Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови Можливо вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем який н

Громадянський опір — це політична дія або акція, яка спирається на використання ненасильницького опору цивільними групами для зміни певної влади, сили, політики чи режиму. Громадянський опір діє через заклики до противника, тиск і примус: він може включати систематичні спроби підірвати джерела влади противника, як внутрішні, так і міжнародні. Форми дій можуть включати демонстрації, чатування та петиції, страйки, бойкот, еміграційні рухи та створення паралельних інститутів управління. Мотивації рухів громадянського опору щодо уникнення насильства, як правило, пов'язані з контекстом, включаючи цінності суспільства та досвід війни чи насильства, а не з якимись абсолютними етичними принципами. В історії випадки громадянського опору можна зустріти як проти тиранічних правителів, так і проти демократично обраних урядів. Махатма Ганді першим використав його, щоб звільнити Індію від британського імперіалізму. Феномен громадянського опору часто пов'язують із розвитком демократії.

Історичні приклади

Громадянський опір — давнє і широко поширене явище в історії людства. Кілька праць про громадянський опір застосовують історичний підхід до аналізу теми. Випадки цивільного опору, як успішного, так і невдалого, включають:

Роль Мохандаса К. Ганді в індійському русі за незалежність у 1917–47
Роль Мартіна Лютера Кінга в Русі за громадянські права в 1955–68
Суданська революція проти військового режиму (лідер Ібрагім Абуд) -1958- 1964.
Аспекти руху за громадянські права в Північній Ірландії в 1967–72
Набіги на призовні комісії США на знак протесту проти війни у В'єтнамі, 1967—1971
Суданська революція проти військового режиму (Джаффер Нумайрі) -1969- 1984.
Революція гвоздик у Португалії 1974–5 років, підтримка військового перевороту 25 квітня 1974 року
Іранська революція 1977–79 рр. до приходу Хомейні до влади в лютому 1979 р
Польська Солідарність використовувала громадянський опір для протесту проти контрольованого СРСР уряду, навіть після численних репресій.
Жовта революція на Філіппінах у 1980-х роках, яка скинула президента Маркоса
кампанії проти апартеїду в Південній Африці, особливо до 1961 р., та в період 1983–94 рр.
масова мобілізація проти авторитарного правління в Чилі Піночета, 1983–88
протести на площі Тяньаньмень у 1989 році в Китаї
різні рухи, що сприяли революціям 1989 року в Центральній та Східній Європі та розпаду Радянського Союзу в 1991 році
кампанія проти панування Сербії в Косово, 1990–98 рр., що супроводжувалася війною
революції в Сербії в 2000 р., Грузії в 2003 р. та Україні в 2004 р., всі вони передбачали успішний опір чинному уряду, який відмовився визнати свою поразку на виборах і намагався сфальсифікувати результати виборів
Кедрова революція в Лівані в 2005 році після вбивства екс-прем'єр-міністра Рафіка Харірі 14 лютого 2005 року і заклики до виведення сирійських військових з Лівану
демонстрації, в основному під керівництвом студентів і ченців, під час Шафранової революції в Бірмі в 2007 році
протести на виборах президента Ірану 2009 року за свідченнями маніпуляцій з виборами на виборах у червні 2009 року

**Єгипет, 25 січня 2011 р.:** учасники маршу в Каїрі із знаками «OUT» на «День гніву» проти президента Мубарака. 11 лютого він покинув посаду.

Арабська весна на Близькому Сході та в Північній Африці, що розпочалися в Тунісі в грудні 2010 р., а в 2011 р. призвели до падіння правителів в Тунісі, Єгипті, Лівії та Ємені. У деяких країнах рухи супроводжувалися війною (наприклад, Громадянська війна в Сирії та війна в Ємені) або шляхом повернення до військового правління, як в Єгипті в 2013 році після Єгипетської революції 2011 року
рух 15-M або <i id="mwVg">Indignados</i>, який включав мирну окупацію площ по всій Іспанії в травні — червні 2011 р. та низку інших форм громадянської непокори з боку багатьох груп, які були створені або зміцнені після окупації майданів. Зокрема, Платформа для людей, які постраждали від іпотеки, або PAH .
протести в парку Гезі в Туреччині в 2013 році на противагу планам міського розвитку, а також зазіханням уряду на свободу слова та секуляристські традиції Туреччини
ранні етапи протестів Євромайдану в Україні в 2013–14 рр., які вимагали тіснішої інтеграції з країнами Європейського Союзу та відставки президента Віктора Януковича
акції протесту в Гонконзі 2014 року, також відомі як «Революція парасольок», проти виборчої реформи 2014–15 в Гонконзі в Спеціальному адміністративному регіоні Гонконгу.
Жіночі марші в США з січня 2017 року Жіночий марш, щоб протистояти сексистським заявам президента Дональда Трампа.

Численні кампанії, як успішні, так і невдалі, можуть бути включені в цей довгий список. У 1967 році Джин Шарп склав список з 84 випадків. У 2013 році Мацей Бартковський написав довгий список справ за останні 200 років, упорядкований за алфавітом за назвої країни.

Термін «громадянський опір»

Ганді в Південній Африці приблизно в 1906—1909 рр. Згадуючи свої роки там, він згодом написав: "… Я виявив, що навіть громадянська непокора не змогла передати повного сенсу боротьби. Тому я використав термін «громадянський опір».

«Громадянський опір» є одним із відповідних термінів для використання у випадках, коли опір має громадянську якість, що стосується суспільства в цілому; це необов'язково акт непокори, але, натомість передбачає дію суспільства проти узурпаторів; де рішення не використовувати насильницькі методи базується не на загальній філософії ненасилля, а на широкому діапазоні пруденційних, етичних та правових міркувань; і де технічна та комунікаційна інфраструктура сучасного громадянського суспільства забезпечує засіб організації опору. Через такі міркування цей термін використовувався в цьому столітті в багатьох аналізах в академічних журналах.

Які саме переваги має термін «громадянський опір», на відміну від його майже синонімів «ненасильницькі дії» та «ненасильницький опір»? Усі ці терміни мають достоїнства і стосуються здебільшого одних і тих же явищ. Дійсно, на багатьох мовах існує довга історія використання найрізноманітніших термінів для опису цих явищ. Термін «громадянський опір» все частіше вживається з двох основних причин:

У ньому наголошується на позитивному (громадянські цілі; широке залучення громадянського суспільства; і цивільна на відміну від нецивільної поведінки), а не негативному (уникнення застосування насильства).
Можливо, ефективніше, ніж такі терміни, як «ненасильницький опір», він передає, що уникнення насильства з метою досягнення певної цілі не обов'язково пов'язане із загальною вірою в «ненасилля» за будь-яких обставин, а також з філософією «гандизму», а скоріше виникає з конкретних цінностей та обставин відповідного суспільства.

Ефективність

Нелегко розробити метод доказу стосовно успіху різних методів боротьби. Часто виникають проблеми з ідентифікацією даної кампанії як успішної чи невдалої. У 2008 році Марія Дж. Стефан та Еріка Ченовет підготували широко відому статтю на тему «Чому працює цивільний опір», найбільш ретельний та детальний аналіз (на той час) рівня успішності кампаній ненасильницького громадянського опору порівняно з кампаніями насильницького опору. Ознайомившись із понад 300 випадками обох видів кампаній, з 1900 по 2006 рік, вони дійшли висновку, що «методи ненасильницького опору, швидше за все, будуть більш успішними, ніж насильницькі методи у досягненні стратегічних цілей».

Причини використовувати цивільний опір

Аун Сан Су Чжі, бірманська продемократична лідерка, вітаючи прихильників із штату Баго, Бірма, 14 серпня 2011 року. Вона заявила, що її приваблював ненасильницький громадянський опір не з моральних причин, а «з практичних політичних мотивів». *Фото: Htoo Tay Zar*

Деякі лідери боротьби закликали використовувати ненасильницькі методи з етичних міркувань, тоді як інші наголошували на практичних міркуваннях. Деякі вказували, що обидва ці фактори мають бути враховані — і що вони часто збігаються.

У своєму розділі «Паломництво до ненасилля» Мартін Лютер Кінг-молодший дав особливо багатогранний виклад різних міркувань, досвіду та впливів, що становили його «інтелектуальну одісею до ненасилля». У 1954 р. це призвело до інтелектуального переконання, що «ненасильницький опір був однією з найпотужніших видів зброї, доступною пригнобленим людям у їхніх пошуках соціальної справедливості».

Часто представники влади кажучи, що громадянський опір є просто фронтом для більш зловісних сил, іноді натякають на планування та направлення з-за кордону, на тісний зв'язок з тероризмом, імперіалізмом, комунізмом тощо. Класичним випадком було звинувачення СРСР у тому, що Празька весна 1968 року та громадянський опір після вторгнення радянських військ у серпні 1968 року були результатом махінацій Заходу. Подібним чином президент Сирії Башар Асад у березні 2011 року звинуватив «ворогів» у використанні «дуже складних інструментів» для підриву стабільності Сирії; і президент Росії Володимир Путін у своїх виступах у 2014 році описав події в Україні як іноземний вплив. Такі звинувачення у зловісній владно-політичній причетності часто висуваються без переконливих доказів.

Майкл Рендл визначив основну складність стратегій, які прагнуть поєднати використання насильницьких та ненасильницьких методів в одній і тій же кампанії: "Очевидною проблемою використання змішаної стратегії в ході реальної боротьби є те, що динаміка військового та громадянського опору на деяких рівнях діаметрально протилежні одне одному ".

Див. також

Посилання

Examples of the use of the term «civil resistance» include and , Why Civil Resistance Works: The Strategic Logic of Nonviolent Conflict [ 7 березня 2011 у Wayback Machine.], Columbia University Press, New York, 2011; Howard Clark, Civil Resistance in Kosovo [ 13 червня 2021 у Wayback Machine.], Pluto Press, London, 2000; Sharon Erickson Nepstad, Nonviolent Revolution: Civil Resistance in the Late 20th Century [ 20 жовтня 2012 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011; , Civil Resistance [ 27 квітня 2019 у Wayback Machine.], Fontana, London, 1994; , Civil Resistance in the East European and Soviet Revolutions [ 13 грудня 2012 у Wayback Machine.], Albert Einstein Institution, Massachusetts, 1991.
This is abstracted from the longer definition of «civil resistance» in Adam Roberts, Introduction, in Adam Roberts and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance and Power Politics: The Experience of Non-violent Action from Gandhi to the Present [ 20 березня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, 2009, pp. 2–3. See also the short definition in Gene Sharp, Sharp's Dictionary of Power and Struggle: Language of Civil Resistance in Conflicts [ 11 жовтня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011, p. 87.
See e.g. the report by Peter Ackerman, Adrian Karatnycky and others, How Freedom is Won. From Civil Resistance to Durable Democracy, Freedom House, New York, 2005
Adam Roberts and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance and Power Politics: The Experience of Non-violent Action from Gandhi to the Present [ 20 березня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, 2009. Include chapters by specialists on nineteen movements between 1917 and 2007.
, «The Technique of Non-violent Action», in Adam Roberts (ed.), The Strategy of Civilian Defence: Non-violent Resistance to Aggression, Faber, London, 1967, at pp. 98–104.
See for example his discussion of «Illustrations from the Past» in Gene Sharp, The Politics of Nonviolent Action (see article), Porter Sargent, Boston, 1973, pp. 75–97; and his short accounts of numerous cases in Gene Sharp and others, Waging Nonviolent Struggle: 20th Century Practice and 21st Century Potential, Porter Sargent, Boston, 2005, pp. 69–356.
«Appendix: Conflict Summaries», in Maciej J. Bartkowski (ed.), Recovering Nonviolent History: Civil Resistance in Liberation Struggles, Lynne Rienner, Boulder, Colorado, 2013, pp. 355—405.
Maria J. Stephan and Erica Chenoweth, «Why Civil Resistance Works: The Strategic Logic of Nonviolent Conflict», International Security, vol. 33, no. 1 (Summer 2008), p. 42. ISSN 0162-2889. (See also their 2011 book, Why Civil Resistance Works, listed below in the bibliography.)
, Stride Toward Freedom: The Montgomery Story, Ballantine Books, New York, 1960, p. 81.
See for example Roberts and Garton Ash, Civil Resistance and Power Politics [ 20 березня 2017 у Wayback Machine.], pp. 21–23 (chapter by Roberts), 93 (Kramer) and 386n. (Garton Ash).
These accusations by Presidents Assad and Putin are cited and discussed in Adam Roberts, Michael J. Willis, Rory McCarthy and (eds.), Civil Resistance in the Arab Spring: Triumphs and Disasters [ 29 квітня 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, Oxford, 2016, pp. 277–80, 314–17 (chapter by Roberts).
Randle, Civil Resistance, p. 168.

Література

Bartkowski, Maciej J. (ed.), , Lynne Rienner, Boulder, Colorado, 2013.
Carter, April, Howard Clark and Michael Randle (eds.), A Guide to Civil Resistance: A Bibliography of People Power and Nonviolent Protest [ 24 листопада 2020 у Wayback Machine.], vol. 1, Green Print/Merlin Press, London, 2013. . See also vol. 2 [ 24 листопада 2020 у Wayback Machine.], Merlin Press, 2015.
Chenoweth, Erica and Maria J. Stephan, Why Civil Resistance Works: The Strategic Logic of Nonviolent Conflict [ 7 березня 2011 у Wayback Machine.], Columbia University Press, New York, 2011. (hardback). In August 2012 this book won the Woodrow Wilson Foundation Award, given annually by the American Political Science Association for the best book on government, politics, or international affairs published in the US during the previous calendar year.
Clark, Howard, Civil Resistance in Kosovo [ 13 червня 2021 у Wayback Machine.], Pluto Press, London, 2000. (hardback).
Doudouet, Véronique, Civil Resistance and Conflict Transformation: Transitions from Armed to Nonviolent Struggle [ 4 березня 2016 у Wayback Machine.], Routledge, Abingdon, 2015. (paperback).
Mallat, Chibli, Philosophy of Nonviolence: Revolution, Constitutionalism, and Justice beyond the Middle East [ 7 лютого 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2015. (hardback).
Nepstad, Sharon Erickson, Nonviolent Revolution: Civil Resistance in the Late 20th Century [ 20 жовтня 2012 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011. .
Randle, Michael, Civil Resistance [ 27 квітня 2019 у Wayback Machine.], Fontana, London, 1994. .
Roberts, Adam, Civil Resistance in the East European and Soviet Revolutions [ 13 грудня 2012 у Wayback Machine.] (PDF available), Albert Einstein Institution, Cambridge, Mass., 1991. .
Roberts, Adam and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance and Power Politics: The Experience of Non-violent Action from Gandhi to the Present [ 2 лютого 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, Oxford, 2009. (hardback); (paperback, 2011). US edition [ 29 червня 2011 у Wayback Machine.]. On Google [ 20 березня 2017 у Wayback Machine.]. Reviews available at .
Roberts, Adam, Michael J. Willis, Rory McCarthy and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance in the Arab Spring: Triumphs and Disasters [ 2 травня 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, Oxford, 2016. . US edition [ 29 квітня 2021 у Wayback Machine.]. Arabic language edition published by All Prints Publishers [ 17 лютого 2018 у Wayback Machine.], Beirut, 2017. .
Sharp, Gene, Sharp's Dictionary of Power and Struggle: Language of Civil Resistance in Conflicts [ 11 жовтня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011. (hardback); (paperback).
Zunes, Stephen, Civil Resistance Against Coups: A Comparative and Historical Perspective [ 6 жовтня 2020 у Wayback Machine.], ICNC Monograph Series, Washington DC, 2017.

Інші роботи, пов'язані з темою

^[en] and ^[en], A Force More Powerful: A Century of Nonviolent Conflict, Palgrave, New York, 2000.
^[en] and Christopher Kruegler, Strategic Nonviolent Conflict: The Dynamics of People Power in the Twentieth Century, Praeger, Westport, Connecticut, 1994.
^[en], People Power and Political Change: Key Issues and Concepts, Routledge, London, 2012.
Chakrabarty, Bidyut, ed., Nonviolence: Challenges and Prospects, Oxford University Press India, New Delhi, 2014.
Davies, Thomas Richard, «The failure of strategic nonviolent action in Bahrain, Egypt, Libya and Syria: ‘political ju-jitsu’ in reverse», Global Change, Peace and Security, vol. 26, no. 3 (2014), pp. 299–313. ISSN 1478-1158ISSN 1478-1158 [ 13 червня 2021 у Wayback Machine.].
Gee, Tim, Counterpower: Making Change Happen, New Internationalist, Oxford, 2011.
Howes, Dustin Ells, Freedom Without Violence: Resisting the Western Political Tradition, Oxford University Press, New York, 2016.
King, Mary E., A Quiet Revolution: The First Palestinian Intifada and Nonviolent Resistance, Nation Books, New York, 2007.
Nepstad, Sharon, Nonviolent Struggle: Theories, Strategies, and Dynamics, Oxford University Press, New York, 2015.
Pearlman, Wendy, Violence, Nonviolence and the Palestinian National Movement, Cambridge University Press, Cambridge, 2011.
Roberts, Adam, ed., The Strategy of Civilian Defence: Non-violent Resistance to Aggression, Faber, London, 1967. (Also published as Civilian Resistance as a National Defense, Stackpole Books, Harrisburg, USA, 1968; and, with a new Introduction on «Czechoslovakia and Civilian Defence», as Civilian Resistance as a National Defence, Penguin Books, Harmondsworth, UK, and Baltimore, US, 1969.
Schock, Kurt, Unarmed Insurrections: People Power Movements in Nondemocracies [ 6 жовтня 2020 у Wayback Machine.], University of Minnesota Press, Minneapolis, 2005.
Semelin, Jacques, Unarmed Against Hitler: Civilian Resistance in Europe, 1939—1943, Praeger, Westport, Connecticut, 1993.
Semelin, Jacques, La Liberté au Bout des Ondes: Du Coup de Prague à la Chute du Mur de Berlin, Nouveau Monde, Paris, 2009.
Semelin, Jacques, Face au Totalitarisme: La Résistance Civile [ 7 липня 2011 у Wayback Machine.], André Versaille, Brussels, 2011.
Sharp, Gene, The Politics of Nonviolent Action, Porter Sargent, Boston, 1973.
Sharp, Gene and others, Waging Nonviolent Struggle: 20th Century Practice and 21st Century Potential, Porter Sargent, Boston, 2005.
Stephan, Maria J. (ed.), Civilian Jihad: Nonviolent Struggle, Democratization, and Governance in the Middle East [ 14 червня 2021 у Wayback Machine.], Palgrave Macmillan, New York, 2009.
Vinthagen, Stellan, A Theory of Nonviolent Action: How Civil Resistance Works [ 21 листопада 2015 у Wayback Machine.], Zed Books, London, 2015.

Посилання

Albert Einstein Institution, East Boston, Massachusetts [ 4 квітня 2006 у Wayback Machine.]
How to Start a Revolution [ 23 жовтня 2017 у Wayback Machine.], documentary directed by ^[en]w
CivilResistance.info, founded by the late Howard Clark, and run by a team of volunteers [ 21 липня 2011 у Wayback Machine.]
International Center for Nonviolent Conflict [ 28 січня 2021 у Wayback Machine.] (ICNC), Washington DC
Jack DuVall, «Civil resistance and the language of power» [ 22 травня 2011 у Wayback Machine.], 19 November 2010 at openDemocracy.net
Hardy Merriman, The trifecta of civil resistance: unity, planning, discipline [ 2 січня 2018 у Wayback Machine.], 19 November 2010 at openDemocracy.net
Oxford University Research Project on Civil Resistance and Power Politics [ 31 березня 2017 у Wayback Machine.]
Stellan Vinthagen, People power and the new global ferment [ 2 січня 2018 у Wayback Machine.], 15 November 2010 at openDemocracy.net
Waging Nonviolence [ 29 січня 2021 у Wayback Machine.], an independent non-profit media platform.

[1] Examples of the use of the term «civil resistance» include and , Why Civil Resistance Works: The Strategic Logic of Nonviolent Conflict [ 7 березня 2011 у Wayback Machine.], Columbia University Press, New York, 2011; Howard Clark, Civil Resistance in Kosovo [ 13 червня 2021 у Wayback Machine.], Pluto Press, London, 2000; Sharon Erickson Nepstad, Nonviolent Revolution: Civil Resistance in the Late 20th Century [ 20 жовтня 2012 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011; , Civil Resistance [ 27 квітня 2019 у Wayback Machine.], Fontana, London, 1994; , Civil Resistance in the East European and Soviet Revolutions [ 13 грудня 2012 у Wayback Machine.], Albert Einstein Institution, Massachusetts, 1991.

[Roberts-2] This is abstracted from the longer definition of «civil resistance» in Adam Roberts, Introduction, in Adam Roberts and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance and Power Politics: The Experience of Non-violent Action from Gandhi to the Present [ 20 березня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, 2009, pp. 2–3. See also the short definition in Gene Sharp, Sharp's Dictionary of Power and Struggle: Language of Civil Resistance in Conflicts [ 11 жовтня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011, p. 87.

[3] See e.g. the report by Peter Ackerman, Adrian Karatnycky and others, How Freedom is Won. From Civil Resistance to Durable Democracy, Freedom House, New York, 2005

[4] Adam Roberts and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance and Power Politics: The Experience of Non-violent Action from Gandhi to the Present [ 20 березня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, 2009. Include chapters by specialists on nineteen movements between 1917 and 2007.

[5] , «The Technique of Non-violent Action», in Adam Roberts (ed.), The Strategy of Civilian Defence: Non-violent Resistance to Aggression, Faber, London, 1967, at pp. 98–104.

[6] See for example his discussion of «Illustrations from the Past» in Gene Sharp, The Politics of Nonviolent Action (see article), Porter Sargent, Boston, 1973, pp. 75–97; and his short accounts of numerous cases in Gene Sharp and others, Waging Nonviolent Struggle: 20th Century Practice and 21st Century Potential, Porter Sargent, Boston, 2005, pp. 69–356.

[7] «Appendix: Conflict Summaries», in Maciej J. Bartkowski (ed.), Recovering Nonviolent History: Civil Resistance in Liberation Struggles, Lynne Rienner, Boulder, Colorado, 2013, pp. 355—405.

[8] Maria J. Stephan and Erica Chenoweth, «Why Civil Resistance Works: The Strategic Logic of Nonviolent Conflict», International Security, vol. 33, no. 1 (Summer 2008), p. 42. ISSN 0162-2889. (See also their 2011 book, Why Civil Resistance Works, listed below in the bibliography.)

[9] , Stride Toward Freedom: The Montgomery Story, Ballantine Books, New York, 1960, p. 81.

[10] See for example Roberts and Garton Ash, Civil Resistance and Power Politics [ 20 березня 2017 у Wayback Machine.], pp. 21–23 (chapter by Roberts), 93 (Kramer) and 386n. (Garton Ash).

[11] These accusations by Presidents Assad and Putin are cited and discussed in Adam Roberts, Michael J. Willis, Rory McCarthy and (eds.), Civil Resistance in the Arab Spring: Triumphs and Disasters [ 29 квітня 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, Oxford, 2016, pp. 277–80, 314–17 (chapter by Roberts).

[12] Randle, Civil Resistance, p. 168.