Вільям Гау, 5-й віконт Гау

Немає цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Вільям Гау (англ. William Howe), 5-й віконт Гау (10 серпня 1729 — 12 липня 1814) — британський політик та військовик, який був головнокомандувачем британськими сухопутними силами в колоніях під час війни за незалежність США.

Вільям Гау
англ. William Howe
Титул	віконт
Народився	10 серпня 1729(1729-08-10)^[1]^[2]^[…] Лондон
Помер	12 липня 1814(1814-07-12)^[1]^[2]^[…] (84 роки) Плімут
Поховання	Твікенем
Громадянство	Королівство Велика Британія
Підданство	Королівство Велика Британія
Alma mater	Ітонський коледж^[4]
Батько
Матір
Дружина	Френсіс Коннолі Гау
Губернатор Плімуту
Час на посаді:
1808 — 1814
Попередник	Джерард Лейк
Наступник
Губернатор Бервік-апон-Твіду
Час на посаді:
1795 — 1808
Попередник
Наступник
Голова Північного Командування
Час на посаді:
1793 — 1795
Попередник	посада створена
Наступник
Головнокомандувач Північної Америки
Час на посаді:
вересень 1775 — травень 1778
Попередник
Наступник
Член Парламенту Великої Британії від Ноттінгему
Час на посаді:
1758 — 1780
Попередник
Наступник
Військовий
Приналежність	Британська імперія
Рід військ	Британська армія
Роки служби	1746–1814
Звання	Генерал
Війни/Битви	Війна за австрійську спадщину; Семирічна війна; Франко-індіанська війна: Битва на Полях Авраама; Англо-іспанська війна; Війна за незалежність США;
Нагороди	| (1776)
Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Ранні роки

Вільям Гау народився 10 серпня 1721 року в сім'ї , 2-ого віконта Гау, та , дочки , графині Дарлінґтонської, — позашлюбної дочки курфюрста Ганновера , а, відтак, — зведеної сестри британського короля Георга І. Його батько був губернатором Барбадосу, де й помер у 1735 році.

Його сім'я зберегла своє родове місце в , маєток площею 10 000 акрів неподалік від Ноттінгема. Крім того, його мати мала незалежний дохід в розмірі понад 2 250 фунтів стерлінгів на рік, а також користувались підтримкою королівської родини. Все це дозволило забезпечити Вільяму освіту за допомогою тьюторів. На додаток, у 1742 році Вільям розпочав навчання в Ітонському коледжі. У Вільяма були два старші брати, які служили у британській армії: , 3-ий віконт Гау, офіцер 1-ого гвардійського піхотного полку, та , пізніше — граф Гау, який у 1746 році вже був капітаном військового корабля. На Вільяма також чекала військова кар'єра: у 1746 році він отримав офіцерське звання в легкому драгунському полку герцога Камберлендського, сина короля Георга ІІ, і покинув Ітон.

Війна за австрійську спадщину

Докладніше: Війна за австрійську спадщину

У 1740 році розпочалася війна за австрійську спадщину через порушення ухваленої імператором Священної Римської імперії Карлом VI Прагматичної санкції, яка гарантувала неподільність усіх спадкових володінь Габсбургів. Після смерті Карла VI у 1740 році на австрійські території, які, згідно з Прагматичною санкцією, мала успадкувати його дочка Марія-Терезія, претендували декілька європейських держав. Пруссія претендувала на Нижню Сілезію і висунула війська до кордонів. Франція, Саксонія, Сардинія та Річ Посполита також мобілізували війська, сподіваючись отримати частину австрійських земель. Британія, як гарант Прагматичної санкції, підтримала Марію-Терезію, надіславши у 1741 році війська до Фландрії.

У 1747 та 1748 роках Гау супроводжував свій полк у кампаніях війни за австрійську спадщину на європейському континенті. Після укладення Аахенського миру у 1748 році, легкий драгунський полк герцога Камберлендського повернувся до Англії і, на початку 1749 року, був розформований у Ноттінгемі.

Подальша служба

У січні 1750 Гау підвищили до звання капітана у 20-ому піхотному полку, який тоді ніс гарнізонну службу в Шотландії, і де він служив під командуванням Джеймса Вольфа. У 1756 році Гау отримав звання майора в 60-му піхотному полку. У 1757 він став підполковником 58-ого піхотного полку і разом з полком, який тоді перебував у Ірландії, відбув до Північної Америки, щоб прийняти участь у Франко-індіанській війні.

Франко-індіанська війна

Докладніше: Франко-індіанська війна та Семирічна війна

На початку 1750-х років між Британією та Францією виникли конфлікти щодо контролю над територіями в Північній Америці, що призвело до Семирічної війни. У 1749 році французькі війська з Нової Франції зайняли долину річки Огайо, де мешкали ірокези, які згідно з Утрехтським миром 1713 року вважалися підданими Британії. На думку британської сторони, території, населені ірокезами, включаючи долину річки Огайо, належали Британії. Протягом наступних років французи зводили форти та розміщували гарнізони на захоплених територіях. У 1754 році в Північній Америці почалися збройні сутички між Британією та Францією, а в травні 1756 року Британія оголосила війну Франції. Північноамериканський театр Семирічної війни часто називають Франко-індіанською війною.

Облога Луїсбурзької фортеці (1758)

Джефрі Емгерст, портрет, написаний Джошуа Рейнольдсом

Британський уряд планував захопити Луїсбурзьку фортецю на острові Кейп-Бретон у Новій Франції. За задумом тодішнього Державного секретаря Південного департаменту та лідера Палати громад Вільяма Пітта, успішна атака на фортецю мала відкрити британцям доступ до Квебеку. Командування операцією доручили генерал-майору Джефрі Емгерсту, з яким Гау був знайомий з часів війни за австрійську спадщину. На допомогу Емгерсту були призначені три підпорядковані йому бригадних генерала: Джеймс Вольф, та Чарльз Лоуренс. Морську частину операції доручили адміралу .

Гау брав участь в облозі Луїсбурзької фортеці. У червні 1758 року британці відпливли з у напрямку до фортеці. Першим біля неї висадився Джеймс Вольф зі своїми підрозділами, викликавши на себе вогонь французьких військ, що були в окопах по периметру берегової лінії. та Чарльз Лоуренс висадились вслід за Вольфом. Французькі війська відступили до фортеці, залишивши озброєння. У наступні дні британські війська розташовували табір біля Луїсбурзької фортеці, перевозили гармати з кораблів та готувались до її облоги.

Мапа Луїсбургу під час облоги 1758 року

Джефрі Емгерст у своєму щоденнику так описує роль Гау в цій операції: він командував редутами та 400 солдатами. Джеймс Вольф також схвально відгукувався про Гау, зазначивши, що той очолював «найкраще підготовлений батальйон у всій Америці». Облога Луїсбургу завершилась перемогою британців: 26 липня 1758 року фортеця капітулювала.

У серпні 1758 року, все ще перебуваючи в Луїсбурзі, Гау дізнався про загибель свого брата під час невдалої спроби генерала Джеймса Аберкромбі захопити французький . Джеймс Вольф писав своєму батькові, як Гау сприйняв смерть брата: декілька днів він відмовлявся їсти, а також не міг витримати, щоб хтось, навіть, його найближчі друзі, був поруч із ним.

Битва на Полях Авраама (1759)

Докладніше: Битва на Полях Авраама

У листопаді 1758 року Джефрі Емгерста призначили головнокомандувачем усіх британських військ у Північній Америці замість Джеймса Аберкромбі. У березні 1759 року Емгерст отримав інструкції з Британії щодо кампанії на 1759 рік. Джеймсу Вольфу доручалось захопити Квебек, і на цю операцію він отримав звання генерал-майора. У цій операції Вольф доручив Гау командування батальйоном легкої піхоти.

На захід від Квебеку розташовувалось велике плато, яке називали Полями або Висотами Авраама, — єдине вразливе місце на підступі до міста. Плато знаходилось на 50-75 метрів вище рівня річки Святого Лаврентія. Оскільки скелі, які потрібно було подолати, щоб дістатись до Полів Авраама, вважалися непідступними, лише кілька спостережних постів було виставлено по периметру Полів.

Генерал-майор Джеймс Вольф

У ніч з 12 на 13 вересня 1759 року пара суден із солдатами Гау наблизилась до бухти Анс-о-Фулон у підніжжя скель, які потрібно було подолати, щоб дістатись до Полів Авраама. Солдати разом із Гау висадились у бухті та почали збиратись на скелі. На вершині скелі відбувся бій із французами і останні відступили. Тим часом, до місця вже прибув Джеймс Вольф, який наказав Гау нейтралізувати канонаду, яка лунала з батареї над рікою. Солдати Гау наближались до французьких артилеристів, постійно здійснюючи постріли, та намагаючись їх нейтралізувати. З часом французькі артилеристи зрозуміли, що їм не вистояти протягом невизначеного часу під постійними пострілами британців, в той час, як вони намагались перезаряджати пушки. Зрештою, канонада була нейтралізована.

Поля Авраама відкрили британцям доступ до Квебеку. Один з капітанів регулярної піхоти Джеймса Вольфа так згадував той день: «Як тільки ми піднялися на вершину, все було тихо, і не було чути жодного пострілу завдяки чудовому поводженню легкої піхоти під командуванням полковника Гау». Вже вдень 13 вересня принаймні 7 британських батальйонів марширували через Поля в бойовому порядку, рухаючись на Квебек за наказом Джеймса Вольфа.

Смерть генерала Вольфа. Картина, написана Бенджаміном Вестом

Французький генерал Луї-Жозеф де Монкальм, головнокомандувач французькими військами у Північній Америці, вирішив дати бій у відкритому полі, сподіваючись, на підкріплення. Він виставив французькі війська із канадським ополченням за міські стіни в бойовому порядку. Тим часом французька артилерія почала постріли в бік британських військ. Французькі війська наближувались до британців також здійснюючи постріли. Британці, які стояли роззосереджено, не стріляли допоки французи не наблизились до них на відстань 40 ярдів (36 метрів). Під час битви і Монкальм, і Джеймс Вольф отримали смертельні поранення. Коли французькі солдати, що вижили під час битви, відступили до міста, вони виявили, що в жодного з них не було повноважень взяти на себе командування. Битва завершилась капітуляцією французів.

Джеймс Вольф заповів Гау 1000 фунтів стерлінгів. Після падіння Квебеку, Гау повернувся до командування 58-мим піхотним полком, який залишався у Квебеку під командуванням , що замінив Вольфа.

Битва при Сент-Фуа (1760)

Битва при Сент-Фуа, картина Джорджа Кемпіона

58-ий піхотний полк Гау брав участь у битві при Сент-Фуа. У квітні 1760 року французькі війська по річці на чолі з висунулись з Монреалю, щоб повернути Квебек. 27 квітня 1760 року французькі війська дістались селища Сент-Фуа, що знаходилось за декілька кілометрів від Квебеку. Там вони побачили укріплення британських військ. вирішив дати бій, побоюючись облоги з боку французів і вважаючи, що його гарнізон в Квебеку не витримає її. 28 квітня 1760 року відбулася битва із значними втратами з обох сторін: французи втратили 193 чоловіка вбитими та 640 — пораненими, серед британців було 259 вбитих та 829 поранених. І хоча британці відступили до міста, французи не змогли організувати облогу міста, оскільки 12 травня 1760 до британців прибуло підкріплення у вигляді військових кораблів.

Монреальська кампанія (1760)

На початку 1760 року головнокомандувач британськими військами в Північній Америці Джефрі Емгерст отримав інструкції з Британії — захопити Монреаль. Він запланував розділити армію на три частини та оточити Монреаль зі сходу, півдня та заходу. За його планом, мав піднятись до міста по річці Святого Лаврентія та заблокувати шлях до відступу французів по річці. У травні 1760 року Гау отримав наказ від Емгерста посадити солдатів квебекського гарнізону до судна до Луїсбургу. У монреальській кампанії Гау командував бригадою кількох загонів.

Капітуляція французьких військ у Монреалі

У липні 1760 зі своєю армією почав рухатись по річці Святого Лаврентія у напрямку до Монреалю. Марі іноді зупинявся, щоб захопити селища вздовж річки. Як правило місцеві жителі здавали зброю та присягали британській короні. Вільям Гау послав своїх солдатів на берег біля поселення Дешайон (зараз — ). Мешканці Дешайону запропонували капітуляцію. Гау послав туди офіцера, щоб той привів їх до присяги. Іноді лунали постріли від французьких військ, однак, Марі не відповідав, щоб не зав'язнути у боях на шляху до Монреалю.

На початку вересня 1760 року армія Джефрі Емгерста прибула до Монреалю та захопила місто майже без спротиву. У той час, як Емгерст обговорював умови капітуляції з губернатором Нової Франції , армія висадилась на східному боці острову Монреаль. 9 вересня 1760 року Монреаль капітулював.

Семирічна війна

Докладніше: Семирічна війна

Захоплення Бель-Ілю (1761)

Захоплення Бель-Ілю британським флотом у 1761 р.

Після монреальської кампанії Гау повернувся до Британії, де йому доручили командування бригадою в експедиції до Бель-Ілю — острову в Біскайській затоці біля узбережжя французької Бретані. Вільям Пітт замислював захопити Бель-Іль, щоб відтягнути тисячі французьких військ з Німеччини на захист французького узбережжя. Командування операцією доручили генералу , а командування ескадрильєю — .

29 березня 1761 року британський флот відплив зі Спітгеду і вже через 9 днів Бель-Іль був у його полі зору. 7 квітня 1761 року флот зайняв позиції в гавані Палє. 8 квітня 1761 року британці невдало штурмували цитадель із французьким гарнізоном, втративши 110 солдат вбитими, 75 — пораненими, 260 — полоненими. 22 квітня 1761 року британці повторно і вже успішно штурмували цитадель. Почалась облога цитаделі, яка тривала до 8 червня 1761, коли французи капітулювали.

Після захоплення Бель-Ілю Георг ІІІ призначив Гау губернатором острову, але той, через свого брата , звернувся із проханням звільнити його від цієї посади, щоб він міг служити на війні.

Англо-іспанська війна

Докладніше: Англо-іспанська війна (1761—1763)

У серпні 1761 року Франція уклала з Іспанією Сімейну угоду, яка передбачала альянс між іспанським та французьким королівськими дворами. Існував секретний протокол до угоди, згідно з яким, якщо Семирічна війна не завершиться до 1 травня 1762 року Іспанія вступить у війну на боці Франції. Британський посол в Мадриді безуспішно намагався отримати від Іспанії запевнення, що при укладанні Сімейної угоди наміри Іспанії були мирними. Зрештою, 4 січня 1762 року Британія оголосила війну Іспанії, яка також відповіла оголошенням війни.

Облога Гавани (1762)

Захоплення Гавани 1762 р., картина Домініка Серреса

У 1762 Гау підвищили у званні до полковника і призначили генерал-ад'ютантом армії, яка вирушала на Кубу. Британський уряд вирішив атакувати Гавану, яка вважалась перлиною іспанських Кариб. Командування операцією доручили , графу Олбемарлю. 6 березня 1762 року британський флот відплив з Портсмуту, а вже 20 квітня — дістався до Кариб. Враховуючи підкріплення з раніше захопленою британцями Мартиніки, у розпорядженні Кеппеля було 12-тисячне військо. 7 червня 1762 британські війська висадились за 6 миль на схід від Гавани. Вони захопили височину, з якої можна було атакувати фортець Ель-Морро. Під командуванням, зокрема, Вільяма Гау британцям вдалося ізолювати місто від тилу. 10 червня 1762 року почалась облога Гавани. Через місяць облоги Кеппель втратив третину війська через поранення, жовту лихоманку, малярію та шлунково-кишкові хвороби. У кінці липня-на початку серпня прийшло підкріплення з Північної Америки. 30 липня була підірвана шахта під Ель-Морро, а саму фортецю штурмували. Зрештою, фортеця капітулювала 14 серпня 1762 року.

Служба в Британії

Після закінчення війни в 1763 році військова кар'єра Гау продовжували йти вгору: він був призначений полковником спочатку 58 піхотного полку, в якому він служив, а у 1764 — полковником 46 піхотного полку, який з 1767 року розташовувався в Ірландії. Оскільки в мирний час його постійна присутність в полку не вимагалась, Гау часто подорожував між Ірландією та Англією. 4 червня 1765 року Гау одружився із Френсіс Коннолі, дочкою ірландського політика, з видатної англо-ірландської родини.

У 1758 за його відсутності, Гау був обраний членом Палати Громад замість свого загиблого брата від ноттінгемського виборчого округу. Гау залишався членом Парламенту до 1780 року. І хоча він іноді відвідував Парламент, здається, що до 1778 року він не виступав у ньому з промовами. Ґрубер зазначає, що Гау ні з ким послідовно не голосував, окрім як зі своїм братом . Крім лорда Гау, членом Парламенту був також інший брат Гау — Томас Гау. На початку 1777 року троє братів Гау проголосували проти законопроєкту, який дозволяв Ост-Індійській компанії тримати в Британії полк для захисту свого майна в Індії. Відповідно до Флейвел, брати непокоїлись про те, що регулярній британській армії доведеться конкурувати з Ост-Індійською компанією за рекрутів. Крім того, Флейвел пише, що в них були побоювання, що війська Ост-Індійської компанії стануть загрозою свободам британців.

Відповідно до Ґрубера, Гау більше цікавили армійські справи, ніж політика. У 1768 році він отримав посаду лейтенанта-губернатора острову Вайт, яку займав до 1795 року. У 1772 році Гау отримав звання генерал-майора. Напередодні війни за незалежність США він був одним із найактивніших офіцерів британської армії: підтримував сувору дисципліну в своєму полку, а також регулярно здійснював огляд інших полків. У кінці літа 1774 року Гау командував сімома ротами легкої піхоти протягом шести тижнів інтенсивного навчання на Солсберійській рівнині, а також під час військової демонстрації перед королем Георгом ІІІ у Ричмонді.

Виступаючи перед своїми виборцями у 1774 році, Гау засудив політику щодо американців, як невиправдано жорстку, і зазначив, що він би відмовився воювати проти колоністів. Однак вже у січні 1775 року він дав знати прем'єр-міністру Фредеріку Норту, що він згоден служити під командуванням тодішнього головнокомандувача в Північній Америці . Навесні 1775 року Гау призначили заступником Ґейджа і він вирушив до Америки.

Війна за незалежність США

Докладніше: Війна за незалежність США

«Молитва Першого континентального конгресу», картина Томпсона Гаррісона Метсена 1848 року

У другій половині 1760-х серед американських колоністів зростало невдоволення політикою британського уряду щодо них. У 1763 році уряд очолив Джордж Ґренвілл, і під його керівництвом головною метою уряду стало врегулювання та захист північно-американських колоній. Уряд Ґренвілла почав здійснювати посилений контроль над північно-американськими колоніями та впроваджувати обмеження. Крім того, британський національний борг сильно збільшився через Семирічну війну, і уряд намагався знизити витрати та збільшити доходи, піднявши податки та посиливши контроль за виконанням митних законів. Британські кораблі почали патрулювати американські води, щоб запобігти контрабанді. У 1764 році був прийнятий Цукерний закон, яким, хоч і знижувався митний збір на мелясу, але посилювались заходи щодо нагляду за виконанням сплати збору. Американські колоністи були приголомшені прийняттям закону, а також висловили протест, оскільки, меляса була основним інгредієнтом рому, і бостонські торговці стверджували, що закон стане смертельним ударом для торгівлі в колоніях. Законодавчі збори в Нью-Йорку та Массачусетсі почали заперечувати право британського Парламенту оподатковувати американських колоністів.

Битва біля Лексінгтона, зображена на картині Вільяма Барнса Воллена 1910 року

У 1765 році Парламент прийняв Акт про гербовий збір, частково, щоб затвердити законодавче верховенство над колоніями. Актом запроваджувались податки на випуск газет, книг, оформлення або засвідчення документа в північноамериканських колоніях. Акт викликав насильницькі дії з боку колоністів: розлючений натовп увірвався до дому збирача податку та повісив його. У 1770-х уряд Фредеріка Норта скасував майже усі митні збори з колоністів, окрім митного збору на чай. У 1774 році представники колоній зібрались на конгрес, який став відомим як Перший континентальний конгрес, де ухвалили рішення добиватись скасування всіх британських північно-колоніальних законів, прийнятих з 1763 року, а також не експортувати товари до та не імпортувати їх з Англії. У 1775 році Парламент скасував Акт про гербовий збір, але прийняв Декларативний закон, який затверджував право Парламенту оподатковувати американські колонії. Однак напруження зростало, і вже у квітні 1775 року в Лексінготоні були здійснені перші постріли.

Разом із Гау до Америки відправили ще двох генерал-майорів: Джона Бергойна та . Усі троє прибули до Бостона 25 травня 1775 року. На цей час колоністи вже воювали з британськими військами в Лексінгтоні та Конкорді та оточили їхню армію в Бостоні. 12 червня 1775 року Гау написав своєму братові листа, в якому окреслив план завершення війни в Америці: він вважав план тодішнього головнокомандувача завоювати Массачусетс занадто небезпечним, натомість, він пропонував утримувати Бостон, блокувати порти Нової Англії, а також здійснити наступ у долинах річок Гудзон та . Лорд Гау розповів про цей план , очільнику Ради торгівлі, яка займалась питанням північно-американських колоній.

Битва при Банкер-Гіллі (1775)

Перша атака на Банкер-Гілл

16 червня 1775 року генерал континентальної армії наказав полковнику малими силами захопити біля (тоді — біля Бостону) височини, які називались Банкер-Гілл, та закріпитись на них. Однак Прескотт зайшов за Банкер-Гілл на височину Брідз-Гілл, де звів редут. 17 червня 1775 року Гау отримав наказ від захопити височину і вибити звідти континентальну армію. У цій битві на боці континентальної армії Гау протистояв , який воював на боці британців під командуванням Джефрі Емгерста у Франко-індіанській війні, а також воював разом із Гау на Карибах. Гау висадився на південному боці чарлстаунського півострова з 1000 солдатами. На невеличкому пагорбі справа британці встановили 12-фунтову гармату. Бергойну та було наказано залишатись на бокових лініях.

Британці піднімались на височину трьома колонами, із правою колоною, очолювану Гау. За планом Гау, усі три колони мали дістатись редуту одночасно, і атакувати його з трьох сторін. Однак колона Гау зустріла вогонь з боку колоністів: солдати континентальної армії, зачекавши коли британці наблизяться на достатню відстань, відкрили вогонь. Після першого шквалу вогню Гау намагався переформувати колону та далі вести в бій, однак вогонь від колоністів був настільки сильним, що це виявилось неможливим, і рештки його колони відступили.

«Битва при Банкер-Гіллі», картина Говарда Пайла 1897 року

Гау здійснив третю спробу із рештою своєї колони піднятись на височину і на цей раз це йому вдалося. Тим часом колоністи також атакували ліву та центральну колони: ліву колону атакували снайпери з домівок , а центральна колона була настільки розбита, що на допомогу прийшов з тим, щоб реорганізувати колону та підготовити її до останньої атаки. Зрештою британці атакували редут зліва, зайняли височину, вичавивши солдат континентальної армії, які, відступаючи, залишили кілька гармат. Однак в ході битви британці зазнали тяжких втрат: 226 вбитими та 828 пораненими, що складало біля 40 відсотків задіяних військ.

Зображення битви при Банкер-Гіллі Персі Мораном, 1909 р.

вмовляв Гау переслідувати рештки континентальної армії, які відступили з височини, але той відмовився і повернувся до Бостона. Це був початок непорозумінь між ним та Клінтоном. У листі своєму братові Гау так пояснював своє рішення не вдаватись до переслідування американців: «Солдати були настільки знесилені, і було втрачено так багато офіцерів, що неможливо було здійснити таке енергійне переслідування, якого можна було б очікувати». Гау називав день битви «нещасливим днем», а інші коментували, що британська армія не може дозволити собі ще однієї такої перемоги.

Деякі коментатори вважали ідею прямо атакувати редут «кримінально» дурною. Андерсон покладає відповідальність за результат битви не на Гау, а — на . Він вважає, що результат битви був похідним від первісної помилки британців — незайняття , за що ніс відповідальність Ґейдж, як головнокомандувач.

Деякі автори вважають, що результат битви при Банкер-Гіллі вплинув на подальшу поведінку Гау в цій війні. Джордж Отто Тревельян писав, що через досвід битви Гау часто втрачав «радісні впевненість і бажання довести справу до негайного кінця» в ті моменти, коли вони були особливо потрібні. Андерсон, цитуючи Генрі Лі, писав, що сумний та вражаючий досвід битви контролював поводження Гау в його наступних операціях.

Облога Бостону (1775—1776)

Після битви при Банкер-Гіллі організував окремий штаб для Гау. З того часу було два штаби: один в Бостоні під командуванням Ґейдж, інший — у , де головував Гау. З тих пір загальні накази надходили з обох штабів. Британський уряд у серпні 1775 року відізвав Ґейджа до Британії. Гау замінив Ґейджа, ставши головнокомандувачем британських військ у Північній Америці.

Британська оборона в Бостоні, 1775 р.

Тим часом продовжувалась облога Бостону з боку континентальної армії, до міста залишався тільки морський шлях. Британці закріпились на Банкер-Гіллі та продовжували утримувати височину. Відповідно до американського історика Джорджа Банкрофта, у місті залишалось не більше 6500 британських солдат. У листопаді 1775 року Гау отримав від , Державного секретаря зі справ колоній, наказ евакуюватись з Бостона. Однак на той час Гау вважав за неможливе виконати цей наказ через погоду та брак транспорту. , який замінив лорда Дартмута на посаді, схвалив рішення Гау зачекати з евакуацією.

Облога Бостону 1775—1776

Гау зайняв вичікувальну позицію: він вважав Бостон непридатною базою для військових операцій та замислював евакуацію, коли прибуде транспорт. Американці не спішили атакувати Бостон через брак військ, зброї та фінансування. Тим часом життя в місті ставало дедалі тяжчим: спалахнула віспа, а також, як солдати, так і цивільні страждали на цингу. Крім того, під час холодних місяців була нестача пального, розкрадання дров солдатами каралось смертю, і декілька викрадачів дров були повішені. Загалом, взимку 1775 року розкрадання солдатами стало поширеним явищем. На додаток, серед британських солдат поширювалось дезертирство. Криза з пальним продовжувалась до 19 січня 1775 року, коли до Бостона прибув корабель із вугіллям. Британська армія і цивільні також страждали він нестачі продуктів харчування, оскільки звичайний шлях постачання — з сільської місцевості, був недоступним. Час від часу до Бостону заходили судна з продуктами харчування, однак ціна була дуже високою. Відповідно до Андерсона, досвід із дефіцитом харчування мав навіть триваліший вплив на Гау ніж битва при Банкер-Гіллі: перед наступними операціями він виявляв перебільшену тривожність щодо достатності постачання, зокрема, харчів.

Водночас Гау проводив свій вільний час вдаючись до азартних ігор. Крім того, у Гау зав'язались стосунки із Елізабет Лорінґ — дружиною аукціоніста та лояліста Джошуа Лорінґа. Пізніше Гау призначив Джошуа Лорінґа очільником в'язниць. Стосунки між Гау та Лорінґ стали предметом сатиричних творів як британців, так і американців. Однак, як зазначає Фішер, приватне життя Гау не заважало його відданості боргу, а також не зменшило поваги до нього серед його людей.

Зображення евакуації з Бостону, 1911 р.

Навесні 1776 року суттєво збільшилось постачання пороху до континентальної армії, а також прибуло важке озброєння з форту . 2 березня 1776 Джордж Вашингтон, який тепер очолював армію, що тримала Бостон в облозі, почав бомбардування міста. Постріли лунали до ночі 4 березня. Під прикриттям бомбардування солдати континентальної армії захопили стратегічну височину Дорчестер-Гайтс та закріпились на ній. Гау збирався атакувати позиції американців на Дорчестер-Гайтс, але йому завадив шторм. Гау дав знати бостонцям, що збирається евакуюватись. Ці новини дійшли до американців, і Вашингтон припинив вогонь. Завантаження британських військ на судна зайняло два тижні. 17 березня 1776 року Гау разом з британською армією та 1100 лоялістами, включаючи Елізабет Лорінґ та її чоловіка, відплив з Бостону до Галіфаксу, залишивши великі запаси озброєння. Не дивлячись на накази Гау, значна частина цього озброєння не була знищена.

Гау критикували за бездіяльність та нерішучість у Бостоні. Критика, зокрема, лунала від , а також від американців. Партрідж вважає, що з боку Гау було недбалістю не зайняти височину Дорчестер-Гайтс та не закріпитись на ній за час облоги Бостона. Однак деякі автори вважають дії Гау розумними. Так, Андерсон зазначає, що якби Гау евакуювався у листопаді 1775, як йому наказував , це означало б, що мала бути зимова кампанія, до якої солдати 18 століття не були готовими. Крім того, він вказує на те, що залишаючись у Бостоні Гау зберіг війська, які потім були задіяні в літній кампанії 1776 року. Урбан також погоджується, що негайна евакуація була неможливою, і, вказує на те, що британський уряд не поставив перед Гау чітких цілей.

Нью-йоркська кампанія (1776)

2 квітня 1776 року Гау із військами прибув до Галіфаксу. У місті не було достатньо приміщень для розташування його армії, і багато солдатів залишались на суднах. У Галіфаксі Гау чекав на постачання необхідного приладдя, харчових продуктів та підкріплення. Гау писав до профільного міністерства, що кораблі зі запасами, на які він очікував, мають бути у супроводженні воєнізованої охорони, інакше, був ризик захоплення їх американцями.

25 квітня 1776 року Гау писав, що американці захопили судно із взуттям та вовняним одягом для його солдат. Він також доповідав, що Вашингтон із частиною військ покинув Бостон та рухався до Нью-Йорку, в той час, як залишені у Бостоні війська зводили фортифікації. Гау додав, що американці, «охоплені ідеєю переваги після евакуації з Бостона, можуть бути скоріше готовими до рішучих дій», ніж до припинення боротьби та війни в цілому.

Адмірал Річард Гау, з гравюри Р. Данкартона, за картиною Джона Сінглтона Коплі

11 червня 1776 року армія відпливла з Галіфаксу до Нью-Йорку, а вже 3 липня 9000 солдат висадились на Стейтен-Айленді. В той час Вашингтон вже займався зведенням оборони в Нью-Йорку, але Стейтен-Айленд залишився поза його планом оборони. На Стейтен-Айленді Гау зустрічався із лоялістами, які у значній кількості прибували туди, щоб привітати британську армію. 12 липня 1776 туди прибув брат Гау адмірал разом із військами, включаючи 10 000 гессенських найманців. Адмірал Гау також привіз мирні пропозиції. Разом із підкріпленням, привезеним адміралом, Гау мав у своєму розпорядженні значне військо. Відповідно до Вілкіна та Урбана, розмір війська сягав 25 000. Партрідж писав, що у британців було 10 000 моряків та 32 000 сухопутних сил.

було категорично заборонено вести переговори з представниками будь-якої території, з якою не було оголошено миру. Водночас він не міг оголошувати мир із колонією, графством чи містом доки, відповідно в ній чи в ньому, не будуть розпущені незаконні (з точки зору британського уряду) з'їзди (конгреси), збройні формування, здані укріплення, королівським чиновникам дозволено повернутись до своїх обов'язків, а місцеві збори, сумлінно пообіцявши дотримуватись законів Парламенту, звернулись із проханням скасувати закон, яким заборонялась торгівля між Англією та Тринадцятьма колоніями.

13 липня 1776 року британці відправили до Вашингтона офіцера з листом із наміром розпочати мирні переговори. Вашингтон відмовився від листа, і тоді, офіцер передав інформацію усно. На що Вашингтон відповів, що, наскільки він зрозумів, брати Гау були уповноважені лише дарувати помилування, а ті, за ким не має вини, його не потребують. «Ми лише захищаєм те, що вважаємо своїми неоспорюваними правами», — сказав він.

Лонг-айлендська битва

Американські укріплення в Нью-Йорку

Гау організував війська у сім бригад та резерв. Крім того, в його розпорядженні дві дивізії гессенців. Він вирішив атакувати американські сили на Лонг-Айленді. 22 серпня 1776 року Гау висадив війська у затоці Ґрейвсенд і впродовж наступних чотирьох днів проводив рекогносцирування позицій американців. 26 серпня 1776 року з резервом та однією бригадою почав рухатись до лівого флангу американських сил, Гау слідував за ним. 27 серпня 1776 року Гау вже був на тильному боці лівого американського флангу. Гау планував захопити шлях до американських укріплень на височині Ґованус-Гайтс. Удосвіта британці з'явились перед укріпленнями американців та відкрили артилерійський вогонь. Водночас, війська під командуванням Гау та Клінтона відрізали шлях відступу для американців. Правий фланг американців дав бій, однак в умовах переваги британських військ вони відступили через болота до укріплених позицій в Брукліні.

«Лонг-айлендська битва», картина Алонзо Чаппела,1858 р.

У Лонг-айлендській битві американці втратили біля 2000 людей. Британцям вдалося захопити трьох американських генералів, 71 офіцера, 1006 солдатів та 32 гармати. Британці втратили 63 людей вбитими (включаючи 3-х офіцерів), і 298 — пораненими.

Після захоплення Лонг-Айленду Гау зупинився і не пішов атакувати лінію оборону на височині Бруклін-Гайтс. «Я б не став ризикувати наразитись на втрати, які могли бути зазнані під час атаки», — пізніше пояснював своє рішення Гау. Водночас, та інші офіцери вважали, що захоплення цієї лінії оборони не несло великих ризиків. Американці теж були спантеличені поведінкою Гау. Після лонг-айлендської битви американський генерал писав: «Генерал Гау або наш друг, або не генерал… якби він одразу довів до кінця свою перемогу, наслідки для справи свободи мали б бути жахливими».

Девід Сміт вважає, що метою Гау в цій битві було завдати удару по моральному духу американців, але так, щоб цей удар не був занадто сильним. Історик Джеремі Блек вважав лонг-айлендську битву втраченою можливістю, а Джон Кіґан вважав, посилаючись на характер воєнних дій 18 століття, що Гау міг просто чекати, коли Вашингтон капітулює. Вашингтон, скориставшись перервою, 28-29 серпня евакуював війська з Брукліну на Мангеттен.

Висадка в Кіпс-Бей

Висадка британців у Кіпс-Бей, робота Роберта Клівлі 1777 р.

Наступним завданням Гау було перемістити британські війська до Мангеттену. Відкинувши ідею зайти через тильний бік Мангеттену або через Вестчестер, Гау пропонував висадитись у Кіпс-Бей — позиції, яка розташовувалась на тильному боці основних військ Вашингтона. Три військові кораблі виконували відволікаючий маневр нагорі по Норт-рівер. Підготовка до висадки була завершена 15 вересня 1776. не схвалював план, вважаючи, що краще було б висадитись у Моррісанії і окупувати височини Фордгема, таким чином запобігши евакуації з Мангеттену через район Кінґзбрідж.

Гау критикували за затримку у наступі на Мангеттен після лонг-айлендської битви. Водночас Андерсон вважає, що затримка була виправданою: він вказує на те, що Гау вважав, що більшість континентальної армії не була задіяна в лонг-айлендській битві. Крім того, Андерсон зазначає, що обставини вимагали обережного та детального планування, оскільки, перед британськими військами було завдання висадки перед укріпленими позиціями американців, і водночас не було обставин, які б виправдали атаку з ходу. Щодо можливості розбити континентальну армію атакою сходу, Андерсон писав, що не має впевненості, що атака сходу призвела б до повного розбиття американців, як і не було такої впевненості у Гау.

Затримка у наступі на Мангеттен дала Вашингтону можливість змінити плани. 7 вересня 1776 року він вирішив залишити у місті гарнізон у 5000 солдат, а основну частину армії перемістити на височину Гарлем-Гайтс. Таким чином, коли Гау був готовий висадитись у Кіпс-Бей, більша частина армії Вашингтона була недосяжною для Гау.

«Стратегія місіс Марі», картина Персі Моргана 1908 р.

15 вересня 1776 року британці під прикриттям артилерійського вогню з п'яти військових кораблів висадились у Кіпс-Бей і швидко просувались по Мангеттену. Вони майже не зустрічали спротиву, оскільки серед ополчення, яке займало укріплення у Кіпс-Бей, піднялась паніка і воно відступало. У паніці відступало не тільки ополчення, але й досвідченні полки. Однак, , який очолював армію в Кіпс-Бей отримав наказ закріпитись на площі та не рухатись далі, доки не прийде підкріплення. На невдоволення Клінтона підкріплення надійшло тільки через декілька годин. Гау та кілька офіцерів нібито затримались у будинку Місіс Марі, яка запропонувала їм вино та тістечка, та була настільки гостинною господинею, що Гау затримався в неї протягом кількох годин. Потім поширювалась легенда ніби місіс Марі зробила це спеціально, щоб затримати просування британців. Про затримку Гау на фермі місіс Марі писав офіцер британської армії , який брав участь у війні. «Щойно англійці заволоділи Нью-Йорком, генерал Гау та деякі інші офіцери прийшли до будинку місіс Марі, з якою вони так довго розмовляли, що генералу Патнему із трьома тисячами п'ятистами людьми вдалося відступити до основних сил американської армії»,  — писав Стендмен. Водночас, Джордж Отто Тревельян ставився до розповідей про затримку Гау у місіс Марі як до легенди. Він писав, що «згідно з дуже популярним американським анекдотом», Місіс Марі, гарна та приваблива жінка, яка дотримувалась революційних принципів, пригощала Гау мадерою свого чоловіка. Тревельян додав, що «якщо взяти до уваги перебільшення, то напівміфічні розповіді того недільного ранку та дня мають свою цінність як втілення незгладного враження, яке справила на американську громадську свідомість передчасна бездіяльність Гау».

Залишається невідомим, чи затримка Гау в місіс Марі є правдою, однак, Сміт зазначає, що факт полягає у тому, що завдяки затримці британців, великій частині американців вдалось піти. В результаті висадки у Кіпс-Бей британці захопили 300 військовополонених та 67 гармат, а також заволоділи Нью-Йорком, в якому тоді проживало 20 000 людей. Ґрубер тлумачить результат битви так: завдяки висадці в Кіпс-Бей Гау вдалося заволодіти Нью-Йорком без важких втрат, а континентальній армій в цілісності вдалось відступити до сильнішої та менш доступної місцевості.

Битва на Гарлем-Гайтс

Битва на Гарлем-Гайтс, 16 вересня 1776

16 вересня 1775 року, Джордж Вашингтон послав з укріплених позицій американців на височині Гарлем-Гайтс рейнджерів, щоб ті розвідали британські позиції. На своєму шляху рейнджери зіткнулись з британськими військами, і відбулась збройна сутичка: британські війська наближаючись до рейнджерів відкрили вогонь, внаслідок чого загинуло 10 рейнджерів. Рейнджери тимчасово відступили, а Вашингтон, надавши їм підкріплення у розмірі трьох рот, наказав їм обійти британських фланг та захопити британську позицію на височині Блумінґсдейл-Гайтс з тилу. Також був організований відволікаючий маневр на передовій частині британської позиції. Однак американцям не вдалося захопити британську позицію, а лише відкинути британців на схил височини Блумінґсдейл-Гайтс. Вашингтон надав підкріплення для подальшого переслідування британців, і в результаті американцям вдалося вибити британців з височини та відтіснити їх до головного британського табору.

Гау доповідав про результат сутички як про успіх, однак деякі британські офіцери не поділяли його погляду, зазначивши, що якби не вчасно послані підкріплення, британська позиція могла опинитись в американському оточенні. Андерсон не надає великого значення битві на Гарлем-Гайтс, називаючи її не більш ніж «надзвичайно запеклою сутичкою», яка відновила моральний дух американців.

Нью-йоркська пожежа та страта Гейла

Докладніше: Велика пожежа в Нью-Йорку (1776)

Зображення нью-йоркської пожежі 1776

Впродовж другої половини вересня і до початку жовтня 1776 року Гау займався укріпленням Мангеттену з північного боку. Близько півночі 20 вересня 1776 року в Нью-Йорку здійнялась пожежа. Вона почалась у Вайт-холлі на південному боці Мангеттену, і, оскільки, вітер віяв з півдня, вона швидко розповсюджувалась на північ. Відповідно до Партріджа, в місті діяли палії, для яких спалах у Вайт-холлі був ніби сигналом, і скоро вогонь спалахнув у десятці місць одночасно. Гау наказав британським військам гасити пожежу, і надав підкріплення з військ, що перебували на суднах. І хоча через 10 годин пожежу вдалось загасити, вона знищила значну частину міста, оскільки багато будівель були дерев'яними. Через декілька днів після пожежі Гау писав : «кілька нещасних здійснили жахливу спробу спалити місто Нью-Йорк, що їм добре вдалося, підпаливши його в кількох місцях підготовленими з великою майстерністю сірниками та горючими речовинами». Як вбачається з його кореспонденції, тодішній губернатор Нью-Йорка підозрював у підпалі Вашингтона. З кореспонденції Вашингтона вбачається, що він не знав про причини пожежі. Шектер пише, що звинувачення Вашингтона у підпалі не підтверджуються нічим, окрім як непрямими доказами. Деякі історики вважають, що пожежа була випадковістю. Джордж Отто Тревельян писав, що «вичерпний збір і порівняння доказів довели, що лихо було випадковим».

Незабаром після пожежі у Нью-Йорку спіймали американського шпигуна . Відповідно до Партріджа, у ніч пожежі Гейл був у Нью-Йорку, а затримали його, коли він збирався повертатись до позицій американців на Гарлем-Гайтс. Гейла привели до Гау, якому він зізнався, ким він був. Гау наказав повісити Гейла, і наступного дня Гейла стратили.

Битви при Пеллз-Пойнті та на Вайт-Плейнс

На початку жовтня Гау вирішив завдати удару по позиціям континентальної армії з лівого боку, а також ускладнити зв'язок американців з Коннектикутом. 9 жовтня 1776 року три британські військові судна піднялись вгору по річці Гудзон, щоб забезпечити собі прохід за Форт-Вашингтоном — укріпленими позиціями американців. Американці відкрили вогонь по військових кораблях, а британці відповіли вогневим валом. У цій сутичці загинуло 9 британських моряків, а судна отримали пошкодження. Тим не менш, тримаючись східної сторони, британським суднам вдалось пройти по річці повз укріплення американців.

12 жовтня 1776 року війська Гау висадились на півострові Троґз-Нек, однак їм не вдалось швидко просунутись вглиб материку, оскільки американці вже прибрали настил мосту, а також відкрили вогонь по колоні британців. 16 жовтня на військовій раді континентальної армії було вирішено евакуюватись з укріплених позицій, залишивши у Форт-Вашингтоні 1000 солдат. Армія Вашингтона відступала на Вайт-Плейнс.

Тогочасна карта Пеллз-Пойнту та околиць, 1776 р.

18 жовтня 1776 року Гау повторно висадив війська вже в іншій точці — Пеллз-Пойнт. Висадившись, 4000 британських солдат та гессенців просувались вглиб і зустріли спротив 750 солдат континентальної армії. Зав'язалась сутичка, відома як битва при Пеллз-Пойнті, в якій американці втратили 8 солдат загиблими та 13 пораненими. Втрати британців у цій сутичці є предметом дискусій: Девід Маккалоу пише, що один з учасників бою з боку американців, називав цифру щонайменше 200 загиблих. Маккалоу вважав це перебільшенням. Сміт пише, що втрати британців оцінювались у 200—800 людей. Битва при Пеллз-Пойнті затримала просування британських військ на один день.

Деякі історики вважали, що висадка на півострові Троґз-Нек була помилкою, яка коштувала Гау тривалої затримки, завдяки якій Вашингтону вдалося евакуювати свою армію. Водночас Партрідж зазначає, що Гау заслуговує на похвалу зважаючи на майстерність, з якого його моряки провели флотилію через підступні звивисті канали Іст-Рівер у густому тумані, а також ефективність, з якою Гау пересунув свою армію з Троґз-Неку до Пеллз-Пойнту.

Битва на Вайт-Плейнс, 1776 р.

Деякий час обидві армії просувались вздовж протилежних берегів річки . Між Гау та не було згоди щодо плану атаки. Клінтон вкотре пропонував обійти позиції континентальної армії з флангу. Гау був прибічником прямішої атаки, однак погодився із Клінтоном, що атака має бути здійснена кількома колонами, з тим, щоб права колона, очолювана Клінтоном спробувала обійти лівий фланг позицій Вашингтона.

Пересування військ до та після битви при Пеллз-Пойнті, 1776 р.

Зрештою, 28 жовтня 1776 року Гау послав 13 000 британських солдат та гессенців нагору по головній дорозі до Вайт-Плейнс. Наближаючись двома колонами до американських позицій, британці відкрили вогонь з польових гармат. Раптом одна з колон повернула різко вліво рухаючись до височини Чаттертон-Гілл на правому фланзі американських військ. Британська артилерія наближалась до американських позицій, з яких також лунав артилерійський вогонь. Вашингтон послав підкріплення на правий фланг на височині, на яку вже піднімались гессенці. Американське ополчення, яке тримало правий фланг відступило, надіслане Вашингтоном підкріплення дало бій, але врешті відступило. Дані щодо втрат сторін різняться. Вілкін писав, що британці втратили 313 солдат вбитими та пораненими, а американці — 140 вбитими. Відповідно до Сміта британська сторона втратила 200 солдат, а американці — 175. Після битви на Чаттертон-Гіллі між арміями до кінця дня лунала артилерійська дуель.

29 жовтня 1776 року Гау припинив атаку, вирішивши дочекатись підкріплень. 30 жовтня 1775 року до Гау прибуло підкріплення, однак був сильний дощ, і наступ був відкладений. А вже 1 листопада Гау виявив, що американці відступили на сильніші позиції на висотах через річку . Гау почав сумніватись, що йому вдасться змусити Вашингтона дати бій, і 5 листопада повернувся з армією до Мангеттена, щоб атакувати американські позиції під назвою Форт-Вашингтон на Гарлем-Гайтс.

Захоплення фортів на Гудзоні

Коли Гау пішов з Вайт-Плейнс, Вашингтон, хвилюючись за Форт-Вашингтон та американські позиції в Нью-Джерсі, вирішив розділити свою армію: 7000 солдат залишались на схід від Гудзону, підкріплення у 2000 солдат було відправлено до Форт-Лі на протилежному березі Гудзону від Форт-Вашингтону, і 3000, відповідно до Маккалоу, або 4000, відповідно до Сміта, солдат було відправлено захищати позиції у Піксіллі на півночі.

Пересування військ під час захоплення Форт-Вашингтона у 1776 р.

Гау планував атакувати Форт-Вашингтон одночасно з трьох напрямків переважною силою. За його задумом американців потрібно було вичавити з укріплень до того, як вони зможуть ними скористатись. Гессенці на чолі з мали атакувати з півночі, британські війська на чолі з та мали висадитись на річці Гарлем та атакувати паралельно з фон Кніфаузеном. мав вести дві колони (одну, що складалась з британців, іншу — з гессенців) на потрійну лінію укріплення. Військовий корабель на Гудзоні мав бомбардувати американські позиції, в той час, як гармати на височині Фордгем мали прикривати висадку військ під командуванням Корнволліса та Метью.

Вид атаки на Форт-Вашингтон, намальований британським офіцером Томасом Девісом, 1776 р.

14 листопада 1776 року Вашингтон прибув у Форт-Вашингтон і виявив, що командувач форту Натанієль Грін не евакуював гарнізон. Вашингтон зволікав як з рішенням про евакуацію, так і з рішенням про надання підкріплень. 15 вересня Гау дав гарнізону шанс капітулювати, натякаючи на те, що він був готовий стратити гарнізон, якщо його змусять атакувати. Деякі автори вважають, що насправді Гау не збирався страчувати гарнізон, хоча це й було в дусі тогочасних війн, а просто хотів налякати американців.

Атака на Форт-Вашингтон почалася вранці 16 листопада 1776 року після тривалого артилерійського обстрілу від британців. Гессенці насувались з півночі, в той час, як війська під командуванням атакували зі сходу, а війська під командуванням  — з півдня. Вже о десятій годині ранку Гау задіяв в атаці 8000 солдат, що в чотири рази перевищувало сили американців. Американці відступали з позицій до форту, в якому не було достатньо місця, щоб надати їм безпеку. О третій годині дня Форт-Вашингтон капітулював, а його гарнізон в розмірі 2837 людей було взято в полон. Під час атаки американці втратили 59 людей вбитими та 100 або більше пораненими, британці — 86 вбитими та більше ніж 250 пораненими.

Переслідування армії Вашингтона та захоплення Ньюпорту

18 листопада 1776 року Гау відправив вгору по річці Гудзон переслідувати армію Вашингтона. Корнволлісу вдалося перехопити склади та обладнання, які, евакуюючись залишив Грін. Йому також вдалося захопити Форт-Лі та 140 гармат. Корнволліс продовжував просуватись, переслідуючи континентальну армію. Гау наказав Корнволісу зупинитись у Брансвіку та чекати подальших наказів. 6 грудня 1776 року Гау приєднався до Корнволлісу в Брансвіку. Однак армія Вашингтона ще 1 грудня 1776 року покинула Брансвік та прямувала до Трентону. Гау прибув до Трентону 8 грудня 1776 року коли вже останні човни з військом Вашингтона переправлялись через річку Делавер.

Після захоплення Форт-Вашингтону Гау також наказав захопити Ньюпорт у Род-Айленді, хоча в його плани на 1776 рік це не входило. Ґрубер припускає, що перемога над Форт-Вашингтоном, незвичайно гарна погода для тієї пори року, а також бажання отримати незамерзаючий зимовий порт змусили Гау вдатись до більш амбітних дій. Відпливши з 6000 військом на Род-Айленд, 8 грудня 1776 року Клінтон без спротиву захопив Ньюпорт.

Коли прийшов час влаштовувати зимовий штаб, Гау почав визначати оборонну лінію. Спочатку Гау мав намір тримати лінію від Брансвіка до Ньюарка, однак його переконали включити до оборонної лінії Трентон та Бордентаун на березі річки Делавер, щоб захистити лоялістів. Таким чином, фронт був розширений. Надавши відповідні розпорядження, 15 грудня 1776 року Гау відбув з Трентону до зимового штабу в Нью-Йорку.

Трентонська битва

План атаки Вашингтона на Трентон

22 грудня 1776 року Джордж Вашингтон скликав військову раду, на якій обговорювався план полковника перетнути річку Делавер та атакувати одну з британських позицій в Нью-Джерсі. Вашингтон також зазначив, що прийшли підкріплення з Нової Англії і, його армія підсилилась. Рада погодилась з ідеєю атакувати британські позиції через Делавер, і далі відбувались дискусії з приводу того, як це втілити. Ввечері 24 грудня 1776 року Вашингтон знову скликав військову раду, на якій були присутні генерал-майори Натанієль Грін та , бригадні генерали лорд , , , та Артур Сент-Клер, полковники , Пол Сарджент, Джон Ґловер та Генрі Нокс. На нараді виробили детальний план операції — вночі з 25 на 26 грудня перетнути Делавер та атакувати з усією силою Трентон, звідки багато британських військ пішли до зимової штаб-квартири в Нью-Йорку, і де залишились гессенці.

Польовим командирам наказали вести їх солдат через Делавер одночасно чотирма окремими групами. Вашингтон з полками континентальної армії в розмірі 2 400 солдат мав висадитись вгору по річці за 10 миль від Трентону та атакувати місто з півночі та заходу. Бригади пенсільванського ополчення в розмірі 700 солдат під командуванням Джеймса Юінґа мали переправитись через річку майже навпроти міста, захопити міст через річку та заблокувати єдиний вихід на південному сході міста. 1500 солдат пенсільванського ополчення та континентальної армії під командуванням та мали перетнути річку біля Бристоля і просуватись на Берлінгтон.

Докладніше: Форсування Джорджем Вашингтоном річки Делавер

«Переправа через Делавер», картина Томаса Саллі

Відповідно до Вашингтона, переправа через Делавер затримувалась на 3 години. Джеймс Юінґ скасував атаку на Трентон, оскільки, там, де він мав переправлятись був лід. Війська під командуванням успішно перетнули річку та , однак не змогли переправити гармати, і тому також скасували атаку. Рід з одним офіцером вирішив залишились на нью-джерсійському березі Делавера, оскільки не зміг на коні перетнути річку в зворотному напрямку. Тільки війська на чолі з Вашингтоном продовжували просування за планом.

«Захоплення гессенців у Трентоні, 26 грудня 1776 року», картина Джона Тамбалла

Висадившись на нью-джерсійському березі Делавера, військо під командуванням Вашингтона сформувалось у колону для маршу. Військо мало із собою польові гармати, який перевозились конями. Марш почався о четвертій ранку 26 грудня 1776 року. Із наближенням колони до Трентона, скаути доповідали Вашингтону місцезнаходження гессенських постів. Коли армія наблизилась до одного з постів, Вашингтон зупинив ліву частину колону у лісі. За командною Вашингтона, о восьмій ранку колона з ліса атакувала пост. Американці відкрили вогонь, гессенці, дочекавшись, коли американці наблизяться також відкрили вогонь у відповідь, але почали відступати вглиб міста. У місті гессенці вибігали на вулицю з бараків та домівок та готуватись до бою. В той час американці вже встановили гармати на головних вулицях міста. Під гарматним вогнем гессенці відступили до бокових вулиць, розпочався вуличний бій. Однак вже скоро гессенці опинились в оточенні і капітулювали, здавши зброю.

Через тиждень , за наказом Гау, зробив спробу відбити Трентон, але, натомість, Вашингтон також успішно атакував Принстон. На думку Ґрубера, перемоги Вашингтона у Трентоні та Принстоні мали невідкладний та вирішальний вплив на війну: вони відновили дух американців та заглушили надії лоялістів. Гау також визнавав вплив цих перемог на плани на кампанію 1777 року: він розумів, що йому доведеться відступити із західного Нью-Джерсі, і, що війна продовжиться у 1777 році.

Урбан вважає, що відповідальність за Трентон була на командирі гессенців, зокрема, за те, що не вжив адекватних застережних заходів, а не Гау. Водночас, Урбан зазначає, що Гау несе відповідальність за те, що подовжив лінію фронту, а також зарано скерував війська до зимового штабу. Андерсон зазначає, що, хоча Гау і критикували за те, що поставив гессенців на цей важливий пост, раніше гессенці не давали приводу сумніватись у їхній військовій майстерності.

Помилування

30 листопада 1776 року, коли континентальна армія відступала через Нью-Джерсі, Гау видав прокламацію, якою усім збройним угрупуванням було наказано розпуститись, а Конгресу — відмовитись від «узурпованих» повноважень. Прокламація також пропонувала помилування та звільнення від усіх конфіскацій і покарань кожному, хто протягом шістдесяти днів з'явиться до британського посадовця, присягне королю та залишиться з ним у мирі. Армійські офіцери, цивільні службовці, а також лоялісти критикували прокламацію. Гау переконували, що для багатьох колоністів буде неможливо виконати вимоги прокламації, оскільки ті, хто жили на кордонах колоній або у південних колоніях не отримають прокламацію раніше ніж через місяць або більше. Крім того, йому казали, що багато колоністів жили занадто далеко від найближчого британського посадовця, а для них, хто не жив під захистом британських військ спроба отримати королівське помилування несла великі ризики. Лоялістів турбувало те, що повстанцям повернуть майно, в той час, як вони були вимушені покинути свої дома, рятуючись від них. Прокламацію також критикували за відсутність конкретики та пропозиції припинення вогню.

Ґрубер вказує на те, що в прокламації була одна значна перевага: вона була видана, коли британські війська знаходились на вершині успіху в нью-йоркській кампанії. Він зазначає, що прокламація була більш успішною, ніж очікувалась, завдяки перемогам британських військ у грудні. Однак виконання прокламації ускладнювалось тим, що, коли британські органи влади не могли перевірити законність претензій на конфісковане майно, вони відмовляли у поверненні майна. В результаті, розчаровані американці знов приєднувались до повстанців. Водночас на тих територіях де закріпились британські війська, тисячі повстанців присягали королю. Наприклад, на Лонг-Айленді, нью-йоркський губернатор привів до присяги 1600 членів американського ополчення.

Результати кампанії та критика Гау

В результаті кампанії британці контролювали Нью-Йорк, що надавало їм значні переваги: американці були відрізані від свого головного порту, який на додачу міг слугувати британцям як база для військових операцій нагору по річці Гудзон. Нью-Йорк також слугував важливою опорою для британського Королівського флоту. Крім того, Нью-Йорк став центром об'єднання лоялістів. Водночас утримання Нью-Йорку супроводжувалась витратою значних ресурсів: воно потребувало значних військ. Форпости, необхідні для забезпечення водних шляхів, що вели до міста, постійно були об'єктом рейдів американців.

У той же час історики критикували Гау за те, що в ході кампанії він не розгромив армію Вашингтона, хоча й мав для цього можливості. На думку Ґрубера, Гау пропускав слушні моменти для вирішальної битви. Автори по-різному пояснювали поводження Гау: його розгнузданістю, боягузтвом, ледарством, некомпетентністю у військових справах, і, навіть, контузією, отриманою у битві при Банкер-Гіллі. На погляд Андерсона, на поведінку Гау впливало багато факторів: його турбота про стан військ, бажання мінімізувати втрати серед британських військ, його обережність, покладання на інструкції британського уряду, надія на укладання миру з американцями тощо. Партрідж вважає, що поведінка Гау пояснюється його політичними міркуваннями як політика-віга: віги різко виступали проти війни та не хотіли повного розгрому американських сил. Урбан пояснює поведінку Гау надмірною обережністю та «повною нездатністю зрозуміти стратегічні можливості, які відкрилися після перемоги на Лонг-Айленді».

Гау також критикували за поведінку гессенців, які так відрізнились жорстким поводженням з цивільним населенням, пограбуваннями та спустошенням міст, що обурили навіть лоялістів. Гау був розчарований, але, як пише Ґрубер, очевидно був нездатний зупинити їх. Джордж Отто Тревельян зазначав, що Гау не вжив ефективних заходів навіть, щоб захистити лоялістів від гессенців.

Кампанія 1777 року

Плани

Джордж Джермейн, Державний секретар зі справ колоній, 1766 р.

30 листопада 1776 року Гау написав листа , в якому окреслив плани кампанії на 1777 рік. Він планував поділити війська на два наступальні корпуси і один оборонний. Перший наступальний корпус мав складатись з 10 000 солдат та почати наступ з бази на Род-Айленді і, зрештою, захопити Бостон. Крім того, за планом Гау, у Род-Айленді мало залишитись 2000 солдат з оборонною метою. Другий наступальний корпус в розмірі 10 000 солдат мав надати нового імпульсу так званій «Гудзоновій стратегії» — наступ у долині річки Гудзон. Гау планував залишити оборонними цілями в Нью-Йорку 5 000 солдат, а в Нью-Джерсі — 10 000. У тому ж листі Гау зазначив, що для кампанії 1777 року йому потрібно 35-ти тисячне військо, і звернувся з проханням надіслати йому 15 000 солдат. Він також попросив надіслати 300 коней. 20 грудня 1776 року Гау, натхнений успіхом військових операцій, писав Джермейну, пропонуючи наступ на Пенсільванію.

Відповідь від Джермейна прийшла 9 березня 1777 року. відповів, що може послати лише 8 000 солдат та 1000 коней. Після отримання відповіді Джермейна Гау дещо змінив плани кампанії. Відповідно до Сміта, Гау також сприйняв відповідь як особисту образу. Щодо планів, Гау написав, що пропонує наступ на Пенсільванію з моря, і що за його підрахунком пенсільванський корпус військ складатиме максимум 11 000 солдат. Він також планував залишити 3 200 солдат для захисту Нью-Йорку, 2 400 — для захисту Род-Айленду, 1200 — для захисту Стейтен-Айленду, 300 — для захисту Полус-Гук — місця на березі Гудзону в Нью-Джерсі. Також змінений план майже не згадував «Гудзонову стратегію», і Сміт тлумачить це як те, що Гау не збирався здійснювати наступ в долині Гудзону, як передбачалось первісним планом. 8 травня 1777 року Джермейн написав Гау, що схвалює плани щодо наступу на Пенсільванію, однак, відповідно до Сміта, він, здається, схвалював сухопутний план наступу, оскільки ще не отримав квітневого листа від Гау в якому пропонувався наступ з моря. Також, відповідно до Сміта, Джермейн, здається, не зрозумів, що із зменшеним підкріпленням одночасне виконання «Гудзонової стратегії» та наступу на Пенсільванію було неможливим.

Відкриття кампанії

Гау зволікав із відкриттям кампанії. Відповідно до Сміта, він не знав, діяти далі. 14 червня 1777 року року його армія висунулась з Брансвіку до нью-джерсійського Квіблтауну (зараз — переписна місцевість Нью-Маркет), де базувався Вашингтон. Гау сподівався вичавити континентальну армію з Квіблтауну, однак йому не вдалося спровокувати Вашингтона на битву. Водночас Вашингтон пересунув свої армію до іншого місця, і, коли британська армія відступала від Квіблтауну були невеликі сутички між периферійними частинами армії. Гау відвів війська до Перт-Ембою, де 24 червня 1777 року дізнався про те, що армія Вашингтона спустилась з височин та розташувалась у відкритому полі біля Квіблтауну. 26 червня 1777 року армія Гау двома колонами під командуванням та висунулась з Перт-Ембою. Біля Вестфілду колона Корнволліса натрапила на артилерійський вогонь, який вівся, щоб прикрити відступ лівого флангу. Гессенці відповіли щільним байонетним вогнем, і американці розсіялись. Британцям вдалось захопити три гармати, але здебільшого американці відступили без значних втрат. 27 червня 1777 року армія Гау повернулась до Перт-Ембою, де завантажилась на судна до Стейтен-Айленду. Таким чином, британська армія залишила Нью-Джерсі під контролем континентальної армії.

У наступні тижні Гау не робив активних кроків. У той час йшла північна або канадська кампанія, яку очолював Джон Бергойн. У липні 1777 року Гау отримав повідомлення, що армія Бергойна захопила форт Тайкондерога — стратегічний пост на березі озера Шамплейн, про що доповів . Він також написав Джермейну про чергову зміну планів — намір захопити Пенсільванію через Чесапікську затоку. різко виступав проти такого плану, тим не менш, 23 липня 1777 року британська армія відпливла з Нью-Йорку в південному напрямку.

Номінації та нагороди

У жовтні 1776 року Гау нагородили званням лицаря-кавалера Ордену Лазні на визнання його перемоги на Лонг-Айленді.

У популярній культурі

Наступні актори грали Гау в фільмах та серіалах:

• Герберт Еванс у німому американському фільмі 1916 року «Серце героя» (англ. The Heart of a Hero)
• Джордж Неш у німому американському фільмі 1924 року «Дженіс Мередіт» (англ. Janice Meredith)
• Гаррі Ендрюс у американському фільмі 1975 року «Валлі-Фордж» (англ. Valley Forge)
• Вілфрід Гайд-Вайт у американському фільмі 1979 року «Повстанці» (англ. The Rebells)
• Патрік Горґан у мінісеріалі 1984 року «Джордж Вашингтон» (англ. George Washington)
• Ніколас Ґест в американському телесеріалі 2013—2017 років «Сонна лощина»
• Джефрі Сензел у американському фільмі 2018 року «Віддати одне життя» (англ. One Life to Give)
• Колін Мейс в американському документальному мінісеріалі 2020 року «Вашингтон» (англ. Washington)

Примітки

1. Showalter D. E. Encyclopædia Britannica
   d:Track:Q5375741
2. SNAC — 2010.
   d:Track:Q29861311
3. Lundy D. R. The Peerage
   d:Track:Q67129259d:Track:Q21401824
4. The History of Parliament
   d:Track:Q7739799
5. Gruber, Ira D. (2004). Howe, William, fifth Viscount Howe [Гау, Вільям, п'ятий віконт Гау]. Oxford Dictionary of National Biography (англ.). doi:10.1093/ref:odnb/13966.
6. Wilkin, Walter Harold (1914). Some British soldiers in America [Деякі британські солдати в Америці] (англ.). London: Hugh Rees, Ltd.
7. Mayo, Lawrence Shaw (1916). Jeffery Amherst : a biography [Джефрі Емгерст: біографія] (англ.). New York: Longmans, Green.
8. Benjamin, Smyth (1903). A History of the Lancashire Fusiliers (formerly XX Regiment) [Історія Ланкаширських фузилерів (колишній XX полк)]. Sackville press.
9. Partridge, Bellamy (1932). Sir Billy Howe [Сер Біллі Гау] (англ.). Longmans, Green and Co.
10. Gruber, Ira D (1975). The Howe brothers and the American Revolution [Брати Гау та Американська Революція] (англ.). Norton. ISBN .
11. Amherst, 1st baron Amherst, Jeffery (1931). Webster, John Clarence (ред.). The journal of Jeffery Amherst, recording the military career of General Amherst in America from 1758 to 1763 [Щоденник Джефрі Емгерста, в якому описується військова кар'єра генерала Емгерста в Америці з 1758 по 1763 рік] (англ.). Chicago: University of Chicago Press.
12. Wright, Robert (1864). The life of Major-General James Wolfe [Життя генерал-майора Джеймса Вольфа] (англ.). London, Chapman and Hall.
13. Long, John Cuthbert (1933). Lord Jeffery Amherst: A Soldier of the King [Лорд Джефрі Емгерст: королівський солдат] (англ.). New York: MacMillan.
14. Anderson, Fred (2001). Crucible of War: The Seven Years' War and the Fate of Empire in British North America, 1754–1766 [Горнило війни: Семирічна війна та доля імперії в Британській Північній Америці, 1754–1766] (англ.). London: Faber and Faber. ISBN .
15. Urban, Mark (2006). Generals: ten British commanders who shaped the world [Генерали: десять британських командирів, які сформували світ] (англ.). London: Faber and Faber. ISBN .
16. MacLeod, D. Peter (2016). Backs to the wall: the battle of Sainte-Foy and the conquest of Canada [До стіни: битва під Сент-Фуа та завоювання Канади] (англ.). Douglas & McIntyre. ISBN .
17. Corbett, Julian Stafford (1918). England in the seven years' war; a study in combined strategy [Англія в семирічній війні; дослідження комбінованої стратегії] (англ.). Т. 2. Longsmans, Green and co.
18. Cerino, Christophe (2007). Enjeux stratégiques et opérations navales britanniques en Bretagne-Sud au xviiie siècle [Стратегічні цілі та операції британського флоту в Південній Бретані у XVIII столітті]. Annales de Bretagne et des Pays de l’Ouest. Anjou. Maine. Poitou-Charente. Touraine (фр.). 114 (4): 133—148. doi:10.4000/abpo.472 — через OpenEdition.
19. von Kielmansegge, Friedrich (1902). Diary of a Journey to England in the Years 1761-1762 [Щоденник подорожі до Англії в 1761-1762 роках] (англ.). Longmans, Green and co. с. 234.
20. Cannon, Richard (151). Historical Record of the Forty-Sixth, or the South Devonshire Regiment of Foo [Хронологія сорок шостого, або Південно-Девонширського піхотного полку] (англ.). Parker, Furnivall and Parker.
21. Flavell, Julie (2021). The Howe Dynasty: The Untold Story of a Military Family and the Women Behind Britain's Wars for America [Династія Гау: нерозказана історія військової родини та жінок, які стоять за війнами Британії за Америку] (англ.). Liveright Publishing Corporation. ISBN .
22. Calloway, Collin G. (2006). The Scratch of a Pen: 1763 and the Transformation of North America (Pivotal Moments in American History) [Розчерк пера: 1763 рік і трансформація Північної Америки (Ключові моменти американської історії)] (англ.). Oxford University Press. ISBN .
23. Watson, J. Steven (1960). The reign of George III, 1760-1815 [Правління Георга III, 1760-1815] (англ.). Clarendon Press. ISBN .
24. Anderson, Troyer Steele (1936). The command of the Howe brothers during the American Revolution [Командування братів Гау під час Американської революції] (англ.). Oxford University Press. ISBN .
25. Trevelyan, George Otto (1898). The American Revolution [Американська революція] (англ.). Т. 1. Longmans, Green, and co.
26. Bancroft, George (1889). History of the United States of America, from the Discovery of the American Continent [Історія Сполучених Штатів Америки від відкриття американського континенту] (англ.). Т. iv. D Appleton And company. с. 128.
27. Fischer, David Hackett (2004). Washington's Crossing [Переправа Вашингтона] (англ.). Oxford University Press. ISBN .
28. Smith, David (2008). New York 1776 : the Continentals' first battle [Нью-Йорк 1776: перша битва континентальної армії] (англ.). Osprey Publishing. ISBN .
29. Stedman, Charles (1794). History of the Origin, Progress, and Termination of the American War [Історія виникнення, перебігу та завершення американської війни] (англ.). London.
30. Trevelyan, George Otto (1905). The American Revolution [Американська революція] (англ.). Т. 2. Longmans, Green, and co.
31. Barnet, Schecter (2002). The Battle for New York: The City at the Heart of the American Revolution [Битва за Нью-Йорк: місто в центрі американської революції] (англ.). Walker & Company. ISBN .
32. McCullough, David G (2006). 1776 [1776] (англ.). Simon & Schuster. ISBN .
33. Trevelyan, George Otto (1917). The American Revolution [Американська революція] (англ.). Т. 3. Longmans, Green, and co.
34. Smith, David (2017). Whispers across the Atlantick : General William Howe and the American Revolution [Пошепки через Атлантику: генерал Вільям Гау та Американська революція] (англ.). Osprey Publishing. ISBN .
35. Taaffe, Stephen R (2003). The Philadelphia campaign, 1777-1778 [Філадельфійська кампанія, 1777-1778] (англ.). University Press of Kansas. ISBN .
36. Shaw, William Arthur (1906). The Knights of England [Лицарі Англії] (англ.). Т. 1. с. 172.
37. Всі актори фільму The Heart of a Hero (1916). Kinobaza. Процитовано 8 листопада 2024.
38. Всі актори фільму Janice Meredith (1924). Kinobaza. Процитовано 8 листопада 2024.
39. Всі актори фільму Valley Forge (1975). Kinobaza. Процитовано 8 листопада 2024.
40. Всі актори фільму The Rebels (1979). Kinobaza. Процитовано 8 листопада 2024.
41. George Washington (TV Mini Series 1984) - IMDb (англ.), процитовано 8 листопада 2024
42. Всі актори серіалу Сонна лощина (2013-2017). Kinobaza. Процитовано 8 листопада 2024.
43. Всі актори фільму One Life to Give (2018). Kinobaza. Процитовано 8 листопада 2024.
44. Всі актори серіалу Washington (2020). Kinobaza. Процитовано 8 листопада 2024.