|
Неаполіта́нське королівство (лат. Regnum Neapolitanum; італ. Regno di Napoli; неап. Regno 'e Napule, також Сицилійське королівство) — держава у Південній Італії у XII—XIX століттях, що займала територію сучасних областей Італії — Кампанія, Калабрія, Базиліката, Молізе, Абруццо.
Номенклатура
Цей розділ статті ще . |
Передісторія
Території, що пізніше увійшли до складу Неаполітанського королівства, являли собою до початку XI століття конгломерат розрізнених лангобардських князівств (Салернське князівство, Капуанське князівство), формально васальних Візантії спадкових герцогств (Неаполь, Амальфі, Гаета), деякі з яких перетворились на потужні морські республіки, й областей, що безпосередньо входили до складу Візантії. Упродовж XI століття вся територія майбутнього королівства була завойована норманами, а в 1130 році стала частиною новоствореного Сицилійського королівства Рожера II, до складу якого територія майбутнього Неаполітанського королівства входила до 1266 року. Столицею королівства в цей період було місто Палермо на Сицилії, вся політична влада держави була зосереджена також переважно на острові. 1194 року, після смерті Танкреда Лечче, корону Сицилійського королівства успадкував імператор Священної римської імперії Генріх VI Гогенштауфен.
Утворення королівства за Карла Анжуйського
1265 року Карл Анжуйський, брат короля Франції Людовіка IX Святого, отримав від папи Климента IV, який ворогував з імператорами Священної Римської імперії з династії Гогенштауфенів інвеституру на спадкове володіння Сицилійським королівством, яке було особистим леном Гогенштауфенів і місцем постійного проживання Фрідріха II Гогенштауфена та його синів. 26 лютого 1266 року Карл I Анжуйський розбив війська позашлюбного сина Фридріха, короля Сицилії Манфреда в битві біля Беневенто (сам Манфред загинув у бою), потім, практично не зустрічаючи опору, зайняв всю територію Сицилійського королівства. Саме Карл I Анжуйський переніс свою резиденцію з Палермо до Неаполя.
Правління Карла I Анжуйського було деспотичним. Всі обтяжливі податки та монополії, введені Гогенштауфенами, було збережено та навіть примножено. Тисячі прибічників Гогенштауфенів були страчені, ув'язнені або вигнані. Всі лени, подаровані Фрідріхом II та його синами Конрадом IV і Манфредом, були конфісковані Карлом й передані потім французьким лицарям. Французи поводили себе в країні як завойовники.
Невдоволення новим королем було найсильнішим на Сицилії. 30 березня 1282 року в Палермо спалахнуло антифранцузьке повстання — Сицилійська вечірня. Упродовж тижня всі французи на Сицилії були перебиті. Спроба Карла I Анжуйського, що висадився у Мессині та взяв її в облогу, придушити повстання виявилась невдалою. В серпні 1282 року на Сицилію прибув зять Манфреда арагонський король Педро III, якого незабаром було визнано сицилійцями королем (як король Сицилії Педро I).
Таким чином, деспотичний та окупаційний режим Карла I Анжуйського призвів до відокремлення Сицилії в окрему державу. Континентальна частина колишнього Сицилійського королівства лишилась в руках Карла I Анжуйського та його спадкоємців, що продовжували носити титул королів Сицилії. Саме ця держава й називається традиційно Неаполітанським королівством.
Зовнішня політика Неаполітанського королівства за Анжуйської династії
Карл I Анжуйський (правив у 1266—1285) та його наступники Карл II (1285—1309), Роберт (1309—1343), Джованна I (1343—1382), Карл III Малий (1382—1386), Владислав (1386—1414) вели активну зовнішню політику, що не завжди корелювала зі скромними можливостями своєї держави.
Східна політика Карла I Анжуйського
Карл I Анжуйський серйозно загрожував Візантії, що відродилась після IV Хрестового походу. Його плани із завоювання Константинополя було зірвано лише через Сицилійську вечірню. Саме впливу Карла приписують зміну в 1270 році ймовірного маршруту VIII Хрестового походу (замість Єгипту до Тунісу): Туніс, що лежав навпроти Сицилії, був набагато цікавішим Карлу, ніж далекий Єгипет. Карл вжив титанічних зусиль для встановлення контролю над рештками хрестоносних держав на Сході, в результаті він просто купив (1276—1277) у однієї з претенденток правá на корону Єрусалимського королівства. Як король Єрусалима Карл готував новий хрестовий похід, зірваний знову ж таки Сицилійською вечірнею.
Угорське престолоспадкування
Карл II, що одружився з Марією, сестрою угорського короля Ласло IV, придбав після смерті шурина права на престол Угорщини, що визначило новий напрямок зовнішньої політики Неаполя. Старший син Карла II Карл Мартелл був коронований у 1291 році папським легатом як король Угорщини, але в самій Угорщині було обрано іншого короля. Після майже двадцятирічної боротьби престол Угорщини вдалось зайняти 1308 року Карлу I Роберту, сину Карла Мартелла. При цьому йому довелось поступитись своїми правами на Неаполь.
За сімейною угодою наступником Карла II 1309 року став його третій син Роберт. Надалі, після припинення угорської лінії Анжуйської династії, королі Неаполя намагались двічі посісти трон Угорщини. Карл III зумів наприкінці 1385 року стати королем Угорщини та співправителем королеви Марії Угорської, але невдовзі був убитий своїми супротивниками.
Син Карла III Владислав у 1401 році був стягом партії, що досягла короткочасного арешту Сигізмунда, але не встиг вчасно прибути до Угорщини. Сигізмунда було звільнено його прибічниками і він розбив послідовників Владислава.
Стосунки з папством
Чималу цікавість являє і складна історія стосунків Неаполя і папства. Номінально королі Неаполя були васалами папи й були зобов'язані підтримувати свого суверена. Фактично, неаполітанські монархи нерідко добивались контролю над Папською областю. Карл I Анжуйський, Карл II і Роберт, що потребували підтримки папи у боротьбі за Сицилію, за угорське престолоспадкування (два останніх) та в хитрій східній політиці (перший) були лояльними до пап.
Але вже королева Джованна I вступила у відкритий конфлікт з Урбаном VI, підтримавши авіньйонського антипапу Климента VII, що коштувало їй корони й життя.
Її вбивця й наступник Карл III, що захопив Неаполь за прямою вказівкою Урбана VI, невдовзі розсварився зі своїм покровителем. Війна між Карлом III та Урбаном VI завершилась поразкою папи, після чого Карла III було відлучено від Церкви (його було вбито в Угорщині, перебуваючи під відлученням).
Син Карла III Владислав, також відлучений Урбаном VI, примирився з його наступником Боніфацієм IX, потім окупував Папську область, змусивши Григорія XII визнати короля сувереном Риму.
Фіналом складних взаємовідносин між Анжуйською династією та папами стала війна між Владиславом й пізанським антипапою Іоанном XXIII. В ході цієї війни Владислава було вибито з Риму, розгромлено в травні 1412 року під Рокка-Секкою, потім він підкорився Іоанну XXIII, потім знову відновив бойові дії та взяв Рим в червні 1413 року.
Анжуйська династія та хрестоносні держави на Балканах
Принци з родини Карла II, що надзвичайно розрослась, зуміли посісти трони в ряді дрібних хрестоносних держав на Балканах. Четвертий син Карла II Філіп (1278—1332) став за шлюбом князем Ахайї та номінальним латинським імператором Константинополя. П'ятий син Карла II Іоанн (1294—1336) став герцогом Дураццо (нині Дуррес — в Албанії).
Боротьба за Сицилію
Після Сицилійської вечірні й воцаріння на Сицилії короля Арагону Педро III, неаполітанські монархи вживали неодноразових спроб повернути собі владу над островом й продовжили носити пустий титул королів Сицилії.
1283 року Карл I Анжуйський вирушив до Провансу, щоб набрати там нові армію та флот. Його намісником в Неаполі лишився спадкоємець престолу — майбутній Карл II. 1284 року сицилійський адмірал Руджеро Лаурія несправжнім відступом виманив неаполітанський флот з гавані й розбив його. Карл II опинився у полоні.
По смерті Карла I Анжуйського (1285) його Карл II був проголошений королем, все ще перебуваючи в ув'язненні на Сицилії. Лише 1287 року вдалось досягнути згоди, за якою Карлу II повертали свободу в обмін на відмову від претензій на Сицилію. Папа, наполягаючи на своєму суверенітеті над Сицилією, відмовився підтвердити угоду, в результаті договір було зірвано. Внаслідок Карл II все ж був звільнений, але в травні 1289 року він був коронований папою як король Сицилії, що знову призвело до відновлення війни.
1295 року було вжито чергової спроби примирити Неаполь та Арагон. Відповідно до угоди король Арагону та Сицилії Хайме II відмовлявся від корони Сицилії на користь Карла Валуа, зятя Карла II. Карл Валуа, у свою чергу, відмовлявся від титулу короля Арагона, який він отримав від папи Мартина IV у 1284 році. Цього разу сицилійці відмовились підкоритись угоді, укладеній без їхнього відома, й коронували Федеріго II, брата Хайме II.
У 1302 році Карл II та його зять Карл Валуа спільно вторглись на Сицилію, але через голод та епідемії, що спалахнули потім, були змушені припинити свій рух вглиб острова. В серпні 1302 року було укладено мир, що завершив 20-літню війну за Сицилію між Анжуйською та Арагонською династіями. Федеріго II був визнаний довічним королем Сицилії й одружився з дочкою Карла II Елеонорою. За умовами угоди після смерті Федеріго II Сицилія мала знову повернутись під владу Карла II та його нащадків. На практиці ця остання умова так і не була ніколи виконана. Ряд істориків вважають саме 1302 рік роком утворення самостійних одне від одного Неаполітанського та Сицилійського королівств.
За наступників Федеріго II королівська влада в Сицилії послабшала, низка районів острова контролювалась майже незалежними від центральної влади баронами. Цим спробували скористатись королева Неаполя Джованна I. Після багаторічної війни у 1372 році король Федеріго III визнав Джованну I королевою Сицилії та склав васальну присягу їй і папі. Федеріго III при цьому зберіг владу над островом з титулом короля Тринакрії (стародавня назва Сицилії).
Заколот, що розпочався у Неаполі 1381 року, та тривала боротьба між принцами, що сперечались один з одним за корону Неаполя, не дали змоги неаполітанським монархам досягти реального контролю над Сицилією.
Боротьба за неаполітанський престол між династіями. Послаблення Неаполітанського королівства
Упродовж цілого століття Неаполітанське королівство, хоч і управлялось чужоземною, французькою за походженням, династією, лишалось цілісною сильною державою, що мала вагу як в італійській, так і, в цілому, середземноморській політиці. Починаючи з 1370-х років розпочинається глибока криза, що призвела до економічного послаблення держави, втрати впливу в міжнародних справах, втрати незалежності.
Криза Неаполітанського королівства виявилась пов'язаною з порушенням природного порядку престолоспадкування й появою на арені двох династій, що мали приблизно рівні права на престол. 1369 року бездітна королева Джованна I обрала своїм спадкоємцем з численних родичів Карла Дураццо (праонука Карла II), одружила його зі своєю племінницею (і його двоюрідною сестрою) Маргаритою.
1380 року Джованна I змінила рішення й всиновила французького принца Людовика I Анжуйського (прапраонука Карла II жіночою лінією). Римський папа Урбан VI, що відлучив Джованну I від Церкви, визнав Карла Дураццо королем Неаполя й допоміг йому захопити Неаполь у 1381 році. Джованну I було взято у полон і 22 травня 1382 року задушено. Карл Дураццо зайняв престол Неаполя під ім'ям Карла III.
Людовік I Анжуйський тим часом був визнаний королем Неаполя авіньйонським папою Климентом VII й у 1382 році вторгся до Неаполю із сильним найманим військом, щоб відвоювати спадщину своєї названої матері. Упродовж 1382—1384 років два короля вели на території Південної Італії війну, що завершилась поразкою Людовіка, вигнанням його армії та несподіваною смертю останнього.
Слідом за Людовіком I Анжуйським загинув 1386 року і його щасливіший суперник Карл III. Тепер вже сину Карла III Владиславу довелось практично без коштів і союзників, перебуваючи під відлученням римського та авіньйонського пап, відстоювати свою корону проти Людовіка II Анжуйського, сина Людовіка I. У продовж 1389—1400 років Людовік II фактично контролював більшу частину Південної Італії, в тому числі й столицю, а Владислав перебував у Гаеті. Тільки 1400 року Владиславу вдалось звільнити територію королівства від свого супротивника.
У 1411—1412 роках Людовік II Анжуйський знову вів війну проти Владислава, тепер вже на чолі армії пізанського папи Іоанна XXIII. Людовіку вдалось вибити неаполітанську армію з Риму, а в травні 1412 року завдати їй серйозної поразки під Рокка-Секкою. Перебуваючи у кроці від перемоги, Людовік II розсварився зі своїми союзниками та невдовзі залишив Італію.
У 1420 році син Людовіка II Людовик III Анжуйський був визнаний папою Мартіном V спадкоємцем бездітної неаполітанської королеви Джованни II, сестри й наступниці Владислава. Зібравши значну армію, Людовік III готувався завоювати Неаполь. Джованна II, перебуваючи у безвихідді, закликала на допомогу Альфонса V, короля Арагону й Сицилії, та всиновила його.
Війна (1420—1422) між Людовіком III та Альфонсом V, що протікала на території Неаполітанського королівства, завершилась тріумфом Альфонса. Проте Альфонс, що завчасно почав почуватись володарем Неаполя, перегнув палку, розпоряджаючись в королівстві як король та ігноруючи Джованну II. Тому, скориставшись тимчасовим від'їздом Альфонса до Іспанії (1423), Джованна II скасувала його всиновлення та всиновила тепер свого колишнього ворога Людовіка III. Нова війна між Людовіком III й арагонцями завершилась перемогою Людовіка, який став, таким чином, спадкоємцем королеви. Джованна II пережила свого «сина» й по його смерті (1434) визнала спадкоємцем його брата Рене Доброго.
До моменту смерті Джованни II (2 лютого 1435 року) Рене, втягнутий до війни за герцогство Лотарингію, перебував у полоні й не зміг прийняти корону. Скориставшись цим, Альфонс V, спираючись на перше всиновлення Джованни II, захопив Неаполь. Звільнившись з полону, Рене прибув 1438 року до Південної Італії, але не зміг подолати Альфонса й 1442 року залишив країну. 1442 року Альфонса V визнав королем Неаполя і папа — сюзерен королівства.
Міждинастична війна, що тривала близько 60 років, призвела до послаблення Неаполітанського королівства. Претенденти регулярно приводили з собою чужоземні наймані армії, які розкрадали країну. Неаполітанські монархи, задля збереження корони, також були змушені утримувати іноземні армії, що призвело до непосильного зростання податкового тягарю та економічного спаду. Окрім того, наявність двох рівно легітимних монархів призвело до розвитку патріотизму дворянства, яке завжди могло обирати зручнішого на той момент правителя.
Правління Арагонської династії (Трастамари)
Завоювання Неаполя Альфонсом V Арагонським (в Неаполі він став Альфонсом I) відкрило нову сторінку в історії країни. На престолі опинилась інша чужоземна династія — Арагонська, й на найближчі півстоліття країна виявилась втягнутою в орбіту іспанського впливу. Мирний період (1442—1458) царювання Альфонса I лишився в неаполітанській історії золотим віком: економіка піднялась, торгівля, наука та мистецтво розвивались. Неаполь був у цей час центром середземноморської держави Альфонса, що крім Неаполітанського королівства включала до свого складу Арагон, Каталонію, Майорку, Сицилію та Сардинію.
По смерті Альфонса «золотий вік» враз закінчився. Неаполітанське королівство за заповітом Альфонса перейшло до його позашлюбного сина Фердинанда I (1458—1494), який окрім не найгірших якостей батька (покровительство мистецтву, розкішний образ життя, велелюбність) володів жорстокістю, підступністю та злопам'ятством. Його супротивники повстали, закликавши востаннє на допомогу французького принца — Жана Анжуйського, сина Рене Доброго.
У 1460 році, розбитий при Сарно Фердинанд I перебував на грані загибелі. На щастя для нього, справу в руки взяла його енергійна дружина Ізабелла , що схилила на свій бік частину анжуйських прибічників й досягла допомоги папи Пія II. 1462 року Фердинанду I вдалось розбити своїх супротивників під Троєю, а до 1464 року громадянська війна завершилась його перемогою.
Наступні 20 років були роками спокою, і Фердинанд успішно грав роль свого батька — ренесансного монарха. Але у 1485 році проти нього спалахнуло чергове повстання знаті, яке підтримав папа Інокентій VIII. Лише в серпні 1486 року супротивники примирились, причому Фердинанд I присягнувся забути образи. Але невдовзі король заманив колишніх заколотників у пастку і розправився з ними з особливою жорстокістю. За це Фердинанд I і його син (майбутній Альфонс II) були відлучені від Церкви, а посіяне ними загальне невдоволення привело династію до катастрофи.
Вже після смерті Фердинанда I (1494) французький король Карл VIII, який вважав себе спадкоємцем вимерлої Анжуйської лінії Валуа та був упевнений у загальній ненависті неаполітанців до Арагонської династії, заручившись підтримкою папи Олександра VI та дрібних італійських держав, оголосив про свої претензії на Неаполь.
В січні 1495 року французька армія перетнула неаполітанський кордон, король Альфонс II (1494—1495), впевнившись у неможливості протистояти загальній ненависті, зрікся трону, його син і наступник Фердинанд II (1495—1496) втік до Сицилії. Карл VIII домігся контролю над всією Південною Італією, коронувався в Неаполі та, зважаючи на політичні ускладнення, влітку 1496 року повернувся до Франції.
Від'їзд Карла VIII дав можливість для реваншу Фердинанда II. За підтримки свого родича Фернандо II Арагонського, що володів окрім іншого й Сицилією, Фердинанд II повернув собі королівство (1496), змусивши французькі гарнізони до капітуляції. Але вже його наступнику Федеріго (1496—1501) не вдалось протистояти зовнішнім і внутрішнім ворогам.
В листопаді 1500 року новий французький король Людовік XII, що раніше захопив Мілан, уклав з Фердинандом II Арагонським таємну Гранадську угоду про спільне завоювання і розподіл Неаполітанського королівства. Влітку 1501 року союзники одночасно вторглись до Південної Італії, король Федеріго здався у полон, неаполітанці здались практично без спротиву.
За умовами Гранадської угоди французи отримали Неаполь, Гаету і Абруццо, а Апулія, Базиліката і Калабрія перейшли до арагонців. Але вже 1503 року переможці пересварились, у війні, що почалась, французи зазнали поразки під Гарільяно (листопад-грудень 1503 року). За умовами нової мирної угоди Неаполітанське королівство цілком перейшло під владу Фердинанда II Арагонського. Для Південної Італії розпочався період двох століть іноземного володарювання.
Неаполітанське королівство під владою іноземних держав
З 1503 по 1734 роки Неаполітанське королівство, що формально збереглось, втратило незалежність. Королями Неаполя послідовно були Фердинанд II Арагонський (в Неаполі Фердинанд III) та його спадкоємці іспанські Габсбурги (Карл V, Філіп II, Філіп III, Філіп IV, Карл II). У цей період Південна Італія й Середземномор'я дедалі більше перетворювались на другорядну для світової політики сцену. Завоювання величезних володінь в Америці, конфлікт з Францією, локалізований, переважно, в Північній Італії та Нідерландах, Нідерландська революція, Тридцятилітня війна та інші загальноєвропейські війни, що виникли за нею, поглинали увагу іспанських монархів, Південна ж Італія стала глухою провінцією «всесвітньої імперії».
Про нікчемну роль Південної Італії у «всесвітній імперії» Габсбургів можна зробити висновок хоча б з того, що з усіх іспанських Габсбургів один лише Карл V відвідав Неаполь і Сицилію у 1535 році, та й то лише з короткочасним візитом. Неаполем управляв від імені відсутнього монарха віце-король, задача якого зводилась до викачки грошей з країни для грандіозних планів свого повелителя. Економічний розвиток Неаполітанського королівства уповільнився. Єдиним великим повстанням неаполітанців проти іспанської деспотії стало повстання Мазаньєлло 1647 року, що було придушено іспанцями не без зусиль.
Після смерті Карла II (1700) Неаполь, в числі інших володінь іспанських Габсбургів, опинився предметом загальноєвропейського конфлікту — війни за Іспанську спадщину. В її ході в 1707 році Неаполь було захоплено австрійцями. За умовами Утрехтського миру Неаполітанське королівство увійшло до складу володінь австрійського імператора Карла VI. За результатами Війни четверного альянсу до числа австрійських володінь увійшло і Сицилійське королівство.
Відновлене Неаполітанське королівство під владою Бурбонів
Після 1716 року одним з найважливіших завдань іспанської дипломатії стало забезпечення синів Філіпа V від другої дружини Єлизавети Фарнезе незалежними володіннями в Італії.
У 1725 році Філіп V і Карл VI нарешті визнали один одного і статус-кво, що склався в результаті останніх війн на Апеннінах. Окремою статтею зумовлювалось, що інфант Карл (1716—1788), старший з дітей Філіпа V і Єлизавети Фарнезе, стане спадкоємцем герцогських династій в Пармі й Тоскані, що вимирали. 1731 року після смерті останнього Фарнезе Карл вступив у володіння Пармою.
У 1733 році в Європі почався новий конфлікт, цього разу за польську спадщину. Скориставшись цією кризою, Карл за підтримки батька зайняв Неаполь і Сицилію. За умовами Віденського прелімінарного миру (3 жовтня 1735 року) Австрія змирилась із втратою Південної Італії, Карл був визнаний Європою як король Неаполя та Сицилії. В обмін на це новий король (за неаполітанським ліком Карл VII) відмовився від Парми та спадкових прав на Тоскану на користь Габсбургів, а також разом з батьком визнавав Прагматичну санкцію. Цією самою угодою було визначено, що корони Неаполя та Іспанії ніколи не опиняться на голові одного й того самого монарха. В ході війни за Австрійську спадщину в 1744 році австрійська армія намагалась повернути Габсбургам Неаполь, але була розбита Карлом VII в битві під Веллетрі.
Царювання Карла VII (1734—1759) залишило значний слід в історії Неаполя. Вперше з 1501 року Південна Італія отримала свого монарха, й лише тільки це забезпечило Карлу VII довічну популярність. Карл VII під впливом свого міністра Бернардо Тануччі правив країною в дусі освіченого абсолютизму. Король послідовно скорочував привілеї духовенства, його чисельність, змусив духовних осіб, що займались господарською діяльністю, сплачувати податки, від яких вони були раніше звільнені. Аналогічним чином Карл VII ввів податки для земельної аристократії. Тим самим вдалось знизити податковий тягар для простого люду. Карл VII одночасно успішно боровся з таємними організаціями, типу масонів, та протистояв спробам духовенства відновити в країні інквізицію. Було проведено судову реформу, італійська мова вперше стала державною. Карл VII створив довгострокові сприятливі умови для розвитку економіки, особливо текстильної галузі й торгівлі, уклавши торгові угоди з більшістю європейських держав та середземноморських сусідів, в тому числі з Османською імперією. За Карла VII були проведені грандіозні громадські роботи з будівництва доріг, мостів, реконструкції Неаполітанської гавані.
Після смерті у 1759 році свого бездітного брата Фердинанда VI Карл в порядку спадкування вступив на іспанський престол під ім'ям Карла III (1759—1788). Оскільки за умовами Віденського миру 1735 року він не міг одночасно займати трони Іспанії та Неаполя, Карл перед відплиттям до Іспанії 6 жовтня 1759 року передав Південну Італію своєму третьому сину Фердинанду (1751—1825), який став королем Неаполя під ім'ям Фердинанда IV (1759—1799, 1799—1806, 1815—1816) та королем Сицилії під ім'ям Фердинанда III (1759—1816). Главою регентської ради було призначено Тануччі, що забезпечило спадковість зовнішньої та внутрішньої політики.
Фердинанд IV, що опинився на престолі в ранньому віці й не отримав гідної освіти, виявився абсолютно нездатним до управління країною. Його істиною пристрастю були полювання, риболовля та любовні пригоди. Марія-Кароліна Австрійська (1752—1814), що стала його дружиною в 1768 році, досить швидко здобула необмежену владу над безвольним чоловіком, домоглась відставки Тануччі (1777) й надалі фактично правила країною разом зі своїм фаворитом Джоном Актоном.
Новий уряд формально продовжував політику реформ, але насправді до 1780-х років реформи зайшли у глухий кут. В епоху революційних потрясінь об'єднані Неаполітанське і Сицилійське королівства увійшли як економічно відстала абсолютна монархія на чолі з незначним королем та непопулярною в народі королевою.
Неаполь в часи революційних та наполеонівських війн. Утворення Королівства Обох Сицилій
Перші республіканські клуби виникли в Неаполі у 1793 році, в серпні того ж року декілька клубів об'єднались у «Патріотичне товариство». Активізації діяльності республіканців сприяло перебування в Неаполітанській бухті французького флоту. Після відплиття французьких кораблів і отримання звістки про висування до Середземного моря англійського флоту Фердинанд IV і Марія-Кароліна вирішили розірвати стосунки з республіканською Францією.
В грудні 1793 року керівники «Патріотичного товариства» були заарештовані чи змушені тікати за кордон. Потім репресії обрушились на ще один клуб «Республіка або смерть», більшість членів якого було заарештовано, а трьох — повішено 18 жовтня 1794 року. Успіхи французької армії в Італії у 1796 році, фактичний розпад змусили Фердинанда IV припинити переслідування інакодумців. Після укладення Паризької угоди з Францією (11 жовтня 1796 року) неаполітанський уряд амністував усіх політичних в'язнів.
В листопаді 1798 року, коли проти Франції сформувалась Друга коаліція, до якої увійшли Росія, Австрія та Англія, Фердинанд IV порушив умови Паризького миру і вторгся на територію Римської республіки — союзниці Франції.
Французи, що не очікували нападу, були змушені залишити Рим, але потім завдали неаполітанцям поразки під Чивіта-Кастеланою. Фердинанд IV, що перебував у Римі, дізнавшись про розгром своєї армії, втік у чужому одягу до Неаполя. Наказавши роздати зброю всім неаполітанцям і спалити неаполітанський флот, Фердинанд IV, Марія-Кароліна та їхні найближчі прибічники втекли в ніч з 21 на 22 грудня 1798 року з Неаполя до Сицилії на англійському кораблі адмірала Нельсона.
Після героїчної триденної оборони 21-23 січня 1799 року Неаполь було взято французькою армією під командуванням генерала Шампіонне. 24 січня 1799 року в Неаполі було проголошено Партенопейську республіку, влада якої була розповсюджена французами на всю територію Неаполітанського королівства, за винятком Абруццо та Південної Калабрії. Ці області, а також Сицилія залишились під владою короля Фердинанда.
Новоутворена республіка не була міцною. У провінціях почались селянські повстання, які новий уряд придушував за допомогою сили. Серед самих республіканців не було єдності. Відкликання до Франції генерала Шампіонне, перемоги російсько-австрійських армій у Північній Італії, відхід французьких частин з Неаполя до Північної Італії, що відбувся незабаром, надав монархістам крила.
8 лютого 1799 року в Калабрії із жменькою прибічників з'явився кардинал Фабриціо Руффо, що іменем короля оголосив про створення армії Святої Віри для звільнення Неаполя від французів та республиканців. За кілька місяців ця армія (санфедисти) перетворилась на грізну силу, яка за підтримки з моря англійського (Нельсон) та російського (Ушаков) флотів звільнила від республіканців всю територію Південної Італії.
22 червня 1799 року рештки французької армії та республіканців капітулювали перед Руффо. За умовами капітуляції їм було обіцяно вільний доступ на кораблі з правом залишити Неаполь, а всім прибічникам республіки оголошувалась амністія. Проте Фердинанд IV, Марія-Кароліна і Нельсон, що стояв за їхніми спинами, відмовились визнати угоду, підписану від їхнього імені кардиналом Руффо, після чого кардинал подав у відставку.
Реставрація Фердинанда в Неаполі була відзначена значними репресіями. За даними істориків, упродовж наступного року було страчено близько 9 тисяч чоловік, 30 тисяч — заарештовано, 7 тисяч — вигнано. Репресії було зупинено тільки після перемоги Бонапарта , коли Франція, що знову повернула собі контроль над Північною Італією, ультимативно вимагала припинити страти в Неаполі.
У 1805 році Фердинанд IV долучився до Третьої коаліції. Після поразки російсько-австрійської армії під Аустерліцом й виходу Австрії з війни (грудень 1805 року) Фердинанд IV і Марія-Кароліна, не очікуючи на французьке вторгнення, знову втекли на Сицилію під захист англійського флоту.
В травні 1806 року Наполеон I своїм декретом скинув неаполітанських Бурбонів і передав корону Неаполя своєму брату Жозефу Бонапарту, якого 1808 року змінив на троні зять імператора Йоахім Мюрат.
Правління Мюрата в Неаполі було мирним, державний устрій королівства було приведено у відповідність з устроєм Першої Імперії. Мюрату вдалось схилити на свою сторону більшу частину буржуазії та земельної аристократії. Але Мюрат був надто пов'язаний з Наполеоном, і невдачі імператора привели до падіння короля.
У 1813 році, після втечі французів з Росії, Мюрат вступив у таємні перемовини з Австрією, сподіваючись зберегти свою владу навіть у випадку поразки Наполеона. Невдовзі воєнне щастя знову схилилось на бік французів, і Мюрат, розірвавши перемовини з Австрією, знову долучився до сил Наполеона й брав участь на його боці у «Битві народів» під Лейпцигом (16 — 18 листопада 1813).
Після поразки Наполеона Мюрат повернувся до Неаполя, відкрито перейшов на бік коаліції, й упродовж січня-лютого 1814 року неаполітанці спільно з австрійцями звільнили від французів Північну й Центральну Італію. Мюрат сподівався зберегти свою корону, але Віденський конгрес, що ухвалив як головну тезу необхідність повернути всім монархам їхні володіння, схилявся до рішення про повернення в Неаполь Бурбонів. Тому після отримання звістки про повернення Наполеона у Францію (Сто днів) Мюрат 15 березня 1815 року оголосив війну Австрії й закликав всіх італійців до боротьби проти окупантів. Неаполітанські війська швидко просувались на північ, зайняли Рим та Болонью, але були розгромлені під Толентіно. Мюрат, кинувши армію, втік до Неаполю, а потім до Франції.
В травні 1815 року Фердинанд IV знову став королем Неаполя. Король, що встиг за роки сицилійського вигнання стати конституційним монархом (1812), зайнявши Неаполь, знову став правити як абсолютний монарх. Для того, щоб назавжди знищити пам'ять як про даровану їм конституцію в Сицилії, так і про роки конституційної монархії Мюрата в Неаполі, Фердинанд оголосив 8 грудня 1816 року про об'єднання двох королівств у єдину державу — Королівство Обох Сицилій
Прапори
- 1282-1442
Прапор Неаполя за Анжуйскої династії - 1442-1516
Змінений прапор після, того як Альфонсо V з династії Трастамара став королем. - Королівство прийняло прапор Іспанської імперії коли Габсбург Карл V Габсбург став королем Неаполю в 1516.
- 1714-1738
Змінений прапор після того, як Карл VI Габсбург став королем. - 1738–1806; 1815–1816
Змінений прапор після того, як Карл III став королем Неаполю. Цей прапор було відновлено після Наполеонівських війн. - 1806–1808
Прапор Неаполя після того, як Жозеф Бонапарт став королем. - 1808–1811
Прапор Неаполя після того, як Йоахім Мюрат став королем. - 1811–1815
Прапор Неаполя змінений Мюратом.
Адміністративний поділ
- Базиліката (Basilicata)
- (Terra di Bari)
- (Calabria Citra)
- (Abruzzo Citra)
- (Principato Ultra)
- (Capitanata)
- (Terra di Lavoro)
- (Molise)
- Неаполь
- (Calabria Ultra)
- (Abruzzo Ultra)
- (Principato Ultra)
- Отрантська земля (Terra d'Otranto)
- Абруццо Верхнє
- Абруццо Нижнє
- Базиліката
- Баррійська земля
- Калабрія Верхня
- Калабрія Нижня
- Капітаната
- Князівство Верхнє
- Князівство Нижнє
- Моліське графство
- Неаполь
- Лаворська земля
- Отрантська земля
Див. також
Примітки
- (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 23 gennaio 2022. Процитовано 22 luglio 2021.
{{}}
: Недійсний|deadurl=sì
()
Джерела
- Pietro Colletta, John A. Davis: The history of the kingdom of Naples. From the accession of Charles of Bourbon to the death of Ferdinand I. 2 Bände, Tauris, London 2009, . (англ.)
- John A. Davis: Naples and Napoleon. Southern Italy and the European revolutions (1780—1860). Oxford University Press, Oxford 2006, . (англ.)
- Girolamo Imbruglia: Naples in the Eighteenth Century. The Birth and Death of a Nation State. Cambridge University Press, Cambridge 2007, . (англ.)
Література
- О. А. Борділовська. Італійські коаліції // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с.
Вікіпедія, Українська, Україна, книга, книги, бібліотека, стаття, читати, завантажити, безкоштовно, безкоштовно завантажити, mp3, відео, mp4, 3gp, jpg, jpeg, gif, png, малюнок, музика, пісня, фільм, книга, гра, ігри, мобільний, телефон, android, ios, apple, мобільний телефон, samsung, iphone, xiomi, xiaomi, redmi, honor, oppo, nokia, sonya, mi, ПК, web, Інтернет
Sicilijske korolivstvo po cej bik Faro Regnum Siciliae citra Pharum latinska Regno di Sicilia Citeriore italijska Derzhava1282 1799 1282 1799 1799 1816 Prapor GerbNeapolitanske korolivstvo v 1454 rociStolicya NeapolMova i Italijska Neapolitanska LatinaReligiya KatolicizmForma pravlinnya feodalna absolyutna monarhiyavalyuta Neapolitanska lira 1812 1813 Sogodni ye chastinoyu ItaliyaVikishovishe maye multimedijni dani za temoyu Neapolitanske korolivstvoProvinciyi KorolivstvaKorolivstvo za najbilshogo rozshirennyaNa mapiAragonske korolivstvo Neapolita nske korolivstvo lat Regnum Neapolitanum ital Regno di Napoli neap Regno e Napule takozh Sicilijske korolivstvo derzhava u Pivdennij Italiyi u XII XIX stolittyah sho zajmala teritoriyu suchasnih oblastej Italiyi Kampaniya Kalabriya Bazilikata Molize Abrucco NomenklaturaCej rozdil statti she ne napisano Vi mozhete dopomogti proyektu napisavshi jogo PeredistoriyaTeritoriyi sho piznishe uvijshli do skladu Neapolitanskogo korolivstva yavlyali soboyu do pochatku XI stolittya konglomerat rozriznenih langobardskih knyazivstv Salernske knyazivstvo Kapuanske knyazivstvo formalno vasalnih Vizantiyi spadkovih gercogstv Neapol Amalfi Gaeta deyaki z yakih peretvorilis na potuzhni morski respubliki j oblastej sho bezposeredno vhodili do skladu Vizantiyi Uprodovzh XI stolittya vsya teritoriya majbutnogo korolivstva bula zavojovana normanami a v 1130 roci stala chastinoyu novostvorenogo Sicilijskogo korolivstva Rozhera II do skladu yakogo teritoriya majbutnogo Neapolitanskogo korolivstva vhodila do 1266 roku Stoliceyu korolivstva v cej period bulo misto Palermo na Siciliyi vsya politichna vlada derzhavi bula zoseredzhena takozh perevazhno na ostrovi 1194 roku pislya smerti Tankreda Lechche koronu Sicilijskogo korolivstva uspadkuvav imperator Svyashennoyi rimskoyi imperiyi Genrih VI Gogenshtaufen Utvorennya korolivstva za Karla Anzhujskogo1265 roku Karl Anzhujskij brat korolya Franciyi Lyudovika IX Svyatogo otrimav vid papi Klimenta IV yakij voroguvav z imperatorami Svyashennoyi Rimskoyi imperiyi z dinastiyi Gogenshtaufeniv investituru na spadkove volodinnya Sicilijskim korolivstvom yake bulo osobistim lenom Gogenshtaufeniv i miscem postijnogo prozhivannya Fridriha II Gogenshtaufena ta jogo siniv 26 lyutogo 1266 roku Karl I Anzhujskij rozbiv vijska pozashlyubnogo sina Fridriha korolya Siciliyi Manfreda v bitvi bilya Benevento sam Manfred zaginuv u boyu potim praktichno ne zustrichayuchi oporu zajnyav vsyu teritoriyu Sicilijskogo korolivstva Same Karl I Anzhujskij perenis svoyu rezidenciyu z Palermo do Neapolya Pravlinnya Karla I Anzhujskogo bulo despotichnim Vsi obtyazhlivi podatki ta monopoliyi vvedeni Gogenshtaufenami bulo zberezheno ta navit primnozheno Tisyachi pribichnikiv Gogenshtaufeniv buli stracheni uv yazneni abo vignani Vsi leni podarovani Fridrihom II ta jogo sinami Konradom IV i Manfredom buli konfiskovani Karlom j peredani potim francuzkim licaryam Francuzi povodili sebe v krayini yak zavojovniki Nevdovolennya novim korolem bulo najsilnishim na Siciliyi 30 bereznya 1282 roku v Palermo spalahnulo antifrancuzke povstannya Sicilijska vechirnya Uprodovzh tizhnya vsi francuzi na Siciliyi buli perebiti Sproba Karla I Anzhujskogo sho visadivsya u Messini ta vzyav yiyi v oblogu pridushiti povstannya viyavilas nevdaloyu V serpni 1282 roku na Siciliyu pribuv zyat Manfreda aragonskij korol Pedro III yakogo nezabarom bulo viznano sicilijcyami korolem yak korol Siciliyi Pedro I Takim chinom despotichnij ta okupacijnij rezhim Karla I Anzhujskogo prizviv do vidokremlennya Siciliyi v okremu derzhavu Kontinentalna chastina kolishnogo Sicilijskogo korolivstva lishilas v rukah Karla I Anzhujskogo ta jogo spadkoyemciv sho prodovzhuvali nositi titul koroliv Siciliyi Same cya derzhava j nazivayetsya tradicijno Neapolitanskim korolivstvom Zovnishnya politika Neapolitanskogo korolivstva za Anzhujskoyi dinastiyiKarl I Anzhujskij praviv u 1266 1285 ta jogo nastupniki Karl II 1285 1309 Robert 1309 1343 Dzhovanna I 1343 1382 Karl III Malij 1382 1386 Vladislav 1386 1414 veli aktivnu zovnishnyu politiku sho ne zavzhdi korelyuvala zi skromnimi mozhlivostyami svoyeyi derzhavi Shidna politika Karla I Anzhujskogo Karl I Anzhujskij serjozno zagrozhuvav Vizantiyi sho vidrodilas pislya IV Hrestovogo pohodu Jogo plani iz zavoyuvannya Konstantinopolya bulo zirvano lishe cherez Sicilijsku vechirnyu Same vplivu Karla pripisuyut zminu v 1270 roci jmovirnogo marshrutu VIII Hrestovogo pohodu zamist Yegiptu do Tunisu Tunis sho lezhav navproti Siciliyi buv nabagato cikavishim Karlu nizh dalekij Yegipet Karl vzhiv titanichnih zusil dlya vstanovlennya kontrolyu nad reshtkami hrestonosnih derzhav na Shodi v rezultati vin prosto kupiv 1276 1277 u odniyeyi z pretendentok prava na koronu Yerusalimskogo korolivstva Yak korol Yerusalima Karl gotuvav novij hrestovij pohid zirvanij znovu zh taki Sicilijskoyu vechirneyu Ugorske prestolospadkuvannya Karl II sho odruzhivsya z Mariyeyu sestroyu ugorskogo korolya Laslo IV pridbav pislya smerti shurina prava na prestol Ugorshini sho viznachilo novij napryamok zovnishnoyi politiki Neapolya Starshij sin Karla II Karl Martell buv koronovanij u 1291 roci papskim legatom yak korol Ugorshini ale v samij Ugorshini bulo obrano inshogo korolya Pislya majzhe dvadcyatirichnoyi borotbi prestol Ugorshini vdalos zajnyati 1308 roku Karlu I Robertu sinu Karla Martella Pri comu jomu dovelos postupitis svoyimi pravami na Neapol Za simejnoyu ugodoyu nastupnikom Karla II 1309 roku stav jogo tretij sin Robert Nadali pislya pripinennya ugorskoyi liniyi Anzhujskoyi dinastiyi koroli Neapolya namagalis dvichi posisti tron Ugorshini Karl III zumiv naprikinci 1385 roku stati korolem Ugorshini ta spivpravitelem korolevi Mariyi Ugorskoyi ale nevdovzi buv ubitij svoyimi suprotivnikami Sin Karla III Vladislav u 1401 roci buv styagom partiyi sho dosyagla korotkochasnogo areshtu Sigizmunda ale ne vstig vchasno pributi do Ugorshini Sigizmunda bulo zvilneno jogo pribichnikami i vin rozbiv poslidovnikiv Vladislava Stosunki z papstvom Chimalu cikavist yavlyaye i skladna istoriya stosunkiv Neapolya i papstva Nominalno koroli Neapolya buli vasalami papi j buli zobov yazani pidtrimuvati svogo suverena Faktichno neapolitanski monarhi neridko dobivalis kontrolyu nad Papskoyu oblastyu Karl I Anzhujskij Karl II i Robert sho potrebuvali pidtrimki papi u borotbi za Siciliyu za ugorske prestolospadkuvannya dva ostannih ta v hitrij shidnij politici pershij buli loyalnimi do pap Ale vzhe koroleva Dzhovanna I vstupila u vidkritij konflikt z Urbanom VI pidtrimavshi avinjonskogo antipapu Klimenta VII sho koshtuvalo yij koroni j zhittya Yiyi vbivcya j nastupnik Karl III sho zahopiv Neapol za pryamoyu vkazivkoyu Urbana VI nevdovzi rozsvarivsya zi svoyim pokrovitelem Vijna mizh Karlom III ta Urbanom VI zavershilas porazkoyu papi pislya chogo Karla III bulo vidlucheno vid Cerkvi jogo bulo vbito v Ugorshini perebuvayuchi pid vidluchennyam Sin Karla III Vladislav takozh vidluchenij Urbanom VI primirivsya z jogo nastupnikom Bonifaciyem IX potim okupuvav Papsku oblast zmusivshi Grigoriya XII viznati korolya suverenom Rimu Finalom skladnih vzayemovidnosin mizh Anzhujskoyu dinastiyeyu ta papami stala vijna mizh Vladislavom j pizanskim antipapoyu Ioannom XXIII V hodi ciyeyi vijni Vladislava bulo vibito z Rimu rozgromleno v travni 1412 roku pid Rokka Sekkoyu potim vin pidkorivsya Ioannu XXIII potim znovu vidnoviv bojovi diyi ta vzyav Rim v chervni 1413 roku Anzhujska dinastiya ta hrestonosni derzhavi na Balkanah Princi z rodini Karla II sho nadzvichajno rozroslas zumili posisti troni v ryadi dribnih hrestonosnih derzhav na Balkanah Chetvertij sin Karla II Filip 1278 1332 stav za shlyubom knyazem Ahajyi ta nominalnim latinskim imperatorom Konstantinopolya P yatij sin Karla II Ioann 1294 1336 stav gercogom Duracco nini Durres v Albaniyi Borotba za SiciliyuPislya Sicilijskoyi vechirni j vocarinnya na Siciliyi korolya Aragonu Pedro III neapolitanski monarhi vzhivali neodnorazovih sprob povernuti sobi vladu nad ostrovom j prodovzhili nositi pustij titul koroliv Siciliyi 1283 roku Karl I Anzhujskij virushiv do Provansu shob nabrati tam novi armiyu ta flot Jogo namisnikom v Neapoli lishivsya spadkoyemec prestolu majbutnij Karl II 1284 roku sicilijskij admiral Rudzhero Lauriya nespravzhnim vidstupom vimaniv neapolitanskij flot z gavani j rozbiv jogo Karl II opinivsya u poloni Po smerti Karla I Anzhujskogo 1285 jogo Karl II buv progoloshenij korolem vse she perebuvayuchi v uv yaznenni na Siciliyi Lishe 1287 roku vdalos dosyagnuti zgodi za yakoyu Karlu II povertali svobodu v obmin na vidmovu vid pretenzij na Siciliyu Papa napolyagayuchi na svoyemu suvereniteti nad Siciliyeyu vidmovivsya pidtverditi ugodu v rezultati dogovir bulo zirvano Vnaslidok Karl II vse zh buv zvilnenij ale v travni 1289 roku vin buv koronovanij papoyu yak korol Siciliyi sho znovu prizvelo do vidnovlennya vijni 1295 roku bulo vzhito chergovoyi sprobi primiriti Neapol ta Aragon Vidpovidno do ugodi korol Aragonu ta Siciliyi Hajme II vidmovlyavsya vid koroni Siciliyi na korist Karla Valua zyatya Karla II Karl Valua u svoyu chergu vidmovlyavsya vid titulu korolya Aragona yakij vin otrimav vid papi Martina IV u 1284 roci Cogo razu sicilijci vidmovilis pidkoritis ugodi ukladenij bez yihnogo vidoma j koronuvali Federigo II brata Hajme II U 1302 roci Karl II ta jogo zyat Karl Valua spilno vtorglis na Siciliyu ale cherez golod ta epidemiyi sho spalahnuli potim buli zmusheni pripiniti svij ruh vglib ostrova V serpni 1302 roku bulo ukladeno mir sho zavershiv 20 litnyu vijnu za Siciliyu mizh Anzhujskoyu ta Aragonskoyu dinastiyami Federigo II buv viznanij dovichnim korolem Siciliyi j odruzhivsya z dochkoyu Karla II Eleonoroyu Za umovami ugodi pislya smerti Federigo II Siciliya mala znovu povernutis pid vladu Karla II ta jogo nashadkiv Na praktici cya ostannya umova tak i ne bula nikoli vikonana Ryad istorikiv vvazhayut same 1302 rik rokom utvorennya samostijnih odne vid odnogo Neapolitanskogo ta Sicilijskogo korolivstv Za nastupnikiv Federigo II korolivska vlada v Siciliyi poslabshala nizka rajoniv ostrova kontrolyuvalas majzhe nezalezhnimi vid centralnoyi vladi baronami Cim sprobuvali skoristatis koroleva Neapolya Dzhovanna I Pislya bagatorichnoyi vijni u 1372 roci korol Federigo III viznav Dzhovannu I korolevoyu Siciliyi ta sklav vasalnu prisyagu yij i papi Federigo III pri comu zberig vladu nad ostrovom z titulom korolya Trinakriyi starodavnya nazva Siciliyi Zakolot sho rozpochavsya u Neapoli 1381 roku ta trivala borotba mizh princami sho sperechalis odin z odnim za koronu Neapolya ne dali zmogi neapolitanskim monarham dosyagti realnogo kontrolyu nad Siciliyeyu Borotba za neapolitanskij prestol mizh dinastiyami Poslablennya Neapolitanskogo korolivstvaUprodovzh cilogo stolittya Neapolitanske korolivstvo hoch i upravlyalos chuzhozemnoyu francuzkoyu za pohodzhennyam dinastiyeyu lishalos cilisnoyu silnoyu derzhavoyu sho mala vagu yak v italijskij tak i v cilomu seredzemnomorskij politici Pochinayuchi z 1370 h rokiv rozpochinayetsya gliboka kriza sho prizvela do ekonomichnogo poslablennya derzhavi vtrati vplivu v mizhnarodnih spravah vtrati nezalezhnosti Kriza Neapolitanskogo korolivstva viyavilas pov yazanoyu z porushennyam prirodnogo poryadku prestolospadkuvannya j poyavoyu na areni dvoh dinastij sho mali priblizno rivni prava na prestol 1369 roku bezditna koroleva Dzhovanna I obrala svoyim spadkoyemcem z chislennih rodichiv Karla Duracco praonuka Karla II odruzhila jogo zi svoyeyu pleminniceyu i jogo dvoyuridnoyu sestroyu Margaritoyu 1380 roku Dzhovanna I zminila rishennya j vsinovila francuzkogo princa Lyudovika I Anzhujskogo prapraonuka Karla II zhinochoyu liniyeyu Rimskij papa Urban VI sho vidluchiv Dzhovannu I vid Cerkvi viznav Karla Duracco korolem Neapolya j dopomig jomu zahopiti Neapol u 1381 roci Dzhovannu I bulo vzyato u polon i 22 travnya 1382 roku zadusheno Karl Duracco zajnyav prestol Neapolya pid im yam Karla III Lyudovik I Anzhujskij tim chasom buv viznanij korolem Neapolya avinjonskim papoyu Klimentom VII j u 1382 roci vtorgsya do Neapolyu iz silnim najmanim vijskom shob vidvoyuvati spadshinu svoyeyi nazvanoyi materi Uprodovzh 1382 1384 rokiv dva korolya veli na teritoriyi Pivdennoyi Italiyi vijnu sho zavershilas porazkoyu Lyudovika vignannyam jogo armiyi ta nespodivanoyu smertyu ostannogo Slidom za Lyudovikom I Anzhujskim zaginuv 1386 roku i jogo shaslivishij supernik Karl III Teper vzhe sinu Karla III Vladislavu dovelos praktichno bez koshtiv i soyuznikiv perebuvayuchi pid vidluchennyam rimskogo ta avinjonskogo pap vidstoyuvati svoyu koronu proti Lyudovika II Anzhujskogo sina Lyudovika I U prodovzh 1389 1400 rokiv Lyudovik II faktichno kontrolyuvav bilshu chastinu Pivdennoyi Italiyi v tomu chisli j stolicyu a Vladislav perebuvav u Gaeti Tilki 1400 roku Vladislavu vdalos zvilniti teritoriyu korolivstva vid svogo suprotivnika U 1411 1412 rokah Lyudovik II Anzhujskij znovu viv vijnu proti Vladislava teper vzhe na choli armiyi pizanskogo papi Ioanna XXIII Lyudoviku vdalos vibiti neapolitansku armiyu z Rimu a v travni 1412 roku zavdati yij serjoznoyi porazki pid Rokka Sekkoyu Perebuvayuchi u kroci vid peremogi Lyudovik II rozsvarivsya zi svoyimi soyuznikami ta nevdovzi zalishiv Italiyu U 1420 roci sin Lyudovika II Lyudovik III Anzhujskij buv viznanij papoyu Martinom V spadkoyemcem bezditnoyi neapolitanskoyi korolevi Dzhovanni II sestri j nastupnici Vladislava Zibravshi znachnu armiyu Lyudovik III gotuvavsya zavoyuvati Neapol Dzhovanna II perebuvayuchi u bezvihiddi zaklikala na dopomogu Alfonsa V korolya Aragonu j Siciliyi ta vsinovila jogo Vijna 1420 1422 mizh Lyudovikom III ta Alfonsom V sho protikala na teritoriyi Neapolitanskogo korolivstva zavershilas triumfom Alfonsa Prote Alfons sho zavchasno pochav pochuvatis volodarem Neapolya peregnuv palku rozporyadzhayuchis v korolivstvi yak korol ta ignoruyuchi Dzhovannu II Tomu skoristavshis timchasovim vid yizdom Alfonsa do Ispaniyi 1423 Dzhovanna II skasuvala jogo vsinovlennya ta vsinovila teper svogo kolishnogo voroga Lyudovika III Nova vijna mizh Lyudovikom III j aragoncyami zavershilas peremogoyu Lyudovika yakij stav takim chinom spadkoyemcem korolevi Dzhovanna II perezhila svogo sina j po jogo smerti 1434 viznala spadkoyemcem jogo brata Rene Dobrogo Do momentu smerti Dzhovanni II 2 lyutogo 1435 roku Rene vtyagnutij do vijni za gercogstvo Lotaringiyu perebuvav u poloni j ne zmig prijnyati koronu Skoristavshis cim Alfons V spirayuchis na pershe vsinovlennya Dzhovanni II zahopiv Neapol Zvilnivshis z polonu Rene pribuv 1438 roku do Pivdennoyi Italiyi ale ne zmig podolati Alfonsa j 1442 roku zalishiv krayinu 1442 roku Alfonsa V viznav korolem Neapolya i papa syuzeren korolivstva Mizhdinastichna vijna sho trivala blizko 60 rokiv prizvela do poslablennya Neapolitanskogo korolivstva Pretendenti regulyarno privodili z soboyu chuzhozemni najmani armiyi yaki rozkradali krayinu Neapolitanski monarhi zadlya zberezhennya koroni takozh buli zmusheni utrimuvati inozemni armiyi sho prizvelo do neposilnogo zrostannya podatkovogo tyagaryu ta ekonomichnogo spadu Okrim togo nayavnist dvoh rivno legitimnih monarhiv prizvelo do rozvitku patriotizmu dvoryanstva yake zavzhdi moglo obirati zruchnishogo na toj moment pravitelya Pravlinnya Aragonskoyi dinastiyi Trastamari Zavoyuvannya Neapolya Alfonsom V Aragonskim v Neapoli vin stav Alfonsom I vidkrilo novu storinku v istoriyi krayini Na prestoli opinilas insha chuzhozemna dinastiya Aragonska j na najblizhchi pivstolittya krayina viyavilas vtyagnutoyu v orbitu ispanskogo vplivu Mirnij period 1442 1458 caryuvannya Alfonsa I lishivsya v neapolitanskij istoriyi zolotim vikom ekonomika pidnyalas torgivlya nauka ta mistectvo rozvivalis Neapol buv u cej chas centrom seredzemnomorskoyi derzhavi Alfonsa sho krim Neapolitanskogo korolivstva vklyuchala do svogo skladu Aragon Kataloniyu Majorku Siciliyu ta Sardiniyu Po smerti Alfonsa zolotij vik vraz zakinchivsya Neapolitanske korolivstvo za zapovitom Alfonsa perejshlo do jogo pozashlyubnogo sina Ferdinanda I 1458 1494 yakij okrim ne najgirshih yakostej batka pokrovitelstvo mistectvu rozkishnij obraz zhittya velelyubnist volodiv zhorstokistyu pidstupnistyu ta zlopam yatstvom Jogo suprotivniki povstali zaklikavshi vostannye na dopomogu francuzkogo princa Zhana Anzhujskogo sina Rene Dobrogo U 1460 roci rozbitij pri Sarno Ferdinand I perebuvav na grani zagibeli Na shastya dlya nogo spravu v ruki vzyala jogo energijna druzhina Izabella sho shilila na svij bik chastinu anzhujskih pribichnikiv j dosyagla dopomogi papi Piya II 1462 roku Ferdinandu I vdalos rozbiti svoyih suprotivnikiv pid Troyeyu a do 1464 roku gromadyanska vijna zavershilas jogo peremogoyu Nastupni 20 rokiv buli rokami spokoyu i Ferdinand uspishno grav rol svogo batka renesansnogo monarha Ale u 1485 roci proti nogo spalahnulo chergove povstannya znati yake pidtrimav papa Inokentij VIII Lishe v serpni 1486 roku suprotivniki primirilis prichomu Ferdinand I prisyagnuvsya zabuti obrazi Ale nevdovzi korol zamaniv kolishnih zakolotnikiv u pastku i rozpravivsya z nimi z osoblivoyu zhorstokistyu Za ce Ferdinand I i jogo sin majbutnij Alfons II buli vidlucheni vid Cerkvi a posiyane nimi zagalne nevdovolennya privelo dinastiyu do katastrofi Vzhe pislya smerti Ferdinanda I 1494 francuzkij korol Karl VIII yakij vvazhav sebe spadkoyemcem vimerloyi Anzhujskoyi liniyi Valua ta buv upevnenij u zagalnij nenavisti neapolitanciv do Aragonskoyi dinastiyi zaruchivshis pidtrimkoyu papi Oleksandra VI ta dribnih italijskih derzhav ogolosiv pro svoyi pretenziyi na Neapol V sichni 1495 roku francuzka armiya peretnula neapolitanskij kordon korol Alfons II 1494 1495 vpevnivshis u nemozhlivosti protistoyati zagalnij nenavisti zriksya tronu jogo sin i nastupnik Ferdinand II 1495 1496 vtik do Siciliyi Karl VIII domigsya kontrolyu nad vsiyeyu Pivdennoyu Italiyeyu koronuvavsya v Neapoli ta zvazhayuchi na politichni uskladnennya vlitku 1496 roku povernuvsya do Franciyi Vid yizd Karla VIII dav mozhlivist dlya revanshu Ferdinanda II Za pidtrimki svogo rodicha Fernando II Aragonskogo sho volodiv okrim inshogo j Siciliyeyu Ferdinand II povernuv sobi korolivstvo 1496 zmusivshi francuzki garnizoni do kapitulyaciyi Ale vzhe jogo nastupniku Federigo 1496 1501 ne vdalos protistoyati zovnishnim i vnutrishnim vorogam V listopadi 1500 roku novij francuzkij korol Lyudovik XII sho ranishe zahopiv Milan uklav z Ferdinandom II Aragonskim tayemnu Granadsku ugodu pro spilne zavoyuvannya i rozpodil Neapolitanskogo korolivstva Vlitku 1501 roku soyuzniki odnochasno vtorglis do Pivdennoyi Italiyi korol Federigo zdavsya u polon neapolitanci zdalis praktichno bez sprotivu Za umovami Granadskoyi ugodi francuzi otrimali Neapol Gaetu i Abrucco a Apuliya Bazilikata i Kalabriya perejshli do aragonciv Ale vzhe 1503 roku peremozhci peresvarilis u vijni sho pochalas francuzi zaznali porazki pid Garilyano listopad gruden 1503 roku Za umovami novoyi mirnoyi ugodi Neapolitanske korolivstvo cilkom perejshlo pid vladu Ferdinanda II Aragonskogo Dlya Pivdennoyi Italiyi rozpochavsya period dvoh stolit inozemnogo volodaryuvannya Neapolitanske korolivstvo pid vladoyu inozemnih derzhavZ 1503 po 1734 roki Neapolitanske korolivstvo sho formalno zbereglos vtratilo nezalezhnist Korolyami Neapolya poslidovno buli Ferdinand II Aragonskij v Neapoli Ferdinand III ta jogo spadkoyemci ispanski Gabsburgi Karl V Filip II Filip III Filip IV Karl II U cej period Pivdenna Italiya j Seredzemnomor ya dedali bilshe peretvoryuvalis na drugoryadnu dlya svitovoyi politiki scenu Zavoyuvannya velicheznih volodin v Americi konflikt z Franciyeyu lokalizovanij perevazhno v Pivnichnij Italiyi ta Niderlandah Niderlandska revolyuciya Tridcyatilitnya vijna ta inshi zagalnoyevropejski vijni sho vinikli za neyu poglinali uvagu ispanskih monarhiv Pivdenna zh Italiya stala gluhoyu provinciyeyu vsesvitnoyi imperiyi Pro nikchemnu rol Pivdennoyi Italiyi u vsesvitnij imperiyi Gabsburgiv mozhna zrobiti visnovok hocha b z togo sho z usih ispanskih Gabsburgiv odin lishe Karl V vidvidav Neapol i Siciliyu u 1535 roci ta j to lishe z korotkochasnim vizitom Neapolem upravlyav vid imeni vidsutnogo monarha vice korol zadacha yakogo zvodilas do vikachki groshej z krayini dlya grandioznih planiv svogo povelitelya Ekonomichnij rozvitok Neapolitanskogo korolivstva upovilnivsya Yedinim velikim povstannyam neapolitanciv proti ispanskoyi despotiyi stalo povstannya Mazanyello 1647 roku sho bulo pridusheno ispancyami ne bez zusil Pislya smerti Karla II 1700 Neapol v chisli inshih volodin ispanskih Gabsburgiv opinivsya predmetom zagalnoyevropejskogo konfliktu vijni za Ispansku spadshinu V yiyi hodi v 1707 roci Neapol bulo zahopleno avstrijcyami Za umovami Utrehtskogo miru Neapolitanske korolivstvo uvijshlo do skladu volodin avstrijskogo imperatora Karla VI Za rezultatami Vijni chetvernogo alyansu do chisla avstrijskih volodin uvijshlo i Sicilijske korolivstvo Vidnovlene Neapolitanske korolivstvo pid vladoyu BurbonivPislya 1716 roku odnim z najvazhlivishih zavdan ispanskoyi diplomatiyi stalo zabezpechennya siniv Filipa V vid drugoyi druzhini Yelizaveti Farneze nezalezhnimi volodinnyami v Italiyi U 1725 roci Filip V i Karl VI nareshti viznali odin odnogo i status kvo sho sklavsya v rezultati ostannih vijn na Apenninah Okremoyu statteyu zumovlyuvalos sho infant Karl 1716 1788 starshij z ditej Filipa V i Yelizaveti Farneze stane spadkoyemcem gercogskih dinastij v Parmi j Toskani sho vimirali 1731 roku pislya smerti ostannogo Farneze Karl vstupiv u volodinnya Parmoyu U 1733 roci v Yevropi pochavsya novij konflikt cogo razu za polsku spadshinu Skoristavshis ciyeyu krizoyu Karl za pidtrimki batka zajnyav Neapol i Siciliyu Za umovami Videnskogo preliminarnogo miru 3 zhovtnya 1735 roku Avstriya zmirilas iz vtratoyu Pivdennoyi Italiyi Karl buv viznanij Yevropoyu yak korol Neapolya ta Siciliyi V obmin na ce novij korol za neapolitanskim likom Karl VII vidmovivsya vid Parmi ta spadkovih prav na Toskanu na korist Gabsburgiv a takozh razom z batkom viznavav Pragmatichnu sankciyu Ciyeyu samoyu ugodoyu bulo viznacheno sho koroni Neapolya ta Ispaniyi nikoli ne opinyatsya na golovi odnogo j togo samogo monarha V hodi vijni za Avstrijsku spadshinu v 1744 roci avstrijska armiya namagalas povernuti Gabsburgam Neapol ale bula rozbita Karlom VII v bitvi pid Velletri Caryuvannya Karla VII 1734 1759 zalishilo znachnij slid v istoriyi Neapolya Vpershe z 1501 roku Pivdenna Italiya otrimala svogo monarha j lishe tilki ce zabezpechilo Karlu VII dovichnu populyarnist Karl VII pid vplivom svogo ministra Bernardo Tanuchchi praviv krayinoyu v dusi osvichenogo absolyutizmu Korol poslidovno skorochuvav privileyi duhovenstva jogo chiselnist zmusiv duhovnih osib sho zajmalis gospodarskoyu diyalnistyu splachuvati podatki vid yakih voni buli ranishe zvilneni Analogichnim chinom Karl VII vviv podatki dlya zemelnoyi aristokratiyi Tim samim vdalos zniziti podatkovij tyagar dlya prostogo lyudu Karl VII odnochasno uspishno borovsya z tayemnimi organizaciyami tipu masoniv ta protistoyav sprobam duhovenstva vidnoviti v krayini inkviziciyu Bulo provedeno sudovu reformu italijska mova vpershe stala derzhavnoyu Karl VII stvoriv dovgostrokovi spriyatlivi umovi dlya rozvitku ekonomiki osoblivo tekstilnoyi galuzi j torgivli uklavshi torgovi ugodi z bilshistyu yevropejskih derzhav ta seredzemnomorskih susidiv v tomu chisli z Osmanskoyu imperiyeyu Za Karla VII buli provedeni grandiozni gromadski roboti z budivnictva dorig mostiv rekonstrukciyi Neapolitanskoyi gavani Pislya smerti u 1759 roci svogo bezditnogo brata Ferdinanda VI Karl v poryadku spadkuvannya vstupiv na ispanskij prestol pid im yam Karla III 1759 1788 Oskilki za umovami Videnskogo miru 1735 roku vin ne mig odnochasno zajmati troni Ispaniyi ta Neapolya Karl pered vidplittyam do Ispaniyi 6 zhovtnya 1759 roku peredav Pivdennu Italiyu svoyemu tretomu sinu Ferdinandu 1751 1825 yakij stav korolem Neapolya pid im yam Ferdinanda IV 1759 1799 1799 1806 1815 1816 ta korolem Siciliyi pid im yam Ferdinanda III 1759 1816 Glavoyu regentskoyi radi bulo priznacheno Tanuchchi sho zabezpechilo spadkovist zovnishnoyi ta vnutrishnoyi politiki Ferdinand IV sho opinivsya na prestoli v rannomu vici j ne otrimav gidnoyi osviti viyavivsya absolyutno nezdatnim do upravlinnya krayinoyu Jogo istinoyu pristrastyu buli polyuvannya ribolovlya ta lyubovni prigodi Mariya Karolina Avstrijska 1752 1814 sho stala jogo druzhinoyu v 1768 roci dosit shvidko zdobula neobmezhenu vladu nad bezvolnim cholovikom domoglas vidstavki Tanuchchi 1777 j nadali faktichno pravila krayinoyu razom zi svoyim favoritom Dzhonom Aktonom Novij uryad formalno prodovzhuvav politiku reform ale naspravdi do 1780 h rokiv reformi zajshli u gluhij kut V epohu revolyucijnih potryasin ob yednani Neapolitanske i Sicilijske korolivstva uvijshli yak ekonomichno vidstala absolyutna monarhiya na choli z neznachnim korolem ta nepopulyarnoyu v narodi korolevoyu Neapol v chasi revolyucijnih ta napoleonivskih vijn Utvorennya Korolivstva Oboh SicilijPershi respublikanski klubi vinikli v Neapoli u 1793 roci v serpni togo zh roku dekilka klubiv ob yednalis u Patriotichne tovaristvo Aktivizaciyi diyalnosti respublikanciv spriyalo perebuvannya v Neapolitanskij buhti francuzkogo flotu Pislya vidplittya francuzkih korabliv i otrimannya zvistki pro visuvannya do Seredzemnogo morya anglijskogo flotu Ferdinand IV i Mariya Karolina virishili rozirvati stosunki z respublikanskoyu Franciyeyu V grudni 1793 roku kerivniki Patriotichnogo tovaristva buli zaareshtovani chi zmusheni tikati za kordon Potim represiyi obrushilis na she odin klub Respublika abo smert bilshist chleniv yakogo bulo zaareshtovano a troh povisheno 18 zhovtnya 1794 roku Uspihi francuzkoyi armiyi v Italiyi u 1796 roci faktichnij rozpad zmusili Ferdinanda IV pripiniti peresliduvannya inakodumciv Pislya ukladennya Parizkoyi ugodi z Franciyeyu 11 zhovtnya 1796 roku neapolitanskij uryad amnistuvav usih politichnih v yazniv V listopadi 1798 roku koli proti Franciyi sformuvalas Druga koaliciya do yakoyi uvijshli Rosiya Avstriya ta Angliya Ferdinand IV porushiv umovi Parizkogo miru i vtorgsya na teritoriyu Rimskoyi respubliki soyuznici Franciyi Francuzi sho ne ochikuvali napadu buli zmusheni zalishiti Rim ale potim zavdali neapolitancyam porazki pid Chivita Kastelanoyu Ferdinand IV sho perebuvav u Rimi diznavshis pro rozgrom svoyeyi armiyi vtik u chuzhomu odyagu do Neapolya Nakazavshi rozdati zbroyu vsim neapolitancyam i spaliti neapolitanskij flot Ferdinand IV Mariya Karolina ta yihni najblizhchi pribichniki vtekli v nich z 21 na 22 grudnya 1798 roku z Neapolya do Siciliyi na anglijskomu korabli admirala Nelsona Pislya geroyichnoyi tridennoyi oboroni 21 23 sichnya 1799 roku Neapol bulo vzyato francuzkoyu armiyeyu pid komanduvannyam generala Shampionne 24 sichnya 1799 roku v Neapoli bulo progolosheno Partenopejsku respubliku vlada yakoyi bula rozpovsyudzhena francuzami na vsyu teritoriyu Neapolitanskogo korolivstva za vinyatkom Abrucco ta Pivdennoyi Kalabriyi Ci oblasti a takozh Siciliya zalishilis pid vladoyu korolya Ferdinanda Novoutvorena respublika ne bula micnoyu U provinciyah pochalis selyanski povstannya yaki novij uryad pridushuvav za dopomogoyu sili Sered samih respublikanciv ne bulo yednosti Vidklikannya do Franciyi generala Shampionne peremogi rosijsko avstrijskih armij u Pivnichnij Italiyi vidhid francuzkih chastin z Neapolya do Pivnichnoyi Italiyi sho vidbuvsya nezabarom nadav monarhistam krila 8 lyutogo 1799 roku v Kalabriyi iz zhmenkoyu pribichnikiv z yavivsya kardinal Fabricio Ruffo sho imenem korolya ogolosiv pro stvorennya armiyi Svyatoyi Viri dlya zvilnennya Neapolya vid francuziv ta respublikanciv Za kilka misyaciv cya armiya sanfedisti peretvorilas na griznu silu yaka za pidtrimki z morya anglijskogo Nelson ta rosijskogo Ushakov flotiv zvilnila vid respublikanciv vsyu teritoriyu Pivdennoyi Italiyi 22 chervnya 1799 roku reshtki francuzkoyi armiyi ta respublikanciv kapitulyuvali pered Ruffo Za umovami kapitulyaciyi yim bulo obicyano vilnij dostup na korabli z pravom zalishiti Neapol a vsim pribichnikam respubliki ogoloshuvalas amnistiya Prote Ferdinand IV Mariya Karolina i Nelson sho stoyav za yihnimi spinami vidmovilis viznati ugodu pidpisanu vid yihnogo imeni kardinalom Ruffo pislya chogo kardinal podav u vidstavku Restavraciya Ferdinanda v Neapoli bula vidznachena znachnimi represiyami Za danimi istorikiv uprodovzh nastupnogo roku bulo stracheno blizko 9 tisyach cholovik 30 tisyach zaareshtovano 7 tisyach vignano Represiyi bulo zupineno tilki pislya peremogi Bonaparta koli Franciya sho znovu povernula sobi kontrol nad Pivnichnoyu Italiyeyu ultimativno vimagala pripiniti strati v Neapoli U 1805 roci Ferdinand IV doluchivsya do Tretoyi koaliciyi Pislya porazki rosijsko avstrijskoyi armiyi pid Austerlicom j vihodu Avstriyi z vijni gruden 1805 roku Ferdinand IV i Mariya Karolina ne ochikuyuchi na francuzke vtorgnennya znovu vtekli na Siciliyu pid zahist anglijskogo flotu V travni 1806 roku Napoleon I svoyim dekretom skinuv neapolitanskih Burboniv i peredav koronu Neapolya svoyemu bratu Zhozefu Bonapartu yakogo 1808 roku zminiv na troni zyat imperatora Joahim Myurat Pravlinnya Myurata v Neapoli bulo mirnim derzhavnij ustrij korolivstva bulo privedeno u vidpovidnist z ustroyem Pershoyi Imperiyi Myuratu vdalos shiliti na svoyu storonu bilshu chastinu burzhuaziyi ta zemelnoyi aristokratiyi Ale Myurat buv nadto pov yazanij z Napoleonom i nevdachi imperatora priveli do padinnya korolya U 1813 roci pislya vtechi francuziv z Rosiyi Myurat vstupiv u tayemni peremovini z Avstriyeyu spodivayuchis zberegti svoyu vladu navit u vipadku porazki Napoleona Nevdovzi voyenne shastya znovu shililos na bik francuziv i Myurat rozirvavshi peremovini z Avstriyeyu znovu doluchivsya do sil Napoleona j brav uchast na jogo boci u Bitvi narodiv pid Lejpcigom 16 18 listopada 1813 Pislya porazki Napoleona Myurat povernuvsya do Neapolya vidkrito perejshov na bik koaliciyi j uprodovzh sichnya lyutogo 1814 roku neapolitanci spilno z avstrijcyami zvilnili vid francuziv Pivnichnu j Centralnu Italiyu Myurat spodivavsya zberegti svoyu koronu ale Videnskij kongres sho uhvaliv yak golovnu tezu neobhidnist povernuti vsim monarham yihni volodinnya shilyavsya do rishennya pro povernennya v Neapol Burboniv Tomu pislya otrimannya zvistki pro povernennya Napoleona u Franciyu Sto dniv Myurat 15 bereznya 1815 roku ogolosiv vijnu Avstriyi j zaklikav vsih italijciv do borotbi proti okupantiv Neapolitanski vijska shvidko prosuvalis na pivnich zajnyali Rim ta Bolonyu ale buli rozgromleni pid Tolentino Myurat kinuvshi armiyu vtik do Neapolyu a potim do Franciyi V travni 1815 roku Ferdinand IV znovu stav korolem Neapolya Korol sho vstig za roki sicilijskogo vignannya stati konstitucijnim monarhom 1812 zajnyavshi Neapol znovu stav praviti yak absolyutnij monarh Dlya togo shob nazavzhdi znishiti pam yat yak pro darovanu yim konstituciyu v Siciliyi tak i pro roki konstitucijnoyi monarhiyi Myurata v Neapoli Ferdinand ogolosiv 8 grudnya 1816 roku pro ob yednannya dvoh korolivstv u yedinu derzhavu Korolivstvo Oboh SicilijPrapori1282 1442 Prapor Neapolya za Anzhujskoyi dinastiyi 1442 1516 Zminenij prapor pislya togo yak Alfonso V z dinastiyi Trastamara stav korolem Korolivstvo prijnyalo prapor Ispanskoyi imperiyi koli Gabsburg Karl V Gabsburg stav korolem Neapolyu v 1516 1714 1738 Zminenij prapor pislya togo yak Karl VI Gabsburg stav korolem 1738 1806 1815 1816 Zminenij prapor pislya togo yak Karl III stav korolem Neapolyu Cej prapor bulo vidnovleno pislya Napoleonivskih vijn 1806 1808 Prapor Neapolya pislya togo yak Zhozef Bonapart stav korolem 1808 1811 Prapor Neapolya pislya togo yak Joahim Myurat stav korolem 1811 1815 Prapor Neapolya zminenij Myuratom Administrativnij podilAdministrativnij podilBazilikata Basilicata Terra di Bari Calabria Citra Abruzzo Citra Principato Ultra Capitanata Terra di Lavoro Molise Neapol Calabria Ultra Abruzzo Ultra Principato Ultra Otrantska zemlya Terra d Otranto Abrucco Verhnye Abrucco Nizhnye Bazilikata Barrijska zemlya Kalabriya Verhnya Kalabriya Nizhnya Kapitanata Knyazivstvo Verhnye Knyazivstvo Nizhnye Moliske grafstvo Neapol Lavorska zemlya Otrantska zemlyaDiv takozhSpisok monarhiv Neapolitanskogo korolivstvaPrimitki PDF Arhiv originalu PDF za 23 gennaio 2022 Procitovano 22 luglio 2021 a href wiki D0 A8 D0 B0 D0 B1 D0 BB D0 BE D0 BD Cite web title Shablon Cite web cite web a Nedijsnij deadurl si dovidka DzherelaPietro Colletta John A Davis The history of the kingdom of Naples From the accession of Charles of Bourbon to the death of Ferdinand I 2 Bande Tauris London 2009 ISBN 978 1 84511 881 5 angl John A Davis Naples and Napoleon Southern Italy and the European revolutions 1780 1860 Oxford University Press Oxford 2006 ISBN 0 19 820755 7 angl Girolamo Imbruglia Naples in the Eighteenth Century The Birth and Death of a Nation State Cambridge University Press Cambridge 2007 ISBN 978 0 521 63166 2 angl LiteraturaO A Bordilovska Italijski koaliciyi Ukrayinska diplomatichna enciklopediya U 2 h t Redkol L V Guberskij golova ta in K Znannya Ukrayini 2004 T 1 760s ISBN 966 316 039 X