Короненко Світлана Анатоліївна

Короне́нко Світла́на Анато́ліївна (16 липня 1960 року, м. Фастів, Київська область, УРСР, СРСР) — українська письменниця і журналістка. Живе і працює у Києві.

Короненко Світлана Анатоліївна
Народилася	16 липня 1960(1960-07-16) (63 роки) Фастів Київської області
Країна	СРСР  Україна
Національність	українка
Діяльність	письменниця, журналістка
Мова творів	українська
Жанр	поезія, проза
Magnum opus	«Містерії», «Дебора», «Замовляння на білоруську мову»
У шлюбі з	Михайло Федотович Слабошпицький
Нагороди
Висловлювання у Вікіцитатах

Життєпис

Народилася в інтернаціональній родині. Батько — українець, мама — білоруска. Перші вірші написала у 5 класі. Друкувалася у фастівській міськрайонній газеті «Перемога». Була учасницею літературної студії при редакції газети.

Закінчила Фастівську середню школу № 9 (тоді  — російську).

З 1979   — студійка літературної студії, якою керував поет Володимир Забаштанський.

Після першої вибухової публікації віршів з  передмовою Івана Драча у «Літературній Україні» (1978)  про молоду поетесу вже писали як про «нашу Рембо».

Була учасницею  Восьмої всесоюзної наради молодих письменників 1984 року у Москві. Тоді ж стала лауреаткою премії московського журналу «Юность» за добірку перекладених російською мовою віршів.

Світлана Короненко — одна з яскравих представниць  плеяди «вісімдесятників», її вірші є в антології молодої поезії «Вісімдесятники», укладеної і виданої Ігорем Римаруком в Едмонтоні в 1990 році.

Закінчила факультет журналістики Київського університету (спеціалізація радіожурналістика) (1985).

1982 видала першу поетичну книжку «Сузір'я веснянок» у видавництві «Радянський письменник». І відразу була прийнята до Спілки письменників з рекомендаціями Івана Драча, Ірини Жиленко, Володимира Забаштанського.

Видала ще дві поетичні книжки «Голос дощу» (видавництво «Молодь»,1988)  і  «Під світлом  летючих псів» (видавництво «Радянський письменник», 1991).

Після 2000-го

2000 року — перше поетичне вибране   «Ворожба на віршах» у  київському видавництві «Ярославів Вал». 2003 року в Росії вийшла поетична  книжка Світлани Короненко «Ворожба на виршах»  у перекладі російською  Миколи Іванова.

Після 2000 року всі книжки С. Короненко виходять у видавництві «Ярославів Вал».

З кінця 90-х і до 2016 року віршів не писала.

Поетичні книжки «Нічний політ»(2009) ї «Зі старого манускрипту» (2014) — це вибрані твори поетеси.

2017-го, після тривалої поетичної перерви, виходить поетична книжка «Вірші з осені». Вона являє собою вже «іншу» Світлану Короненко. Якщо рання Короненко писала білі вірші і верлібри, то Короненко зразка 2017-го — це вже поетеса класичного римованого вірша, часто експериментального.

2018-го виходить поетична книжка «Дебора», 2019-го — «Містерії», 2020-го — «Замовляння на білоруську мову».

На вихід кожної книжки з'являються численні захоплені рецензії, а кожна презентація збирає повні зали слухачів. На її вечорах виступають Дмитро Павличко, Світлана Йовенко, Любов Голота, Павло Мовчан, Василь Герасим'юк, Теодозія Зарівна, Валентина Давиденко, Олена О'Лір, Надія Гаврилюк, Валерій Корнєєв… А вечори ведуть Микола Жулинський, Іван Малкович, Наталка Сумська…

Співпраця з благодійним фондом «Ліга українських меценатів»

З 1999 року розпочала співпрацю з фондом. З 2000-го стала літописцем Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. https://mon.gov.ua/ua/osvita/zagalna-serednya-osvita/uchnivski-konkursi/mizhnarodnij-konkurs-z-ukrayinskoyi-movi-imeni-petra-yacika

Численні світлини і відео з усіх двадцяти конкурсів, інтерв'ю з президентом Ліги українських меценатів Володимиром Загорієм  та багатьма учасниками, організаторами і меценатами цього, вже легендарного, патріотичного марафону можна знайти в багатьох періодичних — як українських, так і закордонних — паперових виданнях та в інтернеті. Зокрема, за 2020: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/volodimir-zagorij-sogodni-u-molodi-vidchutnij-zapi/

Брала інтерв'ю у Петра Яцика і його доньки Наді Яцик.

Про Петра Яцика написала спогад, оприлюднений у книжці спогадів про нього «Меценат, який не відмовився бути українцем» (видавництво «Ярославів Вал»,2003).

Українське радіо

З 1993 року працює на Українському радіо. http://www.nrcu.gov.ua/

Працювала в літературній редакції Всесвітньої служби Радіо Україна (1993—1995), готуючи мистецькі програми для українців діаспори.

З 1995 р. — у літературній редакції Творчого об'єднання мистецьких програм, згодом — радіо Культура: редактором, заступником завідувача літературної редакції, заступником директора радіо Культура.

Була ведучою багатьох прямих ефірів.

Готувала програми з найзнаковішими письменниками України — Павлом Загребельним, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Володимиром Дроздом, Анатолієм Дімаровим та багатьма іншими.

Сотні поетичних програм з творами  українських і закордонних поетів, підготовлених редактором Світланою Короненко, прозвучали в ефірі Українського радіо, як на Першій програмі УР, так і на Третій.

2006 року  Українське радіо започаткувало Перший всеукраїнський конкурс радіоп'єс під девізом «Відродимо забутий жанр». Світлана Короненко була головою оргкомітету і «мотором» цього унікального проекту. http://www.golos.com.ua/article/183719 Конкурс мав великий резонанс  і щороку організатори отримували сотні робіт. До журі конкурсу входили відомі письменники і актори (Наталка Сумська, Анатолій Хостікоєв, Лариса Хоролець та ін.), а головою журі був Михайло Слабошпицький.

Нагородження переможців конкурсу щоразу перетворювалися на справжні мистецькі дійства і відбувалися у прямому ефірі у Будинку звукозапису Українського радіо. http://slovoprosvity.org/2010/03/10/vidrodymo-zabutyy-zhanr/

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/dvichi-na-misyac-radiopremiera

Чотири конкурси справді відродили на УР жанр радіоп'єси, і сьогодні у його фондах вже зберігаються десятки радіопостановок сучасних радіодраматургів, переможців конкурсу, у виконанні багатьох провідних акторів сучасності.

З 2021-го року, після смерті чоловіка Михайла Слабошпицького, працює виконавчою директоркою Благодійного фонду «Ліга українських меценатів» і директоркою видавництва «Ярославів Вал». Веде проект «Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика».

Переклади

• «Створення світу триває», збірка українських верлібрів румунською мовою. Твори 30 авторів.
• «Чоловік, жінка і парасоля», збірка українських верлібрів азербайджанською мовою. Твори 30 авторів.
• Окремі вірші перекладені російською і грузинською мовами.
• перекладено вірш білоруською мовою.

Відзнаки

• 2006 — премії ім. Д. Нитченка
• 2008 — премії імені Володимира Свідзінського, імені Івана Франка, ім. Г.Сковороди
• 2009 — Орден Святого Миколая Чудотворця (УПЦ КП)
• 2010 — премії імені Михайла Коцюбинського, мистецька премія «Київ», імені Олекси Гірника, ,
• 2017 — премія імені Василя Симоненка
• «Дебора» — найкраща українська книжка 2018 року за версією ПЕН (українська поезія)
• 2019 — премії «Золотий Лев», імені Володимира Сосюри, газети «Літературна Україна» за найкращу поетичну публікацію 2019 року
• 2020 — премія імені Олекси Влизька, імені Івана Багряного
• Орден святої великомучениці Варвари

Аудіозаписи

Світлана Короненко. "Замовляння" ("Говори про любов!..") : https://www.youtube.com/watch?v=SXGRXE_Pv0k

Примітки

1. . Архів оригіналу за 16 жовтня 2016. Процитовано 21 листопада 2020.
2. . Архів оригіналу за 24 березня 2017. Процитовано 21 листопада 2020.
3. . Архів оригіналу за 30 червня 2020. Процитовано 21 листопада 2020.
4. . Архів оригіналу за 19 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
5. . Архів оригіналу за 22 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
6. . Архів оригіналу за 23 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
7. . Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 20 листопада 2020.
8. Відзнаки організаторам конкурсу. Слово просвіти. — 2009. — 14 травня.
9. . Архів оригіналу за 28 листопада 2020. Процитовано 21 листопада 2020.
10. У Держкомтелерадіо визначили «Кращу книгу України» 2018 року^{[недоступне посилання]}
11. . Архів оригіналу за 28 листопада 2020. Процитовано 8 листопада 2020.
12. . Архів оригіналу за 19 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
13. . Архів оригіналу за 19 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.

Джерела

• Енциклопедія сучасної України [ 22 жовтня 2020 у Wayback Machine.]
• Віртуальний музей інституту журналістики [ 7 грудня 2020 у Wayback Machine.]

Посилання