Johann Jacob Friedrich Wilhelm Parrot

Йоганн Якоб Фрідріх Вільгельм Паррот (нім. Johann Jacob Friedrich Wilhelm Parrot; 14 жовтня 1791 — 15 січня 1841) — балтійський німецький натураліст, дослідник і альпініст, який жив і працював у Дерпті (сьогодні Тарту, Естонія) у тодішній Ліфляндській губернії Російської імперії. Піонер російського та естонського наукового альпінізму, Паррот відомий тим, що очолив першу в історії експедицію на вершину гори Арарат.

Фрідріх Паррот
нім. Johann Jakob Friedrich Wilhelm Parrot
Народився	14 жовтня 1791(1791-10-14)^[3]^[2] Карлсруе, Баденське маркграфство, Священна Римська імперія
Помер	15 (27) січня 1841^[1] (49 років) або 15 січня 1841(1841-01-15)^[2] (49 років) Тарту, Ліфляндська губернія, Російська імперія
Поховання	цвинтар Рааді
Країна	Російська імперія
Місце проживання	Німеччина
Діяльність	мандрівник-дослідник, фізик, викладач університету, лікар, альпініст, ботанік, біолог, натураліст
Галузь	природнича історія
Alma mater	^d і ^d
Науковий ступінь	доктор наук
Знання мов	німецька^[1]
Заклад	^d і ^d
Членство	Петербурзька академія наук
Посада	ректор
Батько	^d
Діти	^d, ^d і ^d
Медіафайли у Вікісховищі

Рання кар'єра

Народився в Карлсруе у маркграфстві Баден. Він був сином , першого ректора Дерптського університету (сьогодні Тартуський університет). Він вивчав медицину та природничі науки в Дерпті, а в 1811 році разом з здійснив експедицію до Криму та Кавказу. Там він за допомогою барометра виміряв різницю в рівні Каспійського і Чорного морів. Після повернення був призначений помічником лікаря, а в 1815 році — хірургом російської імператорської армії. У 1816 і 1817 роках відвідав Альпи і Піренеї. 1821 року він став професором фізіології та патології, потім у 1826 році професором фізики Дерптського університету.

Підкорення Арарату

Після російсько-перської війни 1826—1828 років гора Арарат перейшла під контроль Росії за умовами Туркманчайського договору. Паррот зрозумів, що тепер створені умови для того, щоб підкорити вершину гори. З командою студентів Паррот покинув Дерпт у квітні 1829 року і вирушив на південь до російського Закавказзя та Вірменії, щоб піднятися на Арарат. Проєкт отримав повне схвалення царя Миколи I, який надав експедиції військовий супровід.

По дорозі до окупованої Вірменії Паррот і його команда розділилися на дві частини. Більша частина команди вирушила до Моздока, тоді як Паррот, Максиміліан Бехагель фон Адлерскрон і військовий ескорт Шютц вирушили до річки Манич і Калмицького степу, щоб провести подальші дослідження рівнів між Чорним і Каспійським морями. Обидві команди возз'єдналися в Моздоку і рушили на південь, спочатку до Грузії, потім до Вірменської області. Спалах чуми на околицях Єревана затримав експедицію, і команда відвідала східну грузинську провінцію Кахетія, поки епідемія не вщухла. Потім вони поїхали з Тифліса до Ечмайдзина, де Паррот познайомився з Хачатуром Абовяном, майбутнім вірменським письменником і національним громадським діячем. Для експедиції Парроту потрібен був місцевий гід і перекладач. Вірменський Католікос доручив Абовяну виконувати ці завдання.

У супроводі Абовяна Паррот і його команда перетнули річку Аракс в і попрямували до вірменського села Ахурі (сучасний ), розташованого на північному схилі Арарату на висоті 1200 м над рівнем моря. Дотримуючись поради Арутюна Аламдаряна з Тифлісу, вони стали базовим табором у на висоті 1943 м. Паррот і Абовян були одними з останніх мандрівників, які відвідали Ахурі та монастир перед тим, як катастрофічний землетрус повністю зруйнував обох у травні 1840 року Їх перша спроба піднятися на гору північно-східним схилом зазнала невдачі через відсутність теплого одягу.

Через шість днів за порадою Степана Ходжіанца, старости села Ахурі, спробували піднятися з північно-західного боку. Після досягнення висоти 4885 м вони повернули назад, тому що не досягли вершини до заходу сонця. У супроводі Абовяна, двох російських солдатів і двох вірменських селян Паррот піднявся на вершину з третьої спроби о 3:15 вечора 9 жовтня 1829 року. Абовян викопав ополонку в льоду і поставив дерев'яний хрест. Він підійняв шматок льоду з вершини і поніс його з собою в пляшці, вважаючи воду святою. 8 листопада Паррот і Абовян піднялися на Малий Арарат. Паррот після експедиції організував надання Абовяну російської державної стипендії для навчання в Дерптському університеті в 1830 році.

Подальше життя

У 1837 році Парро вирушив до Торніо в північній частині Великого князівства Фінляндського, щоб спостерігати коливання маятника і земний магнетизм. Він винайшов газометр і баротермометр. У Лівонії він популяризував каталонський сонячний годинник, невеликий циліндричний інструмент кишенькового розміру приблизно 8 см в довжину і 1,5 см в діаметрі. 

Паррот помер у Дерпті в січні 1841 року й похований на цвинтарі Рааді. У нього залишилася донька Анна Магарета Паррот, яка вийшла заміж за Конрада Якоба Штрауха. Їхні нащадки зараз проживають в Австралії.

Почесті та спадщина

• Листяне дерево Parrotia названо на честь Паррота.
• Пік в Пеннінських Альпах названий на честь Паррота.
• На його честь названо пік Паррота поблизу (Тарту Ülikool 350) у горах Паміру в Таджикистані.
• У 1935 році Міжнародний астрономічний союз назвав на видимому боці Місяця на честь Паррота.
• Документальний фільм 2011 року про експедицію Паррота й Абовяна на гору Арарат зняв в Естонії режисер . Його показали на в Єревані в 2013 році

Примітки

1. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
2. Національна бібліотека Ізраїлю
   d:Track:Q106509962
3. Deutsche Nationalbibliothek Record #100240445 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
   d:Track:Q27302d:Track:Q36578
4. Илизаров С. С. «Всю жизнь мне везло на хороших людей»: беседа с Н.А. Григорьян 9 марта 2006 года, “All my life, I've been lucky to meet good people": A conversation with N.A. Grigor'yan on 9 March 2006 // Историко-биологические исследования — 2024. — Т. 16, вып. 3. — С. 127–168. — ISSN 2076-8176; 2500-1221 — doi:10.24412/2076-8176-2024-3-127-169
   d:Track:Q131315945d:Track:Q126725109
5. Troelstra, Anne S. (17 січня 2017). Bibliography of Natural History Travel Narratives. BRILL. с. 332. ISBN .
6. (рос.). . 2 грудня 2002 http://www.ras.ru/win/db/show_per.asp?P=.id-51670.ln-ru.dl-.pr-inf.uk-12. {{}}: Пропущений або порожній |title= ()
7. Randveer, Lauri. How the Future Rector Conquered Ararat. University of Tartu. Архів оригіналу за 25 листопада 2015. Процитовано 1 грудня 2022.
8. Giles, Thomas (27 квітня 2016). Friedrich Parrot: The man who became the 'father of Russian mountaineering'. .
9. Ketchian, Philip P. (13 жовтня 2011). Ararat Redux: Abovian, Prof. Parrot and First Ascent. .
10. Parrot, Friedrich (2016). Journey to Ararat. London: . с. vii. ISBN .
11. Parrot, p. viii.
12. Parrot, p. 14.
13. Parrot, p. x.
14. Parrot, pp. 19—30.
15. Parrot, pp. 52—66.
16. Parrot, p. 93.
17. Parrot, p. 103.
18. Ketchian, Philip K. (24 грудня 2005). Climbing Ararat: Then and Now. . 71 (52). Архів оригіналу за 8 вересня 2009.
19. Parrot, p. 139.
20. Parrot, pp. 141—142.
21. Parrot, pp. 183—184.
22. Parrot, p. xxi.
23. Coombes, Allen J. (2012). The A to Z of plant names. USA: Timber Press. с. 312. ISBN .
24. Peck, Edward (2002). Ararat: Another Controversial First Ascent (PDF). : 207. Процитовано 22 жовтня 2019.
25. Külmoja, Inga (24 серпня 2012). Remote Peak Named after Tartu Conquered Again. University of Tartu Blog. Процитовано 22 жовтня 2019.
26. Фрідріх Паррот. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.
27. Nights are long and dark. Looduskalender.ee. 29 березня 2014. Архів оригіналу за 11 October 2017. Процитовано 11 жовтня 2017.
28. Ter-Sahakian, Karine (29 березня 2014). Armenian community of Estonia: A look into the future. . Процитовано 11 жовтня 2017.
29. 'Journey to Ararat' Documentary Film. . July 2013. Архів оригіналу за 4 August 2017. Процитовано 24 вересня 2016. [Архівовано 2013-07-06 у Wayback Machine.]