Моніка Вітті

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Вітті.

Моніка Вітті (італ. Monica Vitti; справжнє ім'я Марія Луїза Чечареллі (італ. Maria Louisa Ceciarelli); 3 листопада 1931, Рим — 2 лютого 2022, Рим) — видатна італійська акторка театру і кіно. Італійська кінозірка 1960-х—1980-х років, що прославилася своїми ролями у кінодрамах режисера Мікеланджело Антоніоні та «комедіях по-італійськи». 5 разів удостоєна премії «Давид ді Донателло» за найкращу головну жіночу роль (більше за всю історію лише у Софі Лорен), 12-разова лауреатка премії «Золотий глобус», тричі здобула «Срібну стрічку» та має інші нагороди.

Моніка Вітті
італ. Monica Vitti
Моніка Вітті у 1995 році
Моніка Вітті у 1995 році
Ім'я при народженні	Марія Луїза Чечареллі Maria Louisa Ceciarelli
Народилася	3 листопада 1931(1931-11-03) Рим, Італія
Померла	2 лютого 2022(2022-02-02) (90 років) Рим, Італія^[3] хвороба Альцгеймера
Поховання	Кампо Верано^[5]
Громадянство	Королівство Італія  Італія
Діяльність	комікеса, сценаристка, кінорежисерка, акторка театру, кіноакторка, акторка
Alma mater	^d
Роки діяльності	1954—1994
Чоловік	Роберто Руссо (з 1995 року)
IMDb	nm0900143
Нагороди та премії
Великий офіцер Ордена За заслуги перед Італійською Республікою
0900143
Моніка Вітті у Вікісховищі

Моніка Вітті і (1966)

Життя та творчість

Ранні роки

Моніка Вітті народилася під ім'ям Марія Луїза Чечареллі 1931 року в Римі, у простій католицькій родині. Мати була родом з Болоньї, а батько з Рима. У дитинстві 8 років Моніка прожила в Мессіні, через роботу батька, який був інспектором із зовнішньої торгівлі. Дитинство Моніки не було щасливим, її відносини з батьками завжди були напруженими, вона запам'ятала їх як дуже строгих людей: дівчина ставала свідком постійних сімейних конфліктів й в усьому повинна була підкорятися їм. Моніка була третьою дитиною та єдиною донькою в родині, батьки більше піклувалися про її старших братів і майже не приділяли їй уваги. Вона часто доношувала одяг за своїми братами, «відчувала себе повною нікчемою». Оскільки Моніка не любила холод, вона багатошарово одягалася, через що її називали «ніженкою», або «сім спідниць» («setti vistìni»), згодом це домашнє прізвисько стало назвою автобіографічної книги акторки. Дівчина змалку хотіла стати акторкою, хоча члени її родини не цікавилися кінематографом. Моніка, згадувала, що свою пристрасть до театру вона вперше проявила на Сицилії, у віці 12 років, під час бомбардувань, коли влаштовувала вистави для братів, щоб відвернути їхню увагу від жахів Другої світової війни.

Під час війни я була зі своїми братами на Сицилії. Там почалися вибухи, і ми побігли до підвалу. Ми не знали, що робити, люди довкола плакали. І ми спорудили театр: повісили ковдру, потім зробили ляльок, намалювали очі, ніс, рота і щось говорили. Це був мій перший виступ

— Моніка Вітті

Потім вона переїхала з родиною у Неаполь, в район Вомеро. Але після початку бомбардувань Неаполя — їм довелося переїхати у Рим, де у віці 14 років Моніка дебютувала на сцені невеликого місцевого театру у виставі «Противник», де вона зіграла матір 45 років, яка втратила сина у війні. Батьки акторки були проти її театральної кар'єри, на думку матері, сцена могла «занапастити душу і тіло» її дочки. Мати погрожувала Моніці словами: «Ніколи, ти ніколи не гратимеш! […] Тільки через мій труп!». Виступи на сцені допомагали дівчині на деякий час залишати «похмуре життя» родинного оточення. За словами Моніки, вже після першого виступу на сцені вона вперше відчула себе «вільною, безтурботною, щасливою», що «вперше в житті все було добре».

Навчання акторству та перші ролі

Після закінчення школи, коли Моніці було 18 років, її родина — брати та батьки — емігрували до США. Але вона вирішила залишитися в Італії і в 19 років змогла поступити до Національної академії драматичного мистецтва, яку успішно закінчила. Перша спроба поступити виявилася невдалою. Викладачі заявили, що в Моніки слабкі голосові зв'язки й відправили додому. Наступного дня Моніка пішла до лікарні, де благала лікаря видати їй довідку про те, що з її голосовими зв'язками все гаразд. Вражений лікар написав, що вона цілком здорова. І Моніку прийняли в академію, в жовтні 1951 року вона почала навчання під керівництвом та Серджо Тофано. За словами Моніки, її батьки цього часу, як і раніше, не сприймали її професію й соромилися її перед іншими, вихваляючи при цьому її братів, один з яких став юристом, а інший — журналістом. З самого початку навчання Моніка одразу ж продемонструвала свій нетрадиційний темперамент і поведінку, її вважали нонконформісткою, оскільки вона не користувалася косметикою й майже завжди носила чорний одяг.

Після успішного закінчення Академії у 1953 році, у Вітті почалася плідна театральна кар'єра, протягом якої вона показала себе різноплановою акторкою, граючи у п'єсах таких класиків, як Шекспіра, Мольєра, Толстого, Достоєвського, Чехова, Маріво, Брехта, Йонеско, Осборна та сучасних італійських драмарургів. Особливо значним досвідом театральної гри для Моніки  була гра у виставах «Мандрагола» і «Пригоди синьйора Бонавентури», поставлених її колишнім педагогом Серджо Тофано, де вона вперше продемонструвала свій талант комедійної акторки.

За порадою Тофано, акторка вирішила взяти собі псевдонім «Моніка Вітті», який складався з «більш артистичниго» ім'я та прізвища. «Вітті» з'явилося з прізвища матері — Аделіни Віттільї; а ім'я «Моніка» — акторка вибрала з книги, яку вона щойно прочитала, тому що воно «звучало краще». 1955 рік став важливим періодом театральної кар'єри Моніки. Відбувся її дебют у ролі Маріани в опері Мольєра «Аваро», поставлену в театрі «Олімпіко» у Віченці; а наступного року, на тій самій сцені, вона зіграла роль Офелії у «Гамлеті», поставлену . 1956 року Моніка грала головну героїню вистави «Белла» письменника Чезаре Меано в Театро дель Конвеньйо в Мілані під керівництвом . Окрім цього, Моніка виступала у серії комедійних одноактних вистав у римському театрі «Арлекіно». Окрім цього з середини 1950-х років акторка почала з'являтися на телебаченні, де виступала у телевиставах («Плоди освіти» (1955), «Єпископ» (1956) тощо) та передачах («Я знаю, що ти маска» (1955)).

За словами Моніки, на початку кар'єри вона не збиралася ставати кіноакторкою, бо їй більше подобалося працювати в театрі. До того ж, знайомі кіноагенти казали їй, що з такими зовнішними даними вона ніколи не стане відомою кіноакторкою. Успіхом у ті часи користувалися акторки-шатенки з осиною талією та пишними грудьми, зокрема Джина Лоллобриджида, Софі Лорен, Лючія Бозе, тоді як Моніка, висока та худорлява (ії зріст складав 170 см, а вага — 56 кг) блондинка з сумними очима, не підходила на роль секс-символу. Від першої пропозиції знятися в кіно — вона відмовилася через те, що режисер хотів, щоб для знімання у фільмі вона зробила пластичну операцію і змінила форму свого носа, хоча акторка завжди вважала її нормальною. Надалі Моніці запропонували знятися у комедії «Сміятися! Сміятися! Сміятися!» (1955), яка стала її дебютом у кіно. Вітті погодилася на цю роль, бо режисер фільму сказав, що йому потрібна акторка «негарна, але симпатична». Перша кінороль не привернула уваги режисерів, тому їй протягом наступних кількох років пропонували переважно незначні ролі.

Перший успіх

Моніка Вітті у фільмі «Пригода» (1960)

Ален Делон і Моніка Вітті, фільм «Затемнення» (1962)

Моніка Вітті і Річард Гарріс у фільмі «Червона пустеля» (1964)

Працюючи в театрі під керівництвом Мікеланджело Антоніоні, який у 1957—1960 поставив декілька вистав з Вітті й навіть спеціально для неї написав п'єсу «Таємний скандал». У акторки почалися романтичні стосунки з цим режисером, що перепліталися з мистецькою діяльністю. За визнанням публіки, Вітті стала «музою» Антоніоні, сам режисер казав, що вона: «безумовно надихає мене, тому що мені подобається спостерігати за нею та спрямовувати її, але ролі, які я їй даю, далекі від її власного характеру». Зокрема, заінтригував Антоніоні і хрипкий голос акторки, через що він залучив її до дублювання головної ролі у його фільмі «Крик» 1957 року. Знайомство Вітті з генієм італійського кіно стало поворотним моментом у її житті. Хоча до цього Вітті виконала одну з головних ролей у комедії «Трійця» 1958 року, але вона досі вважалась маловідомою акторкою. Надалі режисер не лише знімав Моніку у своїх фільмах, але й вплинув на її особистість, зокрема навчав її самоповазі та аристократичним манерам, вона змінила зовнішній вигляд, зокрема почала носити відкрите вбрання і взуття на підборах.

Першою спільною роботою Вітті та Антоніоні став фільм «Пригода» 1960 року, який одразу ж зробив її знаменитою та «емблемою» епохи 1960-х років. Надалі «Пригода» увійшла в так звану «трилогію відчуження» Антоніоні, яка складалася з таких кінодрам: «Ніч» (1961) з Марчелло Мастроянні та Жанною Моро, «Затемнення» (1961), де її партнером був Аленом Делоном, а потім туди ще й стали відносити «Червону пустелю» (1964) за участю Річарда Гарріса. У всіх цих фільмах Вітті грала головні ролі. За словами акторки: «Моя робота у фільмі „Пригода“ збагатила всі мої відчуття і в творчому, і в людському плані». Її героїні у цих фільмах були сучасними італійками, які болісно страждають від туги, самотності, безглуздості існування; вони шукають порозуміння з оточуючими, прагнуть подолати самотність. Спочатку фільм «Пригода» під час показу на Каннському кінофестивалі 1960 року отримав негативну реакцію, публіка його освистала, Антоніоні звинуватили в надто затягнутому і беззмістовному сюжеті. Публіці не сподобалося що сюжет фільму, не розкривши таємниці зникнення героїні на ім'я Анна, завершився сексуальною інтерлюдією між нареченим зниклої жінки (у виконанні Габріеле Ферцетті) та її найкращою подругою — Клаудією, яку грала Вітті. Під час показу Вітті втекла із зали в сльозах, коли її найщиріші сцени зустріли сміх, а Антоніоні вважав що його кінокар'єра завершена. Але надалі ставлення до фільму було переглянуто, тоді низка кінематографістів на чолі з Роберто Росселліні написала звернення у захист «Пригоди», після чого Антоніоні здобув спеціальний приз журі фестивалю, а Вітті отримала перші у своїй кар'єрі нагороди «Золотий глобус» і «Срібна стрічка» як найкраща акторка. Акторка стала міжнародною зіркою, високо оцінювалася її гра, зокрема «The New York Times» писав, що «розчарований вигляд Вітті чудово передає нереальну ауру її героїнь». А самі фільми Антоніоні стали класикою кінематографу, великою мірою, завдяки новаторському візуальному стилю, який став індивідуальним «почерком» режисера, що надалі зробив його фільми унікальними. 1962 року британський кіножурнал оголосив «Пригоду» другим найкращим фільмом із коли-небудь створених після «Громадянина Кейна» й він увійшов в історію світового кінематографу як одна з найвпливовіших картин, а сама акторка вважала свою роль Клаудії у ній — найулюбленішою серед картин Антоніоні.

Після «Пригоди» Вітті почали регулярно пропонувати кіноролі й щорічно знімати інші режисери, серед яких були й іноземні (Роже Вадим у «Замку в Швеції» та у «Драже з перцем», обидва фільми 1963 року). Також 1966 року Вітті запрошували знятися у фільмі «Ґран-прі» Джона Франкенхаймера, де її включили до міжнародного акторського складу на чолі з Джеймсом Гарнером, Тосіро Міфуне та Івом Монтаном, але вона відмовилася. Вітті казала, що Антоніоні «відкрив» її для кіно, після цього акторка стала однією з найгламурніших фігур на міжнародній кіносцені, вона була постійно присутня в Каннах та інших міжнародних заходах.

Перехід на комедійні ролі

Моніка Вітті і Теренс Стемп у 1965 році

Моніка Вітті у фільмі «Дівчина з пістолетом» (1968)

Після ролей у фільмах Антоніоні Вітті викликала асоціації у глядачів «живого символу приреченої жінки з тяжкою долею», тоді як вона сама, попри «драматичний темперамент», хотіла показати себе багатогранною акторкою, здатною грати у різних жанрах, зокрема комедіях. На той час комедії вважалися модним кіножанром в Італії, вони поєднували прямолінійні жарти з критикою соціальних проблем. Надалі відбулося переосмислення акторкою своєї кар'єри, після якого вона основний ухил робила на ролі в комедіях, серед яких були як фільми високої якості, так і ті, що відносилися до розважально-комерційного кіно. Протягом 1960-х років Вітті зіграла у низці комедій, зокрема: «Літаюча тарілка» (1964) Тінто Брасса, «Я одружився з тобою заради забави» (1967) , «Пояс цнотливості» (1967) Паскуале Феста Кампаніле, «Убий мене швидше, мені холодно» (1967) , де її партнерами на майданчику були зокрема , Тоні Кертіс, Жан Сорель.

У 1966 році Вітті зробила спробу утвердитися в англомовному кіно, що зазнала невдачі. Вона зіграла головну роль ватажка міжнародної гангстерської банди у комедії «Модесті Блейз» британського режисера Джозефа Лоузі, який був зовсім не схожим на її попередні картини, створеним за однойменним коміксом . У фільмі разом з нею грали Теренс Стемп, Дірк Богард і Розелла Фальк. Її героїня получила прізвисько «Джеймса Бонда у спідниці». Газета «Нуво Кандід» писала про цю роль: «Жіноча до кінчиків нігтів, Модесті в той же час фахівець з усіх видів боротьби, з метання ножів, зі стрільби з револьвера, з лука, з карабіну, з кулемета… Вона спокушає і стріляє з однаковим умінням».

Остаточно затвердили в очах публіки за Вітті амплуа жвавої комедійної акторки стали її ролі фільмах «Дівчина з пістолетом» (1968) Маріо Монічеллі, та «Любове моя, допоможи мені» (1969) Альберто Сорді. За словами Вітті обидві комедії розкривали соціальні проблеми суспільства, а комічна форма викладу робила їх зрозумілішими. Картину Сорді вона вважала присвяченою тим самим проблемам некомунікабельності, нестійкості почуттів в сучасному суспільстві, які підіймав Антоніоні. А картина Монічеллі висміювала середньовічні сицилійські звичаї, які дожили до сучасності. «Дівчина з пістолетом» став першим італійським фільмом, задуманим і побудованим на комічних навичках акторки (Вітті), яка грала головну героїню. Монічеллі згадував про роботу з Вітті словами: «Хоча вона знімала фільми з Антоніоні, де вона грала персонажів німого кіно, таємничих персонажів з інших часів, у житті вона була жвавою, смішною, сповненою гумору». Фільм мав великий комерційний успіх, Вітті отримала за нього «Срібну стрічку» італійської кінокритики, він став одним із найзапам'ятовуваних в кар'єрі акторки. 1968 року Вітті отримала звання найкращої акторки року. А після виходу комедії «Любове моя, допоможи мені» італійські видання заявили: «Альберто Сорді назавжди перетворив Моніку Вітті на комічну акторку». Сама акторка казала: «Я зрозуміла, що я маю комедійний талант, коли переказувала трагічні ролі так, що мої друзі в академії сміялися. Тільки потім я зрозуміла, який це був незвичайний дар».

(...)Тим, хто бачив її виступи в римському театрі імені Гольдоні або чув, як вона читає вірші під час політичної маніфестації, просто неможливо було б уявити її у ролі кінозірки на кшталт Мерілін Монро чи Софі Лорен. І все-таки Моніка Вітті явила нам високий зразок трансформації, круто змінивши свою кар'єру і зробивши непередбачуваний поворот. Це було особливо несподівано після її успішного співробітництва з Антоніоні, у чотирьох фільмах якого вона створила образ ранимої, анемічної істоти, яка живе у світі відчуження та некомунікабельності, у суспільстві, дочкою якого вона сама є, та доведеної цим суспільством майже до психічного розладу. Важко було тоді припустити, що акторка раптом обере долю діви — кумира широкої публіки. А змінивши свій «маршрут» у кіно, Моніка змінює і свій спосіб життя: тепер вона вся у владі журналістів, бере участь у різних фестивалях — загалом остаточно входить у роль кінозірки

— італійський критик Массімо Міда

У травні 1968 року Моніку призначили головою журі на 21-му Каннському кінофестивалі. Але через травневі заворушення у Франції фестиваль був закритий, жоден фільм не отримав нагороду. Окрім Вітті, до журі тоді були включені Луї Маль, Роман Полянський та Теренс Янг.

Марчелло Мастроянні (ліворуч), Моніка Вітті і Джанкарло Джанніні. Фільм «Драма ревнощів» (1970)

Пік успіху

Протягом 1970-х років Вітті стала зіркою численних «комедій по-італійськи», більшість з яких принесла їй різні нагороди, такими картинами стали: «Драма ревнощів», «Ніні Тірабушо», «Суперсвідок», «Тоска», «Зоряний пил», «Качка під апельсиновим соусом», «Кохані мої». Водночас Моніку запрошували на знімання не лише італійські, але й іноземні режисери. На знімальному майданчику Вітті працювала з цілою низкою знаменитих акторів, серед як були: Марчелло Мастроянні, Джанкарло Джанніні, Вітторіо Ґассман, Клаудія Кардінале, Уго Тоньяцці, Адріано Челентано, Едвіж Фенек, Джонні Дореллі. Але найбільше італійський публіці полюбилися її акторські дуети з Альберто Сорді.

1970 року вийшло три стрічки з Вітті, дві з яких принесли кінонагороди та номінації. Комедійна драма «Драма ревнощів» Етторе Сколи стала однією з найуспішніших стрічок Вітті у 1970-х роках, що принесла їй нагороду «Золотий глобус», як «Найкращій акторці». Вона виконала роль продавчині квітів, Аделаїди, у яку одночасно закохуються робітник-комуніст та працівник піцерії (яких відповідно зіграли Марчелло Мастроянні та Джанкарло Джанніні), що призводить до ревнощів та трагічних наслідків. Поряд з попередніми картинами акторки «Убий мене швидше, мені холодно» та «Дівчина з пістолетом», «Драма ревнощів» стала міжнародним фільмов-хітом, особливо в США, де виходила в прокат під назвою «Трикутник піци». Зокрема, критик Лео Пестеллі писав про її роль в газеті «La Stampa»: «Чудова [...] Моніка Вітті, тут "комедіантка" у своєму найелегантнішому образі», а також хвалив операторську роботу та гру Мастроянні та Джанніні. У комедії ^[it]«Ніні Тірабушо» Вітті зіграла співачку і танцівницю кабаре, Марію Сарті, за що 1971 року отримала нагороду «Давид ді Донателло» за «Найкращу головну роль». Тоді як сам фільм отримав змішані відгуки; Джакомо Гамбетті критикував сценарій та режисуру, зокрема за «монотонність» та «втомлюваність»; тоді як Массімо Бертареллі у виданні «Il Giornale» навпаки хвалив його: «Натхненний трагікомічними подіями справжньої сціантози ^[it], елегантний Марчелло Фондато малює кумедний і ввічливий портрет Італії початку 20-го століття, несміливо залишаючи класову боротьбу на задньому плані. Моніка Вітті, звільнившись від смертельних пут Мікеланджело Антоніоні, дає волю своїй новознайденій свободі з надмірним розмахом». Стрічка угорського режисера Міклоша Янчо «Пацифістка», де Вітті зіграла журналістку-антифашистку, — навпаки не мала успіху; Паоло Мерегетті називав її «кричущим провалом» «найгіршим фільмом Янчо»; а видання «Segnalazioni Cinematografiche» писало, що «тема насильства» фільму «обігрується з надлишком символізму, що сплощає дію та позбавляє її чіткості й гостроти».

Станом на початок 1970-х років, за свідченням міланського видання «Кінокур'єр», Вітті стала акторкою «номер один» італійського кіно. Критик Массімо Міда на сторінках журналу «Драма» цього часу писав: «„Драма ревнощів“ і „Ніні Тирабушо“, — обидва витримані в традиціях справжнісінького дивізму колишніх змін. Особливо другий, у якому акторка наділяє свій персонаж усіма чеснотами кінозірки, що знаходиться в зеніті слави: тут і танці, і співи, і пишні костюми, і патетика, і мелодрама — загалом, повний набір атрибутів, які перетворюють Моніку Вітті на „зірку“».

Протягом 1970-х років Вітті була частим гостем на телебаченні, акторка з'являлася у таких передачах як «Cinema '70» (1970), «Teatro 10» (1972), а у (1974) році вона виступала з Раффаеллою Каррою і Міною, де виконала з ними пісню «Bellezze al bagno» й інсценувала хореографію, протягом якої використовувала епізоди зі свого успішного фільму «Ніні Тірабушо». Окрім цього вийшли передачі, присвячені її життю «Одеон в гостях у Моніки Вітті» (1977) і «Ми кажемо жінка: Моніка Вітті та сестра Аннамарія» (1979). У цей час Вітті продовжувала працювати і в театрі, де вона зокрема грала в комедійній телевиставі за твором Едуардо де Філіппо «Циліндр» 1978 року.

Також протягом 1970-х років Вітті продовжувала зніматися в комедіях, що складалися з декількох новел. 1970 року акторка знялася у стрічці «Пари», (режисерів Маріо Монічеллі, Альберто Сорді і Вітторіо де Сіки), де вона разом з Енцо Янначчі зіграла в новелі «Холодильник» подружжя бідних робітників. Критик Андре Корнанд давав таку оцінку стрічці у виданні «Saison '81»: «[...] фільм не є шедевром жанру, але це все ж таки одна з тих комедій високої якості, в яких Вітті і Сорді грають на повну силу». У стрічці Діно Різі «Ось які ми жінки» 1971 року Вітті виконала ролі головних персонажів у всіх 12-ти новелах, демонструючи різноманітні жіночі натури. Видання «Segnalazioni Cinematografiche» дало таку оцінку фільму: «Він складається з 12 "скетчів", які здебільшого не виходять за рамки простого сценарного жарту. Інтерпретація хороша». 1974 року Вітті з'явился у знаменитій комедії французько-мексиканського режисера Луїса Бунюеля «Привид свободи», який складався із серії сюрреалістичних епізодів на різні теми, не пов'язаних між собою. Стрічка отримала визнання критиків і вважається одним з найкращих фільмів Бунюеля; а для самої Вітті, яка виконала в одному з епізодів роль міс Фуко, це був її останній великий міжнародний успіх. Тоді як наступні фільми у новелах отримали прохолодні відгуки критиків. 1976 року вийшла комедія у трьох новелах «Лише б не дізналися всі навколо!», режисерів Луїджі Коменчіні, Нанні Лоя і , де крім Вітті, що виконала роль машиністки друкарської машинки, зіграли такі зірки, як Джонні Дореллі, Ніно Манфреді і Ліно Банфі. Паоло Мерегетті писав про фільм у «Dizionario dei Film»: «Три епізоди, зняті без жодного напруження уяви». 1978 року вийшла комедія «Живи веселіше, розважайся з нами» режисера Флавіо Могеріні, яка складался з трьох новел, де вона зіграла жінку, яка страждає на фобію, що характеризується огидою до сексу. Крім неї та Джонні Дореллі, у фільмі також зіграли Ренато Поццетто, Катрін Спаак, Мілена Вукотіч. Критики вважали фільм затягнутим, а його сценарій — невдалим. 1979 року вийшла еротична комедія Луїджі Дзампи у восьми новелах «Дикі ліжка», у двох з яких Вітті виконала головні ролі. У новелі «Хто сміється останнім» вона зіграла крадійку, а у новелі «Мама» — молоду повію. Фільм отримав низьки оцінки критиків, попри те, що у ньому крім Вітті, зіграла ціла команда зіркових акторів (таких, як Сільвія Крістель, Лаура Антонеллі, Урсула Андресс, Мікеле Плачидо, Роберто Беніньї), він отримав низькі оцінки критиків.

Комедія «Суперсвідок» ^[it] 1971 року, де Вітті зіграла жінку-свідка у справі про вбивство повії, яка закохался у підозрювного (у виконанні Уго Тоньяцці) й вийшла за нього заміж, — принесла акторці нагороду «Золотий глобус» за «Найкращу головну роль». Тоді як сама стрічка отримала не високи оцінки від критиків; Марчел Давінотті вказував на не дуже вдалий сценарій, проте хвалив гру акторів; «Segnalazioni cinematografiche» відзначало оповідальний дисбаланс і критикувало використання кліше жанру, що найбільш використовується; Тулліо Кезіч казав про невдалу структуру фільму. Наступна комедія, знята тим же режисером, «Порядок є порядок» 1972 року, де Вітті зіграла Джорджію, дружину менеджера банку, який починає чути внутрішній голос, що змушує її робити дивні речі, — теж не отримала високих оцінок критиків. «Segnalazioni cinematografiche» писало: «Ефектна і дотепна на початку, п'єса потім затягується втомливою серією анекдотів, які мало чого додають до теми».

1973 року Вітті разом з Джіджі Проєтті та Вітторіо Гассманом зіграла головну героїню у музичній драматичній комедії «Тоска», яка була екранізацією ^[it] драматурга Віктор'єна Сарду. «Тоска» принесла акторці нагороду «Золотий глобус» за «Найкращу головну роль», тоді як самій стрічці критики дали не високі оцінки. Згідно «Кінодовідника Мерегетті», режисеру не вдалося «об'єднати блискучі початкові тони та мелодраматичний фінал», а «Кінодовідник Морандіні» писав, що «пародійний задум вдався лише наполовину», а гра Вітті, Проєтті та Гассмана була «скутою». Того ж року вийшла ще одна музична комедія «Зоряний пил», знята Альберто Сорді, за яку акторку теж нагородили, вона отримала «Давида ді Донателло» за «Найкращу головну роль». Сорді та Вітті зіграли двох акторів кабаре, Міммо Адамі та Дею Дані, які намагаються звести кінці з кінцями під час Другої світової війни. Критик ^[it] писав в ^[it]» про стрічку: «Фільм Сорді ділиться на дві частини, що чітко розрізняються, у тому числі і за якістю. Перша [...] досить посередня і страждає від надмірного пародіювання, яке кожен може провести зі сценами з Амброю Джовінеллі у фільмі Федеріко Фелліні „Рома“. [...] Друга, навпаки, має правильний баланс між реальністю, історією та умовностями. [...] Що стосується акторів, то лише сьогодні ми помітили, що Сорді набагато стриманіший (і, отже, прийнятний), коли режисує сам. В результаті він змушений стримувати і Вітті, щоб не переборщити. Стримуючи себе, вони у результаті утворюють добре підібрану та дуже ефективну пару».

В середині 1970-х років Вітті зіграла у трьох комедіях ^[it], з яким у неї були тоді близькі стосунки. «Тереза — злодійка» стала першим фільмом. Перша їхня стрічка, «Тереза — злодійка» 1973 року; отримала низькі оцінки Франческо Мінінні в «Magazine italiano tv» зазначав: «[...] Навіть віртуозність Моніки Вітті не змогла врятувати фільм від похмурості, яка не залишає жодних позитивних ознак»; а видання «Segnalazioni cinematografiche» писало: «[...] фільму бракує психологічної та оповідальної переконливості». 1975 року вийшов фільм «Так починається пригода», де Вітті зіграла байкерку, яка, разом зі своєю компаньйонкою (у виконанні Клаудії Кардінале), подорожує на мотоциклі Італією, потрапляючи у різні кумедні і не кумедні ситуації. Остнньою їхньою співпрацею став фільм «Мімі Блюетт» 1976 року, де Вітті зіграла танцівницю-улюбленицю парижан, отримала неоднозначні відгуки критиків. «Segnalazioni Cinematografiche» дало низьку оцінку стрічці: «[…] незважаючи на майстерність Вітті, та сама невизначеність тону, яка є головним недоліком фільму, обтяжує її персонаж, роблячи його дуже уїдливим: часом гротескним, часом іронічним, часом зануреним у карикатурну сентиментальність […]»; тоді як ^[it] у виданні «Dizionario dei film» навпаки хвалив її: «Розкішна реконструкція в стилі модерн, в якій з часткою іронії адаптовано однойменний роман ^[it], що став бестселером того часу».

Моніка Вітті і Уго Тоньяцці у фільмі «Качка під апельсиновим соусом» (1975)

Крім стрічки «Так починається пригода», 1975 року на екран вийшло ще дві комедії з участю Вітті. Стрічка ^[it]«Качка під апельсиновим соусом», де вона зіграла разом з Уго Тоньяцці, Барбарою Буше і Джоном Річардсоном, — принесла акторці одразу дві нагороди за «Найкращу жіночу роль», «Давид ді Донателло» і «Срібну стрічку». Фільм отримав змішні відгуки, Франческо Мінінні писав у виданні «Magazine italiano tv»: «Тоньяцці та Моніка Вітті беруться повторити в кіно великий театральний успіх комедії Гоума та Соважона. Але на відміну від театрального результату, кінематографічний ледь прохідний. Це не вина героїв, це Сальче не може знайти правильний ритм»; тоді як Лаура та Морандо Морандіні писали у виданні «Telesette»: «По-своєму фільм — гімн сім'ї та непорушного шлюбу. Коротше кажучи, це втішна комедія. Багато сміху викликає сцена, в якій пара вдає, що завиває під ласками своїх партнерів». Фільм «Дозор любові приходить рівно опівночі» Марчелло Фондато, де вона зіграла разом з Клаудією Кардінале, Вітторіо Гассманом, Ренато Поццетто, Джанкарло Джанніні, — мав великий комерційний успіх із зборами понад 4 мільярди лір, зайнявши четверте місце в кіносезоні 1974—75 років. Вітті виконала роль Габріелли Сансоні, дружини підприємця, який вічно ховається від податкової поліції і кредиторів. Критик Джованні Грацціні писав про стрічку у кіноогляді «Cinema '75»: «Фільм барвистий і жвавий, з дошкульними зворотами та млявими дужками для смачного ефекту. Мораль байки дещо розмита, вона оспівує цінність жіночої пристрасті та стверджує сентиментальну рівність між статями всупереч забобонам фалократичного суспільства, але історія зіткана з вражаюче приємних ниток».

Її наступним після «Мімі Блюетт» фільмом стала комедія Франко Россі «Інша половина неба» 1977 року, яка не отримала високих оцінок критиків. Адріано Челентано зіграв роль священника, Дона Вінченцо, який, несучи службу в австралійському шахтарському містечку, намагається викупити у місцевого сутенера повію, прекрасну сицилійку Сюзанну Макалузо, у виконанні Вітті.

Стрічка «Кохані мої» 1978 року режисера Стено стала однією із найуспішніших комедій в кар'єрі Вітті, вона також була однією із найпопулярніших в Італії протягом сезону 1978—79 років, а сама Вітті отримала за участь в ньому нагороду «Давид ді Донателло» за «Найкращу головну роль». Вітті зіграла жінку, що вирішила завести собі одразу двох чоловіків, (у виконанні Джонні Дореллі і Енріко Марія Салерно), які також ділять між собою одну й ту ж повію (у виконанні Едвіж Фенек). Критики дали високу оцінку грі акторів і відзначали задум комедії «неновим». «Комедія непорозумінь, зрежисована і зіграна фахівцями. Але смак „ретро“ такий, що його вже навіть смаком назвати не можна. Це просто археологія.».

Крім цього, 1978 року Вітті вирішила трохи відійти від свого комедійного амплуа, зігравши у політичній драмі французького режисера Андре Каятта «В інтересах держави», який не отримав високих оцінок критиків. Вона зіграла Анджеллу Равеллі, соратницю професора Моро, якого вбивають за викриття французьких високопосадовців, винних у загибелі африканських дітей. Після загибелі Моро, Анджела бере на себе його справу за що теж гине.

1979 року Вітті в дуеті з голлівудським актором Кітом Керрадайном знялася в романтичній комедії ^[en]«Майже ідеальний роман». Акторська гра Вітті отримала високу оцінку критиків, зокрема ^[en] з «Newsweek», який писав, що «Одкровенням фільму є те, що горласта, гламурна Вітті — чудова комедіантка — шикарна Маньяні, що кипить земними, чуттєвими пустощами та заразливим піднесеним настроєм». Тоді як сама стрічка отримала змішані відгуки критиків: одні хвалили її, називаючи приємною розважальною картиною, зокрема видання «The Globe and Mail» описало її «чудово зрежисованим, добре збалансованим фільмом»; а решта — вважала її доволі слабкою і не запам'ятовуваною . Це був другий англомовний та останній фільм акторки іноземного виробництва. У статті «The New York Times» цього періоду повідомлялося, що Вітті чинила опір зйомкам в американських фільмах, оскільки їй не подобалися довгі подорожі, особливо літаками, і вважала, що її англійська недостатньо досконала. Небажання Вітті залишати межі Європи було настільки сильним, що компанії «Paramount Pictures» довелося скасувати перший етап рекламної кампанії фільму в США. Після виходу фільм не мав комерційного успіху, через що «Paramount Pictures» його швидко зняла з прокату, на сьогодні він вважається забутим.

Відхід від кіно

У 1980-х роках Вітті повернулася до співпраці з Мікеланджело Антоніоні, зігравши у «Таємниці Обервальда» (1980) й Альберто Сорді у фільмі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» (1982). Комедія Сорді мала успіх, за визначенням оглядачів вона підіймала реальні проблеми суспільства, зокрема: зміщення головної ролі чоловіка в сім'ї на жінку та її емансипації, й наркоманії серед молоді. Також була оцінена акторська багатогранність Вітті, де вона зіграла жінку з «двома обличчами», яка веде себе одноманітно у сімейному житті й повністю змінює свою позицію у суспільному житті. Тоді як мелодрама «Таємниця Обервальда», де акторка зіграла королеву, яку намагаються вбити, була сприйнята як своєрідна «кода» її кінокар'єри, картина не мала успіху, а критики зустріли її прохолодно. Решта фільмів акторки початку 1980-х років також були представлені комедіями, серед яких найуспішнішою була «Готельний номер» (1981) Маріо Монічеллі, де вона грала з Вітторіо Ґассманом, ця роль принесла їй чергову нагороду за найкращу роль. Потім вона знялася у двох фільмах режисера-новачка Роберто Руссо, який згодом став її чоловіком. За участь у його гротескній комедії «Флірт» (1983) Вітті здобула нагороду «найкращої акторки» на Берлінському фестивалі 1984 року. А наступна трагічна драма «Франческа і я» (1986) стала для акторки невдалою спробою змінити свій комедійний імідж. Вітті брала участь у написанні сценаріїв до обидвох фільмів Руссо.

Моніка Вітті (Тіна) у фільмі «Дозор любові приходить рівно опівночі» (1975)

У 1984 році Міністр культури Франції вручив Вітті Орден Мистецтв та літератури. Відзначаючи внесок акторки в оновлення італійського кіно, міністр сказав: «Нам потрібно, щоб італійське кіно знову набуло здоров'я, а французьке кіно не залишилося островом посеред інших європейських країн». Окрім цього, тоді Вітті була вшанована тим, що поставила відбитки своїх рук, підпис і автограф на тротуарі біля у Каннах. У червні того року Вітті брала участь в почесній варті на похоронах секретаря Італійської комуністичної партії Енріко Берлінгуера разом с такими персонами італійського кіно, як Федеріко Фелліні і Марчелло Мастроянні. З середини 1980-х років Вітті відійшла від знімання в кіно та більше зосередилася на викладанні акторської майстерності та театральній роботі, де грала у таких виставах, як «Дивна парочка» (1987) і «Головна сторінка» (1988). 1988 року престижна французька газета «Le Monde» зробила велику помилку, опублікувавши на першій сторінці новину про смерть Вітті, яка настала «в результаті самогубства з барбітуратами». Потім акторка з почуттям гумору заперечувала цю новину. У тому ж році вона знялася з у відеокліпі до пісні «Ma chi è quello lì» Міни.

1990 року Вітті дебютувала як режисер у фільмі «Таємний скандал», до якого вона написала сценарій і зіграла головну роль, разом з Катрін Спаак, це була її остання поява на великому екрані. Хоча «Таємний скандал» отримав схвальні відгуки критиків, він був комерційно провальним й ознаменував завершення кінокар'єри Вітті. 1992 року акторка знімалася в телесеріалі разом з Джонні Дореллі, в якому вона грала роль соціального працівника. У сезоні 1993—1994 років вона брала участь у передачі «У неділю» на телеканалі Rai 1. 1995 року на Венеціанському кінофестивалі акторка з рук Мартіна Скорсезе отримала «Золотого лева» за внесок у кінематограф. Цього періоду Вітті опублікувала дві автобіографії «Сім спідниць» («Sette sottane») (1993) і «Трояндове ліжко» («Il letto è una rosa») (1995).

Останні роки

Моніка Вітті, 1990 рік

15 червня 2000 року Моніка взяла участь в урочистостях з нагоди 80-річчя Альберто Сорді, а 24 червня того ж року, вона разом з іншими колегами, взяла участь в урочистостях з нагоди нагородження сценаристки Сузо Чеккі д'Аміко премією «Золотий глобус», що проходили у студії «Чінечітта». У грудні 2000 року в Соборі Святого Петра, у Ватикані, разом з іншими відомими акторами Вітті брала участь у святкуванні  — свята милосердя й прощення гріхів. У квітні 2001 року вона брала участь в урочистостях, присвячених володарям премії «Давид ді Донателло», що відбувались у Квіринальському палаці. Того ж місяця вона разом зі своїм чоловіком Роберто Руссо брала участь у з'їзді лівоцентристської коаліції Романо Проді «Оливкове дерево».

У березні 2002 року Вітті востаннє дала інтерв'ю і з'явилася на публіці на показі вистави «Нотр-Дам де Парі». Фотографи з різних видань тоді зробили останню серію знімків акторки на вулицях Рима, а потім у Сабаудії, в компанії з її чоловіком. 2002 року, у зв'язку з погіршенням стану здоров'я, Вітті вийшла на пенсію. Надалі акторка більше не з'являлася на публіці і вела замкнутий спосіб життя через важку хворобу, проживаючи у своєму римському будинку. У новинах 6 листопада 2003 року повідомлялося про госпіталізацію акторки з приводу перелому стегнової кістки.

У жовтні 2011 року на шостому Римському міжнародному кінофестивалі було представлено біографічну книгу «La dolce Vitti» («Солодка Вітті»), яку випустила студія «Чінечітта» і яка була присвячена Вітті. Того ж дня на фестивалі були показані фільми акторки «Драма ревнощів» і «Таємний скандал».

2016 року Роберто Руссо спростував неправдиві чутки, які тоді поширювалися серед публіки, щодо госпіталізації Вітті через прогресування хвороби в клініку у Швейцарії, при цьому він заявив, що на цей момент акторка жила у своєму римського будинку й дбала про свого чоловіка і піклувальника.

2021 року, з нагоди 90-річчя, Моніці Вітті був присвячений документальний фільм «Вітті мистецтва, Вітті любові», знятий Фабріціо Коралло за сприяння телерадіокомпанії RAI, прем'єра якого відбулася на Римському кінофестивалі того ж року, а потім транслювався на каналі Rai 3.

Смерть

Могила Моніки Вітті на кладовищі Верано

Моніка Вітті померла 2 лютого 2022 року у своєму будинку у Римі в 90-річному віці від ускладнень, викликаних хворобою Альцгеймера, від якої вона страждала з 2002 року. Про смерть акторки вперше повідомив колишній міністр культури Італії Вальтер Вельтроні, у своєму Твіттері він писав: «Роберто Руссо, її партнер усі ці роки, просить мене повідомити, що Моніки Вітті більше немає. Я відчуваю біль, ніжність, жаль». Прем'єр-міністр Італії Маріо Драґі своєю чергою заявив, що завдяки їй «італійський кінематограф сяяв по всьому світі». «Маючи гострий розум та неймовірний талант, вона підкорила серця кількох поколінь італійців своїм духом, майстерністю та красою», — додав він. Звістка про смерть Вітті широко висвітлювалася у міжнародній пресі та ЗМІ, зокрема США, Франції, Італії, Іспанії, Німеччини, Великої Британії. 4 лютого відбулося прощання з акторкою у Палаці сенаторів, а наступного дня відбулися похорони, які транслювалися в прямому ефірі каналу Rai 1. Після безлічі підношень і релігійної церемонії в базиліці Санта Марія ін Монтесанто на площі П'яцца-дель-Пополо у Римі, Вітті поховали на кладовищі Верано.

Особисте життя

Моніка Вітті, фільм «Червона пустеля» (1964)

За все життя в Моніки Вітті було троє тривалих романтичних стосунків. З 1957 року у Вітті були стосунки з Мікеланджело Антоніоні, якого привабила її нестандартна краса з поглядом «в собі» та неправильними рисами обличчя, яке він пізніше назвав «обличчям пожирачки чоловіків». Антоніоні пропонував Вітті вийти за нього заміж, але та відмовила і розірвала з ним стосунки у 1967 році, після того як він зняв у свому фільмі «Фотозбільшення» Ванессу Редґрейв, замість неї. Також з Вітті намагався «закрутити» роман Ален Делон, протягом знімання у фільмі «Затемнення», але вона проігнорувала його. Надалі, після стосунків з кінооператором та режисером , які тривали у першій половині 1970-х років, у 1975 році Вітті познайомилася з режисером Роберто Руссо, молодшим за неї на 15 років, за якого вийшла заміж 28 вересня 2000 року. Дітей Вітті не мала, що надалі вона аргументувала словами:

Дитинство та юність для мене – синонім страждання… Моя мама була ідеальною жінкою. Їй зобов'язана тим, яка я. Вона виховала в мені волю, уміння чинити опір, найдавніше почуття скромності і моральності. Але вона була нещасною жінкою, і в мене виникло відчуття, що сім'я — це хворобливе обмеження, виснажливе зусилля, яке приречене на провал. Я сказала собі: я не потраплю у це, у мене ніколи не буде сім'ї, у мене не буде дітей. Я дуже рано так вирішила

Голос та дубляж

Моніка Вітті мала незвичайний низький голос з «насмішливою» хрипотою, який заважав їй поступити в Академію, проте ідеально підходив для дублювання фільмів. Її голосом розмовляли: персонаж Аскенца у фільмі П'єра Паоло Пазоліні «Аккатоне» (1961), акторка у комедії Маріо Монічеллі «Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими» (1958) і Доріан Грей у драмі Мікеланджело Антоніоні «Крик» (1957). Згодом акторка казала: «Монічеллі змушував мене озвучувати алкоголіків, Пазоліні — голоси жебраків, Фелліні — голоси старих повій». Крім того, її голосом говорив персонаж Даліла у фільмі «Дивись хто тепер говорить» (1993) замість Даян Кітон в оригінальній версії. Тоді як Вітті дублювала у фільмі Міклоша Янчо «Пацифістка» (1970).

Оцінка творчості

Моніка Вітті (1970)

Моніка Вітті за свою 35 річну кінокар'єру знялася у 55 фільмах й вважається однією з видатних італійських акторок в історії кінематографа, яка здобула міжнародне визнання. Вона прославилася не лише як драматична, але й комедійна акторка, яка значно вплинула на історію італійського кіно. Режисер Мікелланджело Антоніоні, який запросив Вітті на знімання у свої новаторські кінодрами, де вона втілила «відчужених героїнь», що принесли їй першу славу та зробили зіркою італійського неореалізму, давав таку оцінку акторці та пояснював чому його вибір зупинився на ній:

Тоді така акторка, з надзвичайним професіоналізмом, яка вміла грати драматичні і комічні ролі, і на телебаченні, і в театрі, і в кіно, мене відразу зацікавила. З цієї причини, коли я побачив її, я вирішив негайно дати їй прослуховування, так і народилася «Пригода»

Вітті часто називають «королевою» та «іконою» італійського кіно та символом епохи 1960-х років, зокрема ці титули лунали у низці міжнародних видань. «Нью-Йорк Таймз» писала: «Чуттєва і водночас інтелектуальна, вона залишила свій слід на міжнародній арені 1960-х років, коли такі далекоглядні режисери, як Мікеланджело Антоніоні, змінювали кіноландшафт». Газета «Вашингтон пост» назвала акторку «символом італійського шарму» і що вона «посіла гідне місце в авторському кіно як муза Мікеланджело Антоніоні, а потім перевизначила себе як яскрава комедійна акторка». Також це видання відзначало її «чуттєвий шарм» з «гнучкою статурою, хрипким голосом і світлим, засмаглим від сонця волоссям». Французьке видання «Ле Монд» називало Вітті «візуальним символом 60-х» та «іконою фільмів про некомунікабельність та відчуженість». Для іншої французької газети «Ле фігаро» Вітті була «музою Антоніоні, що уособлювала героїню інтелектуального руху 1960-х, перед тим як вирушити в комедію-„дефініта“ дивовижною фотогенічною білявкою». Іспанська газета «Ель Паїс» назвала Вітті «емансипованою та розкутою італійкою», «антидівою італійського кіно» й «інтерпретаторкою», яка здатна рівною мірою «переміщатися» між трагедією та комедією, й ставати при цьому «іконою стилю» завдяки своїй індивідуальності та «потужному іміджу».

Мартін Скорсезе вручає Моніці Вітті «Золотого лева» на Венеційському кінофестивалі (1995)

Пані Вітті вийшла на міжнародну арену, коли всі погляди були звернені до Європи, де нове покоління режисерів-візіонерів переробляло ландшафт, особливо у Франції та Італії. Її різкі, патриціанські риси обличчя та відчужена поведінка створили візуальний та стилістичний контрапункт хтивості робітничого класу провідних італійських акторок того періоду, серед яких Софі Лорен та Анна Маньяні

— «Нью-Йорк Таймз»

Оглядачами часто відзначали акторську багатоплановість Вітті. Якщо у драматичних ролях у фільмах Антоніоні Вітті досліджувала «внутрішні терзання» жіночої натури, то у своїх комедійних ролях акторка втілювала образи персонажів-емансипаторів, здатних критикувати істеблішмент та італійське суспільство. Зокрема сайт кінопремії «Золотий глобус» дав таку оцінку акторці:

Вона вважається єдиною акторкою у своєму поколінні, здатною передати повний спектр жіночих персонажів італійського кіно: від невротичної буржуазної жінки, нездатної спілкуватися в Антоніоні, до спокушеної та зрадженої сицилійки, яка летить до Лондона, щоб помститися, до демонструючої свої свободи, галасливої селянки із заразливим сміхом поряд із Альберто Сорді. Вона була глибокою, загадковою, чуттєвою, смішною, ітелігентною, популярною, меланхолійною, розумною і завжди неймовірно красивою. Як сьогодні кажуть італійці на честь цієї великої акторки: «Стільки жінок в одній Моніці: одна, жодної і сто тисяч»

Акторка також мала хорошу здатність до перевтілення на екрані, про що Антоніоні писав:

Перед тим, як знімати фільм „Червона пустеля“, я спостерігав багатьох нервово-хворих людей у ​​клініках і поза клінікою, і мені здається, що я їх побачив в обличчі Джуліани. Небагатьом акторкам це вдалося передати так, як Вітті. Після перегляду фільму один психіатр сказав, що поведінка героїні з клінічної точки зору передається акторкою з винятковою точністю

Після фільмів Антоніоні, Вітті закріпила свою популярність участю у понад сорока кінокомедіях. Вона зробила великий внесок у розвиток жанру «комедії по-італійськи», через що отримала статус «королеви комедії по-італійськи». Вітті була однією з перших жінок, які стали зірками комедій, де до цього користувалися популяністю лише зірки чоловічої статі, зокрема Альберто Сорді, Ніно Манфреді, Вітторіо Ґассман, Уго Тоньяцці, Марчелло Мастроянні. Хоча акторка скептично відносилася до своєї зовнішності, але вона вважалася однією з найкрасивіших зірок італійського кіно, після співпраці з Антоніоні режисери часто запрошували її грати в комедіях фатальних жінок, інтриганок та простушок. З успіхом увійшовши в жанр комедії, Вітті також стала однією з перших акторок, які зуміли продемонструвати, що для того, щоб розсмішити людей на великому екрані, необов'язково бути неприємною або непривабливою. Коментуючи зовнішність видання «Ле фігаро» відзначало, що Вітті була «італійською білявкою», яку було важко не помітити серед інших її суперниць-акторок Італії, які маючи чорне волосся губилися одна між одною.

Cценаристка ^[it], якій довелося працювати з Вітті, казала: «[...] Вона першою зробила революцію в жіночому гуморі: до неї жінки, щоб стати комедіанткою, повинні були бути некрасивими, бажано ще й старими. [...] І ось з'являється Моніка Вітті, прекрасна блондинка, жінка Сорді, яка викликала сміх навіть у каміння. Саме вона проклала шлях для прекрасних комедіанток сьогодення — від Кортеллезі до Сабіни та ^[it], до тієї фантастичної трансформерки, якою є ^[it]. [...]» Тоді як Клаудія Кардінале навпаки не дуже подобалася праця з Вітті: «Робота з Вітті була не найкращим досвідом. Вона була заворожуючою. Сильною, активною, але вона була менш схильною до того, щоб ділити сцену з іншою жінкою, ніж я. Між нами не було ворожнечі, але й не було початку справжньої дружби».

У деяких фільмах 1960-х та 1970-х років голос Вітті  дублювала невідома на той час Фіорелла Манноя, яка згодом стала співачкою.

Виконання пісень

Моніка Вітті і Джіджі Проєтті у фільмі «Тоска» (1973)

У своїх фільмах та на телебаченні Моніка Віті іноді виконувала пісні. Зокрема, 1982 року вийшла платівка з піснями у виконанні Вітті, «Dalle Colonne Sonore Originali Dei Flm Di Monica Vitti». Платівка містила саундтерки з її фільмів: «Дівчина з пістолетом» (дует з , пісня «E Allora Si»), «Любове моя, допоможи мені», «Драма ревнощів» (дует з Марчелло Мастроянні, пісня «Se Tu Mi Lasceresti»), «Ніні Тірабушо», «Зоряний пил» (дуети з Альберто Сорді, пісні «L'Amore E' Un Treno» і «Ma 'Ndo' … Hawaii»), але найбільше пісень вона виконала у «Тосці» (дуети з Джіджі Проєтті, , Вітторіо Ґассманом, ). На телебаченні вона часто співала в дуеті з різними виконавцями, зокрема з «Camaleonti», Хором Нори Орланді, Джанною Нанніні (пісня «Fotoromanza» 1985), Енцо Янначчі (пісня «Passine Mia»). Окрім цього композитор Паоло Конте присвятив Вітті пісню «Avanti blonde», яку він виконав на передачі «Blitz» 1982 року, у присутності акторки. Японські виконавці Юзо Хайяші і «Salon '68», присвятили акторці свій альбом «Memory of Monica Vitti» 2005 року, а італійський дует «Le rosse» випустив пісню «Monica Vitti» 2009 року.

Вшанування пам'яті

Незадовго до смерті Моніки Вітті, з нагоди її 90-річчя, 3 листопада 2021 року, на зовнішних та внутрішніх фасадах низки італійських інститутів та установ у різних країнах світу було встановлено культове зображення акторки на основі її приватної фотографії, зробленої під час знімання «Драми ревнощів» в будівлі , на знак визнання і данини поваги до її видатної кар'єри. Захід був задуманий онуком першого власника Каза Папаніче, яка є символом постмодерної італійської архітектури та кінематографа 1960-х років.

Фільмографія

Кіно

Моніка Вітті у фільмі «Вища невірність» (1964)

Моніка Вітті і Клаудія Кардінале у фільмі Так починається пригода (1975)

Рік	Назва українською мовою	Назва мовою оригіналу	Роль	Режисер
1954	Сміятися! Сміятися! Сміятися!	Ridere! Ridere! Ridere!	Тереза
1955		Adriana Lecouvreur	епізод
1956	Норкова шуба	Una pelliccia di visone	Луїза
1958	Трійця	Le dritte	Офелія
1960	Пригода	L'avventura	Клаудія	Мікеланджело Антоніоні
1961	Ніч	La notte	Валентіна Джерардіні	Мікеланджело Антоніоні
1962	Затемнення	L'eclisse	Вікторія	Мікеланджело Антоніоні
1962	Чотири істини	Le quattro verità	Мадлен	Алессандро Блазетті Рене Клер
1963	Замок в Швеції	Château en Suède	Елеонора	Роже Вадим
1963	Драже з перцем	Dragées au poivre	грає саму себе
1964	Вища невірність	Alta infedeltà	Глорія	Маріо Монічеллі Еліо Петрі Франко Россі
1964	Червона пустеля	Il Deserto Rosso	Джуліана	Мікеланджело Антоніоні
1964	Літаюча тарілка	Il disco volante	Долорес	Тінто Брасс
1965	Лялечки	Le bambole	Джованна	Мауро Болоньїні Луїджі Коменчіні Діно Різі Франко Россі
1966	Феї	Le Fate	Сабіна	Мауро Болоньїні Маріо Монічеллі Антоніо П'єтранджелі
1966	Модесті Блейз	Modesty Blaise	Модесті Блейз	Джозеф Лоузі
1967	Я одружився з тобою заради забави	Ti ho sposato per allegria	Джуліана
1967	Убий мене швидше, мені холодно	Fai in fretta ad uccidermi… ho freddo!	Джованна
1967	Пояс цнотливості	La cintura di castità	Боккадоро	Паскуале Феста Кампаніле
1968	Дівчина з пістолетом	La ragazza con la pistola	Ассунта Патане	Маріо Монічеллі
1969	Червона жінка	La femme écarlate	Єва
1969	Любове моя, допоможи мені	Amore mio aiutami	Рафаелла	Альберто Сорді
1970	Драма ревнощів: усі деталі в хроніці	Dramma della gelosia (tutti i particolari in cronaca)	Аделаїда	Етторе Скола
1970	Ніні Тірабушо: жінка, яка вигадала рух	Ninì Tirabusciò, la donna che inventò la mossa	Ніні Тірабушо (Марія Сарті)	Марчелло Фондато
1970	Пари	Le coppie	Адель/Джулія	Маріо Монічеллі Альберто Сорді Вітторіо Де Сіка
1970	Пацифістка	La pacifista	Барбара	Міклош Янчо
1971	Суперсвідок	La supertestimone	Ізоліно Панто
1971	Ось які ми жінки	Noi donne siamo fatte così	тарілочниця/Зої/Аннунціата/ Тереза/Альберта/Еліана/ Кетрін/Еріка/Пальміра/ Агата/Лаура/Фульвія	Діно Різі
1972	Порядок є порядок	Gli ordini sono ordini	Джорджія
1973	Тоска	La Tosca	Флорія Тоска
1973	Зоряний пил	Polvere di stelle	Деа Дані	Альберто Сорді
1973	Тереза — злодійка	Teresa la ladra	Тереза
1974	Привид свободи	Le fantôme de la liberté	мадам Фуко	Луїс Бунюель
1975	Качка під апельсиновим соусом	L'anatra all'arancia	Ліза Стефані
1975	Дозор любові приходить рівно опівночі	A mezzanotte va la ronda del piacere	Тіна Кандела
1975	Так починається пригода	Qui comincia l'avventura	«Солодка»
1976	Лише б не дізналися всі навколо!	Basta che non si sappia in giro	Арманда/Ліа	Луїджі Коменчіні Нанні Лой
1976	Мімі Блюетт... квітка в моєму саду	Mimì Bluette… fiore del mio giardino	Мімі Блюетт
1977	Інша половина неба	L'altra metà del cielo	Сусанна Макалузо	Франко Россі
1978	Живи веселіше, розважайся з нами	Per vivere meglio, divertitevi con noi	Валентіна Контаріні	Флавіо Могеріні
1978	В інтересах держави	La raison d'état	Анджелла Равеллі	Андре Каятт
1978	Кохані мої	Amori miei	Анна Россі/Ліза Б'янкі	Стено
1979	Дикі ліжка	Letti selvaggi	Марія	Луїджі Дзампа
1979	Майже ідеальний роман	An Almost Perfect Affair	Марія Бароне
1980	Не хочу тебе більше знати, коханий	Non ti conosco più amore	Луїза Мальп'єрі	Серджо Корбуччі
1980	Таємниця Обервальда	Il mistero di Oberwald	королева	Мікеланджело Антоніоні
1981	Готельний номер	Camera d'albergo	Фламінія	Маріо Монічеллі
1981	Танго ревнощів	Il tango della gelosia	Лучія	Стено
1982	Я знаю, що ти знаєш, що я знаю	Io so che tu sai che io so	Лівія Бонетті	Альберто Сорді
1982	Вибачте, якщо мало	Scusa se è poco	Рената Адорні/Грація Сіріані
1983	Флірт	Flirt	Лаура	Роберто Руссо
1986	Франческа і я	Francesca è mia	Франческа	Роберто Руссо
1990	Таємний скандал	Scandalo segreto	Маргеріта	Моніка Вітті

Телевистави

Моніка Вітті у фільмі «Качка під апельсиновим соусом» (1975)

Моніка Вітті і Джанкарло Джанніні у фільмі «Дозор любові приходить рівно опівночі» (1975)

• 1955 — «Плоди освіти» («I frutti dell'istruzione»), за Львом Толстим, режисер
• 1956 — «Єпископ» («L'alfiere»), мінісеріал, режисер
• 1956 — «Ці хлопці» («Questi ragazzi»), телефільм, режисер Клаудіо Фіно
• 1957 — «Ферменти» («Fermenti», або «Ah, Wilderness!»), телесеріал
• 1958 — "Шлях до успіху: «Підозріла дружина» («La via del successo: „La moglie sospettosa“»)
• 1958 — «Тунель» («Il tunnel»), телефільм, режисер
• 1958 — «Ведмідь і паша» («L'orso e il pascià»), режисер
• 1958 — «Мон Оріоль» («Mont Oriol»), мінісеріал, режисер Клаудіо Фіно
• 1959 — «Буржуазний пан» («Il borghese gentiluomo»), телефільм, режисер Джакомо Ваккарі
• 1962 — «Білі ночі» («Le notti bianche»), мінісеріал, режисер
• 1966 — «Зайчик і черепаха» («Le lièvre et la tortue»), телесеріал, епізод «Байки про фонтан» Ла Фонтена
• 1978 — «Циліндр» («Il cilindro»), телепроза, режисер Едуардо Де Філіппо
• 1989 — «Дивна пара» («La strana coppia»), телефільм за , режисер Франка Валері
• 1992 — «Але ти … ти кохаєш мене?» («Ma tu mi vuoi bene?»), мінісеріал, режисер

Радіопроза Rai

• 1963 — «Прекрасні сабіни» («Le belle sabine»), режисер
• 1975 — «Брехун» («La bugiarda»), режисер Андреа Каміллері

Телепередачі

• 1955 — «Я знаю, що ти маска» («Ti conosco mascherina»), вар'єте за участю , , і , режисер (Programma Nazionale)
• 1960 — «Люди йдуть, люди приходять» («Gente che va, gente che viene»), режисер (Programma Nazionale)
• 1961 — «Інтерв'ю „Особистості“» («L'intervista a „Personalità“») (Rai)
• 1966 — «Студія один» («A Studio Uno») (Rai)
• 1968 — «Хроніки кіно і театру» («Cronache del cinema e del teatro») (Rai)
• 1969 — «25 годин на Місяці» («25 ore sulla Luna») (Rai)
• 1970 — «Кіно '70» («Cinema '70») (Rai)
• 1972 — «Театр 10» («A Teatro 10») (Rai)
• 1974 — «Мілелючі: з Міною та Рафаеллою у вар'єте „Купаючі красуні“» («Milleluci: con Mina e Raffaella in „Bellezze al bagno“») (Rai)
• 1974 — «Мілелючі: нечупара» («Milleluci: la sciantosa») (Rai)
• 1977 — «Tg2 Одеон вдома у Моніки Вітті» («Il Tg2 Odeon a casa di Monica Vitti») (Rai)
• 1979 — «Ми кажемо жінка: Моніка Вітті та сестра Аннамарія» («Si dice donna: Monica Vitti e Suor Annamaria») (Rai)
• 1980 — «Дещо про Моніку» («Qualcosa di Monica»), режисер Роберто Руссо (Rete 2)
• 1982 — «Бліц: учні Моніки Вітті в Академії драматичного мистецтва» («Blitz: gli allievi di Monica Vitti all'Accademia d'arte drammatica») (Rai)
• 1983 — «Втікач» («La fuggidiva»), режисери Моніка Вітті і (Rai 3)
• 1985 — «Пристрасть моя» («Passione mia»), режисер Роберто Руссо (Rai 1)
• 1986 — «Моніка Вітті виграє Золоту призму» («Monica Vitti vince il Prisma d'Oro») (Rai)
• 1990 — «Моніка Вітті читає Октавіо Паза» («Monica Vitti legge Octavio Paz») (Rai)
• 1990 — «Моніка Вітті про „Таємничий скандал“» («Monica Vitti su „Scandalo segreto“») (Rai)
• 1993 — «Моніка Вітті про „Сім спідниць“» («Monica Vitti su „Sette sottane“») (Rai)
• 1993—1994 — «В неділю» («Domenica in»), режисер (Rai 1)
• 1999 — «В алфавітному порядку» («In ordine alfabetico») (Canale 5)

Нагороди і номінації

Зображення Моніки Вітті на стіні (2016)

Відбитки, підпис і автограф Моніки Вітті на тротуарі біля у Каннах

Рік	Нагорода	Титул	Результат
1965	Золотий апельсин	Найкраща акторка	Перемога
1990	Золота харібда	За кар'єру	Перемога

Давид ді Донателло
Рік	Нагороди і титули	Фільм	Результат
1963		Чотири істини	Перемога
1969	Найкраща головна жіноча роль	Дівчина з пістолетом	Перемога
1971	Найкраща головна жіноча роль	Ніні Тірабушо	Перемога
1974	Найкраща головна жіноча роль	Зоряний пил	Перемога
1976	Найкраща головна жіноча роль	Качка під апельсиновим соусом	Перемога
1979	Найкраща головна жіноча роль	Кохані мої	Перемога
1984	Золота тарілка	За досягнення	Перемога
1983	Найкраща головна жіноча роль	Флірт	Номінація
1989	Премія «Аліталія»	За досягнення	Перемога
1990	Найкращий режисерський дебют	Таємний скандал	Номінація

Срібна стрічка
Рік	Титул	Фільм	Результат
1961	Найкраща жіноча роль	Пригода	Номінація
1962	Найкраща жіноча роль	Ніч	Перемога
1963	Найкраща жіноча роль	Затемнення	Номінація
1965		Вища невірність	Номінація
1967	Найкраща жіноча роль	Феї	Номінація
1968	Найкраща жіноча роль	Я одружився з тобою заради забави	Номінація
1969	Найкраща жіноча роль	Дівчина з пістолетом	Перемога
1971	Найкраща жіноча роль	Ніні Тірабушо і Драма ревнощів	Номінація
1974	Найкраща жіноча роль	Тереза — злодійка	Номінація
1976	Найкраща жіноча роль	Качка під апельсиновим соусом	Перемога
1977	Найкраща жіноча роль	Інша половина неба	Номінація
1984	Найкраща жіноча роль	Флірт	Номінація

Золотий глобус
Рік	Титул	Фільм	Результат
1961	Найкраща акторка	Пригода	Перемога
1968	Найкраща акторка	Я одружився з тобою заради забави	Перемога
1969	Найкраща акторка	Дівчина з пістолетом	Перемога
1970	Найкраща акторка	Драма ревнощів	Перемога
1971	Найкраща акторка	Суперсвідок	Перемога
1973	Найкраща акторка	Тоска	Перемога
1981	Найкраща акторка	Готельний номер	Перемога
1984	Найкраща акторка	Флірт	Перемога
1990	Найкращий режисерський дебют	Таємний скандал	Перемога

Венеційський кінофестиваль
Рік	Нагорода	Титул	Результат
1995	Золотий лев	За кар'єру	Перемога

Золотий кубок
Рік	Титул	Фільм	Результат
1961	Найкраща акторка	Пригода	Перемога
1965	Найкраща акторка	Червона пустеля	Перемога
1969	Найкраща акторка	Дівчина з пістолетом	Перемога
1970	Найкраща акторка	Любове моя, допоможи мені Драма Ревнощів	Перемога

Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні
Рік	Нагорода	Титул	Фільм	Результат
1968	Срібна мушля	Найкраща акторка	Дівчина з пістолетом	Перемога

Берлінський кінофестиваль
Рік	Нагорода	Титул	Фільм	Результат
1984	Срібний ведмідь	Найкраща акторка	Флірт	Перемога

BAFTA
Рік	Титул	Фільм	Результат
1961	Найкраща іноземна акторка	Пригода	Номінація

Золота хлопавка
Рік	Нагорода	Результат
1987	Премія за кар'єру	Перемога
1988	Спеціальна тарілка	Перемога

Відзнаки

Італія

• Командор Ордена За заслуги перед Італійською Республікою («За ініціативою Президента Республіки», 9 жовтня 1984)
• Великий офіцер Ордена За заслуги перед Італійською Республікою («За поданням Голови Ради Міністрів», 2 червня 1986)
• Золота медаль муніципалітету Рим (1981)

Франція

• Орден Мистецтв та літератури (1984)

Бібліографія

• Monica Vitti, Sette sottane, Milano, Sperling & Kupfer, 1993, .
• Monica Vitti, Il letto è una rosa, Milano, A. Mondadori, 1995, .

Примітки

1. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
2. Deutsche Nationalbibliothek Record #130571601 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
   d:Track:Q27302d:Track:Q36578
3. https://www.ansa.it/sito/notizie/cultura/cinema/2022/02/02/e-morta-monica-vitti_658b356e-9a12-483b-aeef-d983d2cb794a.html
4. Porro M. È morta Monica Vitti, l’attrice aveva 90 anni // Corriere della Sera — Milano: RCS MediaGroup, 2022. — ISSN 1120-4982; 1128-2568; 2499-2542
   d:Track:Q1327389d:Track:Q18436854d:Track:Q490d:Track:Q309135
5. https://www.findagrave.com/memorial/236423710
6. Claudia Cardinale e la rivelazione shock su Monica Vitti: «Lavorare con lei non fu l’esperienza migliore» cinematographe.it Процитовано 19 червня 2024
7. Моника Витти [ 22 серпня 2016 у Wayback Machine.] ivi.ru Процитовано 9 лютого 2022
8. Monica Vitti. www.intervisteromane.net. Процитовано 2 лютого 2022.
9. К 90-летию Моники Витти: жизнь как преодоление [ 9 лютого 2022 у Wayback Machine.] tv-week.am Процитовано 9 лютого 2022
10. Monica Vitti, un talento germogliato nelle viscere di Napoli. Angelo Forgione (італ.). Процитовано 2 лютого 2022.
11. Monica Vitti enciclopediadelledonne.it Процитовано 22 січня 2023
12. Черток С. «Зарубежный экран: Интервью» wysotsky.com Процитовано 18 січня 2023
13. Il silenzio di Monica Vitti, cristallizzato nei ricordi che svaniscono. Tiscali Spettacoli (італ.). Процитовано 2 лютого 2022.
14. Gino Nogara, Cronache degli spettacoli nel Teatro Olimpico di Vicenza dal 1585 al 1970, Accademia Olimpica di Vicenza, 1972. {{}}: Пропущений або порожній |url= ()
15. Одна из самых красивых и таинственных пар кинематографа: Моника Витти стала истинным триумфом Микеланджело Антониони radiovan.fm Процитовано 21 січня 2023
16. Gli inizi di Monica Vitti, l'unica Mattatrice teatropertutti.it Процитовано 19 червня 2024
17. In the Red Desert Manceaux, Michele. Sight and Sound; London Vol. 33, Iss. 3, (Summer 1964): 118.
18. Ушла из жизни одна из красивейших итальянских актрис ХХ века Моника Витти thevoicemag.ru Процитовано 27 січня 2023
19. «Померла Моніка Вітті. Її називають королевою італійського кіно» bbc.com Процитовано 17 січня 2023
20. Monica Vitti, ‘Queen of Italian Cinema,’ Dies at 90 nytimes.com Процитовано 17 січня 2022
21. Davis, Melton S. (15 November 1964). Most Controversial Director. The New York Times. Процитовано 7 December 2022.
22. 10 улюблених фільмів Олега Сенцова bbc.com Процитовано 19 січня 2023
23. La ragazza con la pistola e sempre lei! quartapareteroma.it Процитовано 29 січня 2023
24. Almanacco di Storia illustrata, 1968, p. 65.
25. «Dramma della gelosia (tutti i particolari in cronaca» cinematografo.it Процитовано 20 червня 2024
26. «Ninì Tirabusciò, la donna che inventò la mossa» cinematografo.it Процитовано 21 червня 2024
27. Paolo Mereghetti, Dizionario dei film, ed. 1994.
28. «La pacifista» cinematografo.it Процитовано 20 червня 2024
29. Speciale Monica raiplay.it Процитовано 20 січня 2023
30. «Le coppie» cinematografo.it Процитовано 21 червня 2024
31. «Noi donne siamo fatte così» cinematografo.it Процитовано 21 червня 2024
32. «Il fantasma della libertà» cinematografo.it Процитовано 20 червня 2024
33. «Basta che non si sappia in giro» cinematografo.it Процитовано 22 червня 2024
34. «Per vivere meglio, divertitevi con noi» cinematografo.it Процитовано 20 червня 2024
35. Giovanni Grazzini, Corriere della Sera, 24 dicembre 1978
36. «Letti selvaggi» cinematografo.it Процитовано 20 червня 2024
37. «La supertestimone» cinematografo.it Процитовно 22 червня 2024
38. «La supertestimone» davinotti.com Процитовно 22 червня 2024
39. «Gli ordini sono ordini» cinematografo.it Процитовано 21 червня 2024
40. Il Mereghetti - Dizionario dei Film 2008, Milano, Baldini Castoldi Dalai editore, 2007. p. 2993
41. Il Morandini - Dizionario dei Film 2000, Bologna, Zanichelli editore, 1999. p. 1354
42. «Polvere di stelle» cinematografo.it Процитовано 22 червня 2024
43. Remembering Monica Vitti, 1931—2022 goldenglobes.com Процитовано 18 січня 2023
44. «Mimì Bluette … fiore del mio giardino» comingsoon.it Процитовано 20 січня 2023
45. «Teresa la ladra» cinematografo.it Процитовано 21 червня 2024
46. «Qui comincia l'avventura» cinematografo.it Процитовано 19 червня 2024
47. «Mimì Bluette… fiore del mio giardino» cinematografo.it Процитовано 19 червня 2024
48. «L'anatra all'arancia» cinematografo.it Процитовано 20 червня 2024
49. «A mezzanotte va la ronda del piacere» cinematografo.it Процитовано 21 червня 2024
50. «L'altra metà del cielo» movieplayer.it Процитовано 20 червня 2024
51. ['Grease' is tops in holiday tally". Screen International. 29 September 1979. p. 12.]
52. «Amori miei» cinematografo.it Процитовано 20 червня 2024
53. «Ragione di Stato» movieplayer.it Процитовано 20 червня 2024
54. Of pirates and perrier. Rosenfield, Paul. Los Angeles Times 26 August 1979: m1.
55. David Ansen, 'Love Among the Ruins at Cannes', Newsweek, 7 May 1979, p. 90.
56. «Poll», 'Film Reviews: An Almost Perfect Affair', Variety, 11 April 1979, p. 20.
57. At the Movies: Monica Vitti working again on a project with Antonioni. Buckley, Tom. The New York Times, 11 May 1979: C6.
58. If Vanessa talks Trotsky, Timothy trots. Adams Sloan, Robin. Detroit Free Press 16 April 1979: 11B.
59. Don Lee Miller, 'Bay Area Filmmakers Week', San Francisco Review of Books, June 1980, p. 28.
60. Io so che tu sai che io so — Sordi, la Vitti e una società in continuo mutamento derzweifel.com Процитовано 19 січня 2023
61. Francesca è mia mymovies.it Процитовано 19 січня 2023
62. France honors actress Monica Vitti. The Globe and Mail. 7 March 1984. с. M.9.
63. Un inedito Marcello, commosso per Berlinguer Un inedito Marcello, commosso per Berlinguer [ 12 вересня 2015 у Wayback Machine.] archiviostorico.corriere.it Процитовано 8 лютого 2022
64. Moda24 - l'indirizzo per le aziende del mondo della moda, accessori, cosmesi. Il Sole 24 ORE (італ.). Процитовано 2 лютого 2022.
65. Померла італійська актриса Моніка Вітті, яка знімалася у фільмах Антоніоні suspilne.media Процитовано 29 січня 2023
66. Addio a Monica Vitti, attrice straordinaria tra commedia e dramma tg24.sky.it Процитовано 28 січня 2023
67. Sara Faillaci, Quanto ci manca Monica Vitti [ 15 травня 2021 у Wayback Machine.], intervista a Fiorella Mannoia su vanityfair.it del 25 ottobre 2011.
68. Andrea Scanzi, Polvere di una stella malata — Il tributo a Monica Vitti [ 27 вересня 2013 у Wayback Machine.], articolo per del 4 novembre 2011, su dagospia.com.
69. “Monica Vitti non è ricoverata”: lo sfogo del marito Roberto Russo. ilfattoquotidiano.it. 17 gennaio 2018. Процитовано 17 gennaio 2018.
70. Monica Vitti ricoverata per una frattura del femore [ 18 листопада 2015 у Wayback Machine.] archiviostorico.corriere.it Процитовано 8 лютого 2022
71. Muore a 90 anni Monica Vitti, la regina della commedia all'italiana genovaquotidiana.com Процитовано 28 січня 2023
72. Monica Vitti compie 87 anni, ma lei non può festeggiare: ultime notizie. DiLei (it-IT) . 15 квітня 2016. Процитовано 24 грудня 2018.
73. Maurizio Porro (4 novembre 2020). Monica Vitti compie 89 anni: la verità sulla malattia, il marito: «Ci capiamo con gli occhi». Процитовано 4 novembre 2020.
74. 90 anni Vitti, nel silenzio l'amore degli italiani - Tv. Agenzia ANSA (італ.). 2 листопада 2021. Процитовано 4 листопада 2021.
75. È morta Monica Vitti. Ansa (італ.). 2 лютого 2022. Процитовано 2 лютого 2022.
76. Chiara Ugolini (2 febbraio 2022). È morta Monica Vitti, talento smisurato del cinema italiano. la Repubblica.
77. Прощание с Моникой Витти, актрисе исполнилось 90 лет unionesarda.it Процитовано 29 січня 2023
78. A Roma i funerali di Monica Vitti: «Ci lascia orfani. Accolta dai colleghi in Paradiso». Piazza gremita e maxischermo. 5 febbraio 2022.
79. Monica Vitti: la voce più iconica del cinema italiano cinema.icrewplay.com Процитовано 15 січня 2023
80. «Monica Vitti: Performing change across Italy's modernization and popular culture». Online conversation with Paolo Saporito — UCC iicdublino.esteri.it Процитовано 18 січня 2023
81. 7 Films to Remember Monica Vitti collider.com Процитовано 18 січня 2023
82. Monica Vitti, foreign press bows to the «queen of Italian cinema» italianpost.news Процитовано 17 січня 2023
83. Моника Витти vokrug.tv Процитовано 26 січня 2023
84. I cinque grandi dell’apocalisse comica (італ.). retididedalus.it.
85. «Это было красиво». Как Моника Витти стала «пожирательницей мужчин» aif.by Процитовано 26 січня 2023
86. Monica Vitti: An Actress of Many Contradictions — Italy Segreta italysegreta.com Процитовано 25 січня 2023
87. «Omaggio a Monica Vitti di Barbara Alberti» confidenze.com Процитовано 19 червня 2024
88. Monica Vitti discogs.com Процитовано 19 січня 2023
89. Monica Vitti compie 90 anni: la sua immagine proiettata in tutto il mondo ilmattino.it Процитовано 20 січня 2023
90. Sito web del Quirinale: dettaglio decorato. [ 3 лютого 2022 у Wayback Machine.] quirinale.it Процитовано 9 лютого 2022
91. Sito web del Quirinale: dettaglio decorato. [ 2 лютого 2022 у Wayback Machine.] quirinale.it Процитовано 9 лютого 2022

Посилання

• Вітті // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Офіційний сайт Моніки Вітті [ 4 листопада 2014 у Wayback Machine.]
• Біографія на сайті krugosvet.ru [ 25 жовтня 2014 у Wayback Machine.]

Ця стаття належить до української Вікіпедії.