Праіндоевропе йська релі гія теїстичні уявлення праіндоєвропейців синтез релігії магії та духовної практики приблизні за

Праіндоевропе́йська релі́гія — теїстичні уявлення праіндоєвропейців, синтез релігії, магії та духовної практики, приблизні загальні риси якої вдається відновити шляхом зіставлення релігійно-міфологічного матеріалу різних індоєвропейських народів.

Пантеон

Загальні теорії

Шляхом зіставлення мовного матеріалу і міфів різних індоєвропейських народів французький компаративіст Жорж Дюмезіль прийшов до висновку, що протоіндоєвропейське суспільство функціонально поділялося на три стани- Жрецьке (див. брахмани), військове (див. кшатрії) і землеробське (див. вайш'ї). Кожній касті відповідало особливе божество: скажімо, у жерців це був грізний, але справедливий бог-суддя (Зевс — Юпітер — Одін — Арамазд — Міхр — Мітра — Варуна), у воїнів — бог війни (Тор — Марс — Арес — Ваагн — Індра — Перун — Перкунас), у хліборобів — бог родючості (Фрейр — Квірін — Велес).

Гамкрелідзе та Іванов на противагу теорії Дюмезіля висувають дуалістичний принцип індоєвропейської соціальної організації, який, на їхню думку, відбився в близнюковому культі і в міфі про інцест близнюків, а також у міфі про ворожнечу Пандавів та Кауравів (основний сюжет «Махабхарати»). Крім того, боги подаються розділеними на дві опозиційні групи, що знаходяться разом з тим в родинних стосунках (деви та асури в Індії, деви і Ахура в Ірані, вани та аси в Скандинавії, почасти також олімпійські боги та титани в Греції).

Небесні божества

(Зеландія, XVII століття до н. е.) Відображає властиве індоєвропейцям повір'я в те, що Сонце рухається по небу на колісниці.

За лінгвістичним даними може бути відновлений ряд імен індоєвропейських божеств:

«Бог-отець» (*dyeus ph_ater) — божество ясного неба (індійський Дьяус-пітар, балтійський Діевас, грецький Зевс, римський Юпітер, лувійський Тіваз, хетський Сіу)
Божество грому і бойової дружини (*per(k^w)unos. У різних народів ім'я Громовержця сходить або до назви дуба (Querqus mas) (священного дерева Громовержця), або до дієслова «періщити: бити, ударяти; перти». зближується з цими словами назву «гори».) (хеттський , ведійський Парджанья, балтійський Перкунас, слов'янський Перун, ісландська ).

Особливу теорію висунув Ж. Одрі: на його думку, у індоєвропейців існували божества трьох небес: добрий «білий» бог денного неба, гнівний «червоний» бог ранкової та вечірньої зорі і «чорний» бог ночі. Лінгвісти В. Н. Топоров та В'яч. Вс. Іванов розробили так звану , згідно з якою основною індоєвропейської міфологемою є протистояння Громовержця зі Змієм. Ними відновлюється ім'я основного противника бога-громовержця: слов'янський Велес, литовський , індійські та . З противником богів^{¿якого — Велеса чи Перуна} пов'язаний і ряд асоційованих з водою персонажів, чиї імена включають корінь *dhon (від якого походять назви річок Дон, Дніпро, Дністер, Дунай) — у індоаріїв мати Врітри та , у древніх ірландців , осетинський .

Вдається відновити ряд інших божеств загальноіндоєвропейського пантеону. Серед них особливо чітко викреслюється богиня зорі і літа (* h_aeusos): у грецькій традиції — Еос, у римській — Аврора, у ведичній — Ушас, у балтійській — (порівн. , Ісус, Астарта (Ас-стар), Іштар; див. ще у ЕСУМ — зіставлення з дінд. yānah — шлях, укр. їду).

Хоча ранні дослідники уявляли собі протоіндоєвропейців («арійців») як вогне- чи сонцепоклонників, ці характеристики правильніше відносити тільки до індоіранців. В індоєвропейських мовах граматичний рід Сонця нестійкий. З одного боку, чоловіче сонячне божество роз'їжджає по небу на колісниці ( Сур'ї, колісниця Геліоса, колісниця Ахура-Мазди, індійська вімана). З цією міфологемою пов'язаний і широко поширений символ «Сонячний хрест», що являє собою колесо сонячної колісниці з чотирма спицями. Проте простежується і опозиція Сонця як жіночого начала («мати»), місяць у — як чоловічого начала («батько»). Міфологічний мотив весілля місяця і дочки сонця найкраще зберігся в балтійської міфології, однак зустрічається в одному з гімнів Рігведи і байці Езопа.

Міфологія

Індоєвропейським народам властиві загальні для племен всього світу міфологеми на кшталт світового дерева і нечистого змія. Однак у індоєвропейців світове дерево пов'язане з культом коней (Іггдрасіль — «скакун Одіна» в Скандинавії; ашваттха, від кореня ашва («кінь»; Hyppus) — назва світового древа в Індії).

Існувало уявлення про прабатька людського роду, ім'я якого означало «людина, чоловік» (ведійський Ману, німецький Манн). Прабатько також вважався першим померлим чоловіком, який відкрив дорогу іншим людям в інший світ і став його господарем. Крім того, був поширений міфологічний мотив інцесту божественних близнюків, від яких постало людство (ведійські Яма та Ямі, балтійські і Юмала, пор. у росіян Иван-да-Марья). Мотив принесення першолюдини (первістка) в жертву (скандинавського Іміра чи ведійського Пуруші, пор. подібний сюжет в російській ) йде корінням у праіндоєвропейську старовину. У багатьох традиціях світ створюється шляхом розчленування тіла первісної істоти (камені — з кісток, земля — з плоті). Мотив шлюбу неба і землі (Уран та Гея в Греції, Дьяус та Прітхві в Індії) поширений і за межами індоєвропейської спільності.

Відмінна риса індоєвропейських народів — віра в існування загробного світу, як правило відокремленого від світу живих рікою. При цьому рай, як правило, містився в далеких країнах (острови блаженних), а пекло представляли як холодну порожнину під землею, вхід у яку стереже лютий пес (Кербер — Ґарм).

Дюмезіль вбачав у різних індоєвропейських традиціях рудименти фігури трикстера, найбільш яскраво представлені скандинавським Локі, але також властиві грецькому Гермесу, іранському Аріману, а також ряду індоєвропейських героїв (Одіссеєві греків, осетин, кельтів).

Міфи різних індоєвропейських народів іноді демонструють дивовижну схожість. Так, у багатьох країнах зустрічається міф про вкрадене богом вітру стадо корів (або хмар). Улюблений мотив фольклору індоєвропейських народів — наречені, яких на ложі розділяє оголений меч (див. Дамоклів меч). Дюмезіль зазначав, що в нартському епосі (відображає скіфо-сарматську традицію) є епізод, до дрібниць відповідний кельтській легенді про вручення Володаркою Озера герою меча Екскалібур (детально цей мотив вивчений учнем Дюмезіля Ж. Грісваром).

Видається ймовірним, що праіндоєвропейська релігія допускала існування лісових і польових духів як чоловічої (ельфи, гноми, сатири, ), так і жіночої статі (німфи , русалки, хульдри, апсари).

Культ героїв

У індоєвропейських народів був розвинений культ героїв — чоловіків, наділених незвичайними якостями, які з дитинства виділялися серед рівних собі, а в битвах здобули невмирущу славу. Славити героїв у своїх піснях були покликані бродячі поети (барди, скальди, вітії). Сюжети багатьох героїчних міфів будуються на перипетіях взаємин героя з батьком.

У багатьох індоєвропейських міфах намальований образ непереможного героя, який гине через наявність на його тілі єдиного вразливого місця, як правило, в області ніг (порівн. інь і ян — включення одна в одну протилежностей):

Вразливе місце Ахілла — Ахіллесова п'ята.
Вразливе місце Зігфріда (Пісня про Нібелунгів) — на спині, чим і скористався Гаґен.
Тіло Крішни непереможне, за винятком підошов його ніг, і саме в це місце вражає його фатальна стріла.
В «Шахнаме» тіло Ісфандіяра є невразливим, але Рустам вражає його особливою стрілою в око.
Народжений з заплідненого каменю Сослан був загартований у крижаній воді, молоці вовчиці та розплавленому залізі, але його коліна залишилися незахищеними, і саме по них завдало удару колесо, що відлетіло від колісниці.
У ірландського героя ^[en], настільки жорстка шкіра, що холодна зброя відскакує від неї (саме його ім'я складається з congna 'ріг, роги' + cnes 'шкіра'). Проте невірна дружина вивідала у нього те, що вбити його можна, загнавши розпечені спиці через підошву в гомілку. Приспавши чоловіка, дружина вдається до цього методу.

У багатьох міфах основним подвигом героя є вбивство змія (цей мотив детально вивчений ).

Культ коней

Докладніше: Культ коня

У багатьох індоєвропейських традиціях, і особливо в індоіранській, простежується культ коней. З цим пов'язані кінні жертвопринесення та колісничні поховання, особливо характерні для Андронівської культури. Окремі риси цих ритуалів зберігалися і в пізніший час (еквірії в Римі, ашвамедхи в Індії).

З культом коня пов'язані фігури , які в ряді традицій вважалися синами богині коней. У Греції ці фігури називалися Діоскурами, в Німеччині — , в Індії — Ашвіни, в Литві — синами Дієваса, в Римі їхню роль грали Ромул і Рем (порівн. дволикий Янус), «кінські» імена носять також перші королі Кенту брати та Хорса.

Обряди

Відомості про обряди ініціації і шлюбу в протоіндоєвропейському суспільстві мізерні і суперечливі. У багатьох індоєвропейців був звичай перед ініціацією виганяти хлопців з поселення. Під час перебування в такому загоні юнаки повинні були вести себе «по-чоловічому», тобто нарочито грубо і розперезано, нехтуючи соціальними законами. Ще не до кінця з'ясована роль, яку у цьому відігравав культ собаки або вовка: можливо, супутником юнаки в загоні був пес, чи було прийнято одягатися в вовчі шкури (звідси — пізніші уявлення про перевертнів, луперкалії).

У багатьох індоєвропейських спільнотах існував обряд колективного куштування деякого божественного напою (укр. узливання, див. (вино#вино у культурі)), який дозволяє смертному долучитися до богів з танцями, музикою і піснями. Перед битвою жерці готували напій і роздавали його воїнам, яким він надавав безстрашність і невразливість в бою. У ведичній традиції напій іменується «сома», в іранській — «хаома». У європейських народів споживання галюциногенного напою було замінено ритуальним вживанням пряних алкогольних напоїв (мед на бенкетах і блот у північних народів, вино — на еллінських симпосіях).

В історичні часи людські жертвопринесення були явищем швидше винятковим (у Римі — в розпал війни з Ганнібалом, в Києві — при Володимирі Святославичі^[], в Скандинавії — на блот в Старій Уппсалі), проте досліджені в останні роки кургани Мергелева гряди в Луганської області свідчать про поширення цього обряду серед носіїв Ямної культури. Майже всі індоєвропейські народи в давнину спалювали мертвих на похоронних багаттях, хоча в більш ранній період, мабуть, практикувалася в курганах (за матеріалами Ямної культури — на спині з зігнутими ногами). Нерідко під час похорону приносили в жертву коня померлого і його дружину або наложницю (саті). Могли також приносити в жертву кіз, овець та інших тварин. Археологічні свідчення подібних жертвопринесень є в Греції, у хетів та інших індоєвропейських народів. Подібний звичай відомий в гробницях Катакомбної культури: так, в одному чоловічому похованні було знайдено близько сорока кінських черепів. Слідом за похованням відбувалися та тризна.

Міфології окремих індоєвропейських народів

Див. також

Індоєвропейські мови
Праіндоєвропейська мова
Одомашнення
Індоєвропеїстика
Індоєвропейці
Велес, Плеяди, Волосожари (яп. субару (昴) — зоряні сутності)
Тертерійські таблички

Примітки

Элиаде М. Трехсоставная индоевропейская идеология // История веры и религиозных идей. Том первый. Глава VIII. § 63. [ 22 лютого 2012 у Wayback Machine.]
Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тб., 1984. с.776—779
Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тб., 1984. С. 791—793.

Посилання

[1] [ 21 грудня 2021 у Wayback Machine.]

Робертсон Д.С., Маккормік А.Д. Кафири Гіндукуша. Лондон, Лоуренс і Буллен, лтд., 1896 р.

Вяч. Вс. Иванов. В. Н. Топоров. ИНДОЕВРОПЕЙСКАЯ МИФОЛОГИЯ. Мифы народов мира: Энциклопедия. М., 1980. - Т. 1. - С.527-533. [ 31 жовтня 2014 у Wayback Machine.]
В.Н.Топоров. ВЕДИЙСКАЯ мифология. Мифы народов мира: Энциклопедия. М., 1980. - Т. 1. - С.220-226. [ 4 листопада 2013 у Wayback Machine.]

[1] Элиаде М. Трехсоставная индоевропейская идеология // История веры и религиозных идей. Том первый. Глава VIII. § 63. [ 22 лютого 2012 у Wayback Machine.]

[2] Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тб., 1984. с.776—779

[3] Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тб., 1984. С. 791—793.