Кримське ханство

Кри́мське ха́нство, або Кримський ханат (крим. Qırım Hanlığı, قريم خانلغى‎), самоназва — Кримський престол та Кипчацький степ (крим. Taht-i Qırım ve Deşt-i Qıpçaq, Та́хт-і Кирим вє Де́шт-і Кипча́к^[⇨]) — станово-представницька історична кримськотатарська держава династії Ґераїв. Існувала у 1441–1783 роках.

Кримське ханство
1441 – 1783
Прапор Герб
Кримське ханство: історичні кордони на карті Кримське ханство у 1550
Столиця	Кирк-Єр (1449—1490) Бахчисарай (1490—1783)
Релігії	іслам
Форма правління	Станово-представницька монархія
Історія
-  Османська імперія (1478)	1441
-  Російська імперія (анексія)	19.04.1783
Населення
- 1767	4 млн осіб
Сьогодні є частиною	Україна  Росія  Молдова
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Кримське ханство

Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані.

Заснована Хаджі І Ґераєм у 1441 внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. У 1478, за правління його сина Менґлі І, визнала османського султана як халіфа мусульман-сунітів. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд, малих ногаїв Кубані та черкесів Північного Кавказу.

У кінці XV століття та на початку XVI століття, до коронації Івана Грозного, вважалася єдиним спадкоємцем Золотої Орди, на підтвердження чого Московія до 1700 сплачувала данину Кримському ханству.

Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735—1739. У 1774 здобула повну незалежність як від Османської імперії, так і від Росії в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії, що було письмово закріплено мирним договором.

У 1783 Російська імперія порушила договір та анексувала Кримський ханат у результаті воєнної кампанії Потьомкіна. З великих держав тільки Франція виступила з відкритим протестом проти цього акту.

Назва

• Кримський каганат — історіографічна назва.
• Кри́мське ха́нство (крим. Qırım Hanlığı, قريم خانلغى‎) — історіографічна назва.
• Кримський престол (крим. Taht-i Qırım) — основана самоназва.
• Престол Криму та Кипчацького степу, або Кримський престол та Кипчацький степ (крим. Taht-i Qırım ve Deşt-i Qıpçaq, Та́хт-і Крим вє Де́шт-і Кипча́к) — самоназва.
• Кри́мський юрт (крим. Qırım Yurtu, قريم يورتى‎) — неофіційна назва.
• Татарія (Мала Татарія, Перекопська Татарія, Кримська Татарія, Європейська Татарія) — застаріла європейська історіографічна та картографічна назва.

Географія

Кримський ханат на карті 1707 року, ліворуч також є Україна, а праворуч — Московія

Станом на 1774 рік:

• Кримський півострів — найважливіша частина ханства. Називався мешканцями як Кирим, Кирим-Адаси (острів Крим), Ада (острів). Сполучався на півночі перешийком Перекоп зі Східним Ногаєм. З півдня і заходу омивався Чорним морем, зі сходу — Азовським морем і Кафською (Керченською) протокою. На півночі простягалася степова кам'яниста рівнина, бідна на деревину і річки. Внаслідок нестачі питної води, в степовому Криму була розвинена система колодязів. На півдні були великі родючі рівнини і живописні Кримські гори.

«Європейська» частина

•  — між річками Берда і Дніпро, частина Половецького поля.
• або Єдисан — між річками Південний Буг та Дністер, частина Половецького поля.
• Буджак — частина Бессарабії, між річками Дністер і Дунай, частина Половецького поля.

«Азійська» частина

• Кубань — по обох берегах річки Кубань, частина Половецького поля.
• Кабарда — область на Північному Кавказі; претензії хана на володіння областю не визнавалися.

Історія

Зародження і розквіт

Іcлям III Ґерай, гравюра XVII століття

Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польського королівства і Великого князівства Литовського і Руського сприяли утворенню 1441 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу Османської імперії на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала владу османського султана як лідера мусульманського світу — халіфа.

В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до козацтва, як у подіях 1624—1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередині самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії. Однак доктор історичних наук, професор РАН у своїй роботі «Кримське ханство: васалітет чи незалежність?» наводить аргументи на користь того, що Кримський ханат не був повністю васальною державою, проте було вимушено визнавати владу халіфа як лідера усіх мусульман. У книзі «Історія Криму» видавництва Російської академії наук також стверджується, що Кримський ханат ніколи не був повністю васальною чи залежною державою від кого б то не було.

Кримський ханат часто брав участь у конфліктах на боці тієї чи іншої держави або саме було стороною військового конфлікту. У таких випадках кримськотатарська армія брала участь у походах на чолі з ханом. Одним з відомих є похід 1571 року, який закінчився взяттям Москви, при цьому сам Іван IV Грозний втік з міста і не з'явився після підпалу передмістя Москви, тому було вирішено спалити і всю Москву. Причиною цього походу було оголошення Іваном IV себе царем. При цьому були і так звані набіги, які здійснювалися з ініціативи окремих мурз і часто закінчувалися захопленням бранців. Російський історик В. Д. Смірнов пише, що «справедливість вимагає не забувати взаємності образ»: набіги (плюндрування) козаків на Кримський ханат нічим не поступалися набігам (чапулам) кримських татар і ногаїв. Рабство в Криму, судячи по основній масі кримських джерел, практично повністю зникло вже в XVII столітті, тоді як, для порівняння, в Росії (кріпосне право) існувало до 1861 року. Положення кріпаків — основної маси населення Європейської Росії — при Катерині II, при якій Крим був анексований Росією, нічим не відрізнялося від рабів: оголошення про продаж кріпаків публікувалися в газетах, продавати кріпаків могли, розділяючи родини, ніякого обмеження на працю — панщину — кріпаків не існувало, поміщик виступав суддею для своїх кріпаків, міг вирішувати питання одружень його селян, засилати на каторгу в Сибір за дрібні проступки за власним бажанням, насильство щодо кріпаків з боку поміщиків нічим не обмежувалося, 1767 року російським кріпакам під страхом покарання батогом і посиланням в безстрокову каторгу було окремо заборонено подавати чолобитні зі скаргами на жорстокість поміщиків, людина залишалася кріпаком протягом усього життя, такими були і діти кріпаків (в Кримському ханстві рабство не було довічним, а тривало п'ять років, при прийнятті ісламу бранця відпускали відразу). Сама Катерина II завжди називала кріпаків рабами. Необхідно також враховувати, що на історичну науку про кримських татар сильно вплинули російські історики, які переписали історію Кримського ханства для виправдання анексії Криму в 1783 році, і особливо потім радянські історики, що спотворили історію Криму для виправдання геноциду кримських татар в 1944 році.

Участь у визвольному русі в Україні

Богдан Хмельницький та Іслям III Ґерай роблять намаз

Богдан Хмельницький, потребуючи досвідченої кримської кавалерії для боїв із кінним військом Речі Посполитої, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Ґераєм угоду про спільну боротьбу проти Речі Посполитої. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявився нетривким.

Вважається, що Іслям III Ґерай кілька разів зрадив Хмельницького, тому він був змушений піти на союз з Московією. Така інформація підтверджується джерелами тільки частково. Хмельницький разом з кримськими татарами отримав декілька рішучих перемог над Річчю Посполитою — близько 10 000 повстанців оточили 6 000 авангард Речі Посполитої на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16 травня 1648 року знищили його, а 26 травня 1648 під Корсунем розгромили головне військо Речі Посполитої, керівники якого потрапили в кримський полон.

Але вже 8 червня 1648 року Хмельницький відправив московському царю Олексію Михайловичу лист з проханням про заступництво, хоча Бахчисарайський договір, укладений в березні 1648 року, передбачав подальші дружні відносини Війська Запорозького з Кримським ханатом, а не з Московією, взаємну допомогу. Протягом усього повстання, ще до «зради» Ісляма III Ґерая, Хмельницький відправляв дипломатичні посольства в Московію.

Під час битви під Берестечком 1651 року, коли під прикриттям артилерії кіннота Речі Посполитої зім'яла козацькі лави й дійшла аж до таборових возів, Хмельницький вдався до відступу, а потім контратакував. Проте контратаку козаків зупинили полки німецької піхоти. Козаки знову відійшли у табір, і тоді поляки почали масований артилерійський обстріл позицій кримських татар, які розташувалися на пагорбі. Дні боїв збіглися з мусульманським святом Курбан-Байрам. Військові дії були заборонені. Незабаром одне з ядер розірвалося біля ніг хана. Ядром був убитий кінь Іслам Гірея. За однією з версій, військо сприйняло це за поганий знак. Почався відступ кримських татар з поля бою, при цьому хан нібито затримав і забрав Хмельницького із собою. Проте Михайло Грушевський пише, що Хмельницького кримські татари не силували: він полишив поле битви за власного бажання.

Битва під Жванцем 1653 року увійшла в історію як зрада кримських татар, що не дозволила здобути остаточну перемогу над Річчю Посполитою. Однак кримський хан був змушений укласти договір з Річчю Посполитою, оскільки до нього надійшли повідомлення про рішення Земського собору Московського царства від 1 жовтня 1653 року щодо протекції над Україною і готовності Московії розпочати війну з Річчю Посполитою. В таких умовах Річ Посполита і Кримський ханат відчули потребу замирення перед лицем московської загрози.

Рішення козаків перейти під покровительство Москви було сприйнято Сефер Гази ага, візиром Кримського ханства, як зрада.

Однак вже незабаром Хмельницький пошкодував про свої домовленості з Московією, тому вже гетьман Іван Виговський звернувся до кримських татар за допомогою в боротьбі з Москвою. Мехмед IV Ґерай не відмовив. В битві під Конотопом 40 тисяч кримськотатарських вершників разом з 20 тисячами козаків, 4 тисячами польських найманців отримали рішучу перемогу над 100 тисячами московитів на чолі з Трубецьким.

Звістка про поразку під Конотопом дійшла і до Москви. Російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов описує реакцію царя таким чином:

Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль.

Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тож тільки-но кримським татарам та Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму про набіг Івана Сірка на кримськотатарські поселення, і це примусило Мехмеда IV Ґерая з військом залишити Виговського та вертатися в Крим.

Пізня історія

За підбуренням Карла XII Османська імперія 1711 року оголосила Московському царству війну, під час якої Петро I з усією московською армією та зі своєю свитою в період Прутського походу попав в оточення кримських татар та уникнув полону тільки завдяки зраді османського візира Балтаджи Мехмед-паши та укладенню Прутського миру шляхом підкупу візира. Наступного дня в османський табір прибув Карл XII, накинувся на візира з гнівними докорами і звинуваченнями в продажності. Шведський король переконував Мехмед-пашу дати йому 30 тисяч солдатів і клявся, що «до вечора призведе Петра з мотузкою на шиї». Але візир, підкуплений московитами, відмовив Карлу. Девлет II Ґерай, який оточив Петра I, незабаром зажадав від султана страти візира. Візир Балтаджи Мехмед-паша був страчений, і його голова була послана хану, але це вже не змінювало ситуації. Зрада візира стала поворотною точкою в Північній війні, яку Московське царство в підсумку виграло, ставши Російською імперією.

У 1711 р. кримське військо, у рамках союзу з Османською Державою, та гетьманом Пилипом Орликом здійснює рейд на Слобожанщину з метою ослаблення Московського царства, та бере участь у поході Пилипа Орлика на Правобережну Україну.

Наприкінці XVIII ст. Кримський ханат став ареною боротьби впливів Османської Держави та Російської імперії. Російський уряд був настільки зацікавлений у відторгненні Кримського ханства від Османської Держави, що Катерина II 16 жовтня 1769 направила П. Паніну рескрипт наступного змісту: «Ми вважаємо: чи не можна буде за цих обставин Крим і всі татарські народи послабити в їхній вірності Порті Оттоманській вселенням їм думки до запровадження у себе незалежності від жодного уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги». Що ж стосується практичного втілення задумів Катерини II, то тут імператриця давала Паніну повну можливість діяти самостійно, виходячи з обставин, що складалися.

Спроби анексії Криму Російською імперією продовжувалися надалі, шляхом використання розбіжностей у татарському суспільстві та плекання сепаратистських настроїв ногайців. П. Гейсман і О. Дубровський: «…ведучи переговори з татарами, вчасно лякаючи їх, вчасно улещуючи їх же, усуваючи до того ж дуже вміло непорозуміння між ними і запорожцями, мистецьки схиляючи татар до прийняття заступництва Росії… і домагаючись, таким чином, ослаблення їх іноді дуже небезпечної сили, Панін у підсумку зумів викликати у них довіру. Домігшись завдяки цьому умиротворення більшості орд, він водночас полегшив подальші зносини і навіть підкорення Криму». Першими піддалися ногайські орди єдісанські і буджацькі, вступили в союз із Російською імперією від османського верховенства. Після них — єдічкульські та джамбуйлуцькі татари. Подальша доля Криму стала передбачуваною.

Розорення Криму

Російське вторгнення в Крим 1736 року.

Докладніше: Російсько-турецька війна (1735—1739)

Каплан I Герай (1707—1708, 1713—1715, 1730—1736) — останній із великих кримських ханів. Під час другого свого правління взяв участь у османсько-перській війні. Сприяючи зведенню на престол Речі Посполитої Августа Саксонського, росіяни скористалися ситуацією і напали на Крим під командуванням Христофора Мініха й Петра Лассі. Нападники випалили весь півострів й вирізали столицю Бахчисарай.

1736 року Мініх повністю знищив Кезлев і Бахчисарай, міста були спалені, а мешканці перебиті. Після цього росіяни рушили до східної частини Криму. Через розкладання численних трупів епідемія холери призвела до загибелі частини російського війська, і Мініх відвів армію за Перекопський перешийок. Східний Крим був розорений під час походу Лассі наступного року. Росіяни спалили Карасубазар й вирізали населення. 1738 року вони планували новий похід, але він не відбувся через те, що військо не змогло б себе прогодувати — в повністю розореному ханстві не було продовольства і панував голод.

Російська навала 1736–1738 років стала для Кримського ханства національною катастрофою. Всі значні міста лежали в руїнах, економіці було завдано величезної шкоди, в країні лютував голод і холера. Загинула значна частина населення.

Загибель

Докладніше: Анексія Кримського ханства

Після російської окупації 1771 р., Карасубазарського трактату та Кючук-Кайнарджійського мирного договору (1774), Кримський ханат було оголошено незалежним від Османської імперії, на престолі було затверджено проросійського правителя Шахіна Ґерая. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Ґерая, проти якого не раз повставало населення, зректися влади і 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Російської імперії.

Офіційний привід, на підставі якого імператорський уряд бажав провести приєднання Криму до Російської імперії, у трактуванні Катерини II виглядав ось так: «Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало властива татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними і при існуванні миру розморювати війська важкими рухами, роблячи великі витрати, як під час війни. … Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший зворот кримським справам і зробити на майбутній час Кримський півострів не гніздом розбійників і заколотників, а територією Російської держави. Через таке розуміння ми з повною впевненістю повідомляємо всім нашу волю на присвоєння Кримського півострова і на приєднання його до Росії».

Колонізація Таврійської області розпочалася відразу після підписання у 1774 Кучук-Кайнарджійського миру. Через намір Катерини II завітати до Криму, Потьомкін повинен був заселити його новими мешканцями, на що зі скарбниці вже були надані гроші. Потьомкін став активно закликати іноземців, щоб вони переїжджали на постійне проживання до Криму. Кількість іноземних переселенців на півострів стала збільшуватися з 1762 року, коли 4 грудня був опублікований імператорський маніфест, згідно з яким їх запрошували перебиратися до Росії. Іноземці не забарилися прийняти пропозицію російського уряду. Уряд надав іноземним колоністам вагомі пільги. Вони 10 років не платили податків, звільнялися від військової повинності та військових постоїв, одержували гроші на проїзд до місця свого мешкання, наділялися землею в Криму. Щоби надати новим колоністам землю, з неї почали виганяти місцевих власників. Це призвело до того, що з півострова почали від'їжджати корінні мешканці краю. Через безперервну еміграцію тягом 60 —70-х років XVIII століття кількість населення, яке мешкало лише на Кримському півострові, скоротилася з 300 до 152 тис. осіб.

У вересні 1780 О. Безбородько представив Катерині II свій «Меморандум про справи політичні». Цей меморандум містив проєкт розділу території Османської імперії між Російською імперією та Австрійською монархією. Пропонувалося у випадку укладення мирної угоди з Османською імперією «ухвалити, щоб Молдова, Волощина та Бессарабія під ім'ям своїм стародавнім Дакія створені були областю незалежною з християнським сувереном, за умови, щоб ця держава не могла бути приєднаною до Росії та Австрії». Передбачалася можливість, що війна призведе до «повного знищення Османської імперії та до відродження стародавньої Грецької імперії на користь молодшого великого князя» — тобто під егідою онука Катерини II Костянтина. Пропозиція Катерини II австрійському урядові дістала назву «Грецький проєкт». Побоювання з боку монархів Європи посилення впливу Російської імперії призвело до того, що проєкт Катерини II не дістав підтримки, і вона не мала можливості втілити його у життя.

Кримський півострів увійшов до складу Російської імперії 9 квітня 1783 р. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через створену з цією метою мусульманську нараду. 2 лютого 1784 було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої увійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. Першим губернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін.

Відразу після встановлення в Криму нової влади російський уряд почав впроваджувати на півострові російські методи управління економікою краю та закріплювати за собою право на володіння місцевою землею. Згідно з офіційними даними до 1796 року (тобто лише за 12 років знаходження Криму в складі Російської імперії) у селян було відібрано та передано російським дворянам 288 тисяч десятин землі. Разом з відібранням землі уряд розпочав поширювати на селян причорноморських земель ханства та Кубані кріпацтво.

Кримськотатарський історик Халім Ґерай з роду Ґераїв в роботі Рожевий кущ ханів, виданої в 1811 році, так описує наслідки анексії Криму Росією:

Кримське населення вдалося в глибоку зневіру і траур. Особливо гіркою була свідомість того, що вони потрапили в рабську залежність від народу, з яким билися протягом століть і завжди брали гору. Свідомість приреченості як народу і як держави обпекло всі серця. Народ зважився на еміграцію. Тисячі сімей, кинувши худобу, майно і батьківські вогнища, почали виїжджати в Румелію і Анатолію через море і сушу. Російська адміністрація в перший час не бажала знелюднення краю. Як би бажаючи збити хвилю еміграції, Потьомкін одним разом порізав шаблями 30 тисяч чоловік — дорослих і дітей, що зібралися до від'їзду. Народу довелося скоритися і підставити свої шиї під ланцюга рабства. Що стосується емірів і мурз, то куплені наданими їм Катериною і Потьомкіним пільгами, маєтками, платнями і титулами, вони залишилися сторонніми спостерігачами страждань свого народу. Оригінальний текст (рос.) Крымское население впало в глубокое уныние и траур. Особенно горьким было сознание того, что они попали в рабскую зависимость от народа, с которым бились в течение веков и всегда одерживали верх. Сознание обреченности как народа и как государства обожгло все сердца. Народ решился на эмиграцию. Тысячи семей, бросив скот, имущество и отцовские очаги, начали уезжать в Румелию и Анатолию через море и сушу. Русская администрация в первое время не желала обезлюдения края. Как бы желая сбить волну эмиграции, Потемкин одним разом порезал саблями 30 тысяч человек — взрослых и детей, собравшихся к отъезду. Народу пришлось покориться и подставить свои шеи под цепи рабства. Что касается эмиров и мурз, то купленные предоставленными им Екатериной и Потемкиным льготами, имениями, жалованьями и титулами, они остались посторонними наблюдателями страданий своего народа.

Відносини з сусідніми державами

З Османською імперією

Кафа — головне володіння Османської імперії в Криму

У 1475 році Османська імперія захопила Південний берег Криму (але вона, Османська імперія, ніколи не володіла всім Кримом, або його більшою частиною), і з цього року Кримський ханат опинився в складному становищі по відношенню до Османської імперії, яке не можна однозначно охарактеризувати як васалітет. Наразі література з історії Кримського ханства перебуває під величезним впливом двотомної праці історика В. Смирнова про безроздільну владу Османської імперії над Кримом і повну підпорядкованість другого, при цьому сам автор визнає, що у своїй праці спирався виключно на турецькі джерела. М. І. Веселовський, видатний російський сходознавець, у рецензії на працю Смирнова пише: «Турецькі історики, виставляючи татар народом грубим, третирують їх зверхньо; прагнення принизити татар перед турками, показати, яку велику перевагу має султан перед кримським ханом проглядає у цих істориків постійно. Тому і події, описувані турками, набувають особливого забарвлення…». Як вказує історик Зайцев І. В., В. Д. Смирнов зміг неявно запропонувати також і принципово інший погляд на роль Криму в східноєвропейській політиці XVI—XVIII ст. Спробу розвинути ідею Смирнова про роль Криму як гаранта європейської рівноваги не так давно зробив і польський дослідник Даріуш Колодзєйчик. Він звернув увагу, що окремі положення в кримських текстах дуже близькі сучасним ідеям про європейську рівновагу, а політико-географічний горизонт кримських політиків включав такі країни, як Венеція, Австрія, Данія і Швеція. У монографії «Історія Криму» під редакцією Юрасова додатково пропонується Пруссія (у 1760-их). Дійсно, кримські хани досить часто діяли якщо не всупереч інструкціям зі Стамбула, то принаймні ігнорували їх. Так, як пишуть французькі дослідники А. Беннігсен І Ш. Лемерсьє-Калькеже, падишах тільки мав право, втім, вельми формальне, вимагати від них приєднатися на чолі кримськотатарських армій до великої армії імперії.

Наприклад, на початку 1476 року хан Нур-Девлет, запрошений Мехмедом II приєднатися до османських військ у Молдові, відхилив його під приводом нападу на Крим хана Великої Орди Ахмата. Він поводився, таким чином, не як васал, а, скоріше, як непостійний союзник, якого більш турбували свої інтереси, ніж інтереси Османської імперії. У 1521 Мехмед I Ґерай також відповів лише злегка ввічливою відмовою на запрошення Сулеймана Великого приєднатися до османської армії в Угорщині. Хоча хан і отримував щорічно утримання (сальме) від султана, він мав всі атрибути незалежності, прийняті в середньовічному ісламському державному устрої: право хутби (згадки в проповіді) і право карбування монети з власним ім'ям (сікке).

Осмаснкьий мандрівник Евлія Челебі, який відвідував Крим в середині XVII століття, описував ставлення самих кримських татар до Османської імерії і османського султана. Таке, за книгою Челебі, було ставлення до спроби султана змістити чинного хана: «Карачі, бадракі і ногаї, Ширіни і схвилювалися і пропонували тисячі речей … Деякі кричали: „нехай Хаджі Ґерай [калга] обложить фортецю Кефе!“, інші кричали: „встанемо табором біля фортеці Ор і не пустимо в Крим хана, візира Іслама-агу і калгу Кирим Ґерая, будемо битися з османцями“ … Зійшовши, він [чиний хан] сказав: „Ті, хто хоче їхати до Порогу щастя, нехай їдуть по морю або по суші. Я ж, розпорядившись усіма своїми справами, вирушаю зі своїми карачеями по суші“. Коли він так сказав, кримський народ зрадів: „якщо хан йде по суші, мається на увазі, що він збирається в похід проти османців“. Вони дуже зраділи і заспокоїлися». А французький історик Шарль де Пейссонель в «Записках про Малу Татарію» (1755) згадував такий випадок: «Девлет-Гюрай, отримавши наказ про повалення від Порти, наказав роздягнути офіцера, який привіз йому цей наказ і, одягнувши на нього баранячу шкуру, посадити на осла і вислати з Криму».

В історичній науці відомі спроби (як успішні, так і ні) кримських ханів укласти антиосманські союзи з Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою і, частіше, з козаками. Це може вказувати на те, що вплив Османської імперії іноді був гнітючим для Криму. Наприклад, спроба створення антиосманського союзу у 1620-их роках. Шахін Ґерай (кримський політичний діяч XVI ст.) у своєму листі до польського короля писав йому, запрошуючи до антиосманської коаліції: «Не надсилайте нам більше в якості дарів золота і хутряних шуб, як це велося здавна, а замість того краще надішліть нам пороху і свинцю, тому що раніше ми купували ці запаси у турків, але тепер, будучи нашими ворогами, вони перестануть продавати їх нам». Шахін Ґерай просив допомоги у польського короля у боротьбі проти Османської імперії, пропонуючи йому навіть, щоб Крим увійшов третьою державою до складу Речі Посполитої. Але король, побоюючись війни з Османською імперією, відповів, що не потребує цього. У 1670-их Аділь Ґерай вів переговори з запорозьким гетьманом Петром Суховієм про можливість союзу проти Османської імперії і Речі Посполитої. Хан повинен був допомогти гетьману у війні з Річчю Посполитою, а запорожці в свою чергу надати Криму допомогу в боротьбі з Османською імперією. Однак проєкт так і залишився нездійсненим.

У 1670-их існував проєкт союзу (конфедерації) Речі Посполитої і Кримського ханства проти Османської імперії і Московії, від якого безпосереднім чином залежав розвиток ситуації на лінії Москва-Варшава. Польський король Ян Собеський відправив до хана звільненого з полону знатного кримського татарина Аліш-агу з меморіалом, в якому Ян III перераховував всі образи, заподіяні Криму Османською імперією, і просив надіслати ханських послів для подальших переговорів. Кримський хан Селім I Ґерай двічі відправляв послів до Речі Посполитої для перемовин з цього питання. У січні 1685 року М. Краєвський переслав інформацію про переговори, отриману через Львівську пошту, до Москви. Згідно з нею, Собеський пропонував сприяння у звільненні Кримського ханства від «османського ярма». Союз не був укладений.

З Польщею і Литвою

З українськими козаками

Докладніше:

• Запорозько–кримський договір 1624 року про взаємодопомогу між Військом Запорізьким і ханом Мехмедом ІІІ Ґераєм та калгою Шагіном Ґераєм проти ставленика Османської імперії Джанібека Ґерая.
• Битва під Жовтими Водами 1648 року — перемога козацько-кримського війська над польською армією під час Хмельниччини.
• Корсунська битва 1648 року — перемога козацько-кримського війська над польською армією під час Хмельниччини.
• Конотопська битва 1659 року — перемога козацько-кримського війська над московитами під Конотопом.

З Московією

Данина Московії в Крим

Поминки — щорічна данина Московії кримським ханам, що сплачувалася у 1474—1700 роках.

Докладніше:

• Московсько-кримські війни XV—XVIII століть
• Кримський похід на Москву (1571). Похід завершився спаленням Москви 3 червня 1571 року.

Московське царство припинило щорічну виплату данини в Крим тільки 1700 року, при Петрі I, з підписанням Константинопольського мирного договору з наступним формулюванням (стаття VIII):

А понеже Государство Московское самовластное и свободное Государство есть, дача, которая по се время погодно давана была Крымским Ханам и Крымским Татарам, или прошлая или ныне, впредь да не будет должна от Его священнаго Царскаго Величества Московскаго даватись, ни от наследников его…

Проте в 1711 році Петро I з усією своєю свитою потрапив в оточення кримських татар на річці Прут, і тоді питання про виплату щорічної данини в розмірі 18000 рублів з Московського царства в Крим було поставлено знову в ході переговорів. Вийти з оточення Петру I допомогла тільки зрада османського візира — Балтаджи Мехмед-паші, засудженого пізніше до смертної кари, який уклав Прутський мир.

Адміністративний поділ

За переписом 1740 року хана Менглі-Герая II на території Кримського півострова існувало 6 каймакамств, 48 кадиликів (адміністративних округів), 9 міст, 1399 укріплених сіл. На чолі кадиликів стояли кадії, мусульманські судді.

Каймакамства

• Акмечетське (з 9 кадиликів)
• Бахчисарайське (з 6 кадиликів)
• Карасубазарське (з 9 кадиликів)
• Кафинське (з 11 кадиликів)
• Гезлевське (з 5 кадиликів)
• Перекопське каймаканство (з 6 кадиликів)

Кадилики

(сучасний Перекоп) Сеїд-Еді Нуссуф Тамак Беш-Паре Бочали Шейх-Елі Сейдлер Кутеш Четерлик Самарджик Караул Мегіт Каракуд Діптархан

Бойнак Г'юзлеве / Гезлеве Чонгар (сучасний Арабат) Керш-Беш-Пармак Орта-Керш Діп-Керш (сучасне Єні-Кале, османська фортеця) (сучасний Мангуп, османська фортеця) (сучасний Судак, османська фортеця) (сучасна Феодосія, османська фортеця) (сучасний Старий Крим) Шірін Ічелі Аргун Ташелі

Карасу Кучук-Карасу Жагмурчі Чо унче Салгір Такли Даїр Карагез Завіє Улан Буралчі Акмесджід Такетли Багча-Сарай Качі (сучасна Балаклава)

З них перші 19 — у степовому Криму (північніше Салгіра й Булганака), наступні 5 — на Керченському півострові, а останні 24 — на півдні Криму.

Міста

• Ахтіар
• Інкерман
• Бельбек
• Мангуп
• Бахчисарай — столиця держави, резиденція хана.
• Акмесджит — резиденція калги.
• Карасубазар
• Чуфут-Кале

Бейства

• Автономні бейства (князівства) шляхетних родів:
• Кримські беї: Ширін, Барин, Аргин, Яшлав (Сулеш), Седжеут;
• Ногайський бей: Мансур (Мангит)
• Половецький бей: Кипчак.

Державний устрій

Ханський палац в Бахчисараї.

Форма державно-територіального устрою

Докладніше: Ґіреї

За формою державного устрою Кримський ханат був децентралізованою унітарною державою, територія якого була поділена на бейлики, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейлику створювалися власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами. Державний лад Кримського ханства змінювався в залежності від поступового переходу від кочового до осілого способу життя. Окремі кримські роди ставали крупними землевласниками завдяки захопленням та пожалуванням хана. Найбільш відомі з цих родів: Ширин, Барин, Кулук, Сулеш і Мансур.

Загалом, державна організація Кримського ханату, яка видається на перший погляд відносно стрункою, містила чимало підводних каменів і суперечностей, які суттєво послаблювали єдиновладдя хана і навіть позбавляли ефективності адміністративний апарат. Мурзи та аги, які оточували хана і вважалися його покірними слугами, могли у будь-який момент взяти участь у змові проти правителя або ж просто усіляко затримувати виконання доручень. Державний устрій Кримського ханату зберігав також низку архаїчних ознак, передусім співіснування кількох принципів наслідування влади у роді Гераїв. Це дозволяло Османській імперії маніпулювати кримськими ханами і на власний розсуд призначати їх чи позбавляти влади.

Бейства

Кожен з кримських родів мав свої чітко розмежовані володіння, які мали назву бейство (бейлик). Кожен бей мав свою столицю, свій двір, свій калга і нур-ед-дін, обрані з дворян свого ж роду.

Беї могли одружуватись з ханськими доньками, не голити бороди, як і хан, і відсилати своїх послів до іноземних государів за подарунками. Беї вели міжусобні війни і здійснювали набіги на чужі землі (під час одного з таких набігів була спалена Тула).

П'ять кримських родів вважалися представниками вищого стану. Кожен голова роду у своєму бейликі вважався необмеженим деспотом, який очолював адміністрацію і суд. Для здійснення судових повноважень бей отримував від кади-аскера (державного судді) грамоту.

Залежність беїв від хана висловлювалась в їх обов'язку — постачати військо. Для вирішення питання про війну хан зобов'язаний був збирати раду п'яти беїв, які могли посилати замість себе послів.

Таким чином, влада хана була обмежена мурзами, яка нерідко переходила в народну владу. Хан не мав права збирати данину ані з беїв, ані з їх васалів; навіть євреї, які мешкали на їх землях, не сплачували йому податі.

Як верховний голова Кримського Ханства хан отримував такі доходи: пенсію від Османської імперії, митний збір, соляний збір, від гатмана (коменданта) Дубосар, від правителів Буджака і Каушан, від ногайських сераскирів і медові гроші, всього на суму приблизно 120 тис. піастрів, не враховуючи доходи із земельних володінь хана і подарунків, які він отримував від іноземних государів.

Після смерті бея володарем бейлика ставав калга — старший син, потім нур-ед-дін — другий син, і лише після смерті всіх синів бея бейлик переходив до його старшого онука. Інше покоління бея і його побічне потомство становило дворянство «Емір-заде», яке пізніше мало назву мірза, мурза. Існувало два розряди мурз:

• прямі потомки беїв, які мешкали у межах бейлика;
• кримська шляхта, яка знаходилась поза родинних зв'язків із родоначальником бейліка.

Окрім цього, існувало ще й нижче, служиле дворянство, «капикуль» (раби біля дверей), які складалися з яничарів; проте вище дворянство не мало жодних зносин із нижчим, виняток становили тільки ті, які мали особливу милість хана.

Хан

Центральне і палацове управління покладалося на окреме коло осіб, які були найбільш наближеними до хана й мали привілейоване становище у системі управління Кримського ханства. Титули і посади центрального і палацового управління.

На чолі управління стояв хан, який мав походити з династії Ґіреїв. Для обрання хана беї чотирьох великих феодальних кримських родів (Аргин, Кипчак, Ширін і Барин) збиралися на курултай, де ухвалювали рішення про кандидатуру. Новообраного хана підіймали на білому повстяному полотнищі, читали над ним мусульманські молитви, а потім урочисто зводили на престол.

Кандидати на ханську посаду могли висуватися лише з роду Ґераїв, оскільки вони були з числа нащадків Чингіз-хана. Серед цих осіб, у свою чергу, теж існувала черговість: на престол могли претендувати два молодших брати хана-правителя і лише потім ханські сини. З 1478 р., після визнання Кримом султану Османської Держави як халіфа, результат вибору беїв став затверджуватися османським султаном.

Поступово османські правителі набули права вирішального слова в призначенні кримського хана, і церемонія вибору хана беями до XVIII ст. перетворилася на формальність, яка символічно підтверджувала султанський указ.

Кримський хан мав двох офіційних наступників, що справляли функції контролю над східною та західною половинами держави: калгу-султана та нуреддина, котрих обирав із числа своїх молодших родичів. Ханська влада була обмежена радою беїв — старійшин кількох найзнатніших родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд та збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого (кади-аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму, що був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо халіфу (османському султану).

Посади

• Калга-султан — спадкоємець трону — мав право на престол, проте це не завжди дотримувалось, командував військом.
• Нур-ед-дін — другий спадкоємець, обов'язки чітко не встановлені.
• Султани — ханські сини, в залежності від особистої гідності — займали різні посади (напр. начальник ногайських військ тощо).
• Матері, дружини і доньки хана, калги-султана і нур-ед-діна, які мали свій особливий двір і отримували щорічне грошове утримання.
• Хан-агаси — обов'язки чітко не визначені і відносились до цивільного управління.
• Дефтердар-ага — рід державного контролера.
• Тат-агаси — керуючий землями, що складали долю хана і були заселені селянами.
• Хазнадар-ага — державний скарбник.
• Актачи-бей — шталмейстер.
• Киларджи-баши — гофмаршал хана.
• Капуджи-баши — ханський ад'ютант, який користувався адміністративною владою.
• Капуджилар-ках'яси — помічник капуджи-баши.
• Селердар-ага — начальник мечоносців.
• Куллар-агаси — начальник придворних нижніх чинів.
• Диван-ефенді — секретар іноземних справ.
• Сир-кятепи — секретар внутрішніх справ.
• Хазне-кятепи — секретар державної скарбниці.
• Зариф-кятепи — начальник монетного двору.
• Аталик — вихователь ханських дітей, іноді важлива особа в державі.
• Хан-кул-ага — начальник ханських рабів.
• Байрам-ага — головний розпорядник бенкетів.
• Балчи-баши — другорядний розпорядник бенкетів.
• Хапу-агаси — охороняв двері ханського палацу, був під керівництвом капуджи-баши.
• Серрач-баши — відав придворним освітленням.
• Чашангир-баши — лейб-кухар.
• Аши-баши — ймовірно, керував ханським обідом.
• Хадим-ага — ймовірно, керував над службовими у дворі хана.
• Ігит-ага — старший над пажами.
• Розмінний-бей — представляв хану іноземних послів.
• Начальник яничарів.
• Ханський скарбій.
• Ханський писар.
• Землемір тощо.

Усі ці особи належали до центрального уряду або до двору хана і отримували подарунки від іноземних государів.

Символи

• Тамга — герб династії Гераїв
• Тугра — особистий підпис чи монограма хана
•  — священна хоругва ханства, за легендою — прапор Чингісхана, найсвятіша реліквія держави

Судова система

У Кримському ханстві існувала власна судова система, що була дволанцюговою:

• кадії (місцеві судді), які були духовними особами і вершили суд відповідно до канонів Корану та інших джерел мусульманського права; *Диван Бейліса (апеляційний суд);
• Диван Кримського ханства (вища рада держави), куди кожна людина, чиї права порушені, мала право оскаржити судове рішення (уджет).

Судова влада знаходилась у руках начальників бейликів (кадиликів). Їх у Кримському Ханстві було 48 на 1604 селища.

Бей отримував грамоту на звання кади від кади-аскера, і його юрисдикція не підпорядковувалась хану.

Дворянство мало свої особливі ассизні суди, рішення яких затверджувались кази-аскером, який керувався при цьому порадами муфтії.

Окремі суди мало мусульманські клерикали, іновірці, як християни, так і євреї. Хан призначав кадієв у власному кадилиці; османський султан — у чотирьох своїх кадиликах (судових округах): Кафе, Судаку, Мангут і Єні-Кале. З появою міст, з'явилися й особливі міські судді Шегера-каді, що призначалися кади-аскером. На суді цих Шегера-кади як наглядач, завжди був присутній помічник калі-аскера наїб. Всі інші справи, вилучені з ведення цих суддів, вирішувалися в державній раді, або дивані.

Диван

Диван мав різнохарактерний склад: калга-султан, нур-ед-дін, ширин-бей, муфті, голови п'ятьох родів, кади-аскер, ор-бей, сераскіри трьох ногайських орд, казнадар-баши, дефтердар-баши тощо. Окрім цього, тут засідали також представники кожної гілки п'яти родів. Бей, що не з'явився до судового засідання міг надіслати свого представника. У дивані вирішувались усі справи внутрішнього управління, оголошення війни, набору військ, спрямування походів тощо.

Суд відбувався на основі Корану, за яким кримінальними злочинами вважалися: відступ від віри, перелюбство, грабіж, вбивство, злодійство і пияцтво. Усі ці злочини каралися суворо, але суворість цю завжди вміли на практиці обходити різними тлумаченнями закону. Суд починався тоді, коли хто-небудь звертався до нього; розгляд справ був словесним. Покарання злочинця надавалося позивачу, який міг застосовувати помсту (принцип таліону — «око за око») або ж обмежитися штрафом.

Поняття політичного злочину на той час було відсутнім. Коран згадує лише цивільні відносини підданих, але мусульмани не ущемлялись цим. У документах кримських татар зустрічаються обряди при здійсненні векселів, духовних заповітів, купчих фортець(?), судження про незаконне порушення зобов'язань тощо.

Спадкування

Порядок спадкування був дуже складним через багатоженство. Шлюб був угодою, яка здійснювалась за приписами шаріату, іноді поза мечеттю. Забезпечувався він особливим внеском «магр», який у випадку розірвання шлюбу видавався невинній стороні. Чоловік приносив дружині калим, дружина — придане. Це взаємне обдаровування мало назву «нішан». Шлюб розривався рідко. У вищих станах процвітало затвірництво жінок; в нижчих класах жінка була більш вільною.

Військо

Кримська кіннота в 1566 року (османська мініатюра, 1579).

Крисаченко вважає, що по суті, кримські татари часів ханства були військовим народом і майже не розділяли бойові дії і побут (особливо це стосується ногаїв).

В основі кримської військової стратегії ведення війни лежали традиції армії Чинґіз-хана, істотно доповнені власними кримськотатарськими здобутками на військовій царині. Майже всі середньовічні і ранньомодерні автори, що писали про кримських татар, підкреслювали високу організованість, витривалість, терплячість і жорстокість кримської армії. Переважною формою війни була нападна агресія, при якій на передній план виходила раптовість і вміння уникнути зустрічі з організованими силами противника, а також вишукування, на думку Крисаченко, найперспективніших з погляду можливої здобичі місць.

При оборонній війні, яку кримські татари не дуже любили, опертя робилось на потужні фортифікаційні споруди: фортеці, рови, вали тощо. Прикладом такої продуманості була система оборонних споруд на перекопському пересипі. На морі кримські татари мали менше успіхів.

За правління хана-вестернізатора Шагіна (1777—1782) було проведено реформу війська за європейсько-російським зразком. Хан встановив гвардію з 4 регулярних кінних полків (бешлеїв), що різнилися кольорами мундирів, а також артилерійську роту (топчі). Була введена муштра. Навчання і командування військом здійснювалося європейцями, переважно російською мовою. Крім цього розпочалося будівництво флоту в Балаклаві, де споруджували фрегати.

Галерея

Галерея

• Ґіреї
• Гази II Ґерай, зліва - одна ж форм гербу Кримського ханату.
• Іслям III Ґерай - хан Кримського ханства
• Іслям III Ґерай.
• Мірза Алі Герай, син кримського хана, під час Віденської битви в 1683 році.
• Ахмет Герай

• Високопоставлені державні діячі Кримського ханства
• Мурза Нурали Оглан, посол Кримского ханства у Швеції, 1642 рік.
• Сефер Гази-ага, візир Кримського ханства при правлінні хана Ісляма III Ґерая, важлива політична фігура у Кримському ханств, 1670 р. .
• Члени кримського посольства у Швеції, 1650 рік. Перший зліва — голова посольства (посол кримського хана).
• Тугай-Бей, видатний полководець Кримського ханства з роду Аргин. Союзник козаків у Національно-визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького.

• Жителі Криму
• Кримські татари виходять з мечеті. На землі — кримські цигани.
• Ногайський (ліворуч) та кримський (праворуч) татарин.
• Кримськотатарські та ногайські музиканти.
• Кримські татари. Танці
• Кримськотатарська сім'я
• Кримськотатарська принцеса. Європейська гравюра.
• Кримськотатарські мурзи та юнак поблизу Бахчисарая.
• Кримські татари (праворуч).
• Кримські татари, мандруючи степом.
• Кримська татарка з Капсихора.
• Кримська татарка.
• Кримськотатарські пастухи.

• Найбільші міста Кримського ханства
• Карасубазар.
• Карасубазар.
• Вид на східну частину Карасубазара, поруч два Караван-сарая.
• Частина Бахчисарая.
• Бахчисарайський палац
• Вид Бахчисарая.
• Штурм Азака
• Штурм кримськотатарської фортеці Перекоп.

Населення

Докладніше: Населення Криму

Кримські татари (XVIII ст.)

Татари, що мандрують степом.

Населення Кримського ханства було етнічно строкатим: кримські татари, ногаї, кримчаки, караїми, черкеси, абхази, готи, греки, вірмени, русини, литовці, поляки, московити, османи та інші. Жодна народність не становила чисельної більшості, але привілейоване місце належало кримським татарам. Панівною релігією був іслам суннітського толку. У місцях компактного проживання греків та вірмен діяли християнські церкви.

Згідно з даними консула Франції при Крим-Гіреї барона Тотта, загальна кількість населення Кримського ханства у 1767 році становила 4 млн осіб.

Згідно з «Подорожніми записками» російського академіка Василя Зуєва, у 1760-х роках Кримський півострів був дуже багатолюдним й нараховував близько 1200 сіл. Проте після російських вторгнень, станом на 1782 рік, населення Криму скоротилося на дві третини, так що «нині куди не поїдеш, всюди зустрічаються одні лише руїни великих слобід і пустирі колишніх сіл». Мешканці півострова, що колись вільно жили на території ханства, стали біженцями, подавшись до Абхазії й Черкесії. Ті, що прийняли нову російську владу, були частково переселені в «російські місця».

За правління хана Шагіна (1777—1782) було проведено перепис населення.

Див. також

Список кримських ханів

Примітки

1. Галенко О. І. Кримський ханат [ 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 366. — .
2. . Архів оригіналу за 25 лютого 2022. Процитовано 22 квітня 2022.
3. Домановський А. М. «Осколок Золотой Орды, или Загадки рождения Крымского ханства» [ 30 червня 2020 у Wayback Machine.] — 2017. Харків, сторінка 11
4. Відображаючи нові імперські претензії Москви, у 1547 році було розроблено ритуал коронації Івана IV як царя, взявши за модель візантійських імператорів. У 1552 Москва підкорила Казанське, у 1556 Астраханське, згодом Сибірське ханство. Але після походу 1571 року Московське царство відновило плату данини Кримському хану, Іван Грозний навіть (щоправда, на один рік, коли зміг довести свої татарські коріння по матері Олені) зрікся престолу, царем став татарин Саїн-Булат хан
5. Г. Л. Кессельбреннер (1994). . М.: SvR-Аргус. ISBN . Архів оригіналу за 6 березня 2019. Процитовано 5 червня 2020.
6. Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — С. 14-16.
7. [Крымское ханство: вассалитет или независимость? // Османский мир и османистика. Сборник статей к 100-летию со дня рождения А. С. Тверитиновой (1910—1973). М., 2010. С. 288—298]
8. Юрасов А.В., Айбабин А.И., Вахрушев Б.А., Виноградов А.В., Гаврилов К.Н., Герцен А.Г., Дейников Р.Т., Завойкин А.А., Зайцев Ю.П., Зайцев И.В., Колтухов С.Г., Карпов С.П., Лисейцев Д.В., Мальгин А.В., Майко В.В., Сапрыкин С.Ю. История Крыма / А. В. Юрасов. — Российское историческое общество. Институт российской истории РАН. — Москва : «Кучково поле», 2019. — Т. 1. — С. 382. — 550 с. — .
9. В. Д. Смірнов. Крымское ханство под верховенством Оттоманской порты [ 22 червня 2020 у Wayback Machine.], 13 сторінка в документі
10. Возгрін, 2013, с. 437.
11. Крепостное право [ 18 квітня 2021 у Wayback Machine.] // Большая российская энциклопедия, 2010
12. Возгрін, 2013, с. 436, 437.
13. RFEL: Сергей Громенко против «лысенковщины» в истории Крыма [ 31 жовтня 2020 у Wayback Machine.] (in Russian)
14. . Архів оригіналу за 31 жовтня 2020. Процитовано 27 жовтня 2020.
15. Serhiy Hromenko «Все было не так»: зачем Россия переписывает историю Крыма [ 28 жовтня 2020 у Wayback Machine.]
16. Gulnara Bekirova: Крымскотатарская проблема в СССР: 1944—1991 [ 31 жовтня 2020 у Wayback Machine.]
17. Gulnara Bekirova Crimea and the Crimean Tatars in XIX—XXth centuries [ 31 жовтня 2020 у Wayback Machine.], 2005, page 95
18. Кульчинський. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 25 липня 2021.
19. Долбилов М., Міллер А. І. Західні окраїни Російської імперії. — Москва: Новое литературное обозрение, 2006. — С. 35-36. — 606 с.
20. . Архів оригіналу за 4 червня 2020. Процитовано 4 червня 2020.
21. Стороженко, І. С. «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття» [Текст] / Вид-во ДДУ, 1996 — Кн. 1 : Воєнні дії 1648—1652 рр. — 1996. — 320 с. (252 ст.)
22. Opis: do posła moskiewskiego, Żerebcowa, żądającego zaprzestania wojny przeciwko Kozakom.
23. Źródło: Franciszek Gawroński, Krwawy gość we Lwowie, str. 4 (11)
24. Архівована копія. Архів оригіналу за 5 червня 2020. Процитовано 5 червня 2020.{{}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title ()
25. О. Сокирко. Тріумф в час Руїни. Конотопська битва 1659 р. — К. : Темпора, 2008
26. Конотопська битва [ 5 червня 2020 у Wayback Machine.] — ЕІУ
27. Конотопское сражение, 1659 [ 3 грудня 2020 у Wayback Machine.] — Велика російська енциклопедія
28. Прутский поход Петра I: за двумя зайцами [ 29 жовтня 2020 у Wayback Machine.] — BBC
29. . Архів оригіналу за 4 червня 2020. Процитовано 4 червня 2020.
30. ^[en]: PRUT ANTLAŞMASI [ 29 листопада 2020 у Wayback Machine.]//Osmanlılar ile Ruslar arasında Prut nehri kenarında 1123'te (1711) yapılan savaştan sonra imzalanan antlaşma.
31. ШАРЛЬ ДЕ ПЕЙССОНЕЛЬ: Записка о Малой Татарии, 1755 год [ 31 січня 2020 у Wayback Machine.]
32. Халім Ґерай, 1811, Рожевий куст ханів
33. Халим Герай: Розовый куст ханов [ 31 грудня 2019 у Wayback Machine.], 1811, перевод на турецкий с пояснениями , 1907 год // Симферополь. Доля. 2004
34. Зайцев, 2017, с. 411.
35. Зайцев, 2017, с. 412.
36. Зайцев, 2017, с. 413.
37. Колодзєйчик Д.: Крымское ханство как фактор стабилизации на геополитической карте Восточной Европы // Украина и соседние государства в XVII веке. Материалы международной конференции. СПб., 2004. С. 83-89
38. Зайцев, 2017, с. 414.
39. Інші такі приклади див. Некрасов А. М. «Виникнення і еволюція Кримської держави», стор. 53-54
40. Зайцев, 2017, с. 417.
41. Евлія Челебі: Крим і суміжні області // Книга подорожі
42. . Архів оригіналу за 4 вересня 2019. Процитовано 27 жовтня 2020.
43. . Архів оригіналу за 1 листопада 2020. Процитовано 27 жовтня 2020.
44. Олекса Гайворонський «Сузір'я Гераїв». Сімферополь, 2003.
45. Кочегаров, 2008, с. 230.
46. Kochegarov [ 29 липня 2020 у Wayback Machine.] (2008), p. 230
47. J. Tyszkiewicz. Tatarzy na Litwie i w Polsce. Studia z dziejow XIII—XVIII w. Warszawa, 1989. p. 167
48. Davies (2007), p. 187; Torke (1997), p. 110
49. Константинопольский мирный договор (1700). Архів оригіналу за 7 серпня 2021. Процитовано 13 березня 2022.
50. тобто щорічно
51. Артамонов В. А. Росія і Річ Посполита після Полтавської перемоги (1709-1714). — М, 1990. — С. 141.
52. ШАРЛЬ ДЕ ПЕЙССОНЕЛЬ ЗАПИСКА О МАЛОЙ ТАТАРИИ MEMOIRE SUR L'ETAT CIVIL, POLITIQUE ET MILITAIRE DE LA PETITE TARTARIE [ 31 січня 2020 у Wayback Machine.]
53. Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — С. 29.
54. Васильєва В. В. Державний устрій Кримського ханства
55. В. Крисаченко. Історія Криму. Кримське ханство
56. Архів оригіналу за 24 червня 2015. Процитовано 17 червня 2015.
57. SUMAR. naţional al Proiec tului de Istorie Paralelă: NATO Tratatul de la Varşovia [ 7 квітня 2020 у Wayback Machine.], страница 66
58. . Архів оригіналу за 7 квітня 2020. Процитовано 15 січня 2020.
59. . Архів оригіналу за 7 квітня 2020. Процитовано 15 січня 2020.
60. . Архів оригіналу за 22 січня 2020. Процитовано 15 січня 2020.

Бібліографія

Джерела

• Гійом Левассер де Боплан.Description des contrées du Royaume de Pologne, contenues depuis les confins de la Moscowie, insques aux limites de la Transilvanie. (аудіокнига)
• Tunmann E. Der Krimische Staat. — Troppau, 1784.
• . Записка о Малой Татарии [ 31 січня 2020 у Wayback Machine.], 1755 рік (рос.)

Монографії

• Вельяминова-Зернова В. В. Материалы для истории Крымского ханства [ 7 квітня 2014 у Wayback Machine.]
• Домановский А. М. Осколок Золотой Орды, или Загадки рождения Крымского ханства. Харьков, 2017.
• Тунманн, Й. Крымское ханство. — Симферополь, 1936.
• Тунманн. Крымское ханство [ 10 травня 2012 у Wayback Machine.]. — Симферополь : Таврия, 1991.
• Зайцев И.В. Османское завоевание Южного берега Крыма в 1475 г. Османские владения в Крыму // История Крыма / А. В. Юрасов. — Российское историческое общество. Институт российской истории РАН. — Москва : «Кучково поле», 2017. — Т. 1. — С. 382. — 550 с. — .
• К. А. Кочегаров. Речь Посполитая и Россия в 1680-1686 годах: заключение Вечного мира / доктор исторических наук Б. В. Носов. — М. : Индрик, , 2008. — Т. 1. — С. 230. — 504 с. — .
• В. Є. Возгрін. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырёх томах // Крымский народ при османах. — 3. — Сімферополь : «Нестор—Історія», 2013. — Т. 1. — 872 с. — 1000 прим. — .

Статті

• Важкоозброєний татарський вершник // Український тиждень [ 19 липня 2014 у Wayback Machine.]
• Ищенко С. А. // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях востока и запада в XII—XVI веках / под ред. Г. А. Федорова-Давыдова. Ростов-на-Дону, 1989.

Довідники

• Галенко О. І. Кримський ханат [ 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 366. — .
•  / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — .
• Головченко В. І. Кримського ханату дипломатія // Українська дипломатична енциклопедія. Київ, 2004. Т.1

• Кримське ханство [ 17 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — .

Посилання

• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Кримське ханство
• Кримські татари. Друзі чи вороги? (Киримли / Кримці) [ 27 лютого 2022 у Wayback Machine.] — Канал імені Т. Г. Шевченка
• «Крымский Юрт» (на ногайском языке)