Дажбог

Дажбо́г — сонячний бог давніх слов'ян, бог Сонця, світла, розпорядник земних благ, можливо син Сварога; у народі називався також Дайбог. Божество входило до складу ідолів так званого (Володимирового (Київського) пантеону) поруч із Перуном, Хорсом, Стрибогом, Симарглом і Мокошею.

Дажбог староцерк.-слов. Даждьбог
Божество в	слов'янська міфологія^[1]
Покровитель для	Сонце^[1]
Батько	Сварог^[1]
Медіафайли у Вікісховищі

Не плутати з Дабог.

Поклоніння у слов'ян богові Сонця Дажбогу, займало центральне місце у міфологічній системі розуміння світу.

Етимологія

Макс Фасмер пояснював походження імені «Дажбог» від дажь — «дай» і *bogъ «щастя, добробут» (звідси ж багатий). Таким чином «Даж(д)ьбог» означає «давач достатку». стверджував, що *bogъ слід розуміти буквально як «бог».

Ватрослав Ягич вбачав у імені цього бога привітання дажь боже «дай, бог!». пропонував версію, що це було привітання, котре християнські місіонери помилково сприйняли за ім'я бога. Новгородські приказки підтверджують, що слово «дажбог» може використовуватися як замінник «дай-Бог», тобто, «можливо, як-небудь». Лев Клейн і Борис Рибаков вважали, що асоціація імені бога з «давати» виникла пізніше.

і кожен самостійно провели паралелі між Дажбогом і ірландським Дагдою. Ім'я «Дагда» походить від давньокельтського *dago-dēvo «хороший (досконалий) бог». Калигін вважав теонім «Дажбог» індоєвропейською спадщиною, тоді як Блажек стверджував, що це запозичення від кельтів.

Образ і функції

Дажбог, ілюстрація Максимільяна Преснякова, 1998 р.

Глоса до хроніки візантійського історика Йоанна Малали, вміщена в «Повісті минулих літ» під 1114 р., називає Дажбога сином Сварога, прирівнюючи його до грецького бога сонця Геліоса — бога сонця.

Якщо пояснювати ім'я Дажбога як «давач достатку», з цього можна вивести його функцію наділяння багатством, розподілу багатства.

Писемні згадки

«Повість минулих літ» вказує на вшанування Дажбога за князювання Володимира Великого: в Києві у 980 році у головному святилищі стояв його ідол.

Найбільш змістовним, хоча менш достовірним, є фрагмент із хроніки візантійського історика Йоана Малали (VI ст.), поміщений до Іпатіївсього літопису за 1144 р. Там Дажбог описується як обожений цар, син Сварога, що став правити після смерті Гефеста (Феоста) та свого батька.

«Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.) містить два місця, де князь Олег Гориславич (Святославич) і всі русичі згадуються як «Дажбожі онуки».

У переписі слова святого Івана Золотустого XIV ст. Дажбог згадується поряд зі Стрибогом і Переплутом.

Культ Дажбога

Ареал культу Дажбога охоплював землі східних слов'ян і східні землі південних. Дажбог входив до пантеону Володимира Великого, його ідол стояв у Києві поряд з ідолами інших богів.

Вигук «дайбог!» зберігся понині в ритуальних обрядах та при розпиванні міцних напоїв; у колядках приспів: «Ой дай Боже!», а також вираз «дати на Боже», тобто «жертвувати на церковні потреби». Українська приказка «пошли, Боже, з неба усього, що нам треба», можливо, звернена не стільки до християнського Бога, скільки до Дажбога. Дажбог згадується у весільній пісні «Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано». В іншій пісні Дажбог прославляється як божество родючості, що відмикає ключами літо, тобто оживляє природу.

В українській грамоті XIV ст. вказується власне ім'я Дажбогович.

Трактування образу

Олександр Афанасьєв вбачав у Дажбозі аналог Аполлона; як Аполлон був сином Зевса, так і Дажбог мав бути сином небесного бога. На думку Михайла Грушевського, Дажбог і Хорс могли бути одним божеством, хоча й зазначав, що це тільки здогадка. В усякому разі Дажбога він розглядав як опікуна земного життя, роду людського.

Борис Рибаков відводив Дажбогу місце на небі, але водночас Дажбог поділяв його зі Стрибогом: верхній ярус неба (над небесною тверддю, де схована дощова вода) належав Стрибогу, а нижній (у якому рухалося сонце) — Дажбогу. Хорса Рибаков вважав символом Дажбога.

Володимир Топоров реконструйовував роль Дажбога як розподільника соціальних благ, на противагу Перуну, що розпоряджався природними благами. Як вказує Юрій Писаренко, згадки Дажбога в весільних піснях дозволяють приписувати йому роль першожениха, першопредка.

Александр Ґейштор пояснював місце Дажбога в пантеоні як бога небесного вогню (сонця), та називав його іншою іпостассю Сварога. На думку Ґейштора, Дажбог, імовірно, у пантеоні Володимира заступив Сварога та Сварожича. Так він отримав зв'язок із військовою справою і тому в «Слові о полку Ігоревім» руські князі названі «Дажбожими внуками».

Володимир Петрухін оцінював згадку руських князів у «Слові о полку Ігоревім» як негативну: ступивши через гординю на землю половців, руські князі втратили благодать християнського Бога та були прирівняні до язичників.

У мистецтві

У поемі Володимира Шаяна «Князь Ляборець. Міт Срібної Землі» (1923) князь Ляборець з Ужгороду отримав від Дажбога чарівний перстень, який наділяє його багатством і таємними знаннями. Відрікшись від язичницької віри, князь втрачає благодать Дажбога і марніє разом з князівством.

До образу Дажбога звертався Володимир Коломієць у збірці поезій «Правнуки Дажбожі» (1992). У вступній баладі Дажбог роздає різним народам дари, з-поміж них скромній дівчині-Україні — пісню, якою вона має уславити себе на весь світ. «Онуків Дажбожих» він наводив як символ української нації. Сам Дажбог у Коломійця — це бог-одинак, він підтримує гармонію в світі, де все має пару.

У неоязичництві

Образ Дажбога отримав розвиток у віровченні сучасних українських неоязичників, спершу в діаспорі. У них суттєво розширилося філософське розуміння образів богів, включаючи Дажбога, тоді як соціальні функції применшені, порівняно з історичним язичництвом.

За Володимиром Шаяном, Дажбог — це бог людського щастя, любові, гарного самопочуття, «животворчого горіння душі». Рідновіри нерідко описують Дажбога з променями навколо голови, як у ведійського Мітри.

У трактуванні Лева Силенка, Дажбог — це верховний розум Всесвіту, податель духу та матерії, що не має ні образу, ні зображення. Світ, за Силенком, вічний і не був створений Дажбогом, але при цьому Дажбогом підтримується.

Назви на честь Дажбога

З 1932 року у Львові виходив літературно-мистецький журнал «Дажбог".

Патера на супутнику планети Юпітер Іо у 1979 році отримала назву .

Примітки

1. Encyclopedia of Ancient Deities — 1 — Jefferson: McFarland & Company, 2000. — P. 144. — 597 p. —
   d:Track:Q3303647d:Track:Q111913652d:Track:Q2029233
2. // Українська релігієзнавча енциклопедія / А. Колодний та ін. — Київ : Інститут філософії НАН України, 2015.
3. Дажбог = Даждьбог // Знаки української етнокультури: словник-довідник / Віталій Жайворонок; НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. — Київ: Довіра, 2006. — C. 166. — 703 с. — .
4. Язичницьких богів символика // Енциклопедичний словник символів культури України / за заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. ─ Корсунь-Шевченківський : Вид. В. М. Гавришенко, 2015. — 911 c. — C. 896.
5. Васянович О. О. Сонце у віруваннях українців // // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 1 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2018. — С. 267. — 608 с. —
6. Фасмер, М. (1986). Этимологический словарь русского языка: В 4 т.: Пер. с нем. — 2-е изд., стереотип. Т. 1. Москва: Прогресс. с. 482.
7. Религия восточных славян. — М.: , 2005. — С. 294—295.
8. Archiv für Slavische Philologie. 5, 12.
9. Moszyński Leszek. Prasłowiański panteon w słowniku etymologicznym i Lexiconie Franciszka Miklosicha // Studia z Filologii Polskiej i Słowiańskiej. T. 31. 1993. S. 163—174.
10. Барсов Е. В. «Слово о полку Игореве» как художественный памятник Киевской дружинной Руси. Т. 1. М., 1887. С. 367.
11. Воскрешение Перуна. К реконструкции восточнославянского язычества. — СПб.: Евразия, 2004. — С. 241—242.
12. Калыгин В. П. Этимологический словарь кельтских теонимов. М., 2006. С. 66.
13. Иванов С. В. Рец. на: Parallels between Celtic and Slavic. Proceedings of the First International Colloquium of Societas Celto-Slavica held at the University of Ulster, Coleraine, 19-21 June 2005. [ 2016-05-13 у Wayback Machine.] ^{[недоступне посилання — історія]}
14. Топоров, В. Н. (1995). Дажбог / Славянская мифология: Энциклопедический словарь. Эллис Лак. с. 153—154.
15. Гнатюк, В. М. (2000). Дажбог / Нарис української міфології. Львів: Інститут народознавства НАН України. с. 66—67.
16. Рибаков, Б. И. (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 441—444.
17. Рік 6488 (980). Літопис руський. За Іпатівським списком / Пер. Л. Махновця. Київ: Дніпро. 1989. с. 48.
18. ДАЖБОГ, ДАЖЬБОГ, ДАЖДЬБОГ. resource.history.org.ua. Процитовано 12 серпня 2022.
19. Афанасьев, А. Н. (1982). Свет и тьма // Древо жизни: Избранные статьи / Подготовка текста и коммент. Ю. М. Медведева, вступит. статья Б. П. Кирдана. — М.: , 1982. Москва: Современник.
20. Modzelewski, Karol; Słupecki, Leszek Paweł; Pieniądz-Skrzypczak, Aneta (2006). Mitologia Słowian (вид. Wyd. 3., zm., rozszerz). Warszawa: Wydawn. Uniwersytetu Warszawskiego. с. 159—171. ISBN . OCLC 212627528.
21. Петрухин В. Я. Были ли «русичи» Дажьбожьими внуками? // «Русь и вси языци»: аспекты исторических взаимосвязей. М.: Языки славянских культур, 2011. С. 182—191.
22. Лозко, Г. (2011). Рідна віра в літературному процесі ХХ – початку ХХІ ст. Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Т. 16. с. 178—183.
23. Володимир Коломієць. Критика. Аналіз збірки «Правнуки Дажбожі» В. Коломійця. md-eksperiment.org (укр.). Процитовано 12 серпня 2022.
24. Stel’mashenko, Yu.O. (29 червня 2004). The evolution of Dazhbog's idea in Ukrainian neo-paganism. Ukrainian Religious Studies. № 30. с. 115—122. doi:10.32420/2004.30.1513. ISSN 2617-9792. Процитовано 26 березня 2023.
25. Дажбог. www.oru.org.ua. Процитовано 12 серпня 2022.
26. Мудрість Української Правди: Наука РУНВіри; Силенкиянин; Віра в Дажбога. Київ: AT “Обереги”. 1996.
27. Planetary Names. planetarynames.wr.usgs.gov. Процитовано 12 серпня 2022.