Депортація

Депортація — примусове переселення, вигнання чи висилка з постійного місця проживання або з держави окремих осіб чи народів. Застосовується як засіб кримінального чи адміністративного покарання.

Франція

Термін депортація виник в Франції в 18-19 століттях для позначення особливих видів заслання. Уперше депортація політично ненадійних у Гвіану була встановлена Законом про підозрілих 1791 року. Депортація, у тому числі й довічна, передбачалася кримінальним кодексом Франції 1810 року й полягала в посиланні й довічному перебуванні поза межами континентальної території, у місцях депортації, визначених законом від 23 березня 1872 року. Цей закон передбачав створення центрального табору депортації на острові Ну й укріпленого місця (фортеці) для депортованих на півострові Дюко (Нова Каледонія). Депортація використалася не тільки для покарання карних злочинців-рецидивістів, але й для розправи з революціонерами (в 1872 році захоплені комунари були депортовані на острови Новокаледонійського архіпелагу).

В історичному значенні термін депортація у Франції не застосовується з 1880 року. Проте застосовувались інші види заслань — транспортація (комплексне покарання у вигляді каторжних робіт у Гвіані й інших заокеанських територіях Франції) і релегація (додаткове покарання у вигляді заслання, що застосовувалася до найнебезпечніших рецидивістів після відбуття ними покарання у в'язницях метрополії).

Канада

Масову кампанію депортації й геноциду французьких й поселенців було проведена британцями при офіційній підтримці влади на території сучасної Канади. Депортація й геноцид торкнулися франкомовних жителів колишніх французьких територій (Акадія й Нова Шотландія) в Атлантичній Канаді, що перейшли під юрисдикцію Великої Британії. Усього з 1755 по 1763 за наказом британського губернатора Чарльза Лоренса було депортовано понад 10 000 осіб, більша частина з яких загинула в трюмах кораблів, що перевозили їх до в'язниць тих британських колоній у Північній Америці, які згодом створили США, і на Фолклендські острови. Спочатку кампанію було прозвано «Великий переполох». Термін «депортація» став застосовуватися пізніше.

СРСР

Докладніше: Депортація народів в СРСР

Депортації народів широко застосовувались в СРСР, бувши своєрідним інструментом радянської демографічної й національної політики. Насильного переселення у віддалені райони СРСР зазнали як окремі особи, так і цілі народи, визнані офіційною владою соціально небезпечними.

Почавшись у 1920-х роках з виселення терських козаків, депортації досягли максимуму в першій половині 1930-х років, коли в Сибір та на крайню Північ було депортовано мільйони селян з України, Білорусі, Кубані.

З початком Другої світової війни у 1939—1940 роках примусового виселення зазнало населення заходу України, Західної Білорусі та країн Балтії. У воєнні 1941—1944 роки у віддалені райони Сибіру депортовані були німці, а також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни).

З відвоюванням Червоною армією території СРСР протягом 1944 року, за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель було насильно виселено кримських татар, калмиків, інгушів, чеченців, карачаєвців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків. У серпні-вересні 1945 року депортації з Маньчжурії піддалися китайці, що перебували там, японці й російські емігранти.

Реабілітація депортованих народів в СРСР почалася з 1957-58 років, остаточно ж обмеження були скасовані 14 листопада 1989 року Декларацією .

Відповідальність за депортацію цивільного населення

Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якого він є й жодному громадянинові не може бути заборонений в'їзд на територію своєї держави.

Відповідно до статті 7 Римського статуту від 17 липня 1998 року «депортація або насильницьке переміщення населення» належить до числа злочинів проти людяності й тягне за собою міжнародну кримінальну відповідальність.

Див. також

• Міграційне право
• Депортація радянських німців під час другої світової війни
• Депортації в історії України
• Екстрадиція
• Реадмісія
• Мінус (позбавлення прав)

Примітки

1. . Архів оригіналу за 16 червня 2008. Процитовано 21 лютого 2009.
2. . Архів оригіналу за 17 червня 2008. Процитовано 21 лютого 2009.
3. Российский гуманитарный энциклопедический словарь^{[недоступне посилання з квітня 2019]}
4. . Архів оригіналу за 14 лютого 2009. Процитовано 21 лютого 2009.
5. Римский статут международного уголовного суда (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 15 квітня 2012. Процитовано 21 лютого 2009.

Джерела

• О. Г. Бажан. Депортації в ретроспективі української історії [ 9 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 335. — .
• О. Г. Бажан та ін. Депортація [ 10 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — .

Література

• О. В. Задорожній. Депортація // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с.
• О. Бойко. Депортація // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.198

Посилання

• Депортація [ 29 липня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — .
• // Митна енциклопедія : у 2 т. / І. Г. Бережнюк (відп. ред.) та ін.. — Хм. : ПП Мельник А. А., 2013. — Т. 1 : А — Л. — 472 с. — .
• Депортація [ 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 324. — 1000 екз.