Черчилль Уінстон

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Черчилль.

Сер Ві́нстон Леонард Спенсер-Че́рчилль (англ. Winston Leonard Spencer-Churchill; 30 листопада 1874, Бленгеймський палац, Вудсток — 24 січня 1965, Лондон, Велика Британія) — британський журналіст, політик та державний діяч XX століття. У 1940—1945 і 1951—1955 роках — прем'єр-міністр Великої Британії. Від 1900 до 1964 року (за винятком 1922—1924 років) — депутат парламенту (англ. Member of Parliament, MP) від п'ятьох різних виборчих округів. Більшу частину політичної кар'єри перебував у лавах Консервативної партії (в 1940—1955 роках — її очільник). Дотримувався ідеології економічного лібералізму та імперіалізму. У 1904—1924 роках належав до Ліберальної партії. Також прославився як військовик, історик, маляр і письменник. Серед його численних нагород — Нобелівська премія з літератури.

Вінстон Черчилль Winston Churchill
Вінстон Черчилль
Прапор 61-й Прем'єр-міністр Великої Британії
10 травня 1940 — 26 липня 1945
Монарх:	Георг VI
Попередник:	Невілл Чемберлен
Наступник:	Клемент Еттлі
Прапор 63-й Прем'єр-міністр Великої Британії
26 жовтня 1951 — 7 квітня 1955
Монарх:	Георг VI Єлизавета II
Попередник:	Клемент Еттлі
Наступник:	Ентоні Іден
Прапор Міністр оборони Великої Британії
23 травня 1940 — 26 липня 1945
Монарх:	Георг VI
Попередник:	Посаду започатковано
Наступник:	Клемент Еттлі
Ім'я при народженні:	Winston Leonard Spencer-Churchill
Народження:	30 листопада 1874(1874-11-30)^[1]^[2]^[…] Бленгеймський палац, Вудсток
Смерть:	24 січня 1965(1965-01-24)^[1]^[2]^[…] (90 років) ^d, Кенсінгтон і Челсі, Великий Лондон, Лондон^[d], Англія, Велика Британія^[4]^[5]
Причина смерті:	інсульт
Поховання:	^d
Країна:	Велика Британія^[6]
Релігія:	Англіканство
Освіта:	Школа Герроу, Королівський військовий коледж у Сандгерсті, ^d і ^d
Партія:	Консервативна партія
Батько:	Рендольф Генрі Черчилль
Мати:	Дженні Рендольф Черчилль
Шлюб:	Клементина Черчилль^[7]
Діти:	син: Рендольф доньки: Діана, Сара, Марігольд і Мері
Військова служба
Роки служби:	1895–1900 1900–1924
Приналежність:	Британська армія
Рід військ:	кіннота
Звання:	підполковник
Битви:	Битва під Омдурманом Друга англо-бурська війна Перша світова війна Друга світова війна Холодна війна
Нагороди:	орден Військових заслуг член Лондонського королівського товариства ^d (1963) ^d (1958) Золота медаль Конгресу медаль Альберта (1945) ^d (1946) ^d (16 жовтня 1945) ^d (26 лютого 1946) ^d ^d (1943)
Медіафайли у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Народився в Оксфордширі в ^[en] змішаного англо-американського походження. 1895 року пішов служити до британської армії та став учасником військових дій у Британській Індії, англо-суданській війні та Другій бурській війні. Прославився як військовий кореспондент, а також завдяки книгам про ці кампанії. 1900 року обраний депутатом від Консервативної партії. 1904 року перейшов до табору лібералів. В ^[en] Герберта Асквіта Черчилль працював ^[en] та міністром внутрішніх справ, впроваджуючи ^[en]. Станом на початок Першої світової війни Черчилль обіймав посаду Першого лорда Адміралтейства. Після того, як кампанія в Галліполі зазнала фіаско, його понизили до посади канцлера герцогства Ланкастерського. У листопаді 1915 року подав у відставку і впродовж півроку служив на Західному фронті, зокрема, командиром 6-го ^[en]. 1917 року повернувся до уряду, очільником якого тоді був Девід Ллойд Джордж, та обіймав послідовно посади ^[en], військового міністра та ^[en], ^[en]. На останній із цих посад керував укладенням англо-ірландського договору та . На два роки опинився поза парламентом, а потім повернувся канцлером скарбниці в ^[en] консерваторів Стенлі Болдвіна. 1925 року повернув фунт стерлінгів до золотого стандарту за довоєнним паритетом. Загалом вважають, що це спричинило дефляційний тиск і пригнічення британської економіки.

У 1930-х роках, не маючи державної посади, став рупором тих, хто закликав до переозброєння Великої Британії, аби протистояти дедалі відчутнішій загрозі з боку нацистської Німеччини. На початку Другої світової війни його знову призначено Першим лордом Адміралтейства. У травні 1940 року став прем'єр-міністром, змінивши Невілла Чемберлена. Черчилль курував участь Великої Британії у боротьбі союзників проти держав Осі, що завершилась перемогою 1945 року. Після поразки консерваторів на загальних виборах 1945 року став ^[en]. На тлі розгортання холодної війни з Радянським Союзом він публічно попереджав про утворення «залізної завіси» проти радянського впливу в Європі та пропагував європейську єдність. 1951 року вдруге став прем'єр-міністром. Опікувався в той час закордонними справами, особливо англо-американськими відносинами і, попри тодішній процес деколонізації, намагався зберегти Британську імперію. Серед досягнень його уряду на внутрішній арені — житлове будівництво і розроблення ядерної зброї. З огляду на погіршення стану здоров'я, 1955 року Черчилль склав із себе повноваження прем'єр-міністра, хоча й залишався депутатом парламенту до виборів 1964 року. Помер 1965 року. На честь нього влаштовано ^[en].

Черчилля вважають однією з найвизначніших постатей XX століття. Досі популярний у Великій Британії та Західному світі, де його розглядають як лідера часів війни, що відіграв важливу роль у захисті європейської демократії проти поширення .

Початок життєвого шляху

Дитинство та школа: 1874—1895

Дженні Спенсер Черчилль з двома синами, ^[en] (ліворуч) та Вінстоном (праворуч), 1889 рік

Вінстон Черчилль народився 30 листопада 1874 року в Бленемському палаці в Оксфордширі, — основній резиденції його родини. Батько, лорд Рендольф Черчилль, — член Консервативної партії, обраний 1873 року депутатом парламенту (MP) від Вудстока. Мати, Дженні, — дочка заможного американського бізнесмена ^[en]. По батьковій лінії Вінстон був нащадком Джона Черчилля, 1-го герцога Мальборо.

1876 року дідуся Черчилля по батькові, ^[en], призначено ^[en], яка тоді входила до складу Сполученого Королівства. Рендольф став його особистим секретарем, і сім'я переїхала до Дубліна. 1880 року там народився брат Вінстона, ^[en]. Більшу частину 1880-х років Рендольф та Дженні рідко бачилися з синами, тож за ними доглядала няня ^[en]. Пізніше Черчилль писав, що «вона була моєю повірницею усі двадцять років мого життя».

Семирічного Вінстона віддали вчитися до пансіону ^[en] у містечку ^[en] (графство Беркшир). Там він погано вчився і мав найгірші оцінки за поведінку. 1884 року перейшов до ^[en] у ^[en], де став вчитися набагато краще. У квітні 1888 року, у віці 13 років, він насилу склав вступний іспит до школи Герроу. Батько хотів, щоб Вінстон підготувався до кар'єри військовика, і тому останні три роки в Герроу він навчався у військовому класі. З третьої спроби йому вдалося вступити до Королівської військової академії в Сандгерсті. Його прийняли кадетом у кінноту. Заняття розпочались у вересні 1893 року. Невдовзі після того, як Черчилль здобув освіту у Сандгерсті, помер його батько.

Куба, Індія та Судан: 1895—1899

Черчилль у парадній формі ^[en] в Олдершоті, 1895 рік

У лютому 1895 року Черчилль здобув звання другого лейтенанта ^[en], що був розквартирований в Олдершоті. Прагнучи стати свідком бойових дій, він використовував зв'язки матері, щоб його посилали в гарячі точки. Восени 1895 року він разом із другом ^[en], який тоді був субалтерном, вирушив на Кубу, щоб стати свідком війни за незалежність. На шляху туди Черчилль вперше побував у Нью-Йорку. Це місто йому дуже сподобалося. Він захоплено писав матері про Сполучені Штати: «який надзвичайний народ американці!». На Кубі він приєднався до іспанських військ, що намагалися придушити повстання, і потрапив у декілька сутичок зі стріляниною. У жовтні 1896 року у складі 4-го гусарського полку прибув до Бомбея. В Індії загалом пробув 19 місяців. Жив у Бангалорі. Тричі відвідував Калькутту, а також брав участь в експедиціях до Гайдарабада та ^[en].

В Індії Черчилль цілеспрямовано взявся за самоосвіту. Серед іншого, познайомився з працями Платона, Гіббона, Дарвіна та Маколея. Книги йому надсилала мати, з якою він часто листувався, коли перебував за кордоном. В одному з листів до неї 1898 року він так описав свої релігійні погляди: «я не визнаю християнських чи будь-яких інших релігійних вірувань». Черчилль був хрещений в Англійській церкві. Утім, пізніше зізнавався, що замолоду пережив період шаленого антихристиянства, а в зрілому віці був агностиком. В іншому листі, до свого двоюрідного брата, він назвав релігію «солодким наркотиком» і сказав, що віддає перевагу протестантизму перед католицизмом, оскільки вважає, що той «на один крок ближче до Розуму».

Цікавлячись справами у британському парламенті, він називав себе «лібералом в усьому, крім імені», але додавав, що ніколи не зможе підтримати Ліберальну партію в питанні Гомрулу. Натомість приєднався до того крила Консервативної партії, що виступало під гаслами ^[en]. Під час короткого візиту додому виголосив свою першу публічну промову на партійних зборах ^[en] в Баті. У той час він дотримувався суміші реформаторських та консервативних поглядів, наприклад, підтримував поширення ^[en], але водночас виступав проти ^[en].

Черчилль попросився вступити добровольцем до ^[en] під командуванням ^[en], що вирушала в ^[en] на північному заході Індії для придушення ^[en]. Блад погодився прийняти його за умови, що той поїде туди як акредитований журналіст. Це був початок письменницької кар'єри Черчилля. У жовтні 1897 року він повернувся до Бангалора й там написав свою першу книгу ^[en]», що одержала схвальні відгуки. Тоді ж він написав свій єдиний художній твір, руританський роман ^[en]». Щоб тримати себе постійно зайнятим, Черчилль взявся за письменництво. Рой Дженкінс називає це заняття його «цілою звичкою», особливо коли під час політичної кар'єри він опинявся без посади. Письменництво було головним способом Вінстона відволіктись від періодичної депресії, яку він сам називав «чорним собакою».

Завдяки своїм зв'язкам у Лондоні Черчилль долучився до кампанії генерала Кітченера в Судані в ранзі субалтерна 21-го уланського полку, водночас пишучи репортажі для . Після битви під Омдурманом, що відбулась 2 вересня 1898 року, 21-й уланський полк розформовано. У жовтні Черчилль повернувся до Англії й почав писати книгу «Річкова війна», де йшлося про цю кампанію. Вона вийшла друком у листопаді 1899 року; саме тоді він вирішив залишити армію. Він критикував воєнні дії Кітченера, особливо його немилосердне поводження з пораненими ворогами та осквернення могили Мухаммада Ахмада в Омдурмані.

2 грудня 1898 року Черчилль вирушив до Індії, щоб упорядкувати свої військові справи й оформити відставку зі складу 4-го гусарського полку. Там він проводив багато часу за грою в поло, єдиним видом спорту з м'ячем, яким коли-небудь цікавився. Залишивши гусарський полк, 20 березня 1899 року він відплив із Бомбея, сповнений рішучості розпочати політичну кар'єру.

Політика та Південна Африка: 1899—1901

Черчилль на час своїх перших виборів до парламенту, 1900 рік

Прагнучи потрапити до парламенту, Черчилль виступав на зборах консерваторів. Він став одним із двох кандидатів від партії на ^[en] у двомандатному ^[en] (Ланкашир). На зустрічах із виборцями Черчилль називав себе «консерватором і консервативним демократом». Хоч місця від Олдема раніше діставались консерваторам, але цього разу з невеликою перевагою перемогли ліберали.

Передчуваючи початок Другої бурської війни між Британією та бурськими республіками, Черчилль відплив до Південної Африки як журналіст Морнінг Пост під редакцією ^[en]. У жовтні він прибув до зони конфлікту поблизу Ледісміта, який тоді був в облозі бурських військ, і вирушив до ^[en]. Поїзд потрапив під обстріл бурських військ і зійшов з рейок. Черчилля взяли в полон і запроторили до табору військовополонених у Преторії. У грудні він втік із в'язниці та ухилився від переслідувачів, сховавшись у шахті. Зрештою, ховаючись у вагоні вантажного потяга, він дістався безпечного місця в португальській Східній Африці. Його втеча привернула велику увагу.

У січні 1900 року він ненадовго вступив лейтенантом до полку ^[en], взявши участь у бойових діях ^[en] за зняття ^[en] і взяття Преторії. В обох місцях був у перших рядах британських військ. Разом зі своїм двоюрідним братом 9-им герцогом Мальборо він прийняв капітуляцію 52 охоронців бурського табору військовополонених. Протягом усієї війни публічно засуджував упередження проти бурів, закликаючи ставитись до них «з великодушністю і терпимістю», а після війни закликав британців бути великодушними переможцями. У липні пішов у відставку і повернувся до Британії. Його репортажі для «Морнінг Пост» вийшли окремою книгою ^[en], що розійшлась великим накладом.

У серпні Черчилль винайняв квартиру у лондонському районі Мейфер, на ^[en], 105, де жив і працював наступні шість років. На ^[en] він знову став одним із кандидатів від консерваторів у двомандатному окрузі Олдем. Цього разу 25-річний Черчилль із невеликою перевагою посів друге місце і вперше став депутатом парламенту. Того ж місяця він опублікував книгу ^[en] про свої пригоди в Південній Африці. Ця книга лягла в основу низки лекцій, які він прочитав у листопаді в Британії, США та Канаді. Так він хотів заробити на прожиття, адже депутати парламенту тоді ще не отримували зарплатні. У США Черчилль зустрівся з Марком Твеном, президентом Вільямом Мак-Кінлі та віцепрезидентом Теодором Рузвельтом; з останнім він не ладнав. Пізніше, навесні 1901 року, також читав лекції в Парижі, Мадриді та Гібралтарі.

Депутат-консерватор: 1901—1904

Черчилль у 1904 році, коли він ^[en]»

У лютому 1901 року Черчилль обійняв посаду у Палаті громад, де його ^[en] набула широкого розголосу в ЗМІ. Він був пов'язаний із групою консерваторів, відомою як ^[en]», але критикував консервативний уряд з різних питань, особливо щодо збільшення фінансування армії. Він вважав, що додаткові військові витрати повинні йти на флот. Це збентежило лідерів фракції консерваторів, але його підтримали ліберали, з якими він дедалі більше спілкувався, особливо ^[en], як-от Герберт Асквіт. У цьому контексті Черчилль пізніше писав, що «мої погляди повільно, але неухильно дрейфували вліво». На рівні особистого спілкування він розглядав «поступове створення в Консервативній партії демократичної, прогресивної платформи» або ж «Центристської партії», де об'єднаються консерватори і ліберали.

До 1903 року між Черчиллем і консерваторами відбувся справжній розкол, великою мірою тому, що він виступав проти кампанії економічного протекціонізму, а ще відчував, що вороже ставлення багатьох членів партії завадить йому обійняти посаду в уряді консерваторів. То був час, коли Ліберальна партія набувала щоразу більшої підтримки, тож його перехід 1904 року, можливо, також був зумовлений особистими амбіціями. Він дедалі частіше голосував разом із лібералами проти уряду. Наприклад, він виступав проти підвищення військових витрат; підтримав законопроєкт лібералів про повернення законних прав профспілкам і виступив проти введення митних тарифів на товари, що ввозяться до Британської імперії, назвавши себе «поміркованим прихильником» принципів вільної торгівлі. У жовтні 1903 року уряд Балфура проголосив створення законодавчої бази протекціонізму. Через два місяці, роздратована критикою Черчилля на адресу уряду, Консервативна асоціація Олдема повідомила йому, що не підтримає його кандидатуру на наступних загальних виборах.

У травні 1904 року Черчилль виступив проти запропонованого урядом ^[en], покликаного стримати міграцію євреїв до Великої Британії. Він заявив, що цей законопроєкт «потуратиме примітивній упередженості проти чужинців, расовим забобонам проти євреїв та упередженому ставленню до трудової конкуренції» і висловився за «традиційно толерантне і великодушне ставлення до вільного в'їзду та надання притулку, якого наша країна дотримується довгий час і від якого отримала стільки користі». 31 травня 1904 року він полишив консерваторів і ^[en]» ліберальної опозиції у Палаті громад.

Депутат-ліберал: 1904—1908

Черчилль і німецький кайзер Вільгельм II під час військових маневрів поблизу Бреслау, Сілезія, 1906 рік

У грудні 1905 року Балфур подав у відставку з посади прем'єр-міністра, а король Едуард VII запросив на його місце лідера лібералів Генрі Кемпбелла-Баннермана. Сподіваючись забезпечити собі робочу більшість у Палаті громад, Кемпбелл-Баннерман призначив на січень 1906 року ^[en]. Перемогу здобули ліберали. Черчилль виграв у ^[en]. Того ж місяця вийшов друком ^[en]. Відгуки були загалом схвальні. Тоді ж ліберал ^[en] опублікував перший життєпис самого Черчилля.

У новому уряді Черчилль обійняв молодшу міністерську посаду ^{[en] [en]}, про яку сам просив. Він працював під керівництвом Віктора Брюса, 9-го графа Елгіна, а секретарем собі взяв Едварда Марша. Марш залишався особистим секретарем Черчилля упродовж наступних 25 років. Першим завданням Черчилля була участь у розробці конституції Трансваалю; а ще він допомагав контролювати формування уряду Оранжевої Республіки. Щоб розв'язати проблему Південної Африки, він намагався забезпечити рівні права для британців та бурів. Крім того, Черчилль оголосив про поступову відмову від використання китайських робітників, що працювали за контрактами в Південній Африці; він погодився з урядом, що негайне скасування контрактної системи спричинить безлад в економіці колонії. Також висловлював занепокоєння стосунками між європейськими поселенцями та темношкірими африканцями. Після придушення ^[en] у Наталі Черчилль висловив протест проти «жахливої різанини аборигенів», яку вчинили європейці.

Уряд Асквіта: 1908—1915

Президент Торгової ради: 1908—1910

Черчилль та його наречена Клементайн Гозьєр незадовго до одруження, 1908 рік

8 квітня 1908 року Асквіт змінив на посаді прем'єр-міністра Кемпбелл-Баннермана, а через чотири дні Черчилля призначено ^[en]. У свої 33 роки він був наймолодшим членом кабінету з 1866 року. Новопризначені міністри були юридично зобов'язані брати участь і перемагати в додаткових виборах. 24 квітня Черчилль програв у ^[en] кандидатові від консерваторів із різницею 429 голосів. 9 травня ліберали виставили його кандидатуру в ^{[en] [en]}, де він ^[en].

Важлива подія відбулась у приватному житті Черчилля — він зробив пропозицію Клементайн Гозьєр. Вони одружились у вересні в Церкві святої Маргарити у Вестмінстері, а медовий місяць провели в Бавено (Венеція) та ^[en] (Моравія). Молодята оселились на ^[en], 33, в Лондоні, а в липні 1909 року народилася перша дочка ^[en].

Першою справою Черчилля на посаді міністра стало арбітражне примирення у виробничій суперечці між суднобудівниками та їхніми роботодавцями на корабельнях річки Тайн. Потім він створив постійний арбітражний суд для розгляду майбутніх виробничих суперечок. За ним закріпилась репутація хорошого посередника. У Кабінеті міністрів спільно з Девідом Ллойдом Джорджем він запроваджував ^[en]. Пропагував, як він її називав, «систему державного втручання і регулювання соціальної сфери на кшталт тієї, що існує в Німеччині».

Черчилль подав на розгляд ^[en], який законодавчо забороняв шахтарям працювати понад . Крім того, подав до парламенту ^[en]. Ці Ради мали право притягати до відповідальності роботодавців, якщо ті надмірно експлуатували робітників. Ухвалений більшістю голосів, закон встановив принцип мінімальної заробітної плати та право робітників на обідні перерви. У травні 1909 року Черчилль подав на розгляд ^[en], що передбачав створення понад 200 бірж праці, де безробітним допомагатимуть знайти роботу. А ще пропонував запровадити систему страхування на випадок безробіття, витрати якої частково покриватиме держава.

Щоб забезпечити фінансування своїх реформ, Ллойд Джордж і Черчилль перешкодили наміру ^[en] спрямувати більше коштів на розбудову ВМС. Вони відкидали думку про неминучість війни з Німеччиною. 29 квітня 1909 року Ллойд Джордж, як канцлер скарбниці, подав на розгляд свій ^[en]», назвавши його воєнним бюджетом для ліквідації бідності. Він запропонував накласти небачені податки на заможні верстви, щоб фінансувати програми ліберальної партії з підвищення добробуту. Консервативні пери, що мали переважну більшість у Палаті лордів, відхилили бюджет. Побачивши, що плани соціальних реформ опинились під загрозою, Черчилль попередив, що перешкоджання з боку вищої верстви може розлютити британських робітників і спричинити класову війну. Уряд призначив ^[en]. На них із невеликою перевагою перемогли ліберали. Черчилль зберіг своє місце від Данді. Після виборів, у меморандумі кабінету міністрів він запропонував скасувати палату лордів, замінивши її однопалатною системою або новою, меншою другою палатою, яка б не мала заздалегідь гарантованої переваги консерваторів. Палата лордів мусила змиритись, і у квітні проголосувала за Народний бюджет.

Міністр внутрішніх справ: 1910—1911

У лютому 1910 року Черчилля підвищено до посади міністра внутрішніх справ. Тепер він керував поліцією та пенітенціарною службою. Запровадив програму реформи системи в'язниць. Зокрема, чітко розмежовано кримінальних та політичних в'язнів, причому правила в'язниць для останніх послаблено. Серед освітніх нововведень — створення бібліотек для в'язнів. Тепер кожна в'язниця мусила чотири рази на рік влаштовувати певні розважальні заходи, як-от лекції чи концерти. Дещо пом'якшено правила ^[en]. Крім того, Черчилль хотів скасувати автоматичне ув'язнення для тих, хто не здатен сплатити штраф. Скасовано ув'язнення для осіб віком від 16 до 21 року, що не скоїли значного злочину. Черчилль замінив на тюремні строки 21 із 43 смертних вироків, винесених під час його перебування на посаді міністра внутрішніх справ.

Однією з головних внутрішніх проблем Британії було виборче право жінок. Черчилль підтримував надання права голосу жінкам, але готовий був проголосувати за відповідний законопроєкт лише в тому разі, якщо його спочатку підтримає більшість виборців-чоловіків. Він запропонував винести це питання на референдум, але з цим не погодився Асквіт, тому жінки здобули право голосу лише 1918 року. Багато суфражисток вважали, що Черчилль є затятим противником надання права голосу жінкам, і влаштовували акції протесту під час його виступів. У листопаді 1910 року суфражист ^[en] напав на Черчилля з батогом. Франкліна заарештували й ув'язнили на шість тижнів.

Черчилль (другий ліворуч) під час ^[en]

Восени 1910 року Черчиллю довелось мати справу з ^[en], під час яких шахтарі в ^[en] несамовито протестували проти тяжких умов праці. Головний констебль Ґлеморгана попросив війська, аби ті допомогли поліції приборкати заворушення. Дізнавшись, що війська вже вирушили, Черчилль, дозволив їм дістатися Свіндона та Кардіффа, але заборонив розгортатись. Він боявся, що внаслідок застосування військ може пролитися кров. Натомість на допомогу валлійським правоохоронцям він направив 270 лондонських поліціянтів без вогнепальної зброї. Бачачи, що заворушення тривають, він запропонував протестувальникам зустрітися з головним третейським суддею уряду з питань промисловості. Вони пристали на цю пропозицію. В особистому спілкуванні Черчилль вважав і власників шахт, і охоплених страйком шахтарів «нерозсудливими». «Таймс» та інші ЗМІ звинуватили його у надто м'якому ставленні до бунту. Натомість багато членів Лейбористської партії, яка була пов'язана з профспілками, вважали, що він надто суворий.

Асквіт призначив на грудень 1910 року ^[en]. Ліберали залишились при владі, а Черчилля переобрано від надійного округу Данді. У січні 1911 року Черчилль взяв участь в ^[en]. Троє латиських грабіжників вбили кількох поліціянтів та сховались у будинку в лондонському Іст-Енді. Поліція оточила будівлю. Черчилль був разом із поліцією, але не командував їхньою операцією. Коли будинок загорівся, він наказав пожежникам не заходити всередину через загрозу, яку становлять озброєні люди. Згодом двох грабіжників знайшли мертвими. Відповідаючи на критику за таке рішення, Черчилль пояснив: «Я подумав, що нехай краще будинок згорить, ніж, рятуючи цих лютих головорізів, загинуть чесні британці».

У березні 1911 року Черчилль подав на розгляд до парламенту для другого слухання ^[en]. Його впровадження встановило суворіші норми безпеки на вугільних шахтах. А ще Черчилль запропонував ^[en], покликаний поліпшити умови праці працівників крамниць. Власники крамниць були проти закону, тому його вдалося ухвалити лише в дуже вихолощеній формі. У квітні Ллойд Джордж запровадив перший законодавчий акт про страхування здоров'я та страхування від безробіття — ^[en]. Черчилль взяв діяльну участь у його розробленні. У травні Клементина народила другу дитину. Це був хлопчик, якого на честь діда назвали Рендольфом. У відповідь на загострення громадянського конфлікту 1911 року Черчилль скерував війська до Ліверпуля, щоб , а також проти ^[en].

Під час Агадирської кризи у квітні 1911 року, яка загрожувала війною між Францією та Німеччиною, Черчилль висунув ідею створення союзу з Францією та Росією для захисту незалежності Бельгії, Данії та Нідерландів, щоб спільно протидіяти в разі нападу Німеччини. Агадирська криза дуже вплинула на Черчилля, і він усвідомив потребу в розбудові флоту.

Перший лорд Адміралтейства

На час перебування Черчилля на посаді Першого лорда Адміралтейства його лондонською резиденцією став Адміралтейський дім (на світлині — музична кімната)

У жовтні 1911 року Асквіт призначив Черчилля Першим лордом Адміралтейства, і його офіційною резиденцією став ^[en]. Наступні два з половиною роки він із головою поринув у приготування флоту, відвідував військово-морські склади та корабельні, прагнув підвищити бойовий дух моряків, і уважно вивчав розвиток німецьких військово-морських сил. Коли німецький уряд ухвалив закон про флот, що передбачав нарощування будівництва військових кораблів, то Черчилль пообіцяв, що на кожен побудований німцями лінкор Велика Британія будуватиме два. Він запропонував Німеччині зробити обопільну перерву в будівництві нових кораблів, але одержав відмову.

Черчилль наполягав на підвищенні зарплатні та облаштуванні місць для відпочинку особового складу військово-морських сил, нарощуванні будівництва підводних човнів, а також наголошував на важливості розвитку нової галузі — ^[en], зокрема, закликав експериментувати з різними способами використання літаків для військових цілей. Він винайшов термін «гідроплан» і запланував будівництво сотень таких машин. Деякі ліберали заперечували проти запропонованого ним рівня витрат на розбудову флоту. У грудні 1913 року він погрожував подати у відставку, якщо буде відхилено його пропозицію щодо будівництва в 1914—1915 роках чотирьох нових лінкорів. У червні 1914 року він переконав Палату громад дозволити уряду придбати 51-відсоткову частку в прибутках від продажу нафти, видобутої ^[en], щоб надійно забезпечити Королівський флот паливом.

Наріжною проблемою Великої Британії на той час був ірландський Гомрул. 1912 року Уряд Асквіта подав на розгляд законопроєкт про Гомрул. Черчилль був проти поділу Ірландії, тому закликав ^[en] погодитись з ухваленням цього документу. Пізніше, одержавши дозвіл кабінету міністрів, він вислав до Ірландії додаткові кораблі на випадок можливого повстання юніоністів. Прагнучи компромісу, Черчилль запропонував Ірландії залишатися частиною федерального Об'єднаного Королівства, але це розлютило лібералів та ірландських націоналістів.

На посаді Першого лорда Черчилль опікувався зміцненням боєздатності британського флоту, коли в серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна. Того ж місяця флот переправив до Франції 120 000 британських солдатів і розпочав блокаду німецьких портів у Північному морі. Черчилль відрядив підводні човни в Балтійське море для допомоги російському флоту, а також бригаду морського десанту в Остенде, що змусило німецькі війська змінити напрямок удару. У вересні Черчилль взяв на себе повну відповідальність за протиповітряну оборону Великої Британії. 7 жовтня Клементайн народила третю дитину, ^[en]. У жовтні Черчилль відвідав Антверпен, де спостерігав, як бельгійці обороняються проти німецької облоги, і пообіцяв надіслати місту британське підкріплення. Однак незабаром німці захопили Антверпен, а ЗМІ розкритикували Черчилля. Він запевняв, що його дії затягнули опір і дозволили союзникам втримати Кале і Дюнкерк. У листопаді Асквіт створив Воєнну раду, до якої увійшли він сам, Ллойд Джордж, Едвард Ґрей і Кітченер. Черчилль висунув кілька пропозицій, зокрема розробку танка, і виділив на його створення кошти Адміралтейства.

Черчилль цікавився близькосхідним театром воєнних дій. Він пропонував атакувати Туреччину в Дарданеллах з метою послабити тиск з боку Туреччини на росіян на Кавказі. Він сподівався, що в разі успіху англійці можуть навіть захопити Константинополь. Цей план було схвалено, і в березні 1915 року Англо-французька оперативна група зробила спробу бомбардування турецької оборони з моря в Дарданеллах. У квітні ^[en], в складі яких був Австралійський і новозеландський армійський корпус (ANZAC), розпочали штурм Галліполі. Обидві ці кампанії зазнали фіаско, і багато депутатів, зокрема консерватори, покладали особисту відповідальність на Черчилля.

У травні Асквіт під тиском парламенту погодився сформувати всепартійний ^[en], але консерватори погоджувались увійти до нього тільки в тому разі, якщо Черчилль піде з Адміралтейства. Черчилль благав і Асквіта, і лідера консерваторів Бонара Лоу, щоб йому дозволили залишитися в Адміралтействі, але зрештою мусив змиритися з пониженням на посаді й став канцлером герцогства Ланкастерського.

Військова служба, 1915—1916

Черчилль на посаді командира 6-го Королівського шотландського батальйону фузилерів, 1916 рік. Праворуч від нього — його заступник ^[en]

11 листопада 1915 року Черчилль подав у відставку з уряду, хоча й залишався депутатом парламенту. Асквіт відхилив його прохання про призначення ^[en] Британської Східної Африки.

Черчилль пішов служити в армію й приєднався до 2-го батальйону ^[en], що воював на Західному фронті. У січні 1916 року його підвищено до звання підполковника і призначено командиром 6-го ^[en]. Після періоду інтенсивної підготовки та бойового злагодження батальйон перевели на ділянку «Іпрського виступу» поблизу ^[en]. Понад три місяці бійці зазнавали постійних обстрілів, але жодних наступальних дій Німеччина не вела. Черчилль ледве уникнув смерті, коли під час візиту двоюрідного брата, 9-го герцога Мальборо, який був офіцером його штабу, між ними впав великий осколок шрапнелі. У травні 6-й королівський батальйон шотландських фузилерів приєднано до 15-ї дивізії. Черчилль більше не вимагав нової командної посади, натомість попросив дозволу полишити бойову службу, і це прохання задовольнили.

Після повернення Черчилль виступав перед Палатою громад із промовами на тему війни. Він закликав поширити військову повинність на ірландців, більше нагороджувати солдат за хоробрість, а також забезпечити їх сталевими шоломами. Його гнітило те, що він не працює в уряді як представник парламенту, і що водночас консервативні ЗМІ звинувачують його у поразці в Галліполі. Черчилль виступав на свій захист перед ^[en]. Опублікований згодом звіт комісії не покладав на нього провину за провал кампанії.

Уряд Ллойда Джорджа: 1916—1922

Міністр у справах озброєнь: 1917—1919

У грудні 1916 року Асквіт подав у відставку з посади прем'єр-міністра, а його наступником став Ллойд Джордж, який у травні 1917 року відрядив Черчилля інспектувати французьку передову. У липні Черчилля призначено ^[en]. Він швидко домовився про припинення страйку на воєнних заводах на річці Клайд і збільшив виробництво боєприпасів. Щоб припинити другий страйк, у червні 1918 року, йому довелось пригрозити страйкарям призовом до армії. У Палаті громад Черчилль проголосував за ^[en], згідно з яким деякі британки одержали право голосу. У листопаді 1918 року, через чотири дні після досягнення Комп'єнського перемир'я, народилася четверта дитина Черчилля, Меріґолд.

Військовий міністр та міністр у справах ВПС: 1919—1921

Зустріч Черчилля з працівницями ^[en] поблизу Глазго, жовтень 1918 року

По закінченні війни Ллойд Джордж призначив ^[en] на 14 грудня 1918 року. Під час виборчої кампанії Черчилль закликав до націоналізації залізниць, контролю над монополіями, податкової реформи та створення Ліги Націй, яка б відвернула майбутні війни. Хоча більшість здобули консерватори, Ллойд Джордж залишився прем'єр-міністром, а Черчилля переобрали депутатом від Данді. У січні 1919 року Ллойд Джордж перевів Черчилля до Воєнного міністерства. Він обійняв одночасно дві посади: військового міністра і ^[en].

Черчилль відповідав за демобілізацію британської армії. Однак, він переконав Ллойда Джорджа зберегти військову повинність для одного мільйона осіб, призваних до Британської армії на Рейні. Черчилль був одним із небагатьох урядовців, які не підтримували суворих заходів проти переможеної Німеччини. А ще застерігав від демобілізації німецької армії, попереджаючи, що вона може знадобитися як захист проти загроз з боку щойно створеної Радянської Росії. Він був відвертим противником більшовицького уряду на чолі з Володимиром Леніном. Спочатку він підтримував застосування британських військ для допомоги антикомуністичним білим силам під час громадянської війни в Росії, але незабаром визнав бажання британців повернутись додому. Після перемоги совітів у громадянській війні Черчилль запропонував створити навколо Росії ^[en].

Що стосується війни за незалежність Ірландії, він підтримав застосування воєнізованих відділів «чорно-брунатних» для боротьби з ірландськими революціонерами. Коли британські війська в Іраку зіткнулися з курдськими повстанцями, Черчилль відрядив до цього району дві ескадрильї, запропонувавши оснастити їх гірчичним газом. ^[en], мало, на його думку, «покарати норовливих місцевих мешканців і водночас не завдати їм великої шкоди». Розглядаючи питання окупації Іраку в ширшій площині, він бачив, що це може виснажити британську економіку й тому запропонував уряду передати контроль над центральним та північним Іраком назад Туреччині, але його пропозицію відхилили.

Міністр у справах колоній: 1921—1922

Черчилль на посаді міністра у справах колоній відвідує Підмандатну Палестину, Тель-Авів, 1921 рік

Домівка Черчилля — заміський будинок ^[en] у Кенті. Він придбав його в 1922 році, коли народилась дочка ^[en]

У лютому 1921 року Черчилль став ^[en]. Наступного місяця в Парижі відбулася перша виставка його картин, під псевдонімом «Чарльз Морін». У травні померла його мати, а в серпні — дочка Меріґолд.

Черчилль взяв участь у перемовинах із лідерами Шинн Фейн і допомагав складати Англо-ірландський договір. Крім того, відповідав за скорочення витрат на окупацію Близького Сходу, а також брав участь у приведенні до влади Фейсала 1-го в Іраку та його брата Абдулли 1-го в Йорданії. Черчилль вирушив до Підмандатної Палестини, де, як прихильник сіонізму, відмовився задовольняти прохання арабів про заборону міграції євреїв до Палестини. Після ^[en] підтримав деякі тимчасові обмеження на цю міграцію.

У вересні 1922 року народилася п'ята й остання дитина Черчилля, ^[en], і того ж дня він придбав заміський будинок ^[en] у графстві Кент, що став його домівкою на все життя. У жовтні 1922 року йому зробили апендектомію. Поки він лежав у лікарні, консерватори вийшли з коаліційного уряду Ллойда Джорджа, а це запустило механізм ^[en], на яких Черчилль втратив місце від Данді. Згодом Черчилль писав, що опинився «без посади, без місця в парламенті, без партії та без апендикса».

Поза парламентом: 1922—1924

Черчилль із дітьми Рендольфом і ^[en], 1923 рік

Більшу частину наступного пів року Черчилль провів на віллі Рев д'Ор поблизу Канн, де віддався малюванню та написанню мемуарів. Він писав автобіографічну історію війни ^[en]». Перший том вийшов друком у квітні 1923 року, а решта — впродовж наступних десятьох років.

Коли було оголошено ^[en], принаймні сім осередків Ліберальної партії попросили Черчилля виступити їхнім кандидатом. Він обрав округ ^[en], але не зміг потрапити до парламенту. До влади прийшов лейбористський уряд на чолі з Ремзі Макдональдом. Черчилль дарма сподівався на утворення коаліції консерваторів та лібералів, яка могла б переважити лейбористів. Він засудив постанову уряду Макдональда про надання позики Радянській Росії та побоювався, що буде підписано англо-радянський договір.

19 березня 1924 року, не погодившись із тим, що ліберали підтримали лейбористів, Черчилль виступив незалежним кандидатом-антисоціалістом на ^[en], але знов зазнав поразки. У травні він виступив на засіданні консерваторів у Ліверпулі й заявив, що в британській політиці більше немає місця для Ліберальної партії. Він сказав, що ліберали мусять підтримати консерваторів, щоб зупинити лейбористів і забезпечити «успішну перемогу над соціалізмом». У липні домовився з лідером консерваторів Стенлі Болдвіном про те, що його виставлять кандидатом від консерваторів на ^[en] 29 жовтня. Черчилль був кандидатом від цієї партії в ^[en], хоч і називав себе ^[en]». Консерватори перемогли, і Болдвін сформував новий уряд. Хоча Черчилль не мав досвіду в галузі фінансів чи економіки, Болдвін призначив його канцлером скарбниці.

Канцлер скарбниці: 1924—1929

6 листопада 1924 року Черчилль обійняв посаду канцлера скарбниці й оголосив про своє повернення до лав консервативної партії. На посаді канцлера він мав намір втілювати ті самі принципи вільної торгівлі у формі економіки державного невтручання, яких дотримувався ще за часів соціальних реформ лібералів. У квітні 1925 року у своєму першому бюджеті він неохоче, і всупереч порадам деяких провідних економістів, зокрема Джона Мейнарда Кейнса, погодився відновити золотий стандарт за паритетом 1914 року. Вважають, що повернення до золотого стандарту спричинило дефляцію і, як наслідок, безробіття з руйнівним впливом на вугільну промисловість. Загалом до квітня 1929 року Черчилль подав на розгляд п'ять бюджетів. Серед запропонованих ним заходів було зменшення державного пенсійного віку з 70 до 65 років, запровадження ^[en], скорочення військових витрат, зменшення податку на доходи та обкладання податками предметів розкоші.

Під час ^[en] Черчилль був редактором урядової пропагандистської газети ^[en]». По закінченні страйку він виступив посередником між шахтарями та роботодавцями. Пізніше закликав запровадити законодавчо обов'язкову мінімальну заробітну плату. На початку 1927 року Черчилль побував у Римі, де зустрівся з Муссоліні, якого похвалив за боротьбу проти ленінізму.

«Роки пустелі»: 1929—1939

Мальборо та індійське питання: 1929—1932

У 1932 році Вінстон Черчілль отримав дозвіл лікаря на вживання алкоголю в «необмеженій кількості» (щонайменше 250 куб см.) у Сполучених Штатах, в епоху заборони спиртних напоїв там

Зустріч Черчилля з кінозіркою Чарлі Чапліном у Лос-Анджелесі, 1929 рік

На ^[en] Черчилль зберіг місце від Еппінга, але консерватори зазнали поразки, і Макдональд сформував свій другий лейбористський уряд. Не маючи посади, Черчилль був схильний до депресії (свого «чорного пса»), бо відчував, як із плином часу марнуються його політичні таланти. Розрадою від таких настроїв було письменництво. Він почав працювати над книгою ^[en]», — чотиритомним життєписом свого пращура Джона Черчилля, 1-го герцога Мальборо. До того часу він вже зажив слави ненапитенного п'яниці, хоча, на думку Дженкінса, цю схильність часто перебільшували.

Сподіваючись, що це допоможе усунути лейбористський уряд від влади, Черчилль переконав Болдвіна, що потрібно прагнути створення консервативно-ліберальної коаліції, хоча багато лібералів не хотіли цього. У жовтні 1930 року, після повернення з Північної Америки, Черчилль опублікував саможиттєпис ^[en]». Книга розійшлась великим накладом. Її було перекладено багатьма мовами.

У січні 1931 року Черчилль подав у відставку з тіньового кабінету консерваторів, затим як Болдвін підтримав рішення лейбористського уряду про надання Індії статусу домініону. Черчилль вважав, що розширений статус самоврядування тільки сприятиме закликам до повної незалежності. Особливо запекло він виступав проти Магатми Ґанді, називаючи того «напівоголеним правником-бунтарем з ^[en]“, який тепер позиціюється як факір». Такі погляди викликали гнів лейбористів та лібералів, натомість їх переважно поділяли консерватори-«задньолавники».

На ^[en] переконливу перемогу здобули консерватори. На окрузі в Еппінгу Черчилль майже вдвічі збільшив свою перевагу, але йому не дали посади в уряді. 3 грудня в Палаті громад обговорювали надання Індії статусу домініону. Черчилль наполягав на поіменному голосуванні, але це дало протилежний результат, — лише 43 депутати підтримали його. Він вирушив до Північної Америки, аби виступати там із лекціями. Цим він хотів компенсувати збитки від краху Волл-стріт. Коли 13 грудня Черчилль перетинав П'яту авеню в Нью-йорку, його збила автівка. Внаслідок травми голови в нього згодом розвинувся неврит. Щоб відновитись повніше, він разом із Клементиною відплив на кораблі до Нассау, де пробув три тижні. Там Черчилль занепав духом через фінансові та політичні втрати. Наприкінці січня 1932 року він повернувся до Америки і прочитав більшість із запланованих раніше лекцій, а 18 березня повернувся додому.

Більшу частину 1932 року Черчилль працював над Мальборо, а наприкінці серпня відвідав поля битв свого пращура. У Мюнхені він познайомився з ^[en], товаришем Гітлера, популярність якого стрімко зростала. Розмовляючи з Ганфштенґлем, Черчилль висловив стурбованість щодо антисемітизму Гітлера і, мабуть через це, проминув нагоду познайомитись із майбутнім ворогом. Невдовзі після відвідин Бліндгайма він захворів на паратиф і провів два тижні в санаторії в Зальцбургу. 25 вересня він повернувся до Чартвелла, де продовжив працювати над Мальборо. Через два дні внаслідок рецидиву тифу Черчилль впав під час прогулянки. Тифозна виразка спричинила кровотечу. Його відвезли до приватної лікарні в Лондоні, де протримали до кінця жовтня.

Попередження про Німеччину та криза зречення: 1933—1936

30 січня 1933 року до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. Черчилль швидко зрозумів, яку загрозу для людства становить цей режим. Він висловив занепокоєння тим, що британський уряд скоротив витрати на повітряні сили, і попередив, що Німеччина незабаром випередить Велику Британію за могутністю ВПС. Маючи на руках дані з урядових джерел, що їх конфіденційно надали двоє високопоставлених службовців ^[en] та ^[en], Черчилль міг авторитетно говорити про те, що відбувається в Німеччині, особливо про розбудову Люфтваффе. У листопаді 1934 року в ефірі радіо він висловив стурбованість розвитком подій. Хоча Черчилль і розглядав режим Муссоліні як захист проти реальної загрози комуністичної революції, він засудив напад Італії на Ефіопію. Пишучи про громадянську війну в Іспанії, він називав армію Франко «античервоним рухом», але згодом став його критиком.

З жовтня 1933 року по вересень 1938 року чотири томи ^[en]» вийшли друком і розійшлись великим тиражем. У грудні 1934 року Законопроєкт про Індію внесено до парламенту і в лютому 1935-го ухвалено. Черчилль і ще 83 депутати-консерватори проголосували проти нього. У червні 1935 року Макдональд подав у відставку, а посаду прем'єр-міністра обійняв Болдвін. На ^[en] консерватори на чолі з Болдвіном перемогли з величезною перевагою. Черчилль зберіг своє місце, збільшивши відрив у своєму окрузі, але знову залишився поза урядом.

У січні 1936 року Едуард VIII змінив на британському троні свого батька Георга V. Його намір одружитися з розлученою американкою Волліс Сімпсон спричинив ^[en]. Черчилль підтримав Едварда і розійшовся в цьому питанні з Болдвіном. Хоча згодом Черчилль одразу присягнув на вірність Георгу VI, він написав, що зречення було «передчасним, а можливо, і зовсім недоречним».

Проти політики вмиротворення: 1937—1939

Черчилль із Невіллом Чемберленом, головним прихильником політики вмиротворення

У травні 1937 року Болдвін подав у відставку, а на посаді прем'єр-міністра його змінив Невілл Чемберлен. Спочатку Черчилль вітав призначення Чемберлена, але в лютому 1938 року різко змінив своє ставлення до нього, коли міністр закордонних справ Ентоні Іден подав у відставку через те, що Чемберлен провадив політику вмиротворення Муссоліні, яку поширював і на Гітлера.

1938 року Черчилль застерігав уряд від політики вмиротворення і закликав до колективних дій, щоб стримати німецьку агресію. У березні ^[en]» припинив публікацію його щодвотижневих статей, натомість їх почав публікувати Дейлі телеграф. Коли Німеччина анексувала Австрію, Черчилль виступив у Палаті громад, заявивши, що «серйозність подій[…] важко переоцінити». Він почав закликати до укладення пакту про взаємну оборону між європейськими державами, яким загрожує німецький експансіонізм, наполягаючи на тому, що це єдиний спосіб зупинити Гітлера. Але все намарно, і у вересні Німеччина мобілізувалась для нападу на чехословацькі Судети. Черчилль відвідав Чемберлена на Даунінг-стріт і спробував переконати його оголосити Німеччині, що Велика Британія почне з нею війну, якщо німці вдеруться на територію Чехословаччини. Чемберлен не пристав на це. 30 вересня Чемберлен підписав Мюнхенську угоду, погодившись із тим, що Німеччина анексуватиме Судетську область. Виступаючи 5 жовтня в Палаті громад, Черчилль назвав цю домовленість ^[en]».

Перший лорд Адміралтейства: вересень 1939 — травень 1940

Дивна війна та норвезька кампанія

3 вересня 1939 року Британія оголосила війну Німеччині. Цього дня Чемберлен знову призначив Черчилля першим лордом Адміралтейства, і він увійшов до ^[en]. Згодом Черчилль тверд́ив, що Правління Адміралтейства дало флотові сигнал: «Вінстон повернувся». На посаді Першого лорда був одним із найважливіших міністрів під час, так званої, «дивної війни», коли британські війська воювали тільки на морі. Черчилль був сповнений ентузіазму після битви на річці Плейт 13 грудня 1939 року, а згодом вітав екіпажі кораблів, що повернулися додому. «Це були блискучі морські бої», заявив він, «темної, холодної зими вони зігріли серця британців». 16 лютого 1940 року Черчилль особисто наказав капітану есмінця «Козак» Філіпу Віану взяти на абордаж німецький танкер «Альтмарк» у норвезьких водах і визволити близько 300 британців, узятих перед тим у полон «Адміралом графом Шпее». Ці дії, а також промови Черчилля, неабияк піднесли його авторитет.

Черчилль був стурбований діяльністю ВМС Німеччини в Балтійському морі і спочатку хотів направити туди ВМС Британії. Але невдовзі було ухвалено план під кодовою назвою Операція «Вілфред», який полягав у мінуванні норвезьких вод і зупинці постачань залізної руди з Нарвіка до Німеччини. Через розбіжності щодо мінувань як у самому кабінеті війни, так і з урядом Франції, операція Вілфред затрималась до 8 квітня 1940 року, тобто — за день перед нападом Німеччини на Норвегію.

Дебати щодо Норвегії та відставка Чемберлена

Черчилль та ^[en], 1938 рік

Після того, як союзники не змогли запобігти німецькій окупації Норвегії, з 7 до 9 травня в Палаті громад відбулись відкриті дебати щодо ведення урядом війни. Вони стали знані як ^[en]. Їх вважають однією з найважливіших подій в історії парламенту. Наступного дня (у середу 8 травня) лейбористська опозиція закликала до ^[en], яке фактично стало вотумом недовіри уряду Чемберлена. Черчилля підтримували обидві сторони Палати але, як член уряду, він мусив виступати від його імені. Його покликали завершити дебати. Йому довелося захищати дії уряду, ризикуючи нашкодити власному престижу. Уряд виграв голосування, але його більшість різко зменшилась. Лунали заклики до формування національного уряду.

У перші години 10 травня німецькі війська вдерлися до Бельгії, Люксембургу та Нідерландів, що стало прелюдією до нападу на Францію. Від часу поіменного голосування Чемберлен намагався створити коаліційний уряд. У п'ятницю вдень лейбористи заявили, що готові увійти до нього, але тільки якщо його очолить якийсь інший консерватор. Єдиними кандидатами були Черчилль та міністр закордонних справ ^[en]. Це питання вже обговорювали на 9-й зустрічі Чемберлена, Галіфакса, Черчилля та ^[en], який обіймав посаду ^[en] в уряді. Галіфакс визнав, що його членство в Палаті лордів завадить йому ефективно керувати урядом, тому Чемберлен порадив королю призначити на цю посаду Черчилля. Пізніше Черчилль писав про відчуття глибокого полегшення, бо тепер тримав у руках усе, що відбувалося. Він вважав, що «йде по-під руку з долею», а все попереднє життя було «підготовкою до цієї години та до цих випробувань».

Прем'єр-міністр: 1940—1945

Від Дюнкерка до Перл-Гарбора: з травня 1940 до грудня 1941 року

Черчилль прицілюється з пістолета-кулемета STEN у червні 1941 року. Чоловік праворуч у костюмі в смужку та федорі — його охоронець ^[en]

Створення Кабінету воєнного часу

У травні Черчилль все ще був непопулярний серед багатьох консерваторів і, мабуть, більшої частини лейбористської партії. Чемберлен залишався лідером Консервативної партії до жовтня, коли через погане самопочуття мусив подати у відставку. На той час Черчилль вже переконав тих, хто сумнівався, і його наступництво на посаді лідера партії було формальністю.

Першим його кроком на посаді прем'єр-міністра стало формування внутрішнього ^[en], до якого увійшло п'ятеро осіб: Чемберлен як ^[en], лідер лейбористів Клемент Еттлі як лорд-хранитель Малої печатки (пізніше — ^[en]), Галіфакс як міністр закордонних справ і лейборист ^[en] як ^[en]. Роботу внутрішнього Кабінету доповнювали начальники служб та міністри зовнішнього кабінету, які брали участь у більшості засідань. Під час війни кабінет міністрів варіювався за розмірами та складом. Одним із основних було призначення провідного ^[en] діяча Ернеста Бевіна на посаду ^[en]. У відповідь на попередню критику того, що не було чітко визначеного єдиного міністра, відповідального за ведення війни, Черчилль створив і сам обійняв додаткову посаду міністра оборони, ставши наймогутнішим прем'єр-міністром воєнного часу в історії Великої Британії. Він залучив до уряду зовнішніх експертів для виконання життєво важливих завдань, особливо на внутрішній арені. Серед них були особисті друзі, як-от лорд Бівербрук та ^[en], що став науковим радником уряду.

Рішення боротися далі

Наприкінці травня, коли Британський експедиційний корпус відступав до Дюнкерка, а поразка Франції здавалася неминучою, Галіфакс запропонував уряду розглянути можливість мирного врегулювання шляхом переговорів, за посередництва все ще нейтрального Муссоліні. З 26 до 28 травня відбулось ^[en], зокрема дві — з прем'єр-міністром Франції Полем Рейно. Рішення Черчилля полягало в тому, щоб боротися далі, навіть якщо Франція капітулює, але без підтримки Чемберлена його становище залишалось хитким. Черчилль мав повну підтримку обох членів лейбористів, але знав, що не збереже посаду прем'єр-міністра, якщо проти нього будуть і Чемберлен, і Галіфакс. Кінець-кінцем, заручившись підтримкою зовнішнього кабінету, Черчилль обійшов Галіфакса і переконав Чемберлена. Черчилль вважав, що єдиний варіант — боротися далі. Своєю ораторською майстерністю він зміцнив громадську думку проти мирного врегулювання й підготував британський народ до тривалої війни. За словами Дженкінса, виступи Черчилля були «натхненням для нації та катарсисом для самого Черчилля».

Черчилль досяг успіху як оратор, попри те, що з дитинства трохи шепелявив коли вимовляв s. Він наполегливо працював над своєю вимовою, повторюючи фрази, покликані усунути цю ваду. Зрештою, він досяг успіху і зміг сказати: «Моя вада не є перешкодою». З часом він обернув цей ґандж на перевагу і міг його дієво застосовувати, наприклад, називаючи Гітлера «Нар-зі» (римується з «khazi»; наголос на «z»), а не наці («ts»).

Його перша промова на посаді прем'єр-міністра, виголошена 13 травня в Палаті громад, називалась «Кров, праця, сльози та піт». Це була лише коротенька заява, але, за словами Дженкінса, «вона містила фрази, що відлунювали десятиліттями». Черчилль доступно пояснив людям, що попереду довгий, тернистий шлях і що кінцевою метою є перемога:

Я хочу сказати Палаті... що я не можу запропонувати вам нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту. На нас очікують найтяжчі випробування. Яка наша політика, питаєте ви? Я вам скажу: вести війну на морі, на землі, в повітрі, з усією своєю міццю й усією силою, яку Господь може нам дарувати; вести війну проти звироднілої тиранії, ніким не перевершеної у списку чорних і жахливих лиходійств, на які лиш здатна людина. Ось яка наша політика. Яка наша мета, питаєте ви? Можу відповісти одним словом: перемога; перемога за всяку ціну; перемога всупереч усім жахіттям; перемога, хоч би яким довгим і тернистим був наш шлях, адже без перемоги нам нема життя. Оригінальний текст (англ.) I would say to the House... that I have nothing to offer but blood, toil, tears and sweat. We have before us an ordeal of the most grievous kind. You ask, what is our policy? I will say: it is to wage war, by sea, land and air, with all our might and with all the strength that God can give us; to wage war against a monstrous tyranny, never surpassed in the dark, lamentable catalogue of human crime. That is our policy. You ask, what is our aim? I can answer in one word: it is victory, victory at all costs, victory in spite of all terror, victory, however long and hard the road may be; for without victory, there is no survival.

Операція «Динамо» та битва за Францію

Операція «Динамо», евакуація 338 226 англійських та французьких солдатів із Дюнкерка, завершилася у вівторок, 4 червня, того самого дня, коли капітулював французький ар'єргард. Кількість врятованих набагато перевищила очікування, і це породило загальну думку, що Дюнкерк був дивом і навіть перемогою. Черчилль і сам того дня у своїй промові «Ми будемо битися на пляжах» перед Палатою громад казав про «чудо визволення», хоч і водночас застеріг: «Ми повинні бути дуже обережні й не приписувати цьому визволенню ознаки перемоги. Евакуаціями війни не виграють». Виступ завершився нотою непокори в поєднанні з чітким закликом до Сполучених Штатів:

Ми будемо йти до кінця. Ми будемо битись у Франції, ми будемо битись на морях і в океанах, ми будемо битись зі все більшою впевненістю, нарощуючи сили в повітрі, ми будемо боронити наш острів за всяку ціну. Ми будемо битись на узбережжях, ми будемо битись на аеродромах, ми будемо битись у полях і на вулицях, ми будемо битися в горах. Ми не здамося ніколи, і навіть якщо — а я в це ні на мить не вірю — цей Острів або більша його частина буде підкорена і помиратиме з голоду, тоді наша Імперія, озброєна й захищена британським флотом, продовжить боротьбу з-за морів, аж поки у благословенний Господом час Новий Світ з усією своєю силою й могутністю не виступить на порятунок і визволення Старого. Оригінальний текст (англ.) We shall go on to the end. We shall fight in France, we shall fight on the seas and oceans, we shall fight with growing confidence and growing strength in the air. We shall defend our Island, whatever the cost may be. We shall fight on the beaches, we shall fight on the landing grounds, we shall fight in the fields and in the streets, we shall fight in the hills. We shall never surrender, and even if, which I do not for a moment believe, this Island or a large part of it were subjugated and starving, then our Empire beyond the seas, armed and guarded by the British Fleet, would carry on the struggle, until, in God's good time, the New World, with all its power and might, steps forth to the rescue and the liberation of the old.

Наступного дня Німеччина розпочала втілювати план «Рот», а 10 червня у війну вступила Італія. 14 червня Вермахт окупував Париж, а 25-го — завершив завоювання Франції. Напад Гітлера на Велику Британію й можлива спроба вдертися здавалися неминучими. Опинившись віч-на-віч із цією загрозою, 18 червня Черчилль звернувся до Палати громад і виголосив одну зі своїх найвідоміших промов, що закінчується такими словами:

Те, що генерал Вейган називав «битвою за Францію», завершилося. Я очікую, що тепер почнеться битва за Британію. Гітлер знає, що він повинен або розгромити нас на цьому острові, або програти війну. Тож тримаймося свого обов'язку і зробімо все, щоб навіть якщо Британська імперія та її співдружність триватимуть іще тисячу років, люди все ще казали: "То була їхня найславніша година". Оригінальний текст (англ.) What General Weygand called the "Battle of France" is over. I expect that the Battle of Britain is about to begin. Hitler knows that he will have to break us in this island or lose the war. Let us therefore brace ourselves to our duty and so bear ourselves that if the British Commonwealth and Empire lasts for a thousand years, men will still say: "This was their finest hour".

Черчилль був сповнений рішучості чинити опір і наказав 11 червня розпочати кампанію в Лівійській пустелі. Це була відповідь на оголошення війни Італією. Спочатку все йшло добре — єдиним супротивником були італійці й операція «Компас» мала помітний успіх. Однак, на початку 1941 року, Муссоліні попросив німецької підтримки і Гітлер відправив до Триполі корпус «Африка» під командуванням генерал-лейтенанта Ервіна Роммеля, який прибув невдовзі після того, як Черчилль призупинив наступ на півночі Африки, щоб перенаправити сили до Греції, де в самому розпалі була Балканська кампанія.

Серед ініціатив Черчилля в червні та липні 1940 року — накази про утворення Управління спеціальних операцій (УСО) та британських командос. УСО одержало наказ вести диверсійну діяльність в окупованій нацистами Європі, тоді як завданням командос було атакувати там точкові військові об'єкти. Очільником УСО став ^{[en] [en]}, який записав у своєму щоденнику слова Черчилля: «А от тепер треба підпалити всю Європу».

Битва за Британію та бліц

Черчилль прогулюється руїнами собору Ковентрі разом з ^[en], 1941 рік

20 серпня 1940 року, в розпал битви за Британію, Черчилль виступив із промовою в Палаті громад, де окреслив перебіг війни. У середині цієї промови він зробив заяву, яка дала відоме прізвисько ^[en]» пілотам винищувачів, що брали участь у цій битві.

Починаючи з 7 вересня 1940 року Люфтваффе змінили стратегію і розпочали Бліц, особливо інтенсивний у жовтні та листопаді. Під час Бліцу Черчилль загалом зберігав високий бойовий дух, а в листопаді сказав своєму особистому секретареві ^[en], що, на його думку, загроза навали вже позаду. Він був певен, що, враховуючи збільшення обсягів виробництва, Велика Британія зможе вистояти, але не плекав особливих надій на перемогу у війні без втручання Америки.

Ленд-ліз

У вересні 1940 року британський та американський уряди уклали договір «есмінці в обмін на бази», згідно з яким Королівський флот одержав півсотні американських есмінців в обмін на право США розміщувати свої бази на Бермудах, Карибах та Ньюфаундленді. Додатковою перевагою Великої Британії було те, що вона мала право передислокувати військове майно на цих базах в інше місце.

Добрі стосунки Черчилля з президентом США Франкліном Делано Рузвельтом допомогли забезпечити постачання життєво важливих харчів, нафти та боєприпасів через північноатлантичні судноплавні шляхи. Саме з цієї причини Черчилль зітхнув полегшено, коли Рузвельта переобрали на виборах 1940 року. Після переобрання Рузвельт взявся впроваджувати новий метод забезпечення потреб Великої Британії, що не вимагав грошової оплати. Він переконав Конгрес, що відшкодуванням за цю вкрай вартісну послугу стане опосередкований захист США. Це була так звана політика Ленд-лізу, що набрала чинності 11 березня 1941 року.

Операція «Барбаросса»

Черчилль і Рузвельт сидять поруч на містку Принца Уельського під час Атлантичної конференції, 10 серпня 1941 року

22 червня 1941 року Гітлер напав на Радянський Союз. Завдяки розшифруванням Енігми, здійсненим у Блетчлі, Черчилль ще у квітні знав, що напад неминучий. Через посла Великої Британії в Москві Стаффорда Кріппса він намагався попередити Йосипа Сталіна, але марно, бо Сталін не довіряв Черчиллю. У ніч перед нападом, вже маючи намір звернутися до народу, Черчилль натякнув на свої досі антикомуністичні погляди, сказавши Колвіллу: «якби Гітлер вдерся в пекло, я би принаймні побажав удачі Дияволові».

Атлантична хартія

У серпні 1941 року Черчилль, уперше за час війни, перетнув Атлантику на борту Принца Уельського і зустрівся з Рузвельтом у ^[en]. 14 серпня вони уклали угоду, згодом відому як Атлантична хартія. У ній окреслено погляд обох країн на майбутнє світу. Вважають, що вона спонукала до підписання Декларації Об'єднаних Націй 1942 року, яка, зі свого боку, стала основою для створеної 1945 року Організації Об'єднаних Націй.

Від нападу на Перл-Гарбор до дня D: грудень 1941 року — червень 1944-го

Перл-Гарбор і вступ у війну США

7–8 грудня 1941 року Японія напала на Перл-Гарбор і Малаю, а 8-го — Черчилль оголосив війну Японії. Через три дні Німеччина та Італія спільно оголосили війну США. Пізніше того місяця Черчилль поїхав до Вашингтона, щоб зустрітися з Рузвельтом на першій Вашингтонській конференції (кодова назва Аркадія). Ще коли Черчилль був на півшляху через Атлантику, Рузвельт ухвалив рішення ^[en]», що передусім потрібно перемогти в Європі, а вже потім — у Тихому океані. Американці погодилися з Черчиллем, що головним ворогом є Гітлер, і що поразка Німеччини є запорукою успіху союзників. Було також вирішено, що першим військовим ударом, якого англійці та американці завдадуть спільно, буде Операція «Смолоскип» — напад на французьку Північну Африку (тобто, Алжир та Марокко). Спочатку її планували провести навесні 1942 року, але зрештою розпочали в листопаді 1942 року, коли вже йшла вирішальна Друга битва за Ель-Аламейн.

26 грудня Черчилль виступив перед обома Палатами Конгресу США. Тієї ночі він переніс мікроінфаркт. Його особистий лікар, ^[en], порадив не перенапружуватись упродовж певного часу. Попри погане самопочуття, через два дні Черчилль поїздом поїхав до Оттави, де виступив у канадському парламенті. Пам'ятаючи, як 1940 року французи передбачали, що «Британії скоро скрутять в'язи, як курчаті», тепер він вигукнув: «Оце так курча! Оце так в'язи!». У середині січня він повернувся додому, діставшись з Бермудських островів до Плімута на американському гідроплані. Він запропонував винести на порядок денний Палати громад питання про вотум довіри до уряду. Палата майже одноголосно проголосувала за уряд.

Поки він був у від'їзді, Восьма армія, знявши перед тим облогу Тобрука, провела операцію «Крусейдер» проти сил Роммеля в Лівії, успішно відкинувши їх назад до оборонної позиції в Ель-Агейлі в Киренаїці. Однак 21 січня 1942 року Роммель здійснив несподівану контратаку, яка відкинула союзників назад до Газали.

Окрім успіхів, зокрема у битві за Атлантику, були й неприємні новини — Крігсмаріне ввів у дію 4-роторний «Енігма» М4, сигнали якого в Блетчлі не могли розшифрувати майже рік. На Далекому Сході новини були набагато гірші — японці просувались у всіх напрямках, особливо на морі та в Малаї. На пресконференції у Вашингтоні Черчиллю довелося применшувати дедалі більші сумніви щодо безпеки Сінгапуру.

Падіння Сінгапуру та втрата Бірми

Після поразок у Норвегії, Франції, Греції та на Криті, Черчилль сильно сумнівався в бойовій стійкості британських солдатів. Коли 15 лютого японці захопили Сінгапур, він відчув, що його сумніви підтвердилися, і сказав: «(це) найстрашніша катастрофа та найбільша капітуляція у британській військовій історії». 11 лютого «Крігсмаріне» здійснила зухвалий «ривок через Ла-Манш», що неабияк похитнув престиж британських ВМС. Через усі ці події бойовий дух Черчилля впав до найнижчої точки за всю війну.

Тим часом на кінець квітня 1942 року японці окупували більшу частину Бірми. На заваді контрудару стали: ^[en], безлад у Бенгалії та Біхарі, а також ^[en], який спустошив регіон у жовтні 1942 року. Поєднання факторів, зокрема, обмеження життєво важливого імпорту рису з Бірми японцями, британська політика воєнного часу — зокрема, обмеження імпорту продовольства кабінетом Черчилля — та низка масштабних природних катастроф, як-от повені та хвороби врожаю, спричинили голод у Бенгалії 1943 року , в якому загинуло приблизно 3 мільйони осіб. Британська політика посилила голод, хоча її відносний вплив на кількість загиблих залишається предметом суперечок.

Міжнародні конференції 1942 року

20 травня міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов прибув до Лондона і пробув там до 28-го, перш ніж поїхати до Вашингтона. Метою цього візиту було підписання договору про дружбу, але Молотов хотів, щоб це було зроблено на основі певних територіальних поступок у Польщі та Прибалтиці. Черчилль та Іден працювали над компромісом, і врешті-решт договір на 20 років оформили офіційно, але питання про кордони відклали на потім. Молотов також прагнув відкриття Другого фронту в Європі, але все, що Черчилль міг зробити, — це підтвердити, що приготування тривають і не давати жодних обіцянок щодо строків.

Черчилль був дуже задоволений цими переговорами, про що розповів Рузвельту в телефонній розмові 27 травня. Однак, напередодні Роммель розпочав контратаку, операцію «Венеція», яка була початком битви біля Газали. Зрештою союзників витіснено з Лівії. Значною поразкою для них стала ^[en] 21 червня. Звістка про захоплення Тобрука силами Осі дійшла до Черчилля під час його зустрічі з Рузвельтом. Його приголомшило взяття в полон 35 000 солдатів. За винятком Сінгапуру, це був для нього «найтяжчий удар» за війну. Просування сил Осі вдалося зупинити під час Першої битви за Ель-Аламейн у липні та битви при Алам-ель-Халфі на початку вересня. Обидва противники були виснажені й потребували термінового підкріплення та поповнення запасів.

17 червня Черчилль прибув на ^[en]. Вони з Рузвельтом домовились про здійснення операції «Смолоскип», яка мала передувати вторгненню в Європу. Рузвельт призначив генерала Дуайта Ейзенхауера командувачем ^[en] (ETOUSA). У відповідь на новини з Північної Африки американці пообіцяли передати Восьмій армії 300 танків «Шерман» і 100 самохідних гаубиць. До Британії Черчилль повернувся 25 червня і постав перед черговою спробою вотуму недовіри, цього разу з питання загального керівництва військовими діями. І знову з великим запасом виграв голосування.

Попри проблеми зі здоров'ям, у серпні Черчилль відвідав британські війська в Північній Африці, щоб підняти бойовий дух солдатів. Звідти вирушив до Москви на свою першу зустріч зі Сталіним. Його супроводжував спеціальний посланник Рузвельта Аверелл Гарріман. У Москві він був з 12 до 16 серпня і мав чотири тривалі зустрічі зі Сталіним. Попри порозуміння двох лідерів на особистому рівні, про якісь суттєві домовленості не йшлося, зважаючи на перебіг війни, адже німці все ще наступали на всіх фронтах. Сталін відчайдушно просив про відкриття Другого фронту в Європі, який Молотов уже обговорював із Черчиллем у травні, але одержав ту саму відповідь.

Злам у перебігу війни: Ель-Аламейн і Сталінград

Перебуваючи на початку серпня в Каїрі, Черчилль вирішив замінити на посаді головнокомандувача Середньосхідного командування фельдмаршала Очінлека на фельдмаршала Александера. Командування ж Восьмою армією він передав генералові Вільяму Готту. Утім через три дні Готт загинув, тож командувачем 8-ї армії став генерал Монтгомері. 17 серпня Черчилль повернувся з Москви до Каїра і на власні очі переконався, що поєднання Александер/Монтгомері вже дало плоди. До Англії він повернувся 21-го, за дев'ять днів до того, як Роммель розпочав свій останній наступ.

Наприкінці 1942 року відбувся докорінний злам у перебігу війни — союзники перемогли в ключових битвах: за Ель-Аламейн та Сталінград. До листопада завжди оборонялись союзники, від листопада — німці. Черчилль наказав дзвонити в церковні дзвони по всій Великій Британії уперше від початку 1940 року. 10 листопада на обіді від імені Лорд-мера в ^[en] в Лондоні, святкуючи перемогу союзників під Ель-Аламейном, він виголосив одну зі своїх найнезабутніших військових промов: «Це ще не кінець. Це навіть не початок кінця. Але, можливо, це кінець початку».

Міжнародні конференції 1943 року

Сталін, Рузвельт і Черчилль у Тегерані

У січні 1943 року Черчилль зустрівся з Рузвельтом на Касабланкській конференції (кодова назва Символ), яка тривала десять днів. У ній також взяв участь генерал Шарль де Голль від імені Вільної Франції. Сталін не зміг прибути через становище в Сталінграді. Попри деякі сумніви Черчилля, підписавши так звану Декларацію Касабланки, союзники зобов'язалися воювати до «безумовної капітуляції» держав Осі. Після Марокко Черчилль із різними метами відвідав Каїр, Адану, Кіпр, знову Каїр та Алжир. Додому він повернувся 7 лютого, пробувши за кордоном майже місяць. 11 лютого він звернувся до Палати громад, а наступного дня тяжко захворів на пневмонію. Одужання і подальше відновлення тривали понад місяць. Другу половину цього часу він провів у ^[en]. 15 березня він повернувся до роботи в Лондоні.

За той рік Черчилль двічі перетинав Атлантику, зустрівшись із Рузвельтом і на Третій Вашингтонській конференції (кодове ім'я Тризуб) у травні, і на першій Квебекській конференції (кодова назва Квадрант) у серпні. У листопаді Черчилль і Рузвельт зустрілися з китайським генералісимусом Чан Кайші на Каїрській конференції (кодова назва Секстант).

Найважливіша конференція року пройшла з 28 листопада до 1 грудня в Тегерані (кодове ім'я Еврика). Це була перша зустріч «Великої трійки». Рузвельт і Сталін спільно переконували Черчилля відкрити другий фронт у Західній Європі. А ще було домовлено, що після війни Німеччина буде розділена, але без жодних чітких рішень, як саме. Повертаючись із Тегерану, Черчилль і Рузвельт провели другу Каїрську конференцію за участю президента Туреччини Ісмета Іноню, але не змогли переконати Туреччину приєднатись до Союзників.

З Каїру Черчилль вирушив до Туніса, прибувши туди 10 грудня, спочатку як гість Ейзенхауера (невдовзі Ейзенхауер обійме посаду очільника Верховного командування Союзних експедиційних сил (SHAEF), щойно створеного в Лондоні). Перебуваючи в Тунісі, Черчилль тяжко захворів на миготіння передсердь і мусив залишатися там до Різдва, поки його відвідувала низка спеціалістів, щоб прослідкувати за видужанням. Потім до нього прибули Клементайн і Колвілл, який саме повернувся до приватної канцелярії Черчилля після двох років служби у ВПС. 27 грудня компанія вирушила до Марракеша на відновлення. Почуваючись набагато краще, 14 січня 1944 року Черчилль відлетів до Гібралтару й звідти відплив додому на лінкорі Король Георг V. Вранці 18 січня він повернувся до Лондона і, несподівано для депутатів парламенту, того ж дня взяв участь у сесії ^[en]. Від 12 січня 1943 року, коли Черчилль вирушив на Касабланкську конференцію, він перебував за кордоном та/або тяжко хворий 203 з 371 дня.

Вторгнення на Сицилію та в Італію

Восени 1942 року, після зустрічі Черчилля зі Сталіним у Москві, до нього звернувся Ейзенхауер, який тоді командував ^[en] (HATOUSA), зі своїми помічниками, щоб обговорити місце, де західні союзники завдадуть першого удару в Європі. За словами генерала Марка Кларка, який потім командував П'ятою армією США під час італійської кампанії, американці відверто визнали, що операцію з форсування Ла-Маншу найближчим часом провести «абсолютно неможливо». Як альтернативу, Черчилль рекомендував «розрізати підчерев'я Середземномор'я» і переконав їх, після розгрому Корпусу «Африка» в Північній Африці вдертися спочатку на Сицилію, а потім в Італію. По війні Кларк все ще погоджувався, що аналіз Черчилля був правильним, але додавав, що коли союзники висадилися в Салерно, виявилось, що Італія — «тверда стара кишка».

Вторгнення на Сицилію розпочато 9 липня й успішно завершено 17 серпня. Черчилль тоді наполягав на тому, що потрібно тягнутись на північ материковою частиною Італії, аби захопити Рим, але американці хотіли відвести кілька дивізій в Англію для нарощування сил перед операцією «Оверлорд», яка наразі була запланована на весну 1944 року. Черчилль був усе ще не в захваті від Оверлорда, бо побоювався, що англо-американська армія у Франції може не відповідати боєздатності Вермахту. Вище він ставив периферійні операції, зокрема план під назвою ^[en], що передбачав вторгнення на північ Норвегії. Події на Сицилії несподівано відгукнулись в Італії. 25 липня король Віктор Емануїл відправив у відставку Муссоліні і призначив прем'єр-міністром маршала Бадольйо. Бадольо розпочав переговори з союзниками, які завершились 3 вересня Перемир'ям у Кассіблі. У відповідь німці застосували операцію «Аксе» і заволоділи більшою частиною Італії. Хоча Черчилль все ще бачив Італію, а не Нормандію, як головний шлях союзників до Третього рейху, його дуже турбував сильний опір Німеччини в Салерно. Пізніше, коли союзники успішно здобули свій плацдарм в Анціо, але не змогли просунутись далі, він їдко зазначив, що замість того, щоб «висадити дикого тигра», сили союзників перетворилися на «величезного кита, який застряг». Головною перешкодою був Монте-Кассіно, і лише в середині травня 1944 року опір остаточно зламано, що дозволило союзникам нарешті просунутися до Риму, який узято 4 червня.

Приготування до Дня D

Труднощі в Італії змусили Черчилля кардинально змінити погляди на стратегію союзників. Повернувшись із Північної Африки до Англії, він поринув у планування Оверлорда і влаштував щотижневі засідання за участю SHAEF та британських начальників штабів, на яких головував. Їх завжди відвідував або Ейзенхауер, або начальник його штабу генерал Вальтер Беделл Сміт. Черчилль був у неабиякому захваті від проєкту штучних гаваней «Малберрі», а ще прагнув максимально використати повітряну силу союзників, яка на початку 1944 року стала незборимою. Однак Черчилль так до кінця й не зміг позбутись побоювань щодо вторгнення і зазнав великих коливань настрою, коли наближався День D. Дженкінс каже, що він дививсь у вічі вірогідній перемозі з набагато меншою витримкою, ніж у вічі цілком реальної поразки чотирма роками раніше.

Потреба в повоєнній реформі

Черчилль не міг не зважати на потребу в повоєнній реформі цілої низки галузей: сільського господарства, освіти, працевлаштування, охорони здоров'я, житлового будівництва та соціального забезпечення. У листопаді 1942 року опубліковано ^[en] з його п'ятьма «гігантськими лихами». Цей документ набув великої суспільної ваги. Однак Черчилля не цікавила ця тема. Він був зосереджений на перемозі у війні, а реформи бачив як наведення ладу після неї. Це відчувалось під час недільного радіозвернення увечері 26 березня 1944 року. Він був зобов'язаний присвятити більшу його частину темі реформ, але проігнорував її. У своєму щоденнику Колвілл зазначив, що промова Черчилля була просякнута «байдужістю», а на думку ^[en], багато хто сприйняв прем'єр-міністра як «виснаженого і дратівливого літнього чоловіка».

Зрештою, саме запит населення на реформи вирішив загальні вибори 1945 року. Лейбористів сприймали як партію, що здійснить реформи Бевериджа. Ще в червні 1941 року Артур Грінвуд розпочав попередню розвідку з питань соціального страхування та суміжних служб. Еттлі, Бевін та інші міністри коаліційного уряду під час війни показали, що працюють над реформами, і завоювали довіру електорату.

Перемога над Німеччиною: червень 1944 року — травень 1945-го

Черчилль переправляється через Рейн у Німеччині під час операції «Пландер» 25 березня 1945 року

День D: Вторгнення союзників у Нормандію

Черчилль був сповнений рішучості взяти діяльну участь у вторгненні в Нормандію і сподівався перетнути Ла-Манш у день D (6 червня 1944 року) або принаймні в день D + 1. Це викликало непотрібне замішання в лавах SHAEF, поки король не заборонив йому, сказавши Черчиллю, що, як керівник усіх трьох служб, він (король) також мав би йти. Черчилль очікував, що кількість загиблих союзників у День D сягне 20 000, але його прогноз виявився надто песимістичним, адже за весь червень полягло менш як 8 000 вояків. 12 червня він уперше прибув до Нормандії й відвідав Монтгомері, штаб якого тоді був приблизно за вісім кілометрів від берега. Того вечора, коли він повертався до Лондона, німці запустили перші літаки-снаряди Фау-1. Під час тривалішої поїздки до Нормандії, 22–23 липня, Черчилль відвідав Шербур та Арроманш, де побачив штучну гавань Малберрі.

Квебекська конференція, вересень 1944 року

Черчилль зустрівся з Рузвельтом на ^[en] (кодова назва «Восьмикутник»), що тривала від 12 до 16 вересня 1944 року. Між собою вони домовились, що післявоєнна окупація Німеччини проходитиме за планом Моргентау. Цей документ передбачав не лише роззброєння Німеччини, а й перетворення її на аграрну країну. Іден рішуче виступив проти цього, й згодом зміг переконати Черчилля зняти підпис. Державний секретар США Корделл Голл також виступив проти плану і переконав Рузвельта, що він нездійсненний.

Московська конференція, жовтень 1944 року

Від 9 до 19 жовтня 1944 року пройшла четверта московська конференція (кодова назва Толстой). На ній Черчилль та Іден зустрілися зі С