Абхазькі негри

Абха́зькі не́гри, або кавка́зькі не́гри — невелика расово-етнічна негроїдна група абхазького народу, що проживає, в основному, в абхазькому селищі в гирлі річки Кодор і навколишніх селах Абхазії (, , , та ін.).

Абхазьке узбережжя.

Походження

Гіпотези

Про етнічне походження абхазьких негрів і про те, як ці африканці потрапили до Абхазії, спеціалісти єдиної думки не мають. Ряд істориків стверджує, що заселення неграми ряду сіл на околицях Адзюбжі в Абхазії відбулося в XIX столітті (згідно з Віанору Пачуліа — в другій половині XIX століття); інші автори датують його XVII століттям.

Згідно з однією з версій, кілька сотень чорношкірих рабів було закуплено та ввезено князями Шервашидзе () для робіт на цитрусових плантаціях. Цей випадок став єдиним — і, певно, не зовсім вдалим — досвідом щодо масового імпорту африканців, що відбувся на території Чорноморського узбережжя Кавказу.

За іншою версією, негри-абхази — нащадки колхів. Однак питання про ймовірність хоч якоїсь спадкоємності між античними колхами та нинішніми абхазькими неграми відкрите: достовірних свідчень про існування негроїдного населення в історичній Колхіді немає. Також вони можуть походити від єгипетських коптів (копти не є неграми) або від фалаша, ефіопських юдеїв.. Абхазький письменник Дирміт Ґулія у книзі «Історія Абхазії» розвинув теорію про переселення предків абхазів заразом з предками колхів з Єгипту та Абісинії. Гулія порівнювяв дані щодо топоніміки Абхазії та відповідної місцевості Ефіопії і стверджував, що деякі з географічних назв «цілком однакові»: Багада — Багада, Гумма — Гумма, Табакур — Дабакур і т. д.

Зацікавлений цією проблемою Максим Горький разом з абхазьким письменником, головою ЦВК СРР Абхазії Самсоном Чанбою відвідав Адзюбжу, де зустрічався зі старожилами-неграми. За підсумками своєї поїздки та порівняння отриманих відомостей з доступною йому літературою він визнав ефіопську версію походження абхазьких негрів схожою на достовірну.

Легенди (основні)

Існує й низка «народних» опоетизованих легенд. За однією з них, що згадувалась у доповідній записці Івана Ісакова Микиті Хрущову, вблизи абхазских берегов во время шторма потерпел крушение османский, поблизу абхазьких берегів під час шторму зазнав аварії османський корабель із невільниками, котрих везли на продаж. І нинішні негри-абхази — нащадки невільників, які врятувалися з того корабля і заснували колонію в Абхазії. Ця легенда, щоправда, не пояснює, як такий корабель могло занести до води цієї частини Чорного моря настільки далеко від основних морських шляхів негритянської світової работоргівлі.

Інша легенда оповідає про зносини нартів та деяких «чорноликих людей». Згідно з нею, легендарні нарти повернулися на Кавказ із далекого африканського походу з сотнею проводжатих-негрів. Останні залишилися жити в Абхазії у селі Адзюбжа.

Згідно з третьою легендою, до появи негрів-абхазів причетний Петро I: він ввозив у Росію багато арапів, а тих, що не змогли акліматизуватися у Санкт-Петербурзі, дарував абхазьким князям. За свідченням кандидата історичних наук Ігоря Бурцева, таких «подарунків Петра» в Абхазії дійсно могло виявитися кілька десятків.

Можливо, певною мірою вірними є відразу декілька наукових гіпотез і легенд одночасно: багато з них де-факто не виключають, а доповнюють одна одну.

Історія

Грузинською мовою негри-абхази називалися შავი კაცი (шаві каці; «чорна людина») або შავი ხალხი (шаві халхі; «чорний народ»). У згаданій доповідній записці Івана Ісакова Хрущову про абхазьких негрів, серед іншого, розповідається, що намісник Кавказу Іларіон Воронцов-Дашков, наслідуючи Петра I, мав у своєму особистому конвої негрів з Адзюбжі, які супроводжували його в черкесках. Принц Олександр Ольденбурзький, засновник Гагри, тримав при своєму дворі кілька представників від кожного з народів Чорноморського узбережжя Кавказу, у тому числі місцевих негрів. За розповіддю А. М. Чочуа, у 1880-х роках в Адзюбжі жила велика родина негрів: мати Халлила, її сини Амбер, Ква-Ква й Черін та доньки; сини одружилися з абхазькими дівчатами.

Відомо, що у ХІХ столітті всі абхазькі негри розмовляли лише абхазькою і вважали себе представниками абхазького народу. Інші абхази сприймають це без заперечень, як належне. Їхня сукупна кількість оцінюється різними спостерігачами в діапазоні від «декількох сімей» до «декількох сіл». Щодо переважного віросповідання серед джерел теж немає єдності — певно, в Абхазії існують або існували в недавньому минулому і негри-християни, і негри-мусульмани, і негри-юдеї.

Сучасність

О. В. Маан (2006) вказує, що вони живуть у селах Адзюбжа, Киндиг, Тамш, Тхіна, Река, Єлир. В. Пачуліа (1964) додає також селища Паквеш, Меркула, Ачандара, а також місто Сухумі.

Абхазькі негри займаються вирощуванням цитрусових, винограду, кукурудзи, працюють на вугільних шахтах Ткварчелі, на підприємствах Сухумі — трикотажній фабриці, порту і ін. Як і численні абхази, абхазські негри сьогодні розмовляють російською. Більша їх частина асимільована і сильно метисована, багато хто покинув Кодор, осівши в інших частинах Абхазії, сусідніх Грузії і Росії, а також і за їх межами.

Свідчення

Серед вельми суперечних свідчень, що стосуються або припустимо стосуються предків абхазьких негрів або їх самих, дослідники зазвичай відмічають таке:

— Ну а як живеться неграм в Радянському Союзі?
— Яким неграм? — цікавиться хазяїн.
— Як яким? — здивувався принц, дивлячись на місцевих негрів, що сиділи за цим же столом. — Вам!
— А ми не негри, — сказав хазяїн, усміхаючись своєю характерною усмішкою і киваючи на решту негрів, — ми — абхазці.

— письменник , Сандро из Чегема, книга 2. — М.: «Московский рабочий», — 1989.

Негри в інших частинах Кавказу

Фотографія карабаського негра, зроблена Джорджем Кеннаном в 1870 році, із Бібліотеки Конгресу США

Невелика кількість негрів в дев'ятнадцятому — початку двадцятого століття проживало також в аджарському місті Батумі. А в Бібліотеці Конгресу США в складі колекції фотографа Джорджа Кеннана зберігається фотографія карабаського негра-арабо-горянина (1870—1886 роки).

Примітки

1. За версією Зінаїди Ріхтер (1930) назва читається як «Адзюбіса». Інші джерела такий варіант не наводять.
2. Маан О. В. Абжуа. Историко-этнологические очерки Очамчирского района Абхазии. — Сухум, 2006. — С. 226, прим. 1.
3. Пачулиа В. В краю золотого руна. Исторические места и памятники Абхазии. — М. : Наука, 1964. — С. 51—52
4. Богданов, К. Переменные величины. Погода русской истории и другие сюжеты [ 2015-07-22 у Wayback Machine.]. — М. : Новое литературное обозрение, 2014. — С. 368 — .
5. Негры в Кодорском ущелье — «Родина», № 11 — 2001 год.
6. Фридман, Г. Заметки о биографии А. П. Ганнибала [ 2009-03-13 у Wayback Machine.] — , август 2004 года.
7. Инал-Апа Ш. Д. Вопросы этно-культурной истории абхазов. — Сухуми : Алашара, 1976. — С. 41; Бгажба О. Ранние этапы этнической истории. // Абхазы. (Народы и культуры). — М. : Наука, 2007. — С. 57.
8. Островский, В. Загадочный Абрам. Версии [ 2009-03-13 у Wayback Machine.] — альманах «Еврейская старина», № 12 (36), декабрь 2005 года.
9. Кторова, А. Загадка национальных корней Пушкина [ 2011-05-24 у Wayback Machine.] — , 15 сентября 2002 года.
10. Анненков, В. Сны об Апсны. Абхазия в снах и фотографиях [ 2011-03-26 у Wayback Machine.] — «Известия науки», 25 июля 2003 года.
11. Приключения нарта Сасрыквы и его девяноста девяти братьев. [ 2009-03-13 у Wayback Machine.] // Подготовка текста Ш. Д. Инал-ипа, К. С. Шакрыл, Б. В. Шинкуба. Вступительная статья Ш. Д. Инал-ипа. Перевод с абхазского Г. Гулия (проза), В. Солоухина (стихи). — Сухуми: «Алашара». — 1988. С. 55
12. Масалов, А. Зана, самка снежного человека-2 [ 2009-03-13 у Wayback Machine.] — «Аномальные новости», № 39, 2007 год.
13. Счастье старого негра [ 2015-07-22 у Wayback Machine.]. — «Заря Востока», 17 августа 1958 года.
14. Передельская, Н. Хижина тёти Нуцы [ 2007-10-25 у Wayback Machine.] — «Московский комсомолец», 23 мая 2003 года.
15. Пачулиа, В. В краю золотого руна. Исторические места и памятники Абхазии. — М.: Наука, 1964. — С.52
16. . Архів оригіналу за 16 грудня 2013. Процитовано 9 липня 2011.
17. [[https://web.archive.org/web/20110628044137/http://www.loc.gov/pictures/item/99615616/ Архівовано 28 червня 2011 у Wayback Machine.] [Three-quarter length portrait of man, seated, facing front]]

Посилання

• Voronov, Y. на сайті circassianworld.com(англ.)