У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Петрів Все волод Микола йович Пе трів 2 14 січня 1883 18830114 Київ 10

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Петрів.

Все́волод Микола́йович Пе́трів (2 [14] січня 1883(18830114), Київ — 10 липня 1948, Аугсбурґ, Бізонія) — український військовий і громадський діяч, письменник, педагог, військовий міністр і генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник оборони Києва від більшовицьких формувань Муравйова. В роки визвольних змагань займав високі військові посади. З 1920 р. — в еміграції. З 1948 р. — дійсний член НТШ. Автор праць з військової історії.

Всеволод Миколайович Петрів

Полковник

Генерал-хорунжий

Загальна інформація

Народження

2 (14) січня 1883
Київ, нині Україна

Смерть

10 липня 1948 (65 років)
Аугсбурґ,

Бізонія

Національність

українець

Alma Mater

Павловське військове училище

Військова служба

Роки служби

1918—1948

Приналежність

УНР

Формування

1-й Запорізький імені кошового Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків

Війни / битви

Перша світова війна
Радянсько-українська війна

Угорсько-українська війна

Друга Світова війна

Командування

Міністр оборони
30 червня 1941 — 1945
Наступник	Михайло Омелянович-Павленко

Військовий комісар Директорії України (в.о.)
14 липня 1919 — 5 листопада 1919
Попередник	Шайбле Олександр Якович (в.о)
Наступник	Сальський Володимир Петрович

Нагороди та відзнаки

Георгіївська зброя

Орден Святого Володимира 4 ступеня

Орден Святої Анни 2 ступеня

Орден Святого Станіслава 2 ступеня

Орден Святої Анни 3 ступеня

Орден Святої Анни 4 ступеня

Хрест Симона Петлюри

«Воєнний хрест» (УНР)

Петрів Всеволод Миколайович у Вікісховищі

Життєпис

Народився в Києві, нині столиця України (тоді Київська губернія, Російська імперія) у дворянській родині військового російської армії. Батько Всеволода — Микола Вернер-Петров, уродженець Санкт-Петербурга, був капітаном російської армії (пізніше генерал-майором), дід якого як вояк Карла ХІІ брав участь у Північній війні, потрапив у полон до російського царя Петра І, від чого й отримав прізвище Петров. Мати Олександра була норвезького походження з дому Строльман, народжена в селі Бурти на Чернігівщині. Закінчив Київський кадетський корпус (1900), Павловське вище військове училище в Петербурзі (1902), Миколаївську академію Генерального штабу (1910).

Служба у російській армії

З жовтня 1910 року — командир роти 165-го піхотного Луцького полку (Київ).

З жовтня 1912 року — молодший ад'ютант штабу Київського військового округу.

З лютого 1913 року — старший ад'ютант штабу 42-ї піхотної дивізії (Київ).

З 15 вересня 1914 року — в.о. штаб-офіцера для доручень штабу XXIV армійського корпусу.

З березня 1915 року — в. о. штаб-офіцера для доручень штабу X армійського корпусу.

З жовтня 1915 року — підполковник.

З 9 травня 1916 року — начальник штабу 7-ї дивізії.

З березня 1917 року — полковник.

Під час Першої світової війни за бойові заслуги нагороджений Георгієвською зброєю (24 січня 1917 за бій 27 травня 1915) та всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та бинтою.

У 1918 році — член українського військового Товариства «Батьківщина».

Участь у перших національно-визвольних змаганнях

У 1917 році брав активну участь в українському русі на Західному фронті. Протягом 15–24 листопада 1917 року організував з українців Західного фронту полк ім. Костя Гордієнка, на чолі якого незабаром прибув до Києва, де брав активну участь у вуличних боях проти більшовиків.

З 9 лютого 1918 року — командир 3-го військ Центральної Ради, який після здобуття Києва 17 березня 1918 року був розгорнутий у 1-й Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, що входив у Запорізький корпус Армії УНР.

З червня 1918 року — у розпорядженні начальника Генерального штабу Української Держави.

З 29 липня 1918 року — на момент початку формування в.о. начальника штабу 12-ї пішої дивізії Армії Української Держави. Через відмову складати присягу гетьману не затверджений на посаді.

З серпня 1918 року — у розпорядженні начальника Генерального штабу Української Держави.

З 14 жовтня 1918 року — помічник начальника навчального відділу по піших школах Головної шкільної управи Української Держави.

З 28 жовтня 1918 року — помічник начальника .

З 1 грудня 1918 року — помічник начальника Інструктурської школи старшин.

З 22 грудня 1918 року — начальник . Перебуваючи на цій посаді, 13 березня 1919 року, був контужений у бою, але залишався на чолі школи.

Петлюра і Петрушевич приймають звіт полковника Петріва під час перегляду Українських військ у Кам'янці Подільському 1 листопада 1919 р.

З 2 червня 1919 року — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР.

З 9 липня 1919 року — військовий міністр УНР.

З 5 листопада 1919 року — товариш військового міністра УНР.

З 1 травня 1920 року — інспектор піхоти Армії УНР.

З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий.

З березня 1921 року — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР.

З 19 серпня 1921 року — начальник Генерального штабу УНР.

Коли 1920 року українське військо вимушено опинилося в таборах для інтернованих, однією із вимог «союзників» була здача особистої зброї. Коли черга підійшла до генерала-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва, він не віддав своєї шаблі полякам — демонстративно переламав її власними руками.

У червні 1922 року за власним бажанням звільнився у запас.

Еміграція

Жив у еміграції. У м. Хусті був професором місцевої Української державної гімназії. Читав лекції в Українському високому педагогічному інституті в Празі, був професором Української реальної гімназії в м. Моджари (біля Праги). У 1922–1923 — викладач військової історії на курсах старшин УНР у Каліші.

Допомога Карпатській Україні

14–15 березня 1939 року перебував у м. Хусті, під час проголошення незалежності Карпатської України відмовився прийняти командування Карпатської України, але дав згоду надати допомогу штабу місцевих січовиків.

Участь у других національно-визвольних змаганнях

30 червня 1941 року у Львові після проголошення революційним крилом ОУН (Бандери) Українського Уряду на чолі з Ярославом Стецьком увійшов до складу цього уряду як військовий міністр. Під час Другої світової війни брав активну участь у різних переговорах з німцями щодо долі України та українців. Кілька разів отримував пропозиції очолити Українське Визвольне Військо (1943) та Українську Національну Армію (1945), але відмовлявся. Був одним із найближчих радників командувача Української Національної Армії Павла Шандрука.

З 1945 року перебував у еміграції в Третьому Рейху. Помер у таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі (Бізонія).

Твори

Праці Петріва друкувалися як окремими книгами, так і в зарубіжних газетах і журналах (Літопис Червоної Калини, , Табор, Діло, ЛНВ) й ін. Автор ґрунтовних мемуарів, виданих у чотирьох частинах у Львові протягом 1927–1931 років.

Суспільство й військо: Соц.-іст. нарис. — Прага; Берлін, 1924;
Усуспільнення військових знань // Студентські вісті. — Прага, 1926. — № 6. — С. 6–11;
Фрагмент до історії українсько-польського зближення // Нова Україна. Прага, 1927. — № 1–2. — С. 75–80;
Спомини з часів української революції (1917—1921). Львів, 1927—1931. — Ч. І. До Берестейського миру. 1927; Ч. 2. Від Берестейського миру до зайняття Полтави. 1928; Ч. 3. Від Кримського походу до гетьманського перевороту. 1930; Ч. 4. Гетьманщина і повстання Директорії. 1931;
Уривки зі споминів // Календар Червоної Калини на 1929 р. — Львів, 1928. — С. 29–39;
Армія УНР. 1917–21 // Укр. Загальна Енциклопедія. — Львів; Станіслав; Коломия. 1934. — Т. 3. — С. 762—767;
Житомирська юнацька школа: формування, наука, бої, перший випуск української старшини. Сторінки з ненадрукованого щоденника // Літопис Червоної Калини. Львів, 1936. — № 5. — С. 18–19; № 6. — С. 7; № 7/8. — С. 15; № 10. — С. 11–15; № 11. — С. 14–17; 1937. — № 1. — С. 19; № 3. — С. 14–17; № 6. — С. 17;
Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648—1649 років // Військо України. — К., 1993. — № 6. — С. 43; № 7. — С. 74; № 8. — С. 93;
Неторованим шляхом: Спомини з історії української революції 1917—1921 рр. // Вітчизна. — 1993. — № 5–6. — С. 123—135; № 7–8. — С. 137—154; 1994. — № 1–2. — С. 137—149; № 5–6. — С. 143—156. Літ. : Гаврилюк І. З величного минулого // За державність. — Варшава, 1929. — № 1. — С. 130;
Петрів В. М. Спомини з часів української революції, (1917–1921) : у 4 ч. Ч. 3 : Від Кримського походу до гетьманського перевороту / Всеволод Петрів. — Львів : Накладом Вид. Кооперативи «Червона калина», 1930. — 164 с.

У спогадах та цитатах

Німецький капітан Ганс Кох про часи свого перебування в січових стрільцях у Армії УНР так писав у газеті «Вінер Нойє Нахріхтен» (жовтень 1927 року):

Я пригадую хороброго полковника Петрова, який з двома регулярними сотнями розбив навесні 1919 р. партизанську ватагу біля Житомира, а погромницьких провокаторів розстріляв на місці. У полковника Петрова, мабуть, ще тепер мусить находитися листівка подяки Житомирського рабінату, яку йому тоді піднесли тамошні жиди…

У кіносценарії та документально-історичній кінострічці «Українська революція» за спогадами Всеволода Петріва, 2012.

Вшанування пам'яті

Цеголка на будівництво пам'ятника на могилі

Могила В. М. Петріва. Кладовище Augsburg Nordfriedhof

28 травня 2011 року в мікрорайоні Оболонь відкрито пам'ятник «Старшинам Армії УНР — уродженцям Києва». Пам'ятник є збільшеною копією ордена «Хрест Симона Петлюри». Більш ніж двометровий «Хрест Симона Петлюри» встановлений на постаменті, на якому з чотирьох сторін світу закріплені меморіальні дошки з іменами 34 старшин Армії УНР та Української Держави, які були уродженцями Києва (імена яких історикам вдалося з'ясувати). Серед іншого вигравіруване й ім'я Всеволода Петріва.
16 лютого 2016 року в місті Боярці вулицю Петровського перейменували на вулицю Всеволода Петріва
19 лютого 2016 року в Житомирі вулицю Гречка перейменували на вулицю Генерала Всеволода Петріва.
2016 року у Києві провулок Щербакова перейменували на провулок Всеволода Петріва.
15 жовтня 2016 року у місті Боярка на одноіменній вулиці була відкрита меморіальна дошка Всеволоду Петріву
8 грудня 2022 року у Києві вулицю Кирпоноса перейменували на вулицю Всеволода Петріва.
9 жовтня 2023 року у селі Мачухи вулицю Єсеніна перейменували на вулицю Всеволода Петріва.

Пам'ятник старшинам Армії УНР уродженцям м. Києва, на якому викарбувано ім'я Всеволода Петріва
Меморіальна дошка Всеволоду Петріву у м. Боярка

У кінематографі

У 2012—2013 році режисер зняв фільм «Українська революція» — документальну екранізацію спогадів Петріва «Спомини з часів української революції (1917—1921)».

Див. також

«Українська революція» — документальна екранізація спогадів Всеволода Петріва «Спомини з часів української революції (1917—1921)»

Примітки

Всеволод Петрів «Військово-історичні праці. Спомини» (вступ В.Сергійчука) Збірник, «Поліграфкнига» К; 2002 640 с.
Тетяна Осташко, Примітки до «Щоденника 1918» Є. Х. Чикаленка // Щоденник (1907—1917) / Євген Чикаленко. — Київ: Темпора, 2011. — 479 c.
Сергійчук В. Всеволод Петрів. — Серія «Українські державники». — С. 125.
Боярка-інформ — Перейменовано вулиці рішенням сесії… Згідно | Facebook. www.facebook.com. Процитовано 23 лютого 2016.
Сухомлин підписав розпорядження про перейменування вулиць у Житомирі^{[недоступне посилання з квітня 2019]}
. boyarka-school4.edukit.kiev.ua (укр.). Архів оригіналу за 16 листопада 2017. Процитовано 15 листопада 2017.
Віталій Кличко: Київрада дерусифікувала ще 32 вулиці столиці. Зокрема, перейменувала бульвар Дружби Народів. Офіційний портал КМДА - Головна (укр.). Процитовано 8 грудня 2022.
У населених пунктах Мачухівської громади на Полтавщині перейменовано 80 об’єктів топонімії.

Джерела

Буравченков А. О. Петрів Всеволод Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 185. — .
Войцехівська І. Всеволод Петрів: незнана спадщина (за матеріалами родинного архіву Святослава Петріва в США) // Студії з архівної справи та документознавства. — Т. 5. — К., 1999. — С. 195—197.
/ за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — .
Коваленко Сергій. Петрів Всеволод Миколайович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність // Там само. — Варшава, 1939. — № 9. — С. 38—39.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — .. — Т. 6. — Париж; Нью-Йорк, 1970. — С. 2034.
Крип'якевич І. та ін. Історія українського війська. — 4-те вид. — К., 1992. — С. 370, 375, 377, 382—385, 408, 414—419, 425, 565, 629.
Науменко К. та ін. Генералітет українських визвольних змагань. — Львів, 1995. — С. 214—215.
Сергійчук В. Військово-історичні праці. Спомини. — 2002.
Стрельський Г. // Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник. — К. : Інститут історії України НАН України, 2004. — Вип. 2, част. 2. — 382 с. — (Українські історики).
Стрельський Г. Діячі України доби національно-визвольних змагань (1917—1920 рр.) // Історія в школі. — 1999. — № 1–2. — С. 48–49.
Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. — Ч. І. — К., 1995. — С. 105—107.
Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — .
Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — .

Посилання

Петрів Всеволод // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1356. — 1000 екз.
Всеволод Петрів – педагог, культурно-освітній діяч https://youtu.be/Ag-qF964DSE?si=_4SSn0C5iWARgibb

Петрів Всеволод Миколайович у сестринських Вікіпроєктах
	Цитати у Вікіцитатах^?
	Теми у Вікіджерелах^?
	Генеалогія на Родоводі^?
	Петрів Всеволод Миколайович у Вікісховищі^?

Всеволод Петрів
Петрів Всеволод Миколайович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.

Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела.

[1] Всеволод Петрів «Військово-історичні праці. Спомини» (вступ В.Сергійчука) Збірник, «Поліграфкнига» К; 2002 640 с.

[Осташко-2] Тетяна Осташко, Примітки до «Щоденника 1918» Є. Х. Чикаленка // Щоденник (1907—1917) / Євген Чикаленко. — Київ: Темпора, 2011. — 479 c.

[3] Сергійчук В. Всеволод Петрів. — Серія «Українські державники». — С. 125.

[4] Боярка-інформ — Перейменовано вулиці рішенням сесії… Згідно | Facebook. www.facebook.com. Процитовано 23 лютого 2016.

[5] Сухомлин підписав розпорядження про перейменування вулиць у Житомирі^{[недоступне посилання з квітня 2019]}

[6] . boyarka-school4.edukit.kiev.ua (укр.). Архів оригіналу за 16 листопада 2017. Процитовано 15 листопада 2017.

[7] Віталій Кличко: Київрада дерусифікувала ще 32 вулиці столиці. Зокрема, перейменувала бульвар Дружби Народів. Офіційний портал КМДА - Головна (укр.). Процитовано 8 грудня 2022.

[8] У населених пунктах Мачухівської громади на Полтавщині перейменовано 80 об’єктів топонімії.