Знахідний відмінок

Знахідний відмінок, або акузати́в (лат. accusativus; від accuso — «звинувачую») — непрямий відмінок, який відповідає на запитання «кого?», «що?».

Виражає об'єкт, що зазнає прямої дії з боку суб'єкта: Козак знайшов свого коня. Програміст має скласти програму.

У мовах номінативного ладу знахідний відмінок використовується для позначення , в ергативних мовах у цій ролі виступає .

Знахідний відмінок в українській мові

У («Граматіці словенскій») Лаврентія Зізанія знахідний відмінок відомий як винителный падежь. Той же термін прийнятий у «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького; автор так тлумачить його значення: винителный єстъ/ имже кого повинна творимъ: якѡ человѣка.

Історія

У праслов'янський і давньоруській мовах було до 9 типів відмінювання, які визначалися не родом і закінченнями, як у сучасній мові, а тематичними голосними ранньопраслов'янських основ — так званими детермінативами (до останніх також відносять приголосні звуки основ на приголосний).

У ранній праслов'янській мові форми знахідного відмінка всіх іменників чоловічого і жіночого родів відрізнялися від форм називного своїми закінченнями. Ці флексії (в однині — *-m, у множині — *-ns) успадковані праслов'янською мовою з праіндоєвропейської й ідентичні відмінковим флексіям інших індоєвропейських мов: ранньо-прасл. *vodam («воду») — лат. aquam, ранньо-прасл. *domŭm («дім») — лат. domum. Ще на дуже ранньому етапі розвитку праслов'янської давній прикінцевий * -m перейшов у *-n у межах фонетичного закону (*vodam > *vodan, *domŭm > *domŭn). Надалі, після того як у праслов'янській став діяти «закон відкритого складу», відбулися фонетичні зміни: в іменників з давньою основою на *-ā закінчення (разом з останнім голосним основи) -an (з ранішого -am) перейшло в носовий *ǫ (прасл. *vodǫ), в іменників з основою на *-ŭ втратилася прикінцева приголосна *-n, а голосна основи *-ŭ- перейшла в редукований *ъ. Оскільки зникнення прикінцевого приголосного (*-s) відбулося також і в називному відмінку (*domŭs — з ранішого *domŏs), форми називного і знахідного в іменників з основою на *-ŭ збіглися: прасл. *domъ. Подібним же чином збіглися форми називного і знахідного в іменників основ на *-ŏ: ранньо-прасл. *gordŏ-n < *gordŏ-m («го́род», «огоро́жу», «горо́д», пор. лат. hortum, «горо́д», «сад») > *gordъ, з переходом *ŏ > *ŭ > *ъ; і в іменників основ на *-ĭ: ранньо-прасл. *gostĭ-n < *gostĭ-m («іноземця», «гостя», пор. лат. hostem, «ворога») > *gostь, з переходом ĭ в редукований *ь.

Дещо відмінним було утворення форм знахідного відмінка праслов'янських іменників з основою на *-ū (звук, що надалі перейшов в *y):*bry («брова»), *buky («буква», «книга»), *kerky, *cerky («церква», другий варіант є наслідком другої палаталізації), *ljuby («любов»), *svekry («свекруха»), *koty («якір»), *kry («кров»), *xorǫgy («хоругва», «корогва»). У них основа непрямих відмінків і називного відмінка множини відрізнялася від основи називного відмінка однини сполученням *ъv < *ŭu̯, а знахідний відмінок отримував закінчення *ь: *brъvь, *bukъvь, *cerkъvь, *kotъvь, *krъvь, *ljubъvь, *svekrъvь, *xorǫgъvь. Переважне вживання форм непрямих відмінків привело до того, що вже в праслов'янський період форми називного відмінка стали витіснятися формами знахідного. У сучасній українській за деякими словами цього типу збереглося закінчення «-в», тільки без редукованого [ь] (кров, любов), або новоутворені форми на -ва (брова, буква, кітва, хоругва, церква), в останньому разі в них утворилася нова форма знахідного відмінка (брову, букву) за аналогією з іменниками з основою на *-a.

У множині форми називного і знахідного відмінків збігалися в іменників з основами *-a, *ĭ та *-ū (дав.-рус. рыбы, рѫкы, гости, гѫси, цьркъви, хорѫгъви), а також в іменників середнього роду (дав.-рус. села, мѣста, словеса, небеса, чудеса). В іменників з іншими основами форми називного і знахідного розрізнювалися. В іменників чоловічого роду на *-ŏ називний відмінок множини чоловічого роду мав закінчення *i (з ранішого *oi̯ відповідно до монофтонгізації дифтонгів). у твердому і м'якому варіантах (дав.-рус. городи, ворози, друзи, мѫжи, отьци, краи, у другому і третьому прикладах перехід *g > *z пояснюється ефектом другої палаталізації), знахідний — закінчення *y (з ранньо-прасл. *-ōns) у твердому варіанті (дав.-рус. городы, ворогы, другы), і закінчення (*ě) або *ę у м'якому (дав.-рус. отьцѧ, мѫжѧ, краѧ). В іменників з основою на *-ŭ називний множини мав закінчення *-ove (дав.-рус. домове, садове, сынове), знахідний (а також називно-знахідний двоїни) — *y < *-ūns (дав.-рус. домы, сады, сыны), в іменників з основою на *n називний множини мав закінчення *e (дав.-рус. дьне, камене, степене), знахідний — *i (дав.-рус. дьни, камени, степени). Надалі, після змішання парадигм різних типів відмінювання, залишилася тільки форма знахідного відмінка, що замінила давні форми називного (суч. укр. городи, вороги, доми, сади, сини, дні, степені), лише у деяких випадках збереглися форми називного (суч. укр. друзі).

Окрім однини і множини, у праслов'янській і давньоруській мовах знахідний відмінок мали і форми двоїни. У цій граматичній категорії форми знахідного відмінка у всіх іменників збігалися з формами називного (дав.-рус. очи, уши, рѫцѣ, города, брата, сыны).

Оскільки форми називного і знахідного відмінків не розрізнювалися в більшості іменників, це створювало певні незручності (синтаксичну неоднозначність), адже не можна було відрізнити підмета від додатка. При вільному порядку слів у реченні вирази типу кънѧзь любить братъ і братъ любить кънѧзь могли бути повністю тотожними за сенсом. Це призвело до того, що вже в старослов'янських пам'ятках спостерігають заміну форм знахідного формами родового відмінка. Цей процес дедалі поширювався, надалі форму родового відмінка стали вживати і після прийменників (за друга, за друзів — замість за другъ, за другы). Реліктами давнього вживання знахідного відмінка після прийменників є деякі слова і сталі вирази: заміж, замуж (від дав.-рус. за мѫжь — «за чоловіка», «за мужа»), піти в гості (замість *в гостей), постригтися в ченці (замість *в ченців), і навіть балотуватися в депутати (замість *в депутатів). У сучасній українській форми родового відмінка витіснили форми знахідного для істот, а у розмовно-побутовому мовленні — навіть і для неістот. У російській мові форми родового вживаються за знахідний тільки в істот (открыть рот), а поширені сполучення типу налить чаю являють окремий випадок вживання родового як додатка.

В українській мові форми називного і знахідного відмінків середнього роду в усіх числах завжди збігаються. Це є характерною ознакою не тільки слов'янських, але й всіх індоєвропейських мов (наприклад, лат. vasum, «посудина» — vasum, «посудину»).

Див. також: (Історія українського відмінка)

Сучасність

Лише деякі слова у сучасній українській мові мають окрему форму знахідного відмінка. До них належать іменники І відміни (воду, жінку, воєводу), а також прикметники жіночого роду, які мають у знахідному однини закінчення -у (< *ǫ < *-an < *-am). В інших випадках, залежно від того, йдеться про назву істоти чи неістоти, знахідний відмінок омонімічний з називним — знахідний неістотний, чи з родовим — знахідний істотний відмінок.

Роль знахідного істотного чоловічого роду ІІ відміни, а також множини всіх відмін грає родовий відмінок (зустріти гостя, любити брата, побачити сестер). В офіційно-діловому стилі мовлення форма знахідного неістотного чоловічого роду ІІ відміни збігається з формою називного (відкрити рот, написати лист, купити олівець). У розмовно-побутовому мовленні трапляється вживання родового відмінка у ролі знахідного неістот (відкрити рота, написати листа, купити олівця).

Головні функції в українській мові — показувати прямий об'єкт, міру і тривалий час. Окреме закінчення має тільки в імен жіночого роду на голосний, в середньому роді збігається з називним, у чоловічому — з родовим.

Приклади:

• душу
• маму
• Київ
• Василя

Інші мови

Знахідний відмінок у латинській мові

Знахідний відмінок (Casus Accusativus) у латинській мові утворюється доданням до основи родового відмінка таких закінчень:

Відміна	Однина	Множина
I	fili-am («дочку»)	silv-ās («ліси»)
II	fili-um («сина»)	de-ōs («богів»)
III	Vener-em («Венеру»)	color-es («кольори»)
IV	port-um («ворота»)	magistrat-ūs («магістрати»)
V	sp-em («надію»)	r-es («справи», «речі»)

Флексія -m має загальноіндоєвропейське походження, флексії знахідного відмінка множини -as, -os, -es, -us сходять до праіндоєвропейського закінчення знахідного множині *-ns.

У середньому роді знахідний відмінок завжди збігається з називним: monstrum («диво», «чудовисько») множина — monstra, exemplar («зразок»), множина exemplaria, gelu («лід»), множина — gelua.

Значення

Окрім того ж значення, що і в українській мові, він може виражати:

1. Місце, куди направлена дія (Romam veni — «я прийшов у Рим»).
2. Час (multos annos — «багато років»),

Зворот «акузатив з інфінітивом»

Зворот «акузатив з інфінітивом» (Accusativus cum infinitivo) складається з: керуючого слова, як правило дієслова, акузатива та інфінітива.

Перекладається за допомогою введення нового речення зі словами «що», «щоб»: Dicit me insanum esse («Він сказав, що я божевільний»).

Подвійний акузатив

Якщо дієслово має значення «зробити», «вибрати», то отримується конструкція з двох слів у знахідному відмінку, вона називається «подвійним знахідним» (accusativus duplex): Populus eum senatorem facit («Народ зробив його сенатором»).

У пасивних реченнях в таких випадках використовуються два слова в називному відмінку: Is senator factus est («Його зробили сенатором», «Він зробився сенатором»).

У романських мовах

У більшості сучасних романських мов відмінки відсутні. У тих з них, що зберегли систему відмінювання імен, знахідний збігається з називним (рум. apă — «вода», apă — «воду»).

У старофранцузькій мові іменники мали два відмінки: «прямий» або «підметовий» (cas sujet) і «непрямий» (cas régime). Непрямий без прийменника відповідав знахідному відмінку. Майже всі сучасні форми іменників сходять до старофранцузького непрямого відмінка. У деяких слів форми прямого і непрямого відмінків стали розрізнюватися за значенням (gars — garçon, pâtre — pasteur, sir — sieur і seignor, on — homme, copain — compagnon, cou — col).

Знахідний відмінок в німецькій мові

Приклади

Рід/Число	Називний відмінок	Знахідний відмінок
Середній однина	«Ein Haus ist ein Gebäude»	«Er sieht ein Haus»
Жіночий однина	«Die Lehrerin kauft Blumen»	«Die Schüler begrüßen die Lehrerin»
Чоловічий множина	«Die Äpfel stehen auf dem Tisch»	«Er hat die Äpfel geklaut»
Чоловічий однина	«Ein Lastwagen ist ein Fahrzeug»	«Er sieht einen Lastwagen».

Інше

• Супін — одна з форм дієслова, використовувана в деяких мовах. У латині й давніх слов'янських мовах він за походженням являє собою знахідний відмінок віддієслівного іменника.

Див. також

• Відмінок в українській мові
• Ергатив
• Номінативний лад

Примітки

1. Підручник з СУМ. www.linguist.univ.kiev.ua. Процитовано 10 грудня 2023.
2. . Архів оригіналу за 22 березня 2017. Процитовано 25 червня 2017.
3. Beekes RSPComparative Indo-European Linguistics: An Introduction. Amsterdam: John Benjamins, 1995
4. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 127
5. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 136
6. Пор. відомий російський каламбур «Мать любит дочь»
7. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 142
8. Пор. у церковнослов'янському тексті «Євангелія від Івана» (15:13): за други своѧ, в українському перекладі — «за друзів своїх»
9. Erhart A. Indoevropské jazyky. — Praha: Academia, 1982. — С. 94.

Література

• Вихованець І. Р. Знахідний відмінок // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — . — С. 193—194.
• Павленко Л. П. Історична граматика української мови : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Лариса Петрівна Павленко. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 68-87. — 208 с.

Посилання

• Акузатив /знахідний відмінок // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін. ; за ред. Л. Л. Звонської. — 2-ге вид. випр. і допов. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 20. — .