Земля (планета)

Земля́ — третя від Сонця планета Сонячної системи, єдина планета, на якій відоме життя, домівка людства. Земля належить до планет земної групи і є найбільшою з цих планет у Сонячній системі. Землю інколи називають світом, латинською назвою Терра або грецькою — Гея.

Земля 

Фотографія Землі, зроблена з Аполлона-17
Названа на честь	ґрунт, суходіл і куля
Орбітальні характеристики
Епоха J2000.0
Велика піввісь	149 598 261 км 1,00000261 а. о.
Перигелій	147 098 290 км 0,98329134 а. о.
Афелій	152 098 232 км 1,01671388 а. о.
Ексцентриситет	0,01671123
Орбітальний період	365,256363004 днів 1,000017421 рік
Середня орбітальна швидкість	29,785 км/с
Нахил орбіти	7,155° до екватора Сонця 1,58° до незмінної площини
Є супутником	Сонця
Супутники	Місяць
Фізичні характеристики
Середній радіус	6371,3 км
Екваторіальний радіус	6378,14 км
Полярний радіус	6356,78 км
Сплюснутість	0,0033528
Довжина обводу	40 075,16 км (екватор) 40 008,00 км (меридіан)
Площа поверхні	510 065 700 км² 70,8 % вода; 29,2 % суша
Об'єм	1,0832×10^12 км³
Маса	~5,9722×10^24кг.
Середня густина	5,515 г/см³
Прискорення вільного падіння на поверхні	9,766 м/с^2, або 1 g
Друга космічна швидкість	11,186 км/с
Період обертання	23 год 56 хв 4,1 с
Сонячна доба	23 год 59 хв 39 с у вересні, 24 год 00 хв 30 с у грудні
Нахил осі	23°26′21″,4119
Альбедо	0,367
Темп. поверхні мін. сер. макс. Кельвіни 183,7 K 287,2 K 331 K
Атмосфера
Тиск на поверхні	101,325 кПа 1 бар
Склад	78,08 % азот (N2) 20,95 % кисень (O2) 0,93 % аргон 0,038 % двоокис вуглецю близько 1 % водяної пари (залежить від клімату)
Земля у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Земля (значення).

Земля є предметом дослідження, значної кількості наук про Землю. Вивчення Землі як небесного тіла належить до царини астрономії, будову і склад Землі досліджує геологія, стан атмосфери — метеорологія, сукупність проявів життя на планеті — біологія. Екологія розкриває процеси біосфери, взаємодії між людиною, живими організмами та довкіллям. Географія дає опис особливостей рельєфу поверхні планети — океанів, морів, озер і річок, материків та островів, гір і долин, а також людських поселень та суспільних утворень: міст і сіл, держав, економічних районів тощо.

Земля є природньою домівкою людства, це необхідний для нормального життя людини інтегративний планетарний простір, який на синергетичному рівні поєднуючи якості землі та її ресурсів з  атмосферою, гідросферою та іншими елементами природного середовища (утворюючи біосферу), безпосередньо впливає як на якість життя так і на здоров’я людини, а відтак потребує бережного відношення.

Загальне

Схема розташування Сонця в Чумацькому Шляху, кути представляють довготи в галактичній системі координат.

Земля в Сонячній системі, розташована у спіралеподібному Чумацькому шляху на відстані 28 000 світлових років від галактичного центру. Точніше, натепер (2020-і) вона перебуває в рукаві Оріона, приблизно в 20 світлових роках від екваторіальної площини галактики. А́льфа Цента́вра — найближча до Сонця зоряна система (4,35 світлових років), що складається з трьох зір: альфа Центавра A, альфа Центавра B, альфа Центавра C (Проксима Центавра).

Як зазначено у передмові, Земля — третя планета від Сонця і станом на 2020-і, єдине відоме космічне тіло, на якому є життя. Хоча великі обсяги води можна віднайти по всій Сонячній системі, лише Земля утримує рідку поверхневу воду. Близько 71 % поверхні Землі становлять океани, а решту 29 % поверхні Землі посідає суша, що складається з материків і островів. Поверхневий шар Землі утворений кількома повільно рухомими літосферними плитами, які взаємодіють, створюючи гірські хребти, вулкани та землетруси. Рідка зовнішня складова ядра Землі виробляє магнітне поле, яке утворює магнітосферу Землі, відхиляючи від населеної планети руйнівні сонячні вітри.

Атмосфера Землі складається здебільшого з азоту та кисню. Парникові гази в атмосфері, як от діоксид вуглецю (CO₂), затримують частину енергії Сонця поблизу поверхні. Водяна пара широко присутня в атмосфері та утворює хмари, котрі покривають більшу частину планети. Більше сонячної енергії отримують тропічні регіони, ніж полярні регіони, і тепло перерозподіляється завдяки циркуляції атмосфери та океану. Клімат регіону залежить від широти, а також від висоти над рівнем моря та близькості до пом'якшувальних погоду океанів. У більшості регіонів трапляються суворі погодні умови, наприклад тропічні циклони, грози та спека, які значною мірою впливають на життя.

Тверді планети Сонячної системи (зліва): Меркурій, Венера, Земля і Марс

Земля являє собою еліпсоїд з довжиною кола приблизно 40 000 км. Це найщільніша планета Сонячної системи. Із чотирьох твердих планет вона найбільша і наймасивніша. Земля розташовується на відстані приблизно восьми світлових хвилин від Сонця (тобто якщо ми бачимо призахідне Сонце, насправді зоря вже заховалася за обрієм, але світло щойно дійшло до нас) та обертається навколо нього, здійснюючи один оберт за рік (приблизно 365,25 днів). Земля обертається навколо власної осі трохи менше ніж за добу (приблизно за 23 години 56 хвилин). Вісь обертання Землі нахилена відносно перпендикуляра до площини її орбіти навколо Сонця, обумовлюючи пори року. Землю у космічному просторі супроводжує один постійний природний супутник, Місяць, який обертається навколо нашої планети на відстані 380 000 км (1,3 світлових секунди) і має розмір приблизно у чверть ширини Землі. Місяць завжди повернений до Землі тим самим боком через припливну взаємодію і він викликає припливи, усталює вісь Землі та поступово сповільнює її обертання.

Лише у XIX ст. геологи зрозуміли, що вік Землі становить щонайменше багато мільйонів років. Лорд Кельвін 1864 року, використав термодинаміку, щоби визначити вік Землі — приблизно від 20 до 400 мільйонів років, що викликало бурхливі суперечки з цього питання; і лише коли наприкінці 19-го та на початку 20-го століть виявили радіоактивність і радіоактивне датування, створили надійний спосіб визначення віку Землі, який доводить, що планеті вже мільярди років.

Тож Земля, як і більшість інших тіл Сонячної системи, утворилася приблизно 4,5 мільярди років тому з газу ранньої Сонячної системи. Протягом першого мільярда років історії Землі утворився океан, а потім у ньому розвинулося життя. Життя поширилося по всьому світу та почало впливати на атмосферу і поверхню Землі, що призвело до кисневої катастрофи два мільярди років тому. Люди з'явилися 300 000 років тому, а 2022 року чисельність населення нашої планети перевищила вже 8 мільярдів осіб. Виживання людей залежить від біосфери Землі та природних ресурсів, але вони самі все більше впливають на довкілля Землі. Сьогодні вплив людства на клімат, ґрунти, води й екосистеми Землі є непевним, загрожує власному виживанню людства та спричинює повсюдне зникнення інших видів життя.

Етимологія

Українське слово Земля споріднене з литовськими žẽmė «земля», žẽmas «низький», латиськими словами zeme «земля», zems «низький», пруськими same, semme «земля», semmai «низький», давньоперським словом zām-. Земля — єдина планета, чия українська назва не походить із давньогрецької чи римської міфології.

Деякі українські вислови зі словом Земля:

Еон, бог вічності, і Мати-земля Теллус (римська Гея) з чотирма дітьми, що уособлюють пори року (мозаїка в Сентинумі (Умбрія), датована 3-м століттям нашої ери).

• За тридев'ять (за сім) земель — дуже далеко.
• Немов виринути з-під землі — раптово з'явитися.
• Топтати землю  — бути живим, жити.
• Не чути землі під собою — бути збудженим, схвильованим чим-небудь радісним, дуже жваво рухатися, працювати.
• Земля обітована — за біблійними переказами це райська країна.
• Землі не доторкатися — дуже легко й швидко бігти.
• Відриватися від землі — втрачати зв'язок із дійсністю.
• Врости в землю; прикипіти (прирости) до землі — завмерти, застигнути на місці від сильних переживань, великої несподіванки.
• Лишитися між небом і землею — бути у невизначеному, непевному становищі.

Сучасне англійське слово Earth розвинулося через середньоанглійську мову від давньоанглійського іменника, який найчастіше пишеться eorðe. Воно має споріднені слова в кожній германській мові. У своєму найдавнішому засвідченні слово eorðe вже використовувалося для перекладу багатьох значень латинського terra та грецького γῆ gē: земля, її ґрунт, суша, людський світ, поверхня світу (разом з морем) і власне земна куля. Як і у разі з римською Террою/Теллусом і грецькою Геєю, Земля могла бути уособленням богині в германському язичництві.

Іноді назва Терра /ˈtɛrə/ використовується у науковій літературі, особливо в науковій фантастиці, щоби відрізнити населену людством планету від інших, тоді як у поезії Теллус /ˈtɛləs/ застосовується для позначення уособлення Землі. Терра також є назвою планети в деяких романських мовах (мовах, що розвинулися з латини), як-от італійська та португальська, водночас в інших романських мовах, це слово породило назви з дещо зміненим написанням (наприклад, іспанська Tierra та французька Terre).

Планетарні характеристики

Гравітаційно-орбітальна модель системи зоря-планета-супутник. Але щоби правильно відтворити рухи пари Земля-Місяць навколо Сонця, супутник у цій анімації повинен обертатися втричі швидше навколо планети.

Земля обертається навколо Сонця еліптичною орбітою (дуже близькою до колової) з середньою швидкістю 29 785 м/с на середній відстані 149,6 млн км із періодом, що приблизно дорівнює 365,24 доби (зоряний рік). Наша планета має супутник — Місяць, який обертається навколо Землі на середній відстані 384 400 км. Нахил земної осі до площини екліптики становить 66°33′22″. Період обертання Землі навколо своєї осі становить 23 год 56 хв 4,1 с. Обертання навколо власної осі зумовлює зміну дня і ночі, а нахил земної осі до площини екліптики разом із обертанням навколо Сонця — зміну пір року.

Форма Землі — геоїд. Середній радіус Землі становить 6371,032 км, екваторіальний — 6378,16 км, полярний — 6356,777 км. Площа поверхні земної кулі 510 млн км², об'єм — 1,083·10¹² км³, середня густина — 5518 кг/м³. Маса Землі сягає ~5,9722×10²⁴ кг. Земля має магнітне, і тісно пов'язане з ним електричне поля^[]. Гравітаційне поле Землі зумовлює її близьку до сферичної форму й існування атмосфери.

Як зазначено вище, за сучасними космогонічними уявленнями, Земля утворилася приблизно 4,7 млрд років тому з розсіяної в протосонячній системі газопилової речовини. Внаслідок диференціації речовини Землі, під дією гравітаційного поля, в умовах розігріву земних надр виникли і розвинулися різні за хімічним складом, агрегатним станом і фізичними властивостями оболонки — геосфери: ядро, мантія, земна кора, гідросфера, атмосфера, магнітосфера. У складі Землі переважає залізо (34,6 %), кисень (29,5 %), кремній (15,2 %), магній (12,7 %)^[]. Земна кора, мантія і внутрішня частина ядра тверді (зовнішня частина ядра вважається рідкою)^[]. Від поверхні Землі до центру зростають тиск, густина й температура. Тиск у центрі планети дорівнює 3,6·10¹¹Па, густина — приблизно 12,5·10³ кг/м³, температура — від 5 000 до 6 000 °C. Основні типи земної кори — материкова й океанічна, у перехідній зоні від материка до океану — кора проміжної будови.

Геофізичні властивості

Додаткові відомості: Геофізика

Термін «геофізика» класично належить до застосувань щодо твердої землі: форма Землі; її гравітаційні, магнітні та електромагнітні поля; її внутрішня будова та склад; її динаміка і їх поверхневе вираження в тектоніці плит, утворенні магм, вулканізмі й виникненні гірських порід. Однак сучасна геофізика опікується ширшими завданнями, як от кругообіг води, зокрема сніг і лід; гідродинаміка океанів і атмосфери; електрика і магнетизм в іоносфері та магнітосфері та сонячно-земна фізика; і подібні питання, пов'язані з Місяцем та іншими планетами.

Геофізика застосовується до суспільних потреб, як от мінеральні ресурси Землі, пом'якшення природних небезпек і захист довкілля. У геологорозвідувальній геофізиці дані геофізичних досліджень використовуються для дослідження потенційних нафтових резервуарів і родовищ корисних копалин на нашій планеті, визначення розташування ґрунтових вод, пошуку археологічних пам’яток, визначення товщини льодовиків і ґрунту та оцінки місць для відновлення природи.

Розмір і зовнішній вигляд

Топографічний вигляд Землі відносно центру планети (замість рівня моря, як на звичайних топографічних картах)

Додаткові дані: Радіус Землі, Кулястість Землі та Геоморфологія

Дивіться також: Список найвищих вершин світу

Вигляд Землі майже кулястий, із середнім діаметром 12 742 кілометри, що робить її п’ятим за розміром тілом планетарного розміру Сонячної системи, та найбільшою серед її земляних планет. Через обертання Землі її форма випукла навколо екватора і злегка сплощена на полюсах, внаслідок чого діаметр на екваторі на 43 кілометри більший, ніж на полюсах. Тож форму Землі точніше буде представити як сплющений сфероїд.

Водночас, форма Землі має місцеві топографічні відмінності. Однак найбільші відхилення, такі як Маріанська западина (10 925 метрів нижче місцевого рівня моря), скорочують середній радіус Землі лише на 0,17 %, а гора Еверест (8 848 метрів над місцевим рівнем моря) подовжує його тільки на 0,14 %. Поверхня Землі розташована найдальше від центру маси Землі, в її екваторіальній опуклості, що робить вершину вулкана Чимборасо в Еквадорі (6384,4 км) найдальшою точкою. Порівняно з жорстким рельєфом суші, океан показує більш динамічний рельєф.

Точкою на поверхні Землі, найближчою до центру планети, є заглибина Літке в Північному Льодовитому океані (6351,7 км від центру). Однак найглибшою точкою нижче рівня моря є безодня Челленджера, але вона на 14,7 км далі від центру Землі.

Щоби виміряти місцеві відмінності рельєфу Землі, геодезія використовує так звану взірцеву Землю, що являє форму, яка називається геоїдом. Таку форму геоїда можна отримати, якщо зробити зразковим океан, котрий покриває Землю цілком і без будь-яких збурень, як от припливи та вітри. У підсумку виходить гладенька, але нерівномірна під дією гравітації поверхня геоїду, що забезпечує середній рівень моря (MSL) як точки відліку для топографічних вимірювань.

Форма Землі

Докладніше: Фігура Землі

Фігура Землі — це ідеалізація, за допомогою якої намагаються відтворити форму планети. Залежно від мети опису вигляду Землі, використовують різні моделі форми.

Перше наближення

Найгрубішою формою опису фігури Землі при першому наближенні — є сфера. Для більшості проблем загального землезнавства цього наближення видається достатнім, щоби використовувати в описі чи дослідженні деяких . У такому разі відкидають сплющеність планети при полюсах як несуттєве зауваження. Земля має одну вісь обертання та екваторіальну площину — площину симетрії та площини симетрії меридіанів, що своєрідно відрізняє її від нескінченності множин симетрії зразкової кулі. Горизонтальній структурі географічної оболонки, притаманна визначена та певна симетрія щодо екватора.

Друге наближення

Див. також: Земний еліпсоїд та Еліпсоїд Красовського

У більшому наближенні, фігуру Землі прирівнюють до еліпсоїда обертання. Ця модель, що відзначається вираженою віссю, екваторіальною площиною симетрії та меридіональними площинами, застосовується в геодезії для обчислення координат, будування картографічних мереж, розрахунків тощо. Різниця півосей такого еліпсоїда становить 21 км, велика вісь — 6378,160 км, мала — 6356,777 км, ексцентриситет — 1/298,25. Положення поверхні легко може бути теоретично розраховано, але його неможливо визначити експериментально в натурі.

Третє наближення

Через те, що екваторіальний переріз Землі також еліпс з різницею довжин півосей 200 м й ексцентриситетом 1/30000, третьою моделлю виступає тривісний еліпсоїд. У географічних дослідженнях ця модель майже не використовується, вона лише свідчить про складну внутрішню будову планети.

Четверте наближення

Докладніше: Геоїд

Геоїд — це еквіпотенціальна поверхня, що збігається з середнім рівнем Світового океану, є геометричним місцем точок простору, що мають однаковий потенціал сили ваги. Така поверхня має неправильну складну форму, тобто не є площиною. Рівнева поверхня в кожній точці перпендикулярна до виска. Прикладне значення та важливість цієї моделі полягає в тому, що лише за допомогою виска, рівня, нівеліра та інших геодезичних приладів можна простежити положення рівневих поверхонь, тобто, в нашому випадку, геоїда.

Обрій на Землі

Корабель віддаляється за обрій (Земля куляста)

Історично так склалося, що відстань до видимого горизонту протягом тривалого часу була життєво потрібною людству для виживання та успішного судноплавства, особливо в морі, оскільки вона визначала найбільшу дальність огляду спостерігача, отже й, зв’язок з усіма очевидними наслідками для безпеки та передавання даних. Це значення зменшилося з розвитком радіо та телеграфу на Землі, але навіть сьогодні, коли літальний апарат керується за правилами польоту без приладів, використовується техніка яка називається візуальний політ, де льотчик застосовує зорове співвідношення між носом літака та виднокраєм для керування літальним апаратом. Літуни також можуть зберігати власне просторове положення, покладаючись на лінію обрію.

Для спостерігачів поблизу рівня моря, неозброєним оком непомітна різниця між геометричним горизонтом (який передбачає взірцево рівну, нескінченну площину землі) і справжнім видноколом (що обумовлює кулясту поверхню Землі). Однак для людини, яка перебуває на пагорбі висотою 1000 м (3300 футів) і дивиться на море, істинний обрій буде приблизно на один градус нижче за горизонтальну лінію.

Поверхня

Додаткові відомості: Суходіл (географія), Педосфера, Океан, Море, Кріосфера.

Приблизно 70,8% поверхні Землі посідає океанська вода, решта 29,2% - суша. У полярних регіонах океан і суша Землі здебільшого вкриті льодом, як показано на цьому складеному зображенні льодового покриву над Південним океаном (сірим кольором) і Антарктидою (білим кольором).

Земна поверхня — це верхній шар твердої або рідкої структури Землі на межі з її атмосферою. Земля як прилизаний (ідеалізований) сфероїд має площу поверхні близько 510 мільйонів км². Землю можна розподілити на дві півкулі. Загалом Земля поділяється за широтою на полярні Північну та Південну півкулі або за довготою на континентальні Східну та Західну півкулі. Що стосується поверхневого розподілу суші та води, Землю можна поділити на водну півкулю, зосереджену на океани, і сушу, спрямовану на твердь.

Більша частина поверхні Землі складається з води в рідкому вигляді або в менших кількостях як крига. 70,8 % або 361,13 мільйонів км² поверхні Землі становить взаємопов’язаний океан, що утворює всеосяжний або світовий океан Землі. Це робить Землю разом із її яскравою гідросферою, водним світом чи океанським світом, особливо в ранній історії Землі, коли вважається, що океан, можливо, тоді повністю покривав Землю. Світовий океан зазвичай поділяють на Тихий океан, Атлантичний океан, Індійський океан, Південний океан і Північний Льодовитий океан, від найбільшого до найменшого. Океан заповнює океанічні западини. Дно океану складається з абісальних рівнин, континентальних шельфів, підводних гір, підводних вулканів, океанічних жолобів, підводних каньйонів, океанічних плато та системи серединно-океанічних хребтів, що охоплюють земну кулю.

У полярних регіонах Землі поверхня океану вкрита сезонно змінною кількістю морського льоду, який часто з’єднується з полярною сушею та крижаними покривами, утворюючи полярні крижані шапки.

Рельєф Земної кори

Суша посідає 29,2 %, або 148,94 мільйонів км² площі поверхні Землі. Вона складається з багатьох островів по всій земній кулі, але переважно з чотирьох величезних континентальних утворень, якими є від найбільших до найменших: Африка-Євразія, Америка (суша), Антарктида та Австралія (суша). Перелічені масиви, далі розбиті та згруповані в континенти. Рельєф дуже різноманітний і складається з гір, пустель, рівнин, плато та інших видів рельєфу. Висота поверхні суші змінюється від найнижчої точки −418 м в Мертвому морі до найбільшої висоти 8848 м на вершині гори Еверест. Середня висота суші над рівнем моря становить близько 797 метрів.

Суша може бути вкрита поверхневими водами, снігом, кригою, штучними спорудами або рослинністю. Більша частина суші Землі має рослинність, але льодовикові покриви (10 %) і пустелі (33 %) посідають значну її частину. Педосфера — це зовнішній шар континентальної поверхні Землі, який складається з ґрунту та зазнає процесів ґрунтоутворення. Ґрунт має вирішальне значення для того, щоби земля була орною. Загальна орна земля на нашій планеті становить 10,7 % поверхні суші, з яких 1,3 % це постійні орні землі. Земля має приблизно 16,7 мільйонів км² орних угідь і 33,5 мільйонів км² пасовищ.

Історія

Докладніше: Історія Землі

Історія утворення

Уявлення художника про протопланетний диск ранньої Сонячної системи, з якого утворилася Земля та інші тіла Сонячної системи

Утворення Землі завдяки акреції тривало 10...20 млн років. Спочатку Земля була майже цілком розплавленою, але поступово охолола, і на її поверхні виникла тонка тверда оболонка — земна кора.

Земля піддавалася навальному влучанню астероїдів упродовж перших 100 мільйонів років, як зараз загальноприйнято визнавати.

Незабаром після утворення Землі, приблизно 4,53 млрд років тому, виник Місяць. Одна з сучасних теорій появи єдиного природного супутника Землі стверджує, що це відбулося внаслідок зіткнення з важенним небесним тілом, яке назвали Тейя.

На відміну від Місяця, майже всі ударні колишні кратери на Землі, зникли через геологічні процеси. Молода Земля нагрівалася кінетичною енергією ударів під час потужного бомбардування, та виробництвом тепла радіоактивного розпаду, доки вона (як зазначено вище) майже не розплавилася. Після цього земне тіло гравітаційно розосередилося на ядро та мантію. Найважчі елементи, особливо залізо, опускалися до центру тяжіння Землі. Легкі елементи, перш за все кисень, кремній і алюміній, піднялися догори і утворили переважно силікатні мінерали, які також є породами земної кори. Оскільки Земля складається здебільшого із заліза та силікатів, вона, як і всі планети земної групи, має досить високу середню щільність 5,515 г/см³.

Первинна атмосфера Землі виникла завдяки дегазації гірських порід і вулканічної активності. З атмосфери сконденсувалася вода, утворивши Світовий океан. Попри те, що можливо, Сонце на той час світило на 70 % слабше^[], ніж тепер, геологічні дані свідчать, що океан не замерз, і це, напевно, пов'язане з парниковим ефектом. Приблизно 3,5 млрд років тому виникло магнітне поле Землі, котре почало захищати її атмосферу від сонячного вітру.

Анімація поділу Пангеї (надконтиненту)

Утворення Землі і початковий етап її розвитку (тривалістю приблизно 1,2 млрд років) належать до перед-геологічної історії. Повний вік найдавніших гірських порід становить понад 3,5 млрд років і, починаючи від цього часу, веде відлік геологічна історія Землі, яка поділяється на два нерівні етапи: докембрій, що тривав приблизно 5/6 усього геологічного літочислення (у межах 3 млрд років), і фанерозой, що охоплює останні 570 млн років. Близько 3...3,5 млрд років тому, внаслідок еволюції матерії на Землі виникло життя, почався розвиток біосфери — сукупності всіх живих організмів (так звана жива речовина Землі), яка суттєво вплинула на розвиток атмосфери, гідросфери й геосфери (принаймні в частині осадової оболонки). Внаслідок кисневої катастрофи, діяльність живих організмів змінила склад атмосфери Землі, збагативши її киснем, і це обумовило можливість для розвитку аеробних живих істот.

Нове явище, що дедалі більше справляє могутній вплив на біосферу та навіть геосферу — діяльність людства, яке з'явилося на Землі після появи (внаслідок еволюції) розумної людини менш ніж 3 млн років тому (єдності щодо визначення цієї події не досягнуто й деякі дослідники нараховують 7 млн років). Відповідно, впродовж розвитку біосфери вирізняють утворення та подальший розвиток ноосфери. Висока стрімкість приросту населення Землі (чисельність земного населення становила 275 млн 1000-го року, 1900 року — 1,6 млрд душ і більше 7 млрд осіб 2012 року) та посилення впливу людського суспільства на природне середовище, висунули питання бережного використання всіх природних ресурсів і охорони природи.

Еволюція життя

Докладніше: Виникнення життя на Землі, Історія життя на Землі та Життя

Хімічні реакції привели до появи перших самовідтворюваних молекул приблизно чотири мільярди років тому. Півмільярда років потому, виник останній спільний предок усього нинішнього життя. Поступовий розвиток фотосинтезу дозволив збирати енергію Сонця безпосередньо формами життя. Отриманий молекулярний кисень (O₂) накопичувався в атмосфері і завдяки взаємодії з ультрафіолетовим сонячним випромінюванням утворював захисний озоновий шар (O₃) у верхніх шарах атмосфери. Залучення менших клітин у більші, обумовило розвиток складних клітин, які називаються еукаріотами. Справжні багатоклітинні організми утворилися, коли клітини всередині колоній ставали все більш вузько-направленими. Завдяки поглинанню шкідливого ультрафіолетового випромінювання озоновим шаром, життя захопило поверхню Землі. Серед найдавніших скам'янілостей, що свідчать про існування життя — скам'янілості мікробних матів, знайдені в пісковику віком 3,48 мільярда років у Західній Австралії, біогенний графіт, виявлений у мета-осадових породах віком 3,7 мільярда років у Західній Гренландії, а також залишки біотичного матеріалу, котрий знайдений у скелях віком 4,1 мільярда років, у Західній Австралії. Найдавніші прямі докази життя на Землі містяться в австралійських породах віком 3,45 мільярда років, які засвідчують скам'янілості мікроорганізмів.

Уявлення художника про архейський еон після утворення Землі, з наявними округлими строматолітами, які є першими формами життя, що виробляли кисень, та з'явилися мільярди років тому. Після пізнього важкого космічного бомбардування земна кора охолола, її багата водою безплідна поверхня позначена континентами та вулканами, а Місяць все ще обертається навколо Землі набагато ближче, ніж сьогодні (2020), створюючи потужні припливи

Протягом неопротерозою, від 1000 до 539 млн років тому, велика частина Землі могла бути вкрита льодом. Це припущення (гіпотезу) назвали «Земля-сніжка», що являє особливу цікавість, оскільки вона передувала кембрійському вибуху, коли багатоклітинні форми життя значно ускладнилися. Після кембрійського вибуху, 535 млн років, відбулося принаймні п'ять великих масових вимирань і багато незначних. Окрім передбачуваного нинішнього вимирання в голоцені, останнє сталося 66 млн років тому, коли зіткнення з астероїдом спричинило вимирання птахоподібних динозаврів та інших великих рептилій, але переважно пожаліло дрібних тварин, таких як комахи, ссавці, ящірки та птахи. Життя ссавців урізноманітнилося протягом останніх 66 млн років, і кілька мільйонів років тому африканська мавпа набула здатності стояти. Це полегшувало використання різноманітних знарядь і сприяло спілкуванню, яке натомість забезпечувало харчування та подальше спонукання, необхідні для збільшення мозку, що привело до появи та розвою людини. Розвиток сільського господарства, а згодом і цивілізації, призвів до того, що люди здійснили вплив на Землю, а також на природу та велику кількість інших форм життя, що триває й донині.

Майбутнє планети

Докладніше: Майбутнє Землі та Ризики для цивілізації, людей і планети Земля

Біологічне і геологічне майбутнє Землі можна екстраполювати на основі передбачуваних ефектів кількох довгострокових впливів. До них належать: хімічний склад поверхні Землі, швидкість охолодження внутрішньої частини планети, гравітаційні взаємодії з іншими об'єктами Сонячної системи і постійне збільшення світності Сонця.

Показ випаленої Землі (припущення) після того, як Сонце увійшло у фазу червоного гіганта, приблизно через 5–7 мільярдів років

Невизначеним чинником в цій екстраполяції є постійний вплив технологій, впроваджуваних людьми, таких як кліматична інженерія, які можуть викликати значні зміни на планеті. Нинішнє голоценове вимирання викликане технологіями, і наслідки можуть тривати до п'яти мільйонів років. Водночас, технології можуть призвести до вимирання людства, в підсумку чого планета поступово повернеться до більш повільних темпів еволюції, обумовлених винятково довгостроковими природними процесами.

Через проміжки часу в сотні мільйонів років, випадкові небесні явища представляють величезний ризик для біосфери, що може призвести до масових зникнень. Їх стосуються удари комет або астероїдів, а також можливість масивного вибуху зірки, званої надновою, у межах 100 світлових років від Сонця. Інші велетенські геологічні події, більш передбачувані. Теорія Міланковича пророкує, що на планеті будуть тривати льодовикові періоди, у всякому разі, до ти, поки не закінчиться четвертинне зледеніння. Ці періоди викликані змінами ексцентриситету, нахилу осі і прецесії орбіти Землі. У межах циклу суперконтиненту який триває, тектоніка плит, ймовірно, призведе до утворення суперконтиненту через 250—350 мільйонів років. Припускається, що за деякий час — в наступні 1,5-4,5 мільярда років, нахил осі Землі може почати піддаватися безладним перемінам зі зміною нахилу осі до 90°.

Склад і структура

Докладніше: Науки про Землю

Хімічний склад

Докладніше: Геохімія

Хімічний склад земної кори

Речовина	Формула	Вміст
		Континентальна	Океанічна
Діоксид кремнію	SiO2	60,2 %	48,6 %
Оксид алюмінію	Al2O3	15,2 %	16,5 %
Оксид кальцію	CaO	5,5 %	12,3 %
Оксид магнію	MgO	3,1 %	6,8 %
Монооксид заліза	FeO	3,8 %	6,2 %
Оксид натрію	Na2O	3,0 %	2,6 %
Оксид калію	K2O	2,8 %	0,4 %
Оксид заліза(III)	Fe2O3	2,5 %	2,3 %
Вода	H2O	1,4 %	1,1 %
Діоксид вуглецю	CO2	1,2 %	1,4 %
Оксид титану(IV)	TiO2	0,7 %	1,4 %
Оксид фосфору(V)	P2O5	0,2 %	0,3 %
Total		99,6 %	99,9 %

Маса Землі становить приблизно 5,9722×10²⁴ кг. Вона складається переважно із заліза (32,1 %), кисню (30,1 %), кремнію (15,1 %), магнію (13,9 %), сірки (2,9 %), нікелю (1,8 %), кальцію (1,5 %) і алюмінію (1,4 %), решту — 1,2 % становлять слідові кількості інших хімічних елементів. Вважається, що через масову сегрегацію, область ядра здебільшого складається із заліза (88,8 %), з меншою кількістю нікелю (5,8 %), сірки (4,5 %) і нижче 1 % мікроелементів.

Найпоширенішими складовими породи земної кори є майже всі оксиди: хлор, сірка та фтор є важливими винятками з цього, і їх загальна кількість у будь-якій породі зазвичай, набагато менше 1 %. Понад 99 % земної кори складається з 11 оксидів, переважно кремнезему, оксиду алюмінію, оксидів заліза, вапна, магнезії, поташу та соди.

Внутрішня структура

Див. також Геологія, Мінерагенія Землі, Пульсаційна гіпотеза, Сейсмічність Землі, Тектоніка плит

У XIX ст. один за одним відкривалися нові хімічні елементи, і були винайдені спектроскопи, які могли оцінювати елементи за світлом. Спектроскопія сонячного світла припустила, що сонце може містити невідомий елемент, гелій, але 1895 року Вільям Ремзі виявив новий елемент в урановій руді та розпізнав його також як гелій. Цей висновок поклав край теорії п’ятого елемента (ефіру) з часів Арістотеля та довів, що Земля й Сонце зроблені з однієї речовини. Теорія дрейфу континентів, запропонована Альфредом Вегенером на початку XX ст., не могла пояснити, чому відбувався рух. Проте дослідження рельєфу морського дна за допомогою звукових хвиль, засобами створеними під час Другої світової війни, виявили Серединно-Атлантичний хребет, і виявилося, що дно океану простягається по обидва боки хребта. Починаючи з цього відкриття, були зібрані різноманітні докази, а гравітаційні вимірювання показали існування континентальної та океанічної кори, а сейсмічні вимірювання довели наявність у Землі ядра та мантії, тобто народилася концепція тектоніки плит. До 1980-х років загальна структура була завершена, дослідження просунулося до аналізу структури мантії за допомогою сейсмічної томографії (мантійна томографія) та пояснення зв’язку між умовами конвекції і плитами (теорія плюму).

Будова Землі

Внутрішнє ядро, за припущенням, має діаметр 2600 км і складається з чистого заліза чи нікелю, зовнішнє ядро товщиною 2250 км із розплавленого заліза або нікелю, мантія близько 2900 км завтовшки складається переважно з твердих гірських порід, відділена від земної кори поверхнею Мохоровичича. Кора і верхній шар мантії утворюють 12 основних рухомих блоків, деякі з них несуть континенти. Плато постійно повільно рухаються, цей рух називається .

Земля складається з трьох основних геосфер: земної кори, мантії і ядра, яке, натомість, поділяється на низку шарів. Речовина цих геосфер різна за фізичними властивостями, станом і мінералогічним складом. Залежно від величини швидкостей сейсмічних хвиль і особливостей їх зміни з глибиною „тверду“ Землю поділяють на вісім сейсмічних шарів: А, В, С, D', D", Е, F і G. Крім того, в Землі виокремлюють особливо міцний шар літосферу і наступний, розм'якшений шар — астеносферу. Шар А, або земна кора, має змінну товщину (в континентальній області — 33 км, в океанічній — 6 км, в середньому — 18 км).

Під горами кора потовщується, в рифтових долинах серединно-океанічних хребтів майже зникає. На нижній межі земної кори, — поверхні Мохоровичича, — швидкості сейсмічних хвиль зростають стрибкоподібно, що пов'язано переважно зі зміною речовинного складу з глибиною, переходом від гранітів і базальтів до ультраосновних гірських порід верхньої мантії. Шари В, С, D', D" входять у мантію. Шари Е, F і G утворюють ядро Землі радіусом 3486 км. На межі з ядром () швидкість поздовжніх хвиль різко зменшується на 30 %, а поперечні хвилі зникають, що вказує на те, що зовнішнє ядро (шар Е, котре тягнеться до глибини 4980 км) рідке. Нижче перехідного шару F (4980—5120 км) розташовано тверде внутрішнє ядро (шар G), в якому знову поширюються поперечні хвилі.

У твердій земній корі переважають такі хімічні елементи: кисень (47,0 %), кремній (29,0 %), алюміній (8,05 %), залізо (4,65 %), кальцій (2,96 %), натрій (2,5 %), магній (1,87 %), калій (2,5 %), титан (0,45 %), які разом становлять 98,98 %. Найрідкісніші елементи: Ро (приблизно 2·10⁻¹⁴ %), Ra (2·10⁻¹⁰ %), Re (7·10⁻⁸ %), Au (4,3·10⁻⁷ %), Bi (9·10⁻⁷ %) тощо.

Переріз Землі від ядра до екзосфери

Внаслідок магматичних, метаморфічних, тектонічних процесів і процесів осадоутворення земна кора різко диференційована, в ній протікають складні процеси скупчення і розсіяння хімічних елементів, що приводять до утворення різних типів порід.

Вважають, що верхня мантія за складом близька до ультраосновних порід, в яких переважає О (42,5 %), Mg (25,9 %), Si (19,0 %) і Fe (9,85 %). У мінеральному відношенні тут панує олівін, менше піроксенів. Нижню мантію вважають подобою кам'яних метеоритів (хондритів). Ядро 3емлі за складом має схожість із залізними метеоритами і містить приблизно 80 % Fe, 9 % Ni, 0,6 % Co. На основі метеоритної моделі, розраховано середній склад Землі, в якому переважає Fe (35 %), О (30 %), Si (15 %) і Mg (13 %).

Температура є однією з найважливіших властивостей , що дозволяють пояснити стан речовини в різних шарах і побудувати загальну картину всеосяжних процесів. За вимірюваннями в свердловинах температура на перших кілометрах наростає з глибиною з градієнтом 20 °C/км. На глибині 100 км, де знаходяться первинні вогнища вулканів, середня температура трохи нижча за температуру плавлення гірських порід і дорівнює 1100 °C. Водночас під океанами на глибині 100...200 км температура вища, ніж під континентами, на 100...200 °C. Стрибок густини речовини в шарі С на глибині 420 км відповідає тиску 1,4·10¹⁰Па і ототожнюється з фазовим переходом в олівіні, який відбувається за температури приблизно 1600 °C. На межі з ядром за тиску 1,4·10¹¹ Па і температури порядку 4000 °C силікати перебувають у твердому стані, а залізо в рідкому. У перехідному шарі F, де залізо твердне, температура може сягати 5000 °C, в центрі Землі — 5000...6000 °C, тобто, відповідна температурі поверхні Сонця.

Теплові процеси

Розсіювання сонячної енергії під час її проходження крізь атмосферу, де вона частково поглинається й остаточно відбивається поверхнею (пустелі, снігові простори, моря) до космосу. Значення виражено в Петаватах.

Між Землею та навколишнім середовищем постійно відбувається енергомасообмін. Планета повсякчас отримує неймовірний обсяг енергії від Сонця через випромінювання, водночас частину цього енергетичного потоку вона віддає в космос у вигляді як віддзеркаленого випромінювання (альбедо земної поверхні, хмар), так і теплової енергії.

У верхні шари атмосфери Землі постійно надходить 174 PW (петават) сонячного випромінювання (інсоляції). Близько 6 % інсоляції відбивається атмосферою, 16 % поглинається нею. Середні шари атмосфери залежно від погодних умов (хмари, пил, атмосферні забруднення) відбивають до 20 % сонячних променів та поглинають 3 %.

Атмосфера не лише зменшує кількість сонячної енергії, що досягає поверхні Землі, але і дифузує близько 20 % з того що надходить, та відсіює частину його спектру. Після проходження атмосфери близько половини опромінення перебуває у видимій частині спектру. Друга половина, переважно належить до інфрачервоної частини спектру. Тільки незначна частина цієї інсоляції припадає на ультрафіолетове випромінювання.

Сонячне випромінювання поглинається поверхнею суходолу, океанами і атмосферою. Абсорбція сонячної енергії через атмосферну конвекцію, випаровування і конденсацію водяної пари є рушійною силою кругообігу води та керує вітрами. Сонячне проміння увібране океаном та суходолом, підтримує середню температуру на поверхні Землі що нині (2000-і) становить 14 °C. Завдяки фотосинтезу рослин, сонячна енергія може перетворюватись на хімічну, котра зберігається у вигляді їжі, деревини та біомаси, яка зрештою перетворюється на викопне паливо.

Географічна оболонка

Докладніше: Географічна оболонка

Визначна особливість будови земної поверхні полягає в розподілі на материки і океани. Велика частина Землі охоплена Світовим океаном (361,1 млн км²; 70,8 %), суходіл становить 149,1 млн км² (29,2 %), та утворює шість материків (Євразію, Африку, Північну Америку, Південну Америку, Антарктиду і Австралію) і острови. Він підіймається над рівнем світового океану в середньому на 875 м (найбільша висота 8848 м — гора Джомолунгма), гори посідають понад 1/3 поверхні суходолу. Пустелі вкривають приблизно 20 % поверхні суходолу, ліси — близько 30 %, льодовики — понад 10 %. Перепад висот на планеті сягає 20 км. Середня глибина світового океану приблизно дорівнює 3800 м (найбільша глибина 11 020 м — Маріанський жолоб (западина) у Тихому океані). Обсяг води на планеті становить 1370 млн км³, середня солоність 35 ‰ (г/л).

Літосфера

Докладніше: Літосфера та Нова глобальна тектоніка

Літосфера Землі, яка являє собою твердий і жорсткий зовнішній вертикальний шар Землі, охоплює кору та верхні шари мантії. Літосфера підстилається астеносферою, яка є слабшою, гарячішою та глибшою частиною верхньої мантії. Межа літосфери та астеносфери визначається різницею у відповіді на напруження. Літосфера залишається твердою протягом дуже тривалих проміжків геологічного часу, під час яких вона викривляється пружно та через крихке руйнування, тоді як астеносфера викривлюється в’язко та сприймає сторонні впливи через гнучкі викривлення.

Отже товщина літосфери, вважається глибиною до ізотерми, пов'язаної з переходом між крихкою та в'язкою поведінкою. Температура, за якої олівін стає пластичним (~1000 °C або 1830 °F), часто використовується для визначення цієї ізотерми, оскільки олівін, здебільшого, є найслабшим мінералом у верхній мантії.

Літосфера поділяється горизонтально на тектонічні плити, які часто містять террейни, що зрослися з іншими плитами.

Літосферні плити

Як зазначено вище, цупкий зовнішній шар земної кори та верхньої мантії Землі, літосфера, поділений на літосферні плити. Ці плити являють собою жорсткі пласкі утворення, які рухаються одна відносно одної на одному з трьох типів меж:

Літосферні плити

на збіжних кордонах дві пластини зближуються; на розбіжних межах дві плити розсовуються; а на межі трансформного розлому, дві плити ковзають одна повз іншу у бокових напрямках. Уздовж меж цих плит, можуть відбуватися землетруси, вулканічна активність, гороутворення та виникнення океанічних западин. Тектонічні плити розташовані на верхівці астеносфери, твердої, але менш в’язкої частини верхньої мантії, яка може текти та рухатися разом із плитами.

Коли тектонічні плити мимовільно рухаються, океанічна кора підсовується під передні краї плит на збіжних кордонах. Водночас підняття речовини мантії на розбіжних кордонах, створює серединно-океанічні хребти. Поєднання цих процесів повертає океанічну кору назад у мантію. Через таке перероблення, більшість океанічного дна має вік менше 100 млн років. Найдавніша океанічна кора розташована в західній частині Тихого океану, її вік оцінюється в 200 млн років. Для порівняння, найдавніша датована континентальна кора становить 4030 млн років, хоча циркони були знайдені як уламки в еоархейських осадових породах, котрі дають вік до 4400 млн років, і це вказує на те, що тоді існувала принаймні частина континентальної кори.

Сім основних плит: це Тихоокеанська, Північноамериканська, Євразійська, Африканська, Антарктична, Індо-Австралійська та Південноамериканська. Інші відомі плити охоплюють Аравійську плиту, Карибську плиту, плиту Наска біля західного узбережжя Південної Америки та плиту Скоша в південній частині Атлантичного океану. Австралійська плита злилася з Індійською між 50 і 55 млн років тому. Плити, що рухаються найшвидше, є океанічними: плита Кокос просувається зі швидкістю 75 мм/рік, а Тихоокеанська — 52...69 мм/рік. На іншому полюсі, найповільніша рухома плита — це Південноамериканська плита, яка просувається з типовою швидкістю 10,6 мм/рік.

GPS використовується для спостереження за рухом літосферних плит і їхньою субдукцією.

Гідросфера

Докладніше: Світовий океан

Осн. стаття: Гідросфера

Вид на Землю з глобальним океаном і хмарним покривом, який переважає над земною поверхнею та гідросферою. У полярних регіонах Землі гідросфера утворює більші площі льодового покриву.

Звідки береться вода на Землі і, зокрема, чому на нашій планеті значно більше води, ніж на інших планетах, подібних до Землі, досі (2010-і) не було задовільно з’ясовано. Частина води, ймовірно, виділялася у вигляді водяної пари з магми, тобто зрештою надходила з надр землі. Залишається сумнівним, чи цього достатньо для сьогоднішньої наявної кількості води. Інші значні частини можуть походити від зіткнень комет, транснептунових об’єктів або багатих водою астероїдів (протопланет) із зовнішніх областей поясу астероїдів. Водночас, вимірювання ізотопного відношення дейтерію до протію (відношення D/H) більше вказують на астероїди, оскільки подібні ізотопні співвідношення були знайдені у водних слідах вуглецевих хондритів, як і в океанічній воді, тоді як ізотопне співвідношення комет і транснептунових об’єктів згідно з попередніми вимірюваннями не узгоджуються з дослідженнями наземної води.

Гідросфера Землі, це загальна кількість води на нашій планеті та її розподіл. Більша частина гідросфери нашої планети складається зі всеосяжного океану. Проте, гідросфера Землі також містить воду в атмосфері та на суші, зокрема це: хмари, внутрішні моря, озера, річки та підземні води на глибині до 2000 метрів. Маса океанів становить приблизно 1,35×10¹⁸ метричних тонн або приблизно 1/4400 від загальної маси Землі. Океани посідають площу 361,8 мільйонів км² із середньою глибиною 3 682 метри, що приводить до оцінкового обсягу 1,332 мільярдів км³. Якби вся поверхня земної кори була на тій же висоті, що й рівна сфера, глибина світового океану становила б 2,7-2,8 км. Близько 97,5 % води є солоною; решта 2,5 % – прісна вода. Більшість прісної води, приблизно 68,7 %, присутня у вигляді льоду в крижаних шапках і льодовиках.

У найхолодніших регіонах Землі, сніг зберігається влітку та перетворюється на лід. Цей накопичений сніг і крига згодом утворює льодовики, тіла льоду, які течуть під дією власної сили тяжіння. Альпійські льодовики утворюються в гірських районах, тоді як величезні крижані покриви виникають над сушею в полярних регіонах. Потік льодовиків розмиває поверхню, різко змінюючи її, утворюючи U-подібні долини та інші форми рельєфу. Морський лід в Арктиці покриває терени приблизно як Сполучені Штати, хоча він швидко відступає внаслідок зміни клімату.

Середня солоність океанів Землі становить близько 35 грамів солі на кілограм морської води (3,5 % солі). Велика частина цієї солі була отримана внаслідок вулканічної діяльності або видобута з прохолодних вивержених порід. Океани також є вмістищем розчинених атмосферних газів, які потрібні для виживання багатьох водних форм життя. Морська вода має важливий вплив на світовий клімат, а океани діють як велике сховище тепла. Зрушення в розподілі температури в океані можуть спричинити значні погодні зміни, такі як Ель-Ніньйо–Південне коливання.

Велика кількість води на поверхні Землі є неповторною особливістю, яка відрізняє її від інших планет Сонячної системи. Планети Сонячної системи зі значною атмосферою, справді частково містять атмосферну водяну пару, але їм бракує поверхневих умов для сталої поверхневої води. Попри те, що на деяких супутниках присутні ознаки великих сховищ позаземної рідкої води, можливо навіть більшого об’єму, ніж земний океан, усі вони є великими водоймами під замерзлим поверхневим шаром товщиною з кілометр.

Атмосфера

Докладніше: Атмосфера Землі

Атмосфера Землі

Атмосфера Землі, загальна маса якої 5,15·10¹⁵т, складається з повітря — суміші переважно азоту (78,08 %) і кисню (20,95 %), 0,93 % аргону, 0,03 % вуглекислого газу, інше — це водяна пара, а також інертні та інші гази. Найбільша температура поверхні суходолу — 57-58 °C (у тропічних пустелях Африки і Північної Америки), найменша — близько −90 °C (у центральних районах Антарктиди).

Атмосфера Землі захищає все живе від згубного впливу космічного випромінювання.

Атмосферний тиск на рівні моря Землі, в середньому становить 101,325 кПа (14,696 фунтів на кв. дюйм). Вміст водяної пари коливається від 0,01 % до 4 %, але в середньому становить близько 1 %. Хмари покривають близько двох третин поверхні Землі, більше над океанами, ніж над сушею. Висота тропосфери змінюється залежно від широти, коливаючись від 8 км (5 миль) на полюсах до 17 км (11 миль) на екваторі, з деякими відхиленнями внаслідок погодних і сезонних чинників.

Біосфера Землі істотно змінила власну атмосферу. Кисневий фотосинтез розвинувся 2,7 млрд років тому, утворивши переважно азотно-кисневе повітря сучасності. Ця зміна спричинила поширення аеробних організмів і, опосередковано, утворення озонового шару завдяки подальшому перетворенню атмосферного O₂ на O₃: O + O₂ → O₃. Цікаво, що до появи бактерій, які виробляють кисень, 3750–2500 мільйонів років тому, атмосфера складалася з азоту та вуглекислого газу, отже небо, можливо, виглядало помаранчевим. Озоновий шар затримує ультрафіолетове сонячне випромінювання, дозволяючи життя на суші. Іншими завданнями атмосфери, важливими для життя, є перенесення водяної пари, виділення корисних газів, спалювання невеликих метеорів до того, як вони зіткнуться з поверхнею, і зниження температури. Останнє явище є парниковим ефектом: сліди молекул в атмосфері слугують для захоплення теплової енергії, що виділяється з поверхні, тим самим підвищуючи середню температуру. Водяна пара, вуглекислий газ, метан, оксид азоту й озон, є основними парниковими газами в атмосфері. Без цього явища збереження тепла, середня температура поверхні становила б −18 °C (0 °F), на відміну від нинішніх +15 °C (59 °F) і життя на Землі, ймовірно, не існувало б у його сучасному вигляді.

Хімічний склад атмосфери Землі: 78,1 % — азот, 20 — кисень, 0,9 — аргон, решта — вуглекислий газ, водяна пара, водень, гелій, неон.

Лінія Кармана, яка визначається як 100 кілометрів над поверхнею землі, є звичайною межею між атмосферою та космосом.

Теплова енергія може збільшувати швидкість деяких частинок у верхніх шарах атмосфери, які отже можуть уникнути гравітації Землі. Це викликає повільний, але неухильний «витік» атмосфери в космос, що називається атмосферним викидом. Оскільки незв'язаний водень має низьку молекулярну масу, він здатний легше досягти швидкості втікання і зникає у космосі з більшою швидкістю, ніж інші гази. Вихід водню в космос переводить Землю з початково відновлювального стану в окиснювальний. Фотосинтез забезпечує постачання незв'язаного кисню, але втрата відновників, таких як водень, вважається потрібною умовою масового накопичення кисню в атмосфері. Тож, здатність водню залишати атмосферу Землі, могла вплинути на перебіг життя, що розвинулося на планеті.

В даний час більша частина водню перетворюється на воду, перш ніж він випаровується через багату киснем атмосферу. Отже, водень, якому вдається витікати, утворюється здебільшого внаслідок руйнування молекул метану у верхніх шарах атмосфери.

Атмосфера Землі містить:

• тропосферу (до 15 км)
• стратосферу (15—100 км)
• іоносферу (100 — 500 км).

Між тропосферою і стратосферою розташовується перехідний шар — тропопауза. У глибинах стратосфери під впливом сонячного світла створюється озоновий екран, який захищає живі організми від космічного випромінювання. Вище — мезо-, термо- й екзосфери.

Погода і клімат

Вигляд Землі з видимими шарами атмосфери: тропосфера з тінями які відкидають хмари, та смуга стратосферного блакитного неба на обрії, а над нею лінія зеленого світіння нижньої термосфери на висоті 100 км біля краю космосу.

Як зазначено вище, нижній шар атмосфери називається тропосферою. В ній відбуваються явища, які визначають погоду. Внаслідок нерівномірного нагрівання поверхні Землі сонячною радіацією, в тропосфері безперестанно проходить циркуляція великих мас повітря. Основними повітряними течіями в атмосфері Землі є пасати в смузі до 30° обабіч екватора та західні вітри помірного поясу в смузі від 30° до 60°. Окремою причиною перенесення тепла, є наявність системи океанічних течій.

Іншими чинниками, які впливають на погоду певної місцевості, є її близькість до океанів, океанічна та атмосферна циркуляція та топологія. Місця поблизу океанів зазвичай, мають холодніше літо та теплішу зиму через те, що океани можуть накопичувати велику кількість тепла. Вітер переносить холод або тепло океану на сушу. Атмосферний кругообіг також відіграє важливу роль: наприклад, у США Сан-Франциско та Вашингтон є прибережними містами приблизно на одній широті. Клімат Сан-Франциско значно помірніший, оскільки переважний напрямок вітру — з моря на сушу. Нарешті, температура знижується з висотою, через що гірські місцевості холодніші, ніж низовина.

Вода здійснює на поверхні землі постійний кругообіг. Випаровуючись із поверхні вод та суходолу, за сприятливих умов водяна пара здіймається вгору в атмосфері, що призводить до утворення хмар. Вода повертається на поверхню землі у вигляді атмосферних опадів і стікає до морів і океанів системою річок.

Земля отримує 1361 Вт/м² сонячного випромінювання. Кількість сонячної енергії, яку отримує поверхня Землі, зменшується зі зростанням широти. Чим далі від екватора, тим менший кут падіння сонячних променів на поверхню, і тим більша відстань, яку повинен пройти промінь в атмосфері. Внаслідок цього середньорічна температура на рівні моря зменшується приблизно на 0.4 °C на один градус широти. Поверхню Землі поділяють на широтні пояси з приблизно однаковим кліматом: тропічний, субтропічний, помірний та полярний. Класифікація кліматів залежить від температури та кількості опадів. Найбільше визнання здобула класифікація кліматів Кеппена, за якою вирізняють п'ять широких груп — вологі тропіки, пустеля, вологі середні широти, континентальний клімат, холодний полярний клімат. Кожна з цих груп поділяється на особливі підгрупи.

Система Кеппена оцінює регіони на основі спостережуваної температури й опадів. Температура повітря на поверхні може сягати приблизно +55 °C (131 °F) у гарячих пустелях, таких як Долина Смерті, та здатна опускатися до −89 °C (−128 °F) в Антарктиді.

Національний центр прогнозування навколишнього середовища США зафіксував, що 3 липня 2023 року у світі став найспекотніший днем на Землі за всю історію спостережень. Згідно повідомлення агентства Reuters, середня глобальна температура побила попередній рекорд і становила +17,01 °С. Минулий рекорд відбувся у серпні 2016 року з позначкою +16,92 °С. Більш того, вчені вважають, що це лише початок і липень може стати найжаркішим за 120 000 років. На підтвердження цьому, вже 7 липня 2023 року, середня температура в світі досягла нового максимуму втретє за тиждень і склала +17,23 °С. Червень 2023 року став найспекотнішим на Землі за всю історію спостережень згідно з аналізом глобальної температури NASA. Взагалі, згідно висновків вчених, які були опубліковані в науковому журналі Nature Climate Change, середні температури на Землі зросли приблизно на 1,7 °С з середини 1860-х років, що помітно вище за поточні оцінки експертів ООН.

Магнітне поле

Докладніше: Магнітне поле Землі

Рисунок, що показує силові лінії магнітного поля магнітосфери Землі. Під дією сонячного вітру лінії зміщуються назад в протисонячному напрямку.

Основна частина магнітного поля Землі виробляється в ядрі, місці динамо-процесу, який перетворює кінетичну енергію термічної та композиційної конвекції, на енергію електричного та магнітного полів. Поле простягається назовні від ядра, крізь мантію і до поверхні Землі, де воно є наближено диполем. Полюси диполя розташовані близько до географічних полюсів Землі. На екваторі магнітного поля, напруженість магнітного поля на поверхні становить 3,05 × 10⁻⁵Тл, з магнітним моментом 7,79 × 10²² Aм² в епоху 2000-х років, зменшуючись майже на 6 % за століття (хоча він все ще залишається дужчим ніж у середньому за довгий час). Конвекційні рухи в ядрі безладні; магнітні полюси мимовільно рухаються і час від часу змінюють напрямок. Це спричинює вікові зміни основного поля та його перевертання з непостійними проміжками часу, у середньому кілька разів на мільйон років. Остання зміна сталася приблизно 700 000 років тому.

Протяжність магнітного поля Землі в космосі визначає магнітосферу. Іони та електрони сонячного вітру відхиляються магнітосферою; вплив сонячного вітру стискає денний бік магнітосфери приблизно до 10 радіусів Землі та розширює нічний бік магнітосфери на довгий хвіст. Оскільки швидкість сонячного вітру більша за швидкість, з якою хвилі поширюються крізь сонячний вітер, надзвукова головна ударна хвиля передує денній магнітосфері в сонячному вітрі. Заряджені частинки містяться в магнітосфері; плазмосфера відзначається частинками низької енергії, які по суті слідують лініям магнітного поля під час обертання Землі. Кільцевий струм визначається частинками середньої енергії, які дрейфують відносно геомагнітного поля, але з траєкторіями, на яких все ще переважає магнітне поле, а радіаційні пояси Ван Аллена утворюються частинками високої енергії, рух яких насправді випадковий, але наявний в магнітосфері.

Під час магнітних бур і збурень заряджені частинки можуть відхилятися від зовнішньої магнітосфери та особливо хвоста магнітосфери, спрямовуватися вздовж ліній поля в іоносферу Землі, де атмосферні атоми можуть збуджуватися та іонізуватися, утворюючи полярне сяйво.

Земна гравітація

Докладніше: Гравітаційне поле Землі

Гравітація Землі, виміряна місією NASA GRACE, показує відхилення від теоретичної гравітації ідеалізованої гладенької Землі, так званого земного еліпсоїда. Червоним позначено області, де сила тяжіння дужча за згладжене, стандартне значення, а синя показує місця, де гравітація слабша. (Анімаційний показ)

Сила тяжіння Землі, котра позначається g, це загальне прискорення, яке надається об’єктам через сукупний вплив гравітації (від розподілу маси всередині Землі) і відцентрової сили (від обертання Землі). Це векторна величина, напрямок якої збігається з прямовисом, а сила або величина визначається нормою ${\displaystyle g=\|{\mathit {\mathbf {g} }}\|}$.

В одиницях СІ це прискорення виражається в метрах за секунду в квадраті (позначається, м/с² чи м·с⁻²) або еквівалентно в ньютонах на кілограм (Н/кг чи Н·кг⁻¹). Біля поверхні Землі прискорення сили тяжіння становить приблизно 9,81 м/с², і це означає, що без урахування впливу опору повітря, швидкість вільного падіння об’єкта збільшуватиметься приблизно на 9,81 метра за секунду щосекунди. Цю величину іноді неофіційно називають малим g (натомість, гравітаційна стала G називається великою G).

Точна сила земного тяжіння залежить від місця розташування. Номінальне «середнє» значення на поверхні Землі, відоме як стандартна гравітація, за визначенням становить 9,80665 м/с². Ця величина позначається по-різному, як от g_n, g_e (хоча це інколи означає нормальне екваторіальне значення на Землі, 9,78033 м/с²), g₀ або просто g (яке також застосовується для змінної місцевої величини).

Вага предмета на поверхні Землі – це сила, спрямована вниз на цей об’єкт, визначена другим законом Ньютона, або F = m(a) (сила = маса × прискорення). Прискорення вільного падіння впливає на загальне прискорення сили тяжіння, але інші чинники, як от обертання Землі, також роблять свій внесок, отже, впливають на вагу об’єкта. Гравітація зазвичай, не містить гравітаційне тяжіння Місяця та Сонця, яке враховується з точки зору приливних явищ.

Сфера Гілла, або інакше куля гравітаційного впливу Землі, має радіус приблизно 1,5 мільйона км (930 000 миль). Це найбільша відстань, на якій гравітаційний вплив Землі є дужчим, ніж від більш далекого Сонця та сусідніх планет. Тіла повинні обертатися навколо Землі в межах цієї відстані, інакше вони можуть стати незв'язаними з нашою планетою через гравітаційні збурення Сонця.

Внутрішнє тепло

Основна стаття: Внутрішній тепловий баланс Землі

Загальна карта теплового потоку з надр Землі до поверхні земної кори, переважно вздовж океанічних хребтів

Основними ізотопами Землі, що виділяють тепло, є калій-40, уран-238 і торій-232. У центрі планети температура може досягати 6000 °C, а тиск може сягати 360 ГПа. Оскільки велика частина тепла виділяється радіоактивним розпадом, науковці припускають, що на початку історії Землі, до вичерпання ізотопів із коротким періодом напіврозпаду, виробництво тепла на нашій планеті було набагато вищим. Приблизно впродовж 3 млрд років було би вироблено вдвічі більше тепла, ніж зараз, що збільшило би швидкість мантійної конвекції та тектоніки плит, і дозволило б утворювати незвичайні вивержені породи, такі як коматиїти, які зрідка утворюються сьогодні.

Середня втрата тепла від Землі становить 87 мВт м⁻², що відповідає загальносвітовим втратам тепла 4,42×10¹³ Вт. Частина теплової енергії ядра переноситься до кори мантійними плюмами, формою конвекції, що складається з підйому високотемпературної породи. Ці шлейфи можуть утворювати гарячі точки та вивергати базальти. Більша частина тепла на Землі втрачається через тектоніку плит, підіймання мантії, пов’язане із серединно-океанічними хребтами. Останнім основним способом втрати тепла є теплопровідність крізь літосферу, більша частина якої відбувається під океанами,  завдяки тому що кора там набагато тонша, ніж кора континентів.

Положення у Сонячній системі

Обертання Землі навколо осі

Земля — відкрита система в космосі, вона постійно взаємодіє з навколишнім космічним середовищем: отримує енергію від Сонця, випромінює тепло. На планету безупинно потрапляють метеори, космічний пил, зрідка метеорити та комети. Планета повсякчас перебуває під впливом сонячного вітру (потік іонізованих атомів водню 90 % та гелію 10 % зі швидкістю 350—450 км/с врізається в магнітосферу) та космічного випромінювання (потік високоенергетичних ядер водню). Земля неспинно гравітаційно взаємодіє з Місяцем та Сонцем (в значно меншій мірі з іншими планетами Сонячної планети), що обумовлює припливні явища.

Обертання

Докладніше: Обертання Землі

Повний обіг навколо осі планета здійснює за добу — 23 години 56 хвилин 4 секунди (тобто певна точка на поверхні Землі долає щосекунди приблизно півкілометра — 40 000 км : 24 год : 3600 с). З цим рухом пов'язані декілька географічних наслідків:

• під дією сил тяжіння та відцентрової сили Земля стає опуклою поблизу екватора та сплющеною біля полюсів;
• відбувається зміна дня і ночі;
• утворюється оборотна сила, або сила Коріоліса, завдяки чому всі потоки (водні чи повітряні) в північній півкулі, що рухаються з півночі на південь, відхиляються від свого напрямку праворуч.

Анімований 3D-показ екліптики з чотирма планетами земної групи

Орбіта

Докладніше: Орбіта Землі

Земля виконує один оберт навколо Сонця за кожні 365,256 днів сонячного часу, що відповідає одному року (365 діб 6 годин 9 хвилин 9 секунд). Для зручності вимірюють три роки поспіль по 365 діб кожен, а до четвертого року, високосного, додають 1 добу. Середня відстань від Сонця становить 150 млн км. З погляду земного спостерігача, Сонце рухається на схід відносно зірок зі швидкістю 1°/день. Орбітальна швидкість планети становить у середньому 29,78 км/с.

Нахил осі обертання і сезони

Докладніше: Нахил осі обертання

Кут нахилу осі Землі до площини орбіти постійно становить 66° 33′. Нахил осі суттєво впливає на нерівномірний розподіл сонячної радіації земною поверхнею. Це обумовлює почергову зміну пір року.

Орбітальна та осьова площини не вирівняні точно: вісь Землі нахилена приблизно на 23,44 градуса від перпендикуляра до площини Земля-Сонце (екліптики), а площина Земля-Місяць нахилена до ±5,1 градуса відносно площини Земля-Сонце. Без цього нахилу, затемнення на Землі відбувалося б кожні два тижні, чергуючи місячні та сонячні затемнення.

Система Земля-Місяць

Місяць

Додаткові відомості: Місяць та Орбіта Місяця

Двійко Земля-Місяць, видиме з Марса

Місяць (англ. Moon) це відносно великий природний супутник земного виду, схожий на планету, діаметр якого становить приблизно чверть діаметра Землі. Це найбільший супутник у Сонячній системі відносно розміру його планети, хоча наприклад, Харон більший порівняно з власною карликовою планетою Плутоном В англомовних дописах, природні супутники інших планет також називаються «moons» (місяці, але з маленької букви) відповідно до назви супутника Землі. Найпоширеніша теорія походження Місяця, гіпотеза велетенського удару, стверджує, що він утворився внаслідок зіткнення протопланети розміром з Марс під назвою Тейя, з ранньою Землею. Це припущення пояснює (побіжно) відносну нестачу на Місяці заліза та летючих елементів і таке явище, що склад його ґрунту майже подібний до складу земної кори.

Гравітаційне тяжіння між Землею та Місяцем викликає припливи на Землі. Той самий вплив на Місяць призвів до його приливного запирання: його період обертання навколо осі, дорівнює часу, потрібному для обертання навколо Землі. У підсумку, він завжди повернений до планети тим самим боком. Коли Місяць обертається навколо Землі, різні частини його видимого боку освітлюються Сонцем, що обумовлює місячні фази. Завдяки їхній приливній взаємодії, Місяць віддаляється від Землі зі швидкістю приблизно 38 мм/рік (1,5 дюйма/рік). Протягом мільйонів років ці крихітні доданки — і подовження земної доби приблизно на 23 мкс/рік — призводять до значних змін. Наприклад, під час Едіакарію (приблизно 620 млн років тому) у році було 400±7 днів, кожен з яких тривав 21,9±0,4 години.

Місяць міг значно вплинути на розвиток життя, пом’якшивши клімат планети. Палеонтологічні дані та комп'ютерне моделювання показують, що нахил осі Землі усталюється приливними взаємодіями з Місяцем. Деякі теоретики вважають, що без цієї стабілізації проти моментів сили, наданих Сонцем і планетами до екваторіальної опуклості Землі, вісь обертання могла би бути безладно неусталеною, представляючи великі зміни протягом мільйонів років, як у разі з Марсом, хоча досі щодо цього тривають суперечки.

Якщо дивитися із Землі, то Місяць перебуває достатньо далеко, щоби мати майже такий же видимий розмір диска, як Сонце. Кутовий розмір (або тілесний кут) цих двох тіл збігається, завдяки тому що, хоча діаметр Сонця приблизно в 400 разів більший, ніж діаметр Місяця, воно також у 400 разів більше віддалено. Це дозволяє повним і кільцеподібним сонячним затемненням відбуватися на Землі.

Астероїди та штучні супутники

Комп’ютерне зображення, що представляє скупчення штучних супутників і космічного сміття навколо Землі на геосинхронній і низькій навколоземній орбіті

Основні статті: Навколоземні об’єкти і Гіпотетичні природні супутники Землі

Сімейство коорбітальних астероїдів Землі складається з квазісупутників, об'єктів з підковоподібною орбітою та троянців. Є принаймні п'ять квазісупутників, зокрема 469219 Камооалева. Троянський астероїд-супутник, 2010 TK₇, лібрує навколо головної точки трикутника Лагранжа, L₄, на орбіті Землі навколо Сонця. Крихітний навколоземний астероїд 2006 RH₁₂₀ наближається до системи Земля-Місяць приблизно кожні двадцять років. Під час цих зближень він може обертатися навколо Землі протягом коротких проміжків часу.

Станом на вересень 2021 року, навколо Землі оберталося 4550 робочих штучних супутників. Наявні також неробочі супутники, зокрема Венгард 1, котрий є найстарішим супутником, який зараз перебуває на орбіті, і понад 16 000 уламків відстежуваного космічного сміття.

Комп'ютерні моделі, розроблені сучасними астрофізиками Мікаелем Гранвіком та іншими, припускають, що «тимчасові супутники» мають бути досить поширеними поблизу нашої планети і що «в усі часи повинен бути принаймні один природний супутник діаметром 1 метр на орбіті навколо Землі». Ці космічні тіла залишатимуться на орбіті в середньому десять місяців, перед тим як повернутися на сонячну орбіту. Найбільшим штучним супутником Землі є Міжнародна космічна станція.

Заселеність

Докладніше: Життєпридатність планети

Континенти Землі:
    Північна Америка
    Південна Америка
    Антарктида
    Африка
    Європа
    Азія
    Австралія

Рід людина, до якого належить анатомічно сучасна людина, яка мешкає близько 300 000 років, існує на Землі приблизно від 3 до 2 мільйонів років. До винаходу рослинництва і тваринництва на Близькому Сході (бл. XI ст.), в Китаї (бл. VIII ст) і на Мексиканській низовині (бл. 6-го тис. до н. е.) люди жили винятково як мисливці і збирачі. Після цієї неолітичної революції, у міру поширення цивілізацій, культурні рослини та тварини, виведені людиною, дедалі більше витісняли дикі рослини та тварин. Починаючи з промислової революції, люди дедалі більше впливають на зовнішній вигляд і розвиток Землі: великі терени землі перетворюються на промислові та транспортні зони.

Такі антропогенні зміни, мали явно поганий вплив у деяких регіонах світу, вже на початку сучасної ери: наприклад, у Центральній Європі з XVI століття спостерігалася різка нестача деревини, до чого спричинилося значне вирубування лісів. Це стало поштовхом до перших великих рухів у Європі та Північній Америці за захист довкілля та збереження природи у XVIII та XIX століттях. Забруднення та руйнування у велетенських розмірах, швидко зросли у XX столітті. Взаємозв’язки, що лежать в основі цього, були вперше всебічно показані в дослідженні «Межі зростання» 1972 року. Міжнародний день захисту навколишнього середовища відзначається 22 квітня з 1990 року і називається Днем Землі. 1992 року, з'явилося перше «Попередження всесвітньої наукової спільноти людству» про термінове зменшення шкідливого впливу на землю.

2008 рік був оголошений ООН під егідою ЮНЕСКО Міжнародним роком планети Земля (МРЗ). Ця найбільша глобальна ініціатива в галузі геонаук на сьогодні має на меті представити важливість і переваги сучасних геонаук для суспільства та сталого розвитку. Численні заходи та міждисциплінарні проєкти на міжнародному та національному рівнях тривали з 2007 по 2009 роки протягом трьох років.

Біосфера

Докладніше: Біосфера

Пляж, море, птах... Три зони: літосфера, гідросфера й атмосфера.

Біосфера відповідає всім живим організмам і середовищам їхнього проживання тож через це, може бути поділена на три зони присутності життя на Землі: літосферу, гідросферу та атмосферу, які також взаємодіють одна з одною. Поява життя на Землі оцінюється щонайменше датою 3,5 млрд років тому, як точки відліку еволюції біосфери. Понад те, час появи останнього універсального загального предка оцінюється між 3,5 і 3,8 млрд років тому. Водночас, приблизно 99 % видів, які колись жили Землі, нині вимерли.

Біосфера поділяється приблизно на п'ятнадцять біомів, населених подібними групами рослин та тварин. Це сукупність екосистем, притаманних для біогеографічної області та названих за переважними в ній та пристосованими до неї видами рослинності та тварин. Здебільшого вони розподілені відмінностями стосовно широти, висоти над рівнем моря чи вологості. Деякі наземні біоми, розташовані за арктичним і антарктичним колами (наприклад, тундра), на великих висотах або в дуже посушливих місцевостях, відносно позбавлені тваринного і рослинного світу, тоді як біорізноманіття найбільш властиво тропічним лісам.

Природні ресурси

Докладніше: Природні ресурси

Земля надає природні ресурси, які можуть добуватися та застосовуватися людьми для різних цілей. Це може бути, наприклад, мінеральна сировина (прісна вода, руда тощо), продукти дикого походження (деревина, дичина тощо) або навіть викопна органічна речовина (нафта, вугілля тощо).

Видобуток нафти, Техас

Розрізняють відновлювані ресурси, які можуть бути заповнені за короткий проміжок часу, в межах існування окремої людини, та невідновлювані природні запаси, коли стрімкість їхнього споживання, навпаки, значно перевищує швидкість їх створення. Серед останніх, особливо вирізняються викопні види палива, для утворення яких потрібні мільйони років. Значні кількості цих копалин палива, можуть бути отримані з земної кори, як от вугілля, нафта, природний газ або гідрати метану. Ці родовища використовуються для виробництва енергії, та як сировина для хімічної промисловості. Такі джерела енергії потім протиставляються відновлюваним джерелам енергії, як от сонячна енергія та енергія вітру, котрі не є вичерпними. Руди також утворюються в земній корі і складаються з різних хімічних елементів, корисних людям для виробництва, наприклад металу.

Земна біосфера виробляє безліч потрібних людині запасів, наприклад продукти харчування, паливо, ліки, кисень, і навіть забезпечує переробку багатьох органічних відходів. Наземні екосистеми залежать від орних земель і прісної води, тоді як морські екосистеми засновані на поживних речовинах, розчинених у морській воді.

У звіті ООН за 2019 рік передбачається, що використання природних ресурсів збільшиться на 110 % у проміжок з 2015 по 2060 рік.

Екологія та ризики

Докладніше: Майбутнє Землі, Ризики для цивілізації, людей і планети Земля та Навколоземні астероїди

Вважається, що знімки Землі, зроблені з космосу, особливо під час програми «Аполлон», змінили те, як люди почали ставитися до планети, на якій вони жили, що називається враженням огляду, підкресливши її красу, неповторність і крихкість. Зокрема, це викликало усвідомлення розмірів впливу діяльності людства на довкілля Землі. Завдяки науці, особливо спостереженням за Землею, люди почали вживати заходів щодо вирішення екологічних проблем у всьому світі, визнаючи вплив людини та взаємозв'язок із середовищем Землі.

Натомість, оскільки багато людей постійно прагнуть покращити власний рівень життя, вони споживають все більше, що потребує додаткової енергії. Більшість енергії надходить від спалювання викопного палива, що підвищує вміст вуглекислого газу в атмосфері. Оскільки вуглекислий газ є одним із найважливіших парникових газів, це призвело до антропогенних змін клімату, які, на думку більшості науковців, значно підвищать середню загальну температуру. Наслідки від цього, суттєво вплинуть на клімат, океани, рослинність, дику природу та людей. Основними подіями тоді, можуть стати частіші та потужніші погодні явища, підвищення рівня моря внаслідок танення внутрішнього льоду та теплового розширення води, а також зміщення кліматичних поясів і рослинних місцевостей на північ. Якщо міжнародні зусилля щодо захисту клімату не матимуть успіху, може виникнути становище незлічених ризиків для Землі, котре ЗМІ також називають «кліматичною катастрофою».

Зміщення кліматичних зон за найгіршим сценарієм

Згідно з доповіддю Міжнародного енергетичного агентства за 2016 рік, Паризька кліматична угода 2015 року (якщо будуть дотримані зобов'язання країн), сповільнить зростання викидів CO₂, пов'язаних з енергетикою (щорічний приріст скоротиться з 600 до 150 млн тонн на рік), що виявиться загалом недостатнім, для досягнення мети обмеження глобального потепління на 2 °C до 2100 року; траєкторія, що випливає з цих угод, приведе до +2,7 °C. Сценарій, що приводить до +2 °C, повинен передбачати різке зниження викидів, наприклад, збільшення кількості електромобілів до 700 мільйонів штук, 2040 року. За словами доктора Фатіха Біроля, виконавчого директора Міжнародного енергетичного агентства, «Впродовж останніх десятиліть, поновлювані джерела енергії досягають значних успіхів, але загалом їхні надбання залишаються, значною мірою, обмеженими у виробництві електроенергії. Наступною віхою в історії поновлюваних джерел енергії, є розширення їхнього використання в промисловості, будівництві та транспорті з величезними можливостями зростання».

Міжнародне енергетичне агентство вже порадило 2012 року, залишити в землі більше двох третин доведених запасів викопного палива, оскільки наше споживання до 2050 року, не повинно становити більше однієї третини розвіданих запасів викопного палива, щоби не перевищити межу глобального потепління на 2 °C до кінця століття. У дослідженні 2009 року Потсдамським інститутом клімату доведено, що до 2050 року повинно викидатися не більше 565 гігатонн CO₂, щоби мати чотири з п'яти нагод, не перевищити доленосну позначку 2 °C. Натомість спалювання всіх розвіданих запасів нафти, вугілля та газу на планеті, призведе до викиду 2 795 гігатонн CO₂, тобто вп’ятеро більше. Отже, згідно з цими даними, не варто видобувати 80 % поточних запасів горючих корисних копалин.

Людська географія

Докладніше: Економічна та соціальна географія

Щільність населення значно різниться в усьому світі: близько 60 % мешкають в Азії, особливо в Китаї та Індії, що становить 35 % населення світу, порівняно

Складане зображення Землі вночі, зроблене Suomi NPP 2016 року.

з менш ніж 1 % в Океанії. Водночас, приблизно 56 % населення світу перебуває в міських, а не в сільських місцевостях. 2018 року, за даними ООН, трьома найбільшими містами світу (рівня мегаполісу) були Токіо (37 млн мешканців), Делі (29 млн) та Шанхай (26 млн).

Приблизно одна п'ята частини Землі є придатною для використання людиною. 68 % виниклих земель, розташовані в північній півкулі, і там мешкає 90 % людей. Найпівнічніше постійне людське поселення це Алерт на острові Елсмір в Канаді (82°28′ пн. ш.), а найпівденніше — на антарктичній базі Амундсен-Скотт в Антарктиді (89°59′ пд.ш.).

На всі землі, за винятком Землі Мері Берд в Антарктиді та Бір-Тавіль в Африці, які належать до terra nullius, зазіхають незалежні держави. Станом на 2020 рік, Організація Об'єднаних Націй визнавала 197 держав, зокрема власне 193 держави-члени. Всесвітня книга фактів, зі свого боку, налічує 195 країн та 72 території з обмеженим суверенітетом або автономними утвореннями. Історично у Землі ніколи не було загальнопланетарного суверенітету, хоча багато країн намагалися досягти глобального панування але зазнали невдачі.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) – міжнародна організація, створена заради мирного розв'язання суперечок між державами. Організація Об'єднаних Націй насамперед, є майданчиком для дипломатії та гласного міжнародного права. У разі досягнення згоди між різними учасниками організації, насамперед членами Ради Безпеки, там можна ухвалити збройну операцію задля досягнення миру у певній місцевості.

Найпершим конструктором космічного корабля, за допомогою якого вперше в історії людства виведено на орбіту Землі астронавта-людину 12 квітня 1961 року, був житомирянин Сергій Корольов. З того часу приблизно 550 осіб побували в космосі, і дванадцять з них відвідали Місяць (між польотами Аполлоном-11 1969 року та Аполоном-17 1972 року). Взагалі-ж на початку XXI століття, в космосі люди перебувають лише на Міжнародній космічній станції.

Адміністративний стан Землі

Докладніше: Країни світу

Взаємодія між живими істотами та кліматом, нині досягла нового рівня через збільшуваний вплив людини. Тоді як 1920 року на Землі мешкало близько 1,8 мільярда людей, населення світу зросло майже до 6,7 мільярда до 2008 року, та приблизно до 8,0 мільярдів до 2022 року. За проміжок з 2015 по 2020 рік, Організація Об'єднаних Націй нараховувала приріст населення приблизно на 78 мільйонів осіб щороку 2022 року перевищено позначку у вісім мільярдів людей. ООН очікує близько 9,7 мільярдів людей на 2050 рік, та 10,9 мільярдів людей станом на 2100 рік. Очікується, що в осяжному майбутньому в країнах що розвиваються, триватиме значне збільшення населення, тоді як у багатьох високорозвинених країнах, чисельність населення зменшуватиметься або зростатиме дуже повільно, та все-ж їхній промисловий вплив на природу зростатиме.

206 перелічених у списку країн світу держав, можна розподілити на три категорії на основі членства в системі ООН: 193 держави-члени ООН, 2 держави-спостерігачі Генеральної Асамблеї ООН, які не є членами, та 11 інших держав. У графі суперечки щодо суверенітету вказуються держави, які мають беззаперечний суверенітет (188 держав, з яких 187 держав-членів ООН і 1 держава-спостерігач Генеральної Асамблеї ООН), держави, які обговорюють суверенітет (16 держав, з яких 6 держав-членів ООН, 1 держава-спостерігач Генеральної Асамблеї ООН, яка не є членом, і 9 держав де-факто), а також держави, що мають особливий політичний статус (2 держави, обидві у вільній асоціації з Новою Зеландією).

Ознаки державності

Швейцарія. Алея національних прапорів перед Палацом Націй у Женеві.

У світі немає обов’язкового для всіх членів спільноти націй визначення критеріїв державності, але загальноприйняті ознаки та вимоги застосовуються.

Головним міжнародно-правовим стандартом державності є декларативна теорія державності, яка була кодифікована 1933 року. Конвенція визначає державу як суб'єкт міжнародного права, якщо вона «володіє такими вимогами: (a) постійне населення; (b) визначена територія; (c) уряд; і (d) здатність вступати у взаємини з іншими державами», якщо вона не була «отримана силою, незалежно від того, чи полягає це у застосуванні зброї, у погрозах дипломатичним представництвам або будь-якому іншому ефективному примусовому заході».

Існують суперечки щодо того, до якої міри визнання, має бути залучено як критерій державності. Декларативна теорія державності стверджує, що державність є суто об’єктивною ознакою, і визнання певної держави іншими державами не має значення. З іншого боку, конститутивна теорія державності визначає державу як учасника правовідносин згідно з міжнародним правом, лише в тому разі, якщо вона визнається як суверенна, іншими державами. До списку країн світу внесено всі державні утворення, які вважають себе суверенними державами (через декларацію про незалежність чи іншим способом), а також ті які:

• часто розглядаються як такі, що задовольняють декларативну теорію державності, або
• визнані як суверенна держава принаймні однією державою-членом ООН.

Можна зауважити, що в деяких випадках існує розбіжність у думках щодо тлумачення першого пункту, і питання про те, чи задовольняє його суб’єкт, є суперечливим. Особливі політичні утворення, які не відповідають класифікації суверенної держави, вважаються протодержавами.

На основі вищезазначених ознак державності, цей список охоплює наступні 206 утворень:

•  203 держави, визнані принаймні однією державою-членом ООН,
•  2 держави, які задовольняють декларативну теорію державності та визнаються лише державами, що не є членами ООН,
•  1 держава, що відповідає декларативній теорії державності і не визнається жодною іншою державою.

Торговельні об'єднання

Розпад світової економіки на протекціонізм та торговельні союзи у 1930-х роках досі залишається загадкою. Відкрита багатостороння торгова система, побудована на Землі навколо мережі торговельних угод про якнайбільше сприяння, процвітала з 1860 по 1913 рік, але цей комерційний порядок так і не було відновлено після Першої світової війни. Усі країни, крім кількох, запровадили вищі тарифи 1928 року, ніж вони були 1913 року. Протягом 1930-х років держави повсюдно скасовували торговельні договори та відмовлялися від зобов'язань щодо режиму найбільшого сприяння. Тарифи, квоти, імпортні ліцензії, валютний контроль та бартерні угоди поділяли торгівлю всередині формальних та неформальних імперій або повністю її блокували.

Станом на 2020 рік на Землі існувало багато регіональних торговельних блоків; найбільші 5 із них:

• Європейський Союз (ЄС) є найбільшим у світі торговельним блоком і другою за величиною економікою світу. Він також є найбільшим торговим партнером Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), оскільки 70 % імпортованих товарів у країни ЄАВТ надходить з ЄС. Заради подальшого зміцнення торгівлі та економічних взаємин із сусідніми країнами, що не входять до ЄС, ЄЕЗ набула чинності 1 січня 1994 року через Угоду про Європейську економічну зону. Ця угода створює внутрішній ринок, який об’єднує 27 країн-членів ЄС і три країни ЄАВТ, а саме Ісландію, Ліхтенштейн і Норвегію, в єдиний ринок.
• NAFTA є найзначнішою у світі зоною вільної торгівлі та має сукупне населення й ВНП більше, ніж у 15 країнах-членах ЄС. Спочатку це була двостороння торгова угода між Канадою та Сполученими Штатами, але 1 січня 1994 року, до них приєдналася Мексика, у такий спосіб створюючи тристоронній торговий союз у Північній Америці. Ця угода спрямована на усунення торговельних та інвестиційних перешкод між країнами-членами, сприяння створенню середовища вільної торгівлі, збільшення інвестиційних можливостей та захист прав інтелектуальної власності. Ця угода також передбачає покриття послуг, за винятком авіаційного транспорту, морського транспорту та базової телекомунікації.
• МЕРКОСУР є одним із найбільш швидкозростальних торговельних блоків у світі, чотири члени-засновники якого створюють 70 % ВНП Південної Америки. Це також один із провідних економічних блоків світу та п’ята за розміром економіка. Союз засновано 26 березня 1991 року після укладення договору між Бразилією, Аргентиною, Парагваєм та Уругваєм. Цей блок спрямований на пришвидшення сталого економічного розвитку на основі соціальної справедливості, захисту довкілля та скорочення бідності. Окрім чотирьох країн-засновниць, Венесуела та Болівія також приєдналися до цього тарифного союзу 2006-го та 2015 року, відповідно. Однак членство Венесуели призупинено з 2016 року, через її невідповідність демократичним принципам МЕРКОСУР.
• АСЕАН відіграє центральну роль в азійській економічній інтеграції, оскільки вже 2019 року, він був третьою за величиною економікою в Азії та шостою економікою світу. Він був офіційно створений 31 грудня 2015 року заради подальшого об'єднання економік АСЕАН в єдиний ринок і виробничу базу. З цією метою ця економічна спільнота прагне досягти свого Плану 2025, який передбачає зробити регіон висококонкурентоспроможним, і цілком впровадженим у світову економіку зі справедливим економічним розвитком. Країни-члени AEC охоплюють Бруней-Даруссалам, Камбоджу, Індонезію, Лаос, Малайзію, М’янму, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд і В'єтнам.
• COMESA є найбільшою регіональною економічною організацією Африки. Спілка була створена 8 грудня 1994 року як заміна колишньої зони преференційної торгівлі (англ. PTA), котра була заснована 1981 року. У цьому торговому блоці країни-члени співпрацюють у розвитку регіональної або глобальної торгівлі, а також власних природних і людських ресурсів. Ця економічна співпраця між державами-членами COMESA спрямована на сприяння миру та безпеці для людей у регіоні. Цей економічний союз складається з 21 країни Південної та Східної Африки, а саме Бурунді, Коморських Островів, Демократичної Республіки Конго, Джибуті, Єгипту, Еритреї, Ефіопії, Кенії, Лівії, Мадагаскару, Малаві, Маврикію, Руанди, Сейшельських Островів, Сомалі, Судану, Свазіленду, Тунісу, Уганди, Замбії та Зімбабве. Завдяки такій кількості держав-членів і населенню понад 540 мільйонів осіб, COMESA утворює головний ринок внутрішньої та зовнішньої торгівлі із загальною торгівлею товарами, на суму 235 мільярдів доларів США.

Споживання енергії людством

Тісно пов'язаною зі споживанням енергії, є загальна первинна енергія (TPES), яка на всеосяжному рівні, означає повне виробництво енергії за вирахуванням змін у сховищах. Оскільки зміни щодо зберігання енергії протягом року незначні, значення TPES можуть використовуватися як оцінка споживання енергії. Проте, TPES не враховує ефективність перетворення, завищує види енергії з низькою продуктивністю перетворення (наприклад, вугільної, газової та ядерної) і занижує види енергії, вже враховані у перетворених формах (наприклад, фотоелектричні або гідроелектричні). За оцінками МЕА, 2013 року загальний обсяг первинної енергії (TPES) склав 1.575 × 10¹⁷ Вт·год (= 157,5 ПВт·год, 157.500 ТВт·год, 5.67 × 10²⁰джоулів або 13.541 × 10⁶тне). З 2000 по 2012 рік, вугілля стало джерелом енергії з найбільшим показником зростання. Використання нафти і природного газу також, супроводжувалося значним збільшенням, за яким ішла гідроенергетика та поновлювані джерела енергії. Відновлювана енергія, за цей час зростала швидше, ніж будь-коли в історії. Попит на ядерну енергію зменшився, частково через ядерні катастрофи: Трі-Майл-Айленд (США)—1979, Чорнобиль (Україна)—1986 і Фукусіма (Японія)—2011 рік.

2011 року, витрати людства на енергію, склали понад 6 трильйонів доларів США, або близько 10 % світового валового внутрішнього продукту (ВВП). Європа споживала близько чверті світових енергетичних видатків, Північна Америка — близько 20 %, а Японія — 6 %.

Розвиток уявлень про Землю

🜨

Міфологія багатьох народів світу уособлювала Землю як божество, наприклад Гея у стародавніх греків. Священні тексти багатьох релігій містять розповіді про творіння Землі. Людські уявлення про форму Землі змінювалися з часом. Віра в пласку Землю поступилася уявленням про кулясту форму Землі з розвитком мореплавання. До 16 ст. здебільшого вважалося, що Земля є центром Всесвіту, але віра поступилася геліоцентризму, починаючи з часів Миколи Коперника.

Астрономічним знаком Землі є вписаний у коло рівнобедрений хрест, відомий як сонячний хрест, хрест Одіна або кельтський хрест. Початковим

Вавилонська карта світу - найдавніша відома карта світу з 6 століття до нашої ери.

астрономічним символом планети було королівське яблуко.

Із Землею були пов'язані поширені культи телуричних і хтонічних божеств, серед яких переважали жіночі божества. У багатьох культурах богиня-мати (або Мати-Земля) відтворюється як богиня родючості, процвітання та заможності. Ацтеки називали планету Тонан або Тонанцін — «наша мати», інки - Пачамама («Мати-Земля»). Китайська богиня землі Хоуту схожа на Гею, Мати-Землю у грецькій міфології. Індуси називали її Бхума Деві – «Богиня Землі», а слов'яни – Мокош. У скандинавській міфології богиня землі Йорда була матір'ю Тора. У давньоєгипетській міфології земля ототожнюється з чоловічим божеством Гебом.

Багато міфологій і релігійні вірування містять розповіді про створення землі втручанням Бога чи божеств. Різні релігійні групи, зокрема основоположні секти протестантизму та ісламу припускають, що опис створення світу, який міститься в їхніх священних книгах, є неспростовною істиною і має розглядатися беззаперечно тобто замінити загальноприйнятий науковий погляд на утворення землі та розвиток життя на планеті. Наукова спільнота, а також інші (не згадані вище) релігійні групи, виступають проти цих тверджень. Одним із питань суперечки, є незгода з теорією еволюції, прихильників креаціонізму та розумного задуму.

У давнину було поширене уявлення про те, що Земля плоска. Народи Месопотамії уявляли світ плоским диском, оточеним океаном, а єгиптяни — квадратом. За уявленнями китайців, земля мала вигляд квадрата, у якому за допомогою стовпів височіло кругле небо Найдавніші відомі карти світу походять з Вавилонії та Греції Анаксімандр. Уявлення про кулясту Землю, яке виникло щонайменше у VI ст. до нашої ери – було відомо

Схід Землі з Аполлона 8 з місячної орбіти

піфагорійцям, деякі з них також вважали, що Земля не є центром всесвіту. Після III століття до н.е. те, що планета кругла, визнавали всі освічені громадяни Греції та Риму. Близько 240 року до н.е. Ератосфен визначив коло планети (з похибкою вимірювання 5-10 %) та нахил осі щодо площини екліптики.

У Середньовіччя, за небагатьма винятками, в Європі не було освічених людей, які б вірили в те, що Земля плоска, і книга Сакробоско «Про сфери», видана в XIII столітті, стала основним навчальним підручником на чотири століття поспіль. Попри це, думка про широко розповсюджену в більш ранні епохи віру в «пласку Землю», поширена й до сьогодні (2020-і).

Технічний розвиток мореплавства і кораблебудування привів до часів великих географічних відкриттів на межі 15—16 ст. 1488 року, Бартоломеу Діаш обігнув мис Доброї Надії, 1492 року Колумб досяг берегів Америки, що започаткувало європейську колонізацію континенту, а 1498 року, Васко да Гама відкрив морський шлях в Індію. У 1519-1521 роках Фернан Магеллан став першим європейцем, котрий здійснив навколосвітню подорож. Оприлюднена 1543 року книга Миколая Коперника «Про обертання небесних сфер», містить теорію геліоцентричної будови світу і стверджує, що Земля обертається навколо Сонця. Це замінило птолемеївський геоцентризм, згідно з яким Земля була центром Всесвіту. 1570 року Абрагам Ортеліус першим видав упорядковану збірку карт світу — Theatrum Orbis Terrarum. У 1585–1595 роках Герард Меркатор також видав збірку карт, яку він назвав атласом, маючи на увазі міфологічний Атлас.

Бліда блакитна цятка – фотографія Землі, зроблена зондом «Вояджер-1» з відстані понад 6 млрд км.

Перше зображення Землі з космосу (з висоти 105 км) отримано 24 жовтня 1946 камерою, розміщеною на ракеті Фау-2, запущеної в США з ракетного полігону Уайт-Сендс. Найперші знімки Землі з навколоземної орбіти зробив супутник Explorer 6 1959 року. Юрій Гагарін 1961 року, став першою людиною, яка спостерігала планету з космосу. 1968 року екіпаж «Аполлона-8» першим спостерігав сходження Землі з місячної орбіти і зробив славетний знімок «Сходження Землі». 1972 року екіпаж «Аполлона-17» зробив відомий знімок «Блакитний мармур» із навколоземної орбіти. На ньому видно земну кулю із затягнутим хмарами блакитним океаном, який розділений зелено-коричневими континентами. Це одне із найвідоміших зображень в історії та один з небагатьох знімків цілком освітленої планети. Водночас, знімок 1990 року, на якому "Вояджер-1" залишає Сонячну систему, надихнув Карла Сагана назвати його «Бліда блакитна цятка».

За останні два століття з'явилися суспільні напрямки, які привертають увагу стосовно недоброго впливу людини на планету. Пропонована протидія полягає у захисті довкілля, зокрема завдяки стеженню над природними ресурсами (наприклад, водними та лісовими), боротьбі із забрудненням та бережливому використанню землі. Екологи, тобто міжнародні організації — Грінпіс та Всесвітній фонд дикої природи — закликають до зміни соціальної політики та ощадливого використання сировинних запасів, зокрема невідновлюваних джерел, як от нафта. Цим закликам протистоять деякі підприємства міста і організації, що вказують на потрібні додаткові грошові витрати щодо захисту довкілля. З 1960-х років дехто тлумачив планету як «Космічний корабель Земля» із системою життєзабезпечення, котра потребує постійного догляду. Існує також гіпотеза Геї, яка передбачає, що біосфера Землі та фізичні чинники, становлять єдиний цілісний організм. Всесвітній день Землі відзначається 22 квітня з 1970-х років.

Моделювання зображення Землі

Фотографія вітрової електростанції Торнтон-Банк (поруч із узбережжям Бельгії) показує, як нижні частини більш віддалених вітряків поступово зникають за горизонтом демонструючи округлість Землі.

Для зручності отримання уявлення про Землю створюють різноманітні моделі. Залежно від призначення, моделі поділяють на загальногеографічні (найпоширеніші) і тематичні (політичні, кліматичні, геологічні, тектонічні, рослинного, тваринного світу та інше). Вирізняють тривимірні та двовимірні моделі. До тривимірних стосується глобус — об'ємна модель Землі, що в загальних рисах зберігає її форму, зменшену в десятки мільйонів разів. Двовимірними способами зображення Землі є плани та карти.

План — зображення на горизонтальній площині у великому постійному масштабі невеликої частини земної поверхні. На відміну від плану, географічна карта — зменшене зображення всієї земної поверхні або її частини на площині, побудоване за певними математичними правилами з урахуванням кулястості Землі.

Форми рельєфу земної поверхні на моделі показуються горизонталями.

Див. також

• Пульсаційна гіпотеза
• Прапор Землі
• Положення Землі у космосі
• Гравітація
• Природа
• Світове споживання енергії

Примітки

1. Вчені зʼясували вагу Землі. // Автор: Ольга Деркач. 08.04.2024, 19:40
2. David R. Williams. (1 липня 2013). (англ.). NASA. Архів оригіналу за 30 жовтня 2010. Процитовано 28 квітня 2014.
3. Тертишник В. Конституція України. Науково-практичний коментар. Вид. 2-ге, доповн. і перероб. Київ: Алерта, 2023.  С. 169 .
4. Beyond the Milky Way. The Biological Universe. 24 вересня 2020. с. 283—334. doi:10.1017/9781108873154.023. Процитовано 28 січня 2023.
5. Wicander, E. Reed (1982). Chrysophyta. Beaches and Coastal Geology. New York, NY: Springer US. с. 209—210.
6. Nations, United. What Is Climate Change?. United Nations (англ.). Процитовано 28 жовтня 2022.
7. ЗЕМЛЯ — ЕТИМОЛОГІЯ | Горох — українські словники. goroh.pp.ua (ua) . Процитовано 7 листопада 2022.
8. ЗЕМЛЯ – Академічний тлумачний словник української мови. sum.in.ua. Процитовано 7 листопада 2022.
9. Palmer, Douglas (15 березня 2010). M. Allaby 2008. Oxford Dictionary of Earth Sciences, 3rd ed. Oxford: Oxford University Press. 654 pp. Price £11.99, US $18.99. ISBN 978 0 19921 194 4. Geological Magazine. Т. 147, № 5. с. 798—798. doi:10.1017/s0016756810000221. ISSN 0016-7568. Процитовано 7 листопада 2022.
10. Cirencester (Gloucestershire, England). Northern Europe. Routledge. 28 жовтня 2013. с. 176—179.
11. Jones, Peter Ward (2001). Oxford University Press. Oxford Music Online. Oxford University Press.
12. Tara., Hardee, (2013). Exploring student experiences in developmental education at a four year higher education institution. California State University, Long Beach. ISBN . OCLC 1020708687.
13. Front Matter. IUGG Union Lectures. Washington, D. C.: International Union of Geodesy and Geophysics. 19 березня 2013. с. i—iii.
14. Vic.), International Union of Geodesy and Geophysics. General Assembly (25th : 2011 : Melbourne, (2011). IUGG Melbourne, Australia 2011 : 2011 International Union of Geodesy and Geophysics General Assembly : XXV IUGG General Assembly : Earth on the Edge : Science for a Sustainable Planet, 28 June - 7 July 2011, Melbourne Convention and Exhibition Centre : program handbook. International Union of Geodesy and Geophysics. OCLC 740609869.
15. Anonymous (19 квітня 2011). AGU Fellows Elected for 2011. Eos, Transactions American Geophysical Union. Т. 92, № 16. с. 137—138. doi:10.1029/2011eo160006. ISSN 0096-3941. Процитовано 30 січня 2023.
16. (Helga), Tõnson, H. (1970). Agu Lüüdik. Eesti Raamat. OCLC 696503312.
17. Converting GPS Height into NAVD88 Elevation with the GEOID96 Geoid Height Model. www.ngs.noaa.gov. Процитовано 22 січня 2023.
18. . archive.ph. Архів оригіналу за 11 серпня 2011. Процитовано 22 січня 2023.
19. Stewart, Heather A.; Jamieson, Alan J. (1 жовтня 2019). The five deeps: The location and depth of the deepest place in each of the world's oceans. Earth-Science Reviews (англ.). Т. 197. с. 102896. doi:10.1016/j.earscirev.2019.102896. ISSN 0012-8252. Процитовано 22 січня 2023.
20. “Is a Pool Ball Smoother Than the Earth?” ILLUSTRATED PRINCIPLES David Alciatore, PhD (“Dr. Dave”) (PDF).
21. Did Edmund Hillary Climb the Wrong Mountain. archives.profsurv.com. Процитовано 22 січня 2023.
22. The 'Highest' Spot on Earth?.
23. Ocean Surface Topography | Ocean Observation. Ocean Surface Topography from Space (англ.). Процитовано 22 січня 2023.
24. US Department of Commerce, National Oceanic and Atmospheric Administration. What is the geoid?. oceanservice.noaa.gov (EN-US) . Процитовано 22 січня 2023.
25. Table S1: Underlying geology of sampling sites in the Okanagan-Similkameen region, British Columbia, Canada. dx.doi.org. Процитовано 22 січня 2023.
26. 8(o) Introduction to the Oceans. www.physicalgeography.net. Процитовано 22 січня 2023.
27. Rising sea levels: an introduction to cause and impact. Choice Reviews Online. Т. 50, № 10. 22 травня 2013. с. 50–5606-50-5606. doi:10.5860/choice.50-5606. ISSN 0009-4978. Процитовано 22 січня 2023.
28. Smith, Yvette (7 червня 2021). Earth Is a Water World. NASA. Процитовано 22 січня 2023.
29. Lunine, Jonathan I. (2017-02). Ocean worlds exploration. Acta Astronautica. Т. 131. с. 123—130. doi:10.1016/j.actaastro.2016.11.017. ISSN 0094-5765. Процитовано 22 січня 2023.
30. MACHADO, PEDRO (27 січня 2020). INTRODUCTION. Pearls, People, and Power. Ohio University Press. с. 5—28.
31. Voosen, Paul (12 березня 2021). Ancient Earth was a water world. Science. Т. 371, № 6534. с. 1088—1089. doi:10.1126/science.371.6534.1088. ISSN 0036-8075. Процитовано 22 січня 2023.
32. Smith, Rev. Walter R., (5 July 1845–24 April 1921). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 22 січня 2023.
33. Dunn, Ross E., ред. (1 квітня 2019). The New World History. doi:10.1525/9780520964297. Процитовано 22 січня 2023.
34. L'vovich, M. I. (1973-01). The Water Balance of the World's Continents and a Balance Estimate of the World's Freshwater Resources. Soviet Geography. Т. 14, № 3. с. 135—152. doi:10.1080/00385417.1973.10770573. ISSN 0038-5417. Процитовано 22 січня 2023.
35. Ghail, Richard (2015-08). Rheological and petrological implications for a stagnant lid regime on Venus. Planetary and Space Science. Т. 113—114. с. 2—9. doi:10.1016/j.pss.2015.02.005. ISSN 0032-0633. Процитовано 22 січня 2023.
36. World Bank East Asia and Pacific Economic Update October 2015: Staying the Course. The World Bank. 5 жовтня 2015. ISBN .
37. Hooke, Roger LeB.; Martín-Duque, José F. (1 грудня 2012). Land transformation by humans: A review. GSA Today. Т. 12, № 12. с. 4—10. doi:10.1130/gsat151a.1. ISSN 1052-5173. Процитовано 22 січня 2023.
38. Stanley, Steven M. (2005). Earth system history (вид. 2nd). New York: Freeman.
39. Doolittle, W. Ford (2000-02). Uprooting the Tree of Life. Scientific American. Т. 282, № 2. с. 90—95. doi:10.1038/scientificamerican0200-90. ISSN 0036-8733. Процитовано 28 жовтня 2022.
40. Zimmer, Carl (11 травня 2001). Can Genes Solve the Syphilis Mystery?. Science. Т. 292, № 5519. с. 1091—1091. doi:10.1126/science.292.5519.1091. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 жовтня 2022.
41. Berkner, L. V.; Marshall, L. C. (1965-05). <0225:otoaro>2.0.co;2 On the Origin and Rise of Oxygen Concentration in the Earth's Atmosphere. Journal of the Atmospheric Sciences. Т. 22, № 3. с. 225—261. doi:10.1175/1520-0469(1965)022<0225:otoaro>2.0.co;2. ISSN 0022-4928. Процитовано 28 жовтня 2022.
42. Irion, Robert (26 квітня 2002). Astrobiologists Try to 'Follow the Water to Life'. Science. Т. 296, № 5568. с. 647—648. doi:10.1126/science.296.5568.647. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 жовтня 2022.
43. Ohtomo, Yoko; Kakegawa, Takeshi; Ishida, Akizumi; Nagase, Toshiro; Rosing, Minik T. (8 грудня 2013). Evidence for biogenic graphite in early Archaean Isua metasedimentary rocks. Nature Geoscience. Т. 7, № 1. с. 25—28. doi:10.1038/ngeo2025. ISSN 1752-0894. Процитовано 28 жовтня 2022.
44. Bell, Elizabeth A.; Boehnke, Patrick; Harrison, T. Mark; Mao, Wendy L. (19 жовтня 2015). Potentially biogenic carbon preserved in a 4.1 billion-year-old zircon. Proceedings of the National Academy of Sciences. Т. 112, № 47. с. 14518—14521. doi:10.1073/pnas.1517557112. ISSN 0027-8424. Процитовано 28 жовтня 2022.
45. New evidence suggests life on Earth began at least 3.7 billion years ago. Physics Today. 2016. doi:10.1063/pt.5.0210077. ISSN 1945-0699. Процитовано 28 жовтня 2022.
46. Schopf, J. William; Kitajima, Kouki; Spicuzza, Michael J.; Kudryavtsev, Anatoliy B.; Valley, John W. (18 грудня 2017). SIMS analyses of the oldest known assemblage of microfossils document their taxon-correlated carbon isotope compositions. Proceedings of the National Academy of Sciences. Т. 115, № 1. с. 53—58. doi:10.1073/pnas.1718063115. ISSN 0027-8424. Процитовано 28 жовтня 2022.
47. Needham, Debra H.; Kring, David A. (2017-11). Lunar volcanism produced a transient atmosphere around the ancient Moon. Earth and Planetary Science Letters. Т. 478. с. 175—178. doi:10.1016/j.epsl.2017.09.002. ISSN 0012-821X. Процитовано 25 січня 2023.
48. Woodhouse, Keith (25 лютого 2016). Climate Change and the Course of Global History: A Rough Journey. By John L. Brooke. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. Pp. 648. $32.46, paper. The Journal of Economic History. Т. 76, № 1. с. 292—294. doi:10.1017/s0022050716000036. ISSN 0022-0507. Процитовано 28 жовтня 2022.
49. Cabej, Nelson R. (2020). Cambrian explosion. Epigenetic Mechanisms of the Cambrian Explosion. Elsevier. с. 137—211.
50. Raup, David M.; Sepkoski, J. John (19 березня 1982). Mass Extinctions in the Marine Fossil Record. Science. Т. 215, № 4539. с. 1501—1503. doi:10.1126/science.215.4539.1501. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 жовтня 2022.
51. Stanley, Steven M. (3 жовтня 2016). Estimates of the magnitudes of major marine mass extinctions in earth history. Proceedings of the National Academy of Sciences. Т. 113, № 42. doi:10.1073/pnas.1613094113. ISSN 0027-8424. Процитовано 28 жовтня 2022.
52. Gould, Stephen Jay (1994-10). The Evolution of Life on the Earth. Scientific American. Т. 271, № 4. с. 84—91. doi:10.1038/scientificamerican1094-84. ISSN 0036-8733. Процитовано 28 жовтня 2022.
53. Wilkinson, B. H.; McElroy, B. J. (1 січня 2007). The impact of humans on continental erosion and sedimentation. Geological Society of America Bulletin. Т. 119, № 1-2. с. 140—156. doi:10.1130/b25899.1. ISSN 0016-7606. Процитовано 28 жовтня 2022.
54. Vitousek, Peter M.; Mooney, Harold A.; Lubchenco, Jane; Melillo, Jerry M. (25 липня 1997). . Science (англ.). Т. 277, № 5325. с. 494—499. doi:10.1126/science.277.5325.494. ISSN 0036-8075. Архів оригіналу за 18 листопада 2008. Процитовано 14 січня 2021.
55. Myers, Norman; Knoll, Andrew H. (2001-05). . Proceedings of the National Academy of Science (англ.). Т. 98, № 10. с. 5389—5392. doi:10.1073/pnas.091092498. ISSN 0027-8424. Архів оригіналу за 28 липня 2021. Процитовано 14 січня 2021.
56. . www.nickbostrom.com. Архів оригіналу за 24 грудня 2019. Процитовано 14 січня 2021.
57. Cochelin, Anne-Sophie B.; Mysak, Lawrence A.; Wang, Zhaomin (1 листопада 2006). Simulation of long-term future climate changes with the green McGill paleoclimate model: the next glacial inception. Climatic Change. Т. 79. с. 381—401. doi:10.1007/s10584-006-9099-1. Процитовано 14 січня 2021.
58. Neron de Surgy, O.; Laskar, J. (1 лютого 1997). . Astronomy and Astrophysics. Т. 318. с. 975—989. ISSN 0004-6361. Архів оригіналу за 8 грудня 2013. Процитовано 14 січня 2021.
59. Mussett, A. E. (1981). The inaccessible earth. London: Allen & Unwin. ISBN . OCLC 7523842.
60. Chemical composition of Earth, Venus, and Mercury. 1980 Dec.
61. Ishii, Nobuyuki (2016). 中矢俊博『天才経済学者たちの闘いの歴史――経済学史入門』同文舘出版，2014年，142頁／武田信照『近代経済思想再考――経済学史点描』ロゴス，2013年，214頁／小畑二郎『経済学の歴史』慶應義塾大学出版会，2014年，316頁. The History of Economic Thought. Т. 57, № 2. с. 134—135. doi:10.5362/jshet.57.2_134. ISSN 1880-3164. Процитовано 31 січня 2023.
62. オミクロン株の構造から急速な感染拡大を説明する. Nature Digest. 1 квітня 2022. doi:10.1038/ndigest.2022.220415. ISSN 2424-0702. Процитовано 31 січня 2023.
63. Journal of the Society of Mechanical Engineers. Т. 111, № 1074. 2008. с. 394. doi:10.1299/jsmemag.111.1074_394_2. ISSN 2424-2675 http://dx.doi.org/10.1299/jsmemag.111.1074_394_2. Процитовано 31 січня 2023. {{}}: Пропущений або порожній |title= ()
64. . 1 квітня 1999. doi:10.52926/jpmjcr99q4 http://dx.doi.org/10.52926/jpmjcr99q4. Процитовано 31 січня 2023. {{}}: Пропущений або порожній |title= ()
65. TRENDS IN THE SCIENCES. Т. 22, № 9. 2017. с. 9_116–9_117. doi:10.5363/tits.22.9_116. ISSN 1342-3363 http://dx.doi.org/10.5363/tits.22.9_116. Процитовано 31 січня 2023. {{}}: Пропущений або порожній |title= ()
66. (рос.) Подобєдов Н. С. Общая физическая география и геоморфология. — М.: Недра, 1974. С. 312.
67. Smil (1991), p. 240
68. . Архів оригіналу за 12 жовтня 2013. Процитовано 9 березня 2016.
69. . Intergovernmental Panel on Climate Change. Архів оригіналу за 29 вересня 2007. Процитовано 29 вересня 2007.
70. Somerville, Richard. (PDF). Intergovernmental Panel on Climate Change. Архів оригіналу (PDF) за 26 листопада 2018. Процитовано 29 вересня 2007.
71. Vermass, Wim. . Arizona State University. Архів оригіналу за 3 грудня 1998. Процитовано 29 вересня 2007.
72. Parsons, Barry; McKenzie, Dan (1978). Mantle convection and the thermal structure of the plates. Journal of Geophysical Research (англ.). Т. 83, № B9. с. 4485. doi:10.1029/JB083iB09p04485. ISSN 0148-0227. Процитовано 27 січня 2023.
73. Pasyanos, Michael E. (2010-01). Lithospheric thickness modeled from long-period surface wave dispersion. Tectonophysics. Т. 481, № 1-4. с. 38—50. doi:10.1016/j.tecto.2009.02.023. ISSN 0040-1951. Процитовано 27 січня 2023.
74. Kious, W. Jacquelyne; Tilling, Robert I. (1996). This dynamic earth: the story of plate tectonics. General Interest Publication. doi:10.3133/7000097. Процитовано 27 січня 2023.
75. TABLE OF CONTENTS. The Gospel in the Stars. Piscataway, NJ, USA: Gorgias Press. 31 грудня 2008. с. 9—14.
76. Hey, R. N.; Sinton, J. M.; Duennebier, F. K. Propagating rifts and spreading centers. The Eastern Pacific Ocean and Hawaii. North America: Geological Society of America. с. 161—176.
77. March, Henry Arthur, (14 March 1905–27 Sept. 1988). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 27 січня 2023.
78. Bowring, Samuel A.; Williams, Ian S. (21 січня 1999). Priscoan (4.00-4.03 Ga) orthogneisses from northwestern Canada. Contributions to Mineralogy and Petrology. Т. 134, № 1. с. 3—16. doi:10.1007/s004100050465. ISSN 0010-7999. Процитовано 27 січня 2023.
79. Harrison, T. M.; Blichert-Toft, J.; Müller, W.; Albarede, F.; Holden, P.; Mojzsis, S. J. (23 грудня 2005). Heterogeneous Hadean Hafnium: Evidence of Continental Crust at 4.4 to 4.5 Ga. Science (англ.). Т. 310, № 5756. с. 1947—1950. doi:10.1126/science.1117926. ISSN 0036-8075. Процитовано 27 січня 2023.
80. Meschede, M.; Barckhausen, U. (20 листопада 2000). Plate tectonic evolution of the Cocos-Nazca spreading center. Proceedings of the Ocean Drilling Program. Ocean Drilling Program.
81. Argus, Donald F.; Gordon, Richard G.; DeMets, Charles (2011-11). Geologically current motion of 56 plates relative to the no-net-rotation reference frame. Geochemistry, Geophysics, Geosystems. Т. 12, № 11. с. n/a–n/a. doi:10.1029/2011gc003751. ISSN 1525-2027. Процитовано 27 січня 2023.
82. KAMATA, Hiroki (2003). Journal of the Society of Materials Science, Japan. Т. 52, № 5. с. 444—451. doi:10.2472/jsms.52.444. ISSN 1880-7488 http://dx.doi.org/10.2472/jsms.52.444. Процитовано 31 січня 2023. {{}}: Пропущений або порожній |title= ()
83. Charette, Matthew; Smith, Walter (1 червня 2010). The Volume of Earth’s Ocean. Oceanography. Т. 23, № 2. с. 112—114. doi:10.5670/oceanog.2010.51. Процитовано 24 січня 2023.
84. Arthus-Bertrand, Yann (6 вересня 2019). On Water (EN) . European Investment Bank. ISBN .
85. Where is Earth's Water? | U.S. Geological Survey. www.usgs.gov. Процитовано 24 січня 2023.
86. Ahn, Jiryung (2019). Home, School and Community Relations (9th Edition) By Carol Gestwicki (2017). Cengage Learning, Boston, MA (Book Review). International Journal of Humanities and Social Science. Т. 9, № 5. doi:10.30845/ijhss.v9n5p11. ISSN 2220-8488. Процитовано 24 січня 2023.{{}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом ()
87. . web.archive.org. 30 червня 2007. Архів оригіналу за 30 червня 2007. Процитовано 24 січня 2023.
88. . web.archive.org. 15 квітня 2009. Архів оригіналу за 15 квітня 2009. Процитовано 24 січня 2023.
89. . Архів оригіналу за 6 квітня 2013. Процитовано 24 січня 2023.
90. Tour of Water in the Solar System | U.S. Geological Survey. www.usgs.gov. Процитовано 24 січня 2023.
91. US Department of Commerce, National Oceanic and Atmospheric Administration. Are there oceans on other planets?. oceanservice.noaa.gov (EN-US) . Процитовано 24 січня 2023.
92. Mertens, Christopher J. (2016-11). Overview of the Radiation Dosimetry Experiment (RaD-X) flight mission. Space Weather. Т. 14, № 11. с. 921—934. doi:10.1002/2016sw001399. ISSN 1542-7390. Процитовано 29 січня 2023.
93. Razenkova, Elena; Radeloff, Volker C.; Dubinin, Maxim; Bragina, Eugenia V.; Allen, Andrew M.; Clayton, Murray K.; Pidgeon, Anna M.; Baskin, Leonid M.; Coops, Nicholas C. (21 січня 2020). Vegetation productivity summarized by the Dynamic Habitat Indices explains broad-scale patterns of moose abundance across Russia. Scientific Reports. Т. 10, № 1. doi:10.1038/s41598-019-57308-8. ISSN 2045-2322. Процитовано 29 січня 2023.
94. King, Michael D.; Platnick, Steven; Menzel, W. Paul; Ackerman, Steven A.; Hubanks, Paul A. (2013-07). Spatial and Temporal Distribution of Clouds Observed by MODIS Onboard the Terra and Aqua Satellites. IEEE Transactions on Geoscience and Remote Sensing. Т. 51, № 7. с. 3826—3852. doi:10.1109/tgrs.2012.2227333. ISSN 0196-2892. Процитовано 29 січня 2023.
95. Williams, G. P. (1 липня 2006). Circulation Sensitivity to Tropopause Height. Journal of the Atmospheric Sciences. Т. 63, № 7. с. 1954—1961. doi:10.1175/jas3762.1. ISSN 1520-0469. Процитовано 29 січня 2023.
96. CBS News/New York Times National Poll, October #1, 2011. ICPSR Data Holdings. 1 лютого 2013. Процитовано 29 січня 2023.
97. Mackey, David A. (2022-04). What colour are your eyes? Teaching the genetics of eye colour & colour vision. Edridge Green Lecture RCOphth Annual Congress Glasgow May 2019. Eye (англ.). Т. 36, № 4. с. 704—715. doi:10.1038/s41433-021-01749-x. ISSN 1476-5454. Процитовано 4 травня 2023.
98. Hester, R. E.; Harrison, R. M., ред. (28 вересня 2000). Back cover. Causes and Environmental Implications of Increased UV-B Radiation. The Royal Society of Chemistry. с. X003—X004. ISBN .
99. M., Hester, Ronald E. Harrison, Roy (2002). Causes and environmental implications of increased UV-B radiation. Royal Society of Chemistry. ISBN . OCLC 315880588.
100. Lawrence, Major Freeling Ross, (21 Sept. 1872–9 March 1914), General Staff Officer, India. Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 29 січня 2023.
101. 7(h) The Greenhouse Effect. www.physicalgeography.net. Процитовано 29 січня 2023.
102. Gaan, Narottam (2001-10). Politics of Governance of Global Climate Change: Not on Equity but on North's Interests. India Quarterly: A Journal of International Affairs. Т. 57, № 4. с. 89—112. doi:10.1177/097492840105700405. ISSN 0974-9284. Процитовано 29 січня 2023.
103. Wolf, Hugo. Franz Liszt, † le 1er août 1886. Chroniques musicales (1884-1887). Éditions Contrechamps. с. 99—100.
104. World Air Sports Federation | Fédération Aéronautique Internationale World Air Sports Federation. www.fai.org (англ.). Процитовано 29 січня 2023.
105. 1 Comment explorer les planètes ?. Les planètes. EDP Sciences. 4 листопада 2020. с. 15—32.
106. Liu, S. C.; Donahue, T. M. (1974-05). <1118:taohit>2.0.co;2 The Aeronomy of Hydrogen in the Atmosphere of the Earth. Journal of the Atmospheric Sciences. Т. 31, № 4. с. 1118—1136. doi:10.1175/1520-0469(1974)031<1118:taohit>2.0.co;2. ISSN 0022-4928. Процитовано 29 січня 2023.
107. Catling, David C.; Zahnle, Kevin J.; McKay, Christopher P. (3 серпня 2001). Biogenic Methane, Hydrogen Escape, and the Irreversible Oxidation of Early Earth. Science. Т. 293, № 5531. с. 839—843. doi:10.1126/science.1061976. ISSN 0036-8075. Процитовано 29 січня 2023.
108. Andropov, Y.V. (1983). Allocution prononcée au meeting de deuil sur la Place Rouge, le 15 novembre 1982. Sur le Chemin du Socialisme. Elsevier. с. 29—30.
109. Hunten, D M; Donahue, T M (1976-05). Hydrogen Loss from the Terrestrial Planets. Annual Review of Earth and Planetary Sciences. Т. 4, № 1. с. 265—292. doi:10.1146/annurev.ea.04.050176.001405. ISSN 0084-6597. Процитовано 29 січня 2023.
110. Vega, Anthony J.; Miller, Paul W.; Rohli, Robert V.; Heavilin, Jason (24 жовтня 2020). Synoptic climatology of nuisance flooding along the Atlantic and Gulf of Mexico coasts, USA. Natural Hazards. Т. 105, № 2. с. 1281—1297. doi:10.1007/s11069-020-04354-5. ISSN 0921-030X. Процитовано 29 січня 2023.
111. Xiaofeng Guo (22 січня 2010). Research resource review: Rohli, R.V. and Vega, A.J. 2008: Climatology. Sudbury, MA: Jones and Bartlett Publishers. 467 pp. £64 cloth. ISBN: 978 0 7637 3828 0. Progress in Physical Geography: Earth and Environment. Т. 34, № 1. с. 118—120. doi:10.1177/0309133309356998. ISSN 0309-1333. Процитовано 29 січня 2023.
112. Ryan, Roslyn (2006). Flooding in Clark and Lincoln Counties, Nevada, December 2004 and January 2005. Fact Sheet. doi:10.3133/fs20063124. ISSN 2327-6932. Процитовано 29 січня 2023.
113. Coddington, O.; Lean, J. L.; Pilewskie, P.; Snow, M.; Lindholm, D. (1 липня 2016). A Solar Irradiance Climate Data Record. Bulletin of the American Meteorological Society. Т. 97, № 7. с. 1265—1282. doi:10.1175/bams-d-14-00265.1. ISSN 0003-0007. Процитовано 29 січня 2023.
114. El Fadli, Khalid I.; Cerveny, Randall S.; Burt, Christopher C.; Eden, Philip; Parker, David; Brunet, Manola; Peterson, Thomas C.; Mordacchini, Gianpaolo; Pelino, Vinicio (1 лютого 2013). World Meteorological Organization Assessment of the Purported World Record 58°C Temperature Extreme at El Azizia, Libya (13 September 1922). Bulletin of the American Meteorological Society. Т. 94, № 2. с. 199—204. doi:10.1175/bams-d-12-00093.1. ISSN 1520-0477. Процитовано 29 січня 2023.
115. Turner, John; Anderson, Phil; Lachlan-Cope, Tom; Colwell, Steve; Phillips, Tony; Kirchgaessner, Amélie; Marshall, Gareth J.; King, John C.; Bracegirdle, Tom (16 грудня 2009). Record low surface air temperature at Vostok station, Antarctica. Journal of Geophysical Research. Т. 114, № D24. doi:10.1029/2009jd012104. ISSN 0148-0227. Процитовано 29 січня 2023.
116. World registers hottest day ever recorded on July 3. // By Gloria Dickie. July 4, 20236:57 PM GMT+3
117. Найспекотнішим днем за всю історію спостережень стало 3 липня. 04.07.2023, 22:20
118. Земля пережила найспекотніший день, але липень може стати найгарячішим за 120 000 років – вчені. // Автор: Дмитро Іванческул. 05.07.2023, 19:41
119. Втретє за тиждень реєструють найспекотніший день у світі. // Автор: Юлія Шрамко. 07.07.2023, 17:40
120. NASA визнало червень 2023 року найспекотнішим за всю історію спостережень. 13.07.2023
121. Середньорічна температура Землі піднялася на 1,7 градуса Цельсія з середини XIX століття. // Автор: Анатолій Шевченко. 12.02.2024
122. Peter Olson & Hagay Amit. Changes in earth’s dipole (PDF).
123. Realistic modeling and performance prediction of MHD generator channels. Progress reports for the period 16 October 1971--15 February 1973. [Coal-fired MHD generators]. 16 лютого 1972. Процитовано 25 січня 2023.
124. Campbell, Wallace H. (2003). Introduction to geomagnetic fields (вид. 2nd ed). Cambridge: Cambridge University Press. ISBN . OCLC 50479284.
125. Ganushkina, N. Yu.; Liemohn, M. W.; Dubyagin, S. (22 квітня 2018). Current Systems in the Earth's Magnetosphere. Reviews of Geophysics. Т. 56, № 2. с. 309—332. doi:10.1002/2017rg000590. ISSN 8755-1209. Процитовано 25 січня 2023.
126. Wilkinson, William P. (2003-09). The Earth's quasi-parallel bow shock: Review of observations and perspectives for Cluster. Planetary and Space Science. Т. 51, № 11. с. 629—647. doi:10.1016/s0032-0633(03)00099-0. ISSN 0032-0633. Процитовано 25 січня 2023.
127. Mertens, Christopher J. (2016-11). Overview of the Radiation Dosimetry Experiment (RaD-X) flight mission. Space Weather. Т. 14, № 11. с. 921—934. doi:10.1002/2016sw001399. ISSN 1542-7390. Процитовано 25 січня 2023.
128. Gallagher, D. L.; Comfort, R. H.; Katus, R. M.; Sandel, B. R.; Fung, S. F.; Adrian, M. L. (30 березня 2021). The Breathing Plasmasphere: Erosion and Refilling. Journal of Geophysical Research: Space Physics. Т. 126, № 4. doi:10.1029/2020ja028727. ISSN 2169-9380. Процитовано 25 січня 2023.
129. Treumann, Rudolf A. (1997). Basic space plasma physics. London: Imperial College Press. ISBN . OCLC 41428112.
130. Dodge, John Vilas, (25 Sept. 1909–23 April 1991), Senior Editorial Consultant, Encyclopædia Britannica, since 1972; Chairman, Board of Editors, Encyclopædia Britannica Publishers, since 1977. Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 25 січня 2023.
131. Van Allen, James A. (2004). Origins of magnetospheric physics (вид. An expanded ed., [pbk. ed.]). Iowa City: University of Iowa Press. ISBN . OCLC 297118150.
132. Stern, David P. (1977). Large-scale electric fields in the Earth's magnetosphere. Reviews of Geophysics. Т. 15, № 2. с. 156. doi:10.1029/rg015i002p00156. ISSN 8755-1209. Процитовано 25 січня 2023.
133. NASA/JPL/University of Texas Center for Space Research. PIA12146: GRACE Global Gravity Animation. Photojournal. NASA Jet Propulsion Laboratory. Процитовано 30 грудня 2013.
134. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Boynton не вказано текст
135. Hofmann-Wellenhof, B.; Moritz, H. (2006). Physical Geodesy (вид. 2nd). Springer. ISBN . § 2.1: "The total force acting on a body at rest on the earth’s surface is the resultant of gravitational force and the centrifugal force of the earth’s rotation and is called gravity."
136. Thompson, E Ambler; Thompson, E Ambler; Taylor, Barry N (2008). Guide for the use of the International System of Units (SI). Процитовано 23 січня 2023.
137. Vázquez, M.; Pallé, E.; Rodríguez, P. Montañés (2010). Detecting Extrasolar Earth-like Planets. Astronomy and Astrophysics Library. New York, NY: Springer New York. с. 251—287. ISBN .
138. Wray, James, (28 April 1938–25 May 2013). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 27 січня 2023.
139. Alfè, D.; Gillan, M. J.; Vočadlo, L.; Brodholt, J.; Price, G. D. (25 квітня 2002). The ab initio simulation of the Earth's core. Philosophical Transactions of the Royal Society of London. Series A: Mathematical, Physical and Engineering Sciences. Т. 360, № 1795. с. 1227—1244. doi:10.1098/rsta.2002.0992. ISSN 1364-503X. Процитовано 27 січня 2023.
140. Vlaar, N.J.; van Keken, P.E.; van den Berg, A.P. (1994-01). Cooling of the earth in the Archaean: Consequences of pressure-release melting in a hotter mantle. Earth and Planetary Science Letters. Т. 121, № 1-2. с. 1—18. doi:10.1016/0012-821x(94)90028-0. ISSN 0012-821X. Процитовано 27 січня 2023.
141. Geodynamics. By D. L. TURCOTTE & G. SCHUBERT. Cambridge University Press, 2002. 456 pp. ISBN 0-521-66624-4. £29.95. Journal of Fluid Mechanics. Т. 477. 2003-02. doi:10.1017/s0022112002223708. ISSN 0022-1120. Процитовано 27 січня 2023.
142. Pollack, Henry N.; Hurter, Suzanne J.; Johnson, Jeffrey R. (1993). Heat flow from the Earth's interior: Analysis of the global data set. Reviews of Geophysics. Т. 31, № 3. с. 267. doi:10.1029/93rg01249. ISSN 8755-1209. Процитовано 27 січня 2023.
143. Richards, Mark A.; Duncan, Robert A.; Courtillot, Vincent E. (6 жовтня 1989). Flood Basalts and Hot-Spot Tracks: Plume Heads and Tails. Science. Т. 246, № 4926. с. 103—107. doi:10.1126/science.246.4926.103. ISSN 0036-8075. Процитовано 27 січня 2023.
144. Sclater, John G.; Parsons, Barry; Jaupart, Claude (1981). Oceans and continents: Similarities and differences in the mechanisms of heat loss. Journal of Geophysical Research. Т. 86, № B12. с. 11535. doi:10.1029/jb086ib12p11535. ISSN 0148-0227. Процитовано 27 січня 2023.
145. Haeberli, W.; Linsbauer, A. (13 грудня 2012). Global glacier volumes and sea level – effects of ice below the surface of the ocean and of new local lakes on land. dx.doi.org. Процитовано 28 січня 2023.
146. Moon Fact Sheet. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 28 січня 2023.
147. McLain, Matt (3 листопада 2022). What's so special about design and technology anyway?. Debates in Design and Technology Education. London: Routledge. с. 77—97. ISBN .
148. In Depth | Charon. NASA Solar System Exploration. Процитовано 29 січня 2023.
149. Blue Moon. Playful Song Called Beautiful. University of Iowa Press. с. 10—13.
150. Canup, Robin M.; Asphaug, Erik (2001-08). Origin of the Moon in a giant impact near the end of the Earth's formation. Nature. Т. 412, № 6848. с. 708—712. doi:10.1038/35089010. ISSN 0028-0836. Процитовано 29 січня 2023.
151. Coughenour, Christopher L.; Archer, Allen W.; Lacovara, Kenneth J. (2009-12). Tides, tidalites, and secular changes in the Earth–Moon system. Earth-Science Reviews. Т. 97, № 1-4. с. 59—79. doi:10.1016/j.earscirev.2009.09.002. ISSN 0012-8252. Процитовано 29 січня 2023.
152. Ross, Erin (17 травня 2017). Absence of a gut microbiome may be more common than previously thought  ER -- (Does it make more sense to say “Gut microbiomes may be less common than previously thought”?). Nature. doi:10.1038/nature.2017.22017. ISSN 1476-4687. Процитовано 29 січня 2023.
153. Solar and lunar eclipses recorded in medieval Arab chronicles. Historical Eclipses and Earth's Rotation. Cambridge University Press. 5 червня 1997. с. 431—455.
154. april-2007-march-2008-20-pp. Human Rights Documents online. Процитовано 29 січня 2023.
155. Williams, George E. (2000-02). Geological constraints on the Precambrian history of Earth's rotation and the Moon's orbit. Reviews of Geophysics. Т. 38, № 1. с. 37—59. doi:10.1029/1999rg900016. ISSN 8755-1209. Процитовано 29 січня 2023.
156. Laskar, J.; Robutel, P.; Joutel, F.; Gastineau, M.; Correia, A. C. M.; Levrard, B. (23 листопада 2004). A long-term numerical solution for the insolation quantities of the Earth. Astronomy & Astrophysics. Т. 428, № 1. с. 261—285. doi:10.1051/0004-6361:20041335. ISSN 0004-6361. Процитовано 29 січня 2023.
157. Evolution of life may have shaped Earth's continents. Physics Today. 2013. doi:10.1063/pt.5.027533. ISSN 1945-0699. Процитовано 29 січня 2023.
158. Whisenhunt, William Benton (2015-04). Williams, Albert Rhys (28 September 1883–27 February 1962). American National Biography Online. Oxford University Press.
159. Gannett, Caleb (1783). Observations of a Solar Eclipse, October 27, 1780, Made at the University in Cambridge. Memoirs of the American Academy of Arts and Sciences. Т. 1. с. 146. doi:10.2307/25053748. ISSN 0096-6134. Процитовано 29 січня 2023.
160. Christou, A. A.; Asher, D. J. (12 квітня 2011). A long-lived horseshoe companion to the Earth. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. Т. 414, № 4. с. 2965—2969. doi:10.1111/j.1365-2966.2011.18595.x. ISSN 0035-8711. Процитовано 25 січня 2023.
161. de la Fuente Marcos, C.; de la Fuente Marcos, R. (8 серпня 2016). Asteroid (469219) 2016 HO₃, the smallest and closest Earth quasi-satellite. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. Т. 462, № 4. с. 3441—3456. doi:10.1093/mnras/stw1972. ISSN 0035-8711. Процитовано 25 січня 2023.
162. Connors, Martin; Wiegert, Paul; Veillet, Christian (2011-07). Earth’s Trojan asteroid. Nature. Т. 475, № 7357. с. 481—483. doi:10.1038/nature10233. ISSN 0028-0836. Процитовано 25 січня 2023.
163. Rutt, Rev. Mgr Canon (Cecil) Richard, (27 Aug. 1925–27 July 2011). Who Was Who. Oxford University Press. 1 грудня 2007. Процитовано 25 січня 2023.
164. Емельяненко, Н.Ю.; Нароенков, С.А. (29 жовтня 2021). The low-velocity encounter of asteroid 2006 RH120 with the Earth. Научные труды Института астрономии РАН. № 1. с. 26—31. doi:10.51194/inasan.2021.6.1.006. ISSN 2658-5669. Процитовано 25 січня 2023.
165. Union of Concerned Scientists (UCS). Encyclopedia of Environment and Society. SAGE Publications, Inc. 2007. Процитовано 25 січня 2023.
166. Anonymous (10 травня 2018). Evaluation of predictive models for post-fire debris flows occurrence in the western United States. dx.doi.org. Процитовано 25 січня 2023.
167. Clarence Augustus Chant. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. Т. 117, № 3. 1 червня 1957. с. 250—251. doi:10.1093/mnras/117.3.250. ISSN 0035-8711. Процитовано 28 січня 2023.
168. Basch, Norma; Lamphier, Peg A. (1 березня 2005). Journal of American History. Т. 91, № 4. с. 1468. doi:10.2307/3660236. ISSN 0021-8723 http://dx.doi.org/10.2307/3660236. Процитовано 25 січня 2023. {{}}: Пропущений або порожній |title= ()
169. Ripple, William J.; Wolf, Christopher; Newsome, Thomas M.; Galetti, Mauro; Alamgir, Mohammed; Crist, Eileen; Mahmoud, Mahmoud I.; Laurance, William F. (13 листопада 2017). World Scientists’ Warning to Humanity: A Second Notice. BioScience. Т. 67, № 12. с. 1026—1028. doi:10.1093/biosci/bix125. ISSN 0006-3568. Процитовано 30 січня 2023.
170. Deutsche UNESCO-Kommission e. V. (DUK). Lexikon des gesamten Buchwesens Online. Процитовано 30 січня 2023.
171. Rucinska, Laura (2 січня 2019). La mère de toutes les formes d’intelligence. Les intelligences multiples en entreprise. Dunod. с. 178—181.
172. MINY, Martine (2015-07). Le planificateur, un acteur majeur de l’équipe de management du projet. Métier : responsable bureau d’étude/conception. doi:10.51257/f-1507. Процитовано 28 січня 2023.
173. Hardwick, Louise (2014). Lire et enseigner leCahier d’un retour au pays natal en Grande-Bretagne : un outil d’apprentissage en ligne. Présence Africaine. Т. 189, № 1. с. 243. doi:10.3917/presa.189.0243. ISSN 0032-7638. Процитовано 28 січня 2023.
174. Doolittle, W. Ford (2000-02). Uprooting the Tree of Life. Scientific American. Т. 282, № 2. с. 90—95. doi:10.1038/scientificamerican0200-90. ISSN 0036-8733. Процитовано 28 січня 2023.
175. May, Robert M. (16 вересня 1988). How Many Species Are There on Earth?. Science (англ.). Т. 241, № 4872. с. 1441—1449. doi:10.1126/science.241.4872.1441. ISSN 0036-8075. Процитовано 28 січня 2023.
176. Febvre, Lucien (2012). Quatre leçons sur le Syndicalisme Français (août-septembre 1919 et été 1920). Le Mouvement Social. Т. 238, № 1. с. 17. doi:10.3917/lms.238.0017. ISSN 0027-2671. Процитовано 28 січня 2023.
177. Hillebrand, Helmut (2004-02). On the Generality of the Latitudinal Diversity Gradient. The American Naturalist (англ.). Т. 163, № 2. с. 192—211. doi:10.1086/381004. ISSN 0003-0147. Процитовано 28 січня 2023.
178. Les ressources naturelles: Définitions, structure des échanges et mondialisation. Rapport sur le Commerce Mondial. WTO. 17 червня 2010. с. 44—71. ISBN .
179. 13. Exploitation of Natural Resources — European Environment Agency. www.eea.europa.eu (англ.). Процитовано 29 січня 2023.
180. How Are Fossil Fuels Extracted From the Ground?. Sciencing (англ.). Процитовано 29 січня 2023.
181. Organization., World Trade (2010). Le commerce des ressources naturelles. OMC. ISBN . OCLC 847362496.
182. Lelong, F.; Millot, Georges (1966). Sur l'origine des minéraux micacés des altérations latéritiques. Diagenèse régressive -Minéraux en transit. Bulletin du Service de la carte géologique d'Alsace et de Lorraine. Т. 19, № 3. с. 271—286. doi:10.3406/sgeol.1966.1311. ISSN 0037-2560. Процитовано 29 січня 2023.
183. Coulangeon, Philippe (7 жовтня 2020). 16. Comment se forment les goûts culturels aujourd’hui ?. 50 questions de sociologie. Presses Universitaires de France. с. 169—176.
184. MINY, Martine (2015-07). Le planificateur, un acteur majeur de l’équipe de management du projet. Métier : responsable bureau d’étude/conception. doi:10.51257/f-1507. Процитовано 29 січня 2023.
185. Rona, Peter A. (31 січня 2003). Resources of the Sea Floor. Science (англ.). Т. 299, № 5607. с. 673—674. doi:10.1126/science.1080679. ISSN 0036-8075. Процитовано 29 січня 2023.
186. Eyres, Harry (2017). Seeing Our Planet Whole: A Cultural and Ethical View of Earth Observation. doi:10.1007/978-3-319-40603-9. Процитовано 29 січня 2023.
187. Twomey, John E. (21 червня 2021). Foundations, Alan Plaunt and the early days of CBC radio. dx.doi.org. Процитовано 29 січня 2023.
188. Farmelo, Graham (2018). Januar 1942 – August 1946. Der seltsamste Mensch. Berlin, Heidelberg: Springer Berlin Heidelberg. с. 339—352. ISBN .
189. Nous devons laisser deux tiers des énergies fossiles dans le sol. Le Monde.fr (фр.). 15 листопада 2012. Процитовано 24 липня 2021.
190. Central Intelligence Agency World Factbook Country Comparisons. The SAGE Encyclopedia of World Poverty. SAGE Publications, Inc. 2015. Процитовано 28 січня 2023.
191. Urban and rural population growth and world urbanization prospects. World Urbanization Prospects: The 2018 Revision. UN. 30 серпня 2019. с. 9—31. ISBN .
192. Central Intelligence Agency - CIA. www.cia.gov. Процитовано 28 січня 2023.
193. Economics and Innovation Management. № 2. 30 вересня 2020. doi:10.26730/2587-5574-2020-2. ISSN 2587-5574 http://dx.doi.org/10.26730/2587-5574-2020-2. Процитовано 28 січня 2023. {{}}: Пропущений або порожній |title= ()
194. Ouvrages sur le développement diffusés en France en août-novembre 1998. Tiers-Monde. Т. 39, № 156. 1998. с. 923—925. doi:10.3406/tiers.1998.5291. ISSN 1293-8882. Процитовано 28 січня 2023.
195. radicalcartography. www.radicalcartography.net. Процитовано 28 січня 2023.
196. Notice sur le Muséum ethnographique des missions scientifiques, rédigée par chacun des missionnaires scientifiques sur les objets qu'il a rapportés. [s.n.] 1878.
197. Bazin, Laurent (2014). Ni tout à fait le même, ni tout à fait une autre. Être une fille, un garçon dans la littérature pour la jeunesse. Presses Universitaires de Bordeaux. с. 83—94.
198. Reconnaissance geologic map of the Gutenko Nunataks Quadrangle, Marie Byrd Land, Antarctica. 1978. Процитовано 28 січня 2023.
199. https://neonatologytoday.org/Archive/PDF_paper/NeonatologyToday_2022_3_17_3_70_71.pdf. Neonatology Today. Т. 17, № 3. 20 березня 2022. с. 70—71. doi:10.51362/neonatology.today/20221737071. ISSN 1932-7137. Процитовано 28 січня 2023.
200. Welcome to the United Nations. www.un.org (EN) . Процитовано 28 січня 2023.
201. Dans certains pays, les ménages avec un émigré comptent davantage sur le travail de leurs membres. dx.doi.org. 6 червня 2017. Процитовано 28 січня 2023.
202. Maintien de la paix et de la sécurité internationales. dx.doi.org. 30 вересня 2020. Процитовано 28 січня 2023.
203. Delahaye, Jean-Paul (29 липня 2022). Le paradoxe de Fermi : réflexions sur la vie ailleurs… et sur Terre. Pour la Science. Т. N° 538 – août, № 8. с. 74—79. doi:10.3917/pls.538.0074. ISSN 0153-4092. Процитовано 28 січня 2023.
204. Bailly, Sean (4 травня 2020). Une goutte en lévitation sur un fluide. Pour la Science. Т. N° 514 - août, № 8. с. 10—11. doi:10.3917/pls.514.0010. ISSN 0153-4092. Процитовано 28 січня 2023.
205. Sur le visage qui apparaît dans le disque de la Lune. Le visage qui apparaît dans le disque de la lune. Presses universitaires du Septentrion. 2013. с. 23—88.
206. Aktuelle Studienergebnisse auf www.onkodin.de — auch zu Bendamustin. Info Onkologie. Т. 14, № 2. 2011-03. с. 57—57. doi:10.1007/bf03362968. ISSN 1613-3633. Процитовано 28 січня 2023.
207. World Population Prospects. 14 квітня 2016. doi:10.18356/a3bacd57-en. Процитовано 28 січня 2023.
208. Zeller, Andrea (2019). Menschenrechte in der Weltwirtschaft. Idealbild und Realität. "Bist du ein Mensch, so fühle meine Not.". Tectum – ein Verlag in der Nomos Verlagsgesellschaft. с. 251—280.
209. Population Division |. www.un.org. Процитовано 28 січня 2023.
210. United Nations member states. Basic Facts of the United Nations. UN. 10 травня 2013. с. 271—276. ISBN .
211. Hersch Lauterpacht (1970), 'The Subjects of International Law', in E. Lauterpacht (ed.), International Law. Being the Collected Papers of Hersch Lauterpacht, Volume I: The General Works, Cambridge: Cambridge University Press, pp. 136–50. Non-State Actors and International Law. Routledge. 2 березня 2017. с. 33—48.
212. Barry, Donald (2003). Russia's Revolution from Above, 1985-2000: Reform, Transition, and Revolution in the Fall of the Soviet Communist Regime. By Gordon M. Hahn. New Brunswick, N.J.: Transaction Publishers, 2002. xvii, 618 pp. Notes. Bibliography. Index. $59.95, hard bound. Slavic Review. Т. 62, № 1. с. 199—200. doi:10.2307/3090522. ISSN 0037-6779. Процитовано 30 січня 2023.
213. ABBRI, FERDINANDO (1 січня 1997). ANTICHITÀ GEOFFREY ERNEST RICHARD LLOYD, Aristotelian explorations, Cambridge, Cambridge University Press, 1996, x + 242 pp. Adversaries and Authorities. Investigations into ancient Greek and Chinese science, Cambridge, Cambridge University Press, 1996, xvm + 250 pp. («Ideas in context»). Nuncius. Т. 12, № 1. с. 242—243. doi:10.1163/221058797x00586. ISSN 0394-7394. Процитовано 30 січня 2023.