Пліснесько

Пліснесько (пол. Pleśnisko, англ. Plisnensk, давньоруська Плѣсньск, Плѣснеск) — давньослов'янське та давньоруське городище біля с. Підгірці Золочівського району Львівської області.

Пліснесько
Дата створення / заснування	8 століття
Країна	Україна
Адміністративна одиниця	Львівська область Золочівський район
Час/дата припинення існування	13 століття
Пліснесько у Вікісховищі

Координати: 49°55′33″ пн. ш. 24°58′37″ сх. д. / 49.92600000002777705° пн. ш. 24.97700000002777898° сх. д. / 49.92600000002777705; 24.97700000002777898

Через літописне місто Пліснеськ лежав один із двох варязьких шляхів в Україну.

До 982 року не перебувало під впливом Києва, збудоване за іншою схемою, ніж східнослов'янські міста Подніпров'я та Приладожжя. Представляє зовсім інший тип городищ, які розвивалися до останньої чверті Х ст. у цьому регіоні, пов'язаному з моравськими впливами.

Збереглися вали й курганний могильник одного з найбільших на теренах України давньослов'янського та давньоруського поселення.

За версією львівського історика Ігоря Мицька Пліснесько — ймовірне місце правління князя Олега та місце народження київської княгині Ольги.

Археологічний матеріал показує, що в окремих регіонах Русі, зокрема в землях, заселених хорватськими та волинськими племенами, де розташовувалися велетенські городища, зокрема Пліснесько, набагато більше за тодішній Київ, перед кінцем Х ст. існувало розвинене диференційоване суспільство, здатне до утворення й утвердження державних механізмів.

Перші згадки

Ліве вічко скриньки ХІІ ст.

Про Пліснесько на сторінках літописів збереглись лише три згадки. Вперше в літописі під 1188 роком описано невдалий похід на Пліснесько військ волинського князя Романа Мстиславовича і його тестя Рюрика Ростиславича, відбитий галичанами і угорським військом. Вдруге у літописі описано похід у квітні 1232 (6740) князів Данила Романовича і Олександра Белзького на Пліснесько для упокорення бояр ; тоді із захопленого міста вони привезли велику здобич до Володимира на Волині. Втретє Пліснесько згадано у «Слові о полку Ігоревім», де у сні князя Святослава напередодні походу проти половців вказуються урочища навколо Києва.^[]

Найвідомішою археологічною знахідкою з Пліснеська є кістяне вічко скриньки ХІІ ст. із зображенням воїна на башті, знайдене 1940 року археологом Ярославом Пастернаком.

Легенди

За легендою, при обороні міста від половців 1180 року загинула княжна Олена, донька князя Всеволода Мстиславича з Белза, сестра князя Олександра Белзького. Ймовірне місце її загибелі в дитинці городища донині має назву «Оленин парк». Княжна нібито заклала у Пліснеську перший монастир з церквою Преображення Господнього. У сучасній церкві Підгорецького монастиря, що лежить біля городища, збереглася мармурова плита 1706 року з латинським написом «Gelsissima Principissa Helena * M * Ducis Wsewoldi filia * anno 1180 * hoc monasterium primo fundavit…» («Вдячна княжна Олена, дочка князя Всеволода, 1180 року цей монастир вперше заснувала»).

Директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький у 2001 році започаткував наукову конференцію , яка щорічно відбувається в Підгорецькому монастирі (поруч із Пліснеським городищем). На конференції обговорюють, зокрема, питання походження з Пліснеська рівноапостольної княгині Ольги, дружини князя Ігоря. У цьому контексті поставало питання про спорудження їй пам'ятника на терені Пліснеська чи Підгірців.

Історія

Схема оборонних ліній Пліснеська. Автори макету І. та Л. Качори (за матеріалами М. Филипчука).

Історію Пліснеська поділяють на слов'янський (хорватський) і давньоруський (давньоукраїнський) періоди. Давньослов'янське поселення зародилось у VII–VIII ст., займаючи спочатку площу 10–12 гектарів. До Х ст. слов'янсько-хорватське Пліснесько досягло найбільшого розвитку, займаючи площу до 300 гектарів і маючи устрій міста-держави. Його обвели декількома рядами дерев'яно-земляних укріплень, що мали вигляд дерев'яної стіни-забороли з прибудовами із внутрішньої сторони, земляними відкосами, ровом. Ймовірно, у Х ст. поселення було значним торговим цетром на шляху вікінгів з Дніпра, Скандинавії до Великої Моравії. Забудова складалась із груп 3–5 невеликих напівземлянок із печами-кам'янками, віддалених між собою на 30–40 м. Основним заняттям населення були землеробство, скотарство; із ремесел почало розвиватись гончарство і обробіток заліза. Можливо, тут був значний культовий центр, по якому залишились численні могильники.

Археологічний матеріал показує, що в окремих регіонах Русі, зокрема в землях, заселених хорватськими та волинськими племенами, де розташовувалися велетенські городища як Пліснесько, Стільсько чи Солонсько, які в десятки разів були більшими від тодішнього Києва чи Ладоги та цілі комплекси з високим рівнем спеціалізованого виробництва як Рудники, перед кінцем Х ст. існувало розвинене диференційоване суспільство, здатне до утворення й утвердження державних механізмів.

Давньослов'янське хорватське городище повністю знищив київський князь Володимир Святославич під час війни 992–993 років з білими хорватами, що засвідчують віднайдені згарища будівель. Можливо, з Пліснеська князь проводив подальшу експансію на Перемишль на заході та на Теребовлю та Галич на півдні. На початку Х ст. Пліснесько відродилось на мисі як давньоруське місто, займаючи меншу площу. На давніх валах проклали нові лінії оборони, хоча місто отримало традиційну структуру з дитинця, посаду, окольного городу. Захистом міста з півдня були стрімкі схили гори, зі сходу і заходу — яри потічків, поміж якими для захисту з напольної північної сторони простягалось 9 ліній оборони з валів висотою 3–5 м при ширині 7–10 м, ровів. Якщо перші п'ять ліній оборони мали дерев'яні стіни-заборола, то у решти по валу йшов лише частокіл. Зовні лінії оборони дитинця над схилом окремо стояло декілька веж на кам'яній основі, а під схилом дитинець охоплював вал. У кожній лінії оборони збереглись 2–3 прокопи давніх брам. Загальна довжини валів Пліснеська становить близько 7 км. Давньослов'янські лінії оборони з валу з ровом на схилах прилеглих пагорбів у княжі часи не відновлювали.

З другої третини ХІІ ст. розпочався період нового розквіту міста, коли у ньому появились великі наземні будівлі з глинобитними печами, долівками, покритими керамічними полив'яними плитками, почала формуватись вулична рядова забудова дитинця, посаду. У місті розвивались ремесла: ковальство, гончарство, обробка дерева, каменю, кості. Припускають, що Пліснесько було одним з найдавніших християнських центрів Галичини. Із поширенням християнства південний укріплений наріжник дитинця (урочище «Оленин парк»), мабуть, займав монастир. У 2007 році в урочищі відкрили, як припускають, залишки мурованої церкви.

За своєю площею Пліснесько був співрозмірним з найбільшими княжими центрами Київської Русі, зокрема Києвом.

Пліснесько у 1241 році знищили орди Батия. Згарища міста були заселеними до кінця ХІІІ ст., коли люди розійшлись до нових, краще захищених від нападів поселень.

Археологічні дослідження

Перші відомі розкопки у Пліснеську провів настоятель Підгорецького монастиря о. Варлаам Компаневич у 1810 році (самостійно) та в 1816 році (за сприяння генерал-губернатора Галичини Г.І Гауера). Власники Підгорецького замку розкопували Пліснесько в 1833 році, у 1870-х тут працювали археологи-аматори А. Кричинський і Август Бельовський. У 1880-х роках тривалий час розкопки проводив археолог Т. Земенцький, який виготовив перший план городища, розкопав понад 60 курганів, досліджував дитинець, але не залишив наукових описів розкопок, а його знахідки розійшлись по приватних колекціях. Також залишилось обмаль згадок про розкопки професора університету Карла Гадачека з початку ХХ ст.

Перші систематичні археологічні дослідження провів доцент Львівського університету Іван Старчук (1946–1949), а після нього дослідження проводив Михайла Кучера, який вважав, що городище функціонувало винятково у давньоруський період. У 1970–1980-х роках їх продовжив Р. С. Багрій. З 1990 по 2016 рр. дослідженнями Пліснеська від Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України, а пізніше й Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка керував Михайло Филипчук (директор Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка). У 2015–2016 рр. на Пліснеську працювала також експедиція Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» під керівництвом заступника директора з наукової роботи А. М. Филипчука.

Уже знайдено до 90 житлових і господарських будівель, 6 культових споруд, досліджено 60 курганів, 150 поховань.

Біля Пліснеська 1986 року знайшли Йосипівський скарб з кількох тисяч дирхемів, що походили з 708–812 років.

Найвідомішою археологічною знахідкою з Пліснеська є кістяне вічко скриньки ХІІ ст. із зображенням воїна на башті, знайдене 1940 року археологом Ярославом Пастернаком.

Могильники

Курганний могильник в урочищі «Поруби». Гравюра XIX ст. В. Січинського.

На терені Пліснеська є три великі могильники й окремі поховання. За давньослов'янської доби поміж 4-ю та 5-ю лініями оборони містилися кремаційні могильники.

На північ від городища лежить курганний некрополь з сотнями могильників, де з ХІІ ст. з'явились поховання християн. У них віднайдено бронзові прикраси, каблучки, скляний браслет. При розкопках 1882 року в могильнику було знайдено меч варяга із перехрестям, інкрустованим мідним, срібним і золотим дротом.

П'ять могил на дитинці і дві на посаді були вкриті кам'яними плитами, де у похованнях знайшли залишки парчевих стрічок, бронзових пряжок і ґудзиків з вушками.

Див. також

• Пліснеський археологічний комплекс
• Стільсько (городище)

Примітки

1. "Варязькі шляхи на Україну: 1. Як вказує «Повість временних літ», "шлях із Варяг у Греки із Грек по Дніпру й у верхів'ях Дніпра (…) 2. Шлях уздовж р. Одри до Кракова і в Галичину через Звенигород, Пліснеськ (літописне м.); Галич («Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В.Кубійович. — Париж, Нью-Йорк : Молоде життя — НТШ, 1993. — Т. 1. — С. 211—212. — ).
2. Войтович Л. Загадки вікінгів: Ладога і Пліснеськ. Продовження дискусії на межі XX—XXI століть [ 31 серпня 2021 у Wayback Machine.] // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник наукових праць — Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 185.
3. В Аль-Масуді є царі Дір і Ольванг, вони сучасники і обидва правлять країнами слов'ян: «Слідом за ним (Діром), слід цар ал-Олванг, у якого багато володінь, великі будови, велике військо і рясне військове спорядження. Він воює з Румом, франками, лангобардами й іншими народами. … За цим царем знаходиться з країн слов'ян цар турків» (цит. за: Новосельцев А. М. Образование древнерусского государства и первые его правители // Древнейшие государства Восточной Европы. 1998. — М., 2000. — С. 472). Під турками (пор. з Костянтин Багрянородний. Про управління імперією) слід розуміти угорців, локалізуючи царство Ольванга на південному заході від Києва, найімовірніше на Прикарпатті.
4. Мицько І. Пліснеськ — бáтьківшина княгині Ольги // Конференція «Ольжині читання». Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львів, 2006, с. 61-81; Його ж. Родовід княгині Ольги за європейським епосом // Другі «Ольжині читання». Пліснеськ-Львів. 14-15 червня 2007 р. — Львів, 2007. — С. 21; Його ж. До історії поширення у Європі переказів про княгиню Ольгу // П'яті «Ольжині читання». Пліснеськ. 7 травня 2010 року. Львів-Броди, 2011. — С. 7. За гіпотезою І. Мицька Олег/Гельґі був онуком данського правителя Гельґи, який наприкінці ІХ ст. емігрував на Полаб'я. Одружившись із донькою східнослов'янського правителя Будимира, Олег отримав у володіння землі сучасного українського Прикарпаття зі столицею у Пліснеську. Тут у нього народилась донька Ольга/Гельґа, майбутня правителька Русі. За версією І. Мицька, Олег загинув у прикаспійському місті Берда в 943 році. У давньому європейському епосі широко відомий як Ож'є Данець та Гольґер Данске.
5. . Збруч (укр.). 31 серпня 2016. Архів оригіналу за 31 грудня 2020. Процитовано 21 березня 2021.
6. Нам немає чого стидатися — ми не кращі і не гірші від інших європейських народів [ 27 квітня 2017 у Wayback Machine.] // Католицький оглядач. — 2015. — 2 серпня.
7. Войтович Л. Дискусія про ранню державу [ 13 липня 2019 у Wayback Machine.] // Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. — Львів, 2011. — Вип. 4. — С. 14—15.
8. Гудима Ю. Йосипівський скарб. Стан і перспективи досліджень [ 11 грудня 2015 у Wayback Machine.]

Джерела

1. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.) [ 15 січня 2010 у Wayback Machine.].
2. Войтович Л. Вікінги в Центрально-Східній Європі: Загадки Ладоги і Пліснеська.
3. Гудима Ю. Йосипівський скарб. Стан і перспективи досліджень [ 11 грудня 2015 у Wayback Machine.].
4. Літопис руський [ 20 травня 2011 у Wayback Machine.] / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. — К. : Дніпро, 1989.
5. Літопис руський за Іпатським списком. [ 22 червня 2019 у Wayback Machine.]
6. Мицько І. .
7. Мицько І. Данське походження князя Олега [ 3 грудня 2013 у Wayback Machine.]. (рос.)
8. Филипчук М. А. Структура Пліснеського археологічного комплексу в слов'янський та давньоруський час. 2009^{[недоступне посилання з липня 2019]}.
9. Филипчук А. М. Давній Пліснеськ: історія та міфи / Studia historia. Львів: «Растр-7», 2018. 56 с.
10. Филипчук А. Фібули з давньослов'янського культового центру у Пліснеську / Studia antiquitatis. Львів: «Растр-7», 2019. Вип. 1. 44 с.
11. Филипчук А. М. Давній Пліснеськ християнський / Studia historia. — Львів : Растр-7, 2019. — Вип. 3. — 64 с.
12. Олексій Ратич. Стародавній Пліснеськ. Львів, Каменяр, 1972.