Модернізм в українській літературі літературний стиль та період в історії української літератури що досяг найбільшого по

Модернізм в українській літературі — літературний стиль та період в історії української літератури, що досяг найбільшого поширення у 1900—1940-х роках, хоча його елементи присутні в літературному процесі до 1980-х років.

Одним із найважливіших гасел модернізму була ідея служіння красі й відмова від суспільно-політичної ангажованості. Попри те, що в українському літературному модернізмі ця тенденція не була центральною, він усе ж, виступав проти утилітарного призначення літературі, прикладом чого можуть слугувати статті Євшана, памфлети Хвильового, засади творчости Нью-Йоркської групи. В цьому український модернізм протистояв народництву та соцреалізму.

Як зазначає Тамара Гундорова, український модернізм - об'єктивне явище історико-літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст., осмислення якоrо пов'язане з принциповими питаннями теорії мистецтва. Так, перша публічна розмова про декаденство (в розумінні снових» формально-образних засобів зображення), спровокована «ліричною драмою» «Зів'яле листя», викликала критичні роздуми В. Щурата про «зміст всеї красної літератури, про іі тенденціі і суспільні задачі». Пізніше, включившись у дискусію навколо питань «нової» літератури, Франко також буде розв'язувати істотні питання естетичної природи та шляхів еволюції. Більше того, узагальнення цих нових художніх принципів на ранньому етапі здійснювалося переважно демократичною критикою, з статті та рецензії письменників і критиків модерністів (М. Вороного, Г. Хоткевича, М. Євшана, М. Сріблянськоrо, І. Лизанівського, Г. Чупринки та ін.) опинилися на периферії літературної уваги. Досить сказати, що й сам термін «модернізм» не дістав у нас повного й розrовутого витлумачення. Так, уже в 1901 р. українська критика відзначала появу «слабких пробnисків модернізму», але ще й 1912 р., як і на самих початках, поняття «модернізм» і «декадентство» з розмежовувалися лише за формально-змістовими параметрами .

Проблема модернізму в українській літературі

Ранній модернізм

На зламі століть

Як показує Соломія Павличко, станом на 1898 рік домінантним дискурсом в українській культурі було народництво. В той же час, нове покоління письменників та письменниць починає переоцінювати ідеали українського руху та літератури. Прикладом політичного дистанціювання від народників можуть слугувати «Листи з Наддніпрянської України» Бориса Грінченка. Літературним прикладом такого дистанціювання стала рання творчість Ольги Кобилянської (до повісті «Земля»), яка спровокувала широку полеміку між таборами «народників» та «модерністів».

У 1900-му році Леся Українка друкує статтю «Малоросійські письменники на Буковині», у якому порівнює доробок Ю. Федьковича із доробком О. Кобилянської та В. Стефаника, показуючи, наскільки молоді автор/ка випереджають класика.

Схожих висновків доходить також Іван Франко, письменник старшої генерації, який у поколіннєвому розшаруванню перебуває між «громадівцями» та середовищем «Плеяди». У статті 1901-го року «З останніх десятиліть XIX століття» він цілком усвідомлено виокремлює нове покоління письменників та письменниць, досить добре розуміючи засади їхньої творчости; а у своїх нотатках до статті Софії Русової «Старе й нове в сучасній українській літературі» Франко, порівнюючи своє оповідання «Хлопська комісія» з новелою Стефаника «Злодій», називаючи останню талановитішою.

А вже наступного року Сергій Єфремов друкує свою статтю «У пошуках нової краси», де, виступаючи з радикально-народницьких позицій, критикує декадентство та символізм, називаючи їх шкідливими для української літератури. При цьому, показово, що належав він саме до молодої генерації.

Про статтю Єфремова висловився критично Іван Франко, зазначивши, що вона не враховує особистости автора/ки і його/її таланту, вибірково розуміє своє ж формулювання формулювання «давати зображення всіх сторін народного життя і, разом із тим, людської природи взагалі»; на думку Франка, Єфремов хибно надає перевагу соціології перед психологією в літературі та шукає публіцистики у ній. Також свою відповідь на неї готувала Леся Українка, але її статтю не було надруковано й на сьогодні вона вважається втраченою.

Однак при цьому варто зазначити, що про повне прийняття модернізму в цей період ще не йдеться. Так, наприклад, Франко, заступившись за Кобилянську, все ж, виказував рішуче несприйняття «Молодої музи», а у більшості авторів модернізм таки поєднувався зі служінням «громадським справам».

Саме тому Коцюбинський наприкінці життя пише не лише виразно модерністську новелу «На острові», а й «синкретичні» «Тіні забутих предків» і значно традиційнішу «Fata morgana»; а Микола Вороний, автор знакової відозви до українських митців, позиціонуючи себе передовсім як «артиста», не забуває зазначати, що "".

Крім того, ще ціла низка «народницьких» авторів і авторок так чи інакше засвоїла модерністські прийоми й часом використовувала їх у своїй творчости. Йдеться про Гната Хоткевича, Степана Васильченка, «тюремні оповідання» Архипа Тесленка тощо.

Таким чином, на думку Соломії Павличко, протягом 1900-х українській літературі ще не вдалося розірвати «пуповину народництва» (дарма, що цього десятиліття постала ціла низка знакових для нього творів).

Молода муза

Докладніше: Молода муза

Молода муза — угрупування молодих авторів, що постало у Львові в 1907-му році. Їх зусиллями видавався двотижневик . Роки існування групи стали новим етапом у розвитку українського модернізму: адже саме «Молода муза» вперше послідовно відстоювала свободу митця чи мисткині від громадських обов'язків^[].

Своєрідним «маніфестом» групи (і всього раннього українського модернізму в цілому) стала публікація Остапа Луцького «Молода Муза», яку гостро засудив Іван Франко, що був своєрідним антагоністом «Молодої музи».

На думку Соломії Павличко, члени угрупування «спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й нової філософії мистецтва, однак розвинути їх не змогли».

Доба «Української хати»

Докладніше: Українська хата (часопис)

Знаковою подією в історії українського модернізму став вихід у 1909—1914 роках журналу , в якому модерністський дискурс утвердився повною мірою.

Одним із завдань часопису була модернізація української культури, а її настанови були підкреслено антинародницькими. Критика в «Українській Хаті» «ґрунтувалася головним чином на засадах естетики», і розвивалася у полеміці з газетою «Рада», редактором якої був народник Сергій Єфремов.

Центральними постатями тогочасної критики «хатян» були М. Сріблянський та Микола Євшан. Останній ще в 21-річному віці друкує книжку «Під прапором мистецтва», де пропонує свій канон раннього українського модернізму. Також знаковою стала його стаття «Лицар темної ночі», у якій він гостро критикував діяльність Єфремова.

Видання журналу (як і май же всіх інших часописів та книжок) було перервано у зв'язку з початком Першої світової війни.

Зрілий модернізм

Модернізм після Другої світової війни

Перелік основних творів українського літературного модернізму

Ранній модернізм

1920-ті

Сонячні кларнети (1918)
(1918)
Під осінніми зорями (1918; 1926)
Замісць сонетів і октав (1918)
Блакитний роман (1921)
(1922)
Сині етюди (1923)
Я (романтика) (1924)
Повість про санаторійну зону (1924)
Дні (1926)
Народний Малахій (1927)
Місто (1928)
Майстер корабля (1928)
Дівчина з ведмедиком (1928)
(1929)
Голяндія (1929)
(1929; 1990).
Сліпці (1931)
Подорож ученого доктора Леонардо… (1932)
Три перстені (1934)
(1937)
(1940; 1975)

Повоєнний період

1960—1970-ті

1980—1990-ті

Роман про людське призначення (1982)
(1983; 1991)
Дім на горі (1983)
(1983)
(1989)
(1991)
(1999)

Див. також

Примітки

Гундорова, Тамара (1989). Ранній український модернізм: До проблеми естетичної свідомості. Радянське літературознавство. № 12. с. 3—7.
Ще раніше, 1891-го року, в листі до М. Драгоманова Леся критично оцінює тогочасну творчість Нечуя-Левицького: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тілько сміються з того , а прочитавши його, можна тілько подумати, чі не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти». — Зібрання творів у 14 томах. Том 11. — с. 167.
В іншому листі до М. Драгоманова Леся не менш знаменно показує свій скептицизм щодо старої громади: «От прийшлось до слова, то скажу Вам, що ми відкинули назву „українофіли“, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого „фільства“». — Зібрання творів у 14 томах. Том 11. — с. 137.
Малорусские писатели на Буковине [ 25 лютого 2021 у Wayback Machine.](рос.)
Архів оригіналу за 30 серпня 2021. Процитовано 25 березня 2021.
«В останніх роках минулого десятиліття [1890-х] на нашім літературнім горизонті появилася група молодих письменників, вихованих на взірцях найновішої європейської літератури, тої, що (…) головну увагу творчости поклала на психологію, [а] головною метою твору (…) зробила розбудження в душі читача певного настрою (…). Коли давніша повість чи новела (…) мала ціхи більш або менш докладно локалізованої події з мотивованою зав'язкою, перипетіями і розв'язкою (…), то новіша белетристика робить зовсім інше враження. Зверхніх подій в її зміст входить дуже мало, описів ще менше; факти, що творять її головну тему — се звичайно внутрішні, душевні конфлікти і катастрофи. (…) Нова белетристика — се надзичайно тонка філігранова робота; її змагання — наблизитися скільки можна до музики. (…) Вона ненавидить усяку шаблоновість (…). Натомість вона любується у смілих і незвичайних порівняннях, в уриваних реченнях, у півслівцях і тонких натяках». — З останніх десятиліть XIX століття // Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття. — Київ, 2016. — с. 91.
Цікаво, що при цьому наявність «модерністських» тенденцій у своїй творчості Франко рішуче заперечував (на що, зокрема, вказує хоча б його вірш «Декадент», написаний незадовго після виходу «Зів'ялого листя»; через це дослідник Стефан Сімонек назвав його у своїй праці «сором'язливим модерністом». — Simonek S. Іван Франко і «Молода Муза»: сором'язливі та декларовані модерністи у Галичині кінця 19 — початку 20 століття. — Wien, 2012.
ЛНВ, рік 1904, число 2 [ 15 червня 2020 у Wayback Machine.]. — с. 65 — 84.
ЛНВ, рік 1904, число 2. — с. 83.
Крім того, Франко полемізує з народницьким кліше Русової щодо Стефаника як «маляра страшної економічної нужди»: «Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі конфлікти та драми, що можуть (…) повторитися в душі кождого чоловіка, і, власне, в тім лежить їх велика суґестійна сила, їх потясаючий вплив на душу читача». // ЛНВ, рік 1904, число 2. — с. 83.
В поисках новой красоты [ 20 січня 2021 у Wayback Machine.] // «Киевская старина», 1902 р., № 10, с. 100—140; № 11, с. 235—282; № 12, с. 394—419.
«З його [Єфремова] статті виходидь, що штука повинна піддержувати в суспільности те „живое, бодрое настроеніе, которое является необходимымъ условіемъ движенія впередъ“ і що спеціяльно українські письменники повинні поперед усього студіювати появи соціяльного та громадського життя нашого народа, нашого села. (…) але класти се неминучою умовою для кождого письменника, прінципом української штуки було б зовсїм не розумно». Принципи і безпринципність. // ЛНВ. Рік 1903, число 2. — с. 115‒116.
«Добродій Єфремов кількома словами порушив тут дуже важне питання т. зв. утилітарности в літературі та й збув його коротко, немов і не підозрюючи, що тут криється якесь питання, що це власне і є сук, із якого є розлад між старою і новою літературою. (…) Добродій Єфремов, живучи, очевидно, в крузі ідей, вироблених у Росії ще Добролюбовим та ^[ru], шукає в літературі поперед усього теднеції, публіцистики, студії певних хиб або подавання рецептів на лікування, тобто речей, які (…), властиво, не належать до літератури, а творять домену публіцистики, соціології, статистики та практичної політики. Певна річ, вільно й белетристові по-своєму забирати голос у цих справах, (…) але він повинен знати, що його голос у тих справах буде голосом профана, (…) [і] що соціяльні незгоди та болі ще ніхто не лікував за рецептом белетриста». // Принципи і безпринципність. // ЛНВ. Рік 1903, число 2. — с. 119
. «Хтось дає одсіч Єфр[емову] за когось, і ще за когось, і за прапор модернізму (так, як хтось розуміє модернізм)» // Лист до О. Кобилянської за 24 січня 1903 р. У тогочасному листі до Єфремова Леся, натякаючи на згадану статтю пише, що «На Ваші прилюдні зачіпки я відповідатиму прилюдно, бо вважаю за нечесть мовчати на їх». Цитати за Твори в 14 томах. Том 13. Листи (1902—1906). с. 188—189
Попри це, зберігся розлогий лист Лесі до матері, у де вона послідовно опонує судженням Єфремова (лист до О. П. Косач за 27 січня 1903 рік) // Твори в 14 томах. Том 13. Листи (1902—1906). с. 192—200
«Хто цінує Коцюбинського як автора „Інтермеццо“ у протилежності до „Фата Морґана“, той цінує його за ті нариси, які не нагадують нічим творів інших наших письменників. „Фата Морґана“, що є для марксистів архітвором тому, що з цього оповідання можна добути всякі докази про зв'язок сільського пролетаріяту з революцією та її пророками, могла вийти і з-під пера якогось сучасного Панаса Мирного». — Михайло Рудницький. Коцюбинський // Від Мирного до Хвильового [ 31 березня 2022 у Wayback Machine.]. — Львів, 1936. — с. 216‒217.
Першодрук: газета «Діло» за 18 листопада 1907 року; передруковано у Остап Луцький — Молодомузівець [ 7 червня 2021 у Wayback Machine.]
Дискурс українського модернізму, с. 128
Дискурс, с. 128—129
За винятком хіба що Володимира Винничека, який, живучи в Москві, мав змогу публікувати свої твори.

Джерела

Дорошкевич Олександр. До історії модернізму на Україні // Життя й революція, 1925. — № 10. — С.70-76.
Михайло Рудницький. Що таке «Молода Муза»? // Чорна Індія «Молодої Музи». — Львів, 1937. — 182 с.
Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.:Либідь, 1999. — 447 с.
Гундорова Тамара. Ранній український модернізм: до проблеми самосвідомості [1] [ 23 січня 2022 у Wayback Machine.].
Григорій Грабович. Екзорцизм українського модернізму [ 25 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 571—584.

Посилання

лекція Віри Агеєвої про український модернізм [ 27 квітня 2016 у Wayback Machine.], прочитана 2015 року в PinchukArtCentre.

[1] Гундорова, Тамара (1989). Ранній український модернізм: До проблеми естетичної свідомості. Радянське літературознавство. № 12. с. 3—7.

[2] Ще раніше, 1891-го року, в листі до М. Драгоманова Леся критично оцінює тогочасну творчість Нечуя-Левицького: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тілько сміються з того , а прочитавши його, можна тілько подумати, чі не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти». — Зібрання творів у 14 томах. Том 11. — с. 167.

[3] В іншому листі до М. Драгоманова Леся не менш знаменно показує свій скептицизм щодо старої громади: «От прийшлось до слова, то скажу Вам, що ми відкинули назву „українофіли“, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого „фільства“». — Зібрання творів у 14 томах. Том 11. — с. 137.

[4] Малорусские писатели на Буковине [ 25 лютого 2021 у Wayback Machine.](рос.)

[5] Архів оригіналу за 30 серпня 2021. Процитовано 25 березня 2021.

[6] «В останніх роках минулого десятиліття [1890-х] на нашім літературнім горизонті появилася група молодих письменників, вихованих на взірцях найновішої європейської літератури, тої, що (…) головну увагу творчости поклала на психологію, [а] головною метою твору (…) зробила розбудження в душі читача певного настрою (…). Коли давніша повість чи новела (…) мала ціхи більш або менш докладно локалізованої події з мотивованою зав'язкою, перипетіями і розв'язкою (…), то новіша белетристика робить зовсім інше враження. Зверхніх подій в її зміст входить дуже мало, описів ще менше; факти, що творять її головну тему — се звичайно внутрішні, душевні конфлікти і катастрофи. (…) Нова белетристика — се надзичайно тонка філігранова робота; її змагання — наблизитися скільки можна до музики. (…) Вона ненавидить усяку шаблоновість (…). Натомість вона любується у смілих і незвичайних порівняннях, в уриваних реченнях, у півслівцях і тонких натяках». — З останніх десятиліть XIX століття // Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття. — Київ, 2016. — с. 91.

[7] Цікаво, що при цьому наявність «модерністських» тенденцій у своїй творчості Франко рішуче заперечував (на що, зокрема, вказує хоча б його вірш «Декадент», написаний незадовго після виходу «Зів'ялого листя»; через це дослідник Стефан Сімонек назвав його у своїй праці «сором'язливим модерністом». — Simonek S. Іван Франко і «Молода Муза»: сором'язливі та декларовані модерністи у Галичині кінця 19 — початку 20 століття. — Wien, 2012.

[8] ЛНВ, рік 1904, число 2 [ 15 червня 2020 у Wayback Machine.]. — с. 65 — 84.

[9] ЛНВ, рік 1904, число 2. — с. 83.

[10] Крім того, Франко полемізує з народницьким кліше Русової щодо Стефаника як «маляра страшної економічної нужди»: «Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі конфлікти та драми, що можуть (…) повторитися в душі кождого чоловіка, і, власне, в тім лежить їх велика суґестійна сила, їх потясаючий вплив на душу читача». // ЛНВ, рік 1904, число 2. — с. 83.

[11] В поисках новой красоты [ 20 січня 2021 у Wayback Machine.] // «Киевская старина», 1902 р., № 10, с. 100—140; № 11, с. 235—282; № 12, с. 394—419.

[12] «З його [Єфремова] статті виходидь, що штука повинна піддержувати в суспільности те „живое, бодрое настроеніе, которое является необходимымъ условіемъ движенія впередъ“ і що спеціяльно українські письменники повинні поперед усього студіювати появи соціяльного та громадського життя нашого народа, нашого села. (…) але класти се неминучою умовою для кождого письменника, прінципом української штуки було б зовсїм не розумно». Принципи і безпринципність. // ЛНВ. Рік 1903, число 2. — с. 115‒116.

[13] «Добродій Єфремов кількома словами порушив тут дуже важне питання т. зв. утилітарности в літературі та й збув його коротко, немов і не підозрюючи, що тут криється якесь питання, що це власне і є сук, із якого є розлад між старою і новою літературою. (…) Добродій Єфремов, живучи, очевидно, в крузі ідей, вироблених у Росії ще Добролюбовим та ^[ru], шукає в літературі поперед усього теднеції, публіцистики, студії певних хиб або подавання рецептів на лікування, тобто речей, які (…), властиво, не належать до літератури, а творять домену публіцистики, соціології, статистики та практичної політики. Певна річ, вільно й белетристові по-своєму забирати голос у цих справах, (…) але він повинен знати, що його голос у тих справах буде голосом профана, (…) [і] що соціяльні незгоди та болі ще ніхто не лікував за рецептом белетриста». // Принципи і безпринципність. // ЛНВ. Рік 1903, число 2. — с. 119

[14] . «Хтось дає одсіч Єфр[емову] за когось, і ще за когось, і за прапор модернізму (так, як хтось розуміє модернізм)» // Лист до О. Кобилянської за 24 січня 1903 р. У тогочасному листі до Єфремова Леся, натякаючи на згадану статтю пише, що «На Ваші прилюдні зачіпки я відповідатиму прилюдно, бо вважаю за нечесть мовчати на їх». Цитати за Твори в 14 томах. Том 13. Листи (1902—1906). с. 188—189

[15] Попри це, зберігся розлогий лист Лесі до матері, у де вона послідовно опонує судженням Єфремова (лист до О. П. Косач за 27 січня 1903 рік) // Твори в 14 томах. Том 13. Листи (1902—1906). с. 192—200

[16] «Хто цінує Коцюбинського як автора „Інтермеццо“ у протилежності до „Фата Морґана“, той цінує його за ті нариси, які не нагадують нічим творів інших наших письменників. „Фата Морґана“, що є для марксистів архітвором тому, що з цього оповідання можна добути всякі докази про зв'язок сільського пролетаріяту з революцією та її пророками, могла вийти і з-під пера якогось сучасного Панаса Мирного». — Михайло Рудницький. Коцюбинський // Від Мирного до Хвильового [ 31 березня 2022 у Wayback Machine.]. — Львів, 1936. — с. 216‒217.

[17] Першодрук: газета «Діло» за 18 листопада 1907 року; передруковано у Остап Луцький — Молодомузівець [ 7 червня 2021 у Wayback Machine.]

[18] Дискурс українського модернізму, с. 128

[19] Дискурс, с. 128—129

[20] За винятком хіба що Володимира Винничека, який, живучи в Москві, мав змогу публікувати свої твори.