Дундич Олеко

Олеко Дундич (серб. Алекса Дундић, хорв. Aleksa Dundić; австрійське ім'я Тома, відомий під псевдонімами Іван і Олеко; в літературі Олеко; нар. 13 квітня 1896 або 12 серпня 1897, с. Грабовац, Королівство Далмація, за іншою версією час і місце народження точно не відомі — пом. 8 липня 1920, Рівне) — за однією версією сербський, за іншою версією — хорватський революціонер, учасник Першої світової війни, громадянської війни в Росії та війни проти УНР в складі більшовицької Росії.

Дундич Олеко
рос. Олеко Дундич
Ім'я при народженні	хорв. Toma Dundić
Народився	13 квітня 1896(1896-04-13)^[1] Грабоваць (Шестановаць), Королівство Хорватія і Славонія, Австро-Угорщина
Помер	8 липня 1920(1920-07-08)^[1](24 роки) Рівне, Польська Республіка ·загиблий у бою
Поховання	Рівне
Країна	РСФРР
Діяльність	військовослужбовець
Знання мов	хорватська
Учасник	Перша світова війна
Нагороди	Почесна революційна зброя
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

У ранній біографії Дундича є багато неясного: так, не можна точно стверджувати час і місце його народження, чи є справжніми прізвище Дундич та ім'я Олеко, а також національність і віросповідання. В одних джерелах його називають сербом, в той же час в інших він фігурує як хорват. За походженням — православний серб, з сербських сільських мешканців, родом з Королівства Далмація Австро-Угорської імперії. Третє, найбільш пізнє, джерело констатує повну неясність його ранньої біографії, в тому числі місце і час народження, справжнє ім'я та прізвище, називаючи його сербом і не зачіпаючи віросповідання

Народився в селянській родині, у 12 років виїхав до Південної Америки, де 4 роки працював погоничем худоби в Аргентині та Бразильській республіці. На початку Першої світової війни мобілізований на службу рядовим в Австро-угорську армію.

Служив унтер-офіцером у гусарському кавалерійському полку, потім у 70-му піхотному полку Австро-Угорщини. Полк складався в основному з мешканців боснійської області Срем, а його бійці називалися зібцігерами (нім.) — семидесятниками.

Дундич — чемпіон австро-угорської армії 1914 року серед унтер-офіцерів з фехтування. Воював у Першій світовій війні на російському фронті. Потрапив у російський полон під Луцьком у травні 1916 року.

У полоні вступив до Російської імператорської імперії. Отримав чин підпоручика. Після Лютневої революції став на бік більшовиків, вступив у РСДРП (б).

Громадянська війна

Влітку 1917 року вступив до Червоної гвардії (ймовірно в Одесі). У березні 1918 року очолив партизанський загін на Донбасі в районі Бахмута, який потім влився в Морозівсько-Донецьку дивізію червоноармійських військ, що відступала до Царицина. Брав участь в обороні Царицина у складі Інтернаціонального батальйону, потім у кавбригаді Крючковського.

В РСЧА служив у кавалерії, з 1919 року в Особливій Донський кавдивізії С. М. Будьонного, потім в 1 кінному корпусі Першої кінної армії. Був помічником командира полку, командир кавалерійського дивізіону при штабі Першої кінної. З червня 1920 року помкомандира 36 полку 6 кавдивізії.

За легендами, які про нього стали складати ще за життя, Дундич відрізнявся неймовірною хоробрістю. Цю особливість Дундича відзначили Ісаак Бабель у циклі оповідань і Олексій Толстой в романі (книга 3, «Похмурий ранок»).

Загинув у ході польсько-радянської війни при штурмі міста Рівне Першою кінною армією на території, що потім відійшла (до 1939 року) Польській Республіці.

Нагороди

Був нагороджений Орденом Червоного Прапора та Почесною революційною золотою зброєю.

Пам'ять

• Похований у місті Рівне. Його могила в Центральному міському парку ім. Шевченка є одночасно і пам'ятником. Після прийняття у 2015 році Верховною Радою України пакету законів про декомунізацію, у 2017—2018 рр. планувався демонтаж пам'ятника, ексгумація рештків Олека Дундича й перенесення їх до цвинтаря, але у запланований термін ніяких робіт не відбулося. 26 листопада 2019 року було повідомлення про знищення погруддя на могилі невідомими. 9 червня 2022 року пам'ятник, від якого залишився лише постамент, остаточно демонтували, а рештки Дундича перепоховали на Дубенському кладовищі.
• На честь Олека Дундича названі вулиці в Росії та тимчасово окупованих населених пунктах України.

У мистецтві

• «Олеко Дундич», фільм 1920 року, знятий режисером .
• За мотивами п'єси в 1958 році на студії ім. М. Горького режисером Леонідом Луковим був знятий фільм «Олеко Дундич».
• Образ Дундича-кінармійця використаний також у фільмах «Перша кінна» (1984) і «Ходіння по муках» (1977).
• Драматурги і М. Кац написали п'єсу «Олеко Дундич». П'єса була поставлена в декількох театрах, у тому числі в 1942 році у фронтовій бригаді театру ім. Євг. Вахтангова.
• У СРСР видавництвом «ІЗОГІЗ» була випущена листівка з зображенням О. Дундича.
• У 1975 році була опублікована повість «За ваше завтра», головним героєм якої є Олеко Дундич. Автор припускає, що Олеко Дундич є сербом і обігрує назву його національності: серб — серп.
• Згадка про смерть Олеко Дундича є у повісті «Червоні шаблі» радянського письменника Леоніда Жарікова.

Примітки

1. National Library of Israel Names and Subjects Authority File
   d:Track:Q106509962
2. Большая Советская энциклопедия.-Том 8.-М., 1972
3. «Можна без жодного перебільшення сказати, що ім'я героя громадянської війни серба Олеко Дундича…» В.В. Зеленін, М.М. Сумарокова. [1] // Прометей Т. 5. — М. : Історико-біографічний альманах серії «Життя чудових людей», , 1968.
4. . «Красный конник Олеко Дундич» (1957). М: , 1966
5. Большой Энциклопедический словарь [ 14 листопада 2013 у Wayback Machine.] Дундич (Dundic) Томо
6. Дундич (Dundic) Томо [ 19 грудня 2013 у Wayback Machine.] — Большая советская энциклопедия
7. Бабель И. Э. : рассказы.—Автор послесловия: Л. Поляк.-Элиста: Калмыцкое кн. изд-во, 1986.-222 с.
8. . www.city-adm.rv.ua. Архів оригіналу за 27 жовтня 2017. Процитовано 27 жовтня 2017.
9. Максим Кобєлєв. www.facebook.com (укр.). Процитовано 27 жовтня 2017.
10. Поліцейські розслідують факт наруги над могилою у Рівному. rv.npu.gov.ua. Процитовано 27 листопада 2019.
11. Цензор.НЕТ. Невідомі обезголовили пам'ятник на могилі пособника більшовиків Дундича в Рівному. ФОТОрепортаж. Цензор.НЕТ (укр.). Процитовано 27 листопада 2019.
12. . suspilne.media. Архів оригіналу за 10 червня 2022. Процитовано 9 червня 2022.
13. . Архів оригіналу за 9 квітня 2016. Процитовано 25 серпня 2013.

Джерела

• «Конная армия, ее вожди, бойцы и мученики». Политуправление Первой Конной армии, 1921.
• Дундич Томо // Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энциклопедия. — М., 1983. — С. 201.
• Дунаевский А. М. Олеко Дундич. — М.: Воениздат, 1960. — 143 с.
• Милорад Драгович. «Красный конник Олеко Дундич». (первое издание — 1957). М: Молодая гвардия, 1966
• Молчанов, А. П. Олеко Дундич. — Киев: Госполитиздат УССР, 1959. — 108 с.
• В. В. Зеленин, М. М. Сумарокова. «Легенды и действительность. Загадки и факты из биографии Красного Дундича» // Прометей Т. 5. — М., 1968.
• Сестра героя гражданской войны Олеко Дундича Мара Мустапич в Советском комитете ветеранов войны (1975)^{[недоступне посилання з квітня 2019]}