Теа тр корифе їв перший професійний український театр у підросійській Україні першим українським професійним театром був

Теа́тр корифе́їв — перший професійний український театр у підросійській Україні (першим українським професійним театром був театр Української Бесіди). Його було відкрито 1882 року у місті Єлисаветграді (нині Кропивницький). Засновником театру був Марко Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Єлисаветградський театр, у якому 27 жовтня 1882 р. відбулась перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького». Нині Кіровоградський український музично-драматичний театр ім. Марка Кропивницького

Із Театром корифеїв також пов'язані імена Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного тодішнього театру.

Походження терміну

«Корифеї української сцени» (Київ, 1901)

В 1901 у Києві вийшла книга «Корифеи украинской сцены», яку через цензуру, написали анонімно провідні українські інтелектуали. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших уперше назвали корифеями українського театру. Цей дещо поетичний термін став нерозривним з театром.

Історія

Передісторія

1876 року російський імператор Олександр II підписав Емський указ про повну заборону українського письменства. Таким чином російська влада заборонила україномовні книжки, викладання у школах, концерти й театральні вистави.

У 1881 році після довгих років боротьби представників українського руху, українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр.

Цим скористався Марко Кропивницький, завдяки якому вже з 10 січня 1882 року було поставлено п'єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Проте художній керівник залишився незадоволений фаховим рівнем більшості своїх акторів.

Перші роки

Друга спроба Кропивницького розпочинається восени 1882 року. В Єлисаветграді він збирає трупу під назвою «Товариство акторів». До його складу входили брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Михайло Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія Заньковецька та інші. Усі артисти, крім природних даних, мали ще й професійну підготовку. Серед найвідоміших постановок театру корифеїв — «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Енеїда» Котляревського, опера «Катерина» Миколи Аркаса, комічна опера «Продана наречена» чеського композитора Бедржіха Сметани тощо. Актори живо поєднували драму з комедією, музику з вокальними сценами і танцями.

Театр корифеїв тісно співпрацював з провідними українськими композиторами. Петро Ніщинський написав «Вечорниці» до п'єси Шевченка; Кирило Стеценко створив композиції до «Про що тирса шелестіла» Черкасенка; Микола Лисенко став автором музики до 21 вистави «корифеїв» та 10 оперет, які разом охоплювали всі популярні жанри сценічної музики.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

«Примачі» й «малеча»

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

З Кропивницьким залишається основний склад акторів, їх звали «примачі»: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська. Перші театральні виступи розпочалися у квітні 1885 року з вистави «Чорноморці» в Єлисаветграді. Вони також вперше вийшли на сцену з виставами «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Мартин Боруля» Карпенко-Карого.

Режисер вимагав від «примачів» життєвої правди на сцені, розкриваючи психологічні образи своїх героїв.

Михайло Старицький сформував нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він називав — «малеча»), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру. Старицький більше уваги приділяв фізичній складовій, в чому режисеру допомагав композитор Микола Лисенко. На рахунку «малечі» було багато опер, оперет і музичних драм, як-то «Чорноморці», «Ніч під Івана Купала», «Різдвяна ніч».

У 1887 році виступали в Казані. На вистави ходило багато поляків, яким, за словами журналіста часопису «Kurjer Lwowski», мова Шевченка є зрозумілішою, ніж місцевим росіянам.

Театрознавець Ростислав Пилипчук в «Історії українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.)» відмічає невіддільну частину сюжетів театру корифеїв від різноманітних фольклорних мотивів, обрядів та ігр, які український народ поєднував з піснею й танцем. Під час вистави можна було побачити сватання, весілля, колядки, щедрівки та інші календарно-обрядові пісні. Більшість творів, які ставилися на сцені були авторськими. В них розповідалося про життя, побут та проблеми простих українців. Завдяки тісному зв'язку між лицедією та глядачем, театр здобув широкої популярності серед тогочасного населення.

Стаціонарний театр Садовського

Троїцький народний будинок, у якому з 1907 року діяв перший український стаціонарний театр. Нині — Київський театр оперети

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві перший стаціонарний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни (1914), коли російською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.

Корифеї українського театру

Див. також

Примітки

. Архів оригіналу за 2 жовтня 2013. Процитовано 13 вересня 2009.
. Архів оригіналу за 22 січня 2012. Процитовано 30 грудня 2013.
Історія театру корифеїв: як перша професійна трупа боролася за українську ідею // Суспільне Культура 27 листопада 2021
. Архів оригіналу за 24 травня 2021. Процитовано 23 серпня 2020.
Пилипчук, Ростислав (2019). Історія українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.). Львів: «Наукова думка». ISBN . {{}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ ()

Джерела

Час корифеїв. 125 років тому було створено перший професійний український театр. Газета «День». № 219, 14 грудня 2007 [ 22 січня 2010 у Wayback Machine.]
Батько українського театру. Газета «День». № 88, 22 травня 2008
«Проект — Єлисаветградський абрис. Персони українського театру.» [ 17 січня 2013 у Wayback Machine.] Фотографії, аудіозаписи, біографії, бібліографії Тобілевичів і М. Кропивницького з фондів меморіального музею М. Л. Кропивницького.
Історія театру корифеїв: як перша професійна трупа боролася за українську ідею [ 6 грудня 2021 у Wayback Machine.] (Євгеній Морі, Суспільне, 27 листопада 2021)

Посилання

«Корифеї українського театру» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 525-526.
Міністр культури в Кропивницькому: Ми готові сприяти вашому театру, щоб його побачив світ. https://www.kypur.net. // Без Купюр. 27.10.2022

[1] . Архів оригіналу за 2 жовтня 2013. Процитовано 13 вересня 2009.

[2] . Архів оригіналу за 22 січня 2012. Процитовано 30 грудня 2013.

[сус-3] Історія театру корифеїв: як перша професійна трупа боролася за українську ідею // Суспільне Культура 27 листопада 2021

[4] . Архів оригіналу за 24 травня 2021. Процитовано 23 серпня 2020.

[5] Пилипчук, Ростислав (2019). Історія українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.). Львів: «Наукова думка». ISBN . {{}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ ()