Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови Можливо вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем який н

«Крікот 2» (пол. «Cricot 2») — польський авангардний театр, один з найважливіших світових експериментальних театрів, заснований Тадеушем Кантором та Марією Яремою, що діяв у 1955-1991 рр. у Кракові. Назва формації походить від раніше існуючого театру «Крікот»; обидві назви були анаграмою фрази «це цирк». З 1961 року театр працює в підвалах Галереї Кшиштофори.

«Крікот 2» пол. «Cricot 2»
«Шкільні парти і манекени» – фрагмент постійної експозиції до вистави «Вмерлий клас» Тадеуша Кантора у Літературному музеї імені Адама Міцкевича (Варшава)
«Шкільні парти і манекени» – фрагмент постійної експозиції до вистави «Вмерлий клас» Тадеуша Кантора у Літературному музеї імені Адама Міцкевича (Варшава)

Країна	Республіка Польща
Місто	Краків
Тип	експериментальний театр
Засновник	Тадеуш Кантор^[1]
Відкрито	1955
Закрито	1991
Нагороди	^d
Ідентифікатори і посилання

Історія

Театральна група складалася з професійних акторів, «непрофесійних» акторів і людей «взятих прямо з життя», роль яких, в якомусь сенсі, збігаються з їхньою роллю в житті. Діюча трупа була створена при Краківському Союзі польських художників. У «Крікоті 2» наміром було створити театр, зменшеного до адміністрації, організації та технічних засобів. Група припускала, що сцена і глядачі не розділені, але є взаємопроникаючими елементами. Кантор був автором багатьох текстів, що визначають мистецькі прагнення створеної ним групи. Одним з постулатів режисера було враховувати присутніх на виставах слухачів і ставитися до них як до повноцінних учасників заходу – не означало це, однак, руйнування дистанції між акторами та спостерігачами. Автономна логіка вистав мала на меті, між іншим, створення нового виду відносин між акторами і аудиторією.

Театр «Крікот-2» висував ідею театру, повністю сформованого як твір мистецтва, керованого власними законами і що виправдовує власне існування, на відміну від театру, що служить слугою різних жанрів, головним чином по відношенню до літератури, стає все більш бездумним відтворенням життєвих станів театру, втрачаючи безповоротно інстинкт театру, почуття свободи творіння і сили власного вираження і дії" Тадеуш Кантор, Метаморфози. Тексти з 1934-1974 рр.

Інсценізації спочатку були засновані на драмах Станіслава Віткевича, але пізніше були справжні витвори авторства Тадеуша Кантора. Режисер представив у своєму театрі своєрідний спектакль під назвою «Пластичний театр», характерною рисою якого було переважання зображення над словом, яке проявилося в різних пластичних засобах, таких як: скульптура, манекени, маріонетки, колаж, амбалаж, збірка , події, У театрі «Крікот 2» Тадеуш Кантор усунув традиційні елементи театру; суб'єкти характеризувалися рисою бідних об'єктів – взяті з реальності, що зайняло місце «художнього об'єкта», найпростіших, примітивних, старих об'єктів з яскравими ознаками зносу. Кантор використовував інші форми акторства, ніж відомі з класичного театру: посилюючи вираз вираження і жесту, не граючи в акторському процесі метаморфози, застосовуючи метафори, різкі контрасти моментів пантоміми, гротеск і вираження, постулювані в трьох томах текстів Писання.

Марія Ярема — провідна фігура авангардної думки у польському мистецтві, що заслуговує на увагу в діяльності театру «Крікот 2». Її контакт з театром Кантор називав «чистим», тому що на місці свого професіоналізму вона ставила своє відношення, сповнене спонтанності, свіжої чарівності, великої пригоди і чудової забави. У неї був різкий театральний інстинкт (який на той час вважався унікальним), вона ненавиділа техніку театру, впроваджувала в спектаклі сучасність, ліризм, зміст і вищезгадану «чистоту».

Театр «Крікот-2» виступав у Польщі та за кордоном. Найбільшу популярність і визнання він здобув з творів, які почали виставу «Вмерлий клас» з 1975 року. Ця історія про неможливість повернення до минулого є першою реалізацією канторської ідеї театру смерті.

Тадеуш Кантор у своїх текстах пояснював концепцію Cricotage: Cricotage є своєрідною діяльністю, яка випливає з досвіду театру «Крікот-2» та методу акторської гри цього театру, відкритої і такої що практикується. Вперше він назвав Cricotage як назва події 1965 року. Більшість вистав cricotage («Весілля», «Дуже короткий урок», «Тиха ніч») були створені під час зустрічей з молодими людьми театру, які вплинули на форму вистав. На «Весіллях» вони вигадали історію, в інших – стали творцями персонажів і деяких сцен. Ці виступи неодноразово демонструвалися публіці як ефект праці Тадеуша Кантора та його учнів.

Центр документації театру знаходиться в Крикотеці.

Художня програма

Театр «Крікот-2», незважаючи на традицію формування Cricot, мав повністю визначену програму, що відокремлювала його від будь-яких класичних театральних форм. Першою прем'єрою «Cricot 2» була вистава «Mątwa» Віткевича (1956), в якій вперше з'явилися елементи, характерні для театрального стилю Кантора – техніки побудови сцен безпосередньо з німого кіно і акторів, що рухаються і грають як маріонетки. У першому спектаклі театру «Крікот 2» художник використовував зіткнення піднесеного тексту і предметів, знайдених з примітивною обстановкою аудиторії кафе.

У другому спектаклі «Крікот-2» – «Цирк», заснованому на драмі художника і учасника ансамблю Казимира Мікульського, можна було знайти ще один впізнаваний елемент Канторських видовищ – амбалаж, в даному випадку чорні поліетиленові пакети, які він використовував для того, щоб загорнути акторів. Амбалаж мав позбавити акторів і предметів належної їм форми, зробити з них недиференційовану речовину. Наступним кроком з амбалажу був перехід до тендеру інформел (1960-1962) – автоматичного театру, що підлягає випадковому переміщенню матерії.

На ранній стадії «Крікот-2», Кантор часто досягав робіт Віткевича. Персонажі та сюжет драми Віткевича були для нього скоріше приводом для того, щоб показати ідею мистецтва, визначену художником у маніфестах: «У маленькій садибі» (1961) театр інформел; «Божевільний і черниця» (1963) – нульовий театр (без дії); У свою чергу, «Водяна курка» належала театру геппенінгу, а в «Надобнисі і качкодани» (1973) – неможливий театр (в кінцевому рахунку протиставляючи ілюзії. Актори у виставі «У маленькій садибі» (1961) були представлені однаково на рівні з неживими об'єктами, вони були повністю позбавлені індивідуальності.

У листопаді 1975 року відбулася прем'єра виступу класу «Вмерлого класу», що відбулася в Краківській галереї Krzysztofory. Вона розпочала давній, тріумфальний тур театру «Крікот-2» по всьому світу. У багатьох країнах п'єса була зіграна понад тисячу п'ятсот разів, в 1976 році американська газета «Newsweek» була сприйнята як краща театральна вистава в світі.

У Флоренції 23 червня 1980 року відбулася прем'єра п'єси «Велополе, Велополе». Смерть є повсюдною в цьому виконанні. Місцем дії є «Зал уяви», в якому зображення сімейного життя, воєнні спогади та сцени, що стосуються пристрасті Христа, накладаються один на одного.

Вистава «Хай згинуть артисти» (1985) починає серію театральних роздумів Кантора про власні досягнення. Назва була пов'язана з анекдотом, який часто розповідав Кантор: сусіди паризької галереї не хотіли погоджуватися на його реконструкцію. Один з сусідів кричав: «Хай згинуть артисти!». Вистава отримала підзаголовок «Rewia». У ній переплуталися спогади про дитинство, картини минулого, сцени вмирання, похоронів і згадок про Віта Ствоша.

«Я сюди більше не повернусь» (1988) – колаж сцен, персонажів і реквізитів, які використовуються в театрі Кантора. Спектри від попередніх виступів знаходяться на сцені. Вони штовхають і коментують присутність того, хто колись називав їх на стадію життя.

Прем'єра останньої вистави «Нині мої уродини» у театрі «Крікот-2» відбулася у січні 1991 року, в Тулузі, після смерті Кантора 8 грудня 1990 року. Режисер мав зіграти роль Власника Бідної кімнати уяви, який святкує свій сімдесят п'ятий день народження. Після смерті Кантора театр «Крікот-2» припинив свою діяльність.

Акторський склад

Тадеуш Кантор
Марією Станґрет-Кантор
Марія Ярема
Andrzej Wełmiński
Maria Górecka
Roman Siwulak
Czesław Łodyński
Lila Krasicka
Jan Książek
Zbigniew Gostomski
Krzysztof Miklaszewski
Stanisław Rychlicki
Jadwiga Marso
Jerzy Nowak (aktor)|Jerzy Nowak
Marian Słojkowski
Maria Ciesielska
Stanisław Gronkowski
Wanda Kruszewska
Andrzej Pawłowski (reżyser)|Andrzej Pawłowski
Stanisława Górniak
Barbara Schmidt
Krzysztof Pankiewicz
Jan Güntner
Anna Szymańska
Barbara Kober
Mira Rychlicka
Zofia Kalińska
Maria Zającówna
Zbigniew Bednarczyk
Tadeusz Kwinta
bliźniacy Lesław i Wacław Janiccy
Jacek Stokłosa
Adam Marszalik
Wiesław Borowski
Bogdan Grzybowicz
kelnerzy: Balewicz, Nagórski i Kula.

Вистави

— «Каракатиця» (пол. «Mątwa»)
— «Цирк» (пол. «Cyrk»)
— «Заміський будинок» (пол. «W małym dworku»)
— «Божевільний і черниця» (пол. «Wariat i zakonnica»)
— «Водяна курка» (пол. «Kurka wodna»)
— «Вишукані форми та волохаті мавпи, або Зелена таблетка» (пол. «Nadobnisie i koczkodany»)
— «Вмерлий клас» (пол. «Umarła klasa»)
— «Вельополе, Вельополе» (пол. «Wielopole, Wielopole»)
— «Хай згинуть артисти» (пол. «Niech sczezną artyści»)
— «Macchina dell'amore e della morte»
— «Я сюди більше не повернусь» (пол. «Nigdy tu już nie powrócę»)
— «Нині мої уродини» (пол. «Dziś są moje urodziny»)

Примітки

http://kantorfoundation.pl/en/tadeusz-kantor/
Tadeusz Kantor, Metamorfozy. Teksty o latach 1934–1974, wybór i opracowanie Krzysztof Pleśniarowicz, Cricoteka, Księgarnia Akademicka, Kraków 2000, s. 161–163

Джерела

Tadeusz Kantor, Metamorfozy. Teksty o latach 1934–1974, wybór i opracowanie Krzysztof Pleśniarowicz, Cricoteka, Księgarnia Akademicka, Kraków 2000
Tadeusz Kantor, Metamorfozy. Teatr śmierci 1975 – 1984, wybór i opracowanie Krzysztof Pleśniarowicz, Cricoteka, Księgarnia Akademicka, Kraków 2000
Tadeusz Kantor, Metamorfozy. Dalej już nic... 1985 – 1990,, wybór i opracowanie Krzysztof Pleśniarowicz, Cricoteka, Księgarnia Akademicka, Kraków 2000
Cricot 2 – lata 50., Tadeusz Kantor i początki Teatru Cricot 2, 1955-1958, Józef Chrobak, Marek Wilk, Crioteka 2008
An interview with the director of Cricot 2 Tadeusz Kantor, rozm. przepr. Uri Hertz, w: „Third Rail” 1985/86, nr 7
Cricot 2, Immagine di un teatro, [fot.] Romano Martinis, Le Parole Gelate, Roma 1982
Tadeusz Kantor – Cricot 2, [fot.] Romano Martinis (red.) Silvia Parlagreco, Oedipus Edizioni, Milano 2001 (zawiera teksty T. Kantora)
Tadeusz Kantor i Artyści Teatru Cricot 2 (Dokumenty i materiały), t. I (red.) Józef Chrobak, Justyna Michalik, Cricoteka, Kraków 2009
Le opere di Tadeusz Kantor i pittori di Cricot 2…, Palazzo Reale, Mediolan 1979
La Troupe Cricot 2 et son Avant-garde, Centre Georges Pompidou, Paryż 1983
Ośrodek Teatru Cricot 2 – Cricoteka, tekst Anna Halczak, Biblioteka Narodowa, Warszawa 2005
„Pipirijaina”, Wielopole, Wielopole de Tadeusz Kantor Cricot 2 (Polonia) 1981, październik, nr 19-20
„Teatr Cricot 2. Informator 1986” / „Cricot 2 Theatre. Information Guide 1986”, wybór i opracowanie: Anna Halczak. Ośrodek Teatru Cricot 2, Kraków 1988
„Teatr Cricot 2. Informator 1987-1988” / „Cricot 2 Theatre. Information Guide 1987-1988”, wybór i opracowanie: Anna Halczak. Ośrodek Teatru Cricot 2 – Cricoteka, Kraków 1989
„Teatr Cricot 2. Informator 1989-1990” / „Cricot 2 Theatre – Information Guide 1989-1990”, wybór i opracowanie: Anna Halczak, Cricoteka, Kraków 2003

[[http://kantorfoundation.pl/en/tadeusz-kantor/_http://kantorfoundation.pl/en/tadeusz-kantor/]<span_class="wef_low_priority_links"></span><div_style="display:none"></div>-1] ttp://kantorfoundation.pl/en/tadeusz-kantor/

[:1-2] Tadeusz Kantor, Metamorfozy. Teksty o latach 1934–1974, wybór i opracowanie Krzysztof Pleśniarowicz, Cricoteka, Księgarnia Akademicka, Kraków 2000, s. 161–163

[1]