Місцевий відмінок

Місцевий відмінок або локати́в (лат. locativus, від locus — «місце») — непрямий відмінок, чиїм основним значенням є вираження місця дії. Відповідає на питання «на/у кому?», «на/у чому?».

Висловлює місце або час дії: сидить, як чорт у болоті; У хаті тепло й затишно.

Назва

У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія місцевий відмінок не виділявся, об'єднуючись із давальним (дателнымъ падежемъ).

У «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького місцевий відмінок відомий як сказателный падежь. Він був останнім у списку, йшовши після кличного (звателнаго) відмінка. Автор так пояснює його значення: сказателный єстъ/ имже сказȣємъ: якѡ ѡ человѣцѣ. Він використовувався у випадках, коли треба сказати про когось, «о кім», «о кому»: саме з цим відмінком вживався прийменник «о» у значенні «про».

У сучасній українській мові називається «місцевим»: бо основним значенням його є вираження обставини місця, цей термін може бути й калькою лат. locativus. В інших слов'янських мовах використовується або латинізм «локатив», «локал» (серб. локатив/lokativ, словац. lokál, чеськ. lokál) або аналогічні українському терміни (болг. местен падеж, пол. miejscownik, чеськ. místník). У російській мові відповідний відмінок відомий як предложный падеж («прийменниковий відмінок»), бо він може вживатися тільки з прийменниками. Щодо терміна местный падеж («місцевий відмінок»), то він використовується лише в описах граматик інших мов, у тому числі й давньоруської.

В українській мові

Історія

У праслов'янський і давньоруській мовах було до 9 типів відмінювання (проти 4-ох сучасних), які визначалися не родом і закінченнями, як у сучасній мові, а тематичними голосними ранньопраслов'янських основ — так званими детермінативами (до останніх також відносять приголосні звуки основ на приголосний). Наявність у сучасній українській двох різних закінчень місцевого відмінка іменників чоловічого роду -і та -у пояснюється змішанням парадигм двох різних типів відмінювання: з основою на *-ŏ і на *-ŭ. Праслов'янські і давньоруські іменники з основою на *-ŏ мали закінчення місцевого відмінка в твердому варіанті *-ě (дав.-рус. городѣ, ворозѣ, друзѣ, братѣ, пѣсъцѣ, мѣстѣ), а в м'якому закінчення *-i (дав.-рус. отьци, мѫжи, поли, мори), іменники з основою на *-ŭ — закінчення *u (дав.-рус. волу, дому, саду, сыну).

Окрім іменників з основами на *-ŏ і на *-ŭ, свої закінчення місцевого відмінка мали іменники інших типів відмінювання: на *-n і на *-ĭ. Іменники з основою на *-n мали закінчення *-e (дав.-рус. дьне, камене, степене), іменники з основою на *-ĭ — закінчення *-i (дав.-рус. гости, звѣри, боли, зѧти). Надалі ці закінчення місцевого відмінка зникли, і іменники з цими основами стали відмінюватися за зразком або іменників на *-ŏ (суч. укр. гості, звірі, зяті, камені), або за зразком іменників на *-ŭ (укр. болю, каменю).

Іменники м'якого варіанту типу на *-ŏ стали відмінюватися аналогічно твердому типу (на коні, на ножі), у північних і південно-західних діалектах присутнє архаїчне закінчення -и (на кони, на ножи).

Іменники чоловічого і жіночого роду з давньою основою на *-a у твердому варіанті мали в місцевому відмінку закінчення *-ě, «ять» (дав.-рус. рыбѣ, рѫцѣ), у м'якому — закінчення *-i (дав.-рус. земли, кънѧгыни). Надалі закінчення в обох варіантах стало закінчуватися на «ять», що потім перейшов у «і» (укр. рибі, руці, землі, княгині).

Нечисленні іменники з основою на *-ū (дав.-рус. букы, любы, цьркы, моркы, тыкы, хорѫгы) мали закінчення місцевого відмінка однини *-ъve (дав.-рус. букъве, любъве, цьркъве, моркъве, тыкъве, хорѫгъве), а місцевого множини — *-ъvaxъ (дав.-рус. букъвахъ, любъвахъ, цьркъвахъ, тыкъвахъ, хорѫгъвахъ). До цього типу відмінювання колись належали і слова кров і брова, чиї праслов'янські форми місцевого відмінка відновлюють як *krъve, *brъve, множина *krъvaxъ, *brъvaxъ. Потім цей тип відмінювання зник і зараз любов і кров відмінються за зразком іменників з основою на *-ĭ (любові, крові, множина любов'ях, кров'ях), а решта — як іменники з основою на *-a (брові, букві, церкві, моркві, тикві, хоругві, множина бровах, буквах, церквах, тиквах, хоругвах). Нарощення -ъv- стало частиною кореня.

Окрім однини і множини, у праслов'янській і давньоруській місцевий відмінок мали і форми двоїни. У цій граматичній категорії форми місцевого відмінка у всіх іменників збігалися з формами родового (дав.-рус. очию, ушию, руку, городу, брату, отьцю, мѫжю, сынову).

	Тип на *-ā		Тип на *-ŏ		Тип на *-ŭ	Тип на *-ĭ	Тип на *-ū	Тип на приголосний
	Твердий варіант	М'який варіант	Твердий варіант	М'який варіант				Підтип на *-n	Підтип на *-r	Підтип на *-s	Підтип на *-nt
Однина	рыбѣ, руцѣ	земли, кънѧгыни	городѣ, селѣ	отьци, кони, поли	сыну, меду	гости, пути	букъве, цьркъве	камене, дьне	матере (матери)	словесе	ягнѧте
Двоїна	рыбу, руку	землю, кънѧгыню	городу, селу	отьцю, коню, полю	сынову, медову	гостью, путью	букъву, цьркъву	камену, дьну	матеру (материю)	словесу	ягнѧту
Множина	рыбахъ, рукахъ	земляхъ, кънѧгыняхъ	городѣхъ, селѣхъ	отьцихъ, конихъ, полихъ	сынъхъ, медъхъ	гостьхъ, путьхъ	букъвахъ, цьркъвахъ	каменьхъ, дьньхъ	матерьхъ	словесьхъ	ягнѧтьхъ

Особливістю давньоруського місцевого відмінка, що відрізняла його від сучасного, було те, що він міг вживатися і без прийменника: родисѧ Новѣгородѣ у ІѦрослава сынъ.

У давньоруській мові місцевий відмінок вживався з прийменником по тільки в конструкціях, що позначали слідування у часі або просторі (дав.-рус. по слѣдахъ, по ихъ). Для вираження місця пересування у просторі використовували тільки форми давального (дав.-рус. по морямъ, по полямъ — замість сучасних по морях, по полях). В українській мові за аналогією ця конструкція з місцевим поширилася на позначення пересування, витіснивши звідти форми давального відмінка (по морях, по полях, по слідах). У російській мові, навпаки, сполучення прийменника по з давальним відмінком стали вживатися і для позначення слідування у часі або просторі, витіснивши форми місцевого (идти по следам, скучать по ним).

Див. також: (Історія українського відмінка)

Сучасність

Іменники

У сучасній українській мові форми місцевого відмінка іменників чоловічого роду ІІ відміни можуть мати два варіанти закінчення — -у і -і, іноді й три — -у, -і і -ові (на сині, на синові, на сину, на кораблі, на кораблю, на кораблеві). Закінчення -і (від ранішого ѣ) походить від іменників з давньою основою на *-o (дав.-рус. городѣ, ворозѣ, друзѣ, братѣ), закінчення -у — від іменників з давньою основою на *-ŭ (дав.-рус. дому, сыну). Що стосується закінчення -ові, то воно з'явилося виключно за аналогією з варіативністю форм давального відмінка (-у/-ю і -ові/-еві): у давньоруській мові в місцевого відмінку чоловічого роду були тільки закінчення -ѣ (твердий варіант типу на *-ŏ), -у (тип на *-ŭ), -и (тип на *-ĭ, м'який варіант типу на *-ŏ) або -е (тип на приголосний).

У середньому роді теж можуть бути закінчення -і і -у. Перше походить від праслов'янського закінчення *ě (дав.-рус. мѣстѣ, озерѣ, ложѣ, його набули і слова типу поли, мори — замість *i), друге утворилося за аналогією з закінченнями іменників чоловічого роду (укр. ліжку, містечку, Берестю).

В іменників І і ІІ відмін з прикінцевими приголосними основи -г, -к, -х у місцевому відмінку (із закінченням -і) спостерігають чергування -г/з, -к/ц, -х/с (нога — на нозі, рука — на руці, пряха — на прясі, рік — у році). Це явище пов'язане з рефлексами другої палаталізації і має місце також у давальному відмінку.

Займенники

У сучасній мові можливі паралельні закінчення присвійних займенників -єму/-їм (моєму/моїм, твоєму/твоїм, своєму/своїм). У просторіччі також вживаються ненормативні форми мойому, твойому, свойому. Питальний займенник чий має в місцевому однини три паралельні форми — чийому, чиєму, чиїм. Походження цих форм різне: закінчення -їм є граматично закономірним і походить від дав.-рус. -ѥмь (моѥмь, твоѥмь, своѥмь) де [je] перейшов у [i] через «новий ять» у процесі ікавізму; варіант з -єму є наслідком дії граматичної аналогії до форм давального відмінка; варіант з -ому, окрім аналогії до форм давального, показує також вплив відмінювання твердого типу.

Прикметники

Оскільки більшість сучасних форм прикметників походить від давньоруських повних (займенникових) форм прикметників, їхнє відмінювання у місцевому відмінку аналогічне відмінюванню займенників. У формах чоловічого і середнього роду паралельно вживаються закінчення -ому/-ему та -ім: перший варіант пояснюється аналогією до форм давального відмінка, а другий походить від дав.-рус. -омь, -ѥмь, де [o] та [je] перейшли в [i] в процесі ікавізму.

В інших мовах

Слов'янські

Місцевий відмінок зберігся у більшості слов'янських мов (за винятком болгарської і македонської, що втратили відмінювання імен).

Польська мова

У більшості слів чоловічого роду форма місцевого відмінка збігається з формою кличного (bracie, synu, człowieku). Як у російській, широко вживаються форми місцевого з прийменником «o» у значенні «про» (o bracie, o synu, o was).

Російська мова

У російській мові місцевий відмінок відомий як «прийменниковий». Утворення його форм аналогічно українському, тільки на місці «ятя» стоїть -е (на озере, о лете, в мире), відсутні рефлекси другої палаталізації (в руке, на речке, на дороге), широко вживаються форми місцевого з прийменником «о», яким відповідають українські форми знахідного з «про» (о вас, о мире).

Латинська

У класичній латині окремого місцевого відмінка не засвідчено. Ще на ранньому етапі розвитку латинської мови місцевий відмінок (що мав праіндоєвропейське походження), злився з відкладним, форми останнього стали вживатися замість форм місцевого (in Romā — «у Римі», in horto — «у саду», in domu — «у домі», in mari — «у морі/на морі»). Від старого локатива у латині збереглися деякі релікти, наприклад, прислівник domi («вдома») є за походженням формою ранньолатинського місцевого відмінка слова domus («дім»).

Інше

• Українські прийменники «крім» (дав.-рус. кромѣ), «між» (дав.-рус. межи, межу), «серед» (дав.-рус. середѣ, середи) за походженням являють собою застиглі форми місцевого відмінка прасл. *kroma («крайка», «кромка»), *medja («межа») і *serda («середина»).

Див. також

• Відмінок в українській мові
• Прийменниковий відмінок

Примітки

1. Підручник з СУМ. www.linguist.univ.kiev.ua. Процитовано 10 грудня 2023.
2. . Архів оригіналу за 22 березня 2017. Процитовано 25 червня 2017.
3. . Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 25 червня 2017.
4. . Архів оригіналу за 2 серпня 2020. Процитовано 25 червня 2017.
5. Л. П. Павленко. Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл / Лариса Петрівна Павленко. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 68. з джерела 14 серпня 2017
6. Латинский язык. Учебник для факультетов иностанных языков педагогических институтов. / Под общ. редакцией В. Н. Ярхо и В. И. Лободы. — М. : Просвещение, 1969. (рос.)
7. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 552 с. — .
8. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — Т. 5 : Р — Т / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 704 с. — .

Література

• Вихованець І. Р. Місцевий відмінок // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — . — С. 318.
• Л. П. Павленко. Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл / Лариса Петрівна Павленко. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — 208 с.

Посилання

• Локатив / Місцевий відмінок // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін. ; за ред. Л. Л. Звонської. — 2-ге вид. випр. і допов. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 306. — .