Jane Austen

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Остін.

Джейн Остін (англ. Jane Austen; 16 грудня 1775 — 18 липня 1817) — англійська письменниця, предтеча реалізму в англійській літературі, сатирикиня, авторка так званих романів моралі. Її книги є визнаними шедеврами, які поєднують простоту сюжету, глибоке психологічне проникнення в душі героїв і іронічний, м'який «англійський» гумор. Була відомою насамперед шістьма основними романами, в яких трактує, критикує та коментує британську шляхту кінця 18 століття. Сюжети Остін часто досліджують залежність жінок від шлюбу в пошуках сприятливого соціального становища та економічної безпеки. Її роботи критикують романи чуттєвості другої половини 18 століття і є частиною переходу до літературного реалізму 19 століття. Її використання уїдливої іронії, а також реалізм, гумор та соціальні коментарі вже давно заслужили визнання серед критики, вчених та популярної аудиторії.

Джейн Остін
англ. Jane Austen
Портрет Джейн Остін, виконаний її сестрою, ^[en] (близько 1810 року)
Ім'я при народженні	англ. Jane Austen
Народилася	16 грудня 1775(1775-12-16) ^[en], Гемпшир, Велика Британія
Померла	18 липня 1817(1817-07-18) (41 рік) Вінчестер, Велика Британія ·Аддісонова хвороба
Поховання	Вінчестерський собор^[1]
Країна	Сполучене Королівство  Королівство Велика Британія
Діяльність	письменниця, авторка оповідань, письменниця-романістка
Сфера роботи	література^[2]
Мова творів	англійська
Роки активності	1787—1817
Жанр	романтичний роман і готична література
Конфесія	англіканство
Автограф
Джейн Остін у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

Героїні творів Остін — сучасні їй панянки із верстви не дуже заможних дворянських родин, а головна тема творчості письменниці — мораль англійського суспільства ранньої індустріальної епохи.

Життєпис

Родина

Народилася у ^[en] (Гемпшир), 16 грудня 1775 року, у сім'ї ^[en] (1731—1805) і ^[fr] (до шлюбу Лі, 1739—1827) Остінів. Сім'я належала до соціального класу джентрі. Батько писав у листі про народження Джейн, що її мати, «напевно очікувала, що її покладуть на ліжко ще місяць тому». У сім'ї була ще одна дочка, ^[en] (Кессі, 1773—1845), і він тому додав, що новонароджена була для Кессі «справжньою іграшкою та майбутньою компаньйонкою». Зима 1776 року видалася особливо суворою, тому лише 5 квітня дитина була хрещена у місцевій церкві з єдиним ім'ям Джейн.

Імовірний портрет Джейн 1789 року роботи ^[en].

Її батько, Джордж Остін, служив між 1765—1801 роками пастором англіканських парафій містечка Стівентон і сусіднього містечка ^[en]. Він походив із старовинного багатого кентського роду торговців бавовною, був освіченою і широко ерудованою людиною. У міру того, як протягом століть у кожному поколінні лише старший син отримував спадщину — гілка родини Джорджа лише біднішала. Він і дві його сестри осиротіли у дитинстві, і їх довелося взяти на виховання родичам. 1745 року, у віці 15 років, сестра Джорджа Остіна, ^[en], була віддана в учениці до модистки з Ковент-Гарден. У 16 років Джордж вступив до Коледжу святого Івана в Оксфорді, де, найімовірніше, зустрів свою майбутню дружину, Кассандру Лі. Вона належала до знатного роду, який походив із Шропширу, а з кінця 16 століття мешкав у ^[en] (Ворикшир). Батько Кассандри був ректором Коледжу всіх душ в Оксфорді, там вона і виросла у дворянському середовищі. Її старший брат Джеймс успадкував статки й великий маєток від своєї двоюрідної бабусі Перро з єдиною умовою, що він змінить своє прізвище на Лі-Перро.

Джордж Остін і Кассандра Лі заручилися, ймовірно, близько 1763 року, коли обмінялися мініатюрами. Вони одружилися 26 квітня 1764 року в ^[en] у Баті, через два місяці після смерті батька Кассандри Лі. Джордж отримав у керування парафію у Стівентоні від Томаса Найта, заможного чоловіка його троюрідної сестри. Статки Остінів були скромними, Джордж жив на невелику річну платню; Кассандра ж уклала шлюб, сподіваючись отримати невеликий спадок після смерті своєї матері. Вони тимчасово оселилися у пасторському будинку у Діні, поки ремонтувався призначений для них будинок 16 століття у Стівентоні, який до цього перебував у занедбаному стані.

Незважаючи на високу дитячу смертність в ті роки, усі діти Джорджа і Кассандри Лі вижили. У Джейн була єдина сестра ^[en] (1773—1845), з якою у неї була особлива дружба, з нею Джейн ділилася всіма своїми задумами й посвячувала у свої секрети. Кассандра знала ім'я людини, якій Джейн зберігала вірність. На руках у сестри Джейн померла. Як і Джейн, Кассандра теж так і не одружилася. Її обранець, молодий священник Томас Фаул, помер від жовтої гарячки у Вест-Індії, куди вирушив у надії заробити грошей на майбутнє весілля. Крім сестри, Джейн ще мала п'ятьох братів. Старший брат Джеймс (1765—1819) мав схильність до літературних занять, писав вірші, прозу, однак пішов по стопах батька. Про другого брата, ^[fr] (1766—1838) вважали за краще в родині не говорити, оскільки, як повідомляє біограф Джейн Дейдра Ле Фей, він був «психічно неповноцінним і схильним до припадків», та, ймовірно, був глухонімим. Джейн заради нього навіть вивчила мову німих. Третього брата ^[fr] (1767—1852), 1783 року всиновили багаті бездітні родичі Остінів Найти, що відкрило перед ним широкі можливості: він перейшов з класу джентрі у клас дворянства. Після успадкування власності Найтів, 1812 року Едвард взяв їхнє прізвище. Четвертий брат ^[fr] (1771—1850) був людиною захоплень і не дуже практичним, перепробував за своє життя чимало професій: служив в армії, був банкіром, спочатку успішним, але потім розорився, прийняв сан. Надалі Генрі був літературним агентом Джейн. Генрі мав широке коло лондонських знайомих, до якого входили банкіри, торговці, видавці, художники та актори. Завдяки його контактам Джейн могла спілкуватися з соціальним класом, який зазвичай був недоступним для людини з віддаленого провінційного Гемпширу. Два інші брати, ^[fr] (1774—1865) і ^[fr] (1779—1852), були військовими моряками, дослужилися до адміральського чину.

Церква Святого Миколая у Стівентоні.

У сім'ї Остінів існував звичай залишати немовля вдома на кілька місяців після народження, після чого його віддавали Елізабет Літлвуд, жінці, що жила по сусідству, яка вигодовувала і виховувала його протягом 12-18 місяців.

Юність і зрілість Джейн припали на неспокійні часи: йшли Наполеонівські війни, Війна за незалежність в Північній Америці, Англія була охоплена промисловим переворотом, по ній вже прокотилися перші виступи луддитів, Ірландія була охоплена повстаннями.

У Стівентоні

1768 року сім'я Остінів нарешті оселилася у Стівентоні. За словами професора літератури ^[en], атмосфера будинку Остінів була «відкритою, веселою, невимушеною, інтелектуальною», де розглядалися та обговорювалися ідеї тих, з ким вони могли не погоджуватися політично чи соціально. До нашого часу будинок Остінів не зберігся. Відомо, що у нім було сім спалень, і його оточували поля та дерева. Приблизно цього часу батьки вже не могли ігнорувати ознаки того, що маленький Джордж відставав у розвитку, тож вони вирішили віддати його на виховання до притулку.

Сім'я Остінів покладалася на покровительство своїх родичів і часто приймала у себе в гостях численних членів своєї родини. Літо 1770 року місис Остін провела у Лондоні з сестрою Джорджа Філадельфією та її донькою Елізою у супроводі його іншої сестри місис Волтер, та її доньки Філлі. Філадельфія та Еліза Генкок були, за словами дослідниці ^[en]: «яскравими кометами, що спалахували у спокійній сонячній системі канцелярського життя у сільському Гемпширі, а новини про їхні закордонні подорожі та фешенебельне лондонське життя, разом з їхніми раптовими візитами до стівентонської родини у проміжках між ними, допомогли розширити юнацький кругозір Джейн та вплинули на її подальше життя і творчість».

Двоюрідний брат Кассандри Остін Томас Лі неодноразово відвідував їх у 1770–1780-х роках, запросивши юну Кессі приїхати до них у гості у Бат 1781 року. Після її повернення у сімейних документах з'явилася перша згадка про Джейн: «…і вони були майже вдома, коли зустріли Джейн та Чарльза, двох маленьких дітей сім'ї, яким довелося їхати до Нью-Дауна, щоб зустріти бричку та із радістю їхати на ній додому». Ле Фей писала, що «пророкування містера Остіна щодо його молодшої дочки повністю виправдалися. Ніколи ще сестри не були такими близькими одна одній, як Кассандра і Джейн; тоді як у самій надзвичайно люблячій сім'ї, схоже, існував особливий зв'язок між Кассандрою та Едвардом, з одного боку, і між Генрі та Джейн — з іншого».

Пасторський будинок Остінів у ^[en].

Між 1773 і 1796 роками Джордж Остін доповнював свій дохід фермерством та навчанням одночасно трьох-чотирьох учнів, які жили у його будинку. З цих двох своїх джерел преподобний Остін мав щорічний дохід у 200 фунтів (що еквівалентно 27 000 фунтам 2021 року). На ті часи це був досить скромний дохід; для порівняння: кваліфікований робітник, такий як коваль чи тесляр, міг заробляти близько 100 фунтів стерлінгів на рік, тоді як середньостатистичний річний дохід дворянської сім'ї становив від 1000 до 5000 фунтів стерлінгів. Містер Остін також орендував ферму Чіздаун площею 200 акрів у свого благодійника Томаса Найта, яка давала прибуток у розмірі 300 фунтів на рік.

У цей період Джейн регулярно відвідувала церкву, ходила в гості до друзів та сусідів, а вечорами читала романи, часто написані нею, вголос своїй сім'ї. У рамках добросусідських взаємин часто влаштовувалися танці, імпровізовані після обіду під час візиту, або бали, що проводилися у конференц-залі Бейсінгстоцької ратуші. За словами її брата Генрі, «Джейн любила танцювати і навіть досягла у цьому значного успіху».

Освіта

Силует ^[en], сестри і найближчої подруги Джейн

1783 року Джейн та її сестру Кассандру відправили до Оксфорда на навчання до місис Енн Коулі, яка пізніше того ж року забрала їх до Саутгемптона. Восени того ж року обох дівчат відправили додому через захворювання на тиф, від якого Джейн ледь не померла. Відтоді вона навчалася вдома, а на початку 1785 року разом із сестрою вступила до пансіону при ^[en], якою керувала місис Ла Турнель. Навчальна програма, ймовірно, включала французьку мову, правопис, рукоділля, танці, музику і драму. Однак близько грудня 1786 року, сестри повернулися додому, оскільки плата за навчання двох дівчат була занадто високою для сім'ї Остінів. Після 1786 року Джейн «більше ніколи не жила за межами свого найближчого сімейного кола».

Надалі Джейн продовжила вчитися вдома під керівництвом батька і братів Джеймса і Генрі. Дослідниця ^[en] зазначала, що Джейн «користувалася тими самими підручниками, що і хлопчики». Вона, вочевидь, мала необмежений доступ як до бібліотеки свого батька, так і до бібліотеки друга сім'ї, Воррена Гастінгса. Разом ці зібрання складали велику та різноманітну бібліографію. Її батько також був толерантним до іноді ризикованих експериментів Джейн у письменництві й забезпечував обох сестер дорогим папером та іншими матеріалами для письма й малювання.

Невіддільною частиною освіти Джейн також стали приватні театральні вистави. Змалку дівчинка разом з сім'єю та друзями ставила низку п'єс у парафіяльному амбарі, зокрема ^[en]» (1775) Річарда Шерідана та ^[en]» (1775) Девіда Гарріка. Старший брат Джеймс писав прологи та епілоги, і, ймовірно, сама Джейн теж приєднувалася до такої діяльності, спочатку як спостерігачка, а потім і як учасниця. Більшість п'єс були комедіями, що стало свідченням того, як культивувався сатиричний дар Джейн. У 12 років Джейн спробувала свої сили у драматургії, а у підлітковому віці вона написала три короткі п'єси.

«Ювенілія» і творче «дорослішання»

Скоріш за все, Джейн Остін почала писати вірші та оповідання, щоб розважити себе й свою родину, ще 1787 року. За словами дослідниці ^[en], вона перебільшувала буденні деталі повсякденного життя та пародіювала поширені сюжетні прийоми в «оповіданнях […] сповнених анархічних фантазій про жіночу владу, вседозволеність, неприпустиму поведінку, і повсюдно піднесеним настроєм». Науковець ^[en] теж вважав складову «Ювенілії» «анархічною» і «сповненою бурхливих веселощів»; він порівнював її із творами романіста 18 століття, Лоренса Стерна, і з Монті Пайтоном XX століття. Пізніше Джейн зробила чистові копії двадцяти семи своїх ранніх робіт, написаних між 1787—1793 роками, і зібрала їх у трьох переплетених зошитах, тепер відомих як «Ювенілія» («Juvenilia», тобто «Юнацькі оповідання»). Вона позначила зошити, як «Том перший», «Том другий» і «Том третій», у яких, за підрахунками дослідників, збереглося близько 90 000 слів, написаних нею протягом тих років.

Потрет Генріха IV, намальований сестрою Джейн Остін, Кассандрою, для ілюстрування її «Історії Англії» (1790)

Серед цих творів був сатиричний роман у листах ^[en]», написаний Джейн 1790 року у 14-річному віці, у якому вона висміювала популярні ^[en]. Наступного року вона написала ^[en]», рукопис із тридцяти чотирьох сторінок, що супроводжувався тринадцятьма акварельними мініатюрами, створеними її сестрою Кассандрою. «Історія» Джейн пародіювала таку широко відому історичну літературу, як «Історію Англії» Олівера Голдсміта 1764 року. Крім цього, юна письменниця вказала, що її «Історія» написана «небезстороннім, упередженим і неосвіченим істориком» і що у ній буде «дуже мало дат», таким чином, за словами науковця Деніела Кука, вона «попереджала» читачів, що її твір буде «навмисно комічним».

Дослідник ^[en] припускав, що невдовзі після написання «Любові і дружби» Джейн вирішила «писати, щоб заробляти гроші, і присвятити себе розповіданню історій», тобто стати професійною письменницею. Приблизно у 18-річному віці вона почала писати довші та складніші твори.

У серпні 1792 року Остін розпочала роботу над романом «Кетрін, або Альтанка», який став передвісником її «зрілої творчості» (особливо у вигляді таких творів, як «Нортангерське абатство»), але так і залишився незавершеним, доки його ідея не була використана у «Леді Сьюзен», яку Тодд описувала як менш «передвісницькою», ніж «Кетрін». Наступного року Джейн розпочала, а потім припинила працю над короткою п'єсою під назвою «Сер Чарльз Грандісон, або Щаслива людина: комедія у шести діях», яку вона завершила близько 1800 року. Це була невелика пародія на короткий виклад змісту зі шкільного підручнику її улюбленого сучасного роману, ^[en]» (1753), написаного Семюелем Річардсоном.

У 18 років Джейн вперше стала тіткою, вона надіслала новонародженій племінниці Фанні Кетрін Остін-Найт «п'ять коротких фрагментів… „Ювенілії“», тепер відомих під загальною назвою «Уривки» («Scraps»), які уособлювали її «Думки та настанови щодо поведінки молодих жінок». Для ще однієї своєї племінниці, Джейн-Анни-Елізабет Остін (також народженої 1793 року), вона написала «ще дві „Різні дрібниці“», з посвятою їх [Анні] 2 червня 1793 року, додавши: «переконана, що якщо ти серйозно поставишся до них, то отримаєш з них дуже важливі інструкції щодо своєї поведінки у житті». Існують рукописні свідчення того, що Джейн продовжувала працювати над цими фрагментами навіть 1811 року (у 36-річному віці), а її племінник і племінниця, Анна і Джеймс Едвард Остін, внесли у них 1814 року подальші доповнення.

Написана між 1793—1795 роками ^[en]» являла собою короткий епістолярний роман, який вважається її найамбіційнішим та найскладнішим раннім твором. «Леді Сьюзен» не схожа на жодний з її інших творів. ^[en] бачила у героїні твору «сексуальну хижачку», яка використовує свій розум і чарівність, щоб маніпулювати, зраджувати та обманювати своїх жертв, будь то коханці, друзі чи члени сім'ї. Вона писала про «Леді Сьюзен»: «Розказана в листах, вона побудована так само акуратно, як п'єса, і так само цинічна за тоном, як будь-який з найобурливіших ^[en], які, можливо, послужили їй джерелом натхнення… Вона стоїть особняком у творчості Остін як дослідження дорослої жінки, чий інтелект і сила характеру перевершують усіх, з ким вона стикається».

Ставши дорослою, Джейн продовжувала жити з батьками, присвячуючи себе звичайним заняттям жінки її віку та соціального становища: вона грала на фортепіано, допомагала сестрі та матері керувати слугами, асистувала жінкам родини під час пологів, та доглядала за старими батькам, коли ті були на смертному одрі. Особливо вона пишалася своїм швацькими навичками.

Роман з Лефроєм

^[en] на посаді ^[en] у літньому віці (художник ^[en], 1855 рік)

Джейн було двадцять років коли до Стівентона між груднем 1795-го і січнем 1796 років з візитом навідався ^[en]. Він приїхав у гості до своїх тітки й дядька, які були сусідами Остінів. Щойно закінчивши Триніті-коледж у Дубліні, він готувався переїхати до Лондона, щоб навчатися на адвоката (баристера). Том і Джейн могли познайомитися під час сусідської зустрічі або на балу. Листи Джейн Кассандрі вказують на те, що молоді люди багато часу проводили разом: «Я майже боюся розповісти тобі, як ми з моїм ірландським другом поводилися. Уяви собі все найрозпусніше та шокуюче у тому, що стосується танців і спільних посиденьок».

У своєму першому вцілілому листі сестрі Кассандрі Джейн зазначала, що Лефрой «дуже джентльменський, гарнесенький, приємний молодий чоловік». П'ять днів потому в іншому листі вона написала, що очікує «пропозиції» від свого «друга» і що «я відмовлю йому, однак, якщо він не пообіцяє віддати своє біле пальто», після чого продовжила: «У майбутньому я довірюся містеру Тому Лефрою, за якого не дала б і шести пенсів», і відмовлю всім іншим. Наступного дня Остін написала: «Настане день, коли я востаннє пофліртую з Томом Лефроєм, і коли ти отримаєш цього листа, все буде скінчено. У мене течуть сльози, коли я пишу про цю меланхолійну думку».

Проте дослідник Джон Гальперін попереджав, що Остін часто висміювала у своїх листах популярну сентиментально-романтичну літературу, і тому деякі її висловлювання щодо Лефроя могли бути іронічними. Однак те, що Джейн від чистого серця захоплювалася Лефроєм — вважається очевидним, і надалі жоден з її інших залицяльників не могли зрівнятися з ним у цьому. Родина Лефроя вирішилася втрутитися у стосунки й відіслала його наприкінці січня з тих місць, де жила Джейн. Шлюб вважався непрактичним, це мали усвідомлювати й самі молоді люди. В обох не було грошей, а Лефрой залежав від двоюрідного дядька в Ірландії, який фінансував освіту свого племінника та займався становленням його юридичної кар'єри. Якщо Лефрой пізніше і відвідував Гемпшир, то його ретельно тримали подалі від Остінів, через що Джейн надалі його більше не бачила. У листопаді 1798 року, коли Джейн все ще не полишала думок про Лефроя, вона писала сестрі про те, як пила чай з одним з його родичів та відчайдушно хотіла розпитати про нього, але так і не могла змусити себе підняти цю тему. Сам Лефрой надалі зробив успішну кар'єру і став ^[en], у старості, згадуючи про Джейн, він зізнався, що був закоханий у неї, словами: «Це була хлоп'яча любов».

Перші повноцінні романи

Закінчивши «Леді Сьюзен», Остін розпочала свій перший повноцінний роман «Елінор і Маріанна». Її сестра згадувала, що він був прочитаний Джейн родині ще «до 1796 року» і розказаний через серію листів. Через відсутність оригінальних рукописів неможливо дізнатися, яка частина первісного варіанту збереглася у романі, опублікованому анонімно 1811 року під назвою «Чуття і чуттєвість».

1796 року Джейн почала писати свій другий роман «Перші враження» (пізніше опублікований під назвою «Гордість і упередження»). Початковий варіант «Перших вражень» вона завершила у серпні 1797 року у 21-річному віці. Як і всі свої романи, Джейн у процесі роботи над ним, зачитувала його вголос своїй родині, де він став «визнаним улюбленцем». Цього часу батько Джейн зробив першу спробу опублікувати один із її романів. У листопаді 1797 року Джордж Остін написав листа ^[en], відомому лондонському видавцю, з проханням розглянути можливість публікації «Перших вражень». Проте Кеделл повернув листа містеру Остіну, помітивши його як «Відхилено поверненням пошти». Сама Джейн, ймовірно, могла і не знати про спроби її батька. Після завершення «Перших вражень» Джейн повернулася до роботи над «Елінор і Маріанною» й між листопадом 1797-го — серединою 1798 років значно переробила твір; вона відмовилася від епістолярного формату на користь оповіді від третьої особи й створила щось близьке до «Чуття і чуттєвості». 1797 року Джейн познайомилася з ^[en], французькою аристократкою, чий перший чоловік, граф де Фейлід, був страчений 1794-го на гільйотині. Це змусило її втекти до Великої Британії, де Еліза де Фейлід стала дружиною Генрі Остіна. Опис страти графа де Фейліда, розказаний його вдовою, викликав у Джейн сильний страх перед Французькою революцією, який вона мала до кінця життя. За словами Джанет Тодд, моделлю для головної героїні роману «Леді Сьюзен» могла послужити Еліза де Фейлід, яка надихала Джейн історіями про своє гламурне життя та різноманітні пригоди. Саме Елізі Джейн була зобов'язана непоганим знанням французької мови і таких письменників, як Ларошфуко, Монтеня, Лабрюєр, а також любов'ю до театру.

У середині 1798 року, закінчивши переробляти «Елінор і Маріанну», Остін почала писати третій роман під робочою назвою «Сьюзен» (пізніше отримав назву «Нортенґерське абатство»), який був сатирою на популярний готичний роман. Роботу над цим твором Джейн завершила приблизно через рік. На початку 1803 року брат Генрі за дорученням Джейн запропонував роман «Сьюзен» Бенджаміну Кросбі, власнику лондонського видавництва «Crosby&Company», який купив за 10 фунтів авторські права на нього. Кросбі пообіцяв якнайшвидшу публікацію і розрекламував книгу як таку, «що перебуває у друці», але надалі більше нічого так і не зробив.

У Баті й Саутгемптоні

Будинок Остінів у Баті (^[en], 4)

У грудні 1800 року Джордж Остін несподівано оголосив про своє рішення піти зі служіння та переїхати зі Стівентона з сім'єю до міста Бат (графство Сомерсет), й оселитися за адресою ^[en] 4. Якщо вихід на пенсію та зміна місця проживання були благом для Остіна-старшого, то для Джейн це стало справжнім потрясінням, коли вона дізналась, що їй доведеться переїхати за 50 миль (80 км) від свого рідного будинку, в якому вона жила з народження. Свідченням впливу проживання у Баті на душевний стан Джейн стало зниження її творчої активності в той період. Хоча цього часу письменниця зробила деякі зміни у «Сьюзен» і розпочала, а потім припинила працю над своїм новим романом ^[en]», але все одно така творча діяльність не могла зрівнятися за продуктивністю з тією, що у неї була між 1795—1799 роками. Клер Томалін припускала, що таке зниження творчої активності було пов'язано з тим, що у Джейн була глибока депресія. Тоді як Парк Гонан мав протилежну думку, він зазначав, що Остін писала або переробляла рукописи протягом усього свого творчого життя, за винятком кількох місяців після смерті її батька. Загалом, думки дослідників розходяться: окрім гіпотези щодо втрати Джейн інтересу до творчості через незадоволення життям у Баті, також припускається, що причиною цього могло стати її світське міське життя, яке не дозволяло їй приділяти більше часу на написання романів. Критик Роберт Ірвін стверджував, що Остін займалася більше написанням романів, перебуваючи у сільській місцевості, тому що вона там мала більше вільного часу, а не тому, що вона була там щасливішою, як це часто стверджувалося. Ба більше, в цей період Остін часто переїжджала і подорожувала південною Англією, що навряд чи було сприятливими обставинами для написання довгих романів.

1801—1804 роки є чимось на кшталт «білої плями» для дослідників у плані вивчення життя Джейн, оскільки Кассандра з невідомих причин знищила всі листи від сестри за цей період. У грудні 1802 року Джейн отримала пропозицію руки і серця. Вони з сестрою відвідали Алетею та Кетрін Бігг, давніх подруг, які мешкали неподалік від ^[en]. Їхній молодший брат, Гарріс Бігг-Віттер, який нещодавно закінчив навчання в Оксфорді, теж був удома. Бігг-Вітер зробив пропозицію, і Джейн прийняла її. За словами Керолайн Остін, племінниці Джейн, та Реджинальда Бігг-Віттера, нащадка нареченого, Гарріс був непривабливим — це був кремезний, непримітний чоловік, який мало розмовляв, заїкався, коли говорив, бував агресивним у розмові й майже зовсім нетактовним. Однак Джейн знала його ще з юності, і цей шлюб надавав багато практичних переваг для неї та її родини. Гарріс був спадкоємцем великих родинних маєтків, розташованих у місцевості, де виросли сестри. За допомогою цих статків Джей могла б забезпечити своїм батькам безбідну старість, дати Кассандрі постійне житло та, можливо, допомогти своїм братам у їхній кар'єрі. Наступного ранку Джейн вирішила, що зробила помилку, і відкликала свою згоду. У жодному з листів, або щоденників, сучасників Джейн не описується, як вона ставилася до цієї пропозиції. Роберт Ірвін описував Бігг-Вітера людиною, яка «…здається, дуже важко могла сподобатися, не говорячи вже про кохання».

Між 1798—1813 роками Джейн Остін була постійним гостем у маєтку її брата, ^[fr], ^[en], у графстві Кент. Вважається, що цей маєток вплинув на її творчість.

1814 року Джейн написала листа своїй племінниці Фанні Найт, яка зверталася до неї за порадою щодо серйозних стосунків, повідомивши їй, що «написавши так багато про один бік питання, я тепер повернуся і благатиму тебе не зв'язувати себе подальшими зобов'язаннями і не думати про те, щоб прийняти його, якщо він тобі насправді не подобається. Краще віддати перевагу чомусь іншому або перетерпіти, ніж одружитися без любові». Англійський дослідник Дуглас Буш писав, що Остін «мала надто високий ідеал любові, яка повинна об'єднувати чоловіка і дружину… Всі її героїні… знають, пропорційно до своєї зрілості, значення палкого кохання». Можливий автобіографічний елемент у «Чутті і чуттєвості» з'являється, коли ^[en] розмірковує про «найгірше і непоправне з усіх зол — зв'язок на все життя» з невідповідним чоловіком.

1804 року, живучи у Баті, Джейн розпочала, але не завершила свій роман «Вотсони». У центрі сюжету — інвалід і збіднілий священнослужитель та його чотири неодружені доньки. Дослідниця Кетрін Сазерленд описувала цей роман як «дослідження суворих побутових реалій життя залежних жінок». Парк Гонан припускав, і Клер Томалін теж погоджувалася з цим, що Джейн вирішила припинити роботу над романом після того, як 21 січня 1805 року помер її батько, де її особисті обставини надто сильно нагадували обставини життя її персонажів, викликаючи у неї не дуже приємні враження.

Джейн Остін на акварелі ^[en], її сестри (1804)

Відносно раптова смерть батька залишила Джейн, Кассандру та їхню матір у скрутному фінансовому становищі. Брати Едвард, Джеймс, Генрі та Френсіс взяли зобов'язання робити щорічні внески на підтримку матері та сестер. Відображенням фінансової незахищеності родини стали умови її життя протягом наступних чотирьох років. Частину часу родина провела в орендованих помешканнях у Баті, а у червні 1805 року вона покинула місто, навідавшись до своїх родичів у Стівентоні та ^[en]. На осінні місяці родина переїхала до новомодного морського курорту ^[en] на узбережжі Сассексу, де оселилася у Стенфордському котеджі. Вважається, що саме тут Джейн написала свій чистовий екземпляр «Леді Сьюзен» та додала до нього «Заключення» («Conclusion»). 1806 року родина переїхала до Саутгемптона, де мешкала в одному будинку з Френсісом Остіном та його новою дружиною. Значну частину цього часу вони проводили, відвідуючи членів різних гілок свого роду.

5 квітня 1809 року, приблизно за три місяці до переїзду родини у ^[en], Джейн написала гнівного листа Річарду Кросбі, пропонуючи йому новий рукопис «Сьюзен», якщо це сприятиме швидшій публікації цього роману, і просячи повернути оригінал, щоб вона могла знайти іншого видавця. Натомість Кросбі відповів, що відмовляється опублікувати книгу протягом будь-якого визначеного терміну, або може взагалі не публікувати, і що Остін може викупити авторські права на твір за 10 фунтів та знайти іншого видавця. Проте на той час в Остін не було коштів на це, вона змогла викупити рукопис лише 1816 року.

У Чоутоні

^[en] Джейн Остін у ^[en].

На початку 1809 року брат Джейн Едвард запропонував матері й сестрам поселитися на постійній основі у великому котеджі у містечку Чоутон, який був частиною його власності й стояв поруч із його будинком, ^[en]. Джейн, Кассандра та їхня мати переїхали до ^[en] 7 липня того року. Життя у Чоутоні було спокійнішим, ніж після переїзду родини до Бата 1800 року. Остіни не спілкувалися зі знаттю і розважалися лише тоді, коли приїжджали родичі. Племінниця Джейн Анна описувала життя родини у Чоутоні як «дуже спокійне життя, згідно зі своїми уявленнями, при цьому вони були великими читачами, і, крім ведення домашнього господарства, наші тітки займалися роботою з бідними та навчанням якоїсь дівчинки чи хлопчика читанню або письму». У Чоутоні у Джейн почався сплеск творчої активності, вона писала майже щодня.

Перші публікації творів

Як і багато тогочасних жінок-письменниць, Остін публікувала свої книги анонімно. На той час ідеальною для жінки вважалася роль дружини та матері, а жіноче письменництво розглядалося у кращому разі другорядним заняттям. Вважалося, що жінка, бажаючи стати письменницею на постійній основі — принижує свою жіночність. Тому книги, написані жінками, зазвичай видавалися анонімно, задля збереження видимості, що письменниця публікується лише заради підробітку, й не прагне стати «літературною левицею» (тобто знаменитістю).

Титульна сторінка першого видання «Чуття і чуттєвості», першого опублікованого роману Джейн Остін (1811)

За час перебування в Чоутоні Остін опублікувала чотири романи, які загалом були добре сприйняті. Через її брата Генрі видавець ^[en] погодився опублікувати роман «Чуття і чуттєвість», який, як і всі романи Остін, крім «Гордості і упередження», був виданий «на замовлення», тобто на фінансовий ризик автора. Під час публікації на замовлення видавці авансували свої витрати на публікацію, відшкодовували їх в міру продажу книжок, а потім стягували комісію в розмірі 10 % за кожну продану книжку, виплачуючи решту автору. Якщо роман не відшкодовував своїх витрат за рахунок продажу, відповідальність за них ніс автор. Альтернативою видання книг на замовлення був продаж авторських прав, коли автор отримував одноразову виплату від видавця за рукопис, як це сталося у випадку з «Гордістю і упередженням». Однак Остін з осторогою ставилася до цього варіанту публікації після невдалого досвіду з романом «Сьюзен» (рукопис, який отримав назву «Нортенгерське абатство»). Остін продала авторські права на «Сьюзен» за 10 фунтів видавництву «Кросбі та сини», яке так і не надрукувало її, а потім змусило письменницю викупити їх назад, щоб вона нарешті змогла опублікувати свій твір. Існувала ще одна альтернатива — продаж за передплатою, коли низка людей погоджувалася купити книгу заздалегідь, однак і вона була неприйнятною для Остін, оскільки продавати за передплатою могли лише автори, що були добре відомі або мали впливового аристократичного покровителя, який рекомендував би майбутню книгу своїм друзям. «Чуття і чуттєвість» вийшов у жовтні 1811 року і був представлений як написаний «леді». Оскільки роман продавався на замовлення, Егертон використав для його друку дорогий папір і встановив ціну у 15 шилінгів.

Рецензії до «Чуття і чуттєвості» були позитивними, і роман став модним серед людей молодої аристократії, які формували громадську думку; видання було розпродано до середини 1813 року. Романи Остін публікувалися більшими накладами, ніж це було прийнято для того періоду. Невелике коло читачів романів та великі витрати, пов'язані з ручним виробництвом (особливо вартість паперу ручної роботи), призвели до того, що більшість творів цього жанру видавалися накладом 500 примірників або менше, заради зниження ризиків для видавця та автора. Навіть деякі з найуспішніших творів цього періоду виходили накладом не більше 750—800 примірників, і згодом перевидавалися, якщо попит на них зберігався. Романи Остін виходили більшими накладами: від 750 примірників «Чуття і чуттєвості» до близько 2 000 примірників «Емми». Досі невідомо, хто вирішив друкувати романи Остін більшим накладом, ніж зазвичай, — видавці чи авторка. Оскільки всі книги Остін, крім однієї, спочатку були опубліковані «з комісією», ризики перевиробництва переважно лежали на ній (або на Кассандрі після її смерті) — що могло спонукати видавців, випускати більші наклади, ніж зазвичай, коли під загрозою опинялися їхні власні кошти. Наклади популярних нехудожніх творів часто були набагато більшими.

На публікації «Чуття і чуттєвості» Остін заробила 140 фунтів стерлінгів, що забезпечило їй певну фінансову та психологічну незалежність. Після успіху цього роману всі наступні книги Остін позначалися як написані «Авторкою „Чуття і чуттєвості“», а ім'я письменниці надалі більше не з'являлося на її книгах за життя. Потім Егертон опублікував «Гордість і упередження», перероблену версію «Перших вражень», яка вийшла у січні 1813 року. Остін продала авторські права на «Гордість і упередження» Егертону за 110 фунтів. Щоб максимізувати прибуток, він використав дешевий папір і встановив ціну у 18 шилінгів. Егертон широко рекламував книгу, і вона одразу ж мала успіх, отримавши три схвальні рецензії та добре продаючись. Якби Остін випустила «Гордість і упередження» на замовлення, вона отримала б прибуток у розмірі 475 фунтів, що вдвічі перевищувало б річний дохід її батька. У жовтні 1813 року Егертон зміг почати продавати друге видання. У травні наступного року він опублікував «Менсфілд-парк». Рецензенти проігнорували роман, тоді як серед читатчів він користувався великою популярністю. Всі примірники «Менсфілд-парку» були продані протягом шести місяців, а заробіток Остін від нього був більшим, ніж від будь-якого з інших її романів.

Без відома чи схвалення Остін її романи перекладалися французькою мовою та публікувалися у Франції в дешевих піратських виданнях. За словами літературного критика, Ноеля Кінга, 1953 року, з огляду на пристрасть до пишних романтичних фантазій, яким на той час віддавали перевагу у Франції, викликало подив те, що романи Остін, з акцентом на повсякденне англійське життя, взагалі мали якийсь попит на ринку цієї країни. При цьому Кінг зауважував, що головна перекладачка Остін у Франції, мадам ^[en], мала лише найелементарніші знання англійської. Її переклади були радше «імітаціями», ніж власне перекладами, оскільки вона залежала від своїх помічників, що надавали їй лише стислий зміст, який вона потім перекладала «прикрашеною» французькою, із часто докорінною зміною сюжету та персонажів. Першим з опублікованих у Франції романів Остін, де було вказане ім'я письменниці, стало «Переконання», яке там вийшло 1821 року під назвою «Сім'я Елліот, або Давня схильність».

Остін була обізнаною, що принц-регент Джордж, захоплюється її романами і тримає по одному їхньому комплекту у кожній зі своїх резиденцій. У листопаді 1815 року бібліотекар Джорджа, ^[en], запросив Остін відвідати лондонську резиденцію принца і натякнув, що їй варто присвятити йому свою майбутню «Емму». Хоча Остін недолюблювала принца-регента, вона не могла відмовити йому у цьому проханні. Причиною неприхільності Остін до принца-регента було його бабійство, азартні ігри, пияцтво, марнотратство і загалом ганебна поведінка. Пізніше Остін створила ^[en]», сатиричний нарис «ідеального роману», оснований на численних пропозиціях бібліотекаря щодо її майбутнього твору. Остін дуже гнівили часто помпезні літературні поради Кларка, і «План роману», що пародіював його, був задуманий як помста за всі небажані листи, які вона отримувала від королівського бібліотекаря.

У середині 1815 року Остін передала свої твори від Егертона до ^[en], більш відомого лондонського видавця, який опублікував «Емму» у грудні того року, і друге видання «Менсфілд-парку» — у лютому 1816 року. «Емма» продавалася добре, тоді як нове видання «Менсфілд-парку» розійшлося погано, і цей провал нівелював більшу частину доходу від першого роману. Це були останні романи Остін, опубліковані за її життя.

Поки Мюррей готував «Емму» до друку, Остін почала писати «Елліотів», пізніше опублікованих під назвою «Переконання». Вона завершила свій перший начерк у липні 1816 року. Крім того, невдовзі після публікації «Емми» Генрі Остін викупив у Кросбі авторські права на «Сьюзен». Надалі, Остін була змушена відкласти публікацію будь-якого з цих завершених романів через сімейні фінансові негаразди. У березні 1816 року збанкрутував банк Генрі, через що він втратив всі свої активи та опинився у глибоких боргах, що обійшлося Едварду, Джеймсу та Френку Остінам великих сум. Генрі та Френк більше не могли дозволити собі робити грошові внески на підтримку матері та сестер.

Хвороба і смерть

Будинок на Коледж-стріт 8, у Вінчестері, де Остін прожила свої останні дні і померла.

На початку 1816 року Остін стала відчувати нездужання, але ігнорувала тривожні ознаки. До середини цього року прогресування її хвороби стало очевидним, почалося повільне, нерегулярне погіршення стану здоров'я. Більшість біографів покладаються на ретроспективний діагноз ^[en] 1964 року і називають причиною її смерті хворобу Аддісона, при цьому її останню хворобу також описують як наслідок лімфоми Ходжкіна. Коли помер її дядько, який залишив весь свій статок дружині, фактично позбавивши родичів спадщини, у неї стався рецидив хвороби, вона писала: «Я соромлюсь сказати, що шок від волі мого дядька викликав рецидив... але слабке Тіло повинно вибачити слабкі Нерви».

Письменниця продовжувала працювати, не зважаючи на свою хворобу. Невдоволена кінцівкою «Еліотів», Джейн переписала дві останні глави, які завершила 6 серпня 1816 року. У січні 1817 року Остін почала писати роман «Брати» (опублікований 1925 року під назвою «Сандітон»), завершивши дванадцять глав, до припинення роботи над ним в середині березня того року, ймовірно, через хворобу. Тодд описував героїню «Сендітона», Діану Паркер, як «енергійного інваліда». У романі Остін висміювала іпохондриків, і хоча письменниця описувала героїню як «жовчну», через п'ять днів після залишення праці над романом, вона написала про себе, що перетворюється на «всі неправильні кольори» і живе «переважно на дивані». 18 березня 1817 року вона відклала перо, зробивши нотатку про це.

Вінчестерський собор, де похована Остін, та її меморіальний надгробок у наві собору

Однак Остін продовжувала легковажно ставитися до свого стану, описуючи його «жовчю» та ревматизмом. У міру прогресування хвороби, їй дедалі важче ставало ходити й бракувало енергії, через що — до середини квітня вона вже була прикута до ліжка. У травні Кассандра та Генрі привезли її до Вінчестера на лікування, до цього часу вона вже страждала від пекучого болю і чекала на смерть. Остін померла у Вінчестері 18 липня 1817 року у віці 41 року. Генрі, завдяки своїм зв'язкам серед духовенства, організував поховання своєї сестри у північному проході нави Вінчестерського собору. Епітафія, складена її братом Джеймсом, оспівує особисті якості Остін, висловлює надію на її порятунок і згадує про «надзвичайні обдарування її розуму», але прямо не згадує про її досягнення як письменниці.

Біографічні джерела

Лист Джейн Остін своїй сестрі Кассандрі від 11 червня 1799 року

Збереглося мало біографічної інформації про життя Джейн Остін у вигляді невеликої кількості її листів та нотаток, написаних членами її сім'ї. Лише близько 160-ти із приблизно 3 000 листів, написаних Джейн, збереглися і були опубліковані. Більшість листів Джейн написла своїй сестрі, ^[en], яка 1843 року спалила їх більшу частину і вирізала фрагменти з тих, що залишила. Таким знищенням та цензуруванням Кассандра намагалася не допустити потрапляння небажаних висловлювань письменниці до рук родичів, щоб «молодші племінниці не прочитали жодного іноді різкого або відвертого коментаря Джейн Остін щодо сусідів або членів сім'ї». Кассандра вважала, що з метою дотримання тактовності, ці подробиці краще знищити. Важливі деталі про сім'ю Остін були навмисно приховані, зокрема, будь-які згадки про брата Джорджа, чиї недіагностовані проблеми у психічному розвитку змусили сім'ю відіслати його з дому; про інших двох братів, яких у ранньому віці відправили на флот; або про заможну тітку Лі-Перро, заарештовану і засуджену за звинуваченнями у крадіжці.

Першою біографією Джейн стала «Біографічна довідка», написана її братом ^[fr] 1818 року. Вона вийшла у посмертному виданні «Нортенгерського абатства», і, всупереч волі інших членів родини, містила уривки з двох листів письменниці. Подробиці життя Джейн продовжували опускати або прикрашати і у книзі її племінника, ^[fr]», опублікованій 1869 року, та у біографії Вільяма та Річарда Артура Остінів-Лі, «Джейн Остін: її життя та листи», опублікованій 1913 року, яка містила додаткові листи письменниці. Таким чином, сім'я та родичі письменниці створили «легенду» про «добру, тиху тітоньку Джейн», зобразивши її жінкою, яка жила у щасливій домашній обстановці, чия родина була головною опорою її життя. Вчений Ян Фергюс пояснював, що сучасні біографії, як правило, містять деталі, вирізані з листів і сімейних біографічних матеріалів, а завдання біографів полягало у тому, щоб уникнути поляризованого погляду на те, що Джейн переживала в періоди глибокого нещастя і що вона була «озлобленою, розчарованою жінкою, спійманою у пастку у вкрай неприємній родині».

Щодо зовнішності Джейн Остін збереглося ще менше певних відомостей, думки сучасників у цьому плані розходяться. Її кузина Філадельфія Генкок, казала, що Джейн була схожою на свого брата Генрі, і «зовсім не гарненька, дуже манірна для своїх дванадцяти років». Брат її близької приятельки Анни Лефрой, сер Егертон Бріджес, говорив про неї: «Вона приваблива, гарна собою, тонка і витончена, тільки щоки трохи круглясті». З цим описом схожий і портрет Джейн, зроблений Кассандрою.

Посмертні публікації

Через кілька місяців після смерті Джейн, у липні 1817 року Кассандра, Генрі Остін та видавець Джон Мюррей домовилися про публікацію «Переконання» та «Нортенгерського абатства» у комплекті. Генрі додав свою «Біографічну довідку», датовану груднем 1817 року, в якій вперше назвав свою сестру автором романів. Клер Томалін описала її як «люблячий і відшліфований панегірик». Продажі були хорошими протягом року — лише 321 примірник залишився непроданим, станом на кінець 1818 року.

Хоча всі шість романів Остін протягом 1820-х років не друкувалися в Англії, їх надалі продовжували читати у екземплярах, які зберігалися в приватних бібліотеках й знаходилися на руках в суспільстві. У Остін з'явилися перші шанувальники. Перший художній твір, де вона була персонажем (те, що на сьогодні можна назвати ^[en]), з'явився 1823 року, у вигляді листи до редактора журналу «The Lady's Magazine». У ньому йшлося про геніальність Остін, й припускалося, що автори-початківці заздрили її таланту.

1832 року видавець ^[en] придбав решту авторських прав на всі її романи і взимку наступного року опублікував п'ять ілюстрованих томів з ними у рамках своєї серії «Стандартні романи» («Standard Novels»). У жовтні 1833 року Бентлі випустив перше зібрання її творів. Відтоді романи Остін постійно виходили друком.

Жанр і стиль

Докладніше: ^[en]

Твори Остін неявно критикують ^[en] другої половини XVIII століття і є частиною переходу до літературного реалізму ХІХ століття. За найбільш ранніми англійськими романістами, Семюелом Річардсоном, Генрі Філдінгом і Тобіасом Смоллеттом, слідувала школа сентименталістів і романтиків, таких як Вальтер Скотт, ^[en], ^[en], Енн Редкліфф та Олівер Ґолдсміт, чий стиль і жанр Остін відкинула, повернувши роман на «тонкій нитці» до традиції Річардсона і Філдінга для «реалістичного вивчення норовів». У середині ХХ століття літературні критики ^[en] та ^[en] віднесли її до традицій Річардсона та Філдінга; обидва вважали, що вона використовувала їх традиції «іронії, реалізму та сатири, задля створення автора, який би перевершував обох».

Вальтер Скотт відзначав «опір Остін сміттєвій сенсаційності більшої частини сучасної художньої літератури — „ефемерним творам, які задовольняють регулярний попит питних закладів і тиражних бібліотек“». Проте її ставлення до цих жанрів було складним, про що свідчать «Нортенгерське абатство» та «Емма». Подібно до Вільяма Вордсворта, який піддав різкій критиці сучасний шалений роман у «Передмові» до своїх ^[en]» (1800), Остін дистанціювалася від ескапістських романів; дисципліна та новаторство, які вона демонструє, схожі на його, і вона показує «що риторично менше — це художньо більше». Вона уникала популярної готичної фантастики, історій жаху, в яких героїня зазвичай опинялася у віддаленому місці, замку або абатстві (32 романи, написані між 1784—1818 роками містили слово «абатство» у назві). Проте в «Нортенгерському абатстві» вона натякає на цей троп, коли героїня, Кетрін, очікує на переїзд у віддалену місцевість. Замість повсюдного заперечення або пародіювання, Остін трансформує жанр, протиставляючи реальність з описами вишуканих кімнат і сучасних зручностей з «романним» бажанням героїні. Вона також не повністю заперечує готичну фантастику: натомість вона трансформує обстановку і ситуації так, що героїня все ще перебуває в обмеженні, яке є буденним і реальним — регламентованим манерами і суворими правилами бальної зали. За словами критика Тома Кеймера у «Чутті та чуттєвості» Остін представляла персонажів, які є складнішими, ніж у класичній сентиментальній белетристиці. Він зазначав, що хоча це пародія на популярну сентиментальну белетристику, ^[en] у своїй сентиментальній театральності відповідає розважливому світу… з цілком виправданим криком жіночого страждання».

Волосся було завите, служниця пішла геть, а Емма сіла думати і сумувати. Це була воістину жалюгідна справа! Таке повалення всього, чого вона так прагнула! Такий розвиток подій, якого вона так не бажала!

— приклад невласне-прямої мови, Джейн Остін, «Емма»

^[en]» Річардсона, прототип сентиментального роману, — є дидактична історія кохання зі щасливим кінцем, написана в часи, коли жінки починали отримувати право обирати чоловіків, але при цьому були обмежені соціальними умовностями. Остін намагалася наслідувати епістолярний стиль Річардсона, але виявила, що гнучка оповідь більше відповідає її реалізму, у якому кожна розмова і кожен жест мають важливе значення. Оповідний стиль використовував невласне-пряму мову — Остін стала першою англійською письменницею, яка широко застосовувала її, — завдяки чому вона мала можливість представляти думки персонажа безпосередньо читачеві, зберігаючи при цьому контроль над оповіддю. Цей стиль дозволяє автору варіювати дискурс між голосом і цінностями оповідача та персонажів.

За словами дослідниці Мері Ласеллс, Остін мала природний слух до мови та діалогів: «Мало хто з письменників може бути скрупульознішим, ніж Джейн Остін, щодо формулювань і думок своїх персонажів». Такі прийоми, як фрагментарна мовлення, вказують на риси характеру персонажа та його тон; «синтаксис і фрази, а не словниковий запас» використовуються для того, щоб показати соціальні відмінності. Діалог розкриває настрій персонажа — розчарування, гнів, радість — кожен з яких передається по-різному і часто за допомогою різних структур речень. Коли Елізабет Беннет відмовляє Дарсі, її невпевнена мова та заплутана структура речень свідчать про те, що він образив її:

З самого початку, з першої миті, можна сказати, мого знайомства з Вами, Ваші манери справили на мене враження повної впевненості у Вашій зарозумілості, пихатості та егоїстичній зневазі до почуттів інших людей, і це створило той фундамент недовіри, на якому подальші події збудували таку непорушну неприязнь. І не минуло й місяця, як я відчула, що Ви - останній чоловік у світі, з яким я змогла б вступити в шлюб.

Сюжети романів Остен підкреслюють традиційну залежність жінок від шлюбу задля забезпечення соціального статусу та економічної безпеки. Як виду мистецтва, роману 18-го століття бракувало серйозності, притаманної його аналогам 19-го століття, коли романи розглядалися як «природний засіб для обговорення та з'ячування того, що має значення в житті». За словами критика Джона Бейлі, Остін не «заглиблюється у психологію своїх персонажів, а насолоджується ними, наділяючи їх гумором». Він вважає, що джерелом її дотепності та іронії є її власна прихильність до того, що комедія «є рятівною благодаттю життя». Почасти слава Остін пояснюється історичним та літературним значенням того, що вона стала першою жінкою, яка написала великі гумористичні романи. Вплив Семюела Джонсона на її творчість є очевидним, де вона слідує його пораді писати «таке зображення життя, яке може викликати радість».

Генеалогічне дерево

Батьки, брати та сестри Джейн Остін

Брати, сестри, племінники та племінниці Джейн Остін

Твори

У творчості Остін можна виділити два періоди: у 1795—1798 були створені ранні романи; 1811—1816 — період написання романів, які згодом прославилися, таких як «Гордість і упередження» і «Чуття і чуттєвість».

Романи

• «Чуття і чуттєвість» (англ. Sense and Sensibility, 1811)
• «Гордість і упередження» (англ. Pride and Prejudice, 1813)
• «Менсфілд-парк» (англ. Mansfield Park, 1814)
• «Емма» (англ. Emma, 1815)
• «Нортенґерське абатство» (англ. Northanger Abbey, 1818), опублікований посмертно
• «Переконання» (англ. Persuasion, 1818), опублікований посмертно
• «Леді Сюзан» (англ. ^[en], 1871), опублікований посмертно

Незавершені твори

• «Вотсони» (англ. ^[en], 1804), незавершений
• «Сандітон» (англ. Sanditon, 1817), незавершений

Інші роботи

• «Сер Чарльз Грандісон» (англ. Sir Charles Grandison, 1793, 1800), адаптована п'єса
• «План роману» (англ. Plan of a Novel, 1815)
• «Вірші» (англ. Poems, 1796—1817)
• «Молитви» (англ. Prayers, 1796—1817)
• «Листи» (англ. Letters, 1796—1817)

Ювенілія

Том перший (1787—1793) «Фредерік і Ельфріда» (англ. Frederic & Elfrida) «Джек та Аліса» (англ. Jack & Alice) «Едгар та Емма» (англ. Edgar & Emma) «Генрі та Еліза» (англ. Henry and Eliza) «Пригоди містера Харлі» (англ. The Adventures of Mr. Harley) «Сер Вільям Маунтег» (англ. Sir William Mountague) «Спогади містера Кліффорда» (англ. Memoirs of Mr. Clifford) «Прекрасна Кассандра» (англ. ^[en]), зі друкарською помилкою в слові «beautiful» у назві (beautifull). «Амелія Вебстер» (англ. Amelia Webster) «Візит» (англ. The Visit) «Таємниця» (англ. The Mystery) «Три сестри» (англ. The Three Sisters) «Гарний опис» (англ. A beautiful description) «Щедрий куратор» (англ. The generous Curate) «Ода Жалю» (англ. Ode to Pity)

Том другий (1787—1793) «Любов і дружба» (англ. ^[en]), зі знаменитою друкарською помилкою в слові «friendship» у назві (freindship). «Замок Леслі» (англ. Lesley Castle) «Історія Англії» (англ. ^[en]) «Збірка листів» (англ. A Collection of Letters) «Жінка-філософ» (англ. The female philosopher) «Перший акт комедії» (англ. The first Act of a Comedy) «Лист від молодої леді» (англ. A Letter from a Young Lady) «Тур по Уельсу» (англ. A Tour through Wales) «Казка» (англ. A Tale) Том третій (1787—1793) «Евелін» (англ. Evelyn) «Катаріна, або Бауер» (англ. ^[en])

У масовій культурі

Докладніше: Джейн Остін у масовій культурі

Коментарі

1. Парк Гонан вказував на «дивний факт, що більшість рецензентів [Остін] звучали як містер Коллінз» як свідчення того, що сучасні критики вважали твори, орієнтовані на інтереси та проблеми жінок, за своєю суттю менш важливими та вартими їхньої уваги, ніж твори (переважно нехудожні), орієнтовані на чоловіків.
2. Дослідник Олівер Макдонаг зазначав, що роман «Чуття і чуттєвість» «цілком може бути першим англійським реалістичним романом», заснованим на детальному і точному зображенні того, що він називав «здобуттям і витрачанням» в англійській дворянській родині.

Примітки

1. Jane Austen: A great English novelist - Winchester Cathedral
2. Czech National Authority Database
   d:Track:Q13550863
3. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
4. BeWeB
   d:Track:Q77541206
5. . Oxford Dictionaries English. Архів оригіналу за 21 квітня 2019. Процитовано 28 травня 2017.
6. Jennifer Schuessler (26 липня 2013 3:20 PM). . ArtsBeat The Culture at Large. The New York Times. Архів оригіналу за 29 листопада 2020. Процитовано 21 листопада 2020.
7. Grundy Isobel. Jane Austen and literary traditions // The Cambridge Companion to Jane Austen / Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. — Cambridge : Cambridge University Press, 2014. — С. 195–197. — .
8. Devoney Looser. The Making of Jane Austen. — Baltimore, MD : Johns Hopkins University Press, 2017. — P. 2. — .
9. George Austen geni.com Процитовано 10 січня 2024
10. Cassandra Austen (Leigh) geni.com Процитовано 10 січня 2024
11. Le Faye (2004), 27
12. «Philadelphia Austen Hancock: Eliza de Feuillide's Mother» geriwalton.com Процитовано 10 січня 2024
13. Foster, Joseph (1888—1892). «Austen, George (1)». Alumni Oxonienses: the Members of the University of Oxford, 1715—1886.
14. Le Faye (2004), 3–5, 11
15. «Stoneleigh Abbey: A Setting to Inspire Jane Austen for Her Novels» scskillman.com Процитовано 10 січня 2024
16. Le Faye (2004), 8; Nokes (1998), 51
17. Le Faye (2004), 11
18. Le Faye (2004), 11; Nokes (1998), 24, 26
19. Le Faye (2004), 6
20. Le Faye (2004), 12; Nokes (1998), 24
21. Le Faye (2004), 11, 18, 19; Nokes (1998), 36
22. The Austen Family Tree jasnasevaregion.weebly.com Процитовано 10 січня 2024
23. Jane Austen's World janeaustensworld.com Процитовано 11 січня 2023
24. Cassandra Elizabeth Austen geni.com Процитовано 10 січня 2024
25. 10 Things about Cassandra Austen janeaustenquickstepguide.com Процитовано 10 січня 2024
26. James Austen geni.com Процитовано 10 січня 2024
27. Deirdre Le Faye 2003, p. 22
28. Henry Thomas Austen geni.com Процитовано 10 січня 2024
29. Irene Collins 1994, p. 17
30. Oliver MacDonagh 1991, p. 50-51 ; Park Honan, Jane Austen: A Life, 1987, p. 24, 246.
31. Admiral Sir Francis William Austen geni.com Процитовано 10 січня 2024
32. Rear Adm. Charles John Austen geni.com Процитовано 10 січня 2024
33. Le Faye (2004), 19
34. Jane Austen's Historical Context: The French Revolution victorianweb.org Процитовано 2 березня 2024
35. Nokes (1998), 37; Le Faye (2004), 25
36. Honan (1987), 211—212
37. «The Real Jane Austen Houses That Inspired Pemberley» visiteuropeancastles.com Процитовано 5 січня 2024
38. Le Faye (2004), 22
39. Todd (2015), 4
40. Nokes (1998), 39; Le Faye (2004), 22–23
41. Le Faye (2004), 29
42. Le Faye (2004), 46
43. Le Faye (2004), 26
44. Honan (1987), 14, 17–18; Collins (1994), 54.
45. Irvine (2005) p.2
46. Lane (1995), 1.
47. Irene Collins 1994, p. 105.
48. Claire Tomalin 1997, p. 101—103, 120—123, 144.
49. Park Honan 1987, p. 119
50. Claire Tomalin 1997, p. 102 ; Park Honan 1987, p. 84
51. Le Faye (2004), 47–49; Collins (1994), 35, 133.
52. Todd (2015), 3
53. Tomalin (1997), 9–10, 26, 33–38, 42–43; Le Faye (2004), 52; Collins (1994), 133–134
54. Le Faye (2004), 52
55. Grundy (2014), 192–193; Tomalin (1997), 28–29, 33–43, 66–67; Honan (1987), 31–34; Lascelles (1966), 7–8
56. Collins (1994), 42
57. Honan (1987), 66–68; Collins (1994), 43
58. Le Faye (2014), xvi–xvii; Tucker (1986), 1–2; Byrne (2002), 1–39; Gay (2002), ix, 1; Tomalin (1997), 31–32, 40–42, 55–57, 62–63; Honan (1987), 35, 47–52, 423–424, n. 20.
59. Honan (1987), 53–54; Lascelles (1966), 106–107; Litz (1965), 14–17.
60. Tucker (1986), 2
61. Le Faye (2004), 66; Litz (1986), 48; Honan (1987), 61–62, 70; Lascelles (1966), 4; Todd (2015), 4
62. Todd (2015), 4–5
63. Jenkyns (2004), 31
64. Cambridge University Press & Assessment «Jane Austen. „Juvenilia“» assets.cambridge.org Процитовано 31 грудня 2023
65. Southam (1986), 244
66. Todd (2015), 5; Southam (1986), 252
67. Litz (1965), 21; Tomalin (1997), 47; Honan (1987), 73–74; Southam (1986), 248—249
68. Honan (1987), 75
69. Teaching Romanticism XXXIII: Jane Austen, part romtext.org.uk Процитовано 1 січня 2024
70. Honan (1987), 93
71. Todd (2015), 5; Southam (1986), 245, 253
72. Southam (1986), 187—189
73. Austen-Leigh, William; Austen-Leigh, Richard Arthur; Le Faye, Dierdre (1993). Jane Austen: A Family History. London: The British Library. pp. 76–77. .
74. Sutherland (2005), 14; Doody (2014) 87–89
75. Honan (1987), 101—102; Tomalin (1997), 82–83
76. Tomalin (1997), 83–84; see also Sutherland (2005), 15
77. Gary Kelly, «Education and accomplishments», Jane Austen in Context, p. 256—257.
78. Park Honan 1987, p. 265
79. Hannon P. 101 Things You Didn't Know about Jane Austen: The Truth about the World's Most Intriguing Romantic Literary Heroine. Adams Media, 2007. P. 72-72.
80. Ireland's national biographical dictionary «Lefroy, Thomas Langlois» dib.ie Процитовано 1 січня 2024
81. Quoted in Le Faye (2004), 92.
82. Halperin (1985), 721
83. Le Faye (2014), xviii; Fergus (2005), 7–8; Tomalin (1997), 112—120, 159; Honan (1987), 105—111.
84. Halperin (1985), 722
85. Tomalin (1997), 118.
86. Sutherland (2005), 16–18; LeFaye (2014), xviii; Tomalin (1997), 107, 120, 154, 208.
87. Le Faye (2004), 100, 114.
88. Le Faye (2004), 104; Sutherland (2005), 17, 21; quotations from Tomalin (1997), 120–122.
89. Le Faye (2014), xviii–xiv; Fergus (2005), 7; Sutherland (2005), 16–18, 21; Tomalin (1997), 120–121; Honan (1987), 122–124.
90. King, Noel "Jane Austen in France" Nineteenth-Century Fiction, Vol. 8, No. 1, June 1953 p. 2.
91. Litz (1965), 59–60.
92. Tomalin (1997), 182.
93. Le Faye (2014), xx–xxi, xxvi; Fergus (2005), 8–9; Sutherland (2005), 16, 18–19, 20–22; Tomalin (1997), 199, 254.
94. hubbard, susan. . seekingjaneausten.com. Архів оригіналу за 16 червня 2019. Процитовано 27 травня 2017.
95. Collins (1994), 8–9.
96. Sutherland (2005), 21.
97. Le Faye (2014) xx–xxii; Fergus (2005), 8; Sutherland (2005), 15, 20–22; Tomalin (1997), 168—175; Honan (1987), 215.
98. Irvine, 2005 4.
99. Halperin (1985), 729
100. Le Faye (2014), xxi; Fergus (2005), 7–8; Tomalin (1997), 178—181; Honan (1987), 189—198.
101. Le Faye (2005), 51.
102. Irvine (2005), 3
103. Letter dated 18–20 November 1814, in Le Faye (1995), 278—282.
104. Halperin (1985), 732
105. Sutherland (2005), 15, 21.
106. Le Faye (2014) xxii; Tomalin (1997), 182—184; Honan (1987), 203—205.
107. Honan (1987), 213—214.
108. Tomalin (1997), 194—206.
109. Tomalin (1997), 207.
110. Le Faye (2014), xx–xxi, xxvi; Fergus (2005), 8–9; Sutherland (2005), 16, 18–19, 20–22; Tomalin (1997), 182, 199, 254.
111. Grey, J. David; Litz, A. Waton; Southam, B. C.; Bok, H.Abigail (1986). The Jane Austen companion. Macmillan. p. 38. .
112. Grey, «Chawton», p. 37-38 ; Claire Tomalin, Jane Austen: A Life, 1997,p. 208, 211—212.
113. Irvine, 2005 15.
114. Irvine, 2005 10–15.
115. Fergus (2014), 6; Raven (2005), 198; Honan (1987), 285—286.
116. Irvine, 2005 13.
117. Honan (1987), 289—290.
118. For more information and a discussion of the economics of book publishing during this period, see Fergus (2014), 6–7, and Raven (2005), 196—203.
119. Irvine (2005) p.15
120. Honan (1987), 290, Tomalin (1997), 218.
121. Irvine, 2005 15.
122. Le Faye (2014), xxiii; Fergus (1997), 22–24; Sutherland (2005), 18–19; Tomalin (1997), 236, 240—241, 315, n. 5.
123. King, Noel J. (1953). «Jane Austen in France». Nineteenth-Century Fiction. 8 (1): 1–26. doi:10.2307/3044273. JSTOR 3044273
124. Austen letter to James Stannier Clarke, 15 November 1815; Clarke letter to Austen, 16 November 1815; Austen letter to John Murray, 23 November 1815, in Le Faye (1995), 296—298.
125. Halperin (1985), 734
126. Litz (1965), 164—165; Honan (1987), 367—369, describes the episode in detail.
127. Le Faye (2014), xxv–xxvi; Sutherland (2005), 16–21; Fergus (2014), 12–13, 16–17, n.29, 31, n.33; Fergus (2005), 10; Tomalin (1997), 256.
128. Le Faye (2014), xx, xxvi; Fergus (2014), 15; Tomalin (1997), 252–254.
129. Honan (1987), 378–379, 385–395
130. Honan (1987), 391–392; Le Faye (2004), 236; Grey (1986), 282; Wiltshire, Jane Austen and the Body, 221.
131. Todd (2015), 13
132. Tomalin (1997), 261.
133. Todd (2015), 13
134. Todd (2015), 13
135. Todd (2015), 13
136. Le Faye (2014), xxv–xxvi; Fergus (1997), 26–27; Tomalin (1997), 254–271; Honan (1987), 385–405.
137. Fergus (2005), 3–4
138. Le Faye (2005), 33
139. Nokes (1998), 1
140. Nokes (1998), 1–2; Fergus (2005), 3–4
141. Nokes (1998), 2–4; Fergus (2005), 3–4; Le Faye (2004), 279
142. Fergus (2005), 3–4
143. Jon Spence. Becoming Jane Austen. — Bloomsbury Publishing, 2007. — С. 63. — 312 с. — . — .
144. Atlantic Monthly: A Magazine of Literature, Art and Politics v. 11 (Atlantic Monthly, 1863), p. 236.
145. Honan (1987), 317.
146. Tomalin (1997), 272.
147. Tomalin (1997), 321, n.1 and 3; Gilson (1986), 136—137.
148. Looser, Devoney (13 December 2019). «Fan fiction or fan fact? An unknown pen portrait of Jane Austen» the-tls.co.uk Процитовано 3 березня 2024
149. Looser, Devoney (13 December 2019). «Genius expressed in the nose — The earliest known piece of Jane Austen-inspired fan fiction» the-tls.co.uk Процитовано 3 березня 2024
150. Gilson (1986), 137; Gilson (2005), 127; Southam (1986), 102.
151. Litz (1965), 3–14; Grundy (2014), 195—197; Waldron (2005), 83, 89–90; Duffy (1986), 93–94.
152. MacDonagh (1991), 65, 136–137.
153. Grundy (2014), 196
154. Todd (2015), 21
155. Keymer (2014), 21
156. Keymer (2014), 24–25
157. Keymer (2014), 29
158. Keymer (2014), 32
159. qtd. in Lodge (1986), 175
160. Lodge (1986), 165
161. Lodge (1986), 171–175
162. Baker (2014), 177
163. qtd in Baker (2014), 177
164. MacDonagh (1991), 66–75; Collins (1994), 160–161.
165. Bayley (1986), 24
166. Bayley (1986), 25–26
167. Polhemus (1986), 60

Джерела