Варнак (повість)

«Варнак» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана за мотивами однойменної поеми. Датується орієнтовно 1853 роком й місцем написання — Новопетровським укріпленням.

Варнак
Факсиміле Шевченка повісті «Варнак»
Жанр	повість^[d]
Автор	Тарас Шевченко
Мова	російська
Написано	1853 (орієнтовно)
Опубліковано	1886
Видавництво	«Киевская старина»
Цей твір у  Вікіджерелах

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Варнак.

Історія

Повість створено 1853 року під час заслання в Новопетровському укріпленні. Первісний автограф не відомий. Про нього поет згадував у листі до Бр. Залеського, написаному в червні 1856 року, зазначаючи, що «черновую рукопись» повісті на той час він «уничтожил». З чорнового автографа, ймовірно, на початку 1856 року Шевченко замовив копію твору з метою опублікувати його в одному з російських журналів. 21 квітня 1856 року він надіслав цю копію Бр. Залеському. «Еще посылаю тебе „Варнака“ и „Княгини“, — писав поет Бр. Залеському, — прочитай их и поправь, где нужно, отдай переписать и пошли по следующему адресу: „В С.-Петербург, в Академию художеств, художнику Николаю Осиповичу Осипову, на квартире графа Толстого“, — а если имеешь там доброго и надежного человека, то пошли на его имя для известного употребления (тобто для надрукування)». Рукопис «Княгини» і лист до редактора-видавця журналу «Отечественные записки» А. О. Краєвського, в якому Шевченко просив надрукувати повість, були переслані раніше — в кінці 1854—на початку 1855 року і передані ним до «Отечественных записок». Проте поет тривалий час не мав про цей твір ніяких відомостей, не знав, де він знаходиться, і тому вирішив надіслати рукопис «Княгини» до Петербурга вдруге. Отримавши в травні 1856 року лист від М. О. Осипова, в якому, зокрема, йшлося і про долю повісті «Княгиня», Шевченко повторив 20 травня у листі до Бр. Залеського прохання відіслати М. О. Осипову «Варнака»: «А кстати о повествовании: по известному тебе адресу отошли только „Варнака“, а „Княгиню“ оставь у себя, она уже приютилась». У кінці листа він додав: «На „Варнаке“ напиши „Желяховскому“ или оставь так. Как ты найдешь лучше, так и сделай».

Відповідаючи поетові 8 червня 1856 року, Бр. Залеський повідомив: «„Варнака“ к Осипову я еще не послал; жду на днях верного и хорошего человека, которому хотел бы его поручить, а нет, то пошлю с Сигизмундом (З. Сераковський, який 1856 року повернувся із заслання в Оренбурзькому краї до Петербурга). Он едет тоже в Петер[бург] и, может быть, удастся ему сделать там что-нибудь для тебя». Бр. Залеський також зазначив, що передав рукопис повісті, пересланий Шевченком, польському поетові Е. Желіговському (літературний псевдонім — Антоній Сова), який відбував заслання в Уфі: «Сова твой подарок принял со слезами — так мне писал». Отже, очевидно, копія «Варнака» з надісланої Шевченком копії повісті, замовити яку поет просив Бр. Залеського в листі від 21 квітня 1856 року, на той час вже була зроблена. В тому ж листі від 8 червня Бр. Залеський високо оцінив повісті «Варнак» і «Княгиня»: «Обе вещи очень хороши, — хороши простотою и глубоким чувством — верностью. „Варнак“ еще выше». Разом з тим він зауважив: «...Да только писец поганый переписывал, не говоря о бесчисленных ошибках, еще во многих местах пробелы — то двух-трех слов недостает, то иногда и целой строки. Жаль, очень жаль, что ты не просмотрел при отправлении».

У листі до поета, написаному в грудні 1855—березні 1856 років, М. О. Осипов, відзначивши, що він прочитав повість «Княгиня» «с удовольствием, тогда как у меня недостает терпения дочесть знаменитую французскую повесть или роман», зауважив, що «в рассказе много недостатков, проистекающих от недостатка отделки, подробностей, отрывочности развития». Погодившись з М. О. Осиповим щодо недоліків «Княгини», Шевченко в листі-відповіді до нього від 20 травня 1856 року відніс ці недоліки також і до «Варнака»: «Кстати о Дармограе (цим псевдонімом засланий поет підписував деякі свої повісті, сподіваючись надрукувати їх у підцензурних виданнях): вы сделали замечание на его „Княгиню“, совершенно согласное с моим замечанием: недостаток отделки в подробностях, и то большой недостаток [...] Прислал он мне еще один рассказ, под названием „Варнак“. Этот уже, кажется, немного круглее, но все-таки заметен тот же недостаток. Он, кажется, вовсе не читает великого Шотландца. Да и где его взять в этом Богом забытом краю? Выписать? Он беднее меня, а выпросить не у кого».

Зауваження Бр. Залеського та, ймовірно, М. О. Осипова про недоліки в повісті «Княгиня» спонукали Шевченка повернутися до роботи над «Варнаком». У другій половині червня 1856 року Шевченко просить Бр. Залеського переслати йому повість для доопрацювання: «Я весьма опрометчиво поступил с моим „Варнаком“, и тем более, что черновую рукопись уничтожил. И теперь не знаю, что мне и делать. Если он у тебя переписан, то пришли его мне: там нужно многое поправить. Слог вообще довольно шершавый. Во всяком случае не посылай его Осипову. Я содержание помню и напишу его вновь». Проте Бр. Залеський до від'їзду 4 липня 1856 року з Оренбурга в зв'язку зі звільненням із заслання ще не одержав Шевченкового листа й не знав про його нові плани щодо повісті. У листі від 3 липня 1856 року він повідомив Шевченка, що рукопис «Варнака» має відвезти до Петербурга З. Сераковський: «Сигизмунд едет со мною, а из Москвы отправится в Питер — с ним благословил я на дорогу и твоего „Варнака“». У наступному листі до Шевченка від 18 вересня 1856 року з с. Рачкевичі Слуцького повіту Мінської губернії Бр. Залеський сповістив: «„Варнак“, приготовленный к печати, то есть переписан, остался у Совы, вместе с принадлежащим ему экземпляром — он этого желал потому, что хотел передать его Михайлову, одному из теперешних писателей, с которым он очень хорош и который пишет во многих журналах. Когда я был в Уфе, его там не было, и потому „Варнак“ остался на попечении Совы. Ему там будет хорошо, — поверь, друже мой, — и он, верно, не забудет и не затеряет его». Російський поет і перекладач М. Л. Михайлов, за допомогою якого Е. Желіговський сподівався надрукувати повість «Варнак», перебував у той час у науковій експедиції в Оренбурзькому краї. Сам Бр. Залеський також докладав певних зусиль щодо публікування прозових творів Шевченка і повідомив про це в тому ж листі: «В Москве я познакомился с некоторыми издателями „Русского вестника“, и они желали бы иметь что-нибудь автора „Княгини“».

Остання згадка про повість «Варнак» у відомих на сьогодні документальних джерелах за життя Шевченка — в його листі до Бр. Залеського від 8 листопада 1856 року. Поет вважав, що рукопис твору перебуває у З. Сераковського, і, не полишаючи, очевидно, наміру виправити повість або ж наново написати її, просить знищити перший варіант. «Если он (Сераковський) еще в Петербурге, то напиши ему мой искренний привет и покорнейшую просьбу уничтожить „Варнака“». Можливо, єдиний відомий нам автограф «Варнака» і є новий варіант твору, написаний приблизно у другій половині 1856 року. Про це свідчить його мова, в якій значно менше українізмів (зокрема в авторській мові), ніж в інших перших Шевченкових повістях «Наймичка» і «Княгиня».

Автограф

Рукопис на 26 аркушах паперу, за авторською нумерацією — на 13 складених удвоє аркушах (аркуші 52-53 чисті). В автографі — невелика кількість авторських поправок і доповнень, більшість з них зроблено пізніше, після того, як текст було переписано. Пізнішого часу і написані олівцем назва повісті та дописки на аркушах 31-32. На полі останнього аркуша 13 проти речення «И какие чистые христианские средства в то время она придумывала к моему обращению» рукою Шевченка написано: «Какие, например?» Автограф на папері двох гатунків. Від аркуша 10 папір інший — такий, як переважна частина аркушів в автографі повісті «Наймичка». Однаковий крупний розгонистий почерк свідчить про те, що Шевченко працював над рукописом без значних перерв. Ця обставина, характер почерку, факт, що автограф чистовий, а також наявність у ньому конспіративної дати (як в «Наймичке»), від яких Шевченко, починаючи з «Княгини», коли умови його творчої праці після призначення І. О. Ускова комендантом Новопетровського укріплення поліпшилися, відмовився, дають підстави припустити, що відомий нам текст «Варнака» не відтворено по пам'яті, а переписано з ранішого автографа або списку (є відомості про два списки, які лишилися у Е. Желіговського). В тексті — поправки (переважно стилістичного характеру), доповнення, зауваження олівцем і чорнилом невідомою рукою, тією самою, що й в автографі повісті «Княгиня».

Дата «1845 года. Киев», поставлена в автографі під текстом «Варнака», є фіктивною. Як і авторська дата «25 февраля 1844. Переяслов» у повісті «Наймичка», вона мала запобігти можливим звинуваченням на адресу Шевченка у порушенні царської заборони писати і малювати, якби у нього виявили рукопис. До вже наведених свідчень з поетового листування про те, що «Варнак» написано на засланні, можна додати аргументи, які випливають із змісту твору.

Сюжет

Сюжет повісті близький до сюжету однойменної поеми, створеної на засланні 1848 року. Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на Волині. Шевченко розповідає про ці місцевості й побут людей в них як очевидець, виявляючи таке знання деталей, яке неможливе було б 1845 року. На початку твору подано характеристику Оренбурзького краю, відзначено деякі риси побуту уральських козаків (цей опис дуже близький до епізоду відвідання Саватієм Сокирою села Каргали під Оренбургом у створеній влітку 1855 року в Новопетровському укріпленні повісті «Близнецы»), розповідається про Ілецьку (Соляну) Защиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 року, згадано деякі інші реалії місцевого колориту (робітники-киргизи, бухарський килим, «посох степного дерева джигилу» в хаті варнака тощо). У повісті відбилися також враження Шевченка від поїздки по Волині та Поділлю за завданням Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (Київської археографічної комісії) восени 1846 року. Вони виявилися і в згадках варнака про природу рідного краю, про найзначніші з погляду історії та архітектури міста Волинської губернії — Кременець (названо, зокрема, гору Бону, ансамбль ліцею), Почаїв, Дубно, Острог, Корець, Луцьк, Новоград-Волинський, Житомир, нарешті, в одній з деталей авторського опису хати засланого героя — печі, що була «украшена лепными арабезками домашнего художества (такие печи можно видеть на Волыни и Подолии)».

Непрямим підтвердженням того, що «Варнака», як і «Наймичку», написано на засланні, є відсутність згадок про них у листуванні Шевченка та його сучасників у 1840-х роках, у мемуарній літературі про цей період його життя. Про фіктивність датування твору 1845 року свідчить зауваження самого Шевченка на початку повісті «Капитанша». Описуючи свою подорож з Москви в Україну весною 1845 року й згадуючи, як нудно було йому їхати, він відзначив: «В то время я повестей еще не сочинял».

Датування

Спробу довести, що авторське датування перших повістей Шевченка не є фіктивним і «Варнак» та «Наймичка» справді були написані до арешту їх автора, зробив С. Дмоховський в книзі «Повести Т. Г. Шевченко „Наймичка“ и „Варнак“ (К вопросу о времени написания повестей)». Його аргументи не були підтримані більшістю дослідників.

Перші згадки про повість «Варнак» з'являються в листуванні Шевченка 1856 року в зв'язку зі спробами надрукувати твір, приблизно на рік пізніше від аналогічних згадок про повість «Княгиня». В деяких листах Шевченка і Бр. Залеського ці повісті фігурують поспіль, причому складається враження, що поет, вважаючи «Варнака» твором художньо довершенішим, ніж «Княгиня» (такої думки був і Бр. Залеський, див. цитований лист до Шевченка від 8 червня 1856 року), пише про нього як про хронологічно пізніший твір (лист до М. О. Осипова від 20 травня 1856 року).

Проте конспіративне датування «Варнака» і наявність реальної дати написання повісті в автографі «Княгини» — 1853 рік — суперечать припущенню, що «Княгиня» створена раніше від «Варнака». Очевидно, Шевченко працював над творами майже одночасно. Робота Шевченка над повістю «Варнак» датується орієнтовно 1853 роком.

Видання

У повідомленні М. М. Лазаревського про продаж рукописів Шевченкових творів — «Извещении о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке» («Основа». — 1862. — № 3. — С. 142 — 143) названо й автограф «Варнака» — «Варнак, 1845 г. в Киеве, 13 1/2 листов — 1/4 л.». У публікації припущено друкарську помилку в описі формату рукопису — замість «13 листов — 1/2 л.» (як в автографі, що нині зберігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 91)) подано «13 1/2 листов — 1/4 л.». Як відомо, всі перелічені в оголошенні рукописи перейшли до М. І. Костомарова, й саме за ними Шевченкові повісті друкувалися в київській газеті «Труд» та журналі «Киевская старина» у 1880-х роках. Оскільки текст «Варнака» в «Киевской старине» надруковано за автографом, що в Інституті літератури, цілком очевидно, що в «Извещении» «Основи» йшлося про нього.

Вперше опубліковано в журналі «Киевская старина» (1886. — № 7. — С. 410 — 442). Публікація містить значну кількість неточностей. Певна частина їх виникла внаслідок неправильного прочитання окремих слів, наприклад, в автографі: «В продолжение недели я узнал, что он — человек испытанной честности» (аркуш 13), в «Киевской старине»: «В продолжение недели я узнал, что он — человек истинной честности» (с. 412). Більшість відмін спричинена довільним редагуванням Шевченкового тексту, спершу — невідомою особою, правки якої лишилися на сторінках рукопису повісті, а потім — і редакцією «Киевской старины», яка, включивши до публікації переважну частину цих виправлень і доповнень невідомої особи, додала нові поправки; редагуванню, що мало стилістичний характер, піддано як текст Шевченка, так і сторонню правку в ньому. Наприклад, в автографі: «Имеет он у себя человек десять работников, хотя из киргиз, но дай Бог, чтобы и русские так работали, как эти полудикари. И что на будущий год его непременно выберут церковным старостой» (аркуш 1), в «Киевской старине»: «Имел он у себя человек десять работников, хотя из киргиз, но дай Бог, чтобы и русские так работали, как эти полудикари! Узнал я еще, что на будущий год его непременно выберут церковным старостою» (с. 412); в автографі: «Со мной это часто случалось» (аркуш 14), в «Киевской старине»: «Со мной это случалось» (с. 412); в автографі: «— Слушай же, мой благородный друже! Она мне душу освежит, моя грустная нелицемерная повесть», пізніші виправлення невідомою рукою, верхній шар: «— Слушай же, искренний друже, мою грустную нелицемерную повесть. Пускай последний раз перед смертию пройдет передо мною день за день вся моя жизнь. И тогда узнаешь, в чем был виноват я и в чем люди. Я уже давно осудил себя во всем» (аркуш 24), в «Киевской старине»: «Слушай, искренний друже, мою грустную, нелицеприятную повесть! Пускай последний раз перед смертию пройдет передо мною, день за день, вся моя жизнь. И тогда узнаешь, в чем виноват я и в чем люди. Я уже давно осудил себя во всем» (с. 415); в автографі: «мы с панною Магдаленою каждый день посещали нашу воспитанницу. Панна Магдалена учила ее читать по-польски, а я по-русски. Мне не хотелось ее больше ничему учить, я все как-то не верил в свое и ее счастье. Быстро мчалися мои молодые годы! Быстро вырастала Марыся, и выросла, и стала красавицей, настоящей волынянкой-красавицей. Боже мой! Я, бывало, смотрю на нее и не насмотрюся. А бывало, когда в саду вечером запоет под гитару нашу заунывно-мелодическую песню! В это время я плакал и молился Богу! И какая же умная-разумная была!», пізніші виправлення невідомою рукою, верхній шар: «мы с панною Магдаленою каждый день посещали нашу воспитанницу, которую, по прошествии пяти лет, панна Магдалена учила читать по-польски, а я по-русски. Быстро мчалися мои молодые годы! Быстро вырастала Марыся, и выросла, и стала красавицей, настоящей волынянкой-красавицей. Боже мой! Я, бывало, смотрю на нее и не насмотрюся. А бывало, когда в саду вечером она запоет под гитару нашу заунывно-мелодическую песню, то мне становилося так отрадно и тепло на душе, что я готов был плакать и молиться Богу. И какая же она была умная-разумная!» (аркуш 74), в «Киевской старине»: «мы с панною Магдаленою каждый день посещали нашу воспитанницу; по прошествии пяти лет панна Магдалена учила ее читать по-польски, а я по-русски. Быстро мчалися мои молодые годы, быстро вырастала Марыся, и выросла, и стала красавицей, настоящей волынской красавицей. Боже мой!.Я, бывало, смотрю на нее и не насмотрюся. А бывало, когда в саду вечером она запоет под гитару нашу заунывно-мелодическую песню, в это время я плакал и молился Богу. И какая же она была умная и разумная» (с. 426).

Вперше повість введено до збірки творів у виданні: «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. С портретом поэта» / Издание редакции «Киевской старины» (Киев, 1888. — С. 30 — 62). Текст подано за першодруком; використано його набір. Уперше введено до зібрання творів у виданні: «Шевченко Т. Повна збірка творів: У 5 т.» (К., 1939. — Т. 3. — С. 83 — 124), де здійснено першу наукову публікацію повісті за автографом.

Складова

У повісті використано фабулу однойменної поеми, написаної 1848 року на засланні. На творі позначилося знайомство Шевченка з тогочасною літературою — російською, українською, західноєвропейською, а також із фольклором. Головний мотив повісті (як і поеми) «Варнак» — мотив розбійника, що покаявся, належить до найпоширеніших у світовій літературі. Серед українських письменників його розробляли Г. Ф. Квітка-Основ'яненко («Предания о Гаркуше»), П. О. Куліш (), О. П. Стороженко («Марко Проклятий»). У різних варіантах цей мотив зафіксовано в українському фольклорі. Одну з легенд про злочинця, який покаявся, Шевченко переказав у листі з Новопетровського укріплення від 20 травня 1856 року до М. О. Осипова. У «Варнаку» мотив морального переродження розбійника поєднується з іншим популярним мотивом — про «шляхетного розбійника», що вершить праведний суд. У повісті згадано Рінальдо Рінальдіні, героя роману «Рінальдо Рінальдіні, розбійницький отаман», з яким порівнюється герой Шевченкового твору Кирило.

Певну традицію «розбійницька» тема мала і в російській прозі — повість «Дубровский» (1833) О. С. Пушкіна, незакінчений роман «Гаркуша, малороссийский разбойник» (1825, виданий 1956 року) В. Т. Наріжного. Сюжет драматизованої повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Предания о Гаркуше», в якій, як і в повісті В. Т. Наріжного, виведено ватажка повстанських загонів в Україні 1770-х—1780-х років Семена Гаркушу, ґрунтується на мотивах «грішника, що розкаявся», та «шляхетного розбійника». Твір Г. Квітки-Основ'яненка друкувався в журналі «Современник» за 1842 рік, і Шевченко, очевидно, читав його. Існує певна генетична і типологічна спорідненість між повістями «Предания о Гаркуше» та «Варнак». З твором Г. Квітки Шевченкову повість поєднують сентиментальність розповіді, мелодраматизм розв'язки, спільні риси у характері головних героїв. І Гаркуша, і Кирило не мають на меті особистого збагачення, а прагнуть робити людям добро. Грабуючи поміщиків, вони уникають кровопролиття. В кінці твору обидва герої перероджуються — по-християнському розкаюються у гріхах і засуджують своє минуле.

На образі Кирила — ватажка кріпаків-повстанців, розповіді про його діяльність відбилися народні пісні й перекази про українського народного героя Устима Кармалюка. Шевченка цікавила постать Кармалюка, «славного лицаря», як він назвав його у щоденнику. В Шевченковому альбомі 1846—1850 років є запис народної пісні «Ой Кармалюче, по світу ходиш...» рукою П. О. Чуйкевича з поправками поета. Текст іншої пісні про Кармалюка «Повернувся я з Сибіру...» записав 20 травня 1858 року до щоденника Шевченка .

У «Варнаку» Шевченко започаткував одну з головних тем своєї прозової творчості — тему трагічної долі кріпака-інтелігента, поставлену в центр наступних повістей «Музыкант» (1854—1855) і «Художник» (1856). Проблема кріпосного інтелігента широко розроблялася російською літературою починаючи з кінця XVIII століття (твори О. М. Радищева, В. Г. Бєлінського, , , В. Т. Наріжного, М. О. Некрасова, О. І. Герцена, І. С. Тургенєва й інші).

Примітки

1. Коментарі до повісті «Варнак» litopys.org.ua Процитовано 28 жовтня 2022
2. Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 69
3. Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 67
4. Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 71
5. Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 74
6. Критичний розгляд роботи С. Дмуховського див. у книзі: Кодацька Л. Ф. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. — С. 86 — 124.
7. див. про це, зокрема: І. М. Дзюба Тарас Шевченко і Віктор Гюго // Дзюба І. Із криниці літ. — К., 2001. — Т. 2. — С. 336 — 337
8. див.: Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. — СПб., 1856. — Т. 1. — С. 309 — 311; Малорусские народные предания и рассказы: Свод М. Драгоманова / Изд. юго-западного отдела Императорского русского географического общества. — Киев, 1876. — С. 131 — 132.
9. «Современник». Т. 25. — С. 1 — 89; Т. 26. — С. 1 — 86
10. див.: Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. — С. 118 — 125

Література

• Текст повісті «Варнак» [ 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Коментарі до повісті «Варнак» [ 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Дзюба І. М . Тарас Шевченко. Життя і творчість. — 2-ге вид., доопрац. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008., стор. 457—458

Посилання

• Т. Шевченко. Повість «Варнак» ч.1 [ 1 липня 2020 у Wayback Machine.] (переклад Микити Шумила) у виконанні заслуженого артиста України Петра Бойка — Аудіокнижка на «UA: Radio Culture» [ 1 липня 2020 у Wayback Machine.] (MP3 у якості 96k) [ 3 липня 2020 у Wayback Machine.]
• Т. Шевченко. Повість «Варнак» ч.2 [ 1 липня 2020 у Wayback Machine.] (переклад Микити Шумила) у виконанні заслуженого артиста України Петра Бойка — Аудіокнижка на «UA: Radio Culture» [ 1 липня 2020 у Wayback Machine.] (MP3 у якості 96k) [ 1 липня 2020 у Wayback Machine.]