Педагогика

Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини, про зміст, форми і методи виховання, освіту та навчання.

Педагогіка
Тема вивчення/дослідження	освіта
Досліджується в	^d
Педагогіка у Вікісховищі

Пам'ятник Песталоцці в м. Івердон (Швейцарія)

Теракотова статуетка грецького педагога з дитиною

Предмет педагогіки — цілісний педагогічний процес, спрямований на розвиток і формування особистості в умовах її виховання, навчання та освіти.

Об'єкт педагогіки — виховання як свідомо і цілеспрямовано здійснюваний процес. Об'єктом педагогіки є ті явища, які обумовлюють розвиток індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності суспільства.

Педаго́г, педагоги́ня (від грец. παιδαγογ — вихователь, вихователька) — особа, що займається викладацькою чи виховною роботою і має необхідну підготовку в цій царині; науковець, науковиця, що займається теоретичними проблемами педагогіки. Зміст педагогічної професії — у вихованні молодого покоління.

Категорії педагогіки

Основними категоріями педагогіки є: , виховання, освіта, навчання.

Під формуванням особистості мають на увазі становлення індивідума в результаті як цілеспрямованих впливів (виховання), так і різноманітних впливів навколишнього середовища. У сучасній зарубіжній педагогіці перша група впливів на людину часто позначається терміном «інтенціональне виховання», друга — «функціональне виховання».

Освіта - це процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь и навичок, який зрештою забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини та його підготовку до того чи іншого виду практичної діяльності.

Важливим засобом освіти і виховання є навчання, тобто процес передачі і активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім і включає як взаємозв'язані частини цілого: навчання — діяльність педагога з передачі знань і керування самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного оволодіння системою знань, умінь і навичок — учіння.

Українська педагогіка

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Освіта

Докладніше: Освіта

Освітою називається процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь і навичок, що забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини і його підготовку до того, або іншого виду практичної діяльності. Розрізняють загальну й спеціальну освіту. Загальна освіта забезпечує кожній людині такі знання, уміння і навички, які необхідні їй для всебічного розвитку і є базовими для отримання надалі спеціальної освіти, що має своєю метою підготовку до професійної діяльності. За рівнем і обсягом змісту як загальна, так і спеціальна освіта може бути початковою, середньою або вищою. Невід'ємною частиною загальної освіти є політехнічна освіта.

Навчання

Докладніше: Навчання

Найважливішим засобом освіти й виховання є навчання — процес передачі й активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім, таким, що включає пов'язані частини цілого: викладання — діяльність педагога з передачі знань і керівництва самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного оволодіння системою знань, умінь і навичок — навчання. Педагогіка входить у систему наук, які вивчають людину, людське суспільство, умови його існування (філософія, етика, естетика, психологія, політекономія, соціологія, історія, анатомія, фізіологія, медицина та ін.), і використовує їх теоретичні положення, дослідницькі методи (зокрема математичної статистики і кібернетики), а також результати конкретних досліджень.

Структура педагогіки й система педагогічних дисциплін

У педагогіці існує низка відносно самостійних розділів, пов'язаних із дослідженням окремих сторін навчально-виховного процесу. Розробкою цілей, завдань, змісту, принципів, методів і організації освіти та навчання займається дидактика (теорія освіти й навчання); питання формування етичних якостей особи, політичних переконань, естетичних смаків, організації різноманітної діяльності учнів складають предмет теорії й методики виховання. Дослідженням сукупності всіх організаційно-педагогічних проблем, пов'язаних з управлінням народною освітою, мережею й структурою навчально-виховних установ і керівництвом їх діяльністю, займається .

У цілях конкретизації науково-дослідної роботи в області педагогіки і поглибленого професійного вивчення педагогіки як навчального предмету виникає потреба у виділенні специфічних особливостей виховання і навчання окремих вікових або професійно орієнтованих груп населення (діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних, середніх спеціальних або вищих навчальних закладів, військовослужбовці і т. д.). У цьому разі умовно говорять про П. дошкільну, шкільну, вузівську тощо й розглядають питання організації й методів виховання й навчання даного контингенту учнів з урахуванням специфіки прояву в цих умовах педагогічних закономірностей.

До власне педагогіки примикають методики викладання окремих навчальних дисциплін, що вивчаються в навчальних закладах різного типу; дефектологія, що досліджує психофізіологічні особливості розвитку аномальних дітей, закономірності їхнього виховання, освіти і навчання (з виділенням вузькоспеціалізованих галузей: теорія і методика виховання, освіти і навчання глухих і глухуватих дітей — сурдопедагогіка; сліпих і сліпців — тифлопедагогіка, з вадами розумового розвитку — олігофренопедагогіка, з порушеннями мовлення — логопедія); вивчає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання в різні історичні епохи.

Основні етапи розвитку педагогіки як науки

Докладніше:

Перші спроби осмислення практики виховання з урахуванням потреб суспільства відносяться до епохи розквіту рабовласницьких держав у середземноморських країнах. Вислови про мету, завдання, зміст і засоби виховання (звичайно, тільки для вільнонароджених) займали видне місце у творах Демокрита, Платона, Арістотеля та ін. давньогрецьких філософів. Ці вислови не були самостійними педагогічними теоріями, а були компонентами філософських систем або проектів організації суспільства. Для подальшого розвитку педагогічної думки велике значення мали ідеї старогрецьких філософів про опору виховання на принципи етики й психології, про єдність розумового, етичного й фізичного виховання, про вікову періодизацію розвитку людини й ін. У Стародавньому Римі виник особливий інтерес до проблем організації, вмісту й методів навчання в риторських школах. Книга Квінтіліана «Про виховання оратора» з'явилася по суті першою спеціальною працею, де був узагальнений досвід навчання, сформульовані вимоги до вчителя й вихователя, містилися вказівки на необхідність урахування індивідуальних особливостей дітей.

Педагогічні переконання європейських народів в епоху Середньовіччя відчули сильний вплив християнства, що стало панівною релігією феодального суспільства в Європі; всі погляди на виховання розвивалися виключно в рамках християнського богослов'я. Аналогічне положення було й в інших регіонах земної кулі, де панували інші релігійні ідеології (іслам, буддизм).

Прагнення до звільнення людської думки від релігійних догматів, відродження інтересу до самої людини в його повсякденній діяльності, характерне для епохи розкладання феодального суспільства й зародження капіталістичних суспільних відносин (14-16 століття), відбилися й на педагогічних переконаннях. У різних за жанром творах гуманістів епохи Відродження (Т. Мор, Т. Кампанелла, Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень і інших) висувалися ідеї всебічного й гармонійного розвитку духовних і фізичних сил людини, світської освіти на базі засвоєння культурної спадщини античного світу й досягнень наукових знань, що бурхливо розвивалися в той період.

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини починається з епохи перших буржуазних революцій в Європі і пов'язана з ім'ям чеського мислителя Я. А. Коменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання. Коменський виявився основоположником класно-урочної системи навчання. Педагогічна теорія Коменського була органічною частиною його широкої соціально-політичної концепції, викладеної в капітальній праці «Загальна рада про виправлення справ людських», одна із частин якого («Пампедія») повністю присвячена педагогічним питанням. Зокрема, в ній вперше сформульована і розкрита ідея безперервної освіти і виховання людини впродовж всього життя, викладені вимоги до підготовки книг як головного інструменту освіти і т. д.

Починаючи з епохи Англійської буржуазної революції 17 століття в розвитку педагогічної думки можна виділити дві основні течії: з одного боку, продовжувала зберігати пануюче положення феодальна для клерикалізму концепція виховання, з іншої — починає складатися нове, буржуазне трактування виховання як засобу формування діяльної людини, підготовки її до життєвої боротьби за власне благополуччя. Яскравий вираз нові ідеали виховання отримали в працях англійського філософа-просвітителя Джона Локка, що висунув на перший план проблеми етичного й фізичного виховання й утилітаристського підходу, що з'явився родоначальником, до освіти й навчання. Важливе значення мала боротьба Локка проти теорії природжених ідей.

У 18 столітті теоретична розробка питань виховання здійснювалася, головним чином, у рамках Освіти. Спираючись на вчення Локка про природну рівність людей, передові французькі мислителі (К. А. Гельвецій, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та інші) розвивали положення про вирішальну роль виховання і середовища у формуванні особи. Дідро, зокрема, одним з основних завдань виховання вважав розвиток індивідуальності людини. Французькими матеріалістами обґрунтовувалася й популяризувалася ідея реальної освіти, яка повинна була витіснити так звану схоластичну утворену. Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Же. Ж. Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо спробував намітити завдання, зміст і методи виховання й навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного й духовного розвитку на різних вікових етапах; висунув вимогу активізувати методи навчання дітей. Вплив ідей Руссо простежується в демократичних проектах реформи народної освіти у Франції в період революції 1789–1793, у діяльності німецьких філантропістів (І. Б. Базедов, Х. Р. Зальцман, І. Г. Кампе і ін.), що створили оригінальні педагогічні установи інтернатного типу і що поклали по суті початок теоретичній розробці Педагогіці.

Педагогічна думка 18-19 столітті випробувала дію ряду положень німецької класичної філософії (І. Кант, І. Р. Фіхте, Р. В. Ф. Гегель). У розробці ж власне педагогічної проблематики важливим етапом була діяльність швейцарського педагога-демократа І. Р. Песталоцці, який спробував побудувати теорію виховання й навчання на базі даних психології. Досвід і думки Песталоцці, що стосувалися розвитку дитини в процесі навчання і виховання, питань трудового навчання, методів первинного навчання читанню, листу, рахунку, географії і ін., з'явилися стимулом для розвитку науки про виховання в 1-й половині 19 століття Песталоцці був першим теоретиком народної школи.

У першій половині 19 століття німецький педагог, психолог і філософ І. Ф. Гербарт зробив спробу представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається на філософію й психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети). Ряд положень Гербарта (роль інтересу в навчанні, що виховує характер навчання, структура навчального процесу й ін.) були використані в подальшому розвитку педагогіки. Проте разом із цим буржуазними педагогами були засвоєні й консервативні сторони вчення Гербарта, що знайшли вираз у його теорії управління дітьми, яка по суті приводила до придушення особи дитини за допомогою детальної розробленої системи обмежень і покарань.

Значний внесок у розробку педагогіки взагалі й дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 століття Ф. А. У. Дістервег, який як один із найважливіших принципів виховання висунув принцип культуровідповідності — обліку в процесі виховання всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни й народу. Цей принцип разом з ідеєю природовідповідності виховання (яку обґрунтовували, трактуючи її, правда, по-різному, Каменський, Руссо, Песталоцці) значно збагатив педагогіку.

Наприкінці 19 століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники висловлювали інтереси різних прошарків буржуазії (що боролися між собою, але одностайно виступали проти пролетаріату та його ідеології), але, разом із тим, вони критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших) виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи. Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Джон Дьюї, Георг Кершенштейнер, Л. , Р. , О. Декролі, Марія Монтессорі, А. і ін. панували в буржуазній П. до середини 20 століття, але зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і досі.

Етнопедагогіка

Докладніше: Етнопедагогіка

Докладніше: Козацька педагогіка

Див. також

• Технопедагогіка
• Бакалавр педагогіки
• Виховання
• Етнопедагогіка
• Козацька педагогіка
• Учитель
• Педагогічна любов
• Соціальна педагогіка
• Музейна педагогіка
• Теорія вільного виховання

Примітки

Література

• Жарський Е. Історичні основи виховання. Лекції 1—3. Нью-Йорк : Шкільна Рада УККА, Університет Українознавства НТШ, Педагогічний Інститут Українознавства, 1960. 80 с.
• Історія педагогіки: У 2-х кн.; Навч. посіб. для студ. ВНЗ. Кн. 1. Історія зарубіжної педагогіки / І. В. Зайченко. — К. : Вид. Дім «Слово», 2010. — 624 c.
• Історія педагогіки: У 2-х кн.; Навч. посіб. для студ. ВНЗ. Кн. 2. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні / І. В. Зайченко. — К. : Вид. Дім «Слово», 2010. — 1032 c.
• Історія вітчизняної педагогіки: навч. посіб. / А. М. Москаленко ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — Київ: Київ. ун-т, 2015. — 303 с.
• Основи психології і педагогіки : підручник / М. Й. Варій, В. Л. Ортинський. – Львів : Львівська політехніка, 2017. – 548 с. – .
• Педагоги-новатори України: навч. посіб. / Марта Проц. — Львів: Бадікова Н. О., 2015. — 148 с. —
• Педагогіка українського дошкілля: Навч. посіб. У 3-х ч. для студ. ВНЗ. Ч.2 / Н. В. Лисенко ; Н. Р. Кирста. — К. : Слово, 2010. — 360 c.
• Технологія і техніка шкільного уроку: Навч. посіб. / А. І. Кузьмінський, С. В. Омельяненко. — К. : Знання, 2010. — 335 c.

• Синиця Іван Омелянович. Про педагогічний такт учителя. — Київ : Державне учбово—педагогічне видавництво «Радянська школа», 1963. — 188 с. — 20 000 прим.
• Літопис педагогічної думки в Україні / Д. Луцик, Т. Логвиненко. — Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1999. — 160 с.
• Пискунов А. И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1981.
• История дошкольной педагогики / Под ред. Л. Н. Литвина. — Москва : «Просвещение», 1989. — 352 с. — 118 000 прим. — . (рос.)
• Подласый И. П. Как подготовить эффективный урок. К., 1989.
• Макаренко А. С. Методика виховної роботи. К., 1990.
• Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді та батьків. Полтава, 1994.
• Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. К., 1995.
• Кравець В. Зарубіжна школа і педагогіка XX ст. Тернопіль, 1996.
• Кравець В. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. Тернопіль, 1996.
• Ступарик Б. Національна школа: витоки, становлення. К, 1996.
• Підласий І. Ідеали українського виховання // Рідна школа. 1999. № 12. 2000. № 2, 4.
• Любар О., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педагогіки. К. 1998.
• Гупан Нестор Миколайович. Історіографія розвитку історико—педагогічної науки в Україні. — Київ : Друкарня Національного педагогічного університету імені М. П. Драгомаанова, 2000. — 222 с. — 300 прим. — .
• Педагогіка (опорний конспект). Навчально—методичний посібник / Яковенко Валерій Семенович, Рацул Анатолій Борисович, Турчак Анатолій Леонідович. — Кіровоград, 2001. — 72 с.
• Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. / З. Н. Курлянд, Р. І. Хмелюк, А. В. Семенова та ін.; За ред. З. Н. Курлянд. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2005 — 399 c.
• Хуторской А. В. Педагогическая инноватика: методология, теория, практика. Научное издание. — М.: Изд-во УНЦ ДО, 2005. — 222 c.
• Левківський М. Історія педагогіки. Житомир, 2007.
• Українська педагогіка в персоналіях : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів: У 2-х кн. Кн. 2. ХХ століття / За ред. О. В. Сухомлинської. - К. : Либідь, 2005. - 552 с. -