Аббасидський халіфат

Аббасидський халіфат — ісламська феодальна теократична держава, що існувала з 750 по 945 рік та з 1124 по 1258 рік. Отримала свою назву від династії халіфів з родини Аббасидів. Халіфат називають також Багдадським за назвою його столиці, міста Багдад. До його складу входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку IX ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до IX ст.). Як самостійна держава Аббасидський халіфат існував до 945

Аббасидський халіфат
Прапор
Дата створення / заснування	750
Рід	Аббасиди
Участь у	^d
Названо на честь	Аббас ібн Абд аль-Мутталіб
Засновник	Абу-ль-Аббас ас-Саффах
Посада керівника організації	^d
Офіційна мова	арабська
Культура	^d і культура Ірану
Континент	Азія
Столиця	Самарра, Куфа, Багдад, Багдад і Каїр
Форма правління	теократія
Посада голови держави	^d
Голова держави	Абу-ль-Аббас ас-Саффах
Валюта	Золотий динар і Дирхам
Попередник	Омеядський халіфат
Наступник	Ільхани, Фатіміди і Держава Тулунідів
Замінений на	Мамлюкський султанат, Османська імперія і Фатіміди
Мова комунікації	арабська і перська
Час/дата припинення існування	10 лютого 1258
Площа	11 100 000 км²^[1]
Регуляторний документ	Коран, Сунна і шаріат
Аббасидський халіфат у Вікісховищі

Аббасидський халіфат 820 року

року, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдаду сельджуками у 1055 році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також ісламську форму теократії, представники якої правили в Багдаді з 762 по 1258 рік, а після захоплення його монголами перебували в Каїрі при мамлюкських султанах Єгипту до його завоювання османами в 1517 році.

На відміну від Омеядів (661—750), опорою яких були арабські племена, Аббасиди спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у VIII—IX сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід Бармакидів, а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.

Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були Басра та Дамаск. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.

Вже наприкінці VIII сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів Індонезії та Малайї, а потім через Сінгапурську протоку потрапили до Тихого океану й вели торгівлю з Китаєм. У Гуанчжоу були квартали заселені купцями-мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.

Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми сектантства, єресей чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом в Хорасані (755), повстання Муканни (776–783) в Середній Азії, селянська війна (816–837) під керівництвом Бабека в Азербайджані та Західному Ірані, повстання під керівництвом в Мазендерані (839) та інші.

Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного рабовласницького ладу. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в Хузестані для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували зінджів — рабів зі Східної Африки. У 869–883 роках відбулося могутнє , яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.

Вже з кінця VIII століття посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династії Ідрісидів (788–985) в Марокко, Аглабідів (800–909) в Іфрикії, а з 821 року почалося відокремлення Ірану де панували Тахіриди (821–873), Саффариди (867–908), Саманіди (875–999), Газневіди за Махмуда та та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії та Закавказзя, що завершилася в IX сторіччі відновленням місцевої державності.

Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф аль-Мутасім (833–842) став формувати гвардію з рабів-тюрків. В другій половині IX на початку X сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В 945 році західноіранські шиїтські шахіншахи Бувейхіди (Буїди), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі суніти. Після захоплення Багдада сельджуками в 1055 році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвящениками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.

Відновлення політичної незалежності халіфату

Розпад Іракського султанату Сельджукидів після смерті султана (1118) дозволив Аббасидам вести успішну боротьбу із супротивниками — Маз'ядитами, шиїтською бедуїнською династією з Хілли, іракськими Сельджукідами, з ісмаїлітами у самому Багдаді. Після того, як аль-Мустаршид в 1124 році відмовився виплачувати данину султанові Махмуду II, Багдад завдяки 30-тисячному війську, створеному халіфом на основі народного ополчення, витримав облогу сельджуків. При аль-Муктафі II (1136—1160), що вважається першим самостійним правителем із часів Буідів, володіння халіфату займали області басейну Тигра й Євфрата від Тікрита до устя Шатт-ель-Араба й від Куфи до . Спадкоємці аль-Муктафи усталили політичне й економічне становище держави. Аль-Мустанджид (1160—1170) розгромив сильних союзників Сельджукидів — Маз'ядитів, аль-Мустаді (1170—1180) встановив дружні стосунки з атабеками Азербайджану й .

Ан-Насир, останній значний багдадський халіф, включив до складу держави Хузестан, Рей та Хамадан. За допомогою хорезмшаха він покінчив із Сельджукідами Іраку. В 1194 році султан Тогрул III загинув у битві з хорезмійцями, а його голова була відправлена в Багдад. Незабаром після цього халіф увійшов у конфронтацію з хорезмшахом. Ан-Насир вимагав від Текеша, після перемоги над Тогрулом, який зайняв Рей та Хамадан, очистити Західну Персію й задовольнятися Хорезмом. Хорезмшах заявив, що його володіння, навіть із включенням Іраку, недостатні для утримання його численного війська й просив халіфа уступити йому ще Хузестан. До моменту смерті Текеша (1200) перевага в Іраку належала хорезмійцям, але після одержання звістки про цю подію жителі повстали й перебили всіх хорезмійських воїнів, які перебували в їхній області.

Падіння

У лютому 1258 року війська монгольського князя Хулагу захопили Багдад, здійснивши розгром міста. Колись найвеличніше місто світу було зруйновано, до мільйона людей убито. Через 10 днів після падіння Багдада останній халіф Аль-Мустасім був страчений. З його нащадків, за клопотанням дружини Хулагу, живим був залишений лише молодший син; про сина й онука останнього згадується на початку XIV століття. Ці Аббасиди не мали при монгольському дворі значення навіть після навернення ільханів в іслам. Коли припинився рід Аль-Мустасима невідомо.

У 1261 році мамлюцький султан Бейбарс поставив в Каїрі халіфа , біженця з Багдада, який оголосив себе нащадком Аз-Захіра (1225—1226). Незабаром Аль-Мустансир пропав без звістки в битві з монголами, але халіфом у Каїрі був визнаний інший претендент, Аль-Хакім, нащадок Аль-Мустаршида (1118—1135). Каїрські халіфи в наступні сторіччя були слухняними виконавцями волі султанів, обмежуючись відправленням придворного й релігійного церемоніалу. Вони займали цей пост аж до завоювання Єгипту Османською імперією (1517), коли султан Селім I, прийнявши титул халіфа, відправив в ув'язнення в Стамбул.

Див. також

• Список халіфів Аббасидів
• Список найбільших держав в історії
• Халіфат
• Аббасиди

Джерела

• , In Our Time, BBC Radio 4, 2 February 2006, архів оригіналу за 13 жовтня 2017, процитовано 13 квітня 2020.
• , Encyclopaedia Iranica, архів оригіналу за 16 квітня 2019, процитовано 13 квітня 2020.
• , Judaica, Jewish virtual library, архів оригіналу за 23 червня 2017, процитовано 13 квітня 2020.
• , History, архів оригіналу за 3 грудня 2016, процитовано 13 квітня 2020.

1. https://thinkafrica.net/abbasid/ — 2018.

Література

• Аббасиди // Всі монархи світу. Мусульманський Схід VII—XV ст.. — М. : Віче, 2004.
• Бартольд В. В. Халіф і султан // Твору. — М. : Наука, 1966.
• Бєляєв Е. А. Аббасидів халіфат // Радянська історична енциклопедія. — М. : Видавництво «Радянська енциклопедія», 1961. — Т. 1. — С. 28-32.
• Аль-Аббасид // Іслам: Енциклопедичний словник. — М. : Наука. Головна редакція східної літератури, 1991. — С. 5-6.
• Альфан Л. Великі імперії варварів: від Великого переселення народів до тюркських завоювань XI століття. М., Віче, 2006
• Мусульманські династії. Довідник по хронології й генеалогії = The Islamic Dynasties. A Cronological and Genealogical Handbook / Пер. з англ. П. А. Грязневича, відп. редактор . — М. : Наука, ГРВЛ, 1971. — 14000 прим.
• Історія Сходу. — Східна література, 1995. — Т. 2: Схід у середні століття.
• Історія Ірану з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Л. : Видавництво Ленінградського університету, 1958. — 390 с.
• Історія арабів і Халіфату (750-1517 р.). — 3-є видання, виправлене й доповнене. — М. : АСТ: Схід-Захід, 2008. — 349, [3] с. — (Історична бібліотека) — 2000 прим. — .
• The Cambridge History of Islam. — Cambridge University Press, 1977. — Vol. 1A. — 544 p. — .

1. Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
2. Ислам. Словарь атеиста. Москва, 1988, стор. 23. (рос.)
3. История стран Азии и Африки в средние века, М., 1968, ч. 2, гл. 8. (рос.)
4. Бартольд В. В., Сочинения, т. 6, М., 1966, с. 15-78. (рос.)
5. Бартольд В. В., Халиф и султан, «Мир ислама», 1912, т. 1. (рос.)
6. Беляев Е. А., Арабы, ислам и арабский халифат, М., 1965. (рос.)
7. Крымский А., История арабов и арабской литературы., ч. 2, М., 1911. (рос.)
8. Заходер Б. Н., История восточного средневековья (Халифат и Ближний Восток), M., 1944. (рос.)
9. Лэн-Пуль С., Мусульманские династии, пер. с англ., СПБ, 1899. (рос.)
10. Медников Н. A., Палестина от завоевания ее арабами до крестовых походов., (т. 1-4), СПБ, 1897—1903. (рос.)
11. Мюллер А., История ислама, пер. с нем., т. 2-3, СПБ, 1895—1896. (рос.)
12. Якубовский А. Ю., Ирак на грани VIII—IX веков в кн.: Труды Первой сессии арабистов 14-17 июня 1935 г., М.-Л., 1937. (рос.)
13. Якубовский А. Ю., Об испольных арендах в Ираке в VIII в., «СВ», 1947, No 4. (рос.)
14. Hitti P. K., History of the Arabs, 8 ed., L., 1964. (англ.)
15. Abbāsides, Encyclopedie de L'lslam, 2 ed., t. I, P.—Leiden, 1960. (нім.)
16. Annales quos scripsit Abu Djafar Mohammed ibn Djarir at-Tabari Cum aliis éd. M. J. de Goeje, ser. 1-3, Lugd. Bat., 1879—1898. (фр.)
17. The eclipse of the Abbasid caliphate. Original caronicles of the fourth Islamic century. Ed., transl. and elucidated by H. P. Amedroz and D. S. Margoliouth, v. 1-7, Oxf., 1920—1921. (англ.)
18. Abou Yousof Ya'koub, Le livre de l'impôt foncier, trad. par E. Fagnan, P., 1921. (фр.)
19. Taxation in Islam. Ed., transi. and provided with intr. and not. by A. Ben Shemesh, n. 1 — Yahya Ben Adam's Kitab al Kharaj, Leiden, 1958. (англ.)
20. Weil G., Geschichte der Chalifen, Bd 1-5, Mannheim, 1846—1862. (нім.)
21. Muir W., The Caliphate, its rise, decline and fall, Edinb. 1924. (англ.)
22. Arnold T. W., The Caliphate, Oxf., 1924. (англ.)
23. Le Strange G., Baghdad during the Abbasid caliphate, L., 1900. (англ.)
24. Kremer A. von, Kulturgeschichte des Orients unter den Chalifen, Bd 1-2, W., 1875-77. (нім.)

Посилання

• Костенко Анастасія Володимирівна (3 грудня 2015). . Центральноукраїнський державний педагогічний університет. Архів оригіналу за 6 січня 2017. Процитовано 9 січня 2016.