Стро ків село в Україні в Житомирському районі до 2021 Попільнянський Житомирської області Населення становить 655 осіб

Стро́ків — село в Україні, в Житомирському районі (до 2021 — Попільнянський) Житомирської області. Населення становить 655 осіб.

село Строків
Країна	Україна
Область	Житомирська область
Район	Житомирський район
Громада	Попільнянська селищна громада
Облікова картка	Строків на сайті ВРУ
Основні дані
Засноване	1592
Населення	655
Площа	3,791 км²
Густота населення	172,78 осіб/км²
Поштовий індекс	13546
Телефонний код	+380 4137
Катойконіми	строківчанин
Географічні дані
Географічні координати	49°51′30″ пн. ш. 29°34′57″ сх. д. / 49.85833° пн. ш. 29.58250° сх. д. / 49.85833; 29.58250Координати: 49°51′30″ пн. ш. 29°34′57″ сх. д. / 49.85833° пн. ш. 29.58250° сх. д. / 49.85833; 29.58250
Середня висота над рівнем моря	183 м
Водойми	річка Роставиця, Винницький та Лісовий ставки.
Відстань до обласного центру	86 км
Відстань до районного центру	15 км
Найближча залізнична станція	Попільня
Відстань до залізничної станції	15 км


Місцева влада
Адреса ради	13500, Житомирська обл., Попільнянський р-н, смт Попільня, вул. Богдана Хмельницького, буд. 7
Вебсторінка	Село Строків
Карта
Строків
Строків
Мапа

Строків у Вікісховищі

Історична назва села на карті Гійома Боплана

Розташування

Село Строків розташоване по обидві сторони річки Роставиця, приблизно в середині її течії, за 15 км на південний схід від колишнього районного центру Попільня. Віддаль до обласного центру Житомир — 86 км. Через село проходить залізнична колія Сквира-Попільня та автошлях Житомир-Сквира-Ставище (Р-18).

Етимологія

Назва села Строків походить від первинної народної назви поселення Островков, пояснення дивіться нижче в історії.

Історія

Згідно археологічної розвідки 1946 року по річці Роставиця було встановлено, що поселення найдавніших людей на території Строкова виникло ще в кам’яну добу. Археологічні дослідження 1995 року вказують на поселення в часи неоліту, епохи бронзи, І тисячі років до н.е. і наступних століть. Сліди давніх людських поселень виявлено по правій стороні річки Роставиця близько 0,4 - 0,5 км. на захід від автошляху Житомир - Сквира та на південно-східному краї вулиці Гагаріна. Але більша частина залишків поселень виявлено по лівій стороні річки Роставиця, нинішній вулиці І Травня, Шевченка, Н.Сосніної, Набережної. Також виявлені сліди давнього поселення ( і про це свідчать старожили по переказах від своїх уже давно померлих предків ) на захід від вулиці Набережної близько 0,5-0,7 км по лівій стороні річки Роставиці. Та місцина зараз розорюється і там часто можна побачити «чорних археологів». Напади хазар, печенігів, половців у 10-12 ст. змусили жителів цього поселення переселитись у більш зручне і безпечне місце, вниз за течією, місце нинішнього розташування села, де під час набігів ворогів можна було ховатись в зарослях очерету, комишу ( звідси і пішла назва цієї місцини села - комишани, нині вулиця Шевченка ) та прилеглого лісу, який підступав із східної та північної сторони. Сліди давнього поселення знайдено приблизно за 0,5 км на північ від села на притоці річки Роставиця, яка називається по сільському, Луб’янка. Поблизу вулиці Лісової знаходиться староруський курганний могильник.

Річка Роставиця в ті часи була більш повноводною, затоплювала прибережні заплави, вкриті річковою рослинністю, про що свідчать численні залишки річкових мідій на земельних ділянках сільських жителів в нижній частині Строкова. В місці розташування поселення річка розходилась на два рукави, які знову з’єднувались нижче по течії, створюючи, таким чином, природний острів посередині. Імовірно звідси і пішла перша назва нашого села Островков, виявлена в результаті пошуків і знайдена на одній із карт Гійома Боплана (приблизно 1648 року роздрукованою), який першим помістив Україну в географію Європи (карта зберігається у військовому архіві в Стокгольмі) та на карті Річчі-Закони Воєводства Київського, що є цьому підтвердженням.

Село Строків розташоване на території давньоруського Поросся, яке охоплювало південну частину історичної Київщини, природні межі басейну річки Рось та її допливів Роставиці, Кам’янки, Гороховатки, Росави. На початку 11 і до середини 13 століття регіон відіграє важливу роль в житті Київської землі. Ця порубіжна з Диким Степом територія систематично згадується в літописних повідомленнях. Часто це повідомлення про військові події, пересування князівських чи кочівницьких загонів.

Місцевість в 11 на початку 12 ст. заселяли слов’янські племена, названі в літописах Поршанами (Порошанами) та тюркські племена берендеїв, чорних клобуків. На сьогодні не можна визначити частку представників кожного народу чи племені серед мешканців села. Існувала Пороська оборонна лінія Руської держави. Із кінця 11 ст. Поросся складало окрему єпископію із центром у Юр’єві (нині Біла Церква) і виступало, як окрема князівська волость. У Пороссі київські князі надавали «части» (земельні володіння) іншим руським князям з умовою захищати Київську землю разом із чорними клобуками від половців. За переказами, в ті далекі часи в цьому місці могли зупинятись купці, які везли по Роставиці товари в містечко Паволоч. На той час жителі, в основному, займалися мисливством та рибальством, так як проживали в зручному для цього місці: поряд знаходилась повноводна річка, поселення обступали ліси, в яких водилась дичина, фактично майже всі поля, які нині обробляються, в ті часи були під лісом і свідченням цього є пізніша карта лісових та земельних ділянок села Строкова, яка зберігається в місцевому історичному музеї. Збереглися назви лісових масивів: східна частина, від буківського лісу і до дороги на Новоселицю - Дубина, трохи нижче, де нині знаходиться вулиця І Травня - Берізки, західна частина за селом по лівій стороні річки - Березняк, нижня частина якого називалась панський лісом, з правої сторони річки Роставиця також все було зайнято лісовим масивом, лише в кінці в сторону села Лисівці почали розкорчовувати ліс і використовувати ділянку як сінокос (збереглась назва сіножать). Значно пізніше посол Великого князівства Литовського в Кримському ханстві Михайло Литвин в своїх записках « о нравах татар, Литовцев и Москвитян» у фрагменті 9 виражаючи захоплення від побаченого на землі Київській пише: « У лісах і полях достаток таких тварин, як зубри, онагри, олені; їх у такій кількості вбивають заради шкіри, що все м’ясо через надмірний достаток викидають, крім філейних частин. На диких кіз і кабанів вони не звертають уваги.... Разючий достаток птахів такий, що діти навесні наповнюють цілі човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебедів, а потім їхніми пташенятами заповнюють пташники... А щаслива і рясна Київщина багата людьми, тому що на Бористені (Дніпрі) і на інших ріках, що впадають до нього, є чимало багатолюдних місць, багато сіл, жителі яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на човнах, ловити рибу, полювати... А в короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів.Звикнувши до життєвих негод, вони стають дуже відважними, тому там дуже легко набрати безліч добрих воїнів». Поступово населення переходить до скотарства (і нині жителі села знаходять давні кістки тварин, рештки посуду по вулиці Центральній і Набережній на глибині близько 1м.), займаються подальшим розкорчовуванням лісових масивів, починають обробляти землю. Люди почали переходити до сталої осідлості і переважно жили родами, будівлі свої розташовували по колу, вулиці, як такі, іще не вимальовувались, підтвердженням чого є вищезгадувана карта земельних та лісових ділянок села Строкова.

Не викликає сумніву, що строківськими землями у 12-14 ст. володів тесть Святослава Ізяславовича половецький хан Тугоркан (по смерті похований Святославом Ізяславовичем в Києві на Аскольдовій могилі), з дочкою якого ( в хрещенні Олена) у 1094 році одружився великий князь. Син Тугоркана Кариман переселився в Руську землю, прийняв хрещення під іменем Льва. Цей рід отримав великі наділи в східній і північній частині Київського князівства, на що мав підтверджуючі грамоти, які в подальшому поновлювались, а також по праву сторону від Дніпра « вдоль по басейнам рек верхнего Ирпеня, Роставицы и Каменки и центром зтой части, а ровно резиденцией князей Половцев был ими же основаный замок Сквир (ныне город Сквира)». Із грамоти Київських князів Володимира Ольгердовича та Олександра (Олелька) Володимировича Юрію Івановичу - правнуку Каримана читаємо: « Владимир Ольгердович князь Киевский ознаменует то: Юрию Ивантыч зе Сквира, ижь его ойчизны борздо спуштоишлы от неприятели наших Татар, где воевала орда заволгска, ... Писан в Києве 19 января индикта 4 ( 1390 года)... Мы теды то вшистко, цо предкове дали, ему ствердзами, ... А отдел его предковский Сквирский яко предки его Тугоркан и Кариман и иные по них одержали на Роси, по Роставице и Камянице, который звано Сквира, а теразь Поветщизна, по предках же вшисткими иными пожитечными местами: Сквира, Ягнятин, Трилесы, Фущово (Фастов) и иными...». Також в подальшому в грамоті Київського князя Олександра Володимировича сину Юрія Івановича Михайлу Юрійовичу зі Сквири половцю читаємо: « Мы Александр Владимирович чинит знаменито на вшистке потомне часы: партзалисмы тего дела с ксионшаты и бояры и паны Киевскими тутечными, ж пан Михаил Орьевич зь Сквира Половец покладам грамоту господаров Киевских, князя отце моего, предком его даную на оседлость, борздо спусташалу од неприятелей наших, и бил нам челом, абись мы ему то ствердили, як-бы то в пустызне зосталося. Пре то, видя мы того, иж предок пана Михайла, прилончившийся до нашего предка, веру крепко держал и неприятель княжества нашего воевал, и вшистки предки Михайла и сам Михаил также добре служили, не литуяць здравия и мастности своей. Мы ж пана Михала, таковего доброго менжа жалуемы..».Тобто, поновлюються права на земельні маєтності, надані іще хану Тугоркану. Із цих грамот ми бачимо, також, що наші території сильно постраждали під час навали орди Батия і других ханів. На початку грудня 1240 року татари здобули Київ, знищивши переважну більшість його захисників і городян і на початку 1241 року і наше село зазнало нашестя: загони монголо-татар пройшли нашою територією, направляючись далі на захід, у Галицьку і Волинську землі. Багато поселень лежало в руїнах, на їх місці залишились лиш пусті урочища, безжальні кочовики винищували тисячі людей, залишаючи часом серед живих лише ремісників і міцних молодих людей, яких перетворювали на рабів. Наше село також зазнало руйнувань, багато людей було побито, про що і сьогодні нам нагадують живі свідчення - кургани поховань, які височіють нижче млина за течією річки по лівій стороні в урочищах Луг та Гусятник. Ніхто уже і не дізнається про число тих наших далеких пращурів, котрі гинули на нашому неспокійному південному порубіжжі. В доповнення до виписок із грамот Київських князів нащадкам половецького хана Тугоркана стосовно Сквири і, забігаючи наперед, коли Строків уже підпорядковувався Романівському староству, читаємо в люстрації 1622 року: «Сквир - городище, слобода. это местечко принадлежит Романову: заселятся начало сем лет назад, имеет еще 23 года освобождения от повинностей, никакой повинности не несет. Села Буки и Строков. Зти села ранее принадлежали Сквиру, которые теперь, как и другие, совершенно разорены войсками и татарами».

У другій половині 14 ст. наші землі увійшли до складу Великого князівства Литовського. Після цього, всерівно, напади монголо-татар продовжувались, перетворюючи край на пустку. Як тільки життя почало відновлюватись, близько 1399 та 1416 років орди монголо-татар знову спустошили наші землі. Татарське розорення сильно послабило князів Половців, замки зруйновані, населення розорене, забране в полон чи розбіглося. Панування Литви, а з часом Королівства Польського, не захистило наші землі від набігів кочовиків, їх набіги відбувалися досить часто, приносили нашій місцевості нові руйнування, народу - неймовірні страждання. З часом рід Половців-Рожиновських почав поступово згасати, спадкоємці, ті що залишились, уже не могли поновити свої права на володіння. 1385 рік приніс укладення Кревської унії - об’єднання Польського Королівства та Великого князівства Литовського, в 1470 році скасовується Київське князівство і стає звичайною провінцією Великого князівства Литовського, позбувшись князівської гідності, а на його місці створено Воєводство Київське, до якого увійшло і село. Значно пізніше, 1569 року в результаті Люблінської унії утворюється союз між Королівством Польським та Великим князівством Литовським під назвою Річ Посполита. Київське Воєводство, до якого належав Строків, передається короні. Володіння князів ПоловцівРожиновських були частково приписані до господарських староств (Строків до Романівського староства), яке виникло після 1591 року. З цього часу почалась роздача українських земель польським панам.

В 1592 році Сігізмунд III за лицарські заслуги надає Миколаю князю Ружинському (княжий рід від Неримунтовичів) Сквиру і Романівку , в т.ч. і Строків. Люстрація 1616 року говорить «Романів містечко, власника його князя Романа Ружинського надано його правом пожиттєвим, яке недавно минулого року з селами спустошене татарами.... До староства належать села Чернявка або Грицьківці, Жидовці або Матвієвичі (тепер Квітневе), Ставище, Гірсики, Кошляки, Городище, Сквир, Буки, Струков (Строків), засноване 1615 року. В цьому році в селі проживало 30 осіб селян». Ми можемо стверджувати, що ця дата не є первинною датою заснування села, а є датою чергового початку відродження поселення після набігу татар. Згідно записів з 1615 по 1795 роки Строків належав до Романівського староства, а деякий час до 1814 року як сказано в книзі Л.Похилєвича «с принадлежащими селами «составлял особое староство». Ми знаємо, що цими селами були Буки, Бакожин та Чубинці. 3 1616 року староством володіє княгиня Ружинська (князь Ружинський помер під час походу Лжедмитрія на Москву). Княгиня Ружинська виявилась неабиякою «нахабою», завдаючи великого клопоту своїм сусідам, силою відбираючи в них їхні наділи.

В 1725 році Романівським староством володіє граф Ржевусський, «гетьман Польний», Коронний, потім князь Йосип Любомирський, подстолій литовський. У люстрації 1765 року значилося, що «тих сіл, Строкова, Буків і Бакожина є привілейованим посесором князь С. Любомирський». В другій половині 16 ст. посилюється класове і національне гноблення з боку козацької старшини та королівської Польщі. В кінці 16 ст. посилюється боротьба народних мас проти польської шляхти та місцевих експлуататорів. Так, в 1591-1593 роках розгоряється селянсько-козацьке повстання на чолі з гетьманом Криштофом Косинським. Жителі поселення були втягнуті і в повстання славетного Саверина Наливайка в 1595 - 1596 роках, а також в повстання 1618 року. Строків певен час належав до сіл і містечок, підпорядкованих знаменитому Паволоцькому полку, сформованого 1648 року під час походу Кривоноса до Брацлава, полк брав участь у багатьох походах та боях козацько-польської війни. Частину населення села складали козаки із своїми родинами. Населення Строкова у складі Паволоцького полку брало участь у визвольній війні українського народу 1648-1658 років проти польсько-литовського панування. У 1654 році після Переяславської ради Богдан Хмельницький переходить під протекторат Московського царства. Під час Хмельниччини Строків, як і сусідні села Буки, Бакожин, Чубинці, так і Романів були спустошені. Романівське староство на той час і аж до виселки Палія не мало вельможних старост, вони «вибираємі були із простого народу». В нашій місцевості 1650-1660 років відбувались бої козаків із польським військом. Є припущення, що поблизу села Строкова мав місце бій полковника-священника паволоцьких козаків Івана Поповича з села Ходоркова у 1663 році. Саме він став прообразом полковника Шрама у романі П.Куліша «Чорна рада». На лівому березі ставка по річці Роставиця на пагорбі в кінці вулиці Набережної за цегельньою (місце розташування колишнього цегельного заводу) збереглись ледь видимі козацькі могили, через рівчак, яким обваловано поховання, поховали і польських вояків. Після Андрусівського перемир’я 1667 року, полк залишився за Річчю Посполитою, а 1675 року полк скасований і приєднаний до воєводства Київського Речі Посполитої. 25 січня 1683 року зроблено список малонаселених сіл, які належали до містечка Паволочі, куди було вкючено і Строків (архів півд. зах. Росії ч.б т.1 Київ 1878 року ст. 152-153). Часи Руїни принесли в край обезлюднення, спустошення. Полк було відновлено на деякий час під час так званої Паліївщини, проте, коли Московське царство відмовилося від претензій на правобережну Україну, це призвело до масового переселення козаків на Лівобережжя і Слобожанщину, уникаючи гніту Речі Посполитої. 1714 року Паволоцький полк було остаточно ліквідовано. В ті часи в селі Строкові на місті древньої козацької церкви святої Анни, яку було збудовано іще в 16 ст. 1717 року спорудили нову церкву святого Миколая. До неї було приписано 60 строківських дворів і 15 новоселицьких. На початку 18 ст. (1736 рік) селяни Строкова беруть участь в гайдамацькому русі під керівництвом Гриви і Жили. Через деякий час народні повстання вибухають з новою силою. В 1768 році в районі Строкова діяли загони таких видатних отаманів як Плеханенко, Швачки та Журби. Поблизу Строкова деякий час діяв гайдамацький загін на чолі з І.Бондаренком.

Після другого розділу Речі Посполитої з 1793 року правобережна Україна, в тому числі і Строків переходять під владу Російської імперії.

Бачимо із інтабулярної відомості про приналежність села Строків (на річці Роставиці) за 1797 рік (Ф-484, оп.6. од.зб.152) Романівському староству, «в селі рахувалось селян: чоловіків - 396, жінок - 374, шляхтичів: чоловіків- 21, жінок -27, церква, 3 млини». З переходом правобережної України під російський вплив Романівське староство втрачає свої права, привілеї, повноваження переходять до Сквири - утворюється Сквирський повіт, вводяться російські війська. Бачимо із рапорта «Сквирського земского исправника» від 8 січня 1802 року (Про розміщення військ в селі Строкові). Сподівались, що приєднання до Росії принесе полегшення простому народу, але отримали новий тягар неволі в Російській імперії. В Україну хлинули російські ставленики: губернатори, жандарми, князі, дворяни, купці так званої «господствующей нации», нові поневолювачі українців - своїх годувальників, панування їх простяглеся на довгі роки. Село Строків з найближчими поселеннями Буки, Чубинці придбав із «публичных торгов» Юзеф Абрамович, який належав до дворянського герба «Любич» (походив цей рід з польської Мазовії). Згідно архівних даних (Ф.485, оп.1, од.зб.2611) 1810 року знаходимо дані про покупку поміщиком Абрамовичем в Сквирському повіті поселень Строкова і Буків. Династія Абрамовичів з часом розбагатіла від новопридбаних маєтків і купляє нові маєтності в Сквирському повіті. За 1811 рік (Ф.533, оп.1, од.зб.1260) читаємо (про наявнісь в селі Строків винокурного заводу, який належить поміщику Сердецькому. 1830 року Строковом і Буками управляє Аполінарій Абрамович. Разом із маєтками у власність до поміщиків переходили і селяни, кріпацтво в російській імперії ще більше зміцніло. Неодноразові скарги скривджених строківчан ніколи не були задоволені. Непосильна важка праця, постійні знущання та побої - це все, що заробили від своїх, так званих, захисників. Знаходимо в архівах за 1816 рік (Ф.485, оп.1, од.зб.2611) «об угнетении и истязаниях крестьян села Строкова помещиком Абрамовичем (указано число наказаных крестьян, получивших от 20 до 150 розок). Цього ж року Абрамович видає розпорядження щодо встановлення своїх правил в селах Строкові і Буках. Дальші читаємо за 1825 рік (Ф.1, оп.336, од.зб.1999) «сообщение Сквирского нижнего земского суда об отказе крестьянам села Строкова, жаловавшимся на угнетение, избиение и издевательства над ними помещика Абрамовича». Строків довгі роки утримує родина Абрамовичів, передаючи село у спадок своїм нащадкам, утримуючи прибутки від свого маєтку, використовуючи їх для розвитку різних промислів: 1841 року будуються крупчатий водяний млин по річці Роставиця, 1848 року- винокурний завод на окраїні винницького ставка.

Строків розташований на великому шляху, тому тут часто на постій зупинялися війська. Так у 1825 році у селі квартирував Гусарський Принц- Оранський полк. У 1833 році у Строкові стояв Курляндський уланський полк, 6 ескадрон. Тому, як свідчать метричні книги, в ті часи в селі з’являються позашлюбні діти. На той час в селі проживали цигани, євреї, росіяни, поляки і, звісно ж, українці. У метричних книгах 18-19 ст. є записи про римо- католиків, православних і «вихрещених євреїв». Переглядаючи метричні книги з церкви святого Миколая села Строків Сквирського повіту (збереглися від 1796 по 1918 рік) та ревізькі казки від 1795 року ми споглядаємо в ті далекі часи і в своїй уяві відтворюємо частково історію села. Так, читаємо по селу Строків (Ф.127, оп.1012, од.зб. 1357а), «народилося 57 чоловік, 9 шлюбів, померло 39 чоловік, з них 11 дітей, основною причиною смерті була чахотка. Від пологів померла Євдокія Павленко, 42-х річна, а через два тижні помер її синочок Тимофій. В «Олексієнчихи» втопився 7-річний син Іван, 13-річного Герасима Мельника стерло мельничним колесом». У 1812 році через село проходив Татарський Уланський полк. Переглядаючи ці давні записи ми бачимо, що народжуваність в ті часи була великою, але і смертність далеко не відступала від неї: половина померлих були малолітні діти. Досить часто вирували епідемії, бували роки більш важкі, 1848 рік позначився епідемією холери і скарлатини, померло 124 людини, і таких років багато. Траплялися і трагічні випадки: 1817 року у селянина Василя Кучерявого загинула 4-річна дівчинка від «угризання бешеным волком». Від цього ж вовка загинула 20-річна Мотрона Цавуненко. Шляхтянка Юлія, Іванова дочка, дружина шляхтича Ігнатія Нєвельського (41 рік) наштрикнулася на гострий кілок, приготований для цього вовка, і загинула. Таких трагічних випадків було досить багато. 1869 року старший син Абрамовичів колезький регістратор Станіслав Абрамович, якому села Строків, Буки і Чубинці перейшли у спадок згідно духовного заповіту від 1843 року (Ф.486, оп.5, од.зб. 177), з 1858 року володіє і половиною містечка Паволочі, продає село Строків купцю Бубнову Н.А., після чого той відразу видає доручення «титулярному советнику Метельскому Н.З. на управление имением» (ф.486, оп.5, од.зб.529,546,549). Почалось управління Строковом династією Бубнових: будується крохмальний завод, працює крупчастий водяний млин, бражний завод і винокурня, відкривається винна лавка, продукція в основному відправляється на Київ, Паволоч, Триліси. З млина В. А. Бубнова в с. Строкові Сквирського повіту щороку збувалося понад 30 000 пд. борошна в Одесу, Ригу, Брест, Варшаву. До побудови залізниці, зернові продукти транспортували сухопутними гужовими і водними засобами пересування. Чи краще стало жити простому люду судити важко. З розповідей старожилів знаємо, що відгуки були про них не погані: перераховують випадки, коли вони допомагали простомулюду, платили більше, ніж в прилеглих маєтках інших землевласників. Але з документів ми бачимо і інше.

Згідно першого загального перепису населення російської імперії 1897 року в селі були: садиба Бубнових (хоч вони тут бували наїздами, проживали в Києві), садиба Добровлянських (проживали на яру, в сторону Новоселиці, хутір називався Броніславка), садиба Церковна.... За майновим станом селяни поділялися на поміщицьких селян, однодворців, тобто збіднілу шляхту і вільних козаків (яких уже було небагато) та дворян.

Надзвичайна подія в селі сталася 16 грудня 1899 року: по нинішній вулиці Миру «16 ноября в селе Строков от неизвестной причины произошел пожар, уничтоживший 24 дома, 29 клунь, 62 сарая, 2 амбара, 1 кладовую, хлеб в зерне и снопах и разное движимое имущество крестьян Максима Вовчка, Семена Свинаренка и других, в числе 32-х человек: причиненные пожаром убытки исчислены в 15 тысяч 815 рублей (Ф.442, оп.629, од.зб.2).

За часів панування братів Бубнових Арсенія та Микити загачено два ставки, насаджено їхньою волею густий ліс на околиці села руками кріпаків. Панський будинок у два поверхи з колонами, який височів на окраїні села, був оточений садом із елітних саджанців, які звозились звідусіль. Іще нещодавно залишалось декілька яблунь із того саду та каштани, якими була обсаджена алея від маєтку до купальні на винницькому ставку. Микита та Арсеній мали непогану бібліотеку, були досить освідченими і прогресивними людьми. На перше січня 1900 року в селі Строкові налічувався 221 двір, проживало 1127 душ, з них 558 чоловіків, та 569 жінок. Землі в селі рахувалось тоді 2269 десятин, поміщицької - 1295, а селянської - 893,5 та церковної - 80,5 десятин, діяла приходська та церковно-приходська школа, кузьня, вальцевий та водяний млини, працювало 3 заводи; паточний, винокурний та крохмальний. Революційне піднесення, яке ширилося 1906 року, дійшло і до Строкова: зростає незадоволення селян, висуваються вимоги стосовно оплати праці, починаються виступи, саботаж.

Бубнов відсторонює їх від роботи (Ф.442, оп.704, од.зб.285). Привозить 40 чоловік із своєї другої маєтності, яка знаходилась в Радомишльському повіті, щоб не переривати роботу заводів і зібрати урожай на полях. Юрба місцевих селян силою й погрозами виганяє їх з робіт, виганяє прислугу з маєтку, зупиняє роботу всіх трьох заводів. Бубнов змушений був звернутися до стражів порядку. Для придушення заколоту в цей же день 3 липня 1906 року «отбыл в село Строков местный Пристав с отрядом пешей стражи и помощник Сквирского исправника с 6-конным отрядом (Ф.442, оп.704, д.285). Через декілька днів 7 липня 1906 року читаємо «Рапорт Сквирского уездного исправника о ходе забастовки в селе Строков и о командирований на место событий зскадрона драгун» (Ф.2, оп.222, од.зб.220). На цьому виступи селян припинилися.

В 1908-1910 роках Водінським будується залізниця Попільня - Сквира, з часом він і стає її власником. Біля пересічення шляху Попільня - Сквира поряд із ставком будується станція для заправки паровоза водою та посадки пасажирів. Затишшя після 1906 року знову порушуються - восени 1917 року десятки тисяч солдат під впливом більшовицької агітації рушили з фронту додому. Почались погроми маєтків, землевласників, заводів, залізничних станцій, тобто рушили старий світ, щоб збудувати свій новий. Але, споглядаючи з сьогоднішнього дня, можна сказати, що в Строкові спромоглися зробити тільки те, щоб знищити майже все. Три заводи розібрали, розтягли, повиймали навіть камінь з фундаментів із землі. Садибу панів Бубнових разом з прилеглими господарськими будівлями знищили вщент, порівняли з землею (ніхто навіть не подумав, можливо, залишити під школу). Сад знищили, а на його місці з часом почали будувати приміщення для худоби. Залишився невеликий погріб, дім управителя, які стоять нині пусткою, та млин, видно дуже міцні стіни виявились. Але порадувало дещо зовсім недавно, на початку 2019 року знайшли будинок родини Бубнових в Києві по вулиці Пилипа Орлика (збудований 1908 року), в якому вони проживали до тих буремних днів і на сьогоднішній день добре зберігся, занесений до списку пам’яток історії та культури міста Києва під номером 306,1. Споруда - яскравий зразок прибуткового будинку періоду історизму початку 20 ст. У будинку проживала родина Бубнових, деякі квартири здавалися в найм. Бубнов Арсеній Микитович (7-1912 похований на Аскольдовій могилі) - купець першої гільдії, землевласник і підприємець (володів землями у Сквирському повіті, в т.ч. Строковом, разом з братом М.Бубновим - винокурнями, млинами, крохмальними заводами у Сквирському та Радомишльському повітах, гласний Київської міської думи. Займав весь другий поверх - квартиру № 3: восьмикімнатну з передпокоєм, кухнею та двома кімнатами для прислуги. На першому поверсі у квартирі № 1 мешкав Бубнов Михайло Михайлович (1859-7) - підприємець, громадсько-політичний діяч, власник кількох магазинів у Гостинному ряді, двох будинків на Подолі, Почесний попечитель другого міського двокласного училища на вулиці Хорива, 43, Голова партії правого порядку (1905 - 07). У 1908 отримав дозвіл на випуск газети « Право й порядок». Його мати, яка і проживала в цьому будинку Бубнова Катерина Степанівна (уроджена Савицька: 1838 - 1908) була в громадянському шлюбі з письменником М.Лєсковим ( у 1865 - 76). З 1911 на четвертому поверсі у п’ятикімнатній квартирі № 7 проживав Бубнов Микола Михайлович (1858 - 1929) - історик-модієвист, професор кафедри загальної історії, декан історико-філологічного факультету Київського університету, водночас - професор Київських вищих жіночих курсів, член товариства швидкої медичної допомоги в Києві.

Після націоналізації будинку в ньому проживали співробітники органів держбезпеки. Після другої світової війни переданий Верховному суду України, на даний час там знаходиться його підрозділ - Вищий Спеціалізований суд України. До 1917 року в Строкові була церковно-приходська школа, яка давала початкову освіту, відвідувати школу мали змогу і діти селян. На той час в школі навчалось приблизно 80 учнів, цих учнів навчало двоє вчителів у двох класних кімнатах.

Радянську владу встановлено в січні 1918 року. Багато жителів села було втягнуто в круговерть громадянської війни в Росії, одному з наших жителів довелось брати участь у встановленні радянської влади далеко від нашого села - в середній Азії. За що в боях з «басмачами» А.П.Пантелійчук був нагороджений орденом Червоного прапора. Після встановлення Радянської влади село неодноразово переходило від однієї сторони до іншої. Так, в кінці 1918 і на початку 1919 року Строків був окупований бійцями Першої Української радянської дивізії, якою командував М.Щорс, літом 1919 року загони Тютюнника, Зеленого та Денікіна займають нашу місцевість. Дивізії, що входили до складу армії під командуванням Якіра, які рейдом йшли з під Одеси на північ для возз'єднання з 44-тою щорсівською дивізією, остаточно відновили комуністичну владу в селі. Після жовтня місяця 1921 року було створено 3-річну початкову трудову школу, в якій навчалося приблизно 60 учнів, цих учнів навчало 2 вчителі. З 1922 року вводиться адміністративний поділ на округи, райони і села. Строків стає селом Попільнянського району Білоцерківської округи. В 1929 році організовується колгосп імені Чапаєва. Проголошений курс на колективізацію с/г виробництва не знайшов великої підтримки з боку сільського населення, місцеві органи вдавались до примусових заходів, в найгіршому становищі опинились заможні селяни, в яких відбирали все збіжжя, а самих висилали далеко за межі села. Селяни сподівались, що їм нададуть землю, на якій вони дійсно будуть справжніми господарями, а вийшло все по-іншому: почали відбирати реманент ( багато з якого було закопано в землю селянами, щоб не віддавати) і примусово заставляли іти в колгосп. За непокору заплатили дорогою ціною: «розкуркулюванням», висилкою в далекі краї, штучно створеним страшним голодомором 1932-1933 років, коли в людей відбирали не тільки зерно, а й все їстівне, лишаючи їх будь якої можливості для подальшого існування, доводячи інколи до неймовірного- людоїдства, в доповнення роки сталінських репресій. Це все ми бачимо із розповідей наших односельчан, які зуміли пережити ті важкі роки . У 1936 році колгоспу видається акт на землю: нараховувалось 1935 га. землі всього, в т.ч. орної - 1724 га., сінокосу - 81 га., іншої - 130 га.'В ті часи по правій стороні західної частини вулиці Гагаріна розміщувалось підсобне господарство Київська артилерійської школи, одне з її приміщень збереглось і донині, довгі роки слугувало коморою місцевого колгоспу, нині у власності фермера. Військові тримали підсобне господарство,користувалися багатим на рибу ставом по річці Роставиці, самі обробляли поля, прилеглі до їх частини, іноді потай допомагали місцевим жителям в голодні важкі часи.

1939 року багато односельчан було мобілізовано і брало участь у військових діях в складі 146 стрілецького полку 44 стрілецької дивізії на польському, а потім на фінському фронтах. І згідно архівних даних з 2 по 7 січня 1940 року більшість полягло від автоматно-кулеметного та мінометного вогню фінів. Радянські частини і підрозділи були розділені на дорозі завалами дерев і мінними полями узбіч. Постачання боєприпасів, харчування та фуражу перервано. Люди і коні терпіли голод і холод до 45-50 градусів морозу, вибивались із сил, замерзали, гинули від найменших ран. Не повернулось в рідне село 19 чоловік. А ті що повернулись, довгий час не могли оговтатись і нехотя розповідали про ті жахіття, які вони пережили в далекому Суомуссалмі.

В роки Другої світової війни село було окуповане німецько- нацистськими загарбниками. З самого ранку 14 липня 1941 року точилися оборонні бої від Попільні до Строкова, стримуючи переважаючі сили противника, які рвались до Києва. На підступах до Строкова прикордонний загін під командуванням І.Середи, не встигши відійти на оборонний рубіж, прийняв нерівний бій з фашистами. Більшість прикордонників загинули в нерівному бою, загинув смертю хоробрих і капітан Середа, йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Група під командуванням начальника штабу прикордонного загону майора Врублевського Ф. І. відходила до села Строків, де готувалася оборона, їм навздогін йшли німецькі танки генерала Клейста. В селі знаходився відступаючий артилерійський полк, гармати артдивізіону якого було розвернуто для стримування наступу ворога. Тримали оборону бійці 95 стрілецького полку, прикордонники 94-го Сколівського прикордонного загону, 3-та комендатура 93-го Лісківського прикордонного загону прикривала переправу по мосту через річку Роставиця. Німці цього не очікували, танкова атака зупинилася на деякий час, але, в подальшому, з допомогою літака-розвідника вони виявили вогневі точки артилеристів і накрили їх мінометним вогнем, літак також продовжував літати і обстрілювати позиції захисників, що послабило оборону і дало змогу зайти німцям в село. Протиповітряних засобів, щоб знищити літак, не було. Більш як пів сотні оборонців полягло геройською смертю, проте вони змусили ворога топтатись на місці, дали можливість основним силам відійти на новий оборонний рубіж. Прикордонники і інші бійці, які вціліли, відійшли далі на схід і з’єднались з іншими відступаючими частинами (очевидці - наші односельчани, пам’ятають, як вони, проходячи через село, просили попити води,день видався жарким). Подальше просування німців на деякий час зупинив сильний дощ, який розпочався після цих подій. Односельчани стверджують, що цілу ніч до села заходили німецькі війська, заполонивши вулиці військовою технікою. Ці події детально описані в збірнику Михайла Ільїна та Василя Вишнякова « Ради жизни на земле - 86 », книзі Паджева Михайла Григоровича « Через всю войну », який являвся учасником тих подій та копії карти оборони села Строків і детального опису того дня командира 94-го прикордонного загону П. І. Босого, переданих нам групою «Пошук» . На другий день німці зігнали всіх людей на майдан біля теперішнього клубу. На пост старости обрали Олексієнко Антона. Німецький офіцер запропонував бажаючим записуватись в поліцаї. Таких виявилось небагато. Кожній сім’ї було наділено по 10 соток пшениці, врожай треба було зібрати і зерно здати. З перших днів почались грабунки, мало в кого залишилася худоба, про курей і говорити нічого. Німці почали вирубувати садки, розмістили комендатуру. Майже всі «Комишани», нині вулиці Шевченка і Н.Сосніної, були зайняті військами СС, які щоденно ходили в ліс на заняття. Селян щоденно гонили на роботу. Багато сімей брало собі полонених, які допомагали збирати врожай, німці дозволяли брати лише українців, але й росіяни говорили, що вони українці, це давало змогу багатьом із них залишитись в живих. Багато полонених з часом стали партизанами. Уродженець села Малі Єрчики Тимофій Олександрович Ільченко в листопаді 1941 року створює в Строкові з числа військовополонених підпільну групу, трохи пізніше на чолі з Василем Михайловичем Гавриленком. Настала люта зима, німці позабирали всі кожухи, які були на селі. Незабаром з’являються оголошення про набір молоді в Німеччину. Стосовно цього в березні місяці знову було зібрано жителів села біля клубу і зачитані списки молоді, які мали їхати до Німеччини. За перший раз було взято 20 чоловік. За три набори, які мали місце за час окупації було забрано більше 50 чоловік. Молодь, яка не потрапила до Німеччини, частково працювала в Голуб’ятинському кар’єрі, це була важка, виснажлива праця. Влітку 1942 року була організована диверсія: за допомогою Зубовича Сігізмунда і Олексієнка Антона було спалено трактор і молотарку. Поліцай Олексієнко Антон був «своєю людиною», мав тісний зв’язок з партизанами. Багато строківчан допомагало партизанам продовольством. Командиром другого Сквирського партизанського загону, який діяв в нашій місцевості, був Тихон Дмитрович Богаченко. За допомогою цього загону було сплановано і здійснено операцію «Мости»: 26 жовтня 1943 року спалено залізничний міст в селі Голуб’ятин, на другий день 27 жовтня вечором партизани Богаченка підірвали міст біля млина в Строкові. Одного дня німці не дорахувались одного із своїх ( нікого не повідомивши він заночував у Новоселиці). Німці подумали, що його вбили партизани і вирішили помститися: багатьох строківчан і полонених було загнано в церкву, щоб живцем спалити, але, на щастя, зниклий в цей час з’явився, за що отримав доброго ляпаса від офіцера, після чого народ був звільнений. Люди голодували, хліб, що збирали з свого наділу, віддавали німцям.

В кінці 1943 року почали долинати звуки артилерійської канонади, в село прибуло дуже багато німців: виявилось, що радянські війська прорвали оборону в напрямку Попільні. 27 грудня бій вже йшов на околиці Строкова, в північній його стороні, продовжувався до півночі, але військам не вдалося перейти на правий берег, так як міст був зруйнований. Після опівночі, коли люди вийшли зі своїх схованок, житель села Головаш Іван Максимович показав брід. Військове з’єднання під командуванням Поліщука Олександра Трохимовича, який після війни працював у місті Біла Церква в історичному музеї, вело бій з фашистами на переправі через річку Роставиця, поблизу зруйнованого мосту, який з’єднував обидві частини Строкова. Бій точився понад добу. На другий день 28 грудня силами 240-ї Київсько-Дніпровської Червоного прапора, орденів Суворова і Б.Хмельницького стрілкової дивізії під командуванням Т.Ф.Уманського Строків було звільнено. Поранених бійців відправляли в Саверці і Новоселицю, де розміщувались польові госпіталі,Від важких ран померли і поховані два герої Радянського Союзу, які визволяли наше село: Семенів Б. С. в селі Саверці, Павлюченко О. П. в селі Новоселиця.

В центрі села знаходиться братська могила 21 бійця, які загинули при визволенні села, з сім’ями яких після війни було встановлено контакти місцевими активістами, проводилось листування. Також підтримувався зв’язок з живими свідками - учасниками визволення Строкова, які проживали в Києві - Валяєвим Миколою Дмитровичем, Павловим Миколою Дмитровичем, Ковтуном Василем Васильовичем та Стратійчуком Іллею Іллічем, який проживав у місті Ромни. При визволенні села було поруйновано багато жител, спалено 19 хат, приміщення школи, поранено багато сільського населення. На місці братської могили, біля сільської ради ( поховання воїнів 240 стрілецької дивізії, які загинули 27-28 грудня 1943 року, визволяючи наше село Строків) в 1953 році встановлено бетонну скульптуру Воїна. Під час Другої світової війни на фронтах воювало 360 односельчан, з них 192 відзначено урядовими нагородами, 111, включаючи фінську компанію загинули смертю хоробрих. Полеглим воїнам-строківчанам, які загинули на фронтах 1939 - 1945 років в 1966 році встановлено обеліск Слави, на якому викарбувано їхні імена. Наші односельчани брали участь у багатьох операціях по визволенню територій як наших, так і європейських. Брати Йосип та Сігізмунд Зубовичі визволяли Прагу, Берлін. Йосип Зубович був учасником Японської війни, після війни іще рік служив на Чукотці.

Жителі нашого села свято шанують пам’ять про всіх, хто на своїх плечах виніс тягар страшної війни: тих, хто поліг на полях битв, тих кому вдалося вижити, повернулись у рідне село, але вже на сьогодні спочивають вічним сном, тих хто поліг, обороняючи і визволяючи наше село Строків, про яке раніше можливо і не чули.

Під час окупації нашого села німецько-нацистськими загарбниками школа працювала всього один місяць (осінь 1941 року ). Тільки після звільнення Строкова з’явилася можливість учням знову сісти за парти, яких на той час майже не лишилося, тому сиділи за домашніми столами. Школою слугували більш-менш пристосовані приміщення: у бувшій поповій хаті, у майстерні (на тому місці збудовано приміщення медпункту), у хатах сільських жителів, так як приміщення школи згоріло при визволенні села. Після звільнення від німецьких окупантів село Строків почало поступово відновлюватись. Семирічна школа існувала аж до 1965 року. В цей рік було закінчено будівництво нової двоповерхової школи (за сприянням Максима Тадейовича Рильського, до якого звернулись наші односельчани на чолі з тодішнім головою колгоспу Калиновським Степаном Полікарповичем, замість одноповерхової збудували двоповерхову) і в 1967 році відбувся перший випуск Строківської середньої школи. За роки існування школи постійно збагачувалась матеріально-технічна база школи, поновлювались шкільні меблі, створено комп’ютерний клас і т.д. За часи свого існування в Строківській школі здобували освіту не тільки уродженці нашого Строкова, але й Новоселиці, Краснянки, Малих Єрчик та Голуб’ятина, які в подальшому знайшли своє місце в різних галузях народного господарства, багато з яких продовжили навчання, стали відомими людьми в галузі науки, освіти, медицини (дивітиься Відомі люди).

Відновлює роботу колективне виробництво, за колгоспом імені Чапаєва закріплюється 2308 с/г угідь, з них 1765 га. орної землі, вирощують зернові, технічні культури та овочі. Розвивається тваринництво, будуються нові приміщення тваринницької ферми, облаштовується нова територія машинно- тракторного парку, збудовано будинок культури на 350 місць, в якому розміщується бібліотека з фондом приблизно 15 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт, 3 магазини, бар, дитячий садок. З часом будується новий адмінбудинок, проводиться газифікація села, по основних вулицях покладено асфальтове покриття. Приділяється багато уваги житловій забудові: зведено житловий будинок для вчителів по вулиці Центральній, житлові будинки по вулицях Гагаріна, Дружби, 1-го Травня, Польовій, що дозволило поповнити село новими сім’ями, омолодити, отримати додаткові робочі руки. Проте останнім часом спостерігаємо значне скорочення чисельності жителів, старіння, причин для цього достатньо: нестабільність в нашій країні, реорганізація с/г підприємств, скорочення потреб в робочій силі внаслідок впровадження високотехнологічних процесів вирощування с/г культур, які не потребують затрат ручної праці, використання більш продуктивної енергонасиченої техніки і т. д.. На даний час основними господарниками на строківській землі являються ПСП «Саверці», в особі Бойчука А. К. та СФГ «Кириленко», яким керує Кириленко А. В. На орендованих землях займаються в основному вирощуванням зернових та технічних культур, приділяють увагу галузі тваринництва. На сьогодні(коли?) в Строкові нараховується 326 дворів, зареєстровано 502 особи, з яких 345 проживає постійно, працюють органи місцевого самоврядування, школа, фельдшерсько-акушерський пункт, пошта, центр дозвілля та відпочинку молоді, шість закладів торгівлі.

Історична довідка села Строків базується в основному на історичних матеріалах, проте існує ще багато пробілів, які потрібно буде заповнювати в подальшому дослідженні історії села.

Населення

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

Мова	Відсоток
українська	96,79%
російська	1,99%
вірменська	1,07%
інші/не вказали	0,15%

Відомі люди

професор, доктор історичних наук — Вовчик Андрій Филимонович.
кандидат філологічних наук — .
кандидат медичних наук — .
професор, кандидат юридичних наук — Калиновський Валерій Степанович.
письменник, лауреат Шевченківської премії — Міняйло Віктор Олександрович.
радянський військовик, Герой Радянського Союзу, капітан — Середа Іван Михайлович.
кандидат математичних наук — .
професор, кандидат філологічних наук — Зубович Віктор Сигізмундович

Див. також

Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Житомирська область)

Примітки

Архів оригіналу за 17 жовтня 2016.
Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних
. esu.com.ua (ua) . Архів оригіналу за 10 серпня 2020. Процитовано 30 жовтня 2018.

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Строків

Погода в селі Строків [ 31 жовтня 2016 у Wayback Machine.]

Джерела

Село Строків [ 29 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
Сайт села Строків [ 4 березня 2016 у Wayback Machine.]

[1] Архів оригіналу за 17 жовтня 2016.

[ukr-socialdata-mova-2001-2] Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних

[3] . esu.com.ua (ua) . Архів оригіналу за 10 серпня 2020. Процитовано 30 жовтня 2018.