Печені жин селище в Україні центр Печеніжинської селищної територіальної громади Коломийського району Івано Франківської

48°30′36″ пн. ш. 24°53′21″ сх. д. / 48.51000° пн. ш. 24.88917° сх. д.Координати: 48°30′36″ пн. ш. 24°53′21″ сх. д. / 48.51000° пн. ш. 24.88917° сх. д.

Висота над рівнем моря

319 м

Водойма

, Лючка

Відстань

Найближча залізнична станція:

Коломия

До станції:

12 км

До райцентру:

- автошляхами:

12 км

Селищна влада

Адреса

78576, Івано-Франківська обл., Коломийський р-н, смт Печеніжин, Незалежності, 15

Карта

Печеніжин

Печеніжин

Печеніжин у Вікісховищі

Розташування

Розташоване за 12 км від залізничної станції Коломия, у мальовничій улоговині Передкарпатського прогину над річками і .

Історія

На території містечка виявлено кам'яні знаряддя праці періоду неоліту, а також бронзові речі (плоску сокиру, ніж, рибальський гачок) доби бронзи.

Припускають що назва, нібито, походить від кочового союзу племен печенігів, яке заселяло пониззя Прута та степову частину України у 9-11 століттях..

За даними польського дослідника Евариста Анджея Куропатніцького, адміністративно Печеніжин відносився до Коломийського повіту Галицької землі Руського воєводства. У галицьких судових книгах Печеніжин згадується 1 липня 1443 року серед спадщини галицькому каштеляну Яна Коли і був великим поселенням, центром волості. У податковому реєстрі 1515 року документується 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі.

Під час визвольної боротьби проти польсько-шляхетського панування повстанцями було здобуто Печеніжинський замок.

З 1772 року Печеніжин, як уся Галичина, частина Волині, належав до володінь Габсбурґів (згодом, з 1804-го — Австрійська імперія, з 1867-го — Австро-Угорщина).

1883 — заходами співвласника нафтопромислів у Слободі Рунґурській Станіслава Щепановського у Печеніжині спорудили найсучасніший і найбільший на ті часи нафтоперегінний завод.

1886 — заходами того ж таки С. Щепановського Печеніжин сполучено з Коломиєю паровим вантажним «трамваєм», також було збудовано нафтопровід Слобода Рунґурська — Печеніжин. Цей промислово-логістичний комплекс діяв до 1944, коли видобуток нафти припинили через вичерпання родовища. Паротяг Коломийської локальної залізниці kkStB 98 LCJE 032 був названий на честь селища.

В другій половині XIX століття в містечку знаходився повітовий окружний суд для 27923 мешканців.

У 1898 році утворений Печеніжинський повіт з центром у Печеніжині, який охоплював також 20 сіл і містечко Яблунів.

1913 — у містечку мешкало 7000 осіб, з них: 4100 русинів (українців), 600 поляків і 2300 євреїв.

1 квітня 1929 року польська адміністрація ліквідувала Печеніжинський повіт (територію приєднана до Коломийського повіту).

З 1939 року містечко у складі УРСР, з 17 січня 1940 року — райцентр.

У 1970 році в селі встановлений пам'ятний знак «Олекса Довбуш» (автори — скульптор Валентин Борисенко, архітектор Зиновій Соколовський).

Релігія

(1871, ПЦУ, дерев'яна)
(УГКЦ)
церква Воскресіння Христового (1775, УГКЦ, дерев'яна, втрачена)

Відомі люди

Народилися

Грабовецький Володимир — український історик.
Довбуш Олекса — найвідоміший із опришків.
Козьменко Дмитро — священник УГКЦ, Провідник Чернівецького надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста заслуги УПА.
Лабунька Марія — провідниця жіночої мережі ОУН округи «Батурин» на Закерзонні, педагог, громадська діячка.
(1910—1936) — діяч ОУН у Китаю
Семенюк Іван — український різьбяр.
Самокишин Роман Іванович )1885-1971 — повстанський отаман, полковник Армії УНР.

Працювали

д-р Маковський Василь — війт з 1933 року
Чишковський Теофіл — український живописець.

Дідичі

Сьогодення

В селі працює Печеніжинська спеціальна школа Івано-Франківської обласної ради.

Примітки

Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
стор. 2042—2043, том 6 [ 27 січня 2020 у Wayback Machine.], «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р.
Peczeniżyn // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1886. — Т. VII. — S. 933. (пол.)
Kołowie [ 5 листопада 2013 у Wayback Machine.] (пол.)
. Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 24 грудня 2015.
Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s. — S. 173. (пол.)
Повна збірка законів Галичини і Володимирії з Освенцімським, Заторським і Краківським князівствами, 1898, ч. VII, № 42
Rozporządzenie Rady Ministrów z dnia 16 marca 1929 r. o zniesieniu powiatu peczeniżyńskiego w województwie stanisławowskiem // Dziennik Ustaw. — 1929. — nr 20. — poz. 190. — S. 384. (пол.)
ЛКСФ: історія заснування та мистецька освіта. lksf.online. оригіналу за 30 вересня 2022. Процитовано 11 лютого 2023.
Отаман Роман Самокиш (1885-1971) |Українські отамани | Визвольні змагання | Шлях до незалежності (укр.), процитовано 17 квітня 2023
Х. Весна, Я. Мазурак. Маковський Василь // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 431. — .
Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — С. 633. — . [Архівовано з першоджерела 12 вересня 2022.]
Печеніжинська спеціальна школа Івано-Франківської обласної ради. if.isuo.org. Івано-Франківська область. ІСУО. оригіналу за 29 вересня 2020. Процитовано 17 травня 2017.

Джерела та література

Вербиленко Г. А. Печеніжин [ 4 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 201. — .
Володимир Грабовецький Західно-Українські землі в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр [ 12 серпня 2020 у Wayback Machine.].— К.: Наукова думка, 1972.— 194 с.
Peczeniżyn // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1886. — Т. VII. — S. 932—933. (пол.)

Посилання

Історія селища Печеніжин [ 4 березня 2016 у Wayback Machine.]

Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете проєкту, виправивши або дописавши її.

[1] Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))

[ЕУ-2] стор. 2042—2043, том 6 [ 27 січня 2020 у Wayback Machine.], «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р.

[Г3-3] Peczeniżyn // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1886. — Т. VII. — S. 933. (пол.)

[4] Kołowie [ 5 листопада 2013 у Wayback Machine.] (пол.)

[5] . Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 24 грудня 2015.

[6] Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s. — S. 173. (пол.)

[7] Повна збірка законів Галичини і Володимирії з Освенцімським, Заторським і Краківським князівствами, 1898, ч. VII, № 42

[8] Rozporządzenie Rady Ministrów z dnia 16 marca 1929 r. o zniesieniu powiatu peczeniżyńskiego w województwie stanisławowskiem // Dziennik Ustaw. — 1929. — nr 20. — poz. 190. — S. 384. (пол.)

[9] ЛКСФ: історія заснування та мистецька освіта. lksf.online. оригіналу за 30 вересня 2022. Процитовано 11 лютого 2023.

[10] Отаман Роман Самокиш (1885-1971) |Українські отамани | Визвольні змагання | Шлях до незалежності (укр.), процитовано 17 квітня 2023

[11] Х. Весна, Я. Мазурак. Маковський Василь // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 431. — .

[12] Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — С. 633. — . [Архівовано з першоджерела 12 вересня 2022.]

[13] Печеніжинська спеціальна школа Івано-Франківської обласної ради. if.isuo.org. Івано-Франківська область. ІСУО. оригіналу за 29 вересня 2020. Процитовано 17 травня 2017.