Документальний фільм фільм в основу якого покладено знімання реальних подій та осіб Темою для документальних фільмів най

Документальний фільм — фільм, в основу якого покладено знімання реальних подій та осіб. Темою для документальних фільмів найчастіше стають історичні події, культурні та соціальні явища, відомі особистості та товариства.

Документальний фільм

Протилежне	художній фільм
Документальний фільм у Вікісховищі

Неігровий кінофільм, призначений для "документування реальності, головним чином з метою навчання, освіти або збереження історичних записів ". Білл Ніколс схарактеризував документальний фільм з точки зору «практики створення фільмів, кінематографічної традиції та способу сприйняття аудиторії [який залишається] практикою без чітких меж».

16-міліметрова дзеркальна камера Bolex «H16» із пружинним заводом — популярна камера початкового рівня, яка використовується в кіношколах

Ранні документальні фільми, які спочатку називалися " актуальними фільмами ", тривали одну хвилину або менше. З часом документальні фільми стали довшими та включали більше категорій. Декілька прикладів: навчальні, спостережливі та документальні . Документальні фільми дуже інформативні і часто використовуються в школах як джерело для навчання різним принципам . Режисери-документалісти зобов'язані бути правдивими щодо свого бачення світу, не навмисно спотворюючи тему.

Платформи соціальних медіа (такі як YouTube) забезпечили шлях для зростання жанру документального кіно . Ці платформи збільшили територію поширення та полегшили доступ.

Визначення

Польський письменник і режисер ^[en] був серед тих, хто визначив моду документального кіно. Він написав два найперші тексти про кінематограф Une nouvelle source de l'histoire (англ. Нове джерело історії) і La photographie animée (англ. Анімована фотографія). Обидва були опубліковані в 1898 році французькою мовою та були одними з ранніх письмових робіт, щоб розглянути історичну та документальну цінність фільму. Матушевський також є одним із перших кінематографістів, які запропонували створити Кіноархів для збору та безпечного зберігання візуальних матеріалів.

Слово «документальний фільм» було введено шотландським режисером-документалістом Джоном Ґрірсоном у його рецензії на фільм Роберта Флаерті " Моана " (1926), опублікованій у New York Sun 8 лютого 1926 року, написаній «Кіноглядачем» (псевдонім Ґрірсона).).

Принципи документалістики Грірсона полягали в тому, що потенціал кіно для спостереження за життям можна використати в новій формі мистецтва; що «оригінальний» актор і «оригінальна» сцена є кращими порадниками в інтерпретації сучасного світу, ніж їхні художні аналоги; і що матеріали, «таким чином узяті з необробленого» можуть бути реальнішими, ніж діюча стаття. У зв'язку з цим визначення документального фільму Грірсона як «творчого лікування реальності» отримало певне визнання, причому ця позиція суперечить провокації радянського кінорежисера Дзиги Вертова представити «життя таким, яким воно є» (тобто життя, зняте таємно) і «життя, захоплене зненацька» (життя, спровоковане або здивоване камерою).

Американський кінокритик Паре Лоренц визначає документальний фільм як «фільм, який є драматичним на основі фактів». Інші також стверджують, що документальний фільм вирізняється з-поміж інших типів неігрових фільмів тим, що містить думку та конкретне повідомлення, а також факти, які він представляє. Вчений Бетсі Маклейн стверджувала, що документальні фільми створені для кінематографістів, щоб передати їхні погляди на історичні події, людей і місця, які вони вважають важливими. Таким чином, перевага документальних фільмів полягає у представленні нових перспектив, які можуть не бути поширеними в традиційних медіа, таких як письмові публікації та шкільна програма.

Практика документалістики — це складний процес створення документальних проєктів. Це стосується того, що люди роблять із медіа-пристроями, контентом, формою та стратегіями виробництва для вирішення творчих, етичних і концептуальних проблем і виборів, які виникають під час створення документальних фільмів.

Документальне кіно можна використовувати як форму журналістики, пропаганди або особистого самовираження.

Історія

До 1900 року

У ранніх фільмах (до 1900 р.) домінувала новизна показу події. Це були поодинокі моменти, зняті на плівку: потяг заходить на станцію, причал човна або фабричні працівники, які залишають роботу. Ці короткометражні фільми називали «актуальними» фільмами; Термін «документальний фільм» не було введено до 1926 року. Багато перших фільмів, наприклад, зняті Огюстом і Луї Люм'єрами, через технологічні обмеження мали довжину хвилину або менше (приклад на YouTube).

Фільми, на яких зображено багато людей (наприклад, вихід із заводу), часто знімалися з комерційних міркувань: люди, яких знімали, хотіли за плату побачити фільм, на якому вони зображені. Один відомий фільм, який тривав понад півтори години, "Бійка Корбетт-Фітцсіммонс " . Використовуючи інноваційну технологію циклічного відтворення плівки, Енох Дж. Ректор повністю представив відомий бій за приз 1897 року на екранах кінотеатрів Сполучених Штатів.

У травні 1896 року Болеслав Матушевський записав на плівку кілька хірургічних операцій у варшавському та петербурзькому шпиталях. 1898 року французький хірург Ежен-Луї Дуайен запросив Болеслава Матушевського та Клемана Моріса і запропонував їм записати його хірургічні операції. Вони розпочали в Парижі серію хірургічних фільмів десь перед липнем 1898 року. До 1906 року, року свого останнього фільму, Доайєн записав понад 60 операцій. Дуайен сказав, що його перші фільми навчили його виправляти професійні помилки, про які він не знав. У наукових цілях після 1906 року Доайєн об'єднав 15 своїх фільмів у три збірки, дві з яких збереглися, серію з шести фільмів.Extirpation des tumeurs incapsulées (1906) і чотирифільм Les Opérations sur la cavité crânienne (1911). Ці та п'ять інших фільмів Доайена збереглися.

Кадр з одного з наукових фільмів Георге Марінеску (1899).

Між липнем 1898 і 1901 роками румунський професор Георге Марінеску зняв кілька наукових фільмів у своїй неврологічній клініці в Бухаресті : Ходячі проблеми органічної геміплегії (1898), Ходячі проблеми органічної параплегії (1899), Випадок істеричної геміплегії зцілений Через гіпноз (1899), Проблеми при ходьбі прогресивної локомоційної атаксії (1900) і Хвороби м'язів (1901). Усі ці короткометражки збереглися. Професор назвав свої роботи «дослідженнями за допомогою кінематографа» і опублікував результати разом із кількома послідовними кадрами в випусках La Semaine Médicale.журнал з Парижа, між 1899 і 1902 роками. У 1924 році Огюст Люм'єр визнав переваги наукових фільмів Марінеску: «Я бачив ваші наукові звіти про використання кінематографа в дослідженнях нервових захворювань, коли я ще отримував La Semaine Médicale , але тоді у мене були інші проблеми, які не залишали мені вільного часу, щоб почати біологічні дослідження. Мушу сказати, що я забув ці роботи, і я вдячний вам, що ви нагадали їх мені. На жаль, не багато вчених пішли за ними твій шлях.»

1900—1920 роки

Джеффрі Малінз з камерою аероскопа під час Першої світової війни.

Фільми -подорожі були дуже популярні на початку 20 століття. Дистриб'ютори часто називали їх «scenics». Сценіки були одними з найпопулярніших фільмів того часу. Важливим раннім фільмом, який вийшов за рамки концепції мальовничості, був «У країні мисливців за головами» (1914), який охоплював примітивізм та екзотику в сценічній історії, представленій як правдиве відтворення життя корінних американців .

Споглядання — окрема сфера. Pathé — найвідоміший світовий виробник подібних плівок початку 20 століття. Яскравий приклад — Москва, вкрита снігом (1909).

У цей час з'явилися біографічні документальні фільми, такі як повнометражний фільм « Емінеску-Вероніка-Крянга» (1914) про стосунки між письменниками Міхаєм Емінеску, Веронікою Мікле та Іоном Креанге (усі померли на момент створення), що випустило бухарестське відділення Пате.

Ранні кольорові кінопроцеси, такі як Kinemacolor — відомий повнометражним фільмом " З нашим королем і королевою через Індію " (1912) — і «Прізмаколор» — відомий повсюди з призмою (1919) і п'ятибарабанним повнометражним фільмом "Невідомий Балі " (1921) — використовували описи подорожей. просувати нові кольорові процеси. Навпаки, Technicolor зосереджувався головним чином на тому, щоб голлівудські студії прийняли їхній процес для художніх фільмів.

Також у цей період вийшов художній документальний фільм Френка Герлі " Південь " (1919) про Імперську трансантарктичну експедицію . Фільм задокументував невдалу антарктичну експедицію під проводом Ернеста Шеклтона в 1914 році.

1920-ті роки

Романтизм

Плакат Nanook of the North .

З фільмом Роберта Дж. Флаерті " Нанук півночі " в 1922 році документальне кіно охопило романтизм ; У цей період Флаерті зняв кілька серйозних романтичних фільмів, часто показуючи, як його суб'єкти жили 100 років тому, а не те, як жили тоді. Наприклад, у Нануку з Півночі Флаерті не дозволив своїм підданим стріляти в моржа з найближчої рушниці, натомість наказав їм використовувати гарпун. Деякі з інсценувань Флаерті, наприклад будівництво іглу без даху для знімання інтер'єру, було зроблено з урахуванням тогочасних технологій зйомок.

Студія Paramount Pictures спробувала повторити успіх фільму Флаерті " Нанук і Моана " з двома романтизованими документальними фільмами " Трава " (1925) і " Чанг " (1927), обидва знятих Меріаном Купером та Ернестом Шодсеком .

Місто-симфонія

У цьому кадрі з фільму " *Людина з кіноапаратом* " Михайло Кауфман виступає в ролі оператора, ризикуючи життям у пошуках найкращого кадру.

Жанр міської симфонії — це авангардні фільми 1920-х і 1930-х років. На ці фільми особливо вплинуло сучасне мистецтво ; а саме кубізм, конструктивізм та імпресіонізм . За словами історика мистецтва та письменника Скотта Макдональда, міські симфонічні фільми можна описати як «перетин документального та авангардного кіно: авангардний фільм » ; Однак А. Л. Різ пропонує розглядати їх як авангардні фільми.

Ранні назви, створені в цьому жанрі, включають: Manhatta (Нью-Йорк; реж. Пол Стренд , 1921); Rien que les heures /Nothing But The Hours (Франція ; реж. Альберто Кавальканті , 1926); «Острів двадцяти чотирьох доларів» (реж. Роберт Дж. Флаерті , 1927); Études sur Paris (реж. Андре Соваж , 1928); "Міст " (1928) і " Дощ " (1929), обидва Йоріса Івенса ; Сан-Паулу, Sinfonia da Metrópole (реж. Адальберто Кемені , 1929), Берлін: Симфонія метрополії (реж. Вальтер Рутманн , 1927); «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вертов , 1929) і «Дуро, Файна Флювіаль» (реж. Маноель де Олівейра , 1931).

Місто-симфонічний фільм, як випливає з назви, найчастіше базується на великому столичному районі та прагне відобразити життя, події та діяльність міста. Це може бути абстрактне кіно (" Берлін " Вальтера Рутмана) або використовувати радянську теорію монтажу (« Людина з кіноапаратом» Дзиги Вертова); але, найголовніше, місто-симфонічний фільм є формою кінопоезії, знятої та змонтованої в стилі " симфонії ".

Континентальна традиція (див.: Реалізм) зосереджувалася на людях у створеному людиною середовищі та включала так звані " міські симфонії ", такі як фільми Вальтера Руттмана, Берлін, Симфонія міста (про які Грірсон зазначив у статті той Берлін представляв те, чим документальний фільм не повинен бути); Альберто Кавальканті, Rien que les heures; та « Людина з кіноапаратом» Дзиги Вертова . Ці фільми, як правило, показують людей як продукт їхнього середовища та схиляються до авангарду.

Кіно-Правда

Український документаліст Дзига Вертов займав центральне місце в радянській кінохроніці " Кіно-Правда " (буквально «кіноправда») 1920-х років. Вертов вважав, що камера — з її різноманітними об'єктивами, редагуванням кадрів із протидією кадру, сповільненою зйомкою, здатністю сповільнювати, зупиняти та прискорювати рух — може передавати реальність точніше, ніж людське око, і створив із цього філософію фільму. Серед шедеврів ДВ які визнав увесь світ робота «Кіно ОКО».

Традиція кінохроніки

Традиція кінохроніки важлива в документальному кіно; Кінохроніки також інколи влаштовувалися, але вони зазвичай являли собою відтворення подій, які вже відбулися, а не спроби керувати подіями, як вони відбувалися. Наприклад, багато кадрів битв початку 20-го століття були інсценовані; оператори зазвичай приїжджали на місце після великої битви і відтворювали сцени, щоб зняти їх.

1930–1940-ті роки

Пропагандистська традиція складається з фільмів, знятих з явною метою переконати аудиторію в чомусь. Одним із найвідоміших і найсуперечливіших пропагандистських фільмів є фільм Лені Ріфеншталь " Тріумф волі " (1935), який розповідає про конгрес нацистської партії 1934 року і був знятий на замовлення Адольфа Гітлера . Ліві режисери Йоріс Івенс і Анрі Сторк зняли « Боринаж» (1931) про бельгійський вугледобувний регіон. Луїс Бунюель зняв " сюрреалістичний " документальний фільм Las Hurdes (1933).

" Плуг, що розбив рівнини " Паре Лоренца (1936) і "Річка " (1938), а також " Місто " (1939) Вілларда Ван Дайка є відомими творами Нового курсу, кожен з яких представляє складні комбінації соціальної та екологічної свідомості, урядової пропаганди та ліві точки зору. Френк Капра " Чому ми воюємо " (1942—1944) — серіал кінохроніки в Сполучених Штатах, створений на замовлення уряду, щоб переконати американську громадськість, що настав час йти на війну. Констанс Беннетт і її чоловік Анрі де ла Фалез спродюсували два повнометражних документальних фільми «Legong: Dance of the Virgins»(1935), знятий на Балі, і Кілоу, тигр-вбивця (1936), знятий в Індокитаї .

У Канаді з тих самих пропагандистських міркувань було створено Кінораду, створену Джоном Грірсоном. Це також створило кінохроніку, яка розглядалася їхніми національними урядами як законна контрпропаганда психологічній війні нацистської Німеччини (організована Йозефом Геббельсом).

На конференції «Всесвітньої спілки документальних фільмів» у 1948 році у Варшаві брали участь відомі режисери епохи: Безіл Райт (ліворуч), Елмар Клос, Йоріс Івенс (2-й справа) та Єжи Тепліц .

У Британії під керівництвом Джона Грірсона об'єдналися кілька різних режисерів. Вони стали знані як Рух документального кіно . Грірсону, Альберто Кавальканті, Гаррі Вотту, Безілу Райту та Хамфрі Дженнінгсу серед інших вдалося поєднати пропаганду, інформацію та освіту з поетичнішим естетичним підходом до документалістики. Приклади їхніх робіт включають " Дрифтери " (Джон Грірсон), «Пісня Цейлону» (Безіл Райт), " Пожежі почалися " та "Щоденник для Тімоті " (Гемфрі Дженнінгс). У їхній творчості брали участь такі поети, якУ. Г. Одена, таких композиторів, як Бенджамін Бріттен, і таких письменників, як Дж. Б. Прістлі . Серед найвідоміших фільмів руху « Нічна пошта» та " Вугільна грань " .

Фільм Calling Mr. Сміт (1943) був антинацистським кольоровим фільмом, створеним Стефаном Темерсоном і одночасно документальним і авангардним фільмом проти війни. Це був один із перших антинацистських фільмів в історії.

1950–1970-ті роки

Леннарт Мері (1929—2006), другий президент Естонської Республіки, знімав документальні фільми за кілька років до свого президентства. Його фільм " Вітри Чумацького Шляху " отримав срібну медаль на Нью-Йоркському кінофестивалі в 1977 році

Cinéma-vérité

Існування Cinéma vérité (або близького до нього прямого кіно) залежало від деяких технічних досягнень: легких, тихих і надійних камер і портативного синхронізованого звуку.

Таким чином, Cinéma vérité та подібні документальні традиції можна розглядати, у ширшій перспективі, як реакцію на обмеження студійного кіновиробництва. Знімання на місці з меншими знімальними групами також було у Французькій Новій хвилі, режисери використовували переваги прогресу в технології, що дозволило меншим портативним камерам і синхронізованому звуку знімати події на місці, коли вони розгорталися.

Хоча ці терміни іноді використовуються як взаємозамінні, існують важливі відмінності між cinéma vérité (Jean Rouch) і північноамериканським " прямим кіно " (точніше " cinéma direct "), піонерами якого були, серед інших, канадці Аллан Кінг, Мішель Бро, і П'єра Перро [ та американців Роберта Дрю, Річарда Лікока, Фредеріка Уайзмана та Альберта та Девіда Мейслз .

Керівники руху дотримуються різних точок зору щодо ступеня залученості до своїх суб'єктів. Коппл і Пеннебейкер, наприклад, обирають невтручання (або, принаймні, невтручання), а Перро, Руш, Кеніг і Кройтор віддають перевагу прямому втручанню або навіть провокації, коли вони вважають це за потрібне.

Фільми « Хроніка літа» (Жан Руш), " Не озирайся " (Д. А. Пеннебейкер), « Сірі сади» (Альберт і Девід Мейслз), «Тітікутські безумства» (Фредерік Вайзман), " Первинний " і " Криза: позаду президентського зобов'язання " (обидва продюсер Роберт Дрю) , Округ Харлан, США (режисер Барбара Коппл), Самотній хлопець (Вольф Кеніг і Роман Кройтор) часто вважаються фільмами cinéma vérité .

Основи стилю включають спостереження за людиною під час кризи за допомогою рухомої, часто ручної камери, щоб зафіксувати більше особистих реакцій. Немає сидячих інтерв'ю, а співвідношення знімання (кількість відзнятого фільму до готового продукту) дуже високе, часто досягаючи 80 до одного. Звідти редактори знаходять і ліплять роботу у фільм. Редакторів руху, таких як Вернер Нольд, Шарлотта Цверін, Маффі Майерс, Сьюзан Фромке та Еллен Говде, часто не помічають, але їхній внесок у фільми був настільки важливим, що їх часто називали співрежисерами.

Відомі фільми cinéma vérité/direct cinema включають Les Raquetteurs , Showman , Salesman , Near Death і The Children Were Watching .

Політична зброя

У 1960-х і 1970-х роках документальний фільм часто розглядався як політична зброя проти неоколоніалізму та капіталізму загалом, особливо в Латинській Америці, а також у мінливому суспільстві Квебеку . La Hora de los hornos (The Hour of the Furnaces , 1968), режисери Октавіо Гетіно та Арнольд Вінсент Кудалес старший, вплинули на ціле покоління режисерів. Серед багатьох політичних документальних фільмів, знятих на початку 1970-х років, був «Чилі: спеціальний звіт», перший на громадському телебаченні детальний огляд повалення уряду Сальвадора Альєнде в Чилі у вересні 1973 року військовими лідерами під керівництвом Августо Піночета ., створений документалістами Арі Мартінесом і Хосе Гарсіа.

У статті The New York Times за червень 2020 року було розглянуто політичний документальний фільм " І вона може бути наступною ", знятий Грейс Лі та Мар'яном Сафінією. The Times описала документальний фільм не лише як такий, що зосереджується на жінках у політиці, а й точніше на кольорових жінках, їхніх громадах і значних змінах, які вони спричинили в Америці.

Сучасні документальні фільми

Аналітики касових зборів відзначили, що цей жанр фільмів стає все успішнішим у кінотеатрах з такими фільмами, як Фаренгейт 9/11 , Super Size Me , Food, Inc. , Earth , March of the Penguins і An Inconvenient Truth серед найвидатніших прикладів. . Порівняно з драматичними сюжетними фільмами, документальні фільми зазвичай мають набагато нижчий бюджет, що робить їх привабливими для кінокомпаній, оскільки навіть обмежений прокат у кінотеатрах може бути дуже прибутковим.

Природа документальних фільмів розширилася за останні 20 років у порівнянні зі стилем cinéma vérité, запровадженим у 1960-х роках, коли використання портативної камери та звукового обладнання дозволяло встановити близькі стосунки між режисером і суб'єктом. Межа між документальністю та оповіддю стирається, а деякі твори є дуже особистими, як -от " Розв'язані язики " Марлона Ріггса (1989) і « Чорне… чорне не буває» (1995), у яких поєднуються експресивні, поетичні та риторичні елементи й акценти. суб'єктивності, а не історичних матеріалів.

Історичні документальні фільми, як-от знаковий 14-годинний фільм « Погляд на премію: Роки громадянських прав Америки» (1986 — частина 1 і 1989 — частина 2) Генрі Гемптона, « 4 маленькі дівчинки» (1997) Спайка Лі та "Громадянська війна " Кена Бернс, незалежний фільм про рабство 500 років потому , який здобув нагороду ЮНЕСКО, висловив не лише особливий голос, але й перспективу та точку зору. Деякі фільми, такі як "Тонка блакитна лінія " Еррола Морріса, містили стилізовані інсценізації, а " Роджер і я " Майкла Мурапоклав набагато більший контроль інтерпретації на режисера. Комерційний успіх цих документальних фільмів може походити від цієї зміни оповіді в документальній формі, що спонукає деяких критиків сумніватися, чи можна такі фільми справді називати документальними; критики іноді називають ці роботи " мондо фільмами " або «докугандою». Однак режисерське маніпулювання документальними сюжетами було помічено ще з часів роботи Флаерті, і воно може бути ендемічним для форми через проблематичні онтологічні основи.

Режисери-документалісти все частіше використовують кампанії соціального впливу на свої фільми. Кампанії соціального впливу прагнуть залучити медіа-проєкти шляхом перетворення обізнаності громадськості про соціальні проблеми та причини в залучення та дії, переважно пропонуючи аудиторії спосіб залучитися. Прикладами таких документальних фільмів є Kony 2012 , Salam Neighbor, Gasland , Living on One Dollar і Girl Rising .

Попри те, що документальне кіно є фінансово життєздатнішим із зростанням популярності жанру та появою DVD, фінансування виробництва документального кіно залишається недосяжним. Протягом останнього десятиліття найбільші можливості для виставок з'явилися на ринку телемовлення, що змусило кінематографістів бути вірними смакам і впливам телекомпаній, які стали для них найбільшим джерелом фінансування.

Сучасні документальні фільми дещо перетинаються з телевізійними формами, з розвитком «реаліті-телебачення», яке іноді межує з документальним, але частіше відхиляється до вигаданого чи інсценованого. Документальний фільм про створення фільму показує, як було створено фільм чи комп'ютерну гру . Зазвичай створений для рекламних цілей, він ближче до реклами, ніж до класичного документального фільму.

Сучасні легкі цифрові відеокамери та комп'ютерний монтаж дуже допомогли документалістам, як і різке падіння цін на обладнання. Першим фільмом, який повністю скористався цією зміною, був " Голоси Іраку « Мартіна Кунерта та Еріка Манеса, у якому 150 DV-камер було надіслано до Іраку під час війни та передано іракцям для запису.

Серед трендів сучасної документалістики це створення та поява творів на платних та відносно безкоштовних стримінгових сервісах. Окрім YouTube активну участь у цьому бере Netflix — американський провайдер медійних послуг та продюсерська компанія. Так, наприклад, робота „I am Georgina“ по популярності перевершила багато художніх фільмів..

Згідно зі звітом Nielsen (The Wall Street Journal), у липні 2022р глядачі телеконтенту вперше більше витрачали час на перегляд телевізора в потоковій службі (Streaming), ніж у кабельному або трансляціях . У звіті йдеться, що такі сервіси, як Netflix, YouTube і Hulu, займають 34,8 відсотка часу перегляду у категорії „Streaming“, а кабельне телебачення — 34,4 відсотка. Ефірне телебачення склало 21,6 відсотка. Це говорить про те, що документальні фільми мають перевагу, адже стають більш доступніше через інструменти для розповсюдження для глядачів.

Документальні фільми без слів

Знято фільми в документальній формі без слів. «Слухай Британію», знятий Гамфрі Дженнінгсом і Стюартом Макалістером у 1942 році, — це безмовні роздуми про Британію часів війни. З 1982 року трилогію Qatsi і подібну до неї Baraka можна описати як візуальні тональні вірші з музикою, пов'язаною з образами, але без усного змісту. Koyaanisqatsi (частина трилогії Qatsi) складається переважно з уповільненого знімання та сповільненого знімання міст і багатьох природних ландшафтів Сполучених Штатів. Барака намагається вловити потужний пульс людства, яке зграями збивається під час повсякденної діяльності та релігійних церемоній.

Bodysong зняли 2003 року і він здобув премію British Independent Film Award як «Найкращий британський документальний фільм».

У фільмі «Буття» 2004 року показано життя тварин і рослин у станах розширення, розпаду, сексу та смерті з деякими, але невеликими, оповіданнями.

Українські документальні фільми та митці

У документальному фільмі «Свято молоді» (1930) широко розкривається український рух «Пластунів», національні костюми України, сокільські гімнастичні вправи-руханки. Автор стрічки — учасник Пласту, початківець кінематографа в Галичині Юліян Дорош.

Серед українських документалістів (окрім Дзиги Вертова) також слід відзначити Георгія Шкляревського (фільм «Мі-кро-фон!» про події на чорнобильській АЕС, «Щаблі демократії» 1992) та режисера Володимира Хмельницького («Будинки і химери. Владислав Городецький» 1999, («Чи є життя на Марсі?») 2013).

У 2023 році вийшов найбільш високо оцінений документальний фільм "20 днів у Маріуполі" (режисер - Мстислав Чернов) про події перших 20 днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну в місті Маріуполь. Цей фільм став першим українським фільмом, що виграв кінопремію "Оскар".

Інші форми

Гібридний документальний фільм

Вихід фільму «Акт вбивства» (2012) режисера Джошуа Оппенгеймера відкрив можливості для нових форм гібридного документального фільму. Традиційне документальне кіно, як правило, усуває ознаки белетризації, щоб відрізнити себе від жанрів художнього кіно. Останнім часом аудиторія стала недовірливішою до традиційного виробництва фактів у ЗМІ, що зробило її більш сприйнятливою до експериментальних способів розповіді фактів. Гібридний документальний фільм використовує ігри правди, щоб кинути виклик традиційному виробництву фактів. Попри те, що гібридний документальний фільм оснований на фактах, він не говорить чітко про те, що слід розуміти, створюючи відкритий діалог між суб'єктом і аудиторією. Альтанка Кліо Барнарда (2010),Кілька яскравих прикладів— «Акт вбивства» (2012) Джошуа Оппенгеймера, «Посол» Мадса Брюггера та «Бомбейський пляж» (2011) Альми Хар'ел.

Документація

Docufiction— це гібридний жанр із двох основних жанрів— художнього та документального кіно, який практикується з моменту появи перших документальних фільмів.

Фейк-вигадка

Фальшива фантастика— це жанр, який навмисно представляє реальні події без сценарію у формі художнього фільму, роблячи їх виглядом інсценованих. Поняття було введено П'єром Бісмутом для опису його фільму 2016 року «Де Роккі II?».

DVD документальний фільм

Документальний фільм на DVD — це документальний фільм невизначеної тривалості, який було створено з єдиною метою випустити його для прямого продажу публіці на DVD, на відміну від документального фільму, створеного та випущеного спочатку на телебаченні чи на екрані кінотеатру (він же театральний реліз), а згодом на DVD для загального користування.

Ця форма випуску документальних фільмів стає все популярнішою та прийнятнішою, оскільки зростає вартість і труднощі з пошуком місць для показу на телебаченні чи в кінотеатрах. Він також зазвичай використовується для більш «спеціалізованих» документальних фільмів, які можуть не мати загального інтересу для широкої телевізійної аудиторії. Прикладами є військова справа, культурне мистецтво, транспорт, спорт тощо.

Збірні фільми

У 1927 році Есфір Шуб започаткувала фільми-збірки «Падіння династії Романових». Свіжіші приклади включають Point of Order! (1964), режисер Еміль де Антоніо про слухання у справі Маккарті. Подібним чином "Остання сигарета " поєднує свідчення різних керівників тютюнових компаній перед Конгресом США з архівною пропагандою, яка вихваляє переваги куріння.

Поетичні документальні фільми, які вперше з'явилися в 1920-х роках, були своєрідною реакцією як на зміст, так і на граматику раннього ігрового фільму, що швидко кристалізувалась. Поетичний спосіб відійшов від безперервного редагування і натомість організував образи матеріального світу за допомогою асоціацій і шаблонів, як з точки зору часу, так і простору. Повноцінні характери — «живоподібні люди» — були відсутні; натомість люди з'являлися в цих фільмах як сутності, як і будь-які інші, які знаходяться в матеріальному світі. Фільми були фрагментарними, імпресіоністичними, ліричними. Їхнє порушення узгодженості часу та простору — узгодженості, яку віддають перевагу художні фільми того часу — також можна розглядати як елемент модерністської контр-моделі кінематографічного наративу. «Реальний світ» — Ніколс називає його «історичним світом» — було розбито на фрагменти та естетично відтворено за допомогою плівки. Приклади цього стилю включають Йоріса Івенса"Дощ " (1928), в якому фіксується літній дощ, що минає над Амстердамом; " Гра світла: чорне, біле, сіре « Ласло Мохолі-Надя (1930), у якій він знімає одну зі своїх власних кінетичних скульптур, наголошуючи не на самій скульптурі, а на грі світла навколо неї; абстрактні анімаційні фільми Оскара Фішингера ; » NY, NY " Френсіса Томпсона (1957), міський симфонічний фільм; і Sans Soleil Кріса Маркера (1982).

Пояснювальні документальні фільми звертаються безпосередньо до глядача, часто у формі авторитетного коментаря з використанням голосу за кадром або заголовків, пропонуючи вагомі аргументи та точку зору. Ці фільми риторичні, вони намагаються переконати глядача. (Вони можуть використовувати насичений і дзвінкий чоловічий голос.) Коментар (голосу Бога) часто звучить «об'єктивно» і всезнаючи. Зображення часто не мають першорядного значення; вони існують, щоб просувати аргумент. Риторика наполегливо тисне на нас, щоб ми читали образи певним чином. Історичні документальні фільми в цьому режимі забезпечують безпроблемну та «об'єктивну» розповідь та інтерпретацію минулих подій.

Приклади: телевізійні шоу та фільми, такі як Біографія , Найбільш розшукувані в Америці , багато документальних фільмів про науку та природу, Громадянська війна Кена Бернса (1990), Шок нового (1980) Роберта Хьюза , Способи бачення Джона Бергера (1974) .), серія " Чому ми боремося " Френка Капри про війну та " Плуг, який розбив рівнини " Паре Лоренца (1936).

Спостережна

Спостережні документальні фільми намагаються просто та спонтанно спостерігати живе життя з мінімальним втручанням. Режисери, які працювали в цьому піджанрі, часто вважали поетичну моду надто абстрактною, а експозиційну — занадто дидактичною. Перші документи спостережень датуються 1960-ми роками; технологічні розробки, які зробили їх можливими, включають мобільні легкі камери та портативне обладнання для запису звуку для синхронізації звуку. Часто цей режим фільму уникав озвучення коментарів, постсинхронізованих діалогів і музики або інсценувань. Фільми спрямовані на безпосередність, інтимність, розкриття індивідуального характеру людини у звичайних життєвих ситуаціях. Серед прикладів спостережних док фільмів на ютубі (у другому десятку 21 сторіччя) дуже популярні WALKING (WALK) тури по різним містам світу, де оператор (автор) рухаються по місту вулицями з пристроєм-камерою, фіксуючи відеовайб (наприклад: волкікінг тур у Відні, Австрія 2022).

Типи

Документальні фільми для участі вважають, що неможливо, щоб акт створення фільму не вплинув або не змінив події, що знімаються. Ці фільми імітують підхід антрополога: учасник-спостереження. Мало того, що режисер є частиною фільму, ми також отримуємо уявлення про те, як на ситуації у фільмі впливає або змінюється їх присутність. Ніколс: «Кінорежисер виходить із-за мантії голосового коментаря, відходить від поетичної медитації, відступає від мухи на стіні й стає соціальним актором (майже) як будь-який інший. (Майже як і будь-який інший, тому що режисер зберігає камеру, а разом з нею певний ступінь потенційної влади та контролю над подіями.)» Зустріч між режисером і суб'єктом стає критичним елементом фільму. Руш і Морен назвали підхід cinéma vérité, переклад кіноправди Дзиги Вертова французькою мовою; «правда» стосується правди зустрічі, а не до якоїсь абсолютної істини.

Рефлексивні документальні фільми не сприймають себе як прозоре вікно у світ; натомість вони привертають увагу до власної сконструйованості та того факту, що вони є уявленнями. Як документальне кіно представляє світ? Це питання є центральним для цього піджанру фільмів. Вони спонукають нас «засумніватися автентичності документалістики взагалі». Це найбільш самосвідомий з усіх режимів і дуже скептично ставиться до «реалізму». Він може використовувати брехтівські стратегії відчуження, щоб вразити нас, щоб «дезнайомити» те, що ми бачимо і як ми це бачимо.

Перформативні документальні фільми наголошують на суб'єктивному досвіді та емоційній реакції на світ. Вони дуже особисті, нетрадиційні, можливо, поетичні та/або експериментальні, і можуть включати гіпотетичні втілення подій, призначені для того, щоб змусити нас відчути, як це може бути для нас, коли ми маємо певну точку зору на світ, яка не є нашою, наприклад, що темношкірих чоловіків-геїв у фільмі Марлона Ріггза " Розв'язані язики " (1989) або " Париж горить " Дженні Лівінгстон(1991). Цей піджанр також може репрезентувати певні групи (наприклад, жінок, етнічні меншини, геїв і лесбійок тощо), щоб вони «говорили про себе». Часто використовують низку технік, багато з яких запозичено з художніх або авангардних фільмів. Перформативні документальні стрічки часто пов'язують особисті розповіді чи досвід із ширшими політичними чи історичними реаліями.

Навчальні фільми

Документальні фільми демонстрували та демонструють у школах та університетах (наприклад «High School Fitness»,1962), а також у інших навчальних аудиторіях в усьому світі з метою освіти та навчання учнів. Використовуються для ознайомлення дітей, молоді та дорослих з різними темами, їх часто використовують на уроках, лекціях, семінарах, інших зібраннях або показують багато разів, щоб підкріпити думку. Також, навчальні фільми про історію, культуру, та спорт набувають популярність на відеоплатформі YouTube, наприклад про спільну історію Хорватії та України.

Завдання документалістики

Засіб навчання і освіти
Дослідження (географічне, зоологічне, історичне, етнографічне тощо)
Пропаганда (науки, технології, релігії)
Хроніка (тривале спостереження за подією, репортаж)
Публіцистика

Деякі документальні фільми

Людина з кіноапаратом (1929) — один з найвпливовіших документальних фільмів в історії кінематографу.
Чорнобиль — Хроніка важких тижнів (1987) — документальна хроніка ліквідації Чорнобильської трагедії, автор якої помер від променевої хвороби.
Невідома Україна (1993—1996) — цикл українських документальних фільмів, присвячених історії України.
Обрані часом (1996—2007) — цикл документальних фільмів кіностудії «Контакт», присвячених життю видатних особистостей, народжених в Україні.
Між Гітлером і Сталіном — Україна в II Світовій війні (2004)
Собор на крові (2006)
Англійський хірург (2007)
Друга світова в HD кольорі — 13-ти серійний документальний фільм оповідаючий про основні події II СВ (2009)
Золотий вересень. Хроніка Галиччини 1939—1941 (2010)
УПА. Галицькі месники (2012) — історично-документальний фільм про діяльність УПА.
1941. Заборонена правда (2013)
«Дорога, правда і життя…». 2008 рік. 100-річчю церкви Святої Параскеви та 20-й річниці її виходу з підпілля присвячується. 1908—2008 роки. [1] [2]
Документальний серіал «Франкове Прикарпаття». 2013 рік. Фільм 1. «Скільки Франкового у Франківську?» [3]
Документальний серіал «Франкове Прикарпаття». 2013 рік. Фільм 2. «Три кохання Франка у Станіславі». [4]
Із циклу «Історія хорового мистецтва Прикарпаття». 2013 рік. Фільм 1. «З чистих джерел». [5]
Із циклу «Історія хорових колективів Прикарпаття». Фільм 1. "Хорова капела «Промприлад». 2013 р. [6] Фільм 2. «Хорова капела села Радча». [7]Фільм 3. "Мистецьке об'єднання «Елегія». [8] Фільм 4. «Кафедра хорового диригування В.Їжака». 2013 р. [9] Фільм 5. «Іван Атаман. Музучилище ім. Січинського». [10] Фільм 6. "Камерний хор «Кредо». [11] Фільм 7. "Ансамбль пісні і танцю «Гуцулія». [12]
«Життя в ефірі. Світлій пам'яті журналіста Романа Боднарчука присвячується» [13]
Із циклу «Небесна Сотня Прикарпаття». Фільм 1. «Розстріляна Весна». 2014 рік. (Відео з презентації) [14]
Із циклу «Небесна Сотня Прикарпаття». Фільм 2. «Героєві України Романові Гурику присвячується». 2014 рік. (Відео з презентації) [15]
«Танець, мов сонячний спалах». Штрихи до портрета Народного артиста України, головного балетмейстера ансамбля пісні і танцю «Гуцулія» Івана Васильовича Курилюка. 2018 р. [16]
«І дух, і слово, і аркан…» До 70-річчя заслуженого журналіста України, генерального директора ІФ ОДТРК з 1990 по 2008 р., багатолітнього працівника Івано-Франківського обласного радіо Андріяшка Романа Олексійовича. [17]

Суміжні кіножанри

Див. також

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Документальний фільм

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Документальний фільм

Київська кіностудія науково-популярних фільмів
Кіностудія «Контакт»
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA»
DOK Leipzig — Лейпцизький міжнародний фестиваль документальних та анімаційних фільмів (Лейпциг, Німеччина)

Джерела та література

Л. П. Маркітан. Кінодокументознавство [ 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 327. — .
Л. П. Маркітан. Кінодокументознавство [ 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — .

Посилання

http://documentary.org [ 9 липня 2011 у Wayback Machine.]
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» [ 12 серпня 2020 у Wayback Machine.]
IDW — Міжнародна Академія Документального Кіно

Це незавершена стаття про кінематограф.
Ви можете проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття про журналістику.
Ви можете проєкту, виправивши або дописавши її.

Кравчук, Анна (11 березня 2024). "20 днів у Маріуполі" виграв перший "Оскар" для України. Як документальний фільм про війну вразив увесь світ. OBOZREVATEL NEWS (укр.). Процитовано 21 квітня 2024.

[1] Кравчук, Анна (11 березня 2024). "20 днів у Маріуполі" виграв перший "Оскар" для України. Як документальний фільм про війну вразив увесь світ. OBOZREVATEL NEWS (укр.). Процитовано 21 квітня 2024.