Культура Азербайджану

Культура Азербайджану — культура народів і народностей, що проживали і проживають на території Азербайджану і держав, що існували на території сучасного Азербайджану. Розвиток культури на території Азербайджану відобразив його насичену політичними і військовими потрясіннями історію і положення на шляхах, що з'єднували Схід з Заходом.

Азербайджанський народний танець під музику народних інструментів під час фестивалю «Євробачення 2012» в Баку

У XIV—XV ст. з початком формування азербайджанського тюркомовного етносу — основного народу, що населяє Азербайджан, виникає і його культура, яка спочатку не мала своїх стабільних центрів, і її досить важко для даного часу відокремити від османської культури. У XV столітті формуються два центри азербайджанської культури — Південний Азербайджан і Рівнинний Карабах, які остаточно склалися вже пізніше, в XVI—XVIII ст. Говорячи про виникнення азербайджанської культури саме в XIV—XV ст., слід мати на увазі, насамперед, літературу та інші частини культури, органічно пов'язані з мовою. Що стосується матеріальної культури, то вона залишалася традиційною і після тюркизації місцевого населення. Ставши самостійною, азербайджанська культура зберегла тісні зв'язки з іранською та арабською. Вони скріплювалися і спільною релігією, і загальними культурно-історичними традиціями.

Археологічні знахідки та збережені матеріальні пам'ятки свідчать про культурний розвиток проживаючих на території Азербайджану народів як в доісторичний (знахідки в Гобустані), так і в албанський періоди (храми в селах Кум і Лекит). З поширенням протягом багатьох століть розвивається мусульманська культура, будуються мечеті, медресе, мавзолеї, розвиваються переважно орнаментальні форми декоративного мистецтва. Входження до складу Росії на початку XIX століття дозволило народам, які живуть на території Азербайджану долучитися до російської і через неї — до світової культури. Корінний перелом намічається в культурному розвитку Азербайджану в радянський період. XXI століття відзначається модернізацією Азербайджану в культурній сфері.

Історія розвитку культур народів на території сучасного Азербайджану

Доісторична культура

Див. також: Археологія Азербайджану

Наскельні малюнки в Гобустані

До 8-5-го тисячоліття до н. е. походять ранні наскельні гравіровані малюнки (сцени праці, побуту, ритуальних обрядів) в Гобустані (датуються аж до розвиненого середньовіччя). Збережені на скелях в Гобустані зображення, відображають магічні, тотемічні уявлення стародавніх людей, їх релігійні обряди, сцени полювання на різних диких тварин і т. ін. свідчать про первісне мистецтво в епоху мезоліту на території Азербайджану. Тут зображені чоловіки і жінки, сцени рибальства, різні дикі тварини. Також можна зустріти зображення мисливців на конях, самотню богатирську постать женця з серпом, хороводи людських танцюючих фігур, що нагадують народний танець «ялли», човни з веслярами й солярні знаки.

«Гавана чала даш» — оригінальний кам'яний бубен з Гобустанського заповідника, завдяки якому, постукуванням по встановленій плазом величезній плиті можна видобувати ритмічно чіткі мотиви, якими супроводжувалися ритуальні танці та обряди. Про обряди свідчать поглиблення в кам'яних брилах, що служили для стоку крові жертовних тварин. Про вірування людей у загробне життя в епоху мезоліту свідчать виявлений на стоянці «Фіруз» поховання. Завдяки цій знахідці вдалося встановити, що при похованні померлих, поряд з трупом клали різні предмети побуту.

Від епохи енеоліту і ранньої бронзи збереглися численні менгіри, дольмени, кам'яні кола, зооморфні керамічні посудини, прикраси, глиняні і кам'яні фігурки людей і тварин.

Культура Кавказької Албании

Кам'яна капітель з албанським написом, знайдена при розкопках городища Судагілан в районі міста Мінгечаур

На рубежі н. е. у північно-східній частині нинішнього Азербайджану виникла держава Кавказька Албанія зі столицею м. (збереглися залишки споруд). На рубежі середньовіччя на північному сході сучасного Азербайджану — лівобережжі річки Кура проживали головним чином , союз племен, по мові відносився до нахсько-дагестанської групи; говорили, подібно сучасним дагестанцям, на множині (не менше 26) мов і ледь розуміли один одного. З прийняттям християнства албанці багато в чому вірменізувались, частина асимілювалася з грузинами (населення межиріччя р. Іорі і Алазань). Відомо, що вже в кінці античності вірменська мова служила для різномовних племен «спільною мовою» (lingua franca) на значній частині території Албанії, тоді як у прикаспійських областях такою мовою виступала іранська; згодом албанське дворянство використовувало переважно вірменську мову, албанська церква була частиною Вірменської Апостольської Церкви. На початку IV століття албанці прийняли християнство, що було введено туди вірменами.

Церква в селі Кум V—VI століття в Кахському районі Азербайджану

У албанців, що використовували кавказьку мову, був свій алфавіт, винахід якого, згідно з першоджерел, належить вірменському вченому і ченцеві Месропу Маштоцу, і, ймовірно, література на мові племені гаргарейців, яка не збереглася. Загалом літературна загальноалбанська мова так і не склалася. Після VII століття албанське письмо виходить з ужитку, мовою богослужіння Албанської церкви стає давньовірменська, яка, в свою чергу остаточно стала частиною Вірменської церкви. До недавнього часу науці був відомий лише албанський алфавіт, який дійшов в одному вірменському рукописі XV ст. а також 7 або 8 албанських написів, все до VIII ст. Однак наприкінці двадцятого століття була виявлена албанський рукопис в Синаї, який отримав згодом назву «Синайський палімпсест». Дешифрування тексту підтвердило припущення про те, що агванска мова відображає давню форму удінської мови. Єдина уціліла, з численних албанських мов — удінська мова — понині є неписемною, і ще на початку XX століття діловодство в удинських селищах велося на вірменській. З пам'яток албанської архітектури можна відзначити базиліку в Кумі і круглий храм в Лекіті, знаходять аналоги серед одночасних вірменських і грузинських базилік і купольних ротонд. Монументальна ранньосередньовічна архітектура Албанії орієнтувалася переважно на Вірменію.

Значна частина албанського населення в арабський час перейшла в іслам і стала використовувати арабську писемність.

Розвиток культури в мусульманський період

Мавзолей Моміне хатун в Нахічевані. XII століття. Архітектор Аджемів Нахчівані

У IX—X ст. з ослабленням на території сучасного Азербайджану (в основному території історичного Аррану і Ширвану), населеного іраномовними народами, кочовими тюркськими племенами, курдами, албанами, вірменами, виникло безліч невеликих держав, в яких містах (Барда, Шамахи, Байлакан, Гянджа, Нахічевань) складалися локальні архітектурно-художні школи, серед них — , характеризується пишністю керамічного оздоблення будівель, , відрізняється контрастом гладі кам'яних стін і пластичної розробки архітектурних елементів.

У XI — на початку XIII століть територія сучасного Азербайджану знаходиться в складі держави Сельджуків. Династія Ільдегезідів, які правили в регіоні, розвивалися у персько-ісламській цивілізації. Видатні мусульманські пам'ятники мистецтва цієї епохи — мавзолеї в Нахічевані (Моміне-хатун, Юсуфа ібн Кусейра, мавзолей у Джугу), Дівоча вежа в Баку. У першій чверті XIII століття ці землі були завойовані монголами. До XIII—XIV ст., до епохи , відносяться круглий замок в Мардакяні, Нардаранська фортеця, Ханега на річці Пірсагат, «Баіловські камені» (рельєфний епіграфічний фриз затонулого в Бакинській бухті замку XIII ст.). До цього ж часу сходять різні нахічеванські вироби з металу, розписна кераміка Байлакана і Гянджі.

У той період на території Аррану і Ширвану жили і творили видатні представники перської літератури, класики перської поезії Нізамі Гянджеві (автор п'яти поем — Хамса), Хагані Ширвані, Муджиредін Бейлагані, Мехсети Гянджеві, Фалаки Ширвані.

Палац шекінських ханів. XVIII століття. Архітектор Хадали (Хаджі)-Зейналабдін з Ширазу

У XIV—XVI ст. зі зростанням міст розвивається цегляна і кам'яна архітектура, один із зразків якої палац Ширваншахів у Баку, зведений в середині XV століття. Традиції місцевих шкіл знайшли продовження в баштових мавзолеях монгольського періоду XIV ст. в Барді і в с. Карабагляр, в 12-гранному шатровому мавзолеї в селі Хачин-Дорбатли (1314, архітектор Шахензі), у фортечній архітектурі замку XIV ст. в селі Рамана. Цікава двоярусна купольна усипальниця Дірі-Баба в місті Мараза (1402, архітектор — син устада Гаджі).

Із створюваних в XV столітті на території сучасного Азербайджану мініатюр можна згадати мініатюри з Шемахи (рукопис «Антології» 1468, каліграф Шараф-ад-дін Хусейн Султани, Британський музей, Лондон), Баку (мініатюри художника Абдул-Багі Бакуві в альбомі XV ст., Палац-музей Топкапи, Стамбул). Серед художніх ремісничих виробів зазначають військові обладунки роботи Мухаммеда Моміна (XVI ст., Збройова палата, Москва).

У XVII—XVIII ст., в період ірано-турецьких воєн і міжусобиць, монументальне будівництво значно скоротилося; добудовувався культурний комплекс Імамзаде в Гянджі, у XVIII ст. був побудований прикрашений розписами палац ханів в Шекі. В народній архітектурі також збереглися архітектурно-будівельні традиції; в будинках багатих городян у XVIII ст. стіни покривалися розписами (рослинні мотиви, іноді включали зображення птахів, звірів, людей). Народне мистецтво представлено прикрашеними візерунками мідним посудом і зброєю з села Лагіч. Різноманітні ворсові та безворсові килими і килимові вироби куба-ширванського, баку-апшеронського, гянджа-казахського, карабахського типів; художня вишивка Шекі та інших районів Азербайджану.

Розвиток культури в новий і новітній час

Герої оперети «Аршин мал алан» Узеїра Гаджибекова. Початок XX століття

Входження до складу Російської імперії на початку XIX ст. відкрило перед Азербайджаном шлях прилучення до російської і через неї — до світової культури. Справжнім родоначальником цієї культури є просвітитель Мірза Фаталі Ахундов (1812—1878). Ахундов — засновник азербайджанської національної драматургії (комедії «Ботанік мосьє Жорда», 1851; «Молла Ібрагім Халіл-алхімік», 1851, та ін).

З авторів, що творили на землі Азербайджану, слід відзначити поета-сатирика (1862—1911), письменника , був редактором відомого сатиричного журналу «Молла Насреддін», вірменського романіста Олександра Ширванзаде (Олександр Мовсесян, 1858—1935), який народився в Шемахі і більшу частину життя провів в Баку. Серед авторів XX століття відомі представник соціалістичного реалізму в Азербайджані драматург Джафар Джабарли (1899—1934), радянські поети Самед Вургун, Сулейман Рустам, Расул Рза, вірменський поет Леонід Гурунц (1912—1982), а також бакинський уродженець письменник Леонід Зорін (див. також розділ «Сучасна азербайджанська література»).

Засновником азербайджанської національної опери є двічі лауреат Сталінської премії Узеїр Гаджибеков («Лейлі і Меджнун», 1908; «Аршин мал алан», 1913; «Кероглу», 1936). Гаджибеков — також автор музики гімну Азербайджану. 1940 році А. Бадалбейлі створив перший азербайджанський балет «Дівоча башта». У XX столітті з'являються також обробки мугама для оркестру, що належать професійним композиторам: А. Р. Тер-Гевондяну, С. Е. Алескерову та ін. З виконавців Азербайджану в цей період прославилися Муслім Магомаєв, Рашид Бейбутов, Полад Бюльбюль огли, Зейнаб Ханларова (детальніше див. розділ «Музика»).

Бакінцями є також Мстислав Ростропович, Лариса Доліна, Володимир Меньшов, гуморист Євген Петросян. У радянські роки була популярна команда КВН бакинця Юлія Гусмана «Хлопці з Баку», ім'я якої взяла однойменна команда вже відродженого КВН, капітаном якої був Анар Мамедханов. Заслужені артисти Азербайджану, оперні співаки Ельчин Азізов і Динара Алієва є солістами Большого театру. У 2009 році в Баку був відкритий Музей сучасного мистецтва, в якому зібрано понад 800 робіт азербайджанських художників і скульпторів, які в основному працюють в авангардному стилі.

У травні 1953 було сформовано Міністерство культури Азербайджанської РСР. З 1988 року міністром культури був співак і композитор Полад Бюльбюльогли. Указом президента республіки Ільхама Алієва від 30 січня 2006 році на базі Міністерства культури було створено Міністерство культури і туризму Азербайджанської Республіки. З цього ж року міністром культури Азербайджану є Абульфаз Караєв. У 2012 році був у Баку було відкрито Культурний центр, що носить ім'я Гейдара Алієва, призначений для проведення культурних заходів і включає в себе конгрес-центр, музей, бібліотеку та парк.

Архітектура і образотворче мистецтво

Докладніше: Архітектура Азербайджану та Образотворче мистецтво Азербайджану

Архітектура

Дівоча вежа в Баку. XII століття. Архітектор Мас'уд, син Давуда

До найдавніших збережених в Азербайджані споруд відносяться храми в цахурських селах Кум і Лекіт і основи Дівочої вежі в Баку. Архітектуру ранньофеодального періоду на території Азербайджану характеризують величезні оборонні споруди: бешбермакські, гільгільчайскі (див. також ) і закатальскі . Найстарішими ісламськими будівлями можна назвати мечеті VIII століття в йому агсу і Джума-мечеть в Шемахі.

Після приєднання Азербайджану до Росії (XIX ст.) в азербайджанській архітектурі також позначається вплив російської будівельної культури. У Баку, наприклад, з елементами російського і західноєвропейського класицизму поєднуються традиційні прийоми планування і композиції, національні архітектурні форми і мотиви декору. Став поширюватися тип міського будинку з заскленими галереями — «шушебенд».

Палац Ісмаілія. Початок XX століття. Архітектор Йосип Плошко

З архітекторів, які зробили внесок у створення сучасного вигляду Баку, слід згадати будівельника Маіловського театру (одна з найкращих будівель міста, прекрасний зразок стилю «модерн») Миколи Георгійовича Баєва. За його ж проектом в 1926 році побудований Сабунчинський вокзал. У ті ж роки архітектором Гавриїлом Тер-Мікеловим побудовані будівлі: Клубу Громадських Зборів (нині Філармонія), Бакинського Відділення Тіфліського банку (пізніше «Дитячий світ»), Комерційного училища (нині Педагогічний інститут) та багато інших. Йосипом Гославським була спроектована будівля міської думи, будівля мусульманської школи для дівчаток (нині — будівля Інституту рукописів АН), театр Тагієва (спільно з Павлом Когновицьким). На рубежі століть у Баку працювали і інші цікаві архітектори: Касим-бек Гаджибабабеков (будівля музею літератури ім. Нізамі Гянджеві), Зівер-бек Ахмедбеков (Мечеть Тезепір), Павло Залеський (будинок міського училища), Олександр Нікітін (Клуб моряків, готель «Метрополь»), Йосип Плошко (польський костел, кінотеатр «Феномен», готель «Нова Європа», палац Мухтарова) та інші.

У будинках, побудованих архітекторами та інженерами М. Р. Гаджинським, К. Ісмаїловим і Кербалаі Сефіхан Карабаги, поєднуються традиційні й романтичні елементи. Ця тенденція особливо помітна в роботах Карабаги, який спроектував багато будівель, в Агдамі, Фізулі і Шуші. Для його проектів (наприклад для мечеті в Агдамі і Барді) використовувалися прості пристрої, засновані на азербайджанських архітектурних традиціях.

Великий внесок у сучасну архітектуру Баку вніс Костянтин Іванович Сенчихін, авангардист, в молодості відомий як «бакинський Ле Корбюзьє» (Азербайджанський медичний інститут, інтер'єр клубу ім. Дзержинського, спортивний комплекс «Динамо», колишній Штаб ППО Закавказького військового округу (нині Міністерство оборони Азербайджану, Палац культури в передмісті Баку Локбатані тощо).

Найбільш видатний внесок у створення сучасного вигляду міста Баку вніс Народний архітектор СРСР Мікаель Усейнів, за проектами якого було побудовано багато будівель, які є візитною карткою міста. Серед архітекторів радянської епохи можна назвати заслуженого діяча мистецтв Азербайджанської РСР Садиха Дадашова, заслуженого архітектора Азербайджану Талаата Ханларова.

Живопис

Див. також: Образотворче мистецтво Азербайджану

Розпису ханського палацу в Шекі, кінець XVIII століття—XIX століття

На території Азербайджану в середньовіччі художники займалися в основному каліграфією. Єдина ілюстрація до рукопису поеми класика перської поезії Нізамі Гянджеві «Іскандер-наме» (1418; Баку) описує руйнування храму вогнепоклонників, які за традицією прийшли з Азербайджану. Традиційна ілюстрація книг продовжувалась і в наступні століття. Це видно в серії виразних малюнків виконаних аквареллю, тростинним пером і чорнилом, що ілюструють колекцію байок — пам'ятник санскритської оповідної прози «Каліла і Димна» (XVIII століття) азербайджанською мовою.

З XVII по XIX ст. більшість азербайджанських художників, користуючись олійними фарбами, брали участь у розписах житлових будинків, палаців, лазень. При цьому малювали не тільки декоративні мотиви, але й історичні портрети, сцени полювання та битв. Як приклад можна навести розпису ханського палацу в Шекі, виконані Гамбаром, палаци Хусейн-Кулі-хана в Баку, виконані Наввабом розписи кімнат Палацу сердарів в Єривані.

А. А. Азімзаде. «Рамазан в багатому домі». 1932

У XIX столітті нове прогресивне образотворче мистецтво в Азербайджані, порівняно з літературою, виявляло деяке відставання в розвитку. Вкрай повільно розвивалося станкове реалістичне мистецтво. У другій половині XIX ст. в живописі (стінні розписи, портрет) поряд з традиційною площиною і декоративністю відчутні реалістичні риси, спроби об'ємно-пластичного моделювання форм, прагнення передати портретну схожість (художники декоративного стилю Мірза Кадим Ерівані, Мір Мохсун Навваб, Уста Гамбар Карабагі).

У 1900—1920 роках виступили митці реалістичного демократичного напрямку — графік А. А. Азімзаде і живописець Б. Ш. Кенгерлі — перший азербайджанський художник, який отримав професійну освіту. Останні поклали початок образотворчого мистецтва Радянського Азербайджану. Засновником сучасного азербайджанського живопису олією на полотні вважають художника-самоучку Алібека Гусейнзаде. Першою азербайджанкою із художньою освітою була Гейсар Кашієва.

Одним з перших професійних художників, який заснував художнє училище в Баку, був Азім Азімзаде. З художників другої половини XX століття найбільш відомі Таїр Слухав, Саттар Бахлулзаде, , , Расім Бабаєв, Санан Курбанов і Тогрул Наріманбеков. Книжкова ілюстрація в Азербайджану розвивалася двома шляхами: деякі продовжували основи ілюстрації рукописів (Кязім Кязімзаде), інші використовували графічний стиль і чорно-білі кольори (Марал Рахманзаде).

Скульптура

У середні століття на території різних поселень ставилися кам'яні фігури предків, відомі як баба (азерб. означає «праотець»). Всюди в Азербайджані, в долинах, лісах і горах знаходилися кам'яні фігури баранів (символів багатства) і осідланих коней. Надгробки і стіни часто прикрашали рельєфним різьбленням, що досягла свого піку в оформленні будівель Апшеронського півострова. «Баіловські камені» (XIII століття) у музеї палацу Ширваншахів у Баку з арабськими написами прикрашені фігурами людей і тварин, що являє собою приклад антропоморфної писемності.

У другій половині XIX століття в зв'язку з швидким зростанням Баку і злиднями в оздобленні нових будівель в «історичному» стилі і скульптурами, спостерігається і відродження різьблення по каменю. На початку 20-х років XX століття в скульптурі з'являються монументальні композиції. Першим азербайджанським професійним скульптором вважається Зейнал Абдін бек Алієв, який жив з 1920 року в еміграції. З 1920 в Баку жило кілька російських скульпторів. Перша майстерня скульптури була організована С. Городецьким. У 1923 році скульптор Е. Трипільська звела «монумент 26 бакинським комісарам». В період з 1920 по 1930 багато скверів були прикрашені скульптурами історичних осіб. Роль скульптури посилилася в 30-50-х роках Як приклад можна привести пам'ятник М. Ф. Ахундова (П. В. Сабсай, 1930), Нізамі Гянджеві (Ф. Р. Абдурахманов, 1949), Н. Наріманов (Д. М. Карягди, 1972), Хуршидбану Натаван (О. Р. Ельдаров, 1960), У. Гаджибекову (Т. Р. Мамедов, 1960), М. Мушфигу (М. Рзаєва, 1968), К. Караєву (Ф. В. Наджафов, 2014) тощо (див. також ).

З 1970 року скульптори створюють свої твори з дерева, мармуру і граніту. Стримані пластичні форми спостерігаються в роботах Р. Р. Абдуллаєва. У роботах Ф. Салаева показано канони класичної скульптури. Відомі роботи З. Н. Мамедової, першої азербайджанської жінки-скульпторки.

Народні промисли

Килимарство

Див. також: Азербайджанський килим

Килим з села Малибейлі. Карабахська школа. Початок XX століття

Одним з видів декоративно-прикладного мистецтва Азербайджану є азербайджанський килим. Килимарство було найпоширенішим класичним видом ремесла в Азербайджані. Основними центрами килимарства були Куба, Ширван, Гянджа, Газах, Карабах, Баку з приміськими селами. Вони виділяються соковитим колоритом, побудованих на поєднанні локальних інтенсивних тонів. У Карабаху, наприклад, ткали шовкові килими, які високо цінувалися на ринках Західної Європи і Америки.

Як писав Джон Ф. Пайл, кавказькі килимарі в цілому дотримувалися перської практики, однак «в основному використовували більш виразні і великі елементи орнаменту». П. Н. Дж. Форд у своєму дослідженні історії та традиційних орнаментів східних килимів зазначав, що, «хоча килими зараз виробляють в Дагестані, Грузії і Вірменії, але справжньою батьківщиною російських кавказьких килимів залишається Азербайджан, і навички та ідеї азербайджанських ткачів відчуваються по всьому Кавказу». Російський дослідник М. Д. Ісаєв зазначав, що наприкінці XIX — початку XX століть килимарство в основному було зосереджено в Азербайджані. На думку радянського мистецтвознавця М. В. Бабенчикова «азербайджанські майстри завжди особливо цінувалися в інших країнах як найталановитіші килимарі». Американський історик Рональд Сюні зазначає, що килимарство одне з древніх ремесел в Азербайджані, яка досягла розквіту в Середні століття, завдяки чому азербайджанські килими стали широко відомі у країнах Азії та Європи.

Виготовлялися односторонні килими з ворсом — хали, гебе і односторонні безворсові килими — сумах і поверни, безворсові двосторонні килими — зілі, палаз і кілім. З безворсової тканини виготовляли чепраки (чул) для коней і верблюдів, мішки (чувал), перекидні сумки (хурджун). Килими ткалися на вертикальних верстатах — хана. На килимовому верстаті працює одна-дві, а то і три жінки і більше. Орнамент азербайджанських килимів декоративний, складається з геометричних (ромби, квадрати, меандри), рослинних мотивів, серед яких переважає стилізоване зображення плоду мигдалю (бута), зустрічаються зображення тварин і птахів.

За один 1843 рік у шести прикаспійських районах Азербайджану було вироблено 18 тис. килимів і килимових виробів. Килими з Ширвану і Куби продавалися в Баку, а килими Казаха і Гянджі — в Тебрізі і Стамбулі. У 1850 і 1857 роках на перших міжнародних Тіфліських виставках унікальні вироби азербайджанських майстрів були удостоєні призів. Азербайджанські килими експонувалися також на Московській політехнічній виставці 1872 року і Всеросійській виставці 1882 року.

Наприкінці XX століття килимарство в Азербайджані стає однією з важливих галузей економіки. Сьогодні в багатьох регіонах Азербайджану успішно розвивається килимарство, всього в Азербайджані налічується понад 20 великих і середніх килимоткацьких комбінатів. Зокрема, в Кубі, Кусарах, Кюрдамірі, Гянджі, Шемахі, Шабрані, Казахі, Товузі, Шекі і Баку діє виробництва килимів, в яких продовжують розвивати старовинні традиції мистецтва килимарства. Відомим килимарем був Лятіф Керімов, ім'я якого носить Музей килима в Баку.

У листопаді 2010 року «Традиційне мистецтво килимарства в Азербайджані» внесено в репрезентативний список ЮНЕСКО з нематеріальної культурної спадщини людства.

Популярні були і килими татської роботи, які виготовляються різних типів: ворсові — хали, халіче, гебе і безворсові — палас, сумах, кілім та ін. Центрами татського килимарства є села Кубинського району (Дару-Чічі, Шудуг, Рустів, Кільвар та ін) і селища в районі Апшеронського півострова.

Національний одяг

Азербайджанка в національному одязі під час свята Новруз в Баку

Див. також: Азербайджанський національний костюм

Традиції в одязі на території Азербайджану зберігалися у своїй самобутності завдяки різноманітності природно-географічних умов та історично обумовленої нерівномірності в розвитку соціально-економічного життя і культури. Одяг відображала особливості господарсько-культурного розвитку тієї чи іншої зони країни.

Азербайджанський жіночий одяг кінця XIX — початку XX ст. складалася з нижньої і верхньої сукні, а також покривала — чадри. Місцеві відмінності в одязі стосувалися окремих деталей, не змінюючи загального вигляду національного костюма. Спідня жіноча сукня включала тунікоподібну сорочку (кейнек), різного крою спідниці (шелте, джют-туман) і штани — вузькі (дарбалаг) і широкі (джютбалаг). Верхня сукня складалася з верхньої сорочки (вуст кейнек), короткого одягу — архалук, поширеного в основному в південно-західній зоні Азербайджану, в західних районах відомий як кюляджа, а на Апшероні — дон. У районах Гянджі і Шекі носили також одяг з рукавами і вирізками під пахвою — леббаде. Поверх архалуку носили шкіряний або оксамитовий пояс (кемер). Жінки із заможних родин носили золоті або срібні пояси. На ноги одягали яскраві різнокольорові шкарпетки (джораб), орнамент, візерунок яких схожий з місцевим килимовим орнаментом. При виході з будинку одягали поверх шкарпеток туфлі (башмаг) з гострими загнутими догори носками. На шиї багаті жінки носили намисто з довгастих намистин у формі ячменю — арпа. Заплітаючи волосся у коси, жінки ховали їх у парчевий вузький чохол — чутгу. Головний убір зазвичай складався з невисокої шапочки з круглим плоским денцем і прямим обідком. Поверх шапочки пов'язували невелику шовкову хустку кялагаї. Волосся, долоні, нігті фарбували хною. Традиційне мистецтво і символіка кялагаї, його виготовлення і носіння включені від Азербайджану в список нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Азербайджанський чоловічий одяг складалася: нижній — з натільної сорочки (кейнек) і кальсонів (дізлік), верхній — шалвар і архалига. Архалиг підв'язували поясом або кушаком (гуршаг). Наверх архалига одягали чуху, в холодних передгірних районах — овечу шубу (кюрк) або бурку (япинджи). Шили шаровари в основному з домотканої шерсняной матерії (шал). Поверх архалига молоді чоловіки одягали срібний або шкіряний пояс, оброблений бляшками. Існувало три фасону чухи — зі збірками, зі складками і з поєднанням збірок і складок. Груди чухи були відкритими; іноді по боках від грудного вирізу розташовувалися газирі (везне) — гнізда для патронів. У сільських місцевостях зазвичай носили шубу з дуже довгими (до землі) рукавами, що звужуються до долу. Городяни носили шкіряні черевики із загнутими вгору носками — чарих, поширені були чоботи з довгою і короткою халявою — маст. Майже всі чоловіки носили вуса і бороду. Під шапкою (тат) носили вишиту шапочку (арахчин) з білої тканини.

У роки СРСР в сільських місцевостях жіночий костюм більшою мірою, ніж у містах зберігав елементи національного костюму, а все чоловіче населення носило вже одяг міського типу. З національного вбрання збереглися лише папахи і зрідка архалиг і шуба. Жіноче міське вбрання вже відповідало європейській моді з невеликими відхиленнями. У чоловіків-городян національний костюм зовсім не зберігався.

Подібний до азербайджанського чоловічий і жіночий стрій мали талиші. Чоловіки також носили архалиг, чарихі, арахчин. У жінок існувало спеціальне вбрання для роботи на рисових ланах (з коротких, до колін, штанів та заправленої в них сорочки), замість шовкової хустки взимку голову покривали вовняною хусткою, шаллю, існував звичай пов'язувати навколо попереку хустку для тепла. Схожий з азербайджанським був і національний одяг удін, які після носили одяг вже міського типу. Чоловічий одяг будугхів, кризів і хіналузців майже не відрізнявся від одягу інших етнічних груп, а жіночий був своєріднішим — він складався з суконних штанів, бязевої сорочки і короткого архалигу; спереду пов'язували фартух (габагдик), на голову одягали чутку і шаль. Костюм татів протягом століть не відрізнявся від азербайджанського; літні жінки носили чутку (чохол з ситцю на волоссі), поверх якої покривали великий хустку (чершо), в урочистих випадках надягали важкі срібні пояси (кемер).

Мова та література

Див. також:

Мова

Пам'ятник рідної мови в місті Нахічевань

Азербайджанська мова є державною мовою Азербайджану, вона широко поширена і на північному заході Ірану, а також у Грузії, Туреччини і Росії (на півдні Дагестану). Вона належить до огузької підгрупи південно-західної гілки тюркських мов. Значний пласт азербайджанської лексики складають арабські і перські слова. Арабські слова охоплюють як побутову, так і термінологічну лексику, а наявність іранізмів пояснюється існуванням азербайджано-перськими взаєминами, що тривали протягом тривалого часу. Також в азербайджанській мові Кавказу виділяють 4 діалектні групи: східна (бакинський, дербентський, кубинський і шемахинський діалекти, муганський і ленкоранський говори), західна (карабаський, гянджинський і газаський діалекти, айрумський говір), північна (шекінський діалект, закатало-кахський говір), південна (нахічеванський, тебрізський і ордубадський діалекти, єреванський говір).

Текст Декларації незалежності Азербайджанської Демократичної Республіки на азербайджанській мові («тюркський» за тогочасною термінологією). 28 травня 1918

Згідно з прийнятою на сьогоднішній день науковою думкою азербайджанська мова виділилася як самостійна в XIV столітті. Н. Г. Волкова зазначає, що починаючи з XVI—XVII століть починається зближення азербайджанського літературної та розмовної мов у працях Мухаммеда Фізулі, Ковси Табрізі та інших азербайджанських авторів. На її думку остаточно азербайджанська літературна мова зблизилася з розмовною у другій половині XIX століття. В XVI — початку XIX століть велика частина Азербайджану була під владою Перської імперії, в якій правили шахи з тюркомовної іранської династії Сефевідів. В Державі Сефевідів азербайджанська мова стала майже на сторіччя мовою двору, армії і суду (вона зберігала цей статус майже протягом століття).

Уже в середині XIX століття на базі бакинського і шемахінского діалектів утворилася сучасна літературна азербайджанська мова. Саме в середині XIX століття вперше згадується «азербайджанська мова». Термін був науково обґрунтований і використаний професором мірзою Казем-беком. Однак ця назва тоді ще не отримала загального застосування. Більш широке застосування в Закавказзі азербайджанська мова отримала тільки в останній чверті XIX століття, коли збільшилося громадське навантаження мов закавказьких народів. 27 червня 1918 року азербайджанську мову («тюркський» за тодішньою термінологією) було проголошено державною мовою Азербайджанської Демократичної Республіки. 16 серпня 1920 року Азревком видав Декрет «про викладання мов у школах 1 і 2 ступені», встановивши тюркську (азербайджанську) мову одною з обов'язкових для викладання з першого року навчання в школах 2 ступені (шостий рік навчання) по 4 тижневих години. У 1930-х роках назва мови було офіційно змінено з «тюркської» на «азербайджанську». 21 серпня 1956 року було прийнято закон про доповнення Конституції Азербайджанської РСР 1937 року статтею про державну мову, яка оголосила азербайджанський мову державною мовою в республіці. Ст. 73 наступній Конституції Азербайджанської РСР 1978 року також проголосила її державною мовою республіки.

Після здобуття Азербайджаном незалежності, азербайджанська мова була оголошена державною мовою Азербайджанської Республіки. Указом президента Гейдара Алієва від 9 серпня 2001 року було засновано День азербайджанського алфавіту і мови (1 серпня).

Крім азербайджанської серед жителів окремих районів Азербайджану поширені талиська, лезгінська, цахурська, аварська, татська мови. Талиською мовою, поширеною переважно в Ленкоранському, Астаринському і Масаллінському районах, видається газета «Талиш седо» (Голос Талиша), ведеться трансляція радіопередач. У 2003 році наказом Міністерства освіти Азербайджану були затверджені навчальні програми для 1-4-го класів середньої школи талиською мовою. На лезгінській видається газета «Самур». Центром лезгінської культури засновані газети «Єні самух» і «Алпан», що виходять лезгінською і азербайджанською мовами. У Кусарському районі лезгінською мовою друкують газету «Кусар». Крім того, в Кусарському районі лезгінська мова викладається в школах всі одинадцять класів. Аварським культурним центром (Баку) аварською та азербайджанською випускається газета «Авар». У 1996 році в Баку була опублікована абетка на цахурській мові на латинській основі. Товариство удін «Ораїн», що з'явився на початку 1990-х в Баку, готує і видає за державний рахунок літературу та навчальні посібники з удінської мови, який викладається в початкових класах шкіл Ніджа для його корінних жителів. Для значної частини жителів країни рідною мовою є російська.

Фольклор

Докладніше: Азербайджанський фольклор

«Короглу». Худ. А. Гаджиєв

Серед творів народної творчості можна виділити трудові пісні («Зехметін ишигі» — «Промені праці», «Бічінчі негмесі» — «Пісня косаря»), історичні («Гачаг Набі», «Пияда Кер-огли» — «Піший Кер-огли»), ліричні («Бу гелен яру бензер» — «Ти схожа на кохану», «Ай, бері бах» — «Глянь сюди», «Галанин дібінде» — «Біля підніжжя фортеці», «Ай, лачин» — «сокіл», «Сари Гялин» — «Золотокоса наречена»), обрядові («Гей, лалла» — весільна, жартівливі («Єрі, єрі» — «Йди, йди»), легендарні, любовні та історико-героїчні епічні твори (дастани), казки, гуморески (лятифа), прислів'я та приказки, загадки.

Першою пам'яткою тюркською мовою вважається «Книга мого діда Коркута» — епос огузьких племен, що пізніше увійшли до складу туркменського, азербайджанського та турецького народів. Епос виник у Середній Азії, але остаточно сформувався на території нинішнього Азербайджану, де огузи жили більш компактно.

Основне місце в азербайджанському фольклорі займають дастани Кер-огли (Короглу), Аслі та Керем, Ашик-Гаріб, Шах Ісмаїл та ін. У багатьох дастанах відображені реальні події. Лірична народна поезія багатогранна за змістом і представлена такими жанрами як баяти і гошма. Починаючи з XVI—XVII ст. записувалися вірші народних співаків — ашуг. Відомі твори Гурбани, Сари-ашуга, ашуга Аббаса Туфарганлы, ашуга Валеха та ін. Передбачається, що творцями народної поезії були саме ашуги. Ашузька поезія як специфічна форма національного мистецтва активно впливає на культурне життя.

Дуже популярні пісні азербайджанських ашуг кінця XIX—XX ст. — Алескера, Гусейна Бозалганли, Асада Рзаєва, Мірзи Байрамова, Шамшира Годжаєва, Ісламу Юсифова, та ін Мелодика народних пісень майже завжди характеризується низхідним рухом, варіантним розвитком заголовних співів. Винятково багата метроритміка пісень, підпорядкована тактовим розмірами — 6/8, 3/4, 2/4. Пісні виконуються соло, рідше — хором (в основному в унісон). У талишів, які живуть в Азербайджані  є і своєрідні трудові та весільні пісні.

Азербайджанські казки за своєю суттю і за змістом умовно поділяються на три види: «казки про тварин», «казки про простих людей» і «чарівні казки». Серед героїв народних казок популярні Джиртдан, Тик-Тик Ханім, Мелік-Мамед, Овчи-Пірім, Гекчек Фатма та ін.

Середньовічна азербайджанська література

Поет XVI століття Фізулі

Засновником поезії азербайджанською мовою і першим поетом в азербайджанській літературі вважається проживаючий в Хорасані наприкінці XIII століття—початку XIV ст. Гасаногли Іззеддін. Видатну роль в розвитку азербайджанської поезії зіграв Імадеддін Насимі (називається також тюркським поетом), що жив в XIV—XV століттях, який прийняв мученицьку смерть в сирійському місті Алеппо. Юсиф Маддах написав по-тюркськи епічну поему «Варга і Гюльша». Ліричні поеми на азербайджанській під псевдонімом Хагігі писав султан держави Кара-Коюнлу Джаханшах, а також правитель Держави Ак-Коюнлу Султан Ягуб. До двору Султана Ягуба був близький поет Кішвері, автор ліричних газелей в стилі Навої.

Серед авторів, які жили на території Азербайджану, слід також відзначити засновника династії Сефевідів шаха Ісмаїла I, який писав під поетичним псевдонімом Хатаї, автора поеми «Дахнаме» («Десять листів»). При його дворі жив званий «цар поетів» Хабібі. У той же період в Іраку жив і творив поет Фізулі, однаково витончено писав рідною азербайджанською, перською та арабською мовами.

У XVII—XVIII століттях в Іранському Азербайджані пишуть Саїб Тебрізі, Говси Тебрізі, Мухаммед Амані, Тарзи Афшар і Тасіро Тебрізі. Від поета Месихи дійшла поема «Варга і Гюльша», яка є однією з найкращих романтичних поем у середньовічній поезії, створених азербайджанською мовою.

У XVIII столітті пишуть поети Ширванської школи — Шакір, Нішат і Махджур. У цей період посилюється вплив на літературу усної народної творчості, ашузької поезії. Письмова поезія збагачується мотивами і темами народної творчості, а поетична мова помітно очищається від канонічних норм і стереотипів. Засновником реалізму в азербайджанській літературі став поет і візир при дворі карабаського хана Молла Панах Вагіф. Головною темою його поезії була любов і душевна краса людини. Творчість Вагіфа зробила помітний вплив на народну віршовану форму — гошма, яка стала широко застосовуватися в письмовій поезії. Інший поет Молла Вели Відаді, який був близьким другом Вагіфа, навпаки, оспівував чесність, сміливість, силу мудрості і розуму, а також критикував феодальні міжусобні війни і жорстокість. Його песимістичні настрої знайшли відбиток у таких віршах як «Журавлі», «Послання поетові Вагіфу», «Поплачеш». Творчості Вагіфа і Відаді стали вершиною поезії XVIII століття в азербайджанській літературі. Найбільш значний прозовий пам'ятник XVIII ст. — «Сказання про Шахріяр», написане невідомим автором на основі народного дастану «Шахріяр і Санубар».

Сучасна азербайджанська література

Мірза Фаталі Ахундов — засновник азербайджанської реалістичної прози і драматургії

Після того, як в XIX столітті територія нинішньої Азербайджанської Республіки, увійшла до складу Російської імперії, місцеве населення було відірване від перської традиції і долучилося до російсько-європейської. У цей період творять Гасимов-бек Закір, Сеїд Абульгасым Небати, Сеїд Азім Ширвані, Хуршидбану Натаван, Аббасгулу ага Бакіханов, Мірза Шафі Вазех, Ісмаїл-бек Гуткашинли, Джаліл Мамедкулизаде. В середині століття зароджується азербайджанська драматургія, серед видних представників якої можна виділити зачинателя азербайджанської літературної критики Мірзу Фаталі Ахундова, написав в період з 1850 по 1857 роки шість комедій і одну повість, Наджаф-бека Везирова, який в 1896 році створив першу азербайджанську трагедію «Горе Фахреддіна». В Іранському Азербайджані творять такі поети, як Сеїд Абдульгасем Набаті й поетеса Хейран-ханум. В азербайджанській літературі того періоду велике місце займала також ашузька поезія. Найбільш відомими були ашуги Алескер, Наджафкулі, Гусейн Бозалганли тощо.

На початку XX століття починають свою творчість Мухаммед Хаді, який став засновником прогресивного романтизму в азербайджанській літературі, а також Гусейн Джавід, Мікаіл Мушфіг, Аббас Сіххат. Серед видатних літературних діячів Радянського Азербайджану можна назвати першого народного поета Азербайджану Самеда Вургуна, Сулеймана Рустама, Расула Рзу, Мамеда Саїда Ордубади, Мірзи Ібрагімова, Бахтіяра Вахабзаде тощо. В цей час в Іранському Азербайджані творили Мухаммад Хусейн Шахріяр, Самед Бехранги тощо.

З письменників сучасного Азербайджану, найбільшу популярність серед російськомовних читачів отримали кінодраматург Рустам Ібрагімбеков і автор детективних романів Чингіз Абдуллаєв, писали виключно російською. Поезія представлена такими поетами як Наріман Гасанзаде, Халіл Рза, Джабір Новруз, Вагіф Самедогли, Нусрат Кесеменли, Раміз Ровшан, Гамлет Исаханли, Зелімхан Ягуб тощо.

Література народів Азербайджану

Зульфугар Ахмедзаде — талиський поет XX століття

Відомі літературні діячі-представники народів що населяють Азербайджан. Ряд цих письменників писали свої твори як рідною, так і азербайджанською мовами. З лезгинського середовища вийшло чимало поетів і письменників, твори яких періодичних видавалися в Баку. У радянський час тут вийшли книги Неймата Лезгіна «В горах» (1964), «Равлик» (1966), «Пісні про працю» (1975). Був надрукований збірник творів лезгинських письменників Азербайджану «Світло щастя» (1970), видано книги «Стежка» Н. Пашаєва (1972), «Моя муза» 3. Різванова (1972) та ін. В активі поета і письменника Музаффара Меликмамедова поетична збірка «КІанидакай кьве віш мані» («Двісті пісень про кохану») (Баку, 1998), книга «Къубадин гъулгъула» про історичні події XIX століття і т. д. У 2000 році в Баку була видана антологія лезгінської літератури «Акъата шегьредиз», а в 2004 році — збірка віршів Гульбес Асланхановой «Вун рикІеваз» («З тобою в серці») (Баку, 2004) та ін Уродженкою села Каладжуг Кусарского району є лезгинська письменниця Седагет Керімова, написала «Німий крик» на азербайджанській мові, «Лезгинкадал илига» («Заграй лезгинку») — книгу віршів на лезгинскій мові, «Къарагъ дуьнья, лезгинкадал кьуьлериз» («Вставай, світ, лезгінку танцюй»), «Къайи рагъ» («Холодне сонце»), «Мад са гатфар» («Ще одна весна») та ін У 1987 році в Баку був опублікований збірник віршів, у якому включені твори 35 поетів-лезгін на азербайджанській мові.

Серед вірменських авторів можна назвати імена письменника і драматурга, уродженця Шемахи, Олександра Ширванзаде, поета Леоніда Гурунца. Уродженець селища Шушикенд народний поет Азербайджанської РСР Самвел Григорян є автором таких книга як «За батьківщину» («Айреники хамар», 1939), «Серце матері» (1944), «Ранок Каспію» («Каспиакани аравоти», 1954), «Вогні заходу» («Майрамути кракнер», 1973).

Уродженцем удінського селища Нідж є Георгій Кечаарі — автор таких книг, як «Нана очал» («Рідна земля», збірка творів різних авторів удинською мовою), «Ораїн» («Джерело», збірник удінського фольклору (казки, легенди, прислів'я, анекдоти), «Бурухмух» («Гори», авторські твори та переклади понад 150 представників азербайджанської літератури, «Ocaq başında rəqs» («Танець у багаття», збірник удінського фольклору азербайджанською). Виходець із села Хіналіг поет Рагім Алхас видавав рідною хіналузькою мовою свої твори (з використанням кирилиці). Серед його робіт можна назвати збірку віршів «Хиналик» (Баку, 1992), «Хиналиг і хиналижці». Уродженець села Пенсяр талиська поет Зульфугар Ахмедзаде є автором багатьох віршів і поем талиською, азербайджанською та іншими мовами, серед яких особливо відомі поеми «Талиші жімон» («Життя Талиша», 1931 рік, талиською), «Даварда ружон» («Минулі дні», талиською) і «Арктика дастани» (1934, азербайджанською).

Виконавське мистецтво

Музика

Виконавці мугама: ханенде Сеїд Шушинский (другий зліва) зі своїм ансамблем у 1916 році

Протягом століть азербайджанська музика розвивалася в рамках фольклорного мистецтва. Існувала народна пісенна творчість, яка багатогранно відбивала різні сторони національного життя. Танцювальна музика — самостійний жанр в азербайджанському музичному фольклорі. Серед музичних інструментів виділяють тар, саз, канон, уд, кеманча, тютек, балабан, зурна, нагару, гоша-нагару, деф. А азербайджанське мистецтво гри на тарі включено в список нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Ашуги на святі Новруз в Баку

Народне мистецтво представлене також мистецтвом ашуг, підпорядкованого певним стилістичним правилам. Ашуги виконують дастани (сказання) — героїчні («Керогли»), ліричні («Аслі та Керем», «Ашуг Гаріб»), пісні-діалоги — деїшме (музично-поетичні змагання двох ашугів), акомпануючи собі на сазі. У 2009 році азербайджанське ашузьке мистецтво було внесено до Репрезентативного списку Нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Серед видатних ашугів минулого можна назвати Гурбани, Хесте Касум, Аббаса Туфарганли, Алескера.

Виникнення мугамів пов'язано з розвитком міської культури в середні століття. Виконавці мугамів — музиканти-професіонали, складові вокально-інструментальні ансамблі в складі: ханенде (співак), тарист, кеманчист. Текстами мугамів служать в основному вірші поетів-класиків. Відомі такі мугаматісти, як Джаббар Кар'ягдиоглу, Меджид Бейбутов, Сеїд Шушинский, 3юльфюгар Адигезалов, Хан Шушинский, Шовкет Алекперова, Алім Гасимов, таристи Садихов Асад огли, або Садихджан (реконструктор тара і засновник сучасної школи гри на цьому інструменті), Курбан Пірімов. Більша частина мугаматістів родом з Карабаху. Мугами були досліджені Світ Мохсун Наввабом. У 2008 році ЮНЕСКО оголосило азербайджанський мугам одним із шедеврів усної та нематеріальної культурної спадщини людства.

Сцена першої азербайджанської опери «Лейлі і Маджнун»

Фундамент сучасної музичної культури закладено Узеіром Гаджибековим, який створив першу азербайджанську оперу «Лейлі і Меджнун» за однойменною поемою Фізулі (1908), оперету «Аршин мал алан» (1913) та ін Серед перших артистів опери і драми Гусейнкули Сарабский, М. Терегулов, М. Багіров, Р. Гаджибабабеков, М. Алієв, Ахмед Агдамський.

У 1940 році композитор Афрасіяб Бадалбейлі склав перший азербайджанський балет і перший балет на мусульманському Сході «Дівоча башта».

Серед азербайджанських композиторів можна виділити Кара Караєва, Фікрета Амірова, Аріфа Мелікова, Ельдара Мансурова, засновника азербайджанського джазу Вагіфа Мустафа-заде, який створив новий музичний жанр — джаз-мугам, змішавши елементи джазу з азербайджанської народної музикою. Були популярні такі співаки як Муслім Магомаєв, Рашид Бейбутов, Лютфияр Іманов, Франгіз Ахмедова, Шовкет Мамедова, Бюльбюль, його син Полад Бюль-Бюль Огли. Довгий час азербайджанський симфонічний оркестр очолював диригент Ніязі. У 2009 році азербайджанка Айсель Теймурзаде і співак Араш з азербайджанськими корінням зайняли на конкурсі Євробачення 3-е місце, а через два роки дует Ell і Nikki — 1-е.

Близька до азербайджанської музична культура талишів, що проживають на території Азербайджану, у яких є і свої риси, наприклад, талишські трудові пісні, що виконуються під час роботи на рисових полях, весільні пісні. В країні популярний талиський фольклорний ансамбль «Бабусі». У курдів Азербайджану були поширені і такі музичні інструменти, як белур (рід сопілки), даф (барабан, по якому били двома паличками), шевеби (духовий інструмент типу гобоя) тощо. В 1996 році був створений лезгінський інструментальний ансамбль «Сувар», до репертуару якого входять народні пісні і танці.

Щорічно в Азербайджані проводяться такі міжнародні музичні фестивалі як «Світ Мугама», Габалинській фестиваль класичної музики, фестиваль, присвячений Узеїру Гаджибекову, Бакинський джазовий фестиваль. А в 2012 році в Баку пройшов конкурс пісні Євробачення 2012.

Танці

Жіночий танець

Азербайджанські народні танці — це танцювальне мистецтво азербайджанського народу. Музичний розмір азербайджанських танців — 6/8 і 3/4. За характером і ритму азербайджанські народні танці поділяються на досить плавні, плавні і жваві. Вони мають характерний малюнок, обумовлений їх ритмічною побудовою. Як правило, азербайджанський танець тричастинний: перша частина — хід по кругу, друга — ліричної застигання на місці (сюзме) і третя — знову хід по колу — впевнений, стрімкий і урочистий. Багато танців, особливо старовинні, носять назву найбільш улюблених тварин або рослин: «джейрани» — газель, «лале» — польовий мак, «беневше» — фіалка, «іннабі» — плід фруктового дерева тощо. Майже всі азербайджанські танці — сольні.

Танці зазвичай виконуються під акомпанемент народних інструментів: тріо зурначів (дві зурни і одна нагару), тріо сазандари (тар, кяманча, деф) тощо. Жіночий і чоловічий танці різко відрізняються один від одного.

Танцювальна музика представлена жіночими танцями — повільно ліричними («тураджі», «узундара» тощо) або радісно-жвавими («терекеме»), чоловічими — урочисто-величними («мірзаі» — танець мудрості, виконується старими), запально-вихровими («гайтати», «аскерані»). Широко поширені колективні танці — ялли (святковий хоровод, що виконується на відкритому повітрі), джанго (войовничий чоловічий танець). Серед відомих виконавців народних танців слід назвати народного артиста Азербайджанської РСР А. Дільбазі, А. Абдуллаєва, Б. Мамедова; заслуженого артиста Азербайджанської РСР Р. Джалилову тощо.

У курдів, які живуть в Азербайджані також найбільш популярний танець ялли, крім якого також поширені танці сакме (повільні похитування вправо і вліво), джангуле нері (трохи швидше першого), лачі бене (танцюючі тричі постукують правою ногою перед лівою і рухаються убік) і дуже повільний шорор (легке погойдування танцюючих справа наліво). Також в Азербайджані функціонує розташований у Закаталі «Цахурский культурний центр», діяльність якого концентрується навколо створення танцювальних та співочих колективів, один з яких називається «Джейранум».

Балет

Сцена з першого азербайджанського балету «Дівоча вежа», А. Бадалбейлі (1940)

Зародження сучасного професійного балетного мистецтва в Азербайджані пов'язано з розвитком національної опери й оперети. З 1908 року в театрах Баку ставилися національні опери і музичні комедії, в яких виконувалися хореографічні номери. Також ставилися сцени з класичних балетів («Лебедине озеро» Чайковського, «Жізель» Адана).

У сезон 1924—1925 створений Театр опери та балету (нині Азербайджанський театр опери та балету ім. М. Ф. Ахундова). У репертуарі театру 20-30-х рр. балети П. І. Чайковського, А. К. Глазунова, Л. Мінкуса, Б. В. Асаф'єва, Р. М. Глієра. В 1940 поставлений перший азербайджанський балет «Дівоча вежа» А. Бадалбейлі, потім «Гюльшен» С. Гаджибекова (1950), «Сім красунь» (1952) і «Стежкою грому» (1960) К. Караєва, «Легенда про любов» А. Мелікова (1962), «Лебедине озеро» Чайковського (1963), «Спартак» Хачатуряна (1967). Балетну трупу театру очолює народний артист СРСР Гамер Алмасзаде.

В числі провідних артистів балету народна артистка СРСР Лейла Векілова, заслужені артисти Азербайджану М. Мамедов, Р. Ахундова, Р. Ізмайлова, Ч. Бабаєва, Р. Мірзоєв

Театр

Народне уявлення «Коса-коса». Худ. А. Азімзаде, 1930

Витоки театрального мистецтва азербайджанського народу пов'язані з прадавніми народними святами й танцями. Елементи театральної дії присутні в багатьох видах азербайджанської народної творчості — в іграх («гизлянпач» — хованки, «кесалдигач» — гра в поло), ігрових піснях («кепенек» — метелик, «беновше» — фіалка), у весільних обрядах («ніша» — заручини, «дуахгапма» — зняття вуалі з обличчя нареченої, «тієї» — весілля), календарних святах («новруз» — прихід весни, «кев-сэдж» — підготовка до зими). До первинних форм театральних вистав відносять колективний чоловічий танець «ялли», виступи скоморохів, кяндирбазів (канатоходців), мухрадуздів і мухребазів, подання дервішів, «заклинателів» змій. Важливу роль у становленні народного театру Азербайджану зіграли такі відомі в народі театралізовані сцени, як «Коса-коса», «Гаравелли», «Шах Селім», «Кечал пехлеван» («Лисий богатир»), «Джейран-ханум» («Пані Джейран»), «Марал оюну» («Оленяча гра»), «Кафтаркос» («Гієна»), «Хан-хан» («Повелитель — суддя»), «Тапдыг чобан» («Пастух Тапдиг»), «Тенбель гардаш» («Брат ледар»).

На відміну від народного театру в середні століття (15-16 ст.) розвинувся азербайджанський релігійно-містеріальний театр, відбивав у своїх уявленнях ідеологію феодального суспільства. До таких пропозицій ставиться театралізований обряд «Шабих». Старовинним в Азербайджану був ляльковий театр «Килим-араси» («килим»), подання якого, що відбувалися на середині килима, висміювали потворні явища побуту, соціальна нерівність, несправедливість. Цей ляльковий театр був популярний в 30-х рр. і у курдів села Агджакенд Кельбаджарського району.

Аббас-Мірза Шарифзаде в ролі Шейха Санана. П'єса «Шейх Санан» Гусейна Джавіда

Виникнення професійного драматичного театру Азербайджану пов'язано з впливом культури і мистецтва російського народу, що посилився з приєднанням до початку XIX століття території Північного Азербайджану до Росії. Перші вистави почали організовуватися в середині XIX століття в Шуші (1848), Ленкорані (1850), Шемахі (1857-1858) та в інших містах сучасного Азербайджану. Вирішальну роль у розвитку азербайджанського національного театру зіграли постановки комедій Мірзи Фаталі Ахундова. Перший театральний спектакль на азербайджанською мовою був показаний 10 (23) березня 1873 року. Ініціаторами вистави були педагог реального училища Гасанбек Меліков-Зардабі) та учень училища Наджафкулібек Везіров. На сцені Бакинського громадського зібрання учні реального училища зіграли виставу за п'єсою М. Ф. Ахундова «Візир Ленкоранського ханства».

У 1858 в Шемахі було побудовано будівлю першого театру на території сучасного Азербайджану. У 1899 році на кошти Гаджі Зейналабдіна Тагієва будується Театр Тагієва, де сьогодні розміщено Театр музичної комедії. В 1911 році на кошти меценатів братів вірмен Маілових будується Маілівський театр (нині Театр опери та балету). У 1919 році був заснований драматичний театр, що дав таких акторів, як народні артисти СРСР Мірза Ага Алієв, Сідгі Рухулла, Аділь Іскандерів, народні артистки СРСР Марзия Давудова і Окума Курбанова, народні артистки Азербайджанської РСР Фатьма Гадрі, Насиба Зейналова, Маргарита Шамкорян, заслужені артисти Ульви Раджаб, Костянтин Адамов, Олександр Алегро (батько Ірини Аллегрової). Також розвивалося театрально-декораційне мистецтво (Н. М. Мустафаєв, С. Р. Шарифзаде, Н. М. Фатуллаєв, К. М. Кязимзаде).

Слід зазначити, що в Баку також функціонує Російський драматичний театр, а в селі Алібейлі Кахского району — Грузинський драматичний театр. Крім цього в Гусарі працює Державний лезгінський драматичний театр, який у 2005 році виступив в приміщенні Бакинського державного театру юного глядача з постановкою лезгинскою мовою п'єси азербайджанського драматурга Сулеймана Сани Ахундова «Скупий».

Кіно

У 1898 році фотографом Олександром Мишоном вперше в Баку було знято кілька документальних сюжетів на місцеві теми, такі як «Пожежа нафтового фонтану в Бібі-Ейбаті», «Нафтовий фонтан у Балаханах», «Народне гуляння в міському саду», «Кавказький танець» і одна ігрова гумористична кінозамальовка, яка називалася «Попався». Глядачам ці фільми були показані на спеціально організованому кіносеансі 2 серпня того ж року. Згідно з указом президента Азербайджанської Республіки цей день вважається днем народження національної кінематографії і щорічно відзначається як «День національного кіно».

Кадр з німого фільму «Севіль», знятого за однойменним твором Джафара Джабарли. (1929 рік, режисер А. Бек-Назаров, в ролі Балаша (в центрі) — А. Герайбейлі)

Початок розвитку азербайджанської кінематографії поклав фільм «У царстві нафти і мільйонів», створений приблизно в 1916 році відомим актором-трагіком Гусейн-Ага Араблинським при підтримці частини передової інтелігенції. У перші роки існування Азербайджанської РСР (1921-24) було випущено кілька фільмів: «Легенда про дівочої вежі» та ін. В 1927/28 в Баку був створений фільм «Гаджі Кара» за однойменною повістю Мірзи Фаталі Ахундова. У фільмі «Севіль» (1929) письменником-драматургом Джафар Джабарли вирішено питання розкріпачення жінки-азербайджанки.

У фільмі «Ісмет» (1934) показане зростання жінки за радянського ладу; кінофільм «Алмас» за повістю Джафара Джабарли розповідав про класову боротьбу в азербайджанському селі. Велику роль у розвитку кіномистецтва зіграли майстри російської кінематографії, допомагали зростанню молодого національного мистецтва Азербайджану.

Першим звуковим фільмом азербайджанського кіно були «Бакинці» (1937). Слідом за цим фільмом були випущені кінокартини «Кяндлиляр» (1939), «Новий обрій» (1940). Велика робота була розгорнута азербайджанської кіностудією в часи Другої світової війни. Крім бойових кінонарисів, журналів і агітаційних фільмів був знятий фільм «Сабухі» (1942), заснований на біографії Мірзи Фаталі Ахундова, кінофільми «Підводний човен» (1943), «Одна родина» (1944). Створена в 1945 азербайджанськими акторами Бейбутовим, Абдуллаєвим, Гусейн-Заде, Джаваншировой, музична кінокомедія «Аршин мал алан» (режисери Тахмасиб і Лещенко) здобула широку популярність і була удостоєна Сталінської премії.

Расим Балаєв в ролі Насимі. Фільм «Насимі» (1973, режисер Р. Сеидбейли)

У радянські роки В республіці щорічно випускалося до 50 кіножурналів і ряд кінооглядів, серед яких слід відзначити: «Лист на фронт», «Нафта Каспію», «Кіноконцерт», «Закатали», великі документальні фільми «Країна вічних вогнів» і «Земля великих прав». У 1947 році кінохронікою випущений документальний фільм «По той бік Араксу», що розповідає про демократичний рух, боротьбу азербайджанського народу в Південному Азербайджані проти іранської реакції за свою свободу і незалежність. Азербайджанської кіностудією у 1946-48 випущені перші азербайджанські кольорові кінокартини — нариси про природні красоти республіки («Від Баку до Гек-Гелю», «В садах Куби» і «В долині Тертер-Чаю»). Широкого розвитку набуло дублювання — переклад фільмів союзної кінематографії азербайджанською. Кількість кіноустановок до початку 1949 року в Азербайджані досягла 300.

Продовжували знімати історичні фільми: «Останній перевал» (1971, режисер К. Рустамбеков), «Месник із Гянджабасара» («Гатыр Мамед», 1974, режисер Р. Оджагов), «Насимі» (1973, режисер Р. Сеидбейли), який 1975 році на VII Всесоюзному Кінофестивалі фільм був удостоєний премії як найкращий історичний фільм, «Бабек» (1979, режисер Е. Кулієв), «Наш учитель Джабиш» (1970, режисер Р. Сеидбейли), де розкрита тема Другої світової війни тощо.

У роки незалежності в Азербайджані за період 1991—1993 рр. було знято 15 повнометражних художніх фільмів, у 1994—1997 рр. — 8. У 1998 році парламентом країни був прийнятий закон «Про кінематографію». Знятий в 2008 році фільм «Ділянка» був висунутий від Азербайджану на здобуття 83-ї щорічної премії «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». У 2012 році цієї честі удостоївся фільм Бута.

Традиції і звичаї

Родина

Майже до початку XX століття серед азербайджанців побутував патріархальний сімейний уклад. Глава сім'ї був повновладним господарем всього рухомого і нерухомого майна сім'ї, за винятком приданого дружини. Майно при відсутності заповіту глави сім'ї ділили за шаріатом. Син, наприклад, отримував удвічі більше ніж донька. Вдова померлого глави сім'ї отримувала одну восьму частину всього майна, а також, згідно шлюбним договором, майно, яке належало особисто їй.

Сім'я азербайджанського письменника Юсиф Візира Чеменземинли в Шуші. Початок XX століття

Важливу роль в азербайджанській дореволюційної селі грали старі (аксакали), які виступали порадниками й посередниками у справах, що стосуються життя селища чи окремої родини. Молодь і діти, а також жінки не мали права брати участь при обговоренні того чи іншого питання. Лише іноді старі жінки, які користувалися особливою повагою, запрошувалися для обговорення того чи іншого питання. У сімейних взаєминах панувало повне підпорядкування молодших старшим; син не мав права заперечити батькові, чи не послухатися його. Повага до старших і в даний час залишається суттєвим елементом сімейного і суспільного життя азербайджанців.

У передреволюційні роки чоловік по порівнянні з жінкою перебував у привілейованому становищі в сім'ї. Дівчина в батьківському домі була в повному підпорядкуванні у матері та бабусі. Заміжні жінки в усьому підкорялися старшої господині будинку — свекрухи або дружині старшого дівера. Якщо молодята жили разом з батьками чоловіка, то невістка повинна була уникати всіх чоловіків в сім'ї, не входити в кімнату, де сиділи старші члени родини. А до народження первістка молода жінка не могла звернутися до кого-небудь зі старших членів сім'ї, вона зобов'язана була закривати обличчя і волосся від усіх чоловіків. Голосно розмовляти чи сміятися вважалося непристойним.

Догляд за дітьми цілком лежав на матері. Стан хлопчика в родині сильно відрізнялося від положення дівчаток. З 6-7 років вихованням хлопчиків починали займатися дідусь, батько і старший брат. З цього ж віку починалося і релігійне виховання дітей.

Корінні зміни в азербайджанській родині відбулися за роки Радянської влади. Нові умови життя породили і новий сімейний побут. Патріархальні пережитки були майже повністю усунені. Пізніше і в даний час сім'я створюється, як правило, з юридично рівноправних, економічно самостійних, люблячих один одного молодих людей. Жінки-азербайджанки працюють нарівні з чоловіками в сільському господарстві, промисловості, на будівництві, в установах культури і т. д. Виховання дітей також змінилося. Хлопчики і дівчата виховуються в однакових умовах. Поряд з сім'єю у вихованні дітей бере участь і суспільство через дитячі садки, школи та інтернати.

Аж до революції в умовах патріархально-феодального ладу жили і народи шахдагской групи. Основна маса селян належала до категорії раятів. У XIX столітті у цих народів йшов розпад великих патріархальних сімей, у зв'язку з чим відбувалося утворення невеликих поселень, які виселялися виділилися з великої родини малі сім'ї. До особливостей сімейного побуту удін відноситься найсуворішу заборону одружуватися навіть на віддалених і некровних родичках. У талиській сім'ї в минулому поряд з моногамією мало місце і двоєженство, але талиська жінка була вільнішою від мусульманських приписів, ніж азербайджанка. Характерний сильний вплив релігії був і в дореволюційній татській сім'ї.

Шлюб

Докладніше: Азербайджанський весільний обряд

Процес укладання шлюбу в Азербайджані складався з трьох етапів, які дуже часто спостерігаються і в наші дні: 1) попередньої змови — белге, коли після згоди батьків, свати дають кільце, шовкову хустку і трохи солодощів; 2) заручення — нішан, коли сім'я нареченого підносить нареченій прикраси, матеріал на сукні, а її сім'я — солодощі; 3) власне весілля — тієї, супроводжуваний весільними подарунками — тій хончаси. До дня заручин наречений дарував нареченій дорогі шовкові тканини, оксамит, золоті нагрудні і головні прикраси. Родички нареченого укладали подарунки на підноси, які покривали червоними покривалами.

Азім Азимзаде. «Жіноче весілля». 1930

У минулому при укладенні шлюбу рідко питали згоди молодих (практикували навіть викрадення нареченої). Наречену для хлопця вибирали мати або сестра: якщо наречена подобалася решті членам сім'ї, то до матері нареченої з неофіційним візитом приходили родички нареченого, а потім до батька, вже офіційно, свати-чоловіки. Свати запрошували з собою одного або двох поважних людей похилого віку. Після отримання згоди обговорювали питання про виплату плати за наречену, що включала мехр і башлиг, і яку приносили вже в день заручення. Крім того до весілля наречений не повинен був бачити свою майбутню дружину. Пізніше цей звичай вже був зжитий, наречений і наречена зустрічаються, ходять в кіно, театр, парки. В даний час шлюб є наслідком взаємної любові юнака і дівчини.

Напередодні весілля укладається шлюбний договір — кебин. Шлюб укладається в присутності мулли та скріплюється підписами, а іноді й печатками. У перший день весілля в будинку нареченого влаштовувався весільний бенкет, коли запрошені у міру сил обдаровували господарів грошима (немір і душелге). Їх садили в окремій кімнаті і пригощали пловом. У другий день весілля гостей пригощали бозбашем та пловом. Музика та веселощі тривали протягом усього дня. У третій день в загальному святкуванні брали участь майже всі жителі селища. В цей же день в батьківський будинок з смолоскипами, музикою і стріляниною приводили нареченого. У ряді місць Азербайджану для цієї церемонії дві великі гілки дерева (шах) завішували здобними хлібними виробами.

За кілька годин до переїзду нареченої в будинок нареченого її приводили з дому свахи в батьківський будинок, де наряджали у весільний костюм. Родичі боку матері нареченої брали участь в укомплектуванні приданого (джехиз) нареченої. Після веселощів і танців наречену відвозили в хату жениха. Шлюбна кімната облаштовувалися речами з приданого нареченої. Через кілька днів після весілля сім'я нареченого влаштовувала частування, після якого невістка вже могла вільно виходити зі своєї кімнати.

Багато урочисто-традиційні боку весільних обрядів збереглися і в наші дні: заручини, дбайлива увага до нареченої, обряд одягання нарядів на наречену. Вийшли із звичаю більшість весільних платежів, скоротилися терміни приготовлення до весілля, з'явилися нові елементи у весільному ритуалі.

У татів які живуть в Азербайджані  в минулому шлюби були эндогамного характеру, частіше між двоюрідними і троюрідними братами і сестрами, відомі були звичаї особливої форми левірату і сорората; у весільних обрядах у ратів зберігаються старовинні елементи, спільні з азербайджанськими. У удін в минулому, також як і у азербайджанців, невістка отримувала право розмовляти з батьком свого чоловіка, лише народивши сина. Цікаві були весільні обряди і у шахдагских народів. До прикладу, за час між змовою і весіллям (джеказе отурмаг) наречена повинна була виткати килим, палас і килимок для седля, шкарпетки тощо; в селі Хиналуг наречена аж до народження першої дитини повинна була ходити з закритим обличчям; перед виходом з батьківського дому наречена тричі обходила вогнище; під час весілля проводилися змагання зі стрільби, джигітування, боротьби.

Кухня

Долма — страва, поширена у багатьох національних кухнях Сходу, в тому числі і в азербайджанській. Ярпаг долмасы (на мал.) — загорнута в виноградні листя рубана баранина.

Азербайджанська національна їжа відрізняється великою різноманітністю, нараховує десятки видів різних страв: молочних, м'ясних, борошняних, овочевих і т. д. Самі способи приготування і споживання їжі різні і різноманітні. У минулому їжа також розрізнялася залежно від географічних умов і соціального становища людей.

У харчовому раціоні азербайджанців значне місце займає хліб. Його випікають різними способами. У сільських місцевостях його пекли переважно на залізному злегка опуклому листі — садж. Широко була поширена випічка хліба в тондирах, які і в наші дні існують в районах і навіть міських центрах республіки. У тондирі пекли в основному чурек, нерідко і лаваш. Навесні і восени готують гутаб — рід пиріжків, начинені м'ясом і зеленню.

Великою різноманітністю відрізняються страви з м'яса. Найбільш улюбленим м'ясом є баранина. З свіжої баранини і яловичини готують бастурму, з якої потім роблять шашлик. Найбільш поширеною стравою є піті і бозбаш (густі супи з баранини). Популярні кюфте бозбаш (кульки завбільшки з яблуко з рубленого м'яса). Рублену баранину, заправлену рисом і спеціями, загортають у капустяне (називають цю страву келем долмасы), солоне і свіже виноградне листя (ярпаг долмасы), начиняють баклажани і помідори. З дрібно нарубаної баранини, змішаної з цибулею і прянощами, готують люля-кебаб.

Поширення в Азербайджані мають страви з рису, який переважно використовують для приготування плову, налічується до 50 видів. Найбільш поширеною стравою з м'яса птахів є чигартма.

Пахлава — солодощі з листкового тіста з горіхами в сиропі

З виноградного соку, тутових ягід і кавунів готують дошаб. З кизилу, аличі, сливи готують кислу масу — туршлаваш. Як приправу до смаженого м'яса і риби вживають гранатовий сік — наршараб. Поширені солодощі у вигляді своєрідних цукерок — ногул, набат, а також гата, пахлава і шекербура. Є десятки видів халви — типу повидла, з насіння кунжуту, з різних горіхів тощо.

Велику роль у харчовому раціоні у азербайджанців грає чай, що супроводжує або навіть передує їжі. Чай вважається в Азербайджані найкращим засобом тамування спраги в жарку погоду (докладніше див. статтю Азербайджанська чайна культура). Напоєм слугує й підсолоджена медом вода — шербет.

Ряд специфічних страв можна відзначити в кухні удін, які живуть в Азербайджані : яхни — відварені великі шматки м'яса, хуп — плов з лобі, рису і горіхів, хашіл — борошняне тверде страва, яку вживають з маслом і медом і заміняє удинам хліб, і ряд інших. У ратів відомі лавашана — тонкі коржі, виготовлені з аличі як кисла приправа і густа душо, одержувана при кип'ятінні відвару з груш. Молочні продукти займають велике місце і в кухні шахдагских народів, поширені і подібні з азербайджанськими м'ясні страви, в приготуванні яких однак є деякі відмінності: кабаб готують без шомполів, прямо на золі, бозартму роблять із заготовленого взимку в'яленого м'яса, в раціон входять каша з пшеничної крупи, локшина, хашіл. До азербайджанського наближається харчовий раціон талишів, який в основному молочно-рослинний. У минулому талиші замість хліба вживали круто варений рис (кизме).

Спорт

Азербайджан багатий спортивними традиціями. Тут набули поширення боротьба «гюлеш», шахи, нарди, човган (кінне поло) та інші види спортивних ігор.

Особливо слід відзначити кінні види спорту. З народних кінних ігор найбільш популярні низаки нетум, тат оюну, киз куумай, сюр тат і човган. Низаки нетум, зберігає відношення до бойового мистецтва вершників, в сучасному варіанті виглядає так: вершник на повному галопі повинен підняти з першої стійки спис, завдати удару в лежачу на землі глиняну піраміду, збити списом м'яч на другій стійці, кинути спис у кільце, підняти гранату з третьої й також кинути її в кільце. Гра пап оюну носить скоріше жартівливий характер: п'ять вершників, серед яких одна дівчина, прагнуть зняти з голови суперників папаху, зберігши свою (папаху з голови дівчини при цьому знімати не можна).

Кіннотники в національному одязі під час фестивалю Новруз в Баку

Гра киз куумай (наздожени дівчину) виглядає так: джигіт і його суперниця скачуть на 400 метрів, якщо вершнику (який стартує трохи пізніше) вдається наздогнати дівчину, він отримує право обійняти і поцілувати її на скаку, на зворотному ж шляху дівчині доведеться наздоганяти джигіта, наздогнавши якого, вона нагороджує його важкими ударами батога. Гра сюр-тат дещо нагадує баскетбол: дві команди грають хутряний папахою, а на краях майданчика встановлюються дві жердини з кільцями; мета гри закинути більшу кількість разів папаху в кільце супротивника (що впала на землю папаху можна піднімати лише, не злазячи з коня).

Широко культивувалася в Азербайджані одна з різновидів древньої гри човган (прабатька кінного поло): тут також дві команди з допомогою спеціальних ключок прагнуть загнати м'яч у ворота суперників; у азербайджанських кіннотників ключки нагадують чабанську ярлигу. В азербайджанських кінних іграх особливо успішно використовуються коні місцевих порід — карабаські і делібозькі. Останнім часом стали популярні також коні терської породи і . В Азербайджані човган є національним видом спорту. У 2013 році човган, традиційна верхова гра на карабаських конях в Азербайджані, від Азербайджану була внесена в список нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони.

Улюбленим видом спорту в Азербайджані є боротьба гюлеш, зберегла свої типові національні особливості. У гюлеша є елементи, спільні з вільною боротьбою, з самбо та іншими видами боротьби, але багато в ній і самобутніх типових особливостей. Тут широко застосовуються захоплення за ноги і шаровари, допускаються підніжки, підсічки, млин, кидки; забороненими вважаються тільки захоплення за горло і удари нижче живота, кидання на килим противника, не слідуючи за ним, викручування рук, ніг і пальців, подвійний захоплення ззаду, поштовхи головою. Перед початком боротьби пехлевани вітають один одного на середині килима, а потім танцювальними кроками направляються в протилежні кути килима. При цьому вони виконують рухи руками: однією рукою вони проводять вгору і назад, а інший — вниз і назад, потім навпаки. Пізніше борці, прийнявши упор лежачи, по 3-4 рази поперемінно згинають і розгинають кожну руку. Боротьба починається відразу після того, як за свистком судді борці, вийшовши на середину килима, подадуть один одному руки і тричі штовхнуться плечима. Боротьба проходить з музичним супроводом, під музику таких народних інструментів, як нагару і зурна.

Свята і пам'ятні дні

Один з атрибутів свята Новруз — хонча з солодощами, фарбованими яйцями й запаленими свічками

Серед свят, що відзначають в Азербайджані, слід назвати Новорічне свято (1 і 2 січня), Міжнародний жіночий день (8 березня), День перемоги над фашизмом (9 травня), День Республіки (28 травня), День національного порятунку азербайджанського народу (15 червня), День Збройних сил Азербайджанської Республіки (26 червня), День Державної Незалежності (18 жовтня), День Державного прапора Азербайджанської Республіки (9 листопада), День Конституції (12 листопада), День національного відродження (17 листопада), День солідарності азербайджанців всього світу (31 грудня), Новруз — п'ять днів, Курбан-байрам — два дні, Рамазан-байрам — два дні. Дні, коли проходять ці свята (окрім Дня незалежності, Дня національного відродження та Дня Конституції), робочими днями не вважаються. Слід також зазначити, що з 2006 року діє правило, за яким, якщо святковий день збігається з вихідним днем, то наступний день вважається неробочим.

Одним з найулюбленіших свят в Азербайджані є Новруз. Свято в країні триває майже тиждень. Люди відзначають весняне рівнодення, яке символізує оновлення природи. У дні свята проводяться народні гуляння, свята, своє мистецтво показують канатохідці, борці змагаються в силі, на площах розігруються вистави, серед яких широко поширений комічний «Кос-Коса». З настанням вечора на вулицях спалахують вогнища, очищувальне полум'я яких, як кажуть у народі, пожирає зло і всі недуги. Так, люди, взявшись за руки, танцюють навколо вогнища, а потім стрибають над багаттям і кажуть: «ми всі свої проблеми кидаємо в цей вогонь». В останній вівторок перед Новрузом діти стукають у двері сусідських будинків, кладуть шапки біля порога і ховаються; господарі ж цих будинків повинні повернути шапки з святковими ласощами. У дні свята В будинках готуються різні страви, серед яких присутні плов, шекербура, пахлава, гогал тощо. У Новруз існує також звичай фарбувати яйця і бити їх один про одного. Вирощується семяні, для чого береться і замочується жменя пшениці. На стіл ставляться палаючі свічки, прикрашається хонча. За традицією, кожен по можливості повинен справляти свято вдома, серед членів своєї сім'ї. У 2009 році Новруз від ряду країн, включаючи Азербайджан, був включений ЮНЕСКО в список нематеріальної культурної спадщини людства.

Щорічно в Азербайджані в дні збору гранату неофіційно відзначається свято гранату. В дні свята у місті Гейчай, що вважається центром вирощування гранату в Азербайджані, проводяться виставки, де садівники демонструють різні сорти граната, гранатові соки, варення тощо. З 2000 року в місті Баку, в пам'ять про колишнього президента країни Гейдара Алієва, проводиться свято квітів, що починається 10 травня, у день народження Гейдара Алієва і триває кілька днів. Традиційно в дні свята у парку імені Гейдара Алієва перед Центральним банком Республіки виставляються барвисті композиції з завезених у країну рідкісних квітів.

Серед релігійних свят, що відзначаються в країні на державному рівні слід назвати Курбан-байрам — день жертвопринесення, і Рамазан-байрам, день завершення 30-денного посту. На державному рівні Рамазан відзначається з 1993 року.

20 січня відзначається в країні як День всенародної скорботи. Цього дня згадують жертв Чорного січня, коли в ніч з 19 на 20 січня 1990 року в Баку під час придушення політичної опозиції підрозділами Радянської Армії загинули більше сотні мирних жителів міста. В пам'ять про ці події тисячі людей відвідують Алею шахідів, де були поховані жертви трагедії, і підносять квіти на їхні могили. Особи, які приїжджають в Азербайджан з офіційним візитом, також відвідують Алею шахідів.

Жертви Ходжалинської різанини поминаються 26 лютого. Міллі Меджліс Азербайджану оголосив цей день «Днем геноциду Ходжали». Щороку 26 лютого о 17.00 годині хвилиною мовчання в Азербайджані вшановується пам'ять жертв Ходжали. З 1998 року на державному рівні 31 березня відзначається як «День геноциду азербайджанців». Цього дня вшановуються жертви кривавих подій, які відбулися в березні 1918 року в Баку і Бакинської губернії.

Неофіційно відзначається Ашура — день спомину мусульмани-шиїтами, що становлять більшу частину населення країни, імама Хусейна, що загинув мученицькою смертю у 680 році в Кербелі. У ці дні проводяться жалобні церемонії.

Примітки

1. . Архів оригіналу за 14 березня 2013. Процитовано 26 квітня 2017.
2. The Grove Encyclopedia, 2009.
3. Рамиз Мехтиев.
4. Л. С. Бретаницкий, Б. В. Веймарн. Очерки истории и теории изобразительных искусств. Искусство Азербайджана. 1976
5. К.
6. . Архів оригіналу за 8 грудня 2010. Процитовано 5 квітня 2022.
7. Пліній Старший
8. Страбон. География 11, 4, 6)
9. . История Ширвана и Дербенда X-XI веков. — М. : Издательство восточной литературы, 1963. — С. 35-36.
10. . Архів оригіналу за 5 грудня 2010. Процитовано 26 квітня 2017.
11. История древнего мира в 3 тт. Т.3. М., 1989, стр. 287
12. Тревер К. В. Очерки по истории и культуре Кавказской Албании IV в. до н. э. – VII в. н. э. (источники и литература). — М.-Л., 1959. — С. 295.
13. Т. А. Майсак. К публикации кавказско-албанских палимпсестов из Синайского монастыря Вопросы языкознания. 2010. № 6. стр. 2
14. . Архів оригіналу за 25 лютого 2021. Процитовано 26 квітня 2017.
15. Всеобщая история искусств", т.2, М., 1961, стр. 105.
16. . Архитектурные связи Кавказской Албании и Армении // Ист.-филол. журн. — 1977. — № 1. — С. 82.
17. . Архів оригіналу за 28 квітня 2015. Процитовано 26 квітня 2017.
18. C.E. Bosworth, «Ildenizids or Eldiguzids», Encyclopaedia of Islam, Edited by P.J. Bearman, Th. Bianquis, C.E. Bosworth, E. van Donzel and W.P. Heinrichs et al., Encyclopædia of Islam, 2nd Edition., 12 vols. with indexes and etc., Leiden: E. J. Brill, 1960—2005.
19. . Архів оригіналу за 22 березня 2022. Процитовано 5 квітня 2022.
20. (Большая советская энциклопедия) : [в 30 т.] / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — Москва : Советская энциклопедия, 1969—1978.
21. Валентин Крапива. Парни из Баку. В игре и вне игры. — С. 16. — 110 с.
22. А. В. Саламзаде. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Архитектура / Под редакцией Б.А.Гарданова, А.Н.Гулиева, С.Т.Еремяна, Л.И.Лаврова, Г.А.Нерсесова, Г.С.Читая. — Народы Кавказа: Этнографические очерки : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 175.
23. Шамиль Фатуллаев. Градостроительство Баку XIX—начала XX веков / Под ред. проф. В. И. Пилявского. — Ленинград : , 1978. — 215 с.
24. Заур Ализаде. Первый азербайджанский профессиональный скульптор - Зейнал Абдин Алиев // газета. — «Зеркало», 04.07.2009.
25. З. А. Кильчевская, А. Ю. Казиев, Н. А. Верещагин. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Азербайджанцы. Ремёсла и промыслы. Ковроделие. — Народы Кавказа: Этнографические очерки : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 92—95.
26. . Архів оригіналу за 18 жовтня 2016. Процитовано 26 квітня 2017.
27. Carpets are still made today in Daghestan, Georgia and Armenia, but the real home of Russian Caucasian carpets remains Azerbaijan and the skills and ideas of Azerbaijanian weavers are felt throughout the Caucasus.
28. Исаев М. Д. Ковровое производство Закавказья. — Тифлис, 1932. — стр. 104.
29. . Народное декоративное искусство Закавказья. — Государственное архитектурное издательство Академии архитектуры СССР, 1948. — С. 84. — 173 с.
30. Рональд Григор Сюні (Ronald Grigor Suny).
31. Г. А. Гулиев. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Таты. —  : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 181-186.
32. З. А. Кильчевская, А. Г. Трофимова. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Азербайджанцы. Одежда и украшения. —  : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 121-127.
33. Traditional art and symbolism of Kelaghayi, making and wearing women's silk headscarves [ 5 листопада 2015 у Wayback Machine.] // Офіційний сайт ЮНЕСКО.
34. Н. 
35. Баку, губернский город // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)(рос.)
36. Savory, Roger (2007). . Cambridge University Press. с. 213. ISBN . Архів оригіналу за 27 травня 2013. Процитовано 26 квітня 2017. qizilbash normally spoke Azari brand of Turkish at court, as did the Safavid shahs themselves; lack of familiarity with the Persian language may have contributed to the decline from the pure classical standards of former times
37. Mazzaoui, Michel B. (2002). Islamic Culture and Literature in Iran and Central Asia in the early modern period. . Cambridge University Press. с. 86—87. ISBN . Архів оригіналу за 27 травня 2013. Процитовано 26 квітня 2017. Safavid power with its distinctive Persian-Shi'i culture, however, remained a middle ground between its two mighty Turkish neighbors. The Safavid state, which lasted at least until 1722, was essentially a "Turkish" dynasty, with Azeri Turkish (Azerbaijan being the family's home base) as the language of the rulers and the court as well as the Qizilbash military establishment. Shah Ismail wrote poetry in Turkish. The administration nevertheless was Persian, and the Persian language was the vehicle of diplomatic correspondence (insha'), of belles-lettres (adab), and of history (tarikh).
38. Гасанлы Дж. П. Хрущёвская «оттепель» и национальный вопрос в Азербайджане (1954-1959). — Флинта, 2009. — С. 175—177. — .
39. Совыет Юнион. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик, конституции (Основные Законы) Союзных Советских Социалистических Республик. — 1978. — С. 278.
40. . Информационное Агентство "The First News". 01 августа 2009. Архів оригіналу за 4 вересня 2009. Процитовано 26 квітня 2017.
41. Михаил Алексеев, К.И. Казенин, Мамед Сулейманов. Дагестанские народы Азербайджана: политика, история, культур. — М. : Европа, 2006. — .
42. Михаил Алексеев, К.И. Казенин, Мамед Сулейманов. Дагестанские народы Азербайджана: политика, история, культур. — М. : Европа, 2006. — .
43. Михаил Алексеев, К.И. Казенин, Мамед Сулейманов. Дагестанские народы Азербайджана: политика, история, культур. — М. : Европа, 2006. — 83 с. — .
44. «Китаби деде Коркуд» // Большая советская энциклопедия : в 30 т. / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.)
45. А — Гонг : ( )[рос.]. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973. — 1072 ствп. — (Энциклопедии. Словари. Справочники : Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш ; 1973—1982, т. 1). (рос.)
46. «Азербайджанские сказки, мифы, легенды». Библиотека азербайджанской литературы в 20-ти томах. Азербайджанское Государственное Издательство. Баку, 1988 год.
47. Samir Kazymoghlu. Türk toplulukları edebiyatı. — Ecdâd Yayım Pazarlama, 1994. — Т. 1. — С. 62.
48. Haluk İpekten. Fuzulî. — Sevinc̣ Matbaasi, 1973. — С. 9. — 163 с.
49. Azeri Literature in Iran. Encyclopædia Iranica. Архів оригіналу за 27 серпня 2011. Процитовано 26 квітня 2017.
50. Х. Араслы. Кишери // Краткая литературная энциклопедия. — Советская энциклопедия, 1962. — Т. 3. — С. 522.
51. Хабиби // Большая советская энциклопедия : в 30 т. / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.)
52. Peter Rollberg. The modern encyclopedia of Russian and Soviet literature (including Non-Russian and Emigre literatures) / Edited by Harry B. Weber. — Academic International Press, 1987. — Т. 8. — С. 76.
53. . Литература народов СССР: хрестоматия для высших учебных заведений. — 3. — Просвещение, 1971. — Т. 1. — С. 89.
54. . ФЭБ "Русская литература и фольклор". Архів оригіналу за 9 жовтня 2006. Процитовано 26 квітня 2017.
55. . ФЭБ "Русская литература и фольклор". Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 26 квітня 2017.
56. (Большая советская энциклопедия) : [в 30 т.] / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — Москва : Советская энциклопедия, 1969—1978.
57. Г. Ахмедов. Ахундов // Российская педагогическая энциклопедия. — М. : Большая Российская Энциклопедия, 1993. — Т. I. — С. 67. — .
58. М. Ф. Ахудов. Избранные произведенияю. — Б. : , 1987. — С. 14.
59. . ФЭБ "Русская литература и фольклор". Архів оригіналу за 14 травня 2007. Процитовано 26 квітня 2017.
60. Асланов А. М. Азербайджанский язык в орбите языкового взаимодействия (Социально-лингвистическое исследование). — Баку : Элм, 1989. — С. 71—72. — .
61. Михаил Алексеев, Казенин К. И., Мамед Сулейманов. Дагестанские народы Азербайджана: политика, история, культур. — М. : Европа, 2006. — С. 77—78. — .
62. Айдин Балаєв (2010). (PDF) (рос.). Международный Азербайджанский Журнал IRS-Наследие. Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 26 квітня 2017.
63. Государственные языки в Российской Федерации: Энциклопедический словарь-справочник. — М. : Academia, 1995. — С. 143. — .
64. Аллахверди Агарзазаде. Talış poeziyasının günəşi - Zülfüqr Əhmədzadə (Pensəj) // Tolışi sədo : газета. — Январь 2010. — No 2(110). — S. 7.
65. Four new items inscribed on UNESCO's Representative List of the Intangible Cultural Heritage of Humanity [ 7 лютого 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
66. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 3 лютого 2014. Процитовано 26 квітня 2017.
67. Азербайджанская Советская Социалистическая Республика // Большая советская энциклопедия : в 30 т. / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.)
68. . Архів оригіналу за 5 листопада 2015. Процитовано 26 квітня 2017.
69. Музыкальная энциклопедия / Гл. ред. Ю. В. Келдыш. — А — Гонг. : Советская энциклопедия, 1973. — Т. 1. — 1072 стб. с илл. с.
70. Большая Советская Энциклопедия / Гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — А — Ангоб. : Советская энциклопедия, 1969. — Т. 1. — 608 стр., илл.; 47 л. илл. и карт, 1 отд. л. табл. с.
71. Betty Blair. (Winter 1999). . Azerbaijan International. Архів оригіналу за 27 травня 2016. Процитовано 26 квітня 2017.
72. Михаил Алексеев, Казенин К. И., Мамед Сулейманов. Дагестанские народы Азербайджана: политика, история, культур. — М. : Европа, 2006. — С. 77. — .
73. К. А. Касимов. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Азербайджанцы. Народное творчество. Народные танцы. — Народы Кавказа: Этнографические очерки : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 161—163.
74. Т. Ф. Аристова. Курды Закавказья / Главная редакция восточной литературы. — Москва : Наука, 1966.
75. Михаил Алексеев, Казенин К. И., Мамед Сулейманов. Дагестанские народы Азербайджана: политика, история, культур. — М. : Европа, 2006. — С. 86. — .
76. . Архів оригіналу за 21 травня 2017. Процитовано 26 квітня 2017.
77. . Архів оригіналу за 9 березня 2011. Процитовано 26 квітня 2017.
78. . Архів оригіналу за 31 жовтня 2013. Процитовано 26 квітня 2017.
79. БСЭ. Азерб. ССР. Театр и кино. стр. 479
80. Weekly news bulletin, Вып. 1-6, 1928, p. 92:
81. . Архів оригіналу за 9 березня 2011. Процитовано 26 квітня 2017.
82. Һаҹыбабабәјов Гасымбәј. — Азербайджанська радянська енциклопедія : Головна редакція Азербайджанської радянської енциклопедії, 1987. — Т. 10. — С. 146.
83. . Лоскутное одеяло. — , 2001. — С. 382. — 527 с.
84. . Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 26 квітня 2017.
85. Михаил Алексеев, Казенин К. И., Мамед Сулейманов. Дагестанские народы Азербайджана: политика, история, культур. — М. : Европа, 2006. — С. 74. — .
86. Кино.^{[недоступне посилання з червня 2019]}
87. . Архів оригіналу за 2 серпня 2017. Процитовано 26 квітня 2017.
88. И. М. Джафарзаде, Р. И. Бабаева, М. И. Атакишиева. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Азербайджанцы. Семья и семейный быт. —  : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 131—142.
89. Р. И. Бабаева, М. И. Атакишиева. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Азербайджанцы. Пища. —  : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 127—131.
90. З. И. Ямпольский, В. П. Кобычев. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Удины. —  : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 197.
91. Г. А. Гулиев. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Народы «шахдагской группы». —  : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 199—202.
92. А. Г. Трофимова. Народы Азербайджанской Советской Социалистической Республики. Талыши. —  : Издательство Академии наук СССР, 1962. — Т. 2. — С. 187—194.
93. Георгий Заплетин, Гюльнара Ширинзаде. Русские в истории Азербайджана. — Ганун, 2008. — 366 с.
94. История Азербайджана / Под редакцией Дж. Кулиева. — Баку : Элм, 1979. — С. 65. — 302 с.
95. В. Парфенов. Кавказские национальные конные игры. — HORSE.RU, 2004.
96. David C. King. (2006). Cultures of the World. Azerbaijan. Marshall Cavendish. с. 108. ISBN .
97. . Архів оригіналу за 11 грудня 2013. Процитовано 26 квітня 2017.
98. И. Васьянов. Гюлеш - национальная азербайджанская борьба. — журнал : Физкультура и спорт, 1951.
99. . Архів оригіналу за 1 травня 2011. Процитовано 26 квітня 2017.
100. . Архів оригіналу за 17 травня 2017. Процитовано 26 квітня 2017.
101. Рафаэль Гусейнов. Азербайджанский Новруз. — журнал «İRS», 2004. — № 3. — С. 16.
102. . Архів оригіналу за 15 травня 2017. Процитовано 26 квітня 2017.

Посилання

• Ґошма // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 250.
• Encyclopaedia of Muslim world. Taru Bahl, M.H. Syed
• The World Encyclopedia of Contemporary Theatre: Europe. Don Rubin
• Azerbaijan // The Grove Encyclopedia of Islamic Art and Architecture. — Oxford University Press, 2009. — Т. II. — С. 239. — .