Історія Берислава

Немає цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Історія Берисла́ва (до середини XV ст. — Вітовтова митниця; середина XV сторіччя — 1784 рік — Кизикермен, Qızı Kermen, також Таванська переправа) — історія міста в Херсонській області України, на правому березі Каховського водосховища, адміністративного центру Бериславської міської громади та Бериславського району Херсонської області. Розташований на відстані 75 км від обласного центру та 12 км від залізничної станції Козацьке. Назва міста, яке було засновано на місці фортеці Кизи–Кермен, пов'язана з історичними подіями, включаючи здобуття фортеці козаками у 1695 році.

Прапор Берислава

Герб Берислава

Основна стаття: Берислав

Історія

Стародавній період

Первісний період

Історія Бериславщини відома з археологічних досліджень, що були проведені в кінці XIX — початку ХХ ст. Вони включали відкриття археологічних пам'яток та їх розкопки, особливо у 40–50–х роках.

1952 року на околиці Берислава, в районі Слобідки, археологами були знайдені залишки поселення черняхівської культури з палацовим комплексом, які український історик Михайло Брайчевський ототожнював з легендарною столицею Готського королівства Данпарстадиром (чи Данпарштадтом), оспіваним у давньогерманському епосі  -   «Старша Едда».

Дослідження зосереджувалися на поселеннях та могильниках часів бронзи (II тисячоліття до н. е.) та перших століть нашої ери. У 80–ті роки було виявлено 5 місцезнаходжень, що свідчать про перебування людей на території Бериславщини у ранньому (палеоліті) та середньому (мезоліті) кам'яному віці.

Біля Берислава знаходяться кургани бронзової доби 3–2 тис. до н.е (Бериславські поселення та могильник). За поширеною версією в цій же місцевості існувала давньогрецької колонія Мілетополіс (або ж Ольвіополіс), згадувана Плінієм Молодшим.

Після завершення піку похолодання останньої льодовикової епохи, що мав місце біля 18–20 тисяч років тому, на території наших степів утворилися холодні сухі степи періоду пізньольодовиків'я. Величезні стада первісних бізонів та диких коней пересувалися тут щорічно згідно своїх сезонних циклів, міграції.

У наступну археологічну епоху — в неоліті (новому кам'яному віці) — до мисливства додаються землеробство й скотарство, які наприкінці епохи стають домінуючими. Від палеоліту до неоліту, люди змінювали свої знаряддя праці, від каменю до металу, що підтверджується археологічними знахідками.

У період епохи енеоліту (який для Херсонщини датується часом від кінця першої половини 4 тис. до н. е. по середину 3 тис. до н. е.) — на Херсонщині мешкали племена кількох скотарських археологічних культур — азово–дніпровської, середньостогівської, кемі–обінської, нижньомихайлівської, ранньоямної. Енеолітичні племена розвивали землеробство, скотарство та виготовлення посуду. З початком 1 тис. до н. е., з'явилися перші мідні та бронзові вироби.

У 17–16 ст. до н. е. територія Херсонщини, як і більша частина території України, була заселена племенами культури «багатоваликової кераміки».

Епоха бронзи на Бериславщині була відзначена катакомбною та шнуровою керамікою. Після зникнення Трипілля, з'явилися середньостогівські культури, які згодом об'єдналися з кемі–обинською та ямною культурами. Їхні пам'ятки збереглися в ряді сіл, а антропоморфні стели були знайдені в курганах. Велика стела була виявлена в 1953 році біля Берислава.

Ці культури, що належали до індоєвропейських племен, існували протягом ІІІ–ІІ тис. до н. е. Вони заволоділи Північним Причорномор'ям, проникли в Центральну та Північну Європу, а також досягли Індії. Шнуровики, переважно кочовики, змішалися з трипільцями, які займалися землеробством. Їхній світогляд став войовничим, а головним божеством став бог грому. Потомки цих племен проживали в ряді населених пунктів.

У 15–13 ст. до н.е. Херсонщина перебувала у зоні співіснування двох культур — зрубної та сабатинівської. У XVI–XII ст. до н.е. населення зрубної культури зайняло всю територію. Вони вели осілий спосіб життя, займалися землеробством і скотарством. Їхня кераміка мала форму банки, орнаментована хрестами, прямокутниками, свастиками та схематичними зображеннями тварин. На Херсонщині зрубна культура поділялася на сабатинівську і білозерську. На Бериславщині відомі курганні поховання. Сабатинівці та білозерці залишили скарби бронзових виробів і зливків, зокрема бериславський скарб 1925 року, що складався з 7 сокир, 7 серпів і 42 бронзових злитків вагою 24 кг.

Бронзоливарну справу розвивали металургійні центри біля Берислава. Зростання кількості зброї та дорогих виробів свідчить про майнову нерівність. Символи влади, такі як булава та бойова сокира–молот, знайдені в Дрімайлівці, Миколаївці, Одрадокам'янці, Республіканці. Парні поховання свідчать про посилення батьківського права, а шлюб стає патрилокальним.

Наприкінці ІI ст. до н. е. разом з білозерською культурою на Херсонщині закінчується доба бронзи.

На початку І тис. до н. е. відбулися значні зміни в господарстві, культурі та побуті Бериславщини. Замість бронзових знарядь з'явилися залізні. Першими, хто зафіксований в писемних джерелах, були кіммерійці, відомі своїми війнами з Асирією, Урарту, Лідією. Поховання кіммерійців відомі в Львові, Миколаївці, Дрімайлівці, Саблуківці, Червоному Яру.

Таким чином, рубіж століть співпадає з одного боку з переходом носіїв білозерської культури до кочового скотарства, а з іншого боку —початку на Херсонщині залізного віку. Тобто, починається нова епоха, з якою закінчується на Бериславщині історія первісного суспільства.

Період кочівників

Скіфська доба на Бериславщині відома могилами та городищами. Існують дві версії формування скіфської держави, пов'язані з високим рівнем економіки сабатинівців, білозерців і чорноліських племен.

Геродот вважав, що скіфи завжди проживали тут, а скіфи–кочовики були прийдешніми. Вчений В. І. Абаєв стверджує, що пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я до Інду та Китаю, а потім повернулися.

Скіфи називали себе «сколотами» і жили в укріплених городищах, займаючись землеробством. Вздовж правого берега Дніпра на 380 км зафіксовано 64 поселення і 18 городищ VII–VI ст. до н. е. Залишки городищ знайдені в Республіканці та Миколаївці.

Бериславщина, ймовірно, входила до складу держави скіфів–орачів, які жили біля грецьких міст і вирощували хліб для продажу. У скіфський період відбувалися битви, зокрема, похід перського царя Дарія в 513 р. до н. е. Кургани вождів свідчать про міцність скіфської держави.

Сарматські поселення в нижній Бериславщині відомі з першого тисячоліття нової ери. Сліди їх присутності знайдені в Ольгівці, Львові, Чайкиному та Тараса Шевченка. Сармати, відомі як пізні скіфи, були конгломератом різних народів і племен, включаючи фракійців, слов'ян, балтів, готів, гепідів. Вони також відомі як алани, аорси, роксолани.

У ІІІ ст. германське плем'я готів з острова Скандзи поселилося на півдні від Дніпра, в Причорномор'ї, яке вони називали «Ойум» («заливні луки»). Готи об'єднали більшість племен, що жили в Україні, їхні сліди в археології позначені вельбарською та черняхівською культурами. Вони були військовою силою в походах на Римську імперію і швидко захопили Крим. Під керівництвом короля Германаріха готи створили державу, столицею якої був Данпарштад на Нижньому Дніпрі, ймовірно, Берислав.

У 1951–53 рр. археологи В. Бодянський і Є. Махно розкопали городище палацового типу на околиці Берислава. Воно займало 8 га і містило палац, культовий будинок та господарські споруди. Недалеко від городища були виявлені два поселення черняхівського типу і могильник.

Можливою столицею готів було Башмацьке городище в Дніпропетровській області, де археологи виявили велике поселення черняхівців. Подібні городища знайдені у Харківській та Миколаївській областях.

Скандинавські саги згадують про «Скарби незліченні, поселення на Данпрі», що може вказувати на Берислав як резиденцію готських королів. З карти Клавдія Птолемея видно, що Берислав був скіфським містом, а пізніше готським.

У IV ст. готи переправляються через Дунай, а їх місце займають слов'яни. Після антів степовий простір на півдні займають уличі — змішані племена сарматів, гунів і слов'ян. Уличі мали 318 міст, вони населяли територію від Берислава до Інгульця. Археологічні знахідки підтверджують існування городищ і селищ по Дніпру і Бугу у VIII–ХІ ст.

Період Османської імперії

Таванська переправа

Таванська переправа, відома як Казикерменський перевіз або Бериславський чумацький тракт, існувала з доісторичних часів. Вона здійснювалася через Дніпро на острів Тавань, а потім через рукав Дніпра Конку на протилежний берег. До XV ст. генуезькі купці використовували цю переправу для торгівлі з центральною і північною Україною.

Михалон Литвин, дипломат Великого князя Литовського, у своїх записках 1615 р. вказує на значення Таванської переправи як основного шляху для торгівлі з Азією, Персією, Індією, Аравією і Сирією. Він також згадує про митницю, що існувала на переправі, де збирали мито з купців.

З переходом цих земель під владу Кримського ханства перевіз отримав назву Діван–Гечіт або Діван–Гечіді. На мапах XV–XVI ст. Тавань показана як головний пункт києво–кримського торговельного шляху. Французький військовий інженер Гійом–Левассер де Боплан у 1650 р. називає Таванську переправу «найкращою» з–поміж п'яти на Дніпрі.

Таванська переправа була важливим місцем для військових і торговельних суб'єктів Північного Причорномор'я, включаючи українців, поляків, кримських татар, московитів, турків. Існують документальні свідчення про її використання, наприклад, у 1523 році козацькі загони Семена Полозовича і Криштофа Кмитича блокували татарське військо на Тавані протягом тижня.

У 1588 році князь Вишневецький перейшов до Таванської переправи. У 1644 році, під час походу коронного гетьмана Станіслава Конецпольського проти ханату, татари зайняли переправу через Дніпро біля Тавані. У 1695 році татарський загін переправився біля Кизикерменя через Дніпро.

Богдан Хмельницький, готуючись до Визвольної війни, переправлявся через цю переправу, щоб знайти підтримку хана. Після Полтавського погрому 1709 року московські купці домоглися дозволу не заїжджати у Січ, щоб не платити козакам мито. Запорожці знову відібрали право на прибутки від перевозу, і всіх, хто їхав до нього, відсилали насильно у Січ.

Таванська переправа, активно використовувана протягом XVIII ст., була важливим місцем для запорожців після Константинопольського миру 1700 р. Вони влаштували тут свій перевіз, а з 1724 р. тут ходили 4 пороми. Після початку колонізації Південної України Російською імперією, Бериславська переправа була узята на утримання державою.

У 1785 р. було вирішено спорудити кам'яну дорогу з мостами і наплавний міст через Дніпро. Протягом 1810–1811 рр. було розрито гору для полегшення переправи. Згодом, Кримське Соляне правління взяло на себе завідування переправою. У 1822 р. було вирішено назначити площу на горі для зручності перевезення солі з Криму. Згодом виникла ідея збудувати у Бериславі магазини оптового продажу солі і соляні склади.

Бериславська переправа була важливим місцем для транспортування солі з Таврійської губернії. За даними з 1847–1858 років, щорічно переправлялося в середньому 37086 хур із сіллю, 15822 з іншим вантажем, 32563 порожніх хур і 82281 голов худоби.

У 1853 році рух навантажених хур значно ослаб через Кримську війну. У Бериславі займаються перевезенням вантажів 70 приватних поромів, якими, за приватними даними, щорічно перевозилося до 25000 хур з сіллю, 6000 хур з іншим вантажем, 36000 порожніх хур і до 50000 голів різної худоби. Переправа через Дніпро у Бериславі з'єднує Таврійську губернію з правим боком Дніпра і північчю від Кременчука. У другій половині липня наводиться міст, який у половині листопада зазвичай розводиться. Міст складається з плотів (плениць), зроблених з соснових колод, скріплених повздовжніми деревинами і залізними болтами і йоржами. Після розведення мосту, переправа здійснюється на поромах, що піднімають від 30 до 50 хур із сіллю і на дубах, якими перевозяться пошти і подорожні.

Таблиця Час наведення мосту протягом 10 років з 1848 року

Рік	Дата наведення	Дата зняття	Число поромів і суден
1848	11 липня	14 листопада	Поромів 12, дубів 3 і дрібних суден 10.
1849	17 липня	11 листопада	Поромів 10, дубів 3 і човників 5.
1850	17 липня	8 листопада	Поромів 8, дубів 4 і барказів 3.
1851	28 липня	13 листопада	Поромів 8, дубів 3 і барказів 3.
1852	21 серпня	28 листопада	Поромів 9, дубів 3 і барказів 3.
1853	22 липня	Не знімався	Поромів 9, дубів 3 і барказів 3.
1854	25 липня	—	Поромів 9, дубів 4, барказів 3 і човників 9.
1855	26 липня	14 листопада	Поромів 9, дубів 4, барказів 3 і човників 9.
1856	29 липня	21 листопада	Поромів 12, дубів 4, барказів 3 і човників 9.
1857	15 липня	14 листопада	Поромів 12.

Бериславська переправа була важливим транспортним вузлом, де міщани мали до 70 поромів для перевезення вантажів і худоби. У 1856 році з Берислава до Одеси було відправлено вантажі на суму 2 649 крб. на 4 дубах і 14 070 крб. на 6 човнах. Наступного року вантажі на суму 22 851 крб. були відправлені до Херсона на 2 берлинах і 40 дубах. Бериславська пристань була важливою для відправки хліба, насіння і шерсті до Херсона та Одеси. Берлини і дуби, які використовувалися для перевезення вантажів, були побудовані з дубу і сосни. У середині XIX століття існували шляхи з Санкт–Петербурга через ряд міст до Берислава і Сімферополя, а також з Берислава до Катеринослава. Через Берислав часто перевозили арештантські етапи.

Описано значення переправи під час щорічного приходу чумаків. Торгівля Берислава була оригінальною, зосередженою на товарах першої потреби. Це підтримувалося щорічним проходженням понад 200 000 возів чумаків. У минулі часи, через обмеженість казенної переправи, виникали проблеми. Чумаки мали самі вантажити, гребти, йти на жердинах або тягнути гужем. В 1857 році Каховський поміщик М. М. Куликовський замовив в Англії пароплав і запропонував чумакам свої послуги: 30 коп. за навантаженого воза і 25 за порожнього. Це викликало здивування серед місцевих, але чумаки були задоволені швидкістю та ефективністю нового методу переправи.

Поромники пропонували чумакам знижені ціни за переправу, але чумаки віддали перевагу пароплаву. Бериславський міст веде до Каховки, де є важко доланний пісок, особливо для чумаків з сіллю. Поромники скаржилися на Куликовського, власника пароплаву, але отримали відповідь, що можуть будувати власні пароплави. Зараз вони перетворюють свої барки на різні будівлі. Переправа від соляного правління, яка коштує державі багато, знищується. Чумаки тепер знають, що на Дніпрі немає зупинки, і швидко переправляються, роблячи покупки в Каховці. Переправа діяла до побудови Каховської греблі у 1950–х роках.

Головні переправи на Нижньому Дніпрі були розташовані на чумацьких шляхах, включаючи Херсон, Кам'яно–Нікополь та Берислав. З часом, чумацький шлях до Берислава став головним торговельним маршрутом, починаючи з Кременчука і проходячи через Жовті Води, Кривий Ріг, Давидів Брід, Берислав і Каховку, де він з'єднувався з Кримським трактом.

Переправа була облаштована наприкінці XVIII ст., включаючи побудову перевозу, пристані та кам'яних сходів. З 1820 року, після будівництва пристані в Каховці, Бериславсько–Каховська переправа надійно з'єднувала херсонський та таврійський береги Дніпра.

Переправа через Дніпро здійснювалась за допомогою «дубів» — прямокутних плотів, а з 1842 року — через наплавний міст. Під час Кримської війни переправа відіграла важливу роль, перевозячи війська, зброю, провіант, поранених та евакуйованих. У 1856 році для мосту було придбано 17 роз'єднувальних наплавних платформ та 34 берлини для підтримки їх на плаву.

За архівними даними, в середньому щорічно через Бериславську переправу переправлялося 37 тис. возів з сіллю, 16 тис. возів з іншим вантажем, 43,5 тис. порожніх возів, до 82 тис. голів рогатої худоби.

У перші роки земських установ, Херсонське земство виділяло кошти на утримання поштового ялика на Бериславській переправі. Переправа утримувалась за рахунок Російського Товариства Пароплавства та Торгівлі. У 1878 році уряд пропонував передати переправу у відання Херсонського земства, але земство відхилило пропозицію через великі витрати на утримання та переобладнання переправи. У 1880 році була підписана угода про прийняття переправи земством за умови отримання допомоги від Казни.

Херсонське земство придбало складові частини старого наплавного мосту у Катеринославі для Бериславської переправи. Зайвий матеріал, що залишився на переправі, був використаний для інших переправ.

Новий міст на переправі часто ремонтувався через пошкодження наплавних платформ. Міст був єдиним на Нижньому Дніпрі місцем постійної переправи. Через Берислав і Каховку направлялися усі вантажі, відправлені гужем, а також велика кількість забійної худоби для кримських міст. Херсонське земство організувало ветеринарні кордони на переправі та у ярмарковій Каховці.

Через Берислав у Каховку на Нікольський та Покровський ярмарки приїжджали тисячі возів та фургонів з товаром. Каховські ярмарки були найбільшими у Таврійській губернії та другими за величиною на Півдні України після Петропавловського ярмарку у Катеринославі. Наприкінці XIX ст. до Каховки під час ярмарки привозилась велика кількість товарів. Близько 30 тисяч заробітчан з 24 губерній Російської імперії прибували на Нікольський ярмарок у Каховку.

Бериславсько–Каховська переправа діяла безперервно впродовж року. Засоби переправи змінювалися в залежності від сезону. Значення переправи було настільки важливим, що земство не шкодувало коштів на її утримання. У 1893 та 1894 рр. Херсонським земством було витрачено значні кошти на ремонт наплавних платформ і пристані, придбання якорних ланцюгів для мосту, встановлення гасових ліхтарів та замощення дамби.

Херсонське земство з 1884 року стягувало плату за користування переправою, незважаючи на допомогу від уряду. Доходи з переправи зростали щорічно, складаючись з плати за проїзд через міст, переправу на поромі під час повені та розводку мосту для судноплавства.

У 1897 році через міст пройшло значна кількість транспорту, особливо під час ярмарків. Під час повені земство утримувало пороми для перевезення вантажів та пасажирів. Переправа також допомагала місцевим мешканцям, які використовували плавні для випасу худоби та вирощування рослин. Напередодні Першої світової війни було прийнято постанову про реконструкцію мосту, але вона не була здійснена. Переправа мала важливе значення не лише як транспортне сполучення, але й як місце торгових з'їздів.

Фортеця Кизи–Кирмен

Улус Джучі і Литовсько-руське князівство

У XIV сторіччі місцевість набула стратегічного значення завдяки Соколиній переправі через Дніпро. За часів Тохтамиша біля неї була зведена ханська резиденція Догангечіт. Поселення було зруйноване під час війни Тохтамиша з Тамерланом. На початку XV століття князь Вітовт заснував на її місці власну фортецю і митницю, яку на його честь називали «Вітовтовою митницею» (можливо зіграла співзвучність тюркського слова «доган» — «сокіл» і італійського «догана» — «митниця»).

Невдовзі великий князь Вітовт відновив фортецю, назвавши її Сім Маяків. Скоріш за все, нове ім’я вона могла отримати на честь курганів «кам’яними бабами» (литовці називали їх маяками), які знаходилися на північ від фортеці. Саме під назвою Сім Маяків позначив фортецю князь Миколай-Христофор Радзивілл на одній з карт «Атласу Великого князівства Литовського» 1613 року.

У Х–ХІІ ст. Бериславщина перебувала під впливом тюрських народів: печенігів, половців, татар. Острів біля Берислава назвали Тавань.

Щодо турецько–кримсько–татарської доби, важливо відмовитися від стереотипу про Кримське ханство як ворога українців. Історія взаємовідносин українців та кримсько–татарського народу є складною та неоднозначною. Відомі численні факти дружби, взаємодопомоги та взаємо–підтримки двох народів. Не варто забувати, що ми живемо в одній державі, і немає іншої Батьківщини для українців та кримських татар.

У ХІІ–ХІІІ ст. переправа через Дніпро була у слов'ян–бродників. У 1393 р. хан Тохтамиш побудував переправу на Тавані. У 1398 р. Вітовт збудував на Дніпрі фортецю святого Івана. Після поразки на Ворсклі 1399 р. Вітовт посилив свої позиції на Дніпрі. У 1404 р. він побудував митницю на Таванській переправі. Після смерті Вітовта (1430 р.) татари прибрали його митниці до своїх рук і збудували форпост Кизи–Кермен.

У кінці XV ст. більшість Херсонщини перебувала під владою Кримського ханства. Татари збудували фортеці Тягин, Бургун, Іслам–Кермен на Дніпрі, контролюючи відомий з часів Київської Русі перевіз Таванський. Запорожці, які з'явилися вище за течією, стали загрозою для перевозу.

Після переходу Правобережної України під владу Великого Князівства Литовського у XV ст., князь Вітовт збудував тут митницю. Існує також версія про заснування на о. Тавань фортеці святого Іоанна. У 1492 р. вони напали на турецький корабель біля сучасної Тягинки, що стало першим письмовим свідченням про їхнє існування.

Як свідчить Евлія Челебі: «Потім султан Баєзид Велі на місці згаданого Доган-Гечіт збудував на старому фундаменті велику фортецю й нарік їй ім’я Газі-Керман» . У перекладі з тюркської це означає «фортеця Святих воїнів», адже Баязид ІІ мав титул «Султан-ель-Газі» (воїн за віру).

Тягинка, татарське поселення та укріплення, вже існували на той час. Її заснування приписують туркам або генуезцям. Дмитро Яворницький вважав, що фортецю збудовано у 1491 р. і її назва походить від тюркського «тегенек» ― будяк, терник.

Іслам–Кермен, ще одна фортеця, з'явилася близько 1492 р. (або 1505–1506 рр. за деякими джерелами). Її назву можна перекласти з турецької як «Лев» або «Юнак». Ця фортеця, ідентифікована з постскіфським городищем біля с. Любимівка Каховського району, була заснована ханом Шахін–Гіреєм. Вона служила захистом для татарських вояків, які переправлялися через Дніпро.

Ці фортеці залишаються важливими місцями до сьогодні. Вони служать притулком і зручним місцем для переправи. У фортецях є човни і баркаси, а також кілька сараїв і питтєвих будинків. Це є крайній рубіж кримських земель, де зустрічаються хоробрі воїни, які завжди борються з поляками, московітами і бунтівливими козаками.

Козацькі і кримськотатарські часи

Іслам–Кермен був важливим перешкодою для запорожців, що намагалися дістатися до Чорного моря та соляних ям. Козаки регулярно атакували цю фортецю, спокушені можливістю здобути здобич. У 1556–1557 роках Дмитро Вишневецький (Байда) захопив Іслам–Кермен, винищивши населення і вивізши гармати на Січ. Того ж року об'єднані сили московських та запорозьких козаків захопили фортецю, здобувши значну кількість коней та артилерії. Похід 1576 року під проводом отамана Богданка (Богдана Ружинського) був невдалим через передчасний вибух вибухівки у підкопі під стіною.

Від постійних нападів запорожців, мусульмани вирішили побудувати ще одну фортецю напроти Іслам–Кермену через Дніпро, на місці сучасного Берислава. Назва цієї фортеці, Кизи–Кермен, є предметом дискусії серед дослідників. Незважаючи на різні трактування, вважається, що назва фортеці була пов'язана з іменем її засновника ― високого кримського можновладця. Щодо року побудови Кизи–Кермену, думки дослідників розходяться від 1450 до 1665 року. Фортеця часто руйнувалася козаками, а потім відбудовувалася. Згадується, що хан Мухамед–Гірей ІІІ пропонував побудувати низку фортець на обох берегах Дніпра для стримування запорожців.

У XIV столітті хан Тохтамиш–Гєрай заснував фортецю Доган–Гечіди. Після поразки від Тімур–Ленка, фортецю відновив Вітаутас і назвав її Сім Маяків. Зараз від фортеці залишилися лише фрагменти кам'яної кладки.

У XV столітті фортеці на південних кордонах Великого князівства Литовського почали занепадати через адміністративні зміни, зокрема ліквідацію Київського князівства.

Оттоманська Порта, новий завойовник на Півдні, завоювала Молдавське князівство в 1484 році. Султан Баязид ІІ Велі здобув фортецю Аспрокастро, перейменувавши її на Аккерман, та збудував фортецю Газі–Керман на Дніпрі. Фортеці Аккерман та Килія стали убезпеченими від козацьких набігів.

У 1500 році в Османській імперії почалася громадянська війна, яка завершилася зреченням Баязидом ІІ Велі престолу. Козаки здобули фортецю Доган–Гечіт і зрівняли її з землею. Вони контролювали цей плацдарм протягом близько 90 років.

У 1504 р. кримський хан Менглі–Гірей планував збудувати на Тавані велике місто, але цього не сталося. Мрії Вітовта про приєднання Північного Причорномор'я до Литовського князівства не здійснилися.

В 1593 році, після спалення Томаківської Січі, кримські хани відновили контроль над Таванською переправою. У 1596 році хан Газі–Герай відновив фортецю Газі–Керман, але вона знову була зруйнована козаками. Французький військовий інженер Гійом–Левассер де Боплан у своєму «Описі України» вже не згадує про фортецю.

У середині XV століття поселення опинилося під владою Кримського ханства, а в кінці XVI століття — османів, які збудували тут кілька фортець, однією з яких була Кизикермен (Казикермен) для оборони Кримського ханства і Османської імперії від походів запорозьких козаків. У 1695 р. фортецю здобули козацькі полки гетьмана Івана Мазепи. Давня запорозька назва Берислава — Таванська переправа (Таванський Перевоз), що отримала назву від острова Тавань.

У середині XVII ст. турки та кримські татари мали дві фортеці у пониззі Дніпра ― Кизи–Кермен та Іслам–Кермен, а також дві менші ― Тягин і Бургун. Останню збудували близько середини XVI ст. На острові Тавань, що зник наприкінці XIX ст., було споруджено ще два укріплення: Мустріт–Кермен та Мубарак–Кермен.

Основним форпостом у пониззі Дніпра став Кизи–Кермен, керований казикерменським беєм, представником султанського уряду. Він контролював усі інші укріплення.

Навколо фортець проживали рибалки, чабани, купці, ковалі, які при небезпеці ховалися за міцними мурами.

У XVII столітті козаки постійно нападали на дніпровські фортеці. Іслам–Кермен був значно пошкоджений після штурму Ружинським, але відновлений у 1627 році. Наступного року гетьман Михайло Дорошенко захопив його, перебивши всіх мусульман і зруйнувавши фортецю. Під час Визвольної війни проти Польщі, Богдан Хмельницький дозволив відновити фортецю.

Щоб ускладнити козакам прохід водним шляхом, мусульмани між Кизи–Керменом та Іслам–Керменом натягували залізні ланцюги. Запорожці часто обдурювали мусульман, прориваючись через ланцюги. Запорожці ворожили подніпровським городкам, які заважали їм, і закликали знести Кизи–Кермен.

У 1642 році Евлія Челебі відвідав руїни Газі–Кермана. Про це він писав: «За старих часів на місці цієї фортеці… хан Тохтамиш-Гєрай з кримських ханів, котрого ще називають Доган-хан, син Дурмуш-хана, заснував велику фортецю. Згодом бунтівний Тімур-хан прийшов у ці місця з Кипчацького степу й зруйнував цю фортецю вщент».

Він та хан Іслам–Герай переправилися через Дніпро, оглянули територію фортеці Доган і визнали її неприступною. Хан висловив думку про необхідність зведення фортеці для захисту від козацьких набігів. Вони відвідали руїни фортечної брами, де Челебі побачив мармурову плиту з написом про заснування фортеці в 1484 році.

На зворотному шляху хан пошкодував про відсутність фортеці на Дніпровій кручі. Запорожці зав'язали бій, внаслідок якого було втрачено багато воїнів і майна.

Незважаючи на руїни Газі–Кермана, Таванська переправа продовжувала функціонувати. У 1648 році нею скористався Богдан Хмельницький для переговорів з ханом Іслам–Гераєм. У 1649 році Османська імперія уклала «морський договір» з Військом Запорозьким, але через війни в Україні, угода не була реалізована. Ідея відновлення фортеці Газі–Керман знову стала актуальною для Оттоманської Порти.

За свідченням Евлія Челебі, у 1665–1666 роках під керівництвом Сулеймана–паші та за наказом Мехмеда–паші Кепрюлю зібралася армія в 150 тисяч воїнів. Фортеця стала неприступною і сильно укріпленою. Сулейман–паша не лише відбудував Газі–Керман, але й розширив його, додавши ще одну лінію оборони. Фортеця має два ряди стін, внутрішню частину з близько 170 будівель, дві брами та велику кількість гармат. Вона розташована на крутому березі Дніпра, як сокіл, що чигає на здобич.

Згідно з Челебі, пізніше у фортеці з'явилися маленькі ятки, шинки, приміщення для бузи, лазня–хамам та заїжджий двір. Мури фортеці прикрашали написи–таріхи, що висловлювали бажання захисту від ворогів. У Херсонському музеї зберігається плита з зображенням битви турка з європейським воїном. Це, ймовірно, молдавська робота, оскільки Газі–Керман будували молдавани та волохи. Плита, можливо, прикрашала одну з будівель фортеці як символ перемоги Османської імперії. Назва фортеці на карті 1764 року ― «Кизил–Керман» ― «Червона фортеця», можливо, через червонувате забарвлення місцевих скель. Існує також версія назви ― «Кадій–Керман», що перекладається як «Суддівська фортеця».

У 1660 році запорожці захопили фортецю Ослам, порубали частину мешканців і взяли інших у полон.

У 1667 році 300 січовиків напали на Аслам–городок, побили близько 50 мусульман і захопили багато стад корів, овець, коней.

У 1670 році Іван Сірко не зміг взяти Кизи–Кермен через відсутність великих гармат.

Падіння фортеці

Запорожці розуміли небезпеку від османської фортеці Газі–Керман. В 1673 році, під час походу на Очаків, вони вступили в бій з залогою фортеці та захопили одного з офіцерів. Кіннота, очолювана Іваном Сірком, зайняла «велике місто».

У 1676 р., коли беєм призначили Муравського, він отримав завдання привести запорожців під владу султана.

У 1678 році великий візир Османської імперії Кара–Мустафа наказав відбудувати й укріпити всі подніпровські фортеці.

В 1678 році, після знищення Чигирина, турки посилили свою присутність у пониззі Дніпра. На островах між Газі–Керманом та Іслам–Керманом з'явилися ще дві фортеці. В 1679 році Іван Сірко почав поход проти турецьких фортець на Таванському перевозі. Запорожці здобули Газі–Керман, Мустрит–Керман та Мубарек–Керман і знищили ворожі залоги. У серпні наступного року Іван Сірко помер, а восени Газі–Керман спіткало епідемія чуми.

Через підпал степу татарами, похід верховного воєводи Василя Голіцина та реєстрових козацьких полків гетьмана Івана Самойловича на Крим так і не розпочався. Запорозький кошовий Филон Лихопой та московський воєвода Григорій Косагов вирушили суднами під Газі–Керман. Бій відбувся в урочищі Карайтебен, козаки взяли гору і повернулися на Січ з трофеями. Бей Газі–Кермана Тімур–шах–мурза пропонував розмін полоненими, але січовики взяли участь у другому кримському поході. Дехто з запорожців спробував вкрасти коней під Газі–Керманом, але потрапили в полон. Юшка Гаврилов після захоплення під Газі–Керманом потрапив в полон, був проданий, втік, був знову впійманий, проданий, втік і знову впійманий. Він пережив багато страждань, але врешті–решт втік і дістався до Амстердаму на голландському кораблі, а потім до російського порту Архангельськ. У мирний час козаки вільно приїжджали до Газі–Кермана для торгівлі.

У 1680 р. морова пошесть в Кизи–Кермені призвела до великої загибелі населення. У 1688 р. у Кизи–Кермені залишилося лише до 1000 осіб.

У 1681 році було заключено Бахчисарайське перемир'я на 20 років, за яким турки й татари зобов'язувалися не відбудовувати міст між Бугом і Дніпром і не будувати нових. На початку 80–х років XVII століття казикерменський бей установив велике мито за користування правобережними лісами, добування солі та рибальство.

17 березня 1681 Василій Михайлов та дяк Микита Зотов прибули до Дніпра, де знаходилися старі та нові турецькі кам'яні городки: Шан–кермень, Кизи–Кермень та інші. Городки були міцно укріплені, з п'ятьма баштами, одними входами та виходами, обладнаними пушками та рушницями. 18 березня 1681 р. вони переправилися через Дніпр на Київську сторону. Біля старого городка Кизи–Кермен було споруджено новий кам'яний городок. Губернатором яких був Ян Муравський, литовський татарин.

Російсько–турецька війна

Кінець XVII століття був періодом Руїни для України, коли країна переживала війни та зубожіння. Обрання Івана Мазепи на посаду гетьмана створило надію на зміни, але його політика була спрямована на збереження зв'язків з Московією. Це викликало незадоволення серед населення, особливо на Запоріжжі.

В період російсько–турецької війни 1686–1700 рр. російські та українські війська провели ряд походів на Південь, під час яких було зведено нові фортеці та захоплено ключові опорні пункти Османської імперії. Це зміцнило обороноздатність Російської та Української держав і створило бази для подальшої експансії. Основними здобутками стали фортеці на нижньому Подніпров'ї, зокрема Кизи–Кермен, відібрані в турків під час Першого Дніпровського походу 1695 р., а також Азов, взятий у 1696 р. З цих плацдармів планувалося продовження воєнних дій з метою виходу до Чорного моря, для чого потрібно було заволодіти ключовими фортецями на його узбережжі — Очаковом та Керчю.

У 1691 році, після серії природних катастроф та епідемій, Петро Іваненко (також відоий як Петрик) прибув на Запоріжжя. Він був обраний писарем Війська Запорізького і почав агітувати за визволення України від Москви. В 1692 році він з'явився у Газі–Кермані з метою встановити зв'язок з Кримським ханством.

У 1692 році Петрик, представник Війська Запорізького, підписав угоду про «вічний мир» з ханським двором у Кизи–Кермені.

Складався він із 16 пунктів, з яких частина стосувалася загальних зобов’язань сторін, а частина – тимчасових.

Фактично це було оформлення оборонного союзу Козацької України та Криму, спрямоване проти москви, а опосередковано також і проти Польщі. Татари мали допомогти українцям визволитися з-під московського панування, а українці мали відкрити їм «Муравські шляхи», які традиційно використовувалися для нападів татар на московію.

Договір забороняв укладення сепаратної угоди з ворогами обох держав (росія, Польща). Територія Української держави мала охоплювати Лівобережжя і частину Правобережжя, а також частину Слобожанщини: Охтирський та Сумський полки.

Він оголосив створення незалежного «Князівства видільного Київського, Чернігівського і усього війська Запорізького Городового і Народу Малороського». Ця угода передбачала захист від Річі Посполитої та Московії, а також дозволяла козакам безкоштовно добувати сіль, рибу та полювати від Дніпра до Бугу.

Союз з татарами був важливим етапом у визвольній боротьбі, адже татари були союзниками Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Петрик вірив у свою мету ― визволити Україну, і сподівався, що його дії спричинять загальне повстання. Однак, його дії викликали суперечливі реакції, особливо з боку гетьмана Мазепи та Кочубея.

Петрик–Іваненко, зібравши ватагу козаків, став загрозою Мазепі. Гетьман розіслав листи з ненавистю до Петрика та погрозами його прихильникам.

Перше повстання Петра Іваненка (1692—1693)

У 1692 році Іваненко, заручившись підтримкою кримських татар, розпочав перше повстання проти Мазепи. Він закликав українців до боротьби за незалежність, але не зумів здобути значної підтримки. Мазепа засудив Іваненка як зрадника і самозванця, а також розіслав листи, що описували його як негідного та неосвіченого лідера. Повстання зазнало невдачі, коли кримські татари відступили через внутрішні заворушення в Криму. Іваненко був змушений тікати до Перекопу.

Друге повстання Петра Іваненка (1693—1696)

У 1693 році Іваненко очолив нове повстання, знову заручившись підтримкою кримських татар, використавши зміну ханів у Бахчисараї, щоб увійти в довіру до нового господаря і вирушити у другий похід на Україну. Він закликав запорожців до єднання, але знову не зумів отримати значної підтримки. Повстання зазнало поразки біля Полтави, а Іваненко був змушений тікати. За деякими свідченнями, він був убитий у бою від рук козака Якима Вечірки в 1696 році.

Його роль в українських справах зводиться до нуля. Історики мають різні думки про його особу, але більшість вважає його іграшкою в руках влади. Життя і діяльність Петрика потребують подальшого дослідження.

Війна розпочалася з розвідки боєм. Взимку 1694 року фастівський полковник Семен Палій здійснив рейд під Газі–Керман. Справжні бойові дії розпочалися в 1695 році.

Всеросійські самодержці Іоанн та Петро Олексійовичі вирішили відомстити бусурманам за кривди, вчинені протягом 16 років, і пішли з військами на Азов та Казикермен, а полки Білгородського розряду та слобідсько–українські козаки під проводом ближнього боярина Бориса Шереметьєва та військо гетьмана Івана Мазепи, спільно з запорожцями, мала здобути турецькі «городки» у пониззі Дніпра.

Гетьман Мазепа з козацькими військами рушив у похід на Казикермен, а боярин Шереметов з московськими військами рушив у той же похід. Вони зійшлися біля Переволочної, де переправилися через Дніпро. Після переправи вони рушили до Казикермена, де поставили свої обози.

Облога Кази-Кермена в 1695 році

У 1694 році гетьман Мазепа відверто писав московським «государям» Івану й Петру, що козаки не люблять перемир'я з мусульманами, оскільки, повертаючись з рибних, соляних, мисливських промислів, вони мусили 1/10 частину здобичі віддавати до Кизи–Кермена. З воцарінням у Москві Петра І головним завданням зовнішньої політики було визначено боротьбу за вихід до Чорного моря. На перешкоді цим планам знаходилося Кримське ханство, яке ще з кінця XV ст. стало васалом Османської імперії. Головними форпостами мусульман у Північному Причорномор'ї були фортеці Кизи–Кермен та Азов.

З настанням 1695 р. Петро І переходить до відкритої підготовки до війни. Готується величезна армія, основу якої складали Білгородський, Путивльський та Севський полки. До неї мали пристати українські козаки гетьмана Мазепи та запорізькі козаки, що мали величезний досвід бойових дій у цих краях. Головнокомандувачем цієї армади призначили боярина Бориса Петровича Шереметєва.

У XVII столітті було підготовлено два походи: один, щоб обманути турків і несподівано напасти на Азов, і другий, щоб напасти на Азов з полками «нового строю». Обидва походи були заплановані на літо. У першій половині липня об'єднані українські та компанійські полки пішли на Кизи–Кермен. Після невдалої спроби турків здійснити вилазку, козаки увірвалися у приміські сади і городи. Фортеця була узята у повну облогу.

Цар Петро з московською армією та донськими козаками намагався взяти Азов, але безуспішно.

Військо гетьмана Мазепи складали городові козацькі полки, охотницькі полки та стрілецькі полки, загалом 35 тисяч вояків. «Плавне» військо кошового Максима Самійленка нараховувало 2 тисячі запорожців. З генеральної старшини у поході взяли участь генеральний суддя Сава Прокопович, генеральний обозний Василь Дунін–Борковський, генеральний писар Василь Кочубей, генеральний осавул Іван Ломиковський, генеральний хорунжий Юхим Лизогуб та генеральний бунчужний Іван Скоропадський. 24 липня союзні війська прибули під Газі–Керман.

Гетьман звелів військам ступати під стіни Казикермена, і вони ввійшли в Казикерменські садки й огороди без великого спротиву.

На світанку гетьманські гвардійці–сердюки зайняли передмістя фортеці. Проти них вийшло кількасот яничарів, але їх було відразу ж розбито. Почалася регулярна облога фортеці. Шереметьєв зайняв позиції на північ від мурів, Мазепа — на заході, а запорожці заблокували Газі–Керман з боку Дніпра.

Мазепа переконав Шереметьєва, що необхідно «котити до казикерменських стін, такий широкий і високий вал, щоб ним можна було засипати й казикерменський рів і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто». Це викликало страх у обложенців Казикермена, і вони змушені були поклонитися гетьману й боярину Шереметову і віддати місто Казикермен на козацьке ім'я. Після цього війська рушили назад. Гетьман щасливо переправився через Дніпро і прибув у Батурин, а боярин Шереметов відійшов до себе.

30 липня 1695 року сердюки полку Дмитра Чечеля, за допомогою підкопу, зруйнували Південо–західну башту, де знаходився пороховий льох, і разом з козаками Полтавського й Миргородського полків і стрільцями вломилися у місто та розпочали рукопашний бій, що тривав біля п'яти годин.

Після підкопу 30 липня 1695 р. стіна була пошкоджена, а в місті виникла пожежа. Нападники увірвалися у місто, де тривали бої протягом п'яти годин. Захисники фортеці здалися, віддавши ключі від міста. Після здобуття дніпровських фортець вирішили зруйнувати Кизи–Кермен, оскільки для його відбудови та утримання не вистачало ресурсів. Усі будинки були знищені, а міські мури й вежі були висаджені у повітря. Лише у Мустріт–Кермені залишили кілька сотень солдатів та козаків.

18 серпня прийшли вісники від боярина Шереметєва з вісткою про взяття Казикермена. Місто було взято підкопом, узято багато полонених і пожитків. Після п'ятиденної облоги місто було взято. Воєводою в Казикермені був амір–бей і вісім агій.

Бей Кеєнан–мурза відправив свого писаря Шабана для переговорів про капітуляцію. Наступного дня запорожці приймали у свої човни вцілілих захисників та мирних мешканців Газі–Кермана. Здобичі реєстровим та найманим козакам, а також московитам дісталося небагато, але запорожці захопили непогану здобич. Переможцям дісталася ворожа артилерія: Шереметьєву — 14 мідних гармат, Мазепі — 40. Гетьманському війську облога та штурм Газі–Кермана коштував 262 козака вбитими та 372 — пораненими. Мури Газі–Кермана були зруйновані під час штурму, тому Мазепа й Шереметьєв вирішили їх зруйнувати. У Мустрит Кермані залишили 300 стрільців та 600 запорожців. У серпні переможці рушили додому: Шереметьєв ― до Білгорода, Мазепа — до Батурина. На зворотному шляху гетьманське військо втратило чимало коней, а козаки розбіглися по домівках.

Після взяття міста, військо відсвяткувало перемогу, п'ючи за здоров'я царя, боярина, гетьмана та всіх вірних слуг в армії. Московський патріарх Адріан, київський митрополит Варлаам Ясинський, префект колеґіуму Київського братства Стефан Яворський вітали Мазепу та козаків з перемогою..

Підсумовуючи кампанію 1695 р., Петро І зазначив, що взято Казикермен та інші міста, відкрито шлях на Чорне море і Дніпро для військ. Наступного року, під час другого походу на Азов, було використано досвід облоги Кизи–Кермена і фортецю було здобуто.

У Москві Шереметєва вітали як переможця. Його подвиги були відзначені не тільки в Москві, але й за кордоном. Навіть Олександр Пушкін у своїй «Історії Петра І» згадує про ці події.

Облога Таванська

У 1695–1696 роках українсько–московські війська здобули турецькі фортеці в пониззі Дніпра та Азов, завершивши перший етап боротьби за вихід у Чорне море. Другим етапом було плановане здобуття Очакова. Для цього були здійснені другий та третій Дніпровські походи, які передбачали блокаду Очакова з моря та суходолом через нижньодніпровські фортеці.

Боротьба за Таванськ тривала. У 1696 році Дмитро Чечель замінив померлого полковника Ясликовського. Мазепа надіслав до Казикермена залогу під керівництвом Івана Обидовського.

У жовтні 1696 року в Таванську знаходилися ратні люди В. Бухвостова, які мали відбудувати Кизи–Кермен. У грудні запорожцям відправили припаси для участі у війні. Зиму і весну 1697 року в Україні готувалися до походу, під час якого І. Мазепа на власні кошти побудував 50 суден.

В архіві було знайдено 18 недрукованих листів гетьмана Івана Мазепи до російського царя Петра I, які безпосередньо стосуються другого і третього Дніпровських походів, а також 2 листа до царя за 1699 р., пов'язаних з війною проти Османської імперії.

Наприкінці листа Мазепа зазначив, що з Січі вийшло в міста ще два загони запорожців, загальною чисельністю понад 400 осіб. 14 грудня до Москви надійшов гетьманський лист про труднощі з витратами на запорожців, оскільки значні видатки йшли на городові війська. 26 грудня 1697 року в листі до Петра I гетьман повідомив, що в Батурині прийнято царське жалування для запорожців в Тавані: 1500 рублів, 1100 портищ сукна, 125 пищалей. Але запорожці не хотіли повертатися на Запорожжя до весни.

В 1697–1698 рр. українські та російські війська здійснили другий і третій Дніпровські походи, маючи на меті захоплення Очакова, однак ця мета не була досягнута. Контрпоходи з боку Османської імперії не дали змоги росіянам та українцям реалізувати свої завойовницькі плани. Навпаки, намагання турків і татар відбити втрачений плацдарм змусили до спрямування максимуму зусиль на його захист.

17 березня 1697 р. в листі до Петра I Мазепа писав, що кілька сотень козаків Полтавського полку за його наказом ходили під «бусурманські житла». Цим козакам вдалося відігнати багато худоби та захопити 26 «язиків», серед яких одного знатного татарина, під Перекопом, в урочищі Чингарех.

23 квітня 1697 р. гетьман сповіщав, що за царським указом 18 і 19 квітня зустрічався в Сумах з воєводою Яковом Долгоруковим з метою обговорення воєнних справ. На нараді було вирішено виступати в похід, після доставки суден від Брянська до Переволочни та р. Самари. Російські й українські війська планувалося з'єднати на Коломаку чи Орчику, потім іти до Новобогородицька, а звідти суднами по Дніпру рухатися до Чорного моря.

Другий Дніпровський похід було проведено в травні — жовтні 1697 р. Плани передбачали удар по Очакову з суші, а також блокування його з моря, що мало призвести до падіння міста. У перших трьох з віднайдених листів йдеться про підготовку до походу.

25 травня 1697 року було дано указ про плавний похід у лиман для захоплення Очакова. Головнокомандувачем російського війська було призначено Я. Долгорукова, його заступником — С. Неплюєва. Українсько–російське військо попливло від Кічкаса до Січі. На березі Дніпра обоз залишився під охороною лубенського полковника Л. Свічки. Кілька тисяч молодців компанії І. Обідовського та дворян Ю. Четвертинського рушили суходолом понад правим берегом Дніпра до Кизи–Кермену.

22 липня 1697 року українсько–російське військо прибуло до Кизи–Кермену, де вже очікував їх Г. Яковенко із запорожцями. Вирішивши зміцнити фортеці і спостерігати за діями супротивника, командири об'єднаного війська відмовилися від походу в Лиман.

Після відходу головних частин І. Мазепи та Я. Долгорукова до обложених фортець, 23 серпня кошовий отаман Яковенко побачив чотири турецьких кораблі. Атакувавши їх, запорожці захопили одну галеру, а три змусили втікати в Пониззя.

У 1697 році біля Іслам–Кермана з'явився кримський хан, а під Казикерменом — Буджацька та Едисанська орди. Ногайці напали на табір Обидовського. Залога Таванська відбивала ворожі приступи майже місяць. Несподівано до Таванська прорвалися запорожці. Турки розпочали обстріл фортеці.

25 серпня 1697 року турки підпалили порох у підкопах під Таванськ. Ворог був змушений відійти з втратами. Неприятель готувався до нового приступу, але надійшла звістка про те, що на допомогу обложеним йде московська рать та гетьманські козацькі полки. У таборі розпочалася паніка, і турки втекли до Очакова, татари — до Криму. Втрати захисників Таванська становили: сердюцький полк Чечеля — 57 вбитих, 88 поранених; Ніжинський полк — 89 вбитих, 181 поранений; Чернігівський полк — 19 вбитих, 23 поранених; Лубенський полк — 23 вбитих, 31 поранений; Стародубський полк — 17 вбитих, 24 поранені; Славне Військо Запорозьке Низове — 48 вбитих, 78 поранених. Турки, татари й ногайці втратили під Таванськом 3 тисячі вбитими й стільки ж під Кизи–Керменом.

У віднайденому листі гетьмана до царя від 27 серпня 1697 р. коротко викладено перебіг походу від прибуття військ до дніпровських фортець — 25 липня до часу його написання в таборі біля Томаківки. Мазепа акцентував увагу на причинах відходу основних сил та на заходах, здійснених для підтримки обороноздатності фортець. Отже, коли вони з Долгоруковим з військами прибули до Тавані і Кизи–Кермена, одна частина татар і турків почала наступ на містечко Ісламкермен з кримського боку, а інша на Кизи–Кермен з білгородської сторони. Цим ворог завадив планованому продовженню походу. В такій ситуації прибулі війська при старому Таванському містечку зводили нове місто й давали відсіч противнику. Весь час бої були рівними, лише 2 серпня ворог зумів завдати шкоди. Від основних сил було відірвано сто і кілька десятків кінноти. Частина її була знищена, а інша потрапила у полон. Під час цього бою було багато вбито і поранено людей також з боку противника.

Протягом місяця російські та українські війська, займаючись будівництвом і ведучи бої, відчули нестачу продовольства і боєприпасів. Вони сподівалися на припаси, привезені для таванської залоги, але їх було недостатньо. Противник, дізнавшись про втому військ, зменшив інтенсивність обстрілу Шингірея, сподіваючись втягнути їх в тривале протистояння.

В Таванському місті було залишено 5 тис. осіб з обох регіментів і необхідну кількість припасів. Основні сили відійшли на суднах 20 серпня. На 26 серпня вони прибули до обозів в урочищі Томаківка, де також відчували нестачу припасів.

З Тавані кошовий отаман прислав «язика», взятого на Дніпрі. З його розповіді стало зрозуміло, що противник прагнув здобути Таванське місто. Відповідно до цього, воєвода і гетьман послали до Тавані понад 1 тис. виборних людей.

Лист Мазепи від 1 вересня 1697 р. дає уяву про місцезнаходження гетьмана — був написаний від Кодацької пристані. А вже в посланні до царя від 11 вересня.

24 вересня 1697 року на військовій раді в Опішні вирішили надіслати в обложені фортеці двадцяти–тисячне російсько–українське військо. Наказним гетьманом призначався полтавський полковник Іван Іскра, якому підпорядковувалися Полтавський, Ніжинський, Гадяцький, Лубенський і Сердюцький полки. З російського боку скеровувався Сєвський полк Л. Долгорукова і полк генерала П. Гордона. До Січі військо мало рухатися степом, а від Січі до фортець — плавно і похідним табором понад берегом.

Турецько–татарське військо невпинно атакувало фортеці, використовуючи артилерію. Обложені змушені були насипати додатковий вал для захисту від бомб та снарядів. 8 вересня білгородська орда і яничари розпочали загальний штурм Кизи–Кермена, але завдяки допомозі 1000 бійців, відправлених В. Бухвостовим, штурм було зірвано. Після цього турки використали підкопи, але пролом було негайно засипано, і нападники відступили.

Після цього всі сили були спрямовані на штурм Таванська. Під час облоги було вирито глибокі шанці, але загальний штурм 25 вересня 1697 року був відбитий. Після цього обложені спорудили ще одну фортецю.

1 жовтня 1697 року турки знову використали підкопи для штурму, але і він був невдалим. Після цього було наказано насипати вал поряд з фортецею для обстрілу згори. Але коли турецькі розвідники дізналися про наближення 20–тисячного війська І. Іскри і Л. Долгорукова, вони відступили.

14 листопада 1697 року гетьман повідомив Петра I, що 1100 запорожців, які обороняли Тавань, прибули в українські міста на зимівлю і просили проїзд до Москви для отримання царського жалування. Мазепа зазначив, що не може їх розмістити і не наважується пропустити до Москви в такому числі. Він отримав грамоту, що запорожцям, які були в Тавані, мало бути видано 1,5 тис. рублів, але вони заявили, що цього недостатньо. Запорожці погрожували перейти на службу до короля, якщо не отримають належної нагороди. Мазепа вважав, що їх потрібно пропустити до Москви і розмістити по маєтностях старшини, полковників і духовенства.

У 1697 році, після відвоювання крепостей від турків, російське військо забезпечило їх військовими і робочими людьми, припасами та іншими ресурсами. Однак, через пошкодження від військових приступів, було відправлено додаткові ресурси для ремонту та відновлення цих крепостей. Гетман Мазепа, разом з козацьким військом, відправився до Коломака, де він об'єднався з князем Долгоруким. Вони перевірили свої війська і відправили частину їх на застави проти татар. Після того, як турки почали обстріл крепостей, Мазепа відправив додаткові війська на допомогу. Турки робили ужасні приступи до крепості Кизи–Кермен, але козаки відмовилися здати її, незважаючи на обіцянки турків. Після перемоги під Таванськом, Петро І відправився до Голландії, де він влаштував велике свято на честь перемоги.

За даними С. Величка, під час штурму Таванська і Кизи–Кермена турки втратили 6 тисяч осіб. Він також зазначив, що турки покинули фортеці, дізнавшись про наближення російсько–українського війська.

Отже, другий Дніпровський похід, який завершився в жовтні 1697 року, був характеризований зміцненням нижньодніпровських фортець і їх обороною від спроб турецьких та татарських військ вибити звідти російсько–український гарнізон. Незважаючи на значні втрати, українське козацьке військо продовжувало боротьбу проти Османської Порти і Кримського Ханату.

На раді старшини в січні 1698 р. було ухвалено рішення про новий плавний похід на Таванськ і Очаків.

Цар, перебуваючи у Великому посольстві, був невдоволений відходом основних сил від Тавані. 28 січня боярин Тихон Стрешнєв відповів на лист Петра I, у якому було поставлено питання про відступ від Таванська. Стрешнєв зазначив, що відбувся відхід через нестачу припасів.

Лист гетьмана від 4 січня 1698 р. повертає нас до подробиць походу російських та українських військ в 1697 р. Він відповідає на звинувачення в тому, що вони разом з Долгоруковим без причини покинули Шингірей. Мазепа зазначав, що при їх відході містечко було непридатне для оборони, тому вирішили вивести людей з Шингірею, а стіни підірвати.

Таванський воєвода повідомив царю про утримання Кизи–Кермена, де була розміщена залога. Мазепа відповів, що люди в Кизи–Кермені змінювалися під час їхнього перебування там, а після повернення вони з Долгоруковим наказали його утримувати. В Кизи–Кермені були залишені козаки Чернігівського полку, а Бухвостову було наказано додати людей з Тавані при потребі. Воєвода хотів, щоб війська покинули Кизи–Кермен, але українські наказні полковники і сотники не погодилися, тому було прийнято рішення обороняти його. Щодо відновлення стін Кизи–Кермена, це було залишено до царського указу, оскільки для оборони обох міст потрібно багато людей.

Бухвостов повідомив, що війська відійшли, не завершивши будівництва Таванського міста. Мазепа відповів, що місто було побудовано ще при їхньому перебуванні там. Мазепа зазначив, що рішення про відступ було прийнято через нестачу продовольства. Українські полковники повідомили про труднощі з продовольством, про це говорили їх полчани. Гетьман особисто посилав осавулів в полки, які підтвердили, що в полках не вистачає запасів. Російські полковники, які перебували при гетьмані, свідчили, що в їх полках подекуди ще були запаси до 2–х тижнів.

Мазепа зазначив, що у випадку подальшого перебування військ біля містечок довелось би користуватися припасами, залишеними для таванської залоги. Тому було прийнято рішення відійти. Для підтримки залишених сил від Томаківського острова на допомогу Тавані було відправлено частину війська, а також було ініційовано прихід туди запорожців і охочих людей з українських міст.

8 січня 1698 року гетьман повідомив, що наказав виготовити 430 суден, які могли розмістити по 20 осіб з припасами. Але великих суден виготовити не було змоги. Ці 430 човнів було виготовлено в Гетьманщині протягом перших 4–х місяців 1698 року.

Російське керівництво прийняло точку зору Долгорукова й Мазепи. 10 лютого 1698 р. до Батурина було послане царське жалування гетьману, генеральній старшині й полковникам. В інструкції царським посланцям, котрі його везли, було зазначено, що рішення про відхід, прийняте спільно з Долгоруковим, оцінювалося позитивно, бо завдяки цьому були збережені як російські, так і українські війська, схвалювалися також гетьманські заходи щодо охорони прикордонних міст.

Не суперечить версії гетьмана щодо причин відходу військ і свідчення Григорія Грабянки, який зображує події так: внаслідок нападу турецьких військ Долгорукий та Мазепа мусили відмовитися від планів походу на Очаків, зосередившись на тому, «як би самим від турків вирватись, та як у містах такі залоги поставити, щоб їх не взяв ворог. Турки, звичні до морської справи, і тому їх повсякчас більшало: вони підходили з суші та з моря, а у своїх військах уже вийшов хліб та й крім того вони ще не призвичаїлись до морського бою». В таких обставинах воєначальники вирішили залишити в містах залоги з росіян та українців, передавши їм запаси продовольства, а самим відходити. А в Літописі Самовидця зазначено, що гетьман відступив, бо мав мало війська, що не давало змоги протистояти у відкритій битві. Отже, до основної причини, яка пов'язувалася з нестачею припасів, можна додати й інші, які стосуються неможливості відкритого протистояння з переважаючими силами противника й потреби захисту території держави. Врешті, воєначальникам вдалося не тільки утримати завойований плацдарм, завдавши значних втрат ворогу — близько 6 тис. осіб, а й зберегти свої війська, втрати серед яких були незрівнянно меншими. Про це можна судити, знаючи втрати в українських частинах, — 253 вбитих та 425 поранених осіб.

У травні 1698 року українсько–російська армія рушила на південь. Полки Я. Долгорукова, Л. Долгорукова і С. Неплюєва з'єдналися на Коломаку, де прибув гетьман І. Мазепа. Під час нього було укріплено захоплений плацдарм та здійснено розвідувальну виправу до Очакова. Вони рушили до Перекопу, але через пожежі та відсутність паші відійшли назад і стали біля Ісламкермену. Вони вирішили відбудувати і зміцнити Таванськ та Кизи–Кермен. Але, як свідчать донесення воєначальників, надісланий туди наплавний загін Луки і Бориса Долгорукових повернувся ні з чим. Похід корпусу набув розвідувального характеру.

Невдовзі розвідка повідомила, що турецька армія на галерах підійшла до Євпаторії та Очакова. За кілька днів, залишивши флот у Дніпровському лимані, турецько–татарські загони рушили на Корсунь. Надіславши до Таванська Хотмижський солдатський полк, зміцнивши фортечні укріплення, змінивши в них залоги і залишивши припаси, Я. Долгоруков та І. Мазепа перейшли на правий бік Дніпра і понад Інгульцем рушили в зворотний шлях.

Похід у Пониззя Я. Долгорукова та І. Мазепи 1698 року став останньою в XVII столітті спробою оволодіти Очаковом. Їхній поспішний відступ пояснюється тим, що між Туреччиною і державами «Священної ліги» на мирній конференції в Карловицях було досягнуто угоди про перемир'я.

7 червня 1698 року гетьман Мазепа повідомив Петра I про заходи щодо залучення Низового Війська до воєнних дій. Він двічі писав на Січ, закликаючи запорожців до підготовки до походу на Чорне море. Запорожці відповіли лише 6 червня, вимагаючи додаткових коштів для оплати праці майстрів і ковалів, які мали робити судна.

Військовий екзактор прислав до Мазепи волоського купця, який повідомив про дії та наміри «бусурман».

Запорожці влітку взяли участь у воєнних діях. Вони виступили в похід, захопили одне турецьке судно, а потім діяли у лимані спільно з російськими ратними людьми та гетьманськими частинами.

Мазепа зазначав, що він доклав немало зусиль для оборони й укріплення Таванська і Кизи–Кермена, відправивши туди 4 городових полки.

Відбудова Казикермену

Мазепа з городовими козацькими полками в 1697 році вирушив до Таванської переправи для відновлення фортець Казикермена й Таванська. Вони провели літо, відбудовуючи обидві фортеці. Казикермен став земляною фортецею з бастіонами замість кам'яних веж. Після завершення робіт, вони вирушили назад.

В 1698 році розпочалися мирні переговори між Московським царством та Османською імперією. Обидві сторони прагнули припинення бойових дій. Цар Петро І погодився на знищення Казикермена й Таванська. Землі між Дніпром та Бугом стали «сірою зоною», де обом сторонам заборонялося будувати міста. Це викликало невдоволення серед українського козацтва. Конфлікт між українським козацтвом та Московським царством поглиблювався. Невдала спроба Мазепи та Костя Гордієнка позбутися залежності від Москви, підтримавши шведського короля Карла ХІІ, призвела до поразки козаків і руйнації Батурина і Старої Січі. Запорожці знов з'явилися поблизу Казикермена як біженці і стали новим кошем в Олешках. Сімейним запорожцям дозволили оселитися в Казикермені.

Місто отримало нову назву — Кизи–Кермен, через помилку писаря. Це породило легенду про «Дівочу фортецю», що стала основою для герба Берислава у ХІХ столітті: червона вежа на чорній горі в золотому полі, де дівчина в блакитному.

А 26 січня 1699 року підписано мирну угоду на 25 років.

Влітку 1699 року цар Петро І відправив до Стамбула повноважне посольство, очолене Омеляном Гнатовичем Українцевим, котре в червні 1700 року підписало Константинопольський мир на 30 років. Росії не вдалося зреалізувати власні вимоги щодо Північного Причорномор'я, проте все ж миру було досягнуто на вигідних для неї умовах: Москва діставала Азов, за нею остаточно визнавалася влада над землями Війська Запорозького, її звільнено від щорічної обтяжливої данини кримському хану.

За умовами Константинопольського миру 1700 р. всі укріплення мали бути зруйновані. Царські посли пропонували залишити фортеці Азов і Кизи–Кермен за Москвою, але турецькі дипломати не погодилися. Переговори тривали три місяці. Під час цих переговорів єрусалимський патріарх та кримський хан надсилали поради. Згідно з умовами миру, наступного року московський князь Кольцо–Масальський зруйнував усі зазначені фортеці. Острів Тавань потрапив під владу запорожців. Виходу до Чорного моря, економічно і політично необхідного Росії та українським землям, не вдалося здобути. Це зумовлювало подальшу гостру боротьбу з Туреччиною та Ханатом, яка тривала впродовж усього XVIII століття і завершилась приєднанням Криму і Північного Причорномор'я до Російської імперії.

Після укладення перемир'я напруження на південних кордонах залишалося, і ще в березні 1699 р. гетьманська влада вживала заходів для збору інформації щодо потенційного противника. 10 березня 1699 р. гетьман писав до царя про воєнну акцію, зазначаючи, що козаки Полтавського полку захопили в полон 6 татар і одного перебіжчика. Всіх цих полонених він відправляв до Москви.

Російські часи

Костянтин Гордієнко і Кам'янська Січ

У степах Херсонщини, біля села Республіканець, стоїть кам'яний хрест з написом, що свідчить про поховання Костянтина Гордієнка, отамана Запорізької Січі. Він був обраний кошовим у 1702 році, після смерті Богдана Хмельницького, коли в Україні відбувалися внутрішні конфлікти.

Гордієнко протистояв Московії, Річі Посполитій та Кримському ханству, які прагнули підкорити Україну. Він відмовився від присяги царю Петру Першому, який намагався знищити незалежність Запоріжжя.

У 1704 році Гордієнко відправив 3000 козаків руйнувати російські фортеці. Однак, у той же час, інша група запорожців брала участь у війні на боці царя проти Швеції.

Ці події викликали напруження між запорожцями та російським урядом. Коли в 1707 році до Січі прибув Кіндрат Булавін, керівник повстання на Дону, частина козаків підтримала його. Проте Гордієнко відмовився допомагати Булавіну, що свідчить про складність взаємин між козацькими ватажками.

Після від'їзду Булавіна, шведський король Карл XII звернувся до України. Чутки про приєднання Мазепи до нього здивували Гордієнка, який отримав два листи восени 1708 року: від Мазепи, що закликав Січ захистити Вітчизну від Москви, та від Петра, який закликав запорожців бути відданими цареві.

Гордієнко відповів Петру, докоряючи йому за порушення вольності Січі та України. Він вимагав скасувати панство, повернути простому народові всі його вольності, знищити російські фортеці у пониззі Дніпра.

Навесні Гордієнко з тисячею козаків їде на зустріч з гетьманом. Мазепа прийняв Гордієнка 26 березня 1709 року в селі Диканьці. Він висловив бажання вірно сприяти Мазепі, жертвувати кров'ю та життям, повинуватися йому, аби досягти бажаної мети.

27 червня 1709 року сталася Полтавська битва, де московські війська перемогли. Відступаючи, Мазепа, Карл та Гордієнко встигли переправитися за Дніпро.

У Бендерах Гордієнко підписав угоду з кримським ханом Девлет–Гіреєм про верховенство Туреччини над запорожцями. Він отримав ранг паші, штандарт з двома кінськими хвостами, двокольоровий прапор, сибірське соболине хутро, а решта козаків — зброю та хутро.

Іншій частині запорожців на чолі з Петром Сорочинським була виділена земля вище Кизи–Кермена. Це було перше перебування запорожців на Кам'янській Січі, що дістала назву від тамтешньої р. Кам'янки.

У Кам'янській Січі зібралося 8 тисяч козаків, які були оголошені зрадниками царем. Вони продовжували сподіватися на кращу долю, пов'язуючи її з Карлом Великим. У 1710 році вони надіслали листи до шведського короля, виражаючи готовність боротися. Гордієнко, серед інших представників старшини, їздив до Стамбула, щоб домогтися відкритого виступу Туреччини проти Москви. Після смерті Мазепи, від'їзду до Швеції Карла XII, еміграції Орлика, Гордієнко залишився один і повернувся на Січ. У 1730 році козаки знову стали кошем на річці Кам'янці. Тут знайшов свій останній притулок Кость Гордієнко, якого дванадцять разів обирали кошовим отаманом. Він помер 4(15) травня 1733 року. У 1734 році припинила існування Кам'янська Січ.

Історія Кам'янської Січі слабко вивчена, а її існування довгий час замовчувалося. Запорожці, очолювані Костем Гордієнком, протистояли Московській державі. Вони двічі ставали Кошем на Кам'янці, але оселитися в глибині татарських володінь було складно. На місці Кам'янської Січі здавна селилися люди, археологічні розкопки свідчать про залишки скіфо–сарматської культури. Після закріпачення України ці землі перейшли у поміщицьке володіння. У 1856 році місця, де колись стояв козацький кіш, відвідав О. С. Афанасьєв–Чужбинський. Зараз встановлено нові меморіальні дошки на могилі кошового та на території місцезнаходження Січі. Зараз ведуться підготовчі роботи по створенню Національного історико–культурного заповідника «Кам'янська Січ» у с. Республіканець.

Заснування Берислава

У 1717 році кримський хан передав Таванський перевіз запорожцям, і Кизи–Кермен почав розвиватися. Після переходу запорожців під російський протекторат у 1734 році, вони заснували Нову Січ на Підпільній. У війні 1735–1739 років Кизи–Кермен став базою для армії Мініха та його запорозьких союзників. У 1775—1783 роках Кизикермен був центром Казикерменського повіту. План реконструкції Кизи–Кермена у бастіонну фортецю не здійснився. Флотилія Мініха, що базувалася в Кизи–Кермені, планувала похід на Стамбул. Але плани Мініха зірвала чума. Після відступу, кораблі прибули до Кизи–Кермена, де вирішили знищити укріплення. За зиму всі солдати й козаки вимерли від чуми, а судна затонули. У 1765 році хан Селім–Герай вирішив відновити контроль над Кизи–Керменським перевозом. Це викликало конфлікт, який було вирішено компромісом. Після війни з Османською імперією, Катерина ІІ вирішила ліквідувати Запорозьку Січ. Згідно з планом, загін генерала Лопухіна блокував територію від Олександрівського шанця до Кизи–Кермена.

Після ліквідації Січі, команда гетьманських козаків була відправлена до Кизи–Кермена. Містечко продовжувало розвиватися, збільшуючи населення завдяки переселенцям.

У 1783 році сюди перевезли дерев'яну Воскресенську церкву, яка збереглася до сьогодні.

У 1784 році Кизи–Кермен став містом Бериславом. Залишки колишньої фортеці почали розбирати на будівельні матеріали. На території знаходяться цікаві археологічні знахідки, включаючи шийну печатку з арабськими літерами. У 1995 році було розроблено проект меморіалу на честь здобуття фортеці Газі–Керман, але його реалізація ще не відбулася.

В 1786 році, коли Катерина ІІ відправилася в Крим. У цей час була видана книга «Путешествие её императорского величества в полуденный край России, предприемлемое в 1787 г.», де згадується Бериславль. За легендою, місто було засноване греками Мілезіянами, але підтверджень цьому не знайдено. Після цього в 1787 році вона відправилася до Петербурга. На початку ХІХ століття було спробувано відновити укріплення.

Берислав в Херсонському повіті

Берислав ― місто, розташоване на північному окрузі, з видимими вітряками. Вид на нього кращий з–за Дніпра. Берислав розтягнувся на три версти в довжину і двісті сажень в ширину, поділяючись на три частини: власне місто, південне та північне відділення. Північна частина, відома як Пойдунівка, була заселена чернігівськими вихідцями, яких полтавці назвали «пойдунами». У місті немає старожитностей, хоча в одного купця є кілька старовинних монет.

Берислав був населений переважно малоруським населенням. Місцеві звичаї схожі на ті, що в Малоросії, але вплив торгового шляху і різноманітного населення надав місцевому колориту. Жінки носять довгі сукні, чоловіки ― широкі шаровари. У свята дівчата одягаються яскраво. Місто має дві ресторації низької якості, де серед місцевих споживачів популярні чай, вино і оселедець. Є багато шинків, де відвідувачі досліджують змішання спирту з водою. Бериславська ратуша контролює продаж квасу, віддавши його на відкуп одному утримувачу, який продає низькоякісний продукт за високу ціну.

Дворянська громада у Бериславі найкрихітніша, тому що коло чиновників обмежується городничим, поштмейстером, листоводом поліції, секретарем ратуші, лікарем, наглядачем переправи і інвалідним начальником. За згодою пойменованих осіб ще можна якось перебувати час, хоча ці зібрання і не відзначаються різноманіттям. Література не популярна; з почасових видань я зустрічав лише «Одесскій Въстник» і «Сынъ Отечества».

Зовнішність міста навесні та улітку доволі гарна, тому що у різних місцях будиночки обсаджені деревами. Берислав перше містечко на Дніпрі, зовнішність якого відрізняється від інших однією оригінальністю: рідко біля якого будинку ви не побачите високої жердини з віхтем сухих гілок угорі, з порожнім висушеним гарбузом або дерев'яним будиночком. Це тимчасові притулки для шпаків, які, зустрічаючи готові помешкання, охоче у них селяться і співом своїм винагороджують привітного господаря за гостинність. Спів цей, особливо навесні, із світанком, надзвичайно приємний; коли співають разом декілька шпаків, виходить оригінальний концерт, якому я віддаю перевагу усіляких чижиків, снігурів і щигликів.

Навесні, ранками, помітно у Бериславі особливе багатолюддя. Це збираються чорнороби, за якими присилають поміщики з далеких місцевостей.

До річки кілька спусків, на одному з яких збереглася кам'я­на бруківка, зроблена ще у двадцяті роки; але спуск цей відзначається надзвичайною крутизною, і тому як тепер, так, мабуть, і раніше, бруківкою цією неможливо було користуватися.

Біля бериславської пристані або, краще сказати, уздовж берега, від казенної переправи і угору до річки Космахи, стоять морехідні човни, дуби і шаланди. Останні є власністю бериславців, а човни і дуби є й заїжджі, зафрахтовані євреями задля відвезення хліба у Херсон більш заможним спекулянтам. Тут однак немає жодного вільного матроса. Власне бериславські човни і дуби збудовані за зразком нікопольських, з тим само озброєнням і з тим само порядком управління. Шаланди — це невеликі ялики для переправи піших; за попутнього вітру ставиться невелика щогла, а ні то шаландник працює обома веслами, як невські човнярі, і спритно управляє своїм корабликом. На цьому березі завше життя і рух, і він усипаний народом: матросами, пасажирами, пралями, рибалками.

Ходили чутки, що мешканці хотіли улаштувати залізно–кінний шлях від Перекопу до Каховки, і якщо це здійснилося б, то Бериславу можна було чекати значного і швидкого покращення.

Берислав — місто в Херсонському повіту з 1542 дворами та 13167 мешканцями. Мало три православні парафії, чотири церкви та єврейську синагогу.

Міське поліційне управління складається з пристава, урядника та дванадцяти городових. Міська земля становить 3 390 десятин, з яких 700 дес. були садибні, 828 дес. — орні, 881 дес. ― пасовища, 633 дес. — плавні, а 348 дес. — незручні.

Місто мало міщанську управу, сирітський суд, камери міського судді, судового слідчого та земельного начальника 10 дільниці Херсонського повіту, будинок купця та будинок наглядача казенної переправи.

Крім того, місто мало земську лікарню, міського лікаря, двох вільно практикуючих лікарів, пунктового ветеринарного лікаря, вільну аптеку, три аптекарські магазини та міську скотобійню також були присутні.

Бюджет міста у 1894 році складав 27,6 тис. руб., з яких 27,4 тис. руб. були видатками.

Пожежна команда мала 9 робітників, 10 коней та 3 машини.

У місті також були: морехідний клас (16 хлопців), міське чоловіче 2–класне училище (194 хлоп.), міське жіноче народне училище (142 дівч.), міське чоловіче народне училище (52 хлоп.), чотири школи грамотності (108 хлоп., 25 дівч.) та два приватних училища (26 хлоп., 4 дівч.), друкарня, громадська бібліотека, фотографія, поштово–телеграфна контора, агентство російського товариства пароплавства і торгівлі, пароплавна пристань, земський понтонний міст через Дніпро до Каховки, казенна і земська кінно–поштова станції, контора омнібусів, вісім номерів для приїжджих, три заїжджих двори, два агентства транспортних контор, три агентства страхових товариств та контора нотаря.

Із промисловості були: рибний завод, заклад штучних мінеральних вод, два прянично–цукеркових заклади, паровий млин, конний млин, шеретовку, 58 вітряних млинів, цегельний завод, вапняну піч, 7 столярних майстерень, 2 бондарні, шість колісних, чотирнадцять кузень. Місто має 6 лісних складів, 3 склади землеробських знарядь, 1 склад лантухів, 28 хлібних комор, 118 крамниць, 4 оптових склади вина та спирту, 5 винних погребів, 4 пивні крамниці, 2 винні крамниці, 10 трактирів, 14 ренскових погребів, чайну, ресторацію, 2 базарних майдани та щоденні базари.

У крамницях можна знайти усі необхідні товари, а з ремісників немає у жодному нестачі, починаючи від коваля і чоботаря, до годинникаря і срібляра. Ремеслами, як заведено, займаються євреї. Існує розповідь одного старожила, що наплив юдейського племені стався лише з часу вигнання євреїв з Миколаєва. Але що до того часу жив один лише юдей у Бериславі, який користувався загальною прихильністю. «Лейба був такий славний», говорив мені оповідач, «що коли ми почули, що з Миколаєва збираються до нас сотні євреїв, і, звичайно, сильно налякалися, він також тримав руку за нас і мовив: „аби це була неправда, я б поставив півпудову свічку у вашу церкву, так я не люблю своїх“.

Козацька волость мала села Бургунка, Журавського хутір, Козацьке сільце, Козацьку економію, Миколаївку, Миколаївську економію, Ольгівку, Ольгівську економію, Одрадо–Кам'янку, Писарєва хутір, Соколи хутір–1, Трубецького хутір–1, Трубецького хутір–2, Трубецького економію.

Качкарівська волость мала Агаркову економію, Безіменний хутір, Григорієво–Бізюків чоловічий монастир, Григор'ївку хутір, Качкарівку, Комарівську економію, Мелове село, Меловську казенну кінно–поштову станцію, Полуденних хутір, Рогулеві хутори, Саблуківку, Сільверсвану (Саблуківська) економію, Старий хутір, Блажкову (Ново–Кам'янська) економію.

Старо–Шведська волость мала Дрімайлівку, Клостердорф (Костирку), Мюльгаузендорф (Мюльгаузен), Старо–Шведське (Альт–Шведендорф), Шлангендорф (Гадюче).

В Тягинській волості було декілька сіл та хуторів, зокрема Волохіна В. І. (Тягинська) економія, Волохіна І. І. (Тягинська) економія, Дем'яненка хутір, Дем'яненка економія, Червоно–Бургунський (на землі Ульянової) хутір, Червоний Бургун, Медведя хутір, Спиридонівка хутір, Тягинка, Ульянової (Червоно–Бургунська) економія.

В казенних єврейських колоніях було дві колонії: Львова та Ново–Берислав.

У 1858 році для міста було створено проєкт герба з екзотичною символікою: в золотому щиті, на чорній горі, — червона кругла вежа, на якій стоїть дівчина в блакитному убранні; у вільному куті щита — герб Херсонської губернії. Герб мав символізувати колишню назву фортеці (османське „Кизикермен“ — „Дівоча фортеця“).

У кінці ХІХ — на початку ХХ століття в Бериславі діяло морехідне училище. Відкритий 17 вересня 1873 року, цей заклад був одним з небагатьох такого типу в Російській імперії. Училище відповідало на потреби швидкого економічного розвитку імперії, зокрема, відбудови військового та торговельного флотів на Чорному морі.

Шведська колонія

Переселення шведів в Україну відбулося у 1780–х роках за ініціативою князя Потьомкіна. Шведські селяни з острова Даго були переселені на землі колишнього Війська Запорозького. Полковник Іван Синельников, який виконував указ Катерини II, переконав 960 шведів переїхати в українські степи. Після тримісячної подорожі, вони оселилися в околицях Берислава.

Так з'явилася перша шведська колонія в Україні ― Старошведське. З 1800 року її жителям були надані права іноземних колоністів, а через чотири роки було засновано ще три шведські колонії. Це створило національний колоністський округ.

Шведи з'явилися в Україні в кінці XVIII століття. У XIX столітті в селі Альт–Шведендорф було 84 двори і 604 жителі, які володіли 3245 десятинами орної землі. Була побудована школа та лютеранська церква. Шведська громада збереглася до сьогодні, незважаючи на тісні стосунки з українськими та німецькими селами.

ДОКУМЕНТ

Висновки щодо еміграційного руху шведів у Старо–Шведській сільраді, Бериславського району, Херсонської округи:

1. „Еміграційний рух шведів зумовлений економічними причинами, зокрема недородом і не урожаєм. Неправильний підхід до шведського села як до куркульського сприяв поширенню цього процесу;
2. Відсутність правильного керівництва в шведському селі призвела до зміцнення єдиного національного фронту під керівництвом пастора та куркульської верхівки;
3. Культурно–національні вимоги та потреби шведського населення були недооцінені органами влади;
4. Помилки та перекручування з боку органів радвлади та їх представників ускладнили положення в шведському селі;
5. Все вищенаведене дало можливість куркульській верхівці села на чолі з пастором використати незадоволення середняків останніми міроприємствами радвлади.

Пропозиції щодо виправлення існуючого положення в шведських селах:

1. Провести господарчі заходи для піднесення бідняцьких і середняцьких господарств шведських сіл;
2. Вжити заходів до відриву бідноти з–під куркульсько–клерикального впливу та організувати розпорошену бідноту в КНС;
3. Провести систематичну роз'яснювальну роботу серед шведського населення національної політики радвлади.“

ДОКУМЕНТ

Лист шведських емігрантів з України до Центрального комітету по справах національних меншостей при ВУЦИК, 16 листопада 1929 року:

„Ми, емігранти з деревні Альт–Шведендорф, виїхали в Швецію 22 липня цього року. Ми змішаного німецько–шведського походження. Ми звернулися до Шведського уряду і полпреду СРСР з проханням про дозвіл на повернення в Україну. Ми просимо Нацмен і нацсекцію допомогти нам отримати дозвіл на повернення в Україну.

Підписали: Петер Генріхович Кнутас, Вольдемар Вільгельмович Утас, Іозеф Вільгельмович Утас, Адаліна Утас, Анна Утас, Емілія Кнутас.“.

Клостердорф — німецька колонія поблизу Бізюкового монастиру, входить до шведського округу. Це рибальське село з простими будинками. Жителі працелюбні, але не багаті. Вони вивчають російську мову, але зберігають свою національність, незважаючи на спроби німців їх понімечити. Шведи відзначаються своєю чесністю і добродушністю. Вони займаються рибальством, платячи відкупну суму окружному приказу. Вони також варять хлібний квас, який подібний до пива за смаком і кольором. Шведи — вмілі ремісники, особливо ковалі і теслі. Вони виготовляють фургони, які цінуються так само, як і кичкасівські. Інші дві колонії, Мільгаузендорф та Шлангендорф, схожі на Клостердорф, але остання — католицька, а перші дві — лютеранські. Шлангендорф отримав свою назву через велику кількість змій, які там водилися під час первісного поселення.

Після знищення Запорізької Січі, Катерина II доручила Потьомкіну заселити Новоросійський край. Були розіслані емісари для вербування переселенців. У 1781 році Катерина II видала указ про переселення шведських селян з Гогенгольма. Потьомкін запропонував їм сприятливі умови, включаючи виділення землі, податкові пільги, матеріали для будівництва та допомогу при переїзді. За допомогою Ревельської канцелярії Синельников склав список бажаючих переселитися, яких було близько 960 осіб. Переселенці мали рушити 20 серпня 1781 року, але через невирішені майнові питання їх від'їзд затримався. Потьомкін надіслав новоросійському губернатору Язикову „ордер“ про відведення землі та інші умови для шведських переселенців. Вони прибули до Решетилівки 26 листопада. На шляху та в зимових квартирах померло 86 осіб, але 880 осіб вижили.

У середині квітня колоністи почали роботу на відведених ділянках, отримавши продукти та посівний матеріал. Потьомкін наказав Язикову під наглядом майстрів з Курляндії спорудити будинки з плиточного каменю, щоб зберегти тип будівель, звичний для шведів. Потьомкін звернувся до пастора Європеуса з пропозицією поїхати на Південь України і одержав від нього згоду. Європеусу було видано церковний інвентар для створюваної шведської колонії. Російський уряд зробив все можливе для заснування першої шведської колонії на правому березі Дніпра поблизу Берислава, яка отримала назву Старошведської.

За царювання Павла І у 1800 р., шведам надали права „іноземних колоністів“, а за Олександра І, у 1804 р., було засновано ще три шведські колонії. Чотири шведські колонії володіли 8709 дес. родючої землі, а окрузі належало 300 дес. У цих колоніях мешкало 585 осіб.

У другій половині 1920–х років, відомій як „Велика Перерва“, відбувалося національно–культурне будівництво в молодих союзних республіках. В цей же період Наркомат земельних справ УСРР надав шведській сільраді кредитування та допомогу. Ця допомога включала посівний матеріал, який був наданий в обсязі, який бажали селяни, кредит на фураж, організацію дитячого харчування, обладнання амбулаторії та хати–читальні.

В роки репресій відбувався пошук „ворогів народу“ в усіх сферах суспільства, зокрема серед корінних національностей. Справа 5060–ф/с, що зберігається в архівах обласної служби безпеки, свідчить про переслідування шведів за національністю з с. Старошведське Бериславського району. Вони були визначені як „шведська контрреволюційна націоналістична організація“.

Незважаючи на це, влада продовжувала вважати їх „ворогами народу“. Заарештовані лише через місяць з лишком — 5 вересня (якщо вірити протоколам допитів) — були викликані до слідчого для дачі показань. Протоколи допитів свідчать про те, що зустрічі з ним мали місце раніше. У затриманих немає найменшої спроби захистити себе, заперечити слідчому.

У 1926 році в Бериславському районі була створена єдина шведська сільрада. Її населення складали шведи, нащадки переселенців з острова Даго. Вони зберегли мову і традиції, а також бажання повернутися на батьківщину.

У 1928 році через посуху та недород виникла загроза голоду. Це спричинило посилення еміграційних настроїв. Шведи подали клопотання про виїзд у Швецію для збору допомоги, але отримали відмову. За результатами допиту, проведеного представниками радянської влади, виявилося, що шведи впевнені в тому, що їх відпустять, і знають, що в Швеції на них чекає земля. Вони не мали претензій до радянської влади.

Документ від жовтня 1928 року, адресований Раднаркому України, висловлює подяку за увагу до питання еміграції шведів в Україні. Він включає вирази поваги до української культури та мови, а також сподівання на позитивне вирішення питання еміграції. Автори документу згадують про важливість Великої Жовтневої революції, яка звільнила борців за свободу, і про трагічну долю своїх предків, які були вигнані на Україну. Вони також згадують про шведські могили під Полтавою та в селі Решетилівка, де зимували впродовж 1781/82 років.

Автори висловлюють своє бажання повернутися до Швеції, зберігши при цьому любов до України та її культури. Вони закликають Раднарком вступити в переговори зі Шведським урядом та прискорити вирішення питання про їх виїзд. Авторство документу невідоме, але він вперше публікується. Його зміст відображає важливість любові до Батьківщини та визвольної боротьби. На жаль, подальша доля емігрантів невідома.

«Копия

В Совнарком Украины.

Харьков.

Гражд. населенных пунктов

Старо–Шведскаго сельсовета,

Бериславского района,

Херсонского округа.

ЗАЯВЛЕНИЕ

За великое внимание и оказанную нам честь посещением представителя власти Нашей колонии в Сентябре с/г. для выяснення всех деталей по вопросу об эмиграции в Швецию, мы еще раз засвидетельствуем перед Совнаркомом наши чувства глубокой благодарности, преданности и высокопочитания, пожелая от полнаго сердца развития и процветания украинской культуры и языка до полнаго размаха и Правительству Украины преуспеяния и сил для поднятия культуры до надлежащаго уровня.

Слова представителя власти т. Слинько на общем собрании 13 Сентября с/г. о том, что он понимает и сочувствует нашим национальным чувствам и что они естественны, преисполняют нас самыми радостными впечатлениями и дают нам надеяться, что очередь разрешения нашего национального вопроса в благоприятном для нас смысле настала и что пробил час возврата обратно в лоно общей родной семьи.

Мы представляем себе радостые чувства и волнения душевные борцов за свободу, томывших в ссылке или тюрьмах там или сям, когда пробил величайший в истории человечества момент — великая октябрская революция. В миг она открыла в всю ширь ворота темниц и выпустила борцов за благо человече­ства. Моментально она сняла кандалы с ног тех, которые желали идти по путьям братства к высям свободы, счастья и света. Революция разбыла вдребезги оковы с рук тех, которые вели человечество к освобождению, защищая преследуемых, слабых, угнетенных и униженных. Не только к родным семьям и братьям, не только к родному очагу вернулись страдальцы за правду. Народ выбрал их своими предводителями и указал им почтенные места у кормила власти или возвысив их на командные высоты.

Наши предки ссылкой их в отдаленный, дикий, чужой край были прикручены к позорному столбу, материально влача самое жалкое существование, физически погибая и нравственно страдая неописуемо. Отрезанные как ветка от живого дерева они должны были исчезнуть с лица земли. Предание говорит, что лекарь, данный им для лечения, отравлял их, подкупленный мстительным помещиком. Когда–же больные отказались от лекарства, смертность приостановилась.

Мы не ожидали снятия оков отприсками Екатерины, ибо их руки были запачканы кровью как и ея; мы и предки ожидали, чтобы оковы и цепи их были сняты и разбыты чистими руками отпрыска /нерозбірливо — Ю. К./. Поэтому мы обращаемся к вам, борцам за свободу и страдальцам за правду снять оковы Екатерины.

Наши предки не шли добровольно сюда, чтобы накинутся на богатства Украины, чтобы как старые варяги княжить и владеть и установить свои поряд­ки. Нет, они сосланы сюда в ссылку. Их гнали сюда как стадо овец на заклание в жертву отмстителям за неподчинение и проявление воли к свободной жизни.

Недалеко от Шведской могилы под Полтавой, где покоятся Каролины — павшие воины Карла XII, в той–же Полтавск. губ. в деревне Решетиловке находится другая шведская могила. Здесь зымовали ссыльные 1781/82 гг. Предание говорит что смертность была велика. Русское население, усвоив текст и мелодии похоронных песнопений, принимали живое участие в отпевании покойников.

Если старые Каролины могли–бы теперь прервать вековое гробовое молчание, то они сказали–бы: «Мы не шли походом на Украину с завоевательной целью, мы шли освободить ее. Мы полегли костьми не добившись цели, но на­ша кровь недаром пролилась, наши идеи о великой свободной Украины не были убыты грохотом пушек и пулями Петра, они были восприняты украинским народом, который в силу заветов воспрянул духом, когда настало время, и прогнал погромщиков Петлюры и Деникина и восстановил свободную незавысимую Украину в братском союзе со старшей сестрой.

Украина, раздавленная под сапогом Петра и его приемников, не могла отблагодарить нас за пролитую кровь и добрую волю, она могла только предоставить нам место вечнаго упокоения, но теперь представляется возможность отблагодарить, не сооружением чугуннаго или мраморнаго памятника, а нерукотворнаго — великодушным актом возвращения живущих на территории Украины единоплеменников в лоно общей родной семьи. Они были оторваны как живой кусок от тела родной матери Швеции, благодаря нашему поражению под Полтавой.

Пребывание их на Украине не прошло безследно, за гостеприимство и приют они оставляют вам высокий идеал, так любить Украину, как они любили Швецию, сохранив за 146 летнее пребывание на чужбыне язык и культуру, обичаи, нравы и традиции предков. Любите Украину, ибо „кохання к рідний мати“ есть залог светлой будущности и могучества и силы и славы и защиты, и процветания и развития украинского народа».

В заключительной речи т. Слинько сказал, что по поводу лучшаго устройства нашей судьбы Украинское Правительство вступить в переговоры со шведским правительством.

В выду вышесложеннаго еще имеем честь просить Сов­нарком, если это еще не зделанно, вступить в переговоры с Шведским правительством и затем ускорить ответ. Мы уповаем что Совнарком отклыкнется сочувственно к наше­му обращению о разрешении выезда в Швецию и о принятии деятельного участия в устройстве дальней нашей судьбы, снискав этим нашу общую любовь и уважение всего шведскаго народа, что послужить укреплением дружественных отношений и смычкой между обоими народами.

Подлинный за 394 подписями

Херсонскому ОкрИсполкому для сведения.

С подлинным верно: Уполномоченные

/подпись, неразборчиво — Ю. К./

Сигарт А. Хр.

Бускас И. П.

17.Х.–28 г."

У 1928 році пастор колонії Альт–Шведендорф Христофор Грос виїхав на лікування в Швецію. Він закликав своїх колишніх парафіян наслідувати його приклад. Місцеві жителі отримали дозвіл на виїзд до Швеції від уряду СРСР.

Спокійне життя шведів в Україні закінчилося після встановлення більшовицького режиму. Колективізація та обмеження релігійної діяльності та національної культури спричинили еміграційний рух.

У лютому 1929 року ВУЦВК видав дозвіл на виїзд до Швеції. Шведи відреагували миттєво, подавши заяву про відмову від отримання весняного посівматеріалу і почали активно готуватися до виїзду. У червні 1929 року 140 сімей виїхали до Швеції, але через два роки 62 родини повернулися, а в 1931 році — решта. Але праця на чужині та суворий скандинавський клімат спонукали їх повернутися в Україну.

У кінці 30–х років було ліквідовано шведську національну сільраду та згорнуто національно–культурне будівництво.

В останні десятиліття асиміляційні процеси серед шведського населення прискорюються. Зараз у селах Зміївка та Костирка (колишні Альт–Шведендорф і Клостердорф) є близько 80 шведських сімей. Старожили володіють рідною мовою, зберігають традиційні риси національної культури, молоде покоління швидко асимілюється.

Єврейська колонія

У 1800–х роках біля м. Берислав існувала єврейська колонія. Після проїзду двох верст та села Дрімайлівка, можна було в'їхати в колонію, де біля будинків посаджені дерева. Це єврейська колонія. Новий Берислав, населений вихідцями з Литви та Курляндії. Життя в колонії відрізнялося оригінальністю, але не залишало приємного враження. Відсутність інших національностей, окрім євреїв, робило колонію унікальною.

Після приїзду в колонію, можна було зустрітися з доглядачем, який навчав євреїв господарювати. Він пропонував квартиру, яка вражала своєю чистотою та видом на Дніпро. Ви також помічав, що довкола будинку ростуть кущі маслини та шипшини.

Євреї займалися дрібною промисловістю, але декілька з них успішно вели господарство, перетворюючи надані їм ресурси на засоби для торгівлі, замість того, щоб використовувати їх для землеробства.

Крім того, можна було зустрітися з євреєм, який намагався продати продукти за завищеними цінами. Якщо відмовитись від його пропозиції, він знижує ціни.

Новий Берислав розташований в гарному місці, але було помітно, що він забруднений. Євреї не доглядають за своїми подвір'ями та будинками, але деякі з них мають городи. Вони також тримають кози та візки для поїздок до міста та сусідніх сіл.

Була також група євреїв, які висловили незадоволення умовами життя в колонії, керованої меноністом. Вони стверджували, що не можуть жити без торгівлі, незважаючи на те, що уряд надав їм землю і гроші для створення землеробського господарства.

Євреї, які весь час жили в містах і займалися ремеслами, важко адаптувалися до сільського життя. Їхній перехід до землеробства був спровокований обіцянками уряду про забезпечення житлом, землею та засобами для переїзду. Однак теорія і практика не завжди збігаються.

В колонії була велика синагога і школа, де діти вчилися читати і писати єврейськими літерами. Ново–бериславська колонія складалася з двох типів євреїв ― литовських і курляндських, хоча останніх невелика кількість. Вони схильні до бурлакування, і коли б не пильне око меноніста, половина колонії стояла б пусткою.

Промисловість і ремесла ― дві галузі, властиві ізраїльському племені. Землеробство, як зазначено вище, не квітне серед народу, немов створеного для іншої мети. Однак є кілька євреїв, зокрема й шульц, у котрих землеробство доволі порядне.

Прохання

«До Його Величності, Генерал–губернатора Новоросійського та Бессарабського, Генерал–ад'ютанта та кавалера графа Михайла Семеновича Воронцова.

Від повірених товариства землеробів колонії Новий Берислав, Бороха Кагана та Абрама Мошевича.

Ми, землероби колонії Новий Берислав, звертаємося до Вашої Величності з проханням про допомогу у вигляді грошової допомоги для виплати за зимівлю худоби. Через навколишню бідність ми втратили можливість отримати належну нам худобу, яка була віддана на зимівлю.

Ми, від імені всього товариства наших вірителів, звертаємося до Вашої Величності з проханням про надання нам грошової допомоги для оплати зимівлі худоби, в такій же пропорції, як і в 1842 році, тобто по десять рублів сріблом на кожного господаря.

Борох Каган, Абрам Мошевич 27 квітня 1843 року.»

Італійці на Бериславщині

Після приєднання Південної України до Росії наприкінці ХVIII ст., представники різних національностей, включаючи італійців, брали участь у її заселенні. Ця історія починається у 1713 році, коли Велика Британія відібрала в Іспанії острів Менорка. Нова влада запросила на службу євреїв, греків–християн та італійців з Корсики. Однак у 1781 році, після війни за незалежність колоній у Північній Америці, іспанці повернули Менорку і вигнали всіх іноземців з острова.

Без притулку та роботи, вони відпливли до Ліворно, де опинилися у важких умовах. Частина з них повернулася на Корсику, де приєдналася до боротьби місцевого населення з новими володарями. У той час у Росії Катерина II з Потьомкіним вирішувала проблеми заселення Південної України. Вони дізналися про вигнанців з Менорки і розробили плани їх переселення до Херсона. За 1782–83 рр. до Херсона відправили 5 кораблів з 1056 переселенцями, більшість з яких були італійці.

Але невдовзі виявилося, що італійці не бажають займатися рільництвом. Вони почали розбігатися, і на початку 1784 р. в Зміївці залишилося лише 160 італійців. Вирішивши, що такий ненадійний елемент не можна тримати на прикордонні, царська влада переселила більшість італійців на північ — до Павлограду та Кременчука.

На початку ХIX ст. італійці знову з'явилися у Херсоні. Вони зарекомендували себе як вправні мореплавці, кораблебудівники, ремісники, кондитери.

№ 77, 13 червня 1810 р. Землевпорядник Юрков доповідає землеміру Херсонської губернії Петру Юрійовичу Анадольському про неможливість точного виконання плану перекопування гори на Бериславській переправі через скелясті породи. Завтра буде завершено першу половину гори.

№ 858, 30 листопада 1822 р. Цивільний губернатор Комстадіус просить Херсонського губернського землеміра поїхати до Берислава і призначити сквер на горі та дорогу для зручності солевозів.

Бурштин на березі Дніпра. Протоієрей Іоанн Назаревський повідомляє про знахідку бурштину на берегах Дніпра, особливо в німецьких колоніях. Бурштин знаходять після великого весняного розливу вод. Шматок бурштину, вагою 14 золотників, знайдений у 1841 році, був подарований Одеському товариству історії та старожитностей.

Берислав і Східна війна

Східна (Кримська) війна 1853—1856 рр. включала Росію, Туреччину, Англію, Францію та Сардинське королівство. Чеченська держава під керівництвом імама Шаміля також відіграла важливу роль. Війна зосередилася на обороні Севастополя російською армією.

Берислав вніс внесок у воєнні події. Місто стало домом для сімей багатьох захисників Севастополя. Через Берислав до Криму йшли підкріплення. Поранені й хворі поверталися назад для лікування. У Бериславі було встановлено карантинний пункт і військовий шпиталь.

У Бериславі було поховано моряків 34, 35, 41, 42 флотських екіпажів, солдати різних полків. Зокрема, 10 лютого 1856 р. тут помер завідувач артилерійським депо Кримської артилерії полковник Олександр Іванович Іванов.

У часи Кримської війни, Берислав став важливим пунктом, де зосереджувалися великі маси військ, транспортів з хворими і різними припасами. Лікуванням хворих займалися сестри милосердя. Згадується, що в місті бував відомий лікар Микола Іванович Пирогов. Умови пересування були важкими через грязюку, замерзлу дорогу, мокрий пісок, круті гори та слизьку крижану дорогу.

Після війни, вдячні бериславці спорудили на братському кладовищі кам'яний хрест з написом: «Вокруг креста сего покоятся русские воины, умершие от ран и болезней, подъятых при защите Отечества в Крымскую войну 1853–1856 гг.» Пізніше тут постала і велична каплиця, яка разом з військовим кладовищем згідно Постанови Кабінету Міністрів України є об'єктом культурної спадщини Національного значення.

Указом імператора Олександра ІІ від 2 (14) березня 1856 р. надано Бериславу за тягарі, понесені у часи війни, протягом 10 років отримувати з міської оброчної статті, що залишалася за державною скарбницею, 2 664 крб. 27,5 коп. щорічно. Однак, виплати за наймання шпитальських приміщень так і не були здійснені.

Евакуйовані з Криму принесли з собою ще й тиф, унаслідок якого навіть у рік закінчення війни смертність у місті перевищила народжуваність на 289 осіб за тодішньої чисельності населення Берислава у 6 300 чоловік.

Бюджет Берислава 1884 р.

Закон про державний бюджет є ключовим офіційним актом країни. Україна переживає виклики у цьому контексті. Розглядаючи минуле, розглянемо виконання бюджету Берислава у 1884 році. Місто отримало звичайні та надзвичайні доходи з різних джерел, включаючи міське майно, документи на право торгівлі, засвідчення актів, оцінковий збір з нерухомості, трактирні установи, візничий промисел та інші. Видатки бюджету включали утримання міського управління, навчальних закладів, громадських будинків, пожежної команди, міської поліції, медичної служби, добродійних закладів, утримання та укладання бруківок, опалення та освітлення в'язниці, військові потреби та інші міські потреби. Фінансовий рік закінчився з прибутком для міста.

Берислав у 1896 році

У 1896 році в Бериславі, з населенням понад 13,5 тисяч, діяли три православні церкви. За той рік було зареєстровано понад 728 новонароджених і 152 шлюби. Шлюбний вік варіювався, а також було зареєстровано 19 позашлюбних дітей. Метричні книги відображали і людські драми, наприклад, смерть матері та її дочки. Багато мешканців міста мали черкаське, чернігівське, київське походження, оскільки тривав процес заселення південноукраїнських степових районів. Порівняння демографічної ситуації Берислава 1896 року з сучасною є некоректним, оскільки у місті реєстрували народження, смерть і шлюб не лише місцевих жителів, а й православних найближчих сіл, а також вірних інших релігійних конфесій.

Освіта

Бериславська морехідка

Училище мало два класи, які готували штурманів та шкіперів каботажного плавання. Загальна кількість учнів у класах варіювалася від 17 до 34 осіб за рік. Для отримання свідоцтва на звання штурмана або шкіпера, учні мали здати іспити з ряду предметів, включаючи математику, навігацію, астрономію, географію, російську мову та морську практику.

У 1905 році в Бериславі була відкрита 2–класна морехідна школа. За документами, школа надавала ґрунтовні знання за обраним фахом та загальноосвітню підготовку.

На жаль, інформація про подальшу діяльність школи після 1912 року відсутня. Невідомо, чи продовжувала вона свою роботу до розвалу царської імперії або закрилася ще у роки Першої світової війни.

За даними загальноросійського імперського перепису 1897 року, у Бериславі проживало 12 149 осіб. Серед них були:

• Українці: 8 852 (72,86 %);
• Євреї: 2 639 (21,72 %);
• Росіяни: 524 (4,31 %);
• Німці: 43 (0,35 %);
• Поляки: 35 (0,30 %);
• Цигани: 21 (0,17 %);
• Білоруси: 20 (0,15 %);
• Татари: 5 (0,04 %);
• Греки: 3 (0,02 %);
• Молдовани: 3 (0,02 %).

Бериславський морехідний клас 1881–82 рр.

Документ з Російського Державного Історичного Архіву вказує на плани Берислава створити новий професійний навчальний заклад з 5–річним курсом, перетворивши існуюче жіноче початкове училище. Заплановано витратити 25 тисяч рублів, з яких 15 наддасть Міністерство народної освіти, а 10 тисяч — Н. Н. Пономаренко. Місто виділило для училища місце з новим просторим будинком.

Жіноча прогімназія має близько 150 учениць і потребує більшого простору. Закликають до допомоги батьків, які можуть забезпечити фінансування для створення відповідного приміщення.

22 січня відбулися вибори, на яких переміг С. Т. Костогриз, кандидат від партій, що стоять лівіше партії народної свободи. Це було результатом гонінь на умерені партії та арештів місцевих жителів. Лідер «партії» г. Е. Пономаренко отримав лише один голос.

Це свідчить про перший етап виборів до Державної Думи Росії.

Бериславське міське чотирикласне училище: Протоколи педагогічної ради 1900 року

Протоколи педагогічної ради Бериславського училища 1900 року відображають вічні освітянські проблеми: фінансування, розподіл навчального часу, зацікавленість учнів, роль учителя в суспільстві.

9 березня 1900 року рада підбивала підсумки III чверті 1899–1900 навчального року. Виявилося, що другокласники вивчали вдвічі більше предметів, ніж у першому класі. Учні надавали перевагу кресленню (100 % успішності), а не Закону Божому (80 % успішності).

Обговорюючи причини низького рівня знань учнів, рада вирішила ввести додатковий урок зі слов'янської мови в першому класі, а в другому класі — присвятити їй частину уроку російської мови.

Бериславські педагоги були стурбовані проблемою «неправильності речі учнів», які часто вживали малоросійські слова і обороти. Рада ухвалила рішення про наступні запобіжні заходи: «…наблюдать, чтобы ученики во время перемен отнюдь не употребляли в разговорах друг с другом малороссийской речи.».

29 березня 1900 року рада обговорювала питання передплати періодичних видань і вирішила підписатися на три часописи на загальну суму 18 рублів.

13 квітня 1900 року в протоколі зазначено, що за перше півріччя 17 учнів заплатили за навчання по 2 рублі 50 копійок. Крім того, бериславський купець Дмитро Данилович Санжаровський вніс 150 рублів «за 60 нуждающихся учеников».

21 травня 1900 року рада обговорює підсумки навчального року та майбутні екзамени. Після екзаменів рада зібралася, щоб обговорити підсумки та долю тих учнів, що не витримали випробувань.

В жовтні 1900 року, після відвідання училища інспектором народних училищ Херсонської губернії, було зроблено зауваження з приводу розкладу занять: «Количество еженедельных уроков может быть изменено лишь Министерством Народного Просвещения».

Основні події 1899—1905 років в Бериславі

1899 рік

Освіта

Міська дума обговорювала питання про прохання Херсонського губернатора замінити морехідний клас в училищі якимось іншим навчальним закладом.

Дума також розглянула питання про перетворення жіночого училища на 6–класне професійно–господарське.

Міністерство народної освіти зацікавилося проектом училища і пообіцяло виділити кошти.

Міські справи

Міська дума обговорювала питання про допомогу міністерству народної освіти на прилаштування парафіяльного училища для потреб 2–класного.

Дума ухвалила позику 25 тисяч рублів під заставу землі для покриття міських боргів.

Дума вирішила частіше проводити раптові ревізії міського банку.

Придбано екземпляр видання «Початкова народна освіта в Росії» для місцевої громадської бібліотеки.

1901 рік

У 1901 році до Берислава приїхав єпископ Киріон.

Міністр шляхів сполучень відхилив клопотання мешканців Берислава і Каховки про прокладання залізниці через їхні міста.

На ливарному заводі Р. Айзенштока сталася пожежа.

Селяни шведської колонії подали прохання про відновлення прав, дарованих їм імператрицею Катериною II.

Німецькі колоністи, які оселилися на землях шведів, чинять їм опір.

1903 рік

Берислав відзначив два свят�