У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна Українська музика журнал Украї нська му зика починає власний відлік

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Українська музика (журнал).

Украї́нська му́зика починає власний відлік із IX століття нашої ери — часів становлення Київської Русі і у своєму розвитку охоплює переважно всі види музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Нині (2020-і) українська музика в її різноманітності, звучить в Україні та далеко за її межами, вона й надалі розвивається в народній та професійній традиціях, і є предметом вивчення науковців.

Українська народна музика

Докладніше: Українська народна музика

Початковий період розвитку

Музичність та співучість є одними з характерних рис українців, музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком XX тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (XI століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи та лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове розмаїття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та .

Загалом первісне музикування мало синкретичний характер — пісня, танець і поезія були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби.

У первісній грі починають виділятися солісти, заспівувачі; розвиваючись, диференціюються елементи музично виразної мови. Речитація на одному тоні ще без чіткої розміреності інтервальних ходів (низхідний глісандуючий рух первісної мелодії близькими, частіше всього, сусідніми звуками) приводить до поступового розширення звукового діапазону: закріплюються кварта і квінта як природні межі підвищення і зниження голосу, а тим самим як опорні для мелодії інтервали і їх заповнення проміжними (вузькими) ходами.

Цей процес, що відбувався в найдавніші часи, і був тим джерелом, з якого виникла народна музична культура. Він поклав початок формулюванню музичних систем, які в подальших історичних умовах, унаслідок своєрідності, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.

Народнопісенна творчість

Докладніше: Українські народні пісні

Про становлення народної пісні, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.

Самобутній національний стиль найбільш повно представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.

У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів із вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. У ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро трепетливому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.

Жанрове розмаїття української пісні

«Ой у полі древо...»

лірична, виконує ансамбль «Древо»

При проблемах гляньте в .

«Володар, одчиняй ворота»

веснянка, виконує

При проблемах гляньте в .

«Ой, там на морі, на синьому»

веснянка, виконує

При проблемах гляньте в .

«На Івана, на Купайла»

купальська, виконує

При проблемах гляньте в .

За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найтиповішими жанрами української пісні є:

Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та інші.
Родинно-обрядові та побутові — весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та інше.
Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;
Козацькі пісні
Історичні пісні і думи
Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;
Ліричні пісні та балади.

Думи та історичні пісні

Докладніше: Дума

У XV–XVI століттях історичні думи та пісні стають одним із найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:

«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».

Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим — «славослів'я» (возвеличення). У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.

Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псалмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу.

Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Буря на Чорному морі», «Маруся Богуславка» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648—1654 років, велике місце приділене народним героям — Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум — про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.

Козак Мамай з бандурою — символ співучої душі українського народу

Уже в XIV–XVII та XVIII ст. українські музиканти уславилися за межами України. Їхні імена можна знайти в літописах тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів. Найвидатніші давні кобзарі — Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та інші.

З метою захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства, співацькі цехи, які мали свої статути. Особливого розвитку ці братства досягають у XVII–XVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XX ст. до жорстокого знищення радянською владою.

Інструментальний фольклор та народні інструменти

Див. також: Українські народні інструменти

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та охоплює духові, струнні та ударні інструменти. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (так звана троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, , ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, , дримба та ін.

Під час молитов у побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.

У часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, як-от скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столоподібні гусла, цитру, торбан. Під їхній акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

Український фольклор у творчості професійних та аматорських колективів

У XX столітті до українського фольклору звертались численні професійні та аматорські колективи України, створювались ансамблі також і в емігрантських колах закордонних країн. Визначною стала особливість представлення фольклорних традицій у формах академічного музикування.

Перший оркестр українських народних інструментів, 1928

Так, на початку XX ст. український ансамбль етнічної музики на чолі з з Філадельфії здобув популярність у США. Українські традиції були зберігаються у творчості таких українсько-американських музикантів з Нью-Йорка, Клівленда, Детройта, як Зіновій Штокалко, Григорій Китастий, Юліян Китастий, Віктор Мішалов та ін.

В радянській Україні протягом століття було створено чимало колективів, що спеціалізувалися на виконаннях обробок українських народних пісень і танців, а також творах українських композиторів у подібній стилістиці — це українські оркестри народних інструментів, ансамблі пісні і танцю, народні хори тощо. Так, 1922 року був організований Перший оркестр українських народних інструментів, 1939 — Гуцульський ансамбль пісні і танцю 1943 — народний хор Верьовки, 1951 — Ансамбль танцю України.

Українська народна пісня лягла в основу творів багатьох українських композиторів. Найвідоміші обробки українських пісень належать М. Лисенку та М. Леонтовичу, значний внесок у дослідження та збирання народної творчості внесли вітчизняні фольклористи — Ф. Колесса та К. Квітка.

З 1980-х років спостерігається зростання інтересу до автентичних форм народного музикування. Першопроходцями цього напрямку вважається заснований 1979 року гурт «Древо», очолюваний професором Київської консерваторії Є. Єфремовим. У 2000-ні роки в Україні виникають такі фестивалі етнічної музики Країна мрій та Шешори, де народна музика звучить як в автентичному виконанні, так і у різноманітних обробках у рок- чи поп-напрямків. Серед сучасних гуртів автентичного співу «Божичі», , «Буття», етнічні мотиви використовують гурти «Тартак», «Воплі Відоплясова», «Мандри», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт», оригінальне нашарування етнічних елементів пропонує гурт «ДахаБраха».

Становлення класичної музики

Про професійне музичне мистецтво східнослов'янських племен існують відомості з часів Русі. З прийняттям християнства у кінці X століття на теренах України з'являється церковний спів, що формувався під впливом візантійської та української народної музики. У XII—XVII ст. в православних церквах поширився одноголосний «знаменний спів», що мав значний вплив і на творчість композиторів пізнішої епохи.

XVII — XVIII століття

В епоху бароко, на зміну одноголосному знаменному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) — першої музично-теоретичної праці, де пояснюється суть нової нотної системи, теорія партесного співу та партесної композиції. Серед сучасників Миколи Дилецького відомим українським композитором був також Симеон Пекалицький, що працював у Львові та Москві. Серед київських композиторів-партесників першої половини XVIII століття відомими були Іван Домарацький та . Партесний стиль як стиль епохи проіснував приблизно до середини XVIII століття, коли йому на зміну прийшов класицистичний жанр хорового концерту у творчості Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя та інших композиторів другої половини XVIII — початку XIX століття.

Важливою подією цього часу стало відкриття у 1632 році Києво-Могилянської академії, де викладались також і музичні предмети. Її вихованці популяризували вертеп, а пізніше — канти. Серед випускників Академії — багато українських митців, зокрема Григорій Сковорода, Артемій Ведель.

Світська професійна вокальна і інструментальна музика, що існувала в поміщицьких маєтках, військових частинах, з 17 століття розвивається в містах. Створюються музикантські цехи, при магістратах — оркестри, капели. На основі народнопісенних і кантових традицій в 18 — початку 19 ст. поширюється пісня-романс на вірші різних поетів. Один із перших її авторів — Г. С. Сковорода ввів у пісенний жанр цивільну, філософську й ліричну тематику.

Надзвичайно важливе значення в українській музичній культурі XVIII століття відіграла створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. Після закінчення Глухівської школи Бортнянський та Березовський продовжували своє навчання в італійських музичних школах, що були центрами тогочасної європейської музики.

Д. Бортнянський. Концерт «Да воскреснет Бог»

При проблемах гляньте в .

Д. Бортнянський. Танок фурій з опери «Алсід»

При проблемах гляньте в .

М.Березовський. Концерт «Не отвержи мене»

При проблемах гляньте в .

Поєднання традицій партесного співу і сучасних технік європейського письма обумовило унікальність творчості цих композиторів. Ставши придворним капельмейстером у Петербурзі, а з 1796 року — керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи, Бортнянський значно вплинув і на розвиток російської музичної культури. Він був також першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком.

XIX — початок XX століття

XIX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано з ростом національної свідомості європейських народів, що знаходилися під владою імперій. Слід за польською та російською постає й українська національна композиторська школа.

За прикладом українських письменників та поетів, професійні музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їхніх авторів — І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.

Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). На заході України в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький, С. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.).

Основоположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, у тому числі Т. Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка).

М. Лисенко. «Боже Великий, Єдиний»

При проблемах гляньте в .

М. Лисенко. Кантата «Б'ють пороги»

При проблемах гляньте в .

М. Леонтович. «Щедрик»

При проблемах гляньте в .

Послідовниками творчих принципів Лисенка стали М. М. Аркас, , М. М. Колачевський, В. І. Сокальський, П. І. Сениця, І. І. Рачинський, К. Г. Стеценко, Я. С. Степовий, М. Д. Леонтович, Д. В. Січинський, Я. О. Лопатинський, С. Ф. Людкевич, О. І. Нижанківський та інші композитори.

Широке поширення одержує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри у Києві (1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах.

Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відзначити творчість Петра Чайковського, що походив із відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, ряд творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички».

Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х — це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». Українські коріння має також Ігор Стравинський, значна частина його ранніх творів була написана в Устилузі на Волині.

На початку XX століття всесвітню славу здобули плеяда українських виконавців. Це — співачка Соломія Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М. Е. Менцинський, О. П. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент О. О. Кошиць, за межами України стали відомі хорові обробки М. Д. Леонтовича.

Початок звукозапису

Перші грамплатівки зі співом українською мовою були випущені у 1899 році фірмою «Еміль Берлінер» в Лондоні. Записи зроблені під час гастролей російського хору С. Медвєдєвої. Один запис мав назву «Чорнохмари», ймовірно, це був дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм», інша платівка — пісня «Сонце низенько». На теперішній час ці записи невідомі. У 1900 році «Еміль Берлінер» записав ще сім українських платівок. У Львові у 1904—1905 роках зроблено записи українських пісень у виконанні Г. А. Крушельницької, а у 1909 році — Ф. М. Лопатинської.

У 1908—1909 роках Лесею Українкою була організована етнографічна експедиція по Лівобережжю, до складу якої увійшли Ф. М. Колесса, О. Г. Сластіон та О. І. Бородай. Під час експедиції зроблені записи на фонограф пісень та дум у виконанні народних кобзарів. До 100-річчя Лесі Українки у 1971 році ці записи були відреставровані та випущені у вигляді платівки «Леся Українка з думою і піснею народа», на якій є й голос самої поетеси.

В Києві у 1909—1911 роках працювала студія звукозапису «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», серед перших записів якої (липень 1909) був П. І. Цесевич, вірогідно й інші українські виконавці (каталоги студії не збереглися). Особливо цікаві 11 записів сопрано О. Д. Петляш у фортепіанному супроводі М. В. Лисенка. Три платівки з цієї серії були знайдені та нині знаходяться у фондах будинку-музею М. В. Лисенка, на них записані пісні «Ґандзя» — «Лугом іду, коня веду», «Віють вітри» — «Карі очі» та «Ой казала мені мати» — «Не вернувся з походу». У Києві працювала тільки студія, а виготовлялися ці платівки в Берліні.

З 1911 року в Києві працювала фірма грамзапису «Екстрафон», яка вперше на території України почала виготовляти грамплатівки на місці. Першими українськими платівками, виготовленими в Києві були записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Гуляв чумак на риночку», «Ой, летіла горлиця», ²Ой, ходила дівчина, «Закувала та сива зозуля» та іншими, усього 7 пісень; тенору І. Є. Гриценко — «Сонце низенько», «У гаю, гаю» на слова Т. Г. Шевченка, « Дивлюсь я на небо та інші», усього 6 пісень; 6 пісень О. Д. Петляш. Ці записи зроблені були раніше, студією «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». У 1912 році «Екстрафоном» випущені 10 українських пісень у виконанні хору Я. А. Шкредковського та Н. Нємчинова, 11 — у виконанні квартету Б. П. Гірняка; у 1914 році, до ювілею Т. Г. Шевченка — платівки з піснями на слова поета у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова, Петляш та хору Надєждинського. Записані були такі твори, як «Реве та стогне Дніпр широкий…», «І широку долину…», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море», «Минали літа молодії».

Музична культура Української Держави

Після проголошення незалежності України 1918 року, з'явилася низка художніх колективів. Зростання творчої активності нового покоління українських митців і розквіт таланту вже знаних діячів, припадає на часи Визвольних змагань. Уряд Української Держави відіграв важливу роль на ниві культурної розбудови, зокрема й у галузі музичного мистецтва, про що свідчить Постанова Ради міністрів стосовно призбирування літературних, наукових, артистичних і технічних сил України. Зокрема універсалом Павла Скоропадського 1918 року було засновано Державний симфонічний оркестр України, першим диригентом якого став Олександр Горілий, Українську державну капелу, Перший і Другий Національні хори. Київський оперний театр, що раніше діяв під патронажем Російського музичного товариства, був названий Українським театром драми та опери, значну кількість всесвітньовідомих опер було перекладено українською мовою. Також 1918 року було засновано (Кобзарський хор), що згодом буде відроджений як Державна капела бандуристів.

Українська музика радянської доби

Прихід радянської влади на терени України ознаменувався низкою трагічних подій. 1921 року агентом ВЧК був вбитий Микола Леонтович, а 1928 року було заборонено діяльність товариства його пам'яті. Найстрашніших утрат українське мистецтво зазнало у 1930-ті роки, протягом яких радянською владою було знищено кілька сотень бандуристів, кобзарів і лірників, а 1938 року слід за іншими митцями «розстріляного відродження» був розстріляний музикант і етнограф Гнат Хоткевич.

У той же час радянською владою було відкрито ряд музичних установ у різних містах України. Зокрема, це театри опери і балету в Харкові (1925), Полтаві (1928), Вінниці (1929), Дніпропетровську (1931), Донецьку (1941), організовано хорові, симфонічні колективи. Постановою ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Про перебудову літературно — художніх організацій» було організовано Спілку радянських музик України (згодом — «спілка композиторів»), на яку покладались функції ідеологічного контролю за творчістю композиторів.

1930-ті — 1950-ті роки

Починаючи з другої половини 1930-х років музичне мистецтво радянської України розвивалося переважно у руслі соцреалізму, що став єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва, тоді як митці, що відходили від цього методу піддавались жорсткій критиці й переслідуванням. Зокрема нещадній критиці на пленумах Спілки композиторів піддавалися твори Б. Лятошинського і Л. Ревуцького, причому останній після 1934 року практично припинив творчу діяльність, обмежившись викладацькою та редакторською роботою.

У той же час в Україні виникає масова радянська пісня, одним із перших творців якої став К. Є. Богуславський. У 1930-ті роки з'являються перші опери радянської тематики, зокрема «Щорс» Б. Лятошинського (1930), «Перекоп» Ю. Мейтуса (1937). Пісні, присвячені комуністичній партії та її вождям закріплюються у репертуарах професійних та аматорських колективів.

Вільною від комуністичного диктату до 1939 року лишалось лише музичне мистецтво західної частини України, що до 1939 року входила до складу Польщі. На заході України працювали композитори В. А. Барвінський, С. Ф. Людкевич, А. І. Кос-Анатольський, фольклорист Ф. М. Колесса.

Б. Лятошинський. Соната-балада

При проблемах гляньте в .

В. Верменич «Я славлю Партію»

При проблемах гляньте в .

У повоєнні часи серед видних українських композиторів — Григорій Верьовка, брати Георгія та Платона Майбороди, Костянтин Данькевич, А. Я. Штогаренко та інші. Серед визначних виконавців — український тенор Іван Козловський, широко відомою завдяки виконанню фронтових пісень стала уродженка Харківщини Клавдія Шульженко.

1960-ті — 1980-ті роки

1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Губа. Центральною фігурою в цій групі був диригент Ігор Блажков. Внаслідок розходження з ретроградними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР Члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків. В подальшому кожен із композиторів пішов своїм шляхом у мистецтві, а неформальна група розпалася.

У ці ж роки продовжують працювати композитори Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського. У 1970-ті — 1980-ті роки стають відомими композитори, що розширили традиційну для української музики пізньоромантичну стилістику завдяки новітнім способам європейського модернізму — М. Скорик, Є. Станкович, І. Карабиць, В. Бібік та інші.

Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.

Паралельно із формуванням поп-музики в Західних країнах, в Україні, як і інших радянських республіках досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.

В. Івасюк. «Червона рута»

При проблемах гляньте в .

І. Карабиць Диско-хоровод

При проблемах гляньте в .

Серед композиторів-піснярів цих років також О. І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші. Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проєкти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В. Морозова (1970-ті рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.).

Сучасна музика

Освітні та концертні установи

В Україні історично склалася система освітніх і концертних музичних організацій, значна частина яких перебувають у віданні Міністерства культури і туризму, інші — у віданні місцевих адміністрацій. Зокрема, це:

Театри

оперні театри у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпрі, Донецьку
театри музичної комедії в Харкові та Одесі, а також театр оперети в Києві
Муніципальний оперний театр у Києві
музично-драматичний театр «Дах»

Концертні установи

Національна філармонія та філармонії в усіх обласних центрах України,
Будинки органної та камерної музики у Києві, Дніпрі, Білій Церкві, Львові, та
палаци та будинки культури в багатьох містах України.

Освітні музичні заклади

Підготовку фахових музикантів проводять:

Консерваторії (музичні академії) в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Дніпрі
Музичні факультети у Харківському університеті мистецтв та Київському університеті культури
Музичні училища в різних містах України

Концертні колективи

Станом на 2008 рік в Україні діють 9 національних і 3 державних колективи. З них 11 базуються у Києві, один — в Житомирі та в Одесі:

Окрім того, діє багато муніципальних колективів, колективів при обласних філармоніях, будинках органної та камерної музики тощо.

Музичні спілки

Дві творчі спілки музичного профілю станом на 2008 рік мають національний статус. Це:

Сучасна академічна музика

Значна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом княгині Ольги.

Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «Київ Музик Фест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Володимира Рунчака Нова музика в Україні. У 2009 диригент Роман Кофман започаткував концертну серію «Український авангард» (щорічні концерти Київського камерного оркестру із творами молодих і середнього віку композиторів). У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М. Скорика, «Лісова пісня» В. Кирейка та «Палата № 6» В. Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є. Станковича, ряд балетів О. Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — творами Жанни та Левка Колодубів, В. Рунчака тощо. Класична електронна музика представлена композиціями Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.

Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, , Роман Майборода, Тарас Штонда, Михайло Дідик, Марія Стефюк, Стефан П'ятничко.

В Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В. Горовиця, диригентів — ім. С. Турчака, хорових колективів — ім. М. Леонтовича, співаків — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М. Лисенка та інші.

Андеґраунд

Український рейв з’явився та оформився у щось конкретне наприкінці 90-х і виріс до міжнародного рівня за останні роки. Вже 2007-го, з'явився мем про «Київ — новий Берлін», стосовно нічного культурного життя. Вечірки у Києві були надзвичайно концептуальними: з музичної точки зору головний наголос робився на дуже популярні у той час жанри хауз і транс. Але вистачало там і більш екзотичної, витонченої музики: рідкісного електро, яке крутили зі справжніх вінілових платівок, джанглу, олдскульного хіп-хопу.

З вітчизняного андеґраунду найбільшого поширення набув український блек-метал.

До 2014-го, на півострові Крим, майже 20 років царювала «республіка щастя» під чарівною назвою «КаZантип» — фестиваль танцювальної електронної музики просто неба.

Закордонні ЗМІ про український рейв:

Знаменний допис The Calvert Journal про техно-рейв «Схема» 2015 року. Саме з нього почалась хвиля міжнародного інтересу.
Британський журнал i-d — культове видання про молодіжну культуру, 2016 року створив документальну стрічку «Досліджуючи українську революцію андеґраундного рейву».

«Бідні, але круті»: 2017 року у журналі Political Critique, було оприлюднене дослідження українського постреволюційного рейву.
2020 року, у престижному англійському виданні The Guardian, вийшла стаття про феномен артцентру Closer.

Видавнича справа

В 1990-ті — 2000-ні роки видання й розповсюдження нотно-музичної літератури в Україні переживає скрутні часи. Так, якщо в УРСР обсяг продукції музичного видавництва «Музична Україна» становив від 220 до 280 назв на рік, то на кінець 1990-х впав до однієї-двох, а часом і жодної книжки на рік. Фактично згорнули випуск нотної продукції інші державні видавництва. Суттєво не змінили ситуацію на національному нотному ринку й приватні видавництва, які, через традиційну малотиражність (а отже й фінансову збитковість) нотних видань, друкують лише нотну літературу на замовлення або коштом авторів. У Києві з двох спеціалізованих музичних книгарень не залишилося жодної, а на нотних полицях великих книгарень переважають дидактичні видання, розраховані здебільшого на дітей і аматорів.

На думку експертів така ситуація пов'язана з несприятливим податковим режимом, відсутністю дієвих протекціоністських заходів, та падінням платоспроможного попиту.

Лейбли

У кінці 1990-х — на початку 2000-х в Україні було створено низку музичних лейблів, зокрема (Львів), JRC, Lavina Мusic, Moon Records та Nexsound (Київ), (Тернопіль), (Житомир), (Дніпропетровськ) та інші.

Конкуренцію українським лейблам на вітчизняному ринку становлять основні гравці світового аудіоринку — мейджори Universal, EMI, (Sony/BMG), Warner. 2005 року український ринок музичних носіїв становив близько 10 мільйонів ліцензованих дисків і касет, боротьба з піратством призвела до їх зменшення на українському ринку до 40 % (у країнах Європи їхня частка не перевищує 10—15 %).

Див. також

Примітки

Іваницький, Анатолій (2009). Історичний синтаксис фольклору: Проблеми походження, хронологізації та декодування народної музики. Вінниця: Нова книга. 404 стор. ISBN . ()
. Архів оригіналу за 11 серпня 2019. Процитовано 9 квітня 2009.{{}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title ()
. Архів оригіналу за 1 липня 2007. Процитовано 26 червня 2007.
Герей, Василь. Будівництво каналу:повинність на козацьких кістках. На скрижалях. Процитовано 15 травня 2022.
Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти в Україні. — К., 1980
А. І. Желєзний, с. 51—53
А. І. Желєзний, с. 105—108
Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — Київ : Кий, 1997. — С. 304—305. — .
Гай-Нижник П. Становлення українського театрального мистецтва і питання його оподаткування за Гетьманату 1918 року // Український театр. — 2003. — № 5—6. — С. 10—12. оригіналу за 24 квітня 2016. Процитовано 12 червня 2016.
З 2014 контролюється структурами терористичної організації «ДНР»
. Апостроф (рос.). Архів оригіналу за 11 липня 2021. Процитовано 19 серпня 2021.
. СЛУХ — онлайн-медіа про музику та все, що навколо неї. 25 вересня 2019. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 27 жовтня 2021.
. Red Bull (укр.). Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 21 жовтня 2021.
. Red Bull (укр.). Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.
Fedorova, Anastasiia. . The Calvert Journal. Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.
Staff, i-D. (31 травня 2016). . i-D (англ.). Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.
Steffan, Dennis (2021). Chapter 1 Personalized, De-Ideologized, and Negative? A Longitudinal Analysis of Campaign Posters for German Bundestag Elections, 1949–2017. Visual Politics. Nomos Verlagsgesellschaft mbH & Co. KG. с. 28—49.
Williams, Chris (29 січня 2020). . the Guardian (англ.). Архів оригіналу за 21 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.
culturalstudies.in.ua [ 1 серпня 2014 у Wayback Machine.] Український центр культурних досліджень. Книговидання та преса
. Архів оригіналу за 13 січня 2009. Процитовано 13 грудня 2008.
. Архів оригіналу за 1 березня 2009. Процитовано 1 березня 2009.

Посилання

Дискографія української музики // Українська музична енциклопедія. Т. 1: [А – Д] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2006. — С. 613-614.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Music of Ukraine

Слухати розділ · (інфо)

Цей звуковий файл був створений на основі версії статті від 1 лютого 2009 і не відображає зміни після цієї дати.

Слухати розділ · (інфо)

Цей звуковий файл був створений на основі версії статті від 1 лютого 2009 і не відображає зміни після цієї дати.

Проєкт Поліфонія [ 7 вересня 2019 у Wayback Machine.] — найбільшого відкритого онлайн-архіву українського пісенного фольклору
Василь Барвінський. Музика [ 23 листопада 2008 у Wayback Machine.]
Дмитро Антонович. Українська музика [ 2 липня 2007 у Wayback Machine.]
Історія української музичної культури [ 8 вересня 2015 у Wayback Machine.]
Українське бароко [ 4 травня 2012 у Wayback Machine.]
Сайт «Українська музика та звукозапис» [ 19 грудня 2016 у Wayback Machine.]
В. Д. Шульгіна. Бібліогра́фія музи́чна [ 20 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — .
Українська музика // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко та ін. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — 942 с. — С. 153—154.
Енциклопедії музичні [ 26 грудня 2016 у Wayback Machine.]
Ноти українських композиторів [ 11 серпня 2017 у Wayback Machine.]

Джерела

Міністерство закордонних справ України
Музыкальный энциклопедический словарь. — М. : «Советская энциклопедия», 1990., стаття «украинская музыка»
Ольховський Андрій. Нарис історії української музики. — К.: Музична Україна, 2003.

Література

Архімович Л., Каришева Т., Шеффер Т., Шреєр-Ткаченко О. Нариси з історії української музики, в 2-х томах. — К., 1964.
Берегова О. Інтегративні процеси в музичній культурі України ХХ—ХХІ століть: монографія / Олена Берегова. — К.: Інститут культурології НАМ України, 2013. — 232 с. — Бібліогр.: с. 223—230. — (PDF-файл [ 24 вересня 2016 у Wayback Machine.])
Грінченко М. Історія української музики. — К.: Спілка, 1922. — 278, X с.: портр. — (Серія наукова / Б-ка спілки; № 4). — Бібліогр.: с. I—X.
Грінченко М. Історія української музики. — 2-е вид. — Нью-Йорк: Видання Укр. музичного інституту, 1961. — 192 с. — Бібліогр.: с. 176—186.
Історія української музики в 6-ти томах під ред. М. М. Гордійчук і ін. Т. 1, 2 — К., 1989; т. 3 — К., 1990; т. 4 — К., 1992; т. 5 — К., 2004.
Історія української музичної культури: [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / Лідія Корній, Богдан Сюта. — К. : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2011. — 719, [16] с. : фотогр. — Бібліогр. в кінці глав. — 500 пр. —
Козаренко О. Феномен української національної музичної мови: [монографія] / О. Козаренко ; Наук. т-во ім. Т. Шевченка, Українознавча б-ка НТШ, число 15. — Львів: НТШ, 2011. — 286 с. — Бібліогр.: с. 266—284. —
Корній Л. П. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття: [монографія] / Л. П. Корній. — Київ: Музична Україна, 2018. — 364 с. — .
Корній Л. Історія української музики, част. 1: Від найдавніших часів до сер. XVIII ст.; част. 2: 2 пол. XVIII ст.; част. 3: XIX ст. Київ — Харків — Нью-Йорк 1996, 1998, 2001. 315, 387, 479 c.
Мала українська музична енциклопедія. Упорядник О. Залеський — Мюнхен, 1971.
Муха Антон. Композитори України та української діаспори. — К.: 2004. —
Ольховський Андрій. Нарис історії української музики. — К.: Музична Україна, 2003.
Черепанин М. В. Музична культура Галичини (друга половина XIX — перша половина XX століття): Монографія. — К.: Вежа, 1997. — 324 с.: іл. — Бібліогр.: с. 317—323.
Шульгіна В. Музична україніка: інформаційний і національно-освітній простір: Дис. д-ра мистецтвознавства: 17.00.01 / Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського. — К., 2002.
Щепакін В. М. Музична культура Сходу і Півдня України другої половини ХІХ — початку ХХ століть: європейські виміри: монографія / В. М. Щепакін ; М-во культури України, Харків. держ. акад. культури. — Харків: Панов А. М., 2017. — 479 с. : іл., нот. іл., портр. — Бібліогр.: с. 381—437 (1104 назви). —

Ця стаття належить до Української Вікіпедії.

[1] Іваницький, Анатолій (2009). Історичний синтаксис фольклору: Проблеми походження, хронологізації та декодування народної музики. Вінниця: Нова книга. 404 стор. ISBN . ()

[2] . Архів оригіналу за 11 серпня 2019. Процитовано 9 квітня 2009.{{}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title ()

[3] . Архів оригіналу за 1 липня 2007. Процитовано 26 червня 2007.

[4] Герей, Василь. Будівництво каналу:повинність на козацьких кістках. На скрижалях. Процитовано 15 травня 2022.

[5] Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти в Україні. — К., 1980

[6] А. І. Желєзний, с. 51—53

[7] А. І. Желєзний, с. 105—108

[Рибаков-8] Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — Київ : Кий, 1997. — С. 304—305. — .

[9] Гай-Нижник П. Становлення українського театрального мистецтва і питання його оподаткування за Гетьманату 1918 року // Український театр. — 2003. — № 5—6. — С. 10—12. оригіналу за 24 квітня 2016. Процитовано 12 червня 2016.

[ДНР-10] З 2014 контролюється структурами терористичної організації «ДНР»

[11] . Апостроф (рос.). Архів оригіналу за 11 липня 2021. Процитовано 19 серпня 2021.

[12] . СЛУХ — онлайн-медіа про музику та все, що навколо неї. 25 вересня 2019. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 27 жовтня 2021.

[13] . Red Bull (укр.). Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 21 жовтня 2021.

[14] . Red Bull (укр.). Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.

[15] Fedorova, Anastasiia. . The Calvert Journal. Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.

[16] Staff, i-D. (31 травня 2016). . i-D (англ.). Архів оригіналу за 20 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.

[17] Steffan, Dennis (2021). Chapter 1 Personalized, De-Ideologized, and Negative? A Longitudinal Analysis of Campaign Posters for German Bundestag Elections, 1949–2017. Visual Politics. Nomos Verlagsgesellschaft mbH & Co. KG. с. 28—49.

[18] Williams, Chris (29 січня 2020). . the Guardian (англ.). Архів оригіналу за 21 вересня 2021. Процитовано 17 жовтня 2021.

[19] ulturalstudies.in.ua [ 1 серпня 2014 у Wayback Machine.] Український центр культурних досліджень. Книговидання та преса

[20] . Архів оригіналу за 13 січня 2009. Процитовано 13 грудня 2008.

[21] . Архів оригіналу за 1 березня 2009. Процитовано 1 березня 2009.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна Українська музика журнал Украї нська му зика починає власний відлік

Музика України

Українська народна музика

Початковий період розвитку

Народнопісенна творчість

Жанрове розмаїття української пісні

Думи та історичні пісні

Інструментальний фольклор та народні інструменти

Український фольклор у творчості професійних та аматорських колективів

Становлення класичної музики

XVII — XVIII століття

XIX — початок XX століття

Початок звукозапису

Музична культура Української Держави

Українська музика радянської доби

1930-ті — 1950-ті роки

1960-ті — 1980-ті роки

Сучасна музика

Освітні та концертні установи

Театри

Концертні установи

Освітні музичні заклади

Концертні колективи

Музичні спілки

Сучасна академічна музика

Популярна музика

Андеґраунд

Видавнича справа

Лейбли

Див. також

Примітки

Посилання

Джерела

Література