Оратор лат oro говорю красномо вець ритор златоуст той хто виголошує промову а також людина що володіє даром красномовст

Оратор (лат. oro — «говорю»), красномо́вець, ритор, златоуст — той, хто виголошує промову, а також людина, що володіє даром красномовства або володіє ораторським мистецтвом.

*Демосфен навчається ораторському мистецтву.* Картина Жана Леконта дю Нюї

Історія

Значна роль публічного оратора можлива зазвичай лише в демократичному суспільстві, де можливості умілого оратора зіставні, а часто і перевершують можливості воїнів, політиків, підприємців. Відомі випадки захоплення влади завдяки лише красномовству.^[] Хоча красномовство грало дуже велику роль в історії багатьох культур (наприклад пророки в стародавній Юдеї), воно стало професією лише в демократичних державах Стародавньої Греції, оскільки там вперше з'явилася публічна політика і публічний суд. Тоді ж з'явилася і спеціальна наука про ораторське мистецтво — риторика, і професія вчителя ораторського мистецтва — ритора. Поки старогрецькі держави залишалися демократичними, оратори залишалися головними діячами політичної сцени. Ту саму роль грали і політичні оратори в республіканський період Стародавнього Риму.

*Цицерон виступає в Сенаті Риму*, фрески Цезаря Маккарі, 1882–88

У державах еллінізму і Римській імперії оратор перестав бути політичною фігурою, хоча продовжували існувати судові оратори, працювали риторські школи. Проте з появою християнства ситуація змінюється. І для пізньої античності, і для Середніх віків, і для раннього Нового часу релігійний проповідник — фігура, за впливовістю зіставна з королем або князем церкви. Хрестоматійний приклад — проповідь Петра д'Альбі, що привела до організації першого хрестового походу. У епоху Відродження знову, як і в пізній античності, зростає значення естетичної складової ораторського мистецтва. Типова фігура епохи — придворний оратор, автор панегіриків (як різновид придворного літератора). У епоху Реформації і Контрреформації знову набувають ваги проповідники. У Новий час, з переходом до демократичного типа державного пристрою, знову головним типом політика стає політичний оратор, головним типом юриста — судовий оратор. Лише друга половина XX століття, з її орієнтацією на візуальну культуру, тіснить оратора з політичної сфери.