Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності Будь ласка допоможіть удосконалити цю с

Радя́нська архітекту́ра охоплює період 1917—1991 років. За цей час в ній проявилася низка світових архітектурних стилів — конструктивізм, раціоналізм (архітектура), ар деко, що є сумішшю ампіру й еклектики, сталінська архітектура та бруталізм.

Періодизація

Архітектура періоду Жовтневого перевороту й Громадянської війни

Башта Татліна й пізніша скульптура «Робочий та колгоспниця». Поштова марка Росії.

Л. В. Руднєв. Пам'ятник «Жертвам революції» на ^[ru]

У період перевороту й Громадянської війни більшість архітекторів залишилися без роботи та займалися «паперовою архітектурою». Деякі співпрацювали зі скульпторами, створюючи пам'ятники. Лев Руднєв спроєктував пам'ятник «Жертвам революції» на ^[ru] (1917—1919).

Володимир Татлін у 1920 році створив свою знамениту вежу, яка стала символом нового напряму в мистецтві, виразом сміливості та рішучості творчих пошуків^:305.

Архітектура 1920-х — середини 1930-х років

У мирний час почав розроблятися й поширюватися стиль радянської архітектури. Його живили різні традиції: декілька майстрів зберігали класичну спадщину, інші займалися новаторством. Члени обох цих груп могли дотримуватися як раціоналізму, так і конструктивізму^:319—321.

Головою раціоналістів був ^[ru]. Цей напрямок архітектури зосереджувався на проблемі художнього образу. Пошуки ґрунтувалися на широкому застосуванні новітніх будівельних матеріалів і конструкцій. Архітектори цього напрямку надавали великого значення обліку об'єктивних закономірностей композиційної побудови архітектурної форми^:319. Вони вважали, що не можна забувати про об'єктивні закономірності формоутворення, а також про психофізіологічні особливості сприйняття людини^:319—321.

Школа конструктивізму утворилася трохи пізніше. Архітектори-конструктивісти підкреслювали важливість обліку функціонально конструктивної основи будівництва, крім того, вони боролися проти «реставраторських» схильностей щодо колишніх архітектурних традицій, а також виступали проти «лівого формалізму», як часто називалися творчі пошуки деяких сучасників. Конструктивізм, як самостійне явище, вперше з'явився на початку 1923 року, коли брати Весніни почали роботу над проєктом ^[ru].

У результаті спільних зусиль раціоналістів і конструктивістів зародився й розвивався новий напрямок радянської архітектури. Роботи цього напрямку — конкурсні проєкти будівель московського відділення газети «Ленінградська правда», акціонерного товариства «Аркос» (Іван Фомін), ^[ru] (Костянтин Мельников), ^[ru] (^[ru]) та ін^:319—321.

Пізніше творчі пошуки в радянській архітектурі описувалися «подоланням полемічної прямолінійності теоретичних позицій і практики конструктивістів та раціоналістів»^:320. Відбувалося поєднання обох напрямів. З його використанням зводилися житлові комплекси, будівництво яких припало на другу половину 1920-х років. Масове будівництво житла для робітників (3—5-поверхові секційні будинки), а також типове проєктування житла «трудящих в умовах соціалістичного суспільства» викликало різні теоретичні суперечки. Індивідуальний будинок із сіньми й російською піччю вважався таким, що відповідає завданням побудови суспільства, з іншого боку — зводилися й величезні ^[ru]. Будувалося багато робітничих і сільських клубів, хат-читалень, народних будинків. Поступово складається новий тип суспільного будинку. Костянтин Мельников в цьому сенсі був важливим майстром. За його проєктом у Москві було побудовано п'ять клубів: ^[ru], ^[ru], імені Фрунзе, «Каучук» і ^[ru]». Він розглядав робочі клуби як вид будівлі, який своїм виглядом повинен зображати нові форми життя та праці, тобто в ньому повинні зливатися функціональні та просторові завдання^:319—321.

Палац культури московського автозаводу імені Лихачова (1930—1934) братів Весніних — прояв конструктивізму: великі, нічим не прикрашені площини, великі засклені поверхні, вільна композиція різних обсягів, динамічність композиції. Вони ж звели Дніпровську гідроелектростанцію — найкращий зразок промислового будівництва 1920-х — початку 1930-х років^:319—321.

Нові напрями в архітектурі 1920-х були настільки сильними, що впливали на майстрів, які до того орієнтувалися на старі традиції. Прикладом такого напряму є Мавзолей Леніна роботи Олексія Щусєва, хоча його сучасник Іван Жолтовський залишався вірним класичному стилю та пошуку нової мови^:319—321.

На початку 1930-х років у радянській архітектурі занепадав авангардизм, натомість почалася зміна класичної спадщини минулого, яка призвела до виникнення архітектури «сталінського ампіру».

Конкурс на створення Палацу Рад (середина 1930-х років) був важливим моментом у розвитку творчих пошуків. Була обрана дещо осучаснена думка традиційного монумента — у варіанті Іофана з безліччю колон і гігантською статуєю^:319—321.

Архітектура 1930-х

Нова будівля Бібліотеки СРСР імені Леніна

У 1930-і тривало жваве будівництво міст і селищ, багато старих міст потребували перебудови. Нові завдання часу — споруди для сільськогосподарської виставки в Москві з павільйонами для кожної республіки, канал імені Москви, московський метрополітен. Завдання звичайного житлового будівництва поєднувалися з необхідністю зведення великих архітектурних комплексів виставкового характеру або транспортних споруд, розрахованих на величезну кількість пасажирів.

Стильові тенденції розташовувалися між двома крайніми течіями — конструктивізмом і традиціоналізмом. Вплив конструктивізму ще був відчутним, до того ж завершувалися будівництва, початі в цьому стилі в 1920-і роки: Державна бібліотека СРСР ім. Леніна (1928—40, архітектори Володимир Щуко, ^[ru]), театр в Ростові-на-Дону (1930—35, ті ж архітектори; знищений під час Другої світової війни, пізніше відновлений), будівля комбінату газети «Правда» (1931—1935 ^[ru]), ансамбль площі Дзержинського в Харкові з будівлею Держпрому (Сергій Серафимов і Самуїл Кравець). Цю справу продовжували деякі архітектори 1930-х років: Аркадій Лангман побудував Будинок СТО (1933—36; сучасна Будівля Державної Думи в Охотному ряду). Лев Руднєв і ^[ru] звели будівлю академії ім. Фрунзе — суворе у формах, розчленоване й величне. Дуже вдалий створений у 1936—38 рр. групою архітекторів Кримський міст.

Жолтовський же в ці роки очолює традиціоналістичний напрямок, спираючись на свій дореволюційний досвід архітектора-неокласика. У 1934 р. він будує житловий ^[ru], докладаючи до сучасної за плануванням і конструкцією будівлі великий ордер, який не має конструктивного значення. Узагалі, в 1930-і роки колонада стає улюбленим засобом прикрашання, хоча вона часом шкодила внутрішній конструкції та зручності.

Відчувається прагнення до відродження старих стильових особливостей. Це помітно й у національних школах, зокрема — це проявилося під час будівництва павільйонів майбутнього ВДНГ. Архітектори намагалися поєднати старе з новим. Така, наприклад, будівля будинку уряду Грузинської РСР в Тбілісі (1933—38, архітекторами якої були ^[ru] й ^[ru]): тут аркада нижнього поверху, що схожа на архітектури старого Тифлісу, з'єднана з простою композицією будівлі. Олександр Таманян створив ансамбль центру Єревану, додаючи до традиційних рис елементи класицизму. Завдяки використанню рожевого туфу будівлі органічно вписуються в навколишній пейзаж.

Московський метрополітен також створювався майстрами, які були прихильниками цих двох течій. Іван Фомін проєктував Червоні Ворота (1935) й Театральну (1938, колишня «Площа Свердлова»), орієнтуючись на класику, сувору і чітку. Олексій Душкін створює Кропоткінську (1935, колишній «Палац Рад») і Маяковського (1938), прагнучи до полегшення конструкцій, легкості й раціональності. Він використовує для цього сучасний архітектурний стиль і нові матеріали.

Радянська архітектура зазнала впливу основного світового стилю тих років — ар деко:

Кремлівська АЗС на Волхонці (1930-ті) — єдиний реалізовний елемент Палацу Рад і одна зі збережених будівель радянського ар деко.

Наприкінці десятиліття над класичними течіями перемагають конструктивні. Архітектура набуває парадної пишності. Починається епоха сталінського ампіру. Ті ж течії проявилися й в інших видах мистецтва, особливо, в прикладній і декоративній творчості^:334

Під час Німецько-радянської війни

У цей період будували мало, але проєкти житла та містобудування продовжували розробляти. У 1943 році для підвищення якості архітектури та будівництва під час відновлення зруйнованих міст і населених пунктів СРСР був організований Комітет у справах архітектури. Він мав би відновити 70 тис. населених пунктів, від міст до сіл, зруйнованих під час війни. У 1943—1944 рр. почалися роботи з відновлення. Головними цілями відбудови спочатку були Сталінград, Воронеж, Новгород, Київ, Смоленськ, Калінін. Почалося відновлення Дніпрогесу. Створювалися генеральні плани міст і республік СРСР.

Відбувається проєктування й створення пам'ятників героям і жертвам війни. Навесні 1942 року проходить один із перших конкурсів, потім — в 1943 році. У Третьяковській галереї проходить виставка архітектурних робіт «Героїчний фронт і тил»^:346.

Архітектура 1945—1960 років

Після війни почалася жвава робота архітекторів. Вони займалися відновленням зруйнованих будівель, при цьому ж створювали нові. Відновлюючи міста, архітектори намагалися виправляти їхні старі недоліки. Таким чином був перебудований Хрещатик — центральна вулиця Києва, повністю зруйнована в роки війни. Відновленням української столиці займалися не тільки місцеві, а й московські та ленінградські архітектори. У 1949 році був запропонований проєкт відновлення магістралі Хрещатика, який змінив його планування, хоча й віддав «пошану поверхневому декоративізму» (Олександр Власов, Анатолій Добровольський, Віктор Єлізаров, Андреян Захаров, Олександр Малиновський, Борис Приймак).

Пропілеї на центральній набережній Волгограда.

Надали величезну увагу новому плану Сталінграду (Волгограду). Цілісна архітектурно-естетична ідея була запропонована радянськими архітекторами Алабяном і ^[ru]. У план міста був введений центральний ансамбль — площа Полеглих борців, алея Героїв, пропілеї з гігантськими сходами до Волги. У певну систему об'єднали промислові райони. «У нових рисах відродженого міста-героя висловився сенс народного подвигу»^:357.

Зруйнованому майже вщент Мінську також потрібно було оновити центр міста в районі площі Леніна й Ленінського проспекту (сучасні площа і проспект Незалежності). Головну вулицю спланували за принципом проспекту з рівновисотними будинками (архітектори Михайло Парусников, ^[ru], , ^[ru], ^[ru]). Стару й нову частину міста об'єднали круглою площею з обеліском на пам'ять героїв німецько-радянської війни. Новгород відновлювала бригада архітекторів під керівництвом Щусєва. Головна риса плану відновлення міста — злиття нової забудови з давньоруськими шедеврами.

Як писали радянські критики 1970-х років: «у складному процесі створення архітектури відновлення міст, в цілому позитивному, з'являлася небезпека деякої манії грандіозності, "прийняла естафету" від рис гігантоманії, властивої ряду творів довоєнної архітектури. Отримала розвиток і тенденцію до зайвого декоративізму, кваліфікованому пізніше як прикрашання». Такими гігантами виявилися московські висотки, найвдалішою з яких вважали будівлю МДУ (1949—1953 рр., Архітектори Борис Іофан (усунитий із посади головного архітектора), Лев Руднєв, ^[ru], Павло Абросимов, ^[ru], ^[ru]. Скульптурне оформлення фасадів — роботи майстерні Мухіної).

Однією з головних проблем було відновлення звичайного житла після війни. У ці роки починається розгортання масового житлового будівництва. Однак спочатку будівництво розвивається як малоповерхове через відсутність необхідної виробничо-технічної бази. Починаються експерименти з поквартальною забудовою Москви (^[ru], архітектори ^[ru], Володимир Сергєєв). Пізніше таке будівництво проводилося в інших містах. Багатоповерхове будівництво почалося в Челябінську, Пермі, Куйбишеві. Починають з'являтися квартали, які забудовуються будинками з великих бетонних блоків, впроваджуються індустріальні методи будівництва, які є порівняно дешевими. Однак поглиблювалися й негативні нахили: оздоблення фасаду з незавершеністю дворів і внутрішньоквартальних просторів. Наступна епоха активно засуджувала «фасадний» принцип стилю — застосування колонад, ліпнини, прикрашання. Край цьому розкішному стилю поклала постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про усунення надмірностей у проєктуванні й будівництві» (4 листопада 1955). На заміну сталінському ампіру після смерті вождя прийшла функціональна типова радянська архітектура, яка з тими чи іншими змінами проіснувала до розпаду СРСР.

Архітектура 1960—1980-х років

Індустріалізація насамперед включала житлове будівництво: було необхідно розв'язати питання про тип масової квартири та житлового будинку. Почалася забудова районів великими масивами^:373—377.

За таким новим принципом побудовані райони Хімки-Ховріно (архітектор Каро Алабян) і квартали південного заходу Москви (архітектори Яків Білопільський, Євген Стамо та інші), район «Дачне» в Ленінграді (архітектори ^[ru], ^[ru], ^[ru], Г. Н. Миколаїв), мікрорайони та квартали в Мінську, Києві, ^[ru], Владивостоці, Ашгабаті й ін^:373—377.

За типової індустріальної забудови зростає роль великих громадських споруд із власним виглядом, які роблять райони своєрідними. Виявити й сформувати принципи радянської архітектури допомогли конкурси на нові проєкти Палацу Рад (1958 і 1959 роки). Хоча проєкти не були втілені в життя, в конкурсі брали участь найкращі архітектори^:373—377.

Тоді був побудований готель «Юність» (Москва, 1961, архітектори Юрій Арндт, Т. Ф. Баушева, В. К. Буровін, Т. В. Володимирова; інженери ^[ru], Б. М. Зархі, І. Ю. Міщенко). Він зроблений із великих панелей, які також застосовувалися в житловому будівництві. Вигляд будівлі простий, форми геометрично чіткі. До того ж року відноситься кінотеатр «Росія» («Пушкінський») з його висунутим козирком. Державний Кремлівський палац (1959—1961) — приклад найкращих громадських споруд цього часу (архітектор ^[ru]). У ньому вирішена проблема поєднання сучасної споруди з історичними архітектурними ансамблями. ^[ru] (1959—1963) є поєднанням декількох будівель різної висоти, об'єднаних між собою просторовою композицією. Елементи розташовані вільно, з різноманітними формами декоративних прикрас^:373—377.

У 1960—1970-х роках розвивався новий стиль архітектури — простий, дешевий, на основі нової індустрії, який виражав можливості сучасної техніки. Важливі об'єкти цього періоду — Проспект Калініна (1964—69, архітектор ^[ru]). Він же з А. А. Мндоянцем, В. А. Свірським і інженерами ^[ru], Ю. Рацкевичем та іншими побудував тригранну ^[ru] (1963—1970), яка вважалася «однією з найвиразніших архітектурних споруд того часу». Останкінська телевежа (1967) доводить зростання технічних можливостей в цю добу. За типовими проєктами почали будуватися станції метрополітену, які розрізняються завдяки різним обробним матеріалам^:373—377.

До Олімпіади-80 в Москві було побудовано велику кількість мінімалістичних будівель (див. Олімпійські споруди Москви).

Національна архітектура союзних республік розвивається за тими ж принципами, але наголошує на своєрідності, завдяки зміні певних окремих архітектурних деталей, декоративних властивостей матеріалу та іншому. Палац мистецтв в Ташкенті (1965, архітектори Ю. Халдеєв, В. Березін, С. Сутягін, Д. Шуваєв) поєднує прості архітектурні форми та барвистий фресковий живопис. Форма будівлі неповторна — вона нагадує горизонтальну канелюровану колонну. У фасаді Управління Каракумбуду в Ашгабаті (1967, архітектори А. Ахмедов, Ф. Алієв, скульптори В. Лемпорт, М. Сіліс) вплетений національний орнамент і умовні скульптурні зображення. Це поєднання включає архітектуру й національні традиції.^:373—377.

Стиль радянської архітектури цього часу еволюціонує. Він відходить від раціоналізму, долає сухість, притаманну ранньому етапу й висуває нову проблему — відповідність органічним формам. Приклад розв'язання цих питань — Палац художніх виставок у Вільнюсі (1967, архітектор В. Чеканаускас), Павільйон СРСР на Міжнародній виставці в Осаці (1967—68, архітектори М. В. Посохін, В. А. Свірський). З'являється потяг до кривих ліній, перетікання форм, за збереження суворості й доцільності архітектурних споруд.^:373—377.

В Україні

Об'єднання

Видання

Див. також

Ленінська премія в архітектури

Примітки

История русского и советского искусства. Под ред. Д. В. Сарабьянова. Высшая школа, 1979.
В зоне риска: АЗС «Кремлёвская» // The Village

Посилання

— «Советская архитектура»
«Архітектура Радянської України»: соцреалізм наступає — «Український культурний фонд»

[:1-1] История русского и советского искусства. Под ред. Д. В. Сарабьянова. Высшая школа, 1979.

[вил2-2] В зоне риска: АЗС «Кремлёвская» // The Village