Хурити хуррити клинопис 𒄷𒌨𒊑 транслітерація Ḫu ur ri давній народ що з явився на Вірменському нагір ї і поширився по всій

Хурити, хуррити (клинопис: 𒄷𒌨𒊑; транслітерація: Ḫu-ur-ri ) —давній народ, що з'явився на Вірменському нагір'ї і поширився по всій території північної Месопотамії в другій половині 3-го тисячоліття до н. е. Належав, за однією версією, до особливої хурито-урартської мовної сім'ї, за іншою - до індоєвропейської (Фурне, Бомхард, 2019 р.). Відомі, за однією версією, з 3-го тисячоліття до н. е. у Північній Месопотамії і з лівих приток р, Тигр, за іншою - з 8-7-го тис. до н.е.Можливо,хуритами були трипільці, можливо, хурити і субареї - це один народ ( німецький дослідник Унгнад), можливо, хурити є нащадками натуфійців, можливо, хурити є творцями куро-аракської культури, можливо, хурити жили в тому числі на території майбутнього Хорезму ( російський дослідник Толстов ), можливо, хурити, урарти і вірмени - це назва одного народу в різні часи. У (Сирії) і Месопотамії жили впереміш із семітами. У XVI — XIII століттях до н. е. хурити створили в Північній Месопотамії державу Мітанні і чинили сильний вплив на Хетське царство. У XIII столітті до зв. е. захопили державу Хаайаса на Вірменському нагір'ї. У 1-му тисячолітті до н. е. жили розірваними ареалами західними, південними та східними околицями Вірменського нагір'я. Хурити та урарти, на думку російського дослідника І.М.Д'яконова (1915 - 1999), відіграли провідну роль в становленні вірменського народу і визначили основну лінію фізичної спадкоємності ( хуррити - урарти - вірмени ), а індоєвропейці ( за Д'яконовим - східні мушки, лувійці) — носії протовірменської мови, в силу ряду історичних причин, передали хурритам свою мову. При цьому прихильники міграційної теорії походження вірменського народу не можуть довести, що протовірмени жили на Балканах і потім переселились на Вірменське нагір'я - дослідження показують, що вірмени не схожі ні на давніх ні на сучасних балканців, навпаки, вірмени є людьми близькосхідного типу.Дьяконов І. М. Передісторія вірменського народу. — Єреван : Видавництво АН Вірменської РСР, 1968.{{oq|ru|Компоненты древнеармянского народа. Итак, с нашей точки зрения древнеармянский народ первоначально сложился в верхнеевфратской долине из трёх компонентов — хурритов, лувийцев и протоармян (мушков и, возможно, урумейцев). При этом хурриты, как более многочисленные, составили основную массу народа и определили основную линию физической преемственности, а протоармяне, в силу ряда исторических причин, передали новому народу свой язык.До праісторії вірменської мови (про факти, свідчення та логіку) (PDF). № 4 . pp. 149-178. ISSN 0135-0536. Історико-філологічний журнал. Процитовано 18 жовтня 2013. {{}}: |archive-date= вимагає |archive-url= (); Текст «М. Дияконів» проігноровано ()

Хурити
Рідна мова	хуритська мова
Хурити у Вікісховищі

Оригінальний текст (рос.)

Иначе говоря, армяне — это прежде всего потомки урартов, принявших индоевропейский язык, но сохранившие собственное произношение (артикуляционную базу или, говоря бытовым языком, «акцент»),— но также потомки хурритов, лувийцев и, конечно, первоначальных носителей собственно протоармянского языка.

</ref>.І.М.Д'яконов - прихильник міграційної гіпотези походження вірменського народу, але дедалі більше науковці схиляються до автохтонної гіпотези, згідно з якою становлення вірменського народу відбулося на Вірменському нагір'ї, де, на думку автохтоністів, з'явились перші індоєвропейці, зокрема хуррити, потім хуррити (з певними біологічними й культурними запозиченнями) переселились дещо східніше й еволюціонували в урартів, а урарти згодом, також з певними запозиченнями, стали вірменами. Частина хурритів, можливо, мігрувала на Балкани і до Північного Причорномор'я ( Кукутень - Трипілля ), частина перших індоєвропейців осіла в Анатолії ( майбутні хетти, лувійці ), інші пішли на північ, на Кавказ і далі в північноприкаспійські й північнопричорноморські степи, де їх становлення й розселення відбувалося згідно з курганною гіпотезою М. Гімбутас, ще інші пішли до Ірану ( іраноарії ), до Афганістану ( майбутні пуштуни ), до Індії ( індоарії ), до Центральної Азії ( майбутні согдійці, хорезмійці, таджики ), до Китаю ( майбутні тохари і псевдотохари), до Монголії ( на заході і в центрі якої, як стверджують дослідники, в давнину жили високі блакитноокі блондини ). Таким чином, з'являється дедалі більше підстав для об"єднання гіпотези Гамкрелідзе - Іванова і гіпотези Гімбутас і вироблення нової синтетичної гіпотези походження індоєвропейців, згідно з якою перші індоєвропейці, можливо, дійсно з'явились на Вірменському нагір"ї, а потім вони та їхні нащадки поступово розселились у різних напрямках, в тому числі в степах північних Прикаспію і Причорномор'я.

Хуритські держави Кумі і Алше з'явилися в кінці 3-го тисячоліття до н.е. на Вірменському нагір'ї. Хурити населяли місто Уркеш, засноване в 4 тисячолітті до н.е. у Месопотамії. Починаючи з 1475 до н.е. по 1365 р. до н.е. хуритське царство Мітанні було найсильнішою державою на Близькому Сході. Урарту включало великий масив хуритского населення, яке переважало в царстві Мітанні. Деякі дослідники вважають ассирійське слово наїрі назвою народу хуритів.

Хурити належать до тих давньосхідних народів, колишня роль яких забута історичною традицією і виявлена знову в XIX ст.. Розкопки хетської столиці Хаттуси, що почалися в 1906 р., дали поряд з текстами спочатку незрозумілою мовою також і аккадські державні договори, з яких стало відомо про існування «країни Хуррі» і «людей країни Хуррі».

Семітолог і ассиріолог Унгнад, Артур Артур Унгнад вважав хуритів найдавнішим етнічним субстратом Месопотамії і першорядним культурним чинником, тобто ототожнював їх із субареями. Згодом ця гіпотеза була доведена.Питання походження, становлення й розселення хурритів та їх можливих зв'язків з куро-аракською, убейдською, шумерською, хорезмійською ( С.П.Толстов),трипільською, халафською, самаррською (Гамкрелідзе - Іванов), натуфійською культурами потребують ретельного й грунтовного дослідження, це може допомогти історикам, археологам і лінгвістам створити нову цілісну, логічну й об'єктивну картину історії Давнього світу, зокрема Давнього Сходу.

Мова і походження

Див. також: Хурріто-урартські мови та Хуритська мова

Експонат Лувра — лев і кам'яна плита з найранішим відомим текстом хуррітською мовою

Хурріти належали до Арменоїдної групи популяцій (поряд з Урартами і Аккадцями) ) і походили з Вірменське нагір'я, але досить швидко вийшли за межі споконвічних місць проживання і врешті-решт поширилися по великій території.

Найраніше зареєстрована присутність народу хурритів згадується в месопотамских записах кінця 3-го тисячоліття. Вони вказують на область на схід від річки Тигр і гірського регіону Загрос як середовище проживання хурритів. На початку 2-го тисячоліття з'являються свідчення великої міграції хурритів з області біля озера Ван на захід (міграція, ймовірно, була викликана вторгненням індоіранців з півночі). У цей період факти вказують на те, що хуррити посіли панівне становище в регіоні, скинувши деяких ассирійських правителів. На схід від Тигру (річка) почали з'являтися процвітаючі торгові міста, засновані хурритами; одним із таких міст став Нузі. Хурритська культура почала переважати в багатьох частинах Сирія Сирії. Потім хурриты зайняли значну частину східної Анатолії, ставши, таким чином, сусідом хетів).

З приводу хурритської мови існує консенсус вчених про безпосередній її зв'язок з урартською мовою. Щодо споріднених зв'язків хуррітської мови думки вчених розходяться. Відповідно до останніх досліджень Арно Фурне (2019) та Аллан Р. Бомхард вважають, що хурріто-урартські мови є особливою гілкою індоєвропейської мовної сім'ї, що підтверджується лексичною схожістю. На думку С.Старостіна (1953-2005), хурритська й урартська мови споріднені з чеченською, інгушською та іншими нахсько-дагестанськими мовами. Виявлення нових текстів хурритською мовою, а також розвиток північнокавказького порівняльно-історичного мовознавства зробили тепер цю гіпотезу менш популярною. Вкрай низьким виявився обсяг гаданих східнокавказько-хурритських лексичних ізоглосс. У 100-словном списку базисної лексики майже не виявляються будь-які збіги між засвідченою хурритською та північнокавказькою прамовою. Лінгвістичний аналіз показує, що хурритська мова існувала паралельно пранахській мові протягом всього часу своєї фіксації.

Починаючи з кінця до VI ст. до зв. е. хуррити поряд з урартами та деякими іншими народностями брали участь в процесі складання вірменського етносу.

Етнографія та географія

Здавна хуррит заселяли Вірменське нагір'я та суміжні райони. З 3-го тисячоліття до зв. е. фіксується розселення хурритських племен з різних областей Вірменського нагір'я до Північної Месопотамії, Каппадокії, Сирії та Палестини. Таким чином у 2-му тисячолітті до н. е. на всьому просторі від Аррапха та півночі Мітанні до сучасної Вірменії та Південної Грузії, і можливо до Великого Кавказького хребта, населення було порівняно однорідним, тобто хуррітським. Хуріти виступають найбільш ймовірними засновниками куро-аракської культури, а також тріалетської культури. Остання могла виникнути внаслідок вторинного просування хурритів північ у другій половині 3-го тисячоліття до зв. е.. С. П. Толстов вважав, що назва Хорезм перекладається як «Країна хурритів» — Хварізам.

Історія

Месопотамія у другому тисячолітті до н.е.

Дрібні хуритські царства почали виникати на початку 2 тисячоліття до н. е. Найвідомішим з них була держава Мітанні, (XVII— XIII ст. до н. е.) на території Північної Месопотамії і прилеглих областей. Столицею його було місто Вашшукканне. Найвищого розквіту Мітанні досягло в XV— XIV ст. до н. е. Мітаннійська культура справляла довгий і сильний вплив на культуру Сирії, малоазійських областей хеттського царства, а також районів, що лежать на північний схід від Мітанні, за Тигром. Царі носили індо-іранські імена. Військо Мітанні володіло високою технікою конярства та знанням колісничного бою, що, ймовірно, і дозволило династії Мітанні об'єднати дрібні хуритські племінні групи Месопотамії та підпорядкувати семітські міста-держави. У період розквіту Мітанні стояло на чолі аморфного союзу дрібних царств і міст-держав, від узбережжя Середземного моря і до окраїнних гір Ірану. В 3— 2 тис. до н. е. аккадці і шумери називали країну хуритів Субарту, а жителів — субареями.

В 1 тис. до н. е. хуритські царства зникають, проте хуритські імена ще вживаються в аккадських текстах. Потім залишки хуритів, найімовірніше, розчиняються серед арамеїв, урартів, вірмен, лувійців, мідійців. Займаючі нині частину території хуритів курди не є їх прямими нащадками, зокрема курдська мова є індоєвропейською і походить не від хуритської, а від мідійської мови. Тому не мають нічого спільного з наукою спроби представити хурито-урартські мови як «протокурдські», так як хурито-урартські мови не тільки не належать до іранської групи індоєвропейської мовної сім'ї, але й не входять навіть в ностратичні макросім'ї . Посилання на наявність ергативного ладу (частково це явище характерне і для пушту) й деяку кількість загальних ізоглос в хуритській і курдській мовах занадто непереконливі.

Релігія

Хуритська релігія дуже вплинула на релігію хеттів. З Кумманні в Киццуватне хуррітська релігія поширилася по території всього Хеттського царства. Синкретизм об'єднав давньохетську та хурритську релігії. Хуррітская релігія поширилася в Сирію, де Баал Ваал став аналогом Тешуб Тешуба. У різних формах хурриты вплинули на весь Давній Близький Схід, за винятком Давнього Єгипту і Південної Месопотамії.

Хоча хуррітська та урартська мови пов'язані між собою, між відповідними системами вірувань мало спільного.

Хурритські циліндричні печатки часто зображують міфологічні істоти, такі як крилаті люди або тварини, дракони та інші монстри. Інтерпретація цих зображень богів та демонів невідома. Вони могли бути одночасно захисними та злими духами. Деякі нагадують ассирійського Шеду.

У хурритських богів був «домашніх храмів», як і месопотамской чи давньоєгипетської релігії. Важливим культовим центром був Кумманні в Кіццуватні. Харран був релігійним центром бога місяця, а у Шауші був важливий храм в Ніневії, коли місто знаходилося під владою хурритів. Храм Нергала був побудований в Уркеші наприкінці третього тисячоліття до нашої ери. Місто Кахат було релігійним центром у царстві Мітанні.

Хуррітський міф «Пісні Уллікуммі», що зберігся у хетів, ймовірно, є прототипом Теогонія Гесіода.

Культура та суспільство

Відомості про хурритську культуру ґрунтуються на археологічних розкопках у таких місцях, як Нуза та Алалах, а також на клинописних табличках, в основному з Хаттуси, столиці хетів, цивілізація якої знаходилася під сильним впливом хурритів. Таблички з Нузи, Алалаха та інших міст з хурритським населенням розкривають особливості хурритської культури, хоча вони й були написані аккадською мовою. Хуррітські циліндричні печатки були ретельно вирізані і часто зображували міфологічні істоти. Вони є ключем до розуміння хурритської культури та історії.

Архітектура

Для архітектури, пам'ятки якої ще вивчені недостатньо, характерні масивність і присадкуватість загальних пропорцій й кріпосних стін, культових та палацових споруд. Характерні для архітектури Мітанні споруди різного призначення типу «біт-хілані» (загальносемітська назва, що означає в перекладі «будинок-галерея»). Палац-храм у Тель-Халаф, споруджений за царя Капара на початку 1 тис. до н. е.— яскравий приклад будівлі типу хеттського та фінікійського «біт-хілані». Цей тип будівель перегукується з найдавнішим традиційним житловим будинком Північної Сирії. При погляді на палац-храм Капара звертають на себе увагу такі стилістичні ознаки як прямокутний план, могутні виступи-вежі, які немов охороняють портик, що знаходиться між ними. Ще кілька виступів і веж на протилежній, задній стороні врівноважували ритм цих архітектурних форм, які надавали споруді Капара страхітливого фортечного вигляду. Грізно височіла будівля на вершині пагорба, в цитаделі міста, звернена до нього глухою задньою стіною. Палац було добре видно здалеку, завдяки забарвленню. Зведені із сирцевої цегли стіни покривала штукатурка, пофарбована жовтою вохрою. На світлому тлі стін особливо чітко виділялася рясна скульптурна декорація.

Керамічний посуд

Гуріти були вправними керамістами. Їх кераміка зустрічається в Месопотамія і в землях на захід від Евфрат Євфрата; її високо цінували в далекому Єгипті, на час Нового Царства. Археологи використовують терміни «посуд Хабура» та «Посуд Нузі» для позначення двох типів гончарних виробів, виготовлених хурритами. Для посуду Хабур характерні червоні лінії з геометричним трикутним візерунком і точками, а посуду Нузі характерні різні форми, часто вони пофарбовані в коричневий або чорний колір.

Металургія

У хурритів була розвинена металургія. Передбачається, що Шумери Шумерський термін «мідник» був запозичений з хуррітського, що дозволяє зробити висновок про більш ранній присутності хурритів в Месопотамія ще задовго до їх першої історичної згадки в аккадських джерелах. Мідь продавалася на південь, в Месопотамію з високогір'я Мала Азія Анатолії. Долина Хабур займала центральне місце в торгівлі металами, а мідь, срібло і олово видобувалися з хуррітських країн Кіццуватна і Ішува, розташованих в Анатолійському нагір'ї. Збереглося небагато прикладів хурритской обробки металу, крім пізнішого періоду Урарту, був присутній досить великий пласт хурритского населення. У Уркеші були виявлені невеликі бронзові фігурки левів.

Кінна культура

Культура Мітанні була тісно пов'язана з кіньми. Назва країни Ішува, яка, очевидно, мала значне хурритське населення, означало «кінна земля» (також передбачається, що ця назва має анатолійські або протовірменські коріння). Текст, виявлений у Хаттуса, присвячений дресируванні коней. У цьому тексті людина, відповідальна за дресирування коней, була хурритом на ім'я Кікулі.

Музика

Хуррітські тексти Угаріт - найстаріші відомі екземпляри писемної музики, датовані бл. 1400 до н.е. Серед цих фрагментів зустрічаються імена чотирьох хуррітських авторів пісень: Тапшинуні, Пуйя, Урнія та Аммія.

Подальша історія

Після падіння держави Мітанні частина хурритів, що залишилася, мігрувала в глиб Вірменського нагір'я. Існування союзу племен Наїрі документально підтверджено з XIII століття до н. е.. Слово наїрі, на думку ряду дослідників, було ассирійською назвою народу хуррітов, що дає зрозумілу версію походження народів Урарту. Ця точка зору підкріплюється дослідженнями про зв'язок мови Урарту з хурритською мовою.

Згодом племінний союз Наїрі переріс у потужну державу Урарту, що розташовувалося на території Вірменського нагір'я (сучасні Вірменія, східна Туреччина, північно-західний Іран і Нахічеванська Автономна Республіка Азербайджана) і займає чільне становище серед країн Передньої Азії у першій чверті I тисячоліття до н. е. У першій половині VIII століття до н. е. Урарту взяло гору над своїм постійним суперником — Ассирією, проте вже наприкінці VII століття до н. е. На початку VI століття до н. е. баланс сил у Передньої Азії змінився; і в Урарту, і в Ассирії з'явилися нові небезпечні противники, які врешті-решт знищили обидві держави. Проти Урарту виступили скіфи і кімерійці з півночі, а мідійці з південного сходу. Мідійці методично зруйнували більшість урартських фортець, включаючи столиці Урарту Тушпу і Русахінілі.

331 року до н. е. з розпадом ахеменідської держави під ударами македонських військ сатрапія Вірменія, що розташовувалась на території древнього царства Урарту, отримала фактичну самостійність. На її території було створено Айраратське царство, в якому правила династія Єрвандідів. 190 року до н. е. в цих же межах виникла Велика Вірменія, що проіснувала ще бл. 600 років.

Таким чином, Вірменський народ є генетичним, біологічним наступником народів і племен Урарту. Вірмени, на думку Дьяконова, «безперечно, наступники всього древнього населення нагір'я, насамперед хурритів, урартів і лувійців».

Див.також

Примітки

Götze, Albrecht. Jahrtausend v Chr Geb. Oslo. - Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1936.
Н. А. Кисляков, А. І. Першиць // Народи Передньої Азії // Вид-во Академії Наук СРСР, 1957 — стор. 49 — Всього сторінок: 613
Оригінальний текст (рос.)

Регионы обитания этих народов (в горах Загроса и далее к северу) лежат на границе области древнего распространения наиболее ярко выраженного арменоидного типа (аккадийцы, хурриты, урарты), частично с ней совпадая. Таким образом, территория курдов, луров и бахтиаров расположена как бы на стыке двух современных антропологических типов: долихокефального — хорасанского и брахикефального — арменоидного.
Hurrian | people. Encyclopedia Britannica (англ.). Процитовано 14 жовтня 2021.
Дияконів І. М, Старостін С. А. Хурріто-урартські та східнокавказькі мови // Стародавній Схід: етнокультурні зв'язки. — Москва : Наука, 1988.
Йоганнес Фрідріх. Дешифрування забутих писемностей та мов. — М . : УРСС, 2003. — .
Fournet (2010). Індоєвропейські елементи в Hurrian. academia.edu. La Garenne Colombes, Charleston. {{}}: |first2= з пропущеним |last2= ()
Дияконів І. М. Історія стародавнього світу: Занепад стародавніх товариств. — М. : Глав. ред. східної літератури, 1989. — С. 282. — , 9785020169777.
Оригінальний текст (рос.)

В состав армянского народа вошли элементы протоармянские, хуррито-урартские, лувийские, арамейские (в городах) и некоторые окраинные протогрузинские; если армянский язык, вероятно, ещё до начала новой эры был лингва франка, то уже к I веку н. э. он стал койнэ (как это видно из указания Страбона). И тем не менее ещё важнее, чем язык, было сознание государственной, а в отсутствие государства — религиозной общности.
Дияконів І. М. Передісторія вірменського народу. — Єреван : Видавництво АН Вірменської РСР, 1968. — С. 241.
Оригінальний текст (рос.)

Из всего изложенного видно, что история армянского народа - прямое продолжение истории не только протоармян, но и, - во всяком случае в не меньшей мере, - хурритов, урартов и лувийцев.
М. Н. Погребова. Введення // История східного Закавказзя. Друга половина 2-го – початок 1-го тисячоліття до н. е.
G. Wilhelm, The Hurrians, 1989, p. 41
Suggested by Jane Lightfoot in the Times Literary Supplement Borgeaud, "Mother of the Gods: from Cybele to the Virgin Mary", Johns Hopkins 2005 .
Götze, Albrecht Hethiter, Churriter und Assyrer; Hauplinien der vorderasiatischen Kulturentwicklung im II. Oslo, H. Aschehoug; Cambridge, Mass., Harvard University Press, 1936 (↑)
Іоганнес Фрідріх Дешифрування забутих писемностей та мов, УРСС, Москва, 2003 ISBN 5-354 -00045-9 (↑)
Dʹi︠a︡konov, Igorʹ Mikhaĭlovich. Мови стародавньої Передньої Азії. — Nauka, 1967.
Піотровський Б. Б. Ванське царство (Урарту) / Відп. ред. І. А. Орбелі. - Москва: Видавництво Східної літератури, 1959. - 286 с. - 3500 прим.

Література

Аветисян Г. М. Держава Мітанні : військово-політична історія у XVII—XIII ст. до зв. е. — Єреван : Видавництво Академії наук Вірменської РСР, 1984. — 130 с.
Вільхельм Г. Стародавній народ хурити. — М. : Наука, 1992. — 158 с. — (Слідами зниклих культур Сходу) — .
Дьяконов І. М. Мови стародавньої Передньої Азії. - М. 1963.
Diakonov I.M., Starostin S.A. Hurro-Urartian as an Eastern Caucasian Languages. Münchener Studien zur Sprachwissenschaft, R. Kitzinger, München, 1986.
Старостін С. А., Миколаїв С. Л. Північнокавказькі мови та їх місце серед інших мовних сімей Передньої Азії: Зб. Лінгвістична реконструкція та найдавніша історія Сходу. - М.: Наука, Головна редакція східної літератури, 1984.
Історія стародавнього Сходу. - Т. 1, - М. 1986. - Т. 2, - М. 1988.
Лінгвістичний енциклопедичний словник. М. // СЕ. 1990.
Хачикян М. Л. Хурритська міфологія // Міфи народів світу. - Т. 2. - М: СЕ, 1992
Історія мистецтва розвинених країн // Образотворче мистецтво. - М. 1981

Посилання

R. Spencer Wells et all PNAS vol. 98 no. 18 August 28, 2001 (англ.)
M. F. Hammer et all Jewish and Middle Eastern non-Jewish populations share a common pool of Y-chromosome biallelic haplotypes PNAS vol. 97 no. 12 June 6, 2000 (англ.)
Robert Antonio (англ.)
Гурити // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
хурриты // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
(рос.)

[1] Götze, Albrecht. Jahrtausend v Chr Geb. Oslo. - Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1936.

[2] Н. А. Кисляков, А. І. Першиць // Народи Передньої Азії // Вид-во Академії Наук СРСР, 1957 — стор. 49 — Всього сторінок: 613
Оригінальний текст (рос.)

Регионы обитания этих народов (в горах Загроса и далее к северу) лежат на границе области древнего распространения наиболее ярко выраженного арменоидного типа (аккадийцы, хурриты, урарты), частично с ней совпадая. Таким образом, территория курдов, луров и бахтиаров расположена как бы на стыке двух современных антропологических типов: долихокефального — хорасанского и брахикефального — арменоидного.

[3] Hurrian | people. Encyclopedia Britannica (англ.). Процитовано 14 жовтня 2021.

[4] Дияконів І. М, Старостін С. А. Хурріто-урартські та східнокавказькі мови // Стародавній Схід: етнокультурні зв'язки. — Москва : Наука, 1988.

[5] Йоганнес Фрідріх. Дешифрування забутих писемностей та мов. — М . : УРСС, 2003. — .

[6] Fournet (2010). Індоєвропейські елементи в Hurrian. academia.edu. La Garenne Colombes, Charleston. {{}}: |first2= з пропущеним |last2= ()

[dia-7] Дияконів І. М. Історія стародавнього світу: Занепад стародавніх товариств. — М. : Глав. ред. східної літератури, 1989. — С. 282. — , 9785020169777.
Оригінальний текст (рос.)

В состав армянского народа вошли элементы протоармянские, хуррито-урартские, лувийские, арамейские (в городах) и некоторые окраинные протогрузинские; если армянский язык, вероятно, ещё до начала новой эры был лингва франка, то уже к I веку н. э. он стал койнэ (как это видно из указания Страбона). И тем не менее ещё важнее, чем язык, было сознание государственной, а в отсутствие государства — религиозной общности.

[8] Дияконів І. М. Передісторія вірменського народу. — Єреван : Видавництво АН Вірменської РСР, 1968. — С. 241.
Оригінальний текст (рос.)

Из всего изложенного видно, что история армянского народа - прямое продолжение истории не только протоармян, но и, - во всяком случае в не меньшей мере, - хурритов, урартов и лувийцев.

[9] М. Н. Погребова. Введення // История східного Закавказзя. Друга половина 2-го – початок 1-го тисячоліття до н. е.

[10] G. Wilhelm, The Hurrians, 1989, p. 41

[11] Suggested by Jane Lightfoot in the Times Literary Supplement Borgeaud, "Mother of the Gods: from Cybele to the Virgin Mary", Johns Hopkins 2005 .

[12] Götze, Albrecht Hethiter, Churriter und Assyrer; Hauplinien der vorderasiatischen Kulturentwicklung im II. Oslo, H. Aschehoug; Cambridge, Mass., Harvard University Press, 1936 (↑)

[13] Іоганнес Фрідріх Дешифрування забутих писемностей та мов, УРСС, Москва, 2003 ISBN 5-354 -00045-9 (↑)

[14] Dʹi︠a︡konov, Igorʹ Mikhaĭlovich. Мови стародавньої Передньої Азії. — Nauka, 1967.

[15] Піотровський Б. Б. Ванське царство (Урарту) / Відп. ред. І. А. Орбелі. - Москва: Видавництво Східної літератури, 1959. - 286 с. - 3500 прим.