Орфое́пія (ортое́пія) украї́нської мо́ви — сукупність правил про українську літературну вимову.
Орфоепія (ортоепія) (грец. ορθος — «правильний», і грец. επος — «мова», «мовлення») — розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.
Вимова в українській літературній мові
Висока культура усного мовлення передбачає правильність слововжитку, граматичних форм, вимови й наголосу, а також уміння користуватися всіма виразовими засобами. Мова публічного виступу повинна бути чіткою й виразною, ясною й дохідливою. Виразність усного мовлення як читця, так і вчителя, лектора, доповідача досягається вмінням регулювати своє дихання, роз'єднувати мовний потік за допомогою пауз на мовні такти, виділяти в цих мовних ланках за допомогою логічного наголосу потрібне слово, умінням точно артикулювати мовні звуки, а також користуватися всім багатством інтонаційних відтінків. Неодмінною умовою ясності й дохідливості усного вислову є правильне наголошування слів і літературна вимова звуків. Помилки в наголошуванні слів, вимові звуків і їхніх сполучень не тільки утруднюють розуміння висловленого, а й заважають ширенню та засвоєнню усталених норм. Основний перелік норм української літературної вимови виглядає так:
Вимова голосних звуків
1. Голосні звуки української мови є звуки повного творення. Вони вимовляються повнозвучно не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній позиції.
2. Звук [а] в усіх позиціях вимовляється чітко, ясно, ніколи не скорочується й не приглушується, не переходить у звуки [е], [і], [и]: [ша́пка], [час], [дале́ко], [па́мјат'], [загл'ада́ти].
3. Голосний [о] як наголошений, так і ненаголошений вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить у звук [а]: [вода́], [молоко́], [обговори́ти].
Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] звучить з наближенням до [у]: [коужу́х], [моуту́зка], [поулу́м иесок], [боул'у́чиĭ], [моугу́т'н' іиĭ], [роузу́мниĭ], [у боују́], [коузу́], [доушчу́], [чоуму́], [гоуту́ју], [говоур'у́], [ноушу́], [допомоужу́], [воуд͡жу́].
Не виявляє нахилу до [у] звук [о] в таких випадках: коли є сполучним голосним у складних словах: [одноку́рсниек]; також, за нечисленними винятками, у словах іншомовного походження: [борд'у́р], [монту́ју]; у префіксах до-, о-, об-, про-, роз- багатьох слів: [добу́ти], [здобу́ток], [оду́жати], [обслу́га], [пробу́ти], [роздумати]; у ряді суфіксів: [красоту́], [рвону́ти], [трусону́ти].
Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: [г о(у)л'іўка], [по(у)р'і́г], [то(у)бі́], [до(у)јі́ити], [хо(у)д'і́м(о)]. Малопомітний нахил [о] до [у] перед наголошеним складом з [і] у словнику не позначається.
Сильне наближення ненаголошеного [о] до [у]: [зуозу́л'а], а то й заміна [о] звуком [у]: [зузу́л'а], вимова [о] з нахилом до [у] в будь-якій позиції: [коуро́ва], що спостерігається в говорах південно-західного наріччя, не відповідає літературній нормі.
4. Звук [у] вимовляється чітко в усіх позиціях: [кучугу́ра], [будо́воју], [л'уди́на]. Ненаголошений [у] після голосного перед приголосним може ослаблюватися до нескладотворчого: аудиторія [аўдието́р'іја].
5. Голосний [і] вимовляється чітко як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'і́но], [с'іл'с'ки́ĭ]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: [н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т"і́ĭниĭ], [н'іг], [бол'і́т], [брат'і́ў], [в"іл], [б"ік], [в"ін] також [і] в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників, [га́рн'і], [здоро́в"і], [бра́тов"і], [би́т'і], [дру́г"і], [на́ш"і]; на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і ба́ба], [ф"і'нінспе́ктор].
Виразно вимовляється [і] й на початку слова: [і́скра], [і́спиет], [істо́та], зокрема й після прийменника на приголосний: [вʻʻід і́скри], [з і́скри]. Однак у деяких словах наголошене початкове [і] наближається у вимові до [и]: [і́инод'і], [і́инколи]у [і́иншиĭ], [і́инде].
З наближенням до [и] вимовляється також [і] в закінченнях називного й орудного відмінків однини та непрямих відмінків множини прикметників м'якої групи та порядкового числівника третій: [си́н'іиĭ], [беизкра́јіиĭ], [тре́т'іиĭ]— називний відм. чол. роду; [си́н'іим], [беизкра́јіим], [тре́т'іим] — орудний відм. однини чол. й середн, роду; [си́н'іих], [беизкра́јіих], [тре́т'іих]—родовий і місцевий відм. множини; [си́н'іим], [беизкра́јіим], [тре́т'іим] — давальний відм. множини; [си́н'іими], [беизкра́јіими], [тре́т'іими] — орудний відм.множини.
Так само вимовляється [і] в закінченнях присвійних займенників мій, твій, свій: [мојі́им] — орудний відм. однини; [мојі́их] —род. і місц. відм. множини; [мојі́им] — дав. відм. множини; [мојі́ими] — орудн. відм. множини. Без нахилу до [и] вимовляється [і] тільки в закінченнях місцевого відм.однини чол. й середн. роду: у [си́н'ім], [беизкра́јім], [тре́т'ім], [мојі́м]; давального й місцевого відм. жіночого роду: [си́н'іĭ], [беизкра́јіĭ], [тре́т'іĭ], [мојі́ĭ] та називного відм. множини: [си́н'і], [беизкра́јі], [тре́т'і], [мојі́].
Після [ј] широку вимову [і] маємо в ряді суфіксів: [крајі́ина], [геиројі́ин'а], [во́јіин], [гно́јіишче], [веибо́јіистиĭ], [мар'і́јіин], [го́јіити] та ін. Основна форма цих суфіксів -ин(а), -ин(я), -ин, -ищ(е), -ист(ий), -ин, -и(ти). Під впливом [ј] звук [и], що є в основі цих суфіксів, звужується до [іи].
6. Голосний [е] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук переднього ряду і середньо-низького підняття: [сте́жка]. Артикуляція його, на відміну від [і], легка, ненапружена. Вимова наголошеного [е] із значним наближенням до [и]: [сти́ежка], відома в говірках, є грубим порушенням літературної норми.
Виразно звучить [е] і в побічнонаголошених складах: [тѐплоте́хн'іка].
Не втрачає своєї якості звук [е] також в окремих ненаголошених позиціях, а саме: а) на початку слова після паузи: [еква́тор], [екра́н], [епо́ха];
б) коли є закінченням слова: [мо́ре], [по́ле], [га́рне], [те́пле], [да́не], [ши́те], [пе́рше], [пја́те], [ко́жне], [ус'а́ке], [дру́же], [бра́те], [пи́ше], [кли́че], [ви́ĭде], [вʻʻіз'ме];
в) у закінченнях іменників: [го́стевʻʻі], [това́риешевʻʻі], [кра́јевʻʻі], [го́стем], [това́риешем], [кра́јем], [се́рцем], [мо́рем], [до́леју], [ка́шеју], [те́слеју];
г) коли виступає сполучним звуком у складному слові, перший компонент якого має побічний наголос: [бо'лезаспок'і́ĭлиевиĭ].
В інших ненаголошених позиціях [е] наближається у вимові до [и]. Перед наголошеним складом з [і], [и], [у] це наближення більше: веді́ть [виед'і́т' ], веди́ [виеди́], веду́ [виеду́], а перед складом з [о], [а], [е]— менше: вело́ [веило́],вела [веила́], веде́ [веиде́].
У ряді випадків ненаголошене [е] і перед наголошеними [і], [и], [у] вимовляється без значного нахилу до [и], зокрема в префіксах без-, пре-: [беизви́хʻʻідниĭ], [преиму́дриĭ] у заперечній частці-префіксі не-: [неид'і́ĭсниĭ]; перед [р] у межах складу: [пеирли́на] (попередній [р], звук [л] і тверді губні також розширюють до деякої міри сусідні з ними [е], [и]); після голосного в словах іншомовного походження: [поеити́чниĭ]; тоді, коли виступає в ролі сполучного звука в складних словах: [волеил'у́бниĭ].
На вимову ненаголошеного [е] впливає також сусідство м'яких приголосних, які звужують його вимову. Цей вплив найвідчутніший при обобічному сусідстві таких приголосних, особливо [ј]. Після [j] перед дальшим м'яким приголосним голосний [е] вимовляється як [иі] : армі́єць [армʻʻі́јиіц' ], європе́єць [јеиўропе́јиіц' ], інді́єць [ін'д'і́јиіц' ], засво́єння [засво́јиін':а], змагаєшся [змага́јиіс':а], змагається [змага́јиіц':а].
7. Голосний [и] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [ти́хо], [хи́тра], [ми], [син], [ни́ва]. Твориться він легко, без напруження. Дуже напружена його вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [иі] або [е]: [ти́іхо], [хʻʻе́тра], вимова його як [ы]: [мы], [сын] — усі ці відмінності у вимові [и], властиві окремим південно-західним говорам, є відступом від літературної норми. Не становить загальноприйнятої норми і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [миі], [ни́іва]; [мі́и], [ні́ива].
Виразно чується звук [и] також: а) у побічнонаголошених складах: [шѝрокор'а́дна];
б) у ненаголошеній позиції перед [ĭ], що стоїть у кінці слова або перед наголошеним складом з [и]: [жва́виĭ], [дру́гиĭ], [ви́лиĭ]', [приĭти́], [киĭки́];
в) у ненаголошеному закритому складі закінчення слова: [до́брих], [би́тих], [пе́рших], [ко́жних], [до́брим], [би́тим], [пе́ршим], [ко́жним], [но́сиш], [но́сит'], [но́сим].
Без помітного нахилу до [е] чується ненаголошене [и] у формі 2-ї особи однини наказового способу дієслів І дієвідміни: [ви́ĭди], [ви́три], [ви́пхни]. У решті випадків ненаголошений голосний [и] кінцевого відкритого складу звучить з незначним наближенням до [е]: [свобо́ди(е)], [заво́ди(е)], [пол'а́ми(е)], [робити(е)], [би́ли(е)], [зрад'і́ўши(е)], [навʻʻі́ки(е)]. Цього малопомітного нахилу словник не фіксує.
З найбільшим нахилом до [е] звучить [и] перед наголошеним складом з [е]:живе́ [жеиве́], сидите́ [сиедеите́]. Проте [и] в ролі сполучного звука в складних словах, де першим компонентом є числівник, перед складом з наголошеним [е] вимовляється з незначним наближенням до [е]: [пјатиеде́н: иĭ]. Перед наголошеним складом з [а] наближення [и] до [е] також значне, але не таке сильне, як перед [е]. Тому позначаємо вимову цього[и] знаком [ие]: [чиетати].
Перед наголошеними складами з [о], [у], [и], [і] звук [и] виступає з невеликим нахилом до [е]: [жиела́], [жиеву], [жиеви́], [жиевʻʻі́т'].
8. На вимову ненаголошених [е], [и] впливає темп мовлення. У прискореному темпі вони ще більше зближаються один з одним: [жеве́], [жеила́], [свобо́дие], [заво́дие], [брата́мие], [роби́тие], [би́лие], [навʻʻі́кие], [зрад'і́ўшие].
9. Зближення, змішування і нерозрізнювання [е], [и] в ненаголошених позиціях — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Слова в парах мене́ [меине́] і мине́ [меине], наведу́ [навиеду́] і на виду́ [на виеду́] вимовляються абсолютно однаково. Вимова ненаголошених [е], [и] без помітної відміни від наголошених, властива північним говіркам, перебуває поза нормами літературної мови.
Вимова приголосних звуків
1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [д̑з], ['ж], [д͡ж], [г], [ґ] у кінці слова і в кінці складу перед глухим приголосним вимовляються дзвінко: [хл'і́б], [горо́д], [вʻʻіз], [ґед̑з'], [н'іж], [ґанд͡ж], [с'н'іг], [ґиерли́ґ]; [гриебки́], [обчи́стиети], [гр'а́дка], [вʻʻідкуси́ти], [ни́зка], [вʻʻід̑зсади́ти], [ду́жка], [пʻʻідше́фниĭ], [дос'агти́].
Тільки в словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр звук [г], як правило, знеголошується: [во́г̯ко] і нерідко оглушується: [во́х̯ко]. Знеголошується також звук [д] у слові жердка: [же́рд̯ка].
2. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється звуком [ф]: [барв]. Навпаки, в кінці слова після голосного, в середині слова після голосного перед приголосним та на початку слова перед приголосним набуває більшої звучності і переходить у нескладотворчий [ў]: [браў], [поўтори́ти], [ўплиў].
Безголосий варіант [в], але без переходу в [ф] зустрічається тільки в кінці слова після двох глухих приголосних: [виедаўни́цтв̯].
3. Префікс з-, як і прийменник, перед глухими приголосними переходить у [с-]: зцілити [с'ц'ілйти], з хати [схати].
4. Префікс роз- перед глухими приголосними у швидкому і нормальному темпі вимовляється як [рос-]: розказа́ти [росказа́ти]. Перед [с] здебільшого зберігається форма із [з]: [розси́пати]. У повільному темпі звучить роз-: [розказа́ти].
5. Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі вимовляється як [без-]: [беизпека]. У швидкому — як [бес-]: [беиспе́ка].
6. Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі: боротьба́ [бород'ба́], вокза́л [воґза́л]. Також у тісних словосполученнях: о́сь де [о́з'де], хоч би́ [ход͡жби́].
7. Сполучення літер дж вимовляється як один звук [д͡ж]. Твориться він так само, як [ч], тільки з участю голосу: джерело́ [д͡жеиреило́], буджу́ [буд͡жу́].
На межі префікса і кореня правописне дж вимовляється як два звуки: [вʻʻід-жиема́ти] → [вʻʻід͡жжиема́ти]. Звук [д͡ж] тут виник із [д] внаслідок уподібнення.
8. Сполучення літер дз звучить як один приголосний [д̑з]. Твориться він так, як [ц], але з участю голосу: дзе́ркало [д̑зеркало], кукуру́дза [кукуру́д̑за].
На межі префікса і кореня правописне дз вимовляється як два окремих звуки: [пʻʻід-зві́тниĭ] → [пʻʻід̑ззві́тниĭ]. Звук [д̑з] тут постав із [д] унаслідок асиміляції.
9. Звук [г] в українській мові дзвінкий, гортанний (власне, глотковий), фрикативний приголосний: [голова́], [доро́га], [говори́ти].
10. Літературний [л]—передньоязиковий ясенний твердий сонант. Твердо він вимовляється в кінці слова та перед приголосним: [вʻʻіл], [полк], також перед голосними [а], [о], [у]: [клас], [блок], [клуб]. У цих же позиціях [л] виступає і м'яким. На письмі його м'якість позначається літерами ь, я, ю: біль, пильнувати, льох, лякати, люди.
Перед [і] звук [л] вимовляється м'яко: [л'і́кар], [л'і́зти]. Перед голосними [е] та [и] поширена трохи пом'якшена (але не м'яка) вимова [л]: [ел˙ектриека], [л˙и́хо]. Цю середню між твердою і м'якою вимову словник не фіксує: [еле́ктриека], [ли́хо]. М'яка вимова [л] перед [е]: [ел'е́ктриека], [л'е́кц'іја] є грубим порушенням літературної норми. Не властивий літературній мові і дуже твердий задньопіднебінний [л], відомий у говорах західних областей. У кінці слова після глухого приголосного звук [л] буває безголосим: [бʻʻіно́кл̯' ].
11. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] майже завжди тверді: [др'іб], [сип], [с'ім], [верф]. Напівпом'якшеними вони виступають у позиції перед [і]: [бʻʻіб], [пʻʻіл], [вʻʻін], [мʻʻіĭ], [фʻʻігу́ра], у словах типу [с'вʻʻа́то], [ц'вʻʻа́х], [д̑з'вʻʻакнути] та в деяких іншомовних словах: [бʻʻуро́], [пʻʻуре́].
12. Звук [ф] — губно-зубний щілинний глухий твердий приголосний, відомий лише в словах іншомовного походження: [факт], [фо́рма], [ареифметиека]. У діалектному мовленні цей звук часто замінюється двома звуками [хв] або одним [х]: [хвакт], [хво́рма], [хо́рма] [ареихме́тиека]. Спостерігається в говірках і зворотне явище — усталене звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [фи́л'а], [фʻʻі́ртка], [фʻʻіст], [форо́ба]. Такі заміни не допускаються літературною мовою.
13. Приголосні [г], [к], [х], [ґ], як правило, тверді: [ги́чка], [ки́лием], [хи́триĭ], [ґи́ґнути], [ге́н'іĭ], [ке́л'ма], [хе́кати], [ґед̑з' ], [дороги́ĭ], [важки́ĭ], [глухи́ĭ] (ч. р.), [дороге́], [важке́], [глухе́'], [беириеги́], [думки́], [пастухи́], [д̑зи́ґи]. Напівпом'якшені вони тільки перед [і] та в окремих запозичених словах: [гʻʻі́рко], [кʻʻіне́ц' ], [хʻʻіба́], [кʻʻуве́т].
14. Шиплячі [ч], [д͡ж], [ш], [ж] в українській літературній мові тверді: [ча́ша], [чиета́ч], [чу́чеило], [чи́шчеиниĭ], [д͡жем], [меижа́], [лоша́], Напівпом'якшені вони в позиції перед [і]: [о́чʻʻі], [товариешʻʻі́], [ножʻʻі́].
Подовжені шиплячі частіше вимовляються також напівпом'якшено: [кло́чʻʻ:а], [під: а́шʻʻ:а], [збі́жʻʻ:а]. Пом'якшена вимова шиплячих перед а дієслівного закінчення третьої особи множини: [бʻʻіж'а́т' ], [криеч'а́т' ], а також в іменниках середнього роду типу лоша: [лошʻʻа́], [курчʻʻа́], властива окремим говорам, не відповідає літературній нормі.
15. Приголосний [ц] у літературній мові здебільшого м'який: [молоде́ц' ], [ву́лиец'а], [реивол'у́ц'іја], [ц'а́мриена]. Твердий він завжди перед [е], [и]: [це́гла], [цим], а також у запозичених словах: [ца́риена], [плац], [пала́ц], [абза́ц] і окремих вигуках: [бац], [клац].
16. Звук [р] постійно твердий укінці слова й складу: [вʻʻіўча́р], [чеитве́р], [база́р], [кома́р], [л'і́кар], [суха́р], [з'вʻʻір], [тхі́р], [веирба́], [верхи́], ['гірки́ĭ], [мо́рква]. М'яка вимова [р] у цих позиціях: [базар' ], [л'ікар' ]; [вер'хи], [мо́р'ква], а також перед [а] в деяких словах: [кварти́р'а], [комо́р'а], [гр'ад], [р'ама] є діалектною, ненормативною.
На початку складу перед [і], звуками [а], [у], [о], що графічно передаються буквами я,ю та сполученням літер ьо, приголосний [р] вимовляється м'яко: [р'і́веин' ], [р'іг], [зор'а́], [пор'а́док], [р'аби́ĭ], [гр'у́кати], [вар'у́], [утр'о́х]. Тверда вимова [р] у цих позиціях: [риг], [зора́], [бу́ра], [пора́док], [вару́], [говору́], [л'і́кару], [утро́х], властива багатьом говорам, у літературному мовленні не допускається. У кінці слова після глухого приголосного звук [р] знеголошується: [теиатр̯].
17. Приголосні [д], [т], [н], [л], [з], [с], [ц], [д̑з] можуть м'якшитися в усіх позиціях: [д'а́д'ко], [бад'о́риĭ], [мʻʻід' ], [т'ул'па́н], [мит' ], [н'а́н'ка], [кʻʻін' ], [л'ут' ], [бʻʻіл' ], [з'ат' ], [лаз' ], [с'уди́], [вʻʻіс' ], [ц'ац'ка], [мʻʻіц' ], [ґед̑з' ].
Найм'якшими є [д' ], [т' ], [н' ], [л' ]. Звуки ж [з' ], [с' ], [ц' ], [д̑з' ]—тільки пом'якшені. Дуже м'яка, трохи шепелювата їх вимова: [на во́з'ж'і], [с'ш'і́но], [ц'ч'іна́], відома в південно-західній діалектній групі, не становить літературної норми.
18. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед [і], що походить з давнього [о] та прикметникового закінчення -ыѣ, вимовляються здебільшого м'яко: [сиен'іў], [под'і́л], [з'ір], [л'іĭ], [с'іл' ], [ра́д'існиĭ], [зеиле́н'і], [си́т'і], [би́т'і]. Проте в цих позиціях можлива також тверда їх вимова: [сиеніў], [сіл' ], [радісниĭ], [зеиле́ні] і напівпом'якшена: [сиенʻʻіў], [сʻʻіл' ], [ра́дʻʻісниĭ], [зеиле́нʻʻі]. З метою нормалізації вимови цих приголосних перед [і] з [о] та -ыѣ словник рекомендує тільки м'який варіант.
19. Твердо вимовляються зубні приголосні на межі частин абревіатур та на стику слів [пѐдінстиету́т], [брат і сеистра́], а також звичайним темпом на межі префікса і кореня: [беизімен: иĭ].
20. Приголосні [з], [с], [д̑з], [ц], [н], [л], [д], [т] перед м'якими цієї ж групи вимовляються м'яко: [ку́з'н'а], [с'н'іг], [молод̑з'ц'і́], [миец':і], [рад'а́н'с'киĭ], [гʻʻі́л'ц'і], [д'н'і], [д'л'а], [пу́т'н'і], [т'л'і́ти], але: на [во́лз'і].
Звуки [д], [т], [з], [с] перед кінцевим м'яким основи прикметників твердої групи у формах давального й місцевого відмінків однини та називного відмінка множини переважно не пом'якшуються: [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'іĭ], [о́бразн'іĭ], [барви́ст'іĭ]; [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'і], [о́бразн'і], [барви́ст'і]. Хоч тут можлива і м'яка вимова: [наро́д'н'іĭ], [па́мј'ат'н'іĭ], [о́браз'н'іĭ], [барви́с'т'іĭ]; [наро́д'н'і], [па́мјат'н'і], [о́браз'н'і], [барви́с'т'і].
Приголосні [з], [с], [ц], [д̑з] можуть пом'якшуватися і перед напівпом'якшеними губними: [з'вʻʻір], [с'вʻʻато], [с'вʻʻіт], [с'мʻʻіх], [ц'вʻʻах], [д̑з'вʻʻа́кати].
Зубні в кінці префікса перед м'якими зубними звичайно не пом'якшуються: [беизд'іја́л'ниĭ], [пʻʻідл'і́зти], [розд'ага́ти], [розл'ін'і́јати], [розс'і́јати], але[роз':а́вити].
Пом'якшуються тільки префіксальний [д] перед [д' ], [т' ], [н' ]: [вʻʻід':іли́ти], [над'т'і́сувати], [пʻʻд'н'іма́ти], також [д̑з], [с] перед [с' ], [ц' ]: [пʻʻд̑з'с'істи] [вʻʻід̑з'ц'іл'а́], [с'і́кти], [с'ц'іди́ти] та префікс с- перед [т' ]: [с'т'і́сувати], [с'т'а́гувати].
21. Приголосні [т' ], [д' ] вимовляються без свистячого відзвуку: [т'і́сно], [мит' ], [д'і́ло], [мʻʻід’ ]. Вимова їх з призвуками [ц'], [д̑з']: [т'ц'і́сно], [д'д̑з'і́ло]—не властива українській літературній мові. Лише в позиції після [с' ], [з' ] звуки [т' ], [д' ] мають відзвуки [ц'], [д̑з']: [чи́с'т'ц'], [јі́з'д'д̑з']. Цього відтінку вимови словник не фіксує.
22. Звук [д' ] перед [д], а також шиплячими зберігає свою м'якість: [бу́д'де], [бу́д'чиĭ], [бу́д'шчо]. Також [т' ] перед [т]: [тра́т'те]. Проте відома і тверда їх вимова в цих позиціях: [бу́д: е], [бу́д͡жчиĭ], [бу́д͡жшчо]; [трат: е]. Диспалаталізованого варіанта словник не транскрибує.
23. Подовжені приголосні, що розвинулися в давньоукраїнській мові внаслідок уподібнення звука [ј] попереднім м'яким приголосним: знання, рілля, тінню, ллю, а також подвоєні (здвоєні) в результаті збігу: оббити, законний вимовляються як один довгий звук: [знан':а́], [об: и́ти]. Так само вимовляються і не закріплені ортографією подовжені приголосні, що постають унаслідок асиміляції: вітчи́зна [вʻʻіч: и́зна], болі́тце [бол'іц: е], ви́нісши [ви́н'іш: и], зжува́ти [ж: ува́ти], бере́шся [беире́с':а], беріться [биер'і́ц':а].
Асиміляція груп приголосних
24. Багато груп приголосних зазнають у вимові асимілятивних змін. Унаслідок регресивного уподібнювання відбуваються такі зміни в звукосполученнях:
- с + ш→[ш:]: ви́рісши [ви́р'іш: и]
- з + ш в середині слова → [жш]: ви́візши [ви́вʻʻіжши], на початку слова [ш:]: зши́ти [ш: и́ти]
- з + ж → [ж:]: зжо́вкнути [ж: о́ўкнути], безжа́лісний [беиж: а́л'існиĭ]
- з + ч в середині слова → [жч] безче́сний [беижче́сниĭ], на початку слова → [шч]: зчи́стити [шчи́стиети]
- з + дж →[жд͡ж]: з джерела́ [жд͡жеиреила́]
- ш + с' → [с':]: милу́єшся [миелу́јиіс':а]
- ж + с' → [з'с' ]: зва́жся [зва́з'с'а]
- ч + с' → [ц'с' ]: не моро́чся [моро́ц'с'а]
- ш + ц' → [с'ц' ]: на до́шці [на до́с'ц'і]
- ж + ц' →[з'ц' ]: на сму́жці [смуз'ц'і]
- ч +ц' → [ц':]: у ху́сточці [ху́стоц':і]
- На межі слів приголосні [ш], [ж], [ч] перед [с' ], [ц' ] не зазнають асимілятивних змін: [ваш с'інок'і́с], [де ж с'і́сти], [п'ідко́р'увач ц'ілиени́]
- д + с → [д̑зс]: ві́дступ [вʻʻі́д̑зступ]
- д + ц → [д̑зц]: відцура́тися [вʻʻід̑зцура́тиес'а]
- д + ш → [д͡жш]: відшліфува́ти [вʻʻід͡жшл'іфува́ти]
- д + ч → [д͡жч]: відчини́ти [вʻʻід͡жчиени́ти]
- д + ж → [д͡жж]: віджива́ти [вʻʻід͡жжиева́ти]
- д + з → [д̑зз]: ві́дзвук [вʻʻі́д̑ззвук]
- т + с → [ц]: бра́тство [бра́цтво]
- т +ц → [ц:]: кори́тце [кори́ц: е]
- т + ш у нормальному темпі мовлення → [чш]: бага́тшати [бага́чшати], у жвавому мовленні → [ч:]: [бага́ч: ати]
- т+ч → [ч:]: квітча́ти [квʻʻіч: а́ти]
25. При вимові відбувається також спрощення в групах приголосних:
- нт + ськ → [н'с'к]: студе́нтський [студе́н'с'кий]
- ст + ськ у звичайному темпі → [с'к]: туристський [тури́с'кий], у повільнішому → [с':к]: [тури́с':кий]
- нт + ст → [нст]: аге́нтство [аге́нство]
- ст + ц' → [с'ц' ]: арти́стці [арти́с'ц'і], у старанній вимові→[с'ц':]: [арти́с'ц':і]
- ст + ч → [шч]: невістчин [неивʻʻі́шч иен]
- ст + д → [зд]: шістдесят [шʻʻіздеис'а́т]
- ст + с → [с:]: шістсот [шʻʻіс: о́т]
- слово п'ятдесят вимовляється без подовження звука: [пйадеис'а́т]
- Сполучення чн у деяких народно-побутових словах вимовляється як [шн]: [со́н'ашниĭ] день, [ја́шн'і] крупи, [смашна́ јаје́шн'а], [пшеини́шниј] хліб, [моло́шна] каша.
Порушення правил української літературної вимови
Порушення правил норм української літературної вимови спричинене переважно:
- впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (наприклад, сміється: (правильна вимова — [с'м'ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])
- впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)
- впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч'ка], [руч'ка], [ч'аǐ] тощо.
- відсутністю до 1990-х років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).
Вимова звукосполучень
1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ішуйес \а], [у'чиц':а], [листуйец':а] (ортографічне: звішуєшся, учиться, листується).
2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (ортографічне: не вріжся, не морочся).
3. Групи приголосних, що з'являються у словах через словотворення, спрощуються: проїздн(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат'], [ш'іс: от], [ш'ізде"с'а'т]. Така сама невідповідність спостерігається й у багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс'кий]. Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.
Вимова слів іншомовного походження
Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:
1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [р], [ж], [ч], [ш], [ц] постійно вимовляється [и], а не [і]: тираж, режим, шифр. Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою
2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у])
3. Ненаголошені [е], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [и], [е] відповідно: [те'нде'нц'ійа]
Вимова голосних
[а]
Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].
[о]
У наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низькосереднього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ].
Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [коужу́х], [поудру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції
Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.
[у]
Вимовляється як [огублений голосний заднього ряду високого піднесення], у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].
[е]
У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низькосереднього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].
У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:
- з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ниес'і́мо] (несімо)
- як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]
- як [еи] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [чеика́ти], [меине́].
- як [иі] перед складом з наголошеним [і́]: [пиіч'і́т']
- як [еі] між м'якими приголосними [окра́йеіц']. У цій позиції також допускається вимова [іе] або [іи]: [за́йіиц'].
Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменника, прикметника, , займенника, дієприкметника середнього роду, а також в особових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише].
[и]
Вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії — чітка. Вимовляється виразно під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [тихо], [хитра], [ми], [син], [нива]. Твориться він у вимові легко, без напруження. Напружена вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [е]: [т-еи-хо], [х-еи-тра] — властива південно-західним говорам, є відступом від норми. Не є літературною і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [м-иі], [н-иі-ва], [м-іи], [н-іи-ва].
Вимова [и] як [ɨ] (російського або білоруського «ы»), рівно як змішання його з [і] теж порушує літературну норму.
[і]
Вимова голосного звука [і] за правилами орфоепії чітка як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'іно], [с'іл'с'кий]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: |н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'ійний], [н'іг], [бол'іт], [брат'іу], [в'іл], [б'ік], [в'ін]; також [і], в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гарн'і], [здоров'і], [братов'і], [бит'і], [друг'і], [наш'і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор].
Вимова приголосних
- Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (ортографічне: легко, вогкий, дьогтю).
- Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [ссу'нути].
- Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (як до темпу вимови): [розписка] і {росписка], {розказати} і Іросказа'ти].
- Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].
- Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення. Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену.
- Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].
- Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решётка), ґрасувати (розчищати) та ін.
Див. також
Примітки
- Орфоепічний словник / Укладач Погрібний М. І.,К.:Рад.школа, 1983. — 629с.
- Жовтобрюх М. А. Основи і принципи української літературної вимови // Українська мова і література в школі. — 1976. — № 6.
- Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. — К., 1981
- Наконечний М. Ф. Орфоепічні норми та їх значення // Сучасна українська літертурна мова. Вступ. Фонетика / за ред. І. К. Білодіда. — К., 1969
- Горпинич В. А. Русско-украинский орфоэпический словарь. — К., 1992
- Лінгвоцид і мовна шизофренія [ 12 квітня 2017 у Wayback Machine.]. — «Збруч». — 17 серпня 2016
Джерела
- Орфоепічний словник / Укладач Погрібний М. І.,К.:Рад.школа, 1983. — 629 с.
- Український правопис / Ред.: Є. І. Мазніченко, Н. М. Максименко, О. В. Осадча. — К.: Наукова думка, 2012. — 288 c. [ 14 вересня 2018 у Wayback Machine.]
- Фонетика і орфоепія української мови // Баженов М. Виразне читання і культура усної мови. К., 1949.
Вікіпедія, Українська, Україна, книга, книги, бібліотека, стаття, читати, завантажити, безкоштовно, безкоштовно завантажити, mp3, відео, mp4, 3gp, jpg, jpeg, gif, png, малюнок, музика, пісня, фільм, книга, гра, ігри, мобільний, телефон, android, ios, apple, мобільний телефон, samsung, iphone, xiomi, xiaomi, redmi, honor, oppo, nokia, sonya, mi, ПК, web, Інтернет