Дячкино

Дячкино — слобода у Тарасовському районі Ростовської області.

Слобода Дячкино
Країна	Росія
Суб'єкт Російської Федерації
Муніципальний район	Тарасовский район
Код ЗКАТУ:	60253815001
Код ЗКТМО:	60653415101
Основні дані
Статус {{{тип_род}}}	Слобода
Поштовий індекс	346054
Телефонний код	+7 86386
Географічні координати:	48°37′54″ пн. ш. 40°19′11″ сх. д. / 48.63166666669477678° пн. ш. 40.31972222224977287° сх. д. / 48.63166666669477678; 40.31972222224977287Координати: 48°37′54″ пн. ш. 40°19′11″ сх. д. / 48.63166666669477678° пн. ш. 40.31972222224977287° сх. д. / 48.63166666669477678; 40.31972222224977287
Мапа
Дячкино

Адміністративний центр Дячкинського сільського поселення.

Географія

Слобода Дячкино над річкою Глибока (притока Сіверського Дінця) в 33 верстах від окружної станиці існувала вже у 1752 році. У 1763 році у старшини Андрія Дячкина на річці Глибока був хутір, у якому мешкало 62 українців чоловічої статі. У листопаді 1764 року у слободі вже було 75 українці чоловічої статі. Зі сповідних записів за 1767 року видно, що у парафії Покровської церкви станиці Каменської вже був хутір старшини Андрія Дячкина. У ньому 12 дворів, у яких числилося українців 37 чоловічої й 18 жіночої статі.

У 1979 р. археологічна експедиція під керівництвом П. О. Ларенка відкрила поселення бронзової доби. Крім того, 1997 року до об'єктів культурної спадщини віднесено курганну групу "Дяткин роз'їзд".

До Жовтневого перевороту с. Дячкино входило до складу Області війська Донського. У період Громадянської війни у Росії до складу Всевеликого війська Донського отамана Петра Краснова. З 1920 по 1924 рр. у складі Донської області РРФСР, в 1924 р. до Південно-Східної області, в 1924-1933 рр. до Північно-Кавказького країю, в 1933-1934 рр. - Північної області Азово-Чорноморського краю, 1934-1937 рр. Північнодонського округу Азово-Чорноморського краю, в 1954-1957 рр. - Каменської області, у 1937-1954 рр. й з 1957 р. - у складі Ростовської області. З 2010 р. входить в єврорегіон .

Вулиці

вул. Берегова, вул. Вишнева, вул. Зарічна, вул. Миру, вул. Молодіжна, вул. Моховата, вул. Набережна, вул. Підгірна,

вул. Приозерна, вул. Садова, вул. Радянська, вул. Стадіонна, вул. Шкільна, пр. Терновий, пр. Дружби.

Історія

Засновник хутора

Андрій Степанович Дячкін (помер не пізніше 1781 року) — старшина. Брав участь у багатьох війнах, що вела Росія в другій половині XVIII століття; в 1749 році був похідним отаманом у Низовому корпусі.

Серед інших донських старшин брав участь у заснуванні вільних військових земель по річці Глибока, на якій одним з перших заснував свій хутір, який отримав найменування Дячкін Глубокинський, а часом просто Глубокинський.

Дружина — Євдокія (Авдотья) Федорівна. Після смерті чоловіка їй перейшла велика частина Дячкинського маєтку. За переписом 1782 року в Дячкино за нею було 202 душі українців обох статей, а за сином Григорієм - 50. Середній син Іван меньшой мав при Колодезях - 205, а найстарший з братів — Іван великий - при Тернівському — 263 українців обох статей. Їх сусід Дмитро Тарасов у слободі Тарасівці мав 117 душ українців.

Нині в архівах збереглися списки предків дячкинців, починаючи з 1763 року. Дячкини перебували у родинних стосунках з найвідомішими донськими дворянськими родами. Так генерал-майор Дячкін Іван великий (нар. 1752) був одружений зі своєю сусідкою Федосією Міллер з селища Міллерово, генерал-майор Григорій Дячкин (нар. 1755) — на Катерині Карповій, а Ганна Дячкина була дружиною самого Військового отамана Олексія Іловайського.

Після смерті бездітних Дячкиних слобода перейшла Карповим й стала іменуватися: слобода Дячкино (Карпова-Глубокина).

Хутір

Заселення хутора почалося в кінці 1730-х років. В 1737 році на місці майбутнього хутора був поселений «вільний черкашенин» зі Стародубського полку Михайло Євдокимович Кушитров, після чого тут були поселені та інші черкаси з України. За першим переписом на Дону 1763 року в х. Дячкін за Андрієм Степановичем значилося 75 українців, а в іншому його хуторі при урочищі Терновому — 95 українців.

Через слободу проходила велика чумацька (просікова дорога, що виходить з «Казанського тракту» й з'єднує через Верхній Тарасов Дячкино зі станицею Казанської.

Багато дячкинців у період після Громадянської війни виявилися репресованими, серед них Аведиков І.К., Алпатов Г. А., Колтунов В. Ф., Погребняк Я. О. та інші.

На тлі масової кампанії з організації колгоспів у 1920-х рр. виникали досить цікаві казуси. Про одного з них розповідається в листі про "колгоспі імені Руфа Королева", який знаходився "в трьох верстах від села Дячкино Глубоковського району Шахтинської округи". "Руф, - говорилося в листі, - організував ТОЗ шляхом залучення кочового селянства з центральних губерній, заманюючи їх на станціях залізниці". Під лихварські позики купив інвентар і трактор. Залякуванням домігся особистої диктатури не тільки над членами ТОЗа, але і над навколишніми громадянами. "Вдавався до пияцтва й нестримних дурощів. Члени колективу були фактично його кріпаками, а Руф - паном".

В цей час експерти в цілях підвищення соціально-економічного добробуту села пропонують введення в Дячкино козацького самоврядування.

Ідентичність дячкинців

Питаннями ідентичності дячкинців, їх історії і походження, також як і російсько-українським прикордонням в цілому, займається аспірант кафедри країн пострадянського зарубіжжя Російського державного гуманітарного університету Бредихін Антон Вікторович. Зокрема, у своїй статті "Етнокультурна ідентичність прикордоння (сільський етюд)" їм описується вплив фронтирного розташування слободи на склад населення, ментальні мовні особливості дячкинців: "В побуті у дячкинців досі збереглися такі слова як цибуля, кабак, рушник, ходим, вечерять, мабудь, їшьте, дивись, молодичка та інші. По мірі того, як слобода виявлялася в самому зручному для проживання місці (наявність залізниці), у неї почали приїжджати робітники з областей та районів Росії (наприклад, сім'ї Тишакових, Кучерових). З ними прийшов і інший говір, хоча і він піддавався впливу основної дячкинської говірки. Люди переставали вимовляти вибухове російське «Р» (приголомшували його на кшталт українського), втрачали «акання», більше виділяли літеру «о», стали пом'якшувати закінчення дієслів [ідуть], [пајут']. Місцева фольклорна група в своєму репертуарі має багато пісень українською мовою, які вони співають й вечорами, сидячи на лавочці, відпочиваючи після робочого дня».

Варто відзначити, що дячкинцями досі збережені українські пісенні традиції. До радянської влади, церковний хор слободи, називали не інакше як «іже херувими». А в 2004 році Т. О. Карташова захистила дисертацію «Пісенна традиція українських селян у контексті народної культури Дону», що базується в тому числі й на матеріалі, отриманому в с. Дячкино.

Український вплив зберігся і в предметах традиційної культури дячкинців: мереживах на рушниках, подзорах, накидках, фіранках.

Герої Вітчизняної війни 1812 року

На початку червня 2013 року в слободі Дячкино Тарасівської району завершилися археологічні розкопки, у ході яких були виявлені місця поховань знаменитих козацьких воєначальників — М. Кумшацького, Г. Дячкина, О. Карпова (у фамільному склепі при церкві Трьох Святителів), а також легендарного сподвижника О. Суворова героя війни 1812 року П. Грекова 8-го. Ініціатором багатомісячної експедиції став відомий кам'янський історик-краєзнавець О. Чеботарьов [ 14 квітня 2016 у Wayback Machine.].

Серед похованих був і останній поміщик із роду Дячкиних — Григорій Андрійович (1756; за ін. даними, 1755—1819), генерал-майор (1812). «З штаб-офіцерських дітей Війська Донського м. Черкаська».

Петро Матвійович Греков — учасник численних військових кампаній, у тому числі італійсько-швейцарського походу Суворова, походу козаків на Індію, російсько-турецьких воєн та інших. За час бойової діяльності ним було взято в полон 2 генерала, більше 194 штаб - і обер-офіцерів і понад 10 тысяч нижніх чинів, захоплено 30 орудий і 23 прапори. У 1817 році Петро Матвійович прибув в слободу Дячкино в гості до свого друга генерал-лейтенанту Якіма Якимовича Карпова. Тут він несподівано помер і був похований в огорожі храму Трьох Святителів. З часом могила була забута. Звіт про виконану роботу був представлений директором Шахтинського Я. П. Бакланова козацького кадетського корпусу В.О. Бобильченко на XIX Великому військовому Колі ВКО «Всевелике військо донське» у м. Новочеркаську.

У 1918 році Дячкино було зайнято німецькими військами й керувалося Українською державою гетьмана Скоропадського.

В 1918 році в районі слободи Дячкино перебував загін легендарного В. М. Чернецова і наступав на її території на зайняту «червоними» Глибоку, там же розташовувався згаданий Н. Н. Туроверовим Дячкинський козацький роз'їзд. Під час наступу «червоних» з боку Дячкино вели опір добровольчі частини Май-Маєвського і добірні козацькі загони генерала Іванова. У теж військовий отаман П. Н. Краснов, виступаючи на Великому військовим колі в Новочеркаську, ставив завдання зайняти територію с. Дячкино після відходу з неї німців. Історію тих років, а також особливу ментальність дячкинців, описав у своїй книзі видатний донський письменник, уродженець сусіднього з с. Дячкино х. Сибілева Михайло Антонович Алпатов у книзі «Горіли вогнища». Під час німецько-радянської війни члени краснодонської «Молодої Гвардії» перебували в Дячкино, де тинялися кілька діб серед змішаних тилів німецьких частин і ховалися по підвалах мешканців. Там же вони вкрали автомат у німців. Звільнення слободи Дячкино від німців відбулося 15 січня 1943 р.

Церква

Трьохсвятительська церква побудована в 1804 році старанням померлого поміщика генерал-майора Григорія Андрійовича Дячкина. Церква була кам'яна з такою ж дзвіницею, покрита залізом, з числа парафіян не особливо містка, огорожа навколо неї теж була кам'яна. Престолів церкви було два: один головний, в ім'я Трьох Святителів: Василія Великого, Григорія Богослова, Івана Золотоустого; інший — граничний, серед церкви з правого боку в ім'я святителя і Чудотворця Миколая. Трьохсвятительська церква у 1866 році була перероблена, а в 1884 році влаштовано новий іконостас. У парафії місцевим священиком отцем Зеленським з 14 листопада 1884 року відкрита церковно-парафіяльна школа. А в 1898/99 навчальному році налічувалося 64 хлопці та 22 дівчини. Законовчителем був отець Василь Зеленський, вчителем псалмовщик Петро Іванович Максимов й помічником учителя Іван Матвійович Чорноусов.

Школа

В слободі діє муніципальна бюджетна освітня установа Дячкинська середня загальноосвітня школа. Вона заснована 14 листопада 1874 року в парафії церкви, побудованої в сл. Дячкино, відкрита церковно-парафіяльна школа, у ній викладав місцевий священик Василь Зеленський. Приблизно в 1918 році в слободі відкрилася семирічна школа. У ній викладав Микола Грешнов, батько письменника-фантаста М. М. Грешнова, члена Спілки письменників СРСР, автора творів «Про що говорять тюльпани» (1972); «Надія» (1977); «Сни над Байкалом» (1979); «Сагань-Далинь» (1984) і «Друга подорож Мандрівника» (1987). У 1928-1929 навчальному році в школі викладав відомий донський письменник Костянтин Іванович Каргін, який брав участь в травні 1929 року в Крайовому з'їзді селянських письменників: «Про навчання говорили майже всі виступаючі делегати. Так, тов. Каргін (села Дячкино Донецького округу) говорив, що письменник повинен вести велику громадську роботу, але вся біда в тому, що формувань на селі так завантажують, що немає ніякої можливості займатися навчанням і творчістю. Нам потрібно просити всі організації, щоб початківцям письменникам-громадським все-таки надавали можливість займатися самоосвітою». У 30-х роках на її базі була відкрита перша і єдина в районі школа робочої молоді. З 1965 року школа стала середньою. Будівля, у якому розташовано навчальний заклад, пущено в експлуатацію в 1965 році. З цього ж року завучем, а згодом і директором школи стала представниця відомої донський педагогічної династії, відмінник народної освіти, керівник Ради ветеранів війни і праці Дячкинського сільського поселення Бредихіна Руслана Антонівна. З 2003 року заступником директора з навчально-виховної роботи є Бредихіна Лариса Юріївна автор робіт "Вчитель і учень: проблеми взаєморозуміння і взаємодії", "Концептуальне формування традицій педагогічної наступності в педагогічних династій" та інші.

Фільмографія

У 1973 р. про колгосп "Правда" в с. Дячкино знятий фільм "Ми - "Правда""

У 1956 р. с. Дячкино знімалася сцена солдатського бунту фільму "Тихий Дон"

См. також

• Донський козачий Г. А. Дячкіна полк
• Дячкін Григорій Андрійович
• Карпов Яким Якимович

Примітки

1. . www.donvrem.dspl.ru. Архів оригіналу за 8 квітня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
2. . Архів оригіналу за 8 квітня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
3. {{{Заголовок}}}.
4. . Архів оригіналу за 23 травня 2018. Процитовано 17 квітня 2019.
5. . Архів оригіналу за 27 квітня 2017. Процитовано 17 квітня 2019.
6. . Архів оригіналу за 19 липня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
7. . Архів оригіналу за 10 травня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
8. . Архів оригіналу за 22 квітня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
9. . Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
10. . Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
11. . Архів оригіналу за 2 липня 2017. Процитовано 17 квітня 2019.
12. Бредихин Антон Викторович. . — № 1. — ISSN 2307-2334.
13. Бредихин Антон Викторович. Этнокультурная идентичность приграничья (сельский этюд). — 2015. — 17 липня. з джерела 12 липня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
14. Архів оригіналу за 6 листопада 2018. Процитовано 17 квітня 2019.
15. С.В. Черницын. (PDF). Советская этнография. Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
16. Кам'янські ентузіасти-археологи створили історичну сенсацію | Каменськ-Шахтинський ПІК^{[недоступне посилання]}
17. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 серпня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
18. . Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 17 квітня 2019.
19. . Архів оригіналу за 20 лютого 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
20. . Архів оригіналу за 21 вересня 2020. Процитовано 17 квітня 2019.
21. . Архів оригіналу за 19 лютого 2015. Процитовано 18 березня 2022.
22. . Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 17 квітня 2019.
23. Валерия Борц. . Молодая Гвардия. Архів оригіналу за 9 листопада 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
24. Бредихин Антон Викторович. День освобождения с. Дячкино от немецко-фашистских захватчиков.
25. . Союз писателей Кубани. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 17 квітня 2019.
26. . Архів оригіналу за 9 грудня 2019. Процитовано 17 квітня 2019.
27. . Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 17 квітня 2019.
28. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 24 березня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
29. И. ЗАМОГИЛИНА. Газета Тарасовского района "Родная сторона". Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
30. . Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 17 квітня 2019.
31. . Архів оригіналу за 20 червня 2017. Процитовано 17 квітня 2019.
32. . Архів оригіналу за 28 жовтня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
33. Газета Тарасовского района "Родная сторона". Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
34. . Газета Тарасовского района "Родная сторона". Архів оригіналу за 27 жовтня 2016. Процитовано 17 квітня 2019.
35. Бредихина Лариса Юрьевна. . Архів оригіналу за 16 квітня 2015. Процитовано 17 квітня 2019.
36. . Архів оригіналу за 19 лютого 2015. Процитовано 17 квітня 2019.

Посилання

• Коршиков Н. Краткая история слободы Дячкино [ 27 квітня 2017 у Wayback Machine.]
• Из истории школы [ 3 грудня 2013 у Wayback Machine.]
• Официальный сайт завуча МБОУ Дячкинская СОШ Бредихиной Ларисы Юрьевны [ 15 березня 2018 у Wayback Machine.]
• Каменские энтузиасты-археологи сотворили историческую сенсацию
• Война 1812 года. Биографический справочник [ 18 червня 2019 у Wayback Machine.]
• Из истории поселений Тарасовского района// Донской временник [ 8 квітня 2019 у Wayback Machine.]
• Калинин С. Е. Донской казачий Г. А. Дячкина полк [ 15 жовтня 2018 у Wayback Machine.]
• Отчет об экспедиции в слободу Дячкино [ 8 липня 2017 у Wayback Machine.]