Криму. Розпочалась тривала оборона, якою керував адмірал Павло Нахімов, а серед героїв був матрос Петро Кішка. 1855 року селяни Київщини невірно трактували набір в ополчення як поновлення козацтва, розпочалась «Київська козаччина», народний рух селян, що записувалися у «козаки», організовували самоуправні громади і відмовлялися виконувати повинності. Здача Севастополя після поразки на Малаховому кургані, затоплення Чорноморського флоту викликали передчасну смерть Миколи I.

Штаб Чернігівського полку у Василькові
Устим Кармалюк
«Розсічена російська ворона в Криму», плакат 1855 року
Колаж основних подій за царювання Олександра II
Адміністративний поділ українських земель, 1900 рік

Новий імператор Олександр II взявся реформувати країну за західним зразком. Впродовж 1861—1865 років він провів ряд реформ: земельну (селяни переставали бути власністю, отримували земельний наділ за викуп і громадянські права), судову (з'явилися прокурори, адвокати, присяжні та відкриті засідання), військова (заміна 25-річного рекрутства на 6-річну військову повинність), самоврядування (села об'єднувались у волості, утворювались виборні земські та міські управи). Але на Правобережжі земства не уводились до 1911 року через побоювання польської самоорганізації. Індустріальна революція спричинила швидке зростання промислових підприємств, які потребували працівників, до міст масово переїздять селяни в пошуках кращої долі. Росте широке майнове розшарування. Виокремлюється буржуазія, прошарок нових бізнесменів і підприємців, на противагу яким постають наймані працівники — пролетаріат. Виокремлюється прошарок інтелектуалів, працівників розумової діяльності — інтелігенція. На селі майнове розшарування виділяє заможних власників і безземельних наймитів. 1865 року прокладають першу залізницю між містами Одеса і Балта завдовжки 200 км, заради доправлення хліба в порт на експорт. Наприкінці XIX століття загальна довжина залізничних колій дорівнює 8,5 тис. км. На Поділлі та Правобережжі відбувається бум вирощування цукрового буряка, на Лівобережжі — тютюну. У 1870-х роках британський підприємець Джон Юз збудував найбільший в імперії металургійний завод на місці сучасного Донецька. Розвиток металургії спонукає промисловому освоєнню покладів кам'яного вугілля Донецького басейну та залізної руди Криворізького. Паралельно з індустріалізацією, відбувалась і масована урбанізація. Міста змінюють свій вигляд: вулиці вкривають бруківкою, з'являється освітлення, е