Ан. Василько

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Ніковський.

Андрі́й Васи́льович Ніко́вський (псевдоніми: А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А.; криптоніми: А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо 14 (26) жовтня 1885(18851026), Малий Буялик Херсонської губернії — 1942, Ленінград) — український громадський і політичний діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний член ТУП і УПСФ, літературознавець, мовознавець, журналіст.

Андрій Васильович Ніковський
Андрій Ніковський, 1920
Псевдонім	А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А., А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо
Народився	26 жовтня 1885(1885-10-26) Малий Буялик, Одеський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер	1942(1942) Ленінград, Російська РФСР, СРСР
Поховання	невідоме
Громадянство	Російська імперія→УНР→СРСР
Діяльність	громадський і політичний діяч, літературознавець, мовознавець, журналіст
Мова творів	українська
Партія	Українська партія соціалістів-федералістів
Ніковський Андрій Васильович у Вікісховищі
Роботи у  Вікіджерелах

Біографія

Андрій Ніковський народився 3 жовтня 1885 року в селі Малий Буялик Херсонської губернії (тепер село Іванове Лиманського району Одеської області).

Мати — селянка з-над Березані Одеського повіту, батько писався очаківським міщанином, а походив з якихось дрібних панів з Київщини.

Учився Андрій Васильович у народній школі, яку скінчив 1897 року. Випадком вступив до гімназії, а до того служив хлопчиком при лазні Ісаковича в Одесі.

Скінчив одеську 5-ту гімназію року 1905 і вступив до Новоросійського Університету на природничий факультет. Перейшовши на історично-філологічний факультет, вибрав слов'яноруський відділ, де працював, головним чином, під керівництвом професора В. М. Ляпунова. Бувши студентом, їздив на діалектологічні студії в Хотинщину, де поробив записи в селах Кулішівці та Вітрянці (поблизу станції Романкауци) і в селі Кельменцях (коло Ларги). Ці матеріали залишились у рукопису. В університеті ж почав ширшу працю над мовою Квітки-Основ'яненка, але станом на 1918 рік вона не була скінчена.

Писати почав року 1907-го дописами в газетах «Рідний Край» і «Рада». З 1908 року зробився постійним співробітником і дописувачем до газети «Рада».

Року 1912-го, по скінченню університету, був запрошений на посаду вчителя російської мови і літератури у старші класи жіночих міністерських гімназій Белен-де-Баллю і Висковатової. Учителював один шкільний рік.

Року 1913-го переїхав до Києва на посаду редактора газети «Рада». Редагування провадилося з 1-го липня 1913 року по 20-те липня 1914 року, коли в день оповіщення війни з Німеччиною генерал Іванов закрив газету «Рада» на весь час війни.

З вересня по листопад 1914-го року був редактором «Літературно-наукового вістника», а тоді, по закриттю цього журналу, був обраний на редактора журналу «Основа» в Одесі, що його вийшло 3 книжки, а по закриттю і цього часопису — І книжки альманаху «Степ» (1916 року). В «Літературно-Науковому Вістникові» почав писати з року 1913-го. Писав також у «Світлі», в «Україні», «Основі», «Степові», «Украинской Жизни», «Громаді», «Кооперативній Зорі», тощо.

Бувши секретарем одеської «Просвіти», книгарем і бібліотекарем її, опорядив бібліотеку Леоніда Смоленського (котра потім перейшла до Одеської Публічної Бібліотеки). Читав у «Просвіті» реферати про Винниченка, Олеся, Вороного, Заньковецьку та інше, У Науковім Товаристві в Києві робив доповіді на теми: 1) Драматизм і екзотичність сюжету в творах Лесі Українки; 2) Теорія Шахматова про походження і розселення слов'янства східного; 3) Рукописний словник Я. Головацького.

З початком революції відновив (25 березня 1917 року) видання газети під назвою «Нова Рада», що її закривали під час першого приходу большевиків у Київ (в січні 1918 року), під час гетьманського перевороту (квітень 1918 р,), під час повстання Директорії (з наказу кн. Долгорукова в листопаді 1918 р.) і в лютім 1919 р. з приходом совітського правительства у Київ. Всі ці перерви, виключаючи останню, були недовгі.

У середині травня 1918 року частина опозиційних до гетьманського уряд українських сил утворила Український національно-державний союз (УНДС), на чолі якого став Андрій Ніковський. Це об'єднання згуртувало такі партії, як УПСФ, УПСС, УДХП, Українську трудову партію, а також Поштово-телеграфну спілку та Раду залізниць. Уже в серпні до союзу долучилися дві найсильніші українські політичні партії — соціалісти-революціонери та соціал-демократи, внаслідок чого з назви УНДС прибрали слово «державний». А в вересні замість Андрія Ніковського союз очолив Володимир Винниченко, після чого почалася підготовка до збройного повстання проти Гетьманату Павла Скоропадського.

В час української державності 1917—1919 років співпрацював з Сергієм Єфремовим у громадському й літературному житті України. Разом із ним працював у київській «Раді», головним редактором щоденника «Нова Рада». У середині вересня 1919 року в Києві відновлено призупинене за радянського часу видання газети «Рада» під редакцією А. Ніковського та за участю С. Єфремова. Включившись активно в будівництво української державності, Ніковський член Центральної Ради і заступником її голови, головою протинімецького Українського Національного Союзу під час німецької окупації в 1918 р.

Емігрував разом з урядом УНР до Польської республіки, де в 1920 році займав пост міністра закордонних справ в уряді Прокоповича. 30 серпня 1920 в Тарнові (Польська республіка) відбулося засідання РНМ УНР, на якому ухвалено утворити комісію для розробки проекту Конституції УНР на чолі з міністром закордонних справ А. Ніковським; за основу для подальшого обговорення (від 2 вересня до 1 жовтня) взято проект конституції Всеукраїнської Національної Ради.

12 травня 1922 р. у Варшаві заснував серед українських емігрантів, що співчували радянській владі, групу «поворотівців» — тих, хто бажав повернутися в Україну.

Прибувши 1923 р. в Українську СРР, зосередився на науковій роботі як мовознавець і літературний критик. Активно співпрацював з ВУАН як член комісії для складання словника живої української мови і як член Історично-літературного товариства, виголошуючи в 1925 р. в рамках прилюдних доповідей Історично філологічного відділу ВУАН доповіді про проблеми української літературної мови, про роботу Б. Грінченка над словником української мови, про мову в творах О. Олеся та інших. Водночас вів далі свою літературно-критичну діяльність, виявлену ще 1919 року книжкою критичних нарисів «Vita Nova» про тодішніх поетів-новаторів Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка і Максима Рильського, беручи участь з 1927 р. у роботі над виданням творів Лесі Українки (за ред. Б. Якубського) і пишучи вступні статті до видань «Бурлачки» І. Нечуя-Левицького (1926), його ж «Миколи Джері» (1927), «Ніоби» О. Кобилянської (1927), «Оповідань» Т. Бордуляка (1927), «Конотопська відьма» Квітки-Основ'яненка (1927), «Гамлета» В. Шекспіра (1928) та ін. Перекладав М. Гоголя, Джека Лондона, писав статті до українських видань творів цих митців.

Офіційна радянська критика вбачала в ньому представника «внутрішньої еміграції» в Україні. 1929 року разом з Єфремовим ув'язнений, засуджений у 1930 р. як один із імовірних керівників Спілки визволення України. Попри абсурдність звинувачень, А. Ніковський змушений «признатися», що свою прихильну рецензію на відомий роман В. Підмогильного «Місто» він написав з метою завербувати Підмогильного в члени СВУ. Смертний вирок Ніковському, оголошений на процесі, замінено на вісім років ув'язнення. Покарання відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою Управління НКВС вирок було скасовано і справу закрито. Звільнений 21 квітня 1940, після чого жив у доньки в Ленінграді. Помер 1942 року в блокадному Ленінграді, місце поховання невідоме.

Доробок

• Vita nova: критичні нариси [ 5 листопада 2021 у Wayback Machine.]. П. Тичина, М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський. — Київ, 1919. — 143 с.

Окремі статті

• Українська література в 1913 році // ЛНВ, 1914. ч. 1 [ 31 жовтня 2021 у Wayback Machine.]. с. 151—163.

Вшанування пам'яті

• В Києві існує вулиця Андрія Ніковського.
• Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року 130 років із дня народження відзначалося на державному рівні.

Примітки

1. Додатки до протоколів. Андрія Ніковського життєпис і список праць // Записки історично-філологічного відділу ВУАН : у 26 кн. / редкол. — К. : ВУАН, 1919—1931. — С. 94-108.
2. Тишкевич, Марися (26 жовтня 2020). . Український інтерес. Архів оригіналу за 8 листопада 2020. Процитовано 12 листопада 2020.
3. . Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 12 травня 2013.
4. Детальніше див. Реєстр праць А. В. Ніковського [ 5 листопада 2021 у Wayback Machine.]. Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — 1923. — Книга 2-3.
5. Рішення Київської міської ради від 12 жовтня 2017 року № 181/3188 «Про найменування нових вулиць у Голосіївському районі міста Києва» // Хрещатик. — 2017. — № 114 (5027). — 3 листопада. — С. 6. [ з першоджерела 28 жовтня 2019.]
6. Політика / Голос України. — К., № 29 (6033) від 18 лютого 2015. — С. 4
7. . Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 24 квітня 2020.

Джерела та література

• Т. С. Осташко. Ніковський Андрій Васильович [ 10 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 400. — .
• А. В. Ніковський. Словник українсько-російський. — К.,: видавництво Горно, 1927. — 864 с.

Література

• Біляїв В. «На неокраянім крилі…» — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с. — .
• Власенко В. До епістолярію Костя Мацієвича й Андрія Ніковського у 1920—1921 рр. // Сумська старовина. — 2022. — № LX. — С. 5—47.
• Горбатюк М. Андрій Ніковський як активний діяч українського товариства «Просвіта» та Українського клубу в Одесі (1906—1912 рр.) // Українська біографістика. — 2011. — Вип. 8. — С. 191—207.
• Горбатюк М. А. Ніковський як співробітник і редактор газети «Рада» // Історичний журнал. — 2008. — № 4. — С. 44—57.
• Горбатюк М. Взаємини Андрія Ніковського з Петром Стебницьким // Миронець Н., Піскун В., Старовойтенко І. та ін. Петро Стебницький в українському національному житті (до 150-річчя від дня народження): Монографія. — К., 2013. — С. 170—184.
• Горбатюк М. Громадсько-політична діяльність А. Ніковського: історіографія проблеми // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Вип. XIV. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. — Вінниця, 2008. — C. 51—58.
• Горбатюк М. Діяльність А. Ніковського на посаді міністра закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича (26 травня — 14 жовтня 1920 р.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Вип. ХІІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. — Вінниця, 2007. — С. 37—43 [ 14 червня 2015 у Wayback Machine.].
• Горбатюк М. Документи до біографії А. Ніковського, що зберігаються у державних архівах України // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею / Мін. культури України, Одеськ. іст.-краєзн. музей; В. Солодова (гол. ред.) та ін. — Одеса: Астропринт. — 2011. — Вип. 10. — С. 15—22 [ 13 червня 2015 у Wayback Machine.].
• Горбатюк М. Листи Андрія Ніковського до Миколи Аркаса як джерело до вивчення історії одеської і миколаївської «Просвіт» // Пам'ятки: археографічний щорічник / Держ. архів. служба України, УНДІАСД ; редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) та ін.. — К., 2011. — Т. 12. — С. 246—256 [ 15 червня 2015 у Wayback Machine.].
• Горбатюк М. Листи Андрія Ніковського до Симона Петлюри (1920—1921 рр.) // Пам'ятки: археографічний щорічник / редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) та ін. — К., 2010. — Т. 11. — С. 68—101.
• Життєпис А. В. Ніковського. Реєстр праць А. В. Ніковського. «Зап. істор.-філол. відділу ВУАН», 1923, кн. 2—3.
• В. М. Матвієнко. Ніковський Андрій Васильович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с.
• Репресоване «відродження». — К.: «Україна», 1993, с. 133.
• Василь Яременко. Феномени Андрія Ніковського // Українська газета , ,
• Українська літературна газета Nr 6(64) 23.03.2012
• Ольга Кирієнко. Трагедія Андрія Ніковського [ 1 лютого 2014 у Wayback Machine.], Хрещатик, 18.02.2004
• Українська мова (енциклопедія)
• Ніковський А. Vita nova: критич. нариси: П. Тичина, М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський / Андрій Ніковський. — Київ : 1919. — 143 с. [ 27 вересня 2018 у Wayback Machine.]

Посилання

• Ніковський Андрій Васильович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 560.
• Ніковський Андрій Васильович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.24-27
• Ніковський [ 19 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — .
• Ніковський Андрій // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1143. — 1000 екз.