Багамойо суах Bagamoyo місто в Танзанії в складі області Пвані центр Багамойо був центром торгівлі слоновою кісткою і ра

Багамойо; суах. Bagamoyo
	Основні дані
	6°26′ пд. ш. 38°54′ сх. д. / 6.433° пд. ш. 38.900° сх. д.Координати: 6°26′ пд. ш. 38°54′ сх. д. / 6.433° пд. ш. 38.900° сх. д.
Країна	Танзанія
Регіон	Пвані
Столиця для	Німецька Східна Африка (колонія, залежна територія, колишня держава, історична область)
Населення	35 000
Висота НРМ	0 м
Міста-побратими	Вальєхо
Часовий пояс
GeoNames	161290
	Міська влада
	Мапа
	Багамойо Багамойо (Танзанія)
	Багамойо у Вікісховищі

Багамойо (суах. Bagamoyo) — місто в Танзанії в складі області Пвані, центр . Багамойо був центром торгівлі слоновою кісткою і рабами, а в 1889–1891 роках столицею Німецької Східної Африки. Відповідно до прийнятої в Танзанії програми децентралізації, місто управляється не власною муніципальною радою, а комітетом регіональної ради за допомогою місцевих адміністраторів. З 2006 року Багамойо — кандидат на включення в список Світової спадщини ЮНЕСКО як кінцевий пункт шляху работорговельних караванів, що починався в Уджиджі поблизу озера Танганьїка.

Географія

Місто Багамойо розташоване за 75 км на північний захід від найбільшого міста Танзанії Дар-ес-Салам на узбережжі Індійського океану неподалік від острова Занзібар. Багамойо є адміністративним центром , де, крім нього, налічується ще дев'ять сіл і в 2012 році проживало в цілому близько 312 тисяч чоловік.

Море поруч з Багамойо досить мілководне, що перешкоджає прийманню великотоннажних суден і послужило однією з основних причин перенесення столиці Німецької Східної Африки в Дар-ес-Салам (яке мало глибоководну гавань) у 1891 році. На початку другого десятиліття XXI століття уряд Танзанії ухвалив рішення про будівництво в районі Багамойо нового океанського порту, яке має завершитися в 2017 році і обійдеться в 10 мільярдів доларів США. Розрахункова пропускна здатність нового порту (20 мільйонів контейнерів на рік) в 25 разів перевищує пропускну здатність порту Дар-ес-Салама. Одночасно з будівництвом порту планується будівництво залізничних гілок, які з'єднають Багамойо з Мландізі (містом-супутником Дар-ес-Салама) і Танзанійський-замбійських залізницею. До теперішнього часу Багамойо пов'язаний з Дар-ес-Саламом швидкісним шосе, що дозволяє добиратися з одного міста в інше менш ніж за годину.

Клімат Багамойо тропічний, середня річна температура — 26,6 °C. Річна норма опадів — 1015 мм; дощі частіші влітку, ніж взимку.

Історія

До середини XVIII століття Багамойо являв із себе дрібне поселення, де здійснювалася торгівля рибою, сіллю і камедю. Населення Багамойо складалося в основному з рибалок і хліборобів. Економічна роль Багамойо різко зросла, коли арабські торговці в регіоні обрали його в якості кінцевого пункту торгового шляху, по якому йшли каравани рабів. Починався цей 1200-кілометровий шлях від Уджиджі в районі озера Танганьїка. А з Багамойо раби потім перевозилися кораблями на Занзібар. Неофіційно саме з цих часів веде своє походження назва Багамойо (слова «Буага-Мойо» можна перекласти з суахілі як «Залиш своє серце», що трактується, як звернення до рабів, які назавжди залишають свою батьківщину; інший можливий переклад — «дай собі відпочинок» — імовірно пов'язаний з тим, що носії, які йшли з караваном, позбавлялися тут від свого 20-кілограмового вантажу).

Будівля католицької місії в Багамойо (світлина початку XX століття)

У другій половині XIX століття постійне населення Багамойо досягло тисячі чоловік і в основному складалося з аборигенів, а також оманських арабів та індійців. У місті проживала велика громада ісмаїлітів (137 осіб до 1870 року). До цього часу тут діяла перша в Східній Африці місія, заснована Братством Святого духа в 1868 році. Місто почали відвідувати європейські дослідники, багато з яких (в тому числі Лівінгстон, Спік, Річард Бертон, Джеймс Грант та Стенлі) починали звідси свій шлях вглиб Африканського континенту.

У 1880-ті роки, після заборони на работоргівлю і заснування Німецької Східної Африки Багамойо — основний торговий центр регіону на той момент — став столицею нової колонії, але вже через два роки мілководнийй порт перестав задовольняти колоніальну владу, і столиця була перенесена в більш зручну гавань Дар-ес-Салам. Після себе німці залишили хороші дороги, щось на кшталт міського планування і першу в регіоні сучасну лікарню, але близькість до нової столиці зіграла з Багамойо злий жарт: економічне зростання міста зійшло нанівець. У 1929 році Багамойо отримав від нової метрополії — Великої Британії — статус міста , а в 1961 році, після отримання Танганьїкою незалежності — статус районного центру. У 80-ті роки місто стало одним з місць, де була апробована нова реформа місцевої влади «Деволюція через децентралізацію». В результаті в Багамойо немає власної міської ради, і містом керує комітет регіональної ради .

Економіка

Після перенесення столиці в Дар-ес-Салам економіка Багамойо переживала тривалий період стагнації. Населення займалося традиційними промислами, такими, як риболовля та землеробство, при цьому цінних культур в цих місцях не вирощувалося і урожай йшов на потреби самих мешканців.

Ситуація почала змінюватися в 1990-ті роки. З прокладкою якісного шосе, скорочується час шляху між Дар-ес-Саламом і Багамойо, останній став привабливішим як для туристів, так і для заможних столичних мешканців, які стали обзаводитися в ньому нерухомістю. Прискореними темпами, проте, стали рости і нетрі, населення яких до кінця першого десятиліття нового століття становило 65 % від загального міського населення району .

Багамойо є центром будівництва вітрильних рибальських суден — дау. Рибальство залишається однією з основних галузей господарства Багамойо; більшість сільського населення займається рибальством, видобутком креветок і крабів, всього в районі налічується близько 650 дрібних риболовецьких господарств, а число ліцензованих рибалок зросла з 8 сотень до 1,9 тисячі між 1988 і 2004 роками. Проте вже до середини 90-х років стала вимальовуватися картина виснаження морської фауни, що, ймовірно, пов'язано з початком лову тралами за два десятиліття до цього. Середній улов одного рибалки за два десятиліття скоротився втричі — від 75 кг в день в 1985 році до 25 кг в 2004 році.

Паралельно з рибальством в Багамойо розвивається морське рослинництво. Збір дикорослих водоростей видів Eucheuma spinosum і Kappaphycus striatum, які послуговують сировиною для виготовлення каррагінанів, ведеться з 1950-х років, а з 80-х років почалося їх розведення.

Туристична індустрія почала розвиватися в Багамойо з 1993 року, коли тут був побудований перший готель, і потік туристів зріс із закінченням будівництвом Дар-ес-саламського шосе в 2003 році. У 2005 році довколишній мисливський заповідник Саадані отримав статус національного парку, а в 2006 році Багамойо був включений в заявку Танзанії в ЮНЕСКО про присвоєння статусу об'єкта Світової спадщини старому шляху работорговельних караванів.

Дохідною, хоча й незаконною, галуззю економіки району є вирубка мангрових лісів з подальшим вивезенням деревини і деревного вугілля. Мангрові в Танзанії знаходяться під охороною закону з 1898 року, але хижацьке вирубування лісу, що веде до ерозії ґрунтів, триває.

Значні зміни в структурі економіки Багамойо очікуються із завершенням будівництва сучасного океанського порту, яке заплановане на 2017 рік. Порт, розрахований на прийом 20 мільйонів контейнерів на рік, стане найбільшим в Танзанії і перетворить місто на важливий транспортний вузол.

Культура

В рамках збільшення привабливості Багамойо для туристів ведеться інтенсивна робота по консервації та реставрації архітектурних пам'яток колоніальної епохи. З початку 80-х років проводиться щорічний міжнародний фестиваль мистецтв. Тривалість феестіваля — один тиждень на рік, він привертає виконавців з різних країн Африки та Європи. Основний майданчик фестивалю — амфітеатр, розрахований на 2000 глядачів.

Примітки

Elin Torell, Aviti Mmochi, and Penny Spiering. /1834/1325/1/Bagamoyo_baseline.pdf {{{Заголовок}}}. — Coastal Resources Center, University of Rhode Island. — P. 4.
Район Багамойо, область Пвані [ 2014-03-11 у Wayback Machine.] на сайті Національної перепису населення Танзанії (англ.)
. Bagamoyo Friendship Society. Архів оригіналу за 14 жовтня 2017. Процитовано 11 березня 2014.
Malela Kassim. (3 січня 2014). . IPP Media. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 11 березня 2014.
Багамойо [ 22 серпня 2018 у Wayback Machine.] на сайті Climate-data.org (англ.)
. UNESCO. 20 лютого 2006. Архів оригіналу за 6 лютого 2014. Процитовано 11 березня 2014.
Багамойо // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва ^[ru], 1911—1915. (рос.)
H. Sosovele. (PDF). Institute of Resource Assessment, University of Dar es Salaam. Архів оригіналу (PDF) за 6 березня 2016. Процитовано 11 березня 2014.
UN-HABITAT, 2009, с. 13.
UN-HABITAT, 2009, с. 15.
Mike Mande. (October 5 2012). . The East African. Архів оригіналу за 13 листопада 2012. Процитовано 12 березня 2014.

[USAID-1] Elin Torell, Aviti Mmochi, and Penny Spiering. /1834/1325/1/Bagamoyo_baseline.pdf {{{Заголовок}}}. — Coastal Resources Center, University of Rhode Island. — P. 4.

[2] Район Багамойо, область Пвані [ 2014-03-11 у Wayback Machine.] на сайті Національної перепису населення Танзанії (англ.)

[History-3] . Bagamoyo Friendship Society. Архів оригіналу за 14 жовтня 2017. Процитовано 11 березня 2014.

[Port-4] Malela Kassim. (3 січня 2014). . IPP Media. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 11 березня 2014.

[5] Багамойо [ 22 серпня 2018 у Wayback Machine.] на сайті Climate-data.org (англ.)

[UNESCO-6] . UNESCO. 20 лютого 2006. Архів оригіналу за 6 лютого 2014. Процитовано 11 березня 2014.

[7] Багамойо // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва ^[ru], 1911—1915. (рос.)

[Sosovele-8] H. Sosovele. (PDF). Institute of Resource Assessment, University of Dar es Salaam. Архів оригіналу (PDF) за 6 березня 2016. Процитовано 11 березня 2014.

[FOOTNOTEUN-HABITAT200913-9] UN-HABITAT, 2009, с. 13.

[FOOTNOTEUN-HABITAT200915-10] UN-HABITAT, 2009, с. 15.

[11] Mike Mande. (October 5 2012). . The East African. Архів оригіналу за 13 листопада 2012. Процитовано 12 березня 2014.