Паторжинський Іван Сергійович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Паторжинський.

Іва́н Сергі́йович Паторжи́нський (20 лютого (3 березня) 1896, (Петро-Свистунове), Олександрівський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія — 22 лютого 1960(1960-02-22), Київ) — український оперний співак (бас-профундо), педагог, народний артист СРСР (1944), представник українського вокального мистецтва. Лауреат Сталінської премії (1942). Депутат Верховної Ради УРСР 1–4 скликання (1938—1959). Професор Київської державної консерваторії.

Паторжинський Іван Сергійович
Народився	20 лютого (3 березня) 1896 (Петро-Свистунове), Олександрівський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер	22 лютого 1960(1960-02-22) (63 роки) Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання	Байкове кладовище
Країна	Російська імперія  СРСР
Діяльність	оперний співак
Alma mater	Дніпровська академія музики
Заклад	Національна музична академія України імені П. І. Чайковського
Партія	КПРС
У шлюбі з	(Паторжинська-Снага Марфа Хомівна)
Діти	(Паторжинська Галина Іванівна)
Нагороди
IMDb	ID 0665746
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився 20 лютого (3 березня) 1896(18960303) року в селі Петро-Свистунове, нині Вільнянського району Запорізької області. В родині було семеро дітей. У свої молоді роки батько Івана працював складальником шрифтів у місцевій типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, придбав хату в селі та згодом став дяком у місцевій церкві. Голосом Іван вдався в батька, який славився потужним басом. Іван вирізнявся серед братів тямущістю й голосом. Його першим наставником був місцевий дзвонар, від якого Іван з шести літ знав грамоту. 

Закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську духовну семінарію. У семінарії вчився вже після татової смерті, як сирота, за державний кошт. Сану не прийняв, оскільки мріяв про театр. У семінарії осягав таємниці співу, розвивав незвичайно сильний голос; співав у церковному хорі, організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Організував оперну студію й ансамбль, з якими виступав на Донбасі.

З 1917 року учителював на Донбасі, організував драматичний гурток, брав участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка. Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до камерних концертів.

Згодом переїхав до Катеринослава (нині місто Дніпро), де одружився зі (Снагою Марфою Хомівною). 1925 року в них народилася дочка Галина.

Вокальну освіту здобув у (Катеринославській консерваторії) (1918—1922). Працював керівником і диригентом хорової капели, хормейстером у клубі друкарів, створив чоловічий вокальний квартет, викладав співи у школах.

1925 року став солістом Української Державної Столичної Опери у Харкові. Дебютом була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Серед іншого співав у дуеті з Марією Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала майже 30 років.

Від 1935 року — соліст Українського театру опери та балету в Києві. Мав надзвичайно сильний голос оксамитового тембру. Творчий діапазон був дуже великий: виконав сорок п'ять оперних партій; знявся у кінофільмах «(Запорожець за Дунаєм)», «Наталка Полтавка».

У час радянсько-німецької війни перебував в евакуації, а також виступав з концертами на фронті.

З 1944 року й до 1960 року — професор Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед студентів Паторжинського були (Євген Червонюк), Дмитро Гнатюк, (Андрій Кікоть). Створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Любив повторювати фразу Шаляпіна: «Треба співати так само легко, як розмовляєш». 

Неповторно виконував широко відомі «Ніченьку», «Ой кум до куми залицявся», «Старий капрал», «Казав мені батько», «(Взяв би я бандуру)», «(Реве та стогне Дніпр широкий)» та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром.

Гастролював у Польщі, Італії, Фінляндії, Канаді, Німеччині, США, Франції.

Провадив громадську роботу (у 1945—1954 роках — голова правління Українського театрального товариства). Микита Хрущов пише у спогадах, що Паторжинський, котрого як людину й співака поважав сам Сталін, разом із Марією Литвиненко-Вольгемут заступився за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся його звільнення. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1–4 скликання (1938—1959).

1953 року Паторжинський востаннє проспівав Карася із «Запорожця за Дунаєм» і покинув оперну сцену. У 1959 року в залі Київської консерваторії відбувся останній концерт видатного співака.

Могила Івана Паторжинського

Помер 22 лютого 1960 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (надгробок — лабрадорит; скульптор Еліус Фрідман; встановлений 1963 року).

Родина

Рідний брат Івана Сергійовича — (Федір) (1901—1976), брав участь у громадянській війні в Росії. Емігрував до Туреччини, згодом мешкав у Болгарії, де був регентом у хорі. Наприкінці 1920-х оселився в Парижі. Керував хором Свято-Троїцького храму у місті Кліші та хором храму Трьох Святителів в Парижі. Наприкінці 1940-х років — керівник дитячим хором Четвергової церкви при Союзі російських православних парафій в Парижі. Удостоївся Гран-Прі на конкурсі в Італії. Іван тривалий час не знав про долю брата. Їхня зустріч відбулася у 1946 році, коли Іван Сергійович приїхав на гастролі до Канади. У 1957 році Федору Паторжинському довелося перенести важку операцію, і Іван Сергійович намагався матеріально підтримати брата, відвідував його під час гастролей в Америці. Від 1958 року Федор Сергійович мешкав в Києві, де працював другим дирижером Державної хорової капели «Думка» та керував хором студентів сільгоспакадемії. Помер 25 серпня 1976 року у Києві, де й похований.

Старша ж сестра Івана — Олександра, під час німецької окупації, була вчителькою та очолювала підпільну групу в Єлизаветівці на Донбасі. Загинула.

Відзнаки

Нагороджений орденом Леніна (1946), трьома орденами Трудового Червоного Прапора (1936, 1948, 1951), медалями, югославським орденом Братерства і єдності. Лауреат Сталінської премії (1942).

Творчість

Партії:

• Сусанін («Життя за царя» Глінки);
• Мельник («Русалка» Даргомижського);
• Мефістофель («Фауст» Гуно);
• Дон Базіліо («Севільський цирульник» (Россіні));
• Карась («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського);
• (Тарас Бульба) («Тарас Бульба» Лисенка; Державна премія СРСР, 1942);
• Валько («Молода гвардія» Мейтуса)
• та інші.

Фільмографія

• 1936 — «Наталка Полтавка» (режисер Іван Кавалерідзе) — Виборний.
• 1953 — «Запорожець за Дунаєм» (режисер Василь Лапокниш) — Карась.

Пам'ять

Меморіальна таблиця Івану Паторжинському в приміщенні Київської консерваторії

На фасаді будинку в Києві, де мешкав Паторжинський, встановлено гранітну меморіальну таблицю з барельєфним зображенням співака.

На його честь у Києві названо вулицю, а також одну з вулиць у Запоріжжі.. Вулиця одного з найпрестижніших районів Дніпра (Нагірний) також носить ім'я Івана Сергійовича Паторжинського.[[1]] Також вулицю на честь оперного співака названо і у місті Луцьку.

Розпорядженням голови Запорізької обласної державної адміністрації Юрієм Карапетяном у серпні 2018 року затверджено Положення про за досягнення в галузі музичного мистецтва.

Примітки

1. Ніжний бас — UAHistory. UAHistory (укр.). 22 лютого 2016. Процитовано 22 лютого 2017.
2. Київ: Енциклопедичний довідник / за редакцією А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
3. Паторжинский Федор Сергеевич (рос.)
4. Паторжинський Іван Сергійович. Іван Паторжинській. Від «Макара» — до «українського Шаляпіна»
5. . Архів оригіналу за 4 березня 2018. Процитовано 4 березня 2018.
6. Для музичних митців запроваджено премію ім. Івана Паторжинського

Посилання

• Паторжинський Іван Сергійович // Українська музична енциклопедія. — Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, 2018. — Том 5: ПАВАНА — «POLIКАРП».  — С. 110-112
• Паторжинський Іван // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1310. — 1000 екз.
• Паторжинський Іван Сергійович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 791.
• Онучка Івана Паторжинського: «В Парижі в гостях у брата дідусь зустрів Шаляпіна. Вони сиділи втрьох і співали»
• Іван Паторжинський: біографія
• Іван Паторжинський
• Житкевич А. Співак Іван Паторжинський у США та Канаді
• Сайт Івана Паторжинського (рос.)

Джерела

• Брега Г. С.. Паторжинський Іван Сергійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 94. — .
• Т.Гриценко. Наш земляк — великий майстер співу // (Дніпровські вогні). 3 березня 2021 р. С. 2.
• Жадько В. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 161, 282.
• Жадько В. Український некрополь. — К., 2005. — С. 259.
• Паторжинський Іван Сергійович: облікова картка та автобіографія депутата Верховної Ради УРСР // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 5, арк. 16–17.
• Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 63.
• Список депутатів, обраних до Верховної Ради УРСР // Вісті [ЦВК УРСР]. — 1938. — № 148 (5338). — 29 червня. — С. 1.

Література

• Історія вокального мистецтва / О. Д. Шуляр: [монографія]: Ч.ІІ. — Івано-Франківськ, «Плай» 2012. — С.214-215
• Иван Сергеевич Паторжинский / ред.-сост. Елена Андреевна Грошева ; вступ. ст. Андрій Якович Штогаренко . — М: Советский композитор, 1976 . — 263 с.: фот. — (Деятели музыкального театра) . — Содерж. : Жизнь и творчество. Воспоминания. Справочные материалы. Оперный репертуар И. С. Паторжинского. Составитель К. Милославский С.243-245. Литература о И. С. Паторжинском. Составитель К. Милославский. С.257-263. URL :http://pator.at.ua/_ld/0/19___.pdf
• Паторжинський Іван Сергійович // Лисенко, І. Співаки України: енциклопедичне видання. — Київ: Знання, 2011. — С. 418—420.
• Чередниченко, И. Малая родина помнит: [музей И. С. Паторжинского в с. Днепровка Вольнянского р-на Запорожской обл.] / Ирина Чередниченко // Остров свободы. — 2007. — 23 авг. (№ 34). — С. 12.