Солодирі

Соло́дирі — село в Україні, у Хорошівській селищній територіальній громаді Житомирського району Житомирської області. Населення становить 390 осіб (2001).

село Солодирі
Країна	Україна
Область	Житомирська область
Район	Житомирський район
Громада	Хорошівська селищна громада
Код КАТОТТГ	UA18040570470014658
Облікова картка	с. Солодирі
Основні дані
Населення	390
Площа	1,35 км²
Густота населення	288,89 осіб/км²
Поштовий індекс	12141
Географічні дані
Географічні координати	50°33′03″ пн. ш. 28°20′27″ сх. д. / 50.55083° пн. ш. 28.34083° сх. д. / 50.55083; 28.34083Координати: 50°33′03″ пн. ш. 28°20′27″ сх. д. / 50.55083° пн. ш. 28.34083° сх. д. / 50.55083; 28.34083
Місцева влада
Адреса ради	вул. Героїв України, 13, смт Хорошів, Житомирський р-н, Житомирська обл., 12101
Карта
Солодирі
Солодирі
Мапа

Географія

Загальна площа села — 1,35 км².

Солодирі розташовані в межах природно-географічного краю Полісся і за 10 км від центру громади — міста Хорошів. Найближча залізнична станція — Нова Борова, за 29 км.

Населення

За даними перепису 2001 року населення села становило 390 осіб, з них 99,49 % зазначили рідною українську мову, а 0,51 % — російську.

Історія

Одна з перших згадок про Солодирі у реєстрі побору Київського воєводства 1581 року: власник Олександр Пронський виплачує подимний податок із Рижан, Горошковичів і Солодирів

Село було засноване перед 1581 роком, воно згадується у реєстрі побору Київського воєводства 1581 року як маєток Олександра Фридриховича Пронського. У 1628 році село було власністю Стефана Немирича. У 1650 році, в часи контрреформації в Речі Посполитій, релігійний дисидент Даніель Цвікер із Ґданська через свої переконання був змушений переховуватися від переслідування на Поліссі в общині братів-социніан Немиричів на замках у Горошках і Черняхові. Вчений лікар і богослов займався тут лікарською практикою і досліджував фауну поліських боліт, він створив найдетальнішу карту Полісся, на якій позначив поширення польської кошенілі, з якої виготовляли цінний барвник червоно-пурпурового кольору — кармін. На цій карті, вигравіюваній Вільгельмом Гондіусом і виданій у 1650 році у Ґданську, село позначене як Solodyry (Солодири). У 1754 році Sołodyry (пол. Солодири) як частина Горошківського маєтку, до якого входили й інші села, належали спадкоємцям Немиричів, але село перебувало в оренді у пана Хажевського. Мешканці Солодирів були парафіянами церкви Покрови Пресвятої Богородиці в сусідньому Сколобові, метричні книги з якої, починаючи з 1797 року, зберігаються у Державному Архіві Житомирської області.

У 1860 роках в Солодирах оселились німецькі переселенці. Їх вабила чудова природа України. Клімат м'який. Сонця багато. Земля — ​​першокласний чорнозем. А якщо прикласти знання, праця, любов і догляд, то капітал виростав, як на дріжджах. Пшеницю збирали по 100 пудів з гектара. Чутки розліталися швидко, і німецький народ рушив в Україну, облаштовувався і ставав на ноги. Приїжджали меноніти, померанці, мандрівні силезькі лісоруби, шваби і брандербуржці. Їхали з Данцига, Торуня, Галичини і Прусії. Переселялися німці-суконщікі і вільні селяни з Польщі.

Німці зовсім не збиралися колонізувати незнайомий дикий край — ці скромні, працьовиті люди хотіли просто вибратися з нужди і злиднів. Хотіли прогодувати свої сім'ї, щось заробити, щоб залишилося дітям у спадок. Хотіли щоб їх ніхто не тривожив. Хотіли безперешкодно молитися Богу за канонами своєї релігії і ростити в мирі своїх дітей.

Колоністи привозили передову західну культуру, працьовитість і вміння господарювати. Брали наділи у польських панів в оренду, а потім викуповували.

Кругом — квітучі луки, чудові пасовища, багато лісів. Ліси старі, могутні. У них повно горіхів, грибів, ягід, кроликів, вовків і всякої птиці Багато дерев мали дупла, дупла були заповнені дикими бджолами і запашним солодким медом. Звідси і назва села: з двох українських слів «солодкий» і «діра», тобто «дупло». Солодкі діри, тобто Солодирі.

Для перших німецьких переселенців тут були тяжкі дні. Треба було корчувати ліс, осушувати землю, займатися землеробством і скотарством, охороняти худобу від диких звірів. Жили в Спочатку в землянках. Потім будували будинки. Першими громадськими будівлями в колоніях завжди були церква і школа.

1883 року німецька громада отримала дозвіл на відкриття іновірної школи в Солодирях, де навчалося згодом 66 дітей німецьких поселенців з навколишніх сіл і колоній.

Намці розповідали, що «перші колоністи заробляли ранню смерть, другі — ситий шлунок, треті — солодке життя». Через село протікала невеличка річечка Ірша. Село знаходилося в 18-и кілометрах від центральної садиби німецької колонії «Heimtal» в Ємільчине, з великим лютеранським приходом «Геймталь», який налічував 3000 парафіян. Її українське назва — «Стара Буда». У 10 кілометрах був райцентр Пулини, а там і до Житомира недалеко, в якому німцім приваблював величезний базар.

У селі всі люди жили дружно, без проблем: німці, євреї, українці, поляки, чехи, росіяни. Як одна сім'я. Діти підростали і одружувалися між собою, незважаючи на різні національності. нас поважали, говорили: «На німцях можна вдома будувати, вони — надійні партнери». Українці називали дітей німецькими іменами, в честь доброго сусіда або справжнього друга. Віталися словами: «Дякуйте Ісусу!», Відповідали: «Хваліть його!» Дякували не сьогоднішнім «спасибі», а повністю — «Спаси Бог!».

На мапі 1911—1912 років населений пункт позначений як колонія Солодирі.

Перед Першою світовою війною в селі проживав 371 чоловік. Була своя школа, магазин, сушарка для тютюну, німецьке і православне кладовище.

Був православний молитовний будинок з дзвіницею, лютеранська церква. Попа не було, був диякон.

У 1866 році утворилася ще одна громада евангелістіческіх баптистів, які приїхали з Польщі. А в 1906 році побудували найбільший в окрузі великий баптистський молитовний будинок з червоної цегли на 1500 місць і з балконом — ще на 500 осіб. У ньому був навіть басейн для хрещення. На службу збиралися жителі всіх найближчих сіл і хуторів. Богослужіння відвідували неодмінно ошатними. Одягали все найкраще. Тільки в церковному духовому оркестрі було 85 музикантів.

Ще до 1914, перед війною російською владою були прийняті «ліквідаційні закони». З географічної карти зникли німецькомовні назви поселень. Заборонили всі німецькі громадські організації та німецькомовні видання. Ставлення до німців стало гірше. Багато німців стали виїжджати хто в Америку, хто — в Пруссію, деякі — в Прибалтику, великими групами перебиралися в Сибір і на Далекий Схід, деякі переселялися в глиб України.

На самому початку війни, в німецьких колоніях, влада відразу розпустила обраних сільських старост — шульців і обершульцев. Замість них російська влада направила своїх начальників, які опікувались відбором в селян продовольства для армії.

У 1914 російський царат вирішив вислати назавжди всіх німців з європейської частини Росії за Урал. Для початку, після поразок у війні, російський цар вирішив залишити уздовж фронту противнику мертву пустелю шириною в 150 кілометрів. Тільки за шість днів з Волині відправили 70.000 безвинних трудяг-колоністів, жінок, дітей, старих і старих, здорових і хворих — всіх наших німців-поселян. Потім, ще 130.000 російських німців насильно, як ворогів і шпигунів, виселили з Волині. Майже 500 волинських колоній припинили своє існування.

Частина німців повернулася в Солодирі наприкінці 1917 року. Але й вони згодом були або виселені, або вбиті владою СРСР.

У 1930 році в селі засновано школу. 1977 року в ній залишають тільки початкові класи, а на початку 1980-х років Солодирську неповну середню школу закривають.

У 1932–1933 роках село постраждало від Голодомору. Тоді у Солодирях були зафіксовані масові виступи селян, які мали на меті розібрати відібране радянською владою зерно і картоплю, а також звільнити із сільради затриманих організаторів. У березні 1933 року троє учасників акції було приговорено до розстрілу, 9 — відправлено у концтабори, один висланий у Північний край.

У 1923—54 роках — адміністративний центр колишньої Солодирівської сільської ради Володарсько-Волинського району.

3 серпня 2016 року увійшло до складу новоутвореної Хорошівської селищної територіальної громади Хорошівського району Житомирської області.

Примітки

1. . Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 9 травня 2015.
2. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom XV cz.2 - wynik wyszukiwania - DIR. dir.icm.edu.pl. Процитовано 23 листопада 2023.
3. Utländska kartor, Polen, detaljkartor, SE/KrA/0402/29/B/001 - Riksarkivet - Sök i arkiven. sok.riksarkivet.se. Процитовано 23 листопада 2023.
4. Опрацювання Конрада Жеменецького (2015). Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року (PDF) (Польська та українська.) . Біла Церква: Олександр Пшонківський. с. 138. ISBN .
5. Архів:ДАЖО/1/76 — Вікіджерела. uk.wikisource.org (укр.). Процитовано 23 листопада 2023.
6. ПЕРЕКАТИ-ПОЛЕ Рассказ о первой депортации
7. . Ігор Цвіра. Прапор. 25 жовтня 2013. Архів оригіналу за 18 квітня 2015. Процитовано 18 квітня 2015.
8. Управление военных топографов 1911—12 гг, лист XXIX-25 (Горошки)(рос.)
9. Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область. У семи книгах. Книга перша, 2006, с. 19.
10. Упоряд. Р.Ю. Кондратюк, Д.Я. Самолюк, Б.Ш. Табачник. Довідник: офіційне видання. . Інститут історії України НАН України (українська) . Житомир: «Волинь», 2007. с. 177. Архів оригіналу (PDF) за 8 жовтня 2021. Процитовано 3 вересня 2023.
11. . Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 3 вересня 2023.

Джерела

• Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У 7 кн. — Житомир : Знання України, 2006. — Т. 1. — 724 с. — .
• ПЕРЕКАТИ-ПОЛЕ Рассказ о первой депортации

Посилання

• Погода в селі Солодирі