У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем Величко Іван Іванович Величко 1787 1858 російський військовик ге

У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем: Величко.

Іван Іванович Величко (1787—1858) — російський військовик, генерал-майор, участник Вітчизняної війни 1812 року, придушення польского повстання 1830 року і Кримської війни (1853—1856).

Іван Іванович Вели́чко

Народження

1787
Замостя, Прилуцький повіт, Полтавська губернія

Смерть

1 (13) березня 1858
Березівка, Тамбовський повіт, Тамбовська губернія

Країна

Російська імперія

Приналежність

Російська імператорська армія

Вид збройних сил

Сухопутні війська

Рід військ

Кавалерія

Роки служби

1808—1858

Звання

генерал-майор

Командування

Новомиргородський уланський полк, Ризький 11-й драгунський полк, 2-а бригада 6-ї легкої кавалерійської дивізії

Війни / битви

Французько-російська війна (1812) ;
Кримська війна

Нагороди

Орден Святого Володимира 4 ступеня

Орден Святого Георгія

Орден Святого Станіслава 2 ступеня

Життєпис

Народився в селі Замостя, поблизу Прилук Полтавської губернії. Походив з козацько-старшинського і дворянського роду, заснованого дідом, 1-м полковим осавулом Прилуцького полку Війська Запорозького (1742–1764) Яковом Степановичем Величком .

Батько, Іван Якович Величко, відставний поручик, до дворянства зарахований 1790 р., служив у Прилуках земським суддею, був власником 292 кріпаків.

Освіту отримав у батьківському маєтку в приватному пансіоні для дворянських дітей, створеному відомим українським педагогом і письменником П.П. Білецьким-Носенком .

Вступив на державну службу у вересні 1801 р., служив канцеляристом у Прилуцькому повітовому земському суді, в травні 1803 р. був проведений губернським реєстратором. З листопада 1804 р. по квітень 1807 р. продовжував службу в Чернігівському наказі громадської опіки .

У квітні 1807 р. став ад'ютантом начальника земського війська Ніжинського повіту Чернігівської губернії.

Після семи років цивільної служби обрав військову кар'єру, вступивши в кінці 1807 р. юнкером у новосформований Лубенський гусарський полк, а 20 вересня 1808 р. отримав перший обер-офіцерський чин корнета. Учасник Вітчизняної війни 1812 р., брав участь у справі під Мозиром. У 1813 р. в чині поручика (1810) став кавалергардом, у складі Кавалергардського полку брав участь у закордонному поході російської армії 1813–1814 рр. , учасник боїв під Лейпцигом і Фершампенуазом, отримав чин ротмістра.

У 1815 р. переведений в Ліфляндський кінно-єгерський полк, а з 1820 р. продовжував службу в Єлисаветградському уланському полку, в 1826 р. – майор. Відзначився у придушенні польського повстання 1830–1831 рр., був учасником штурму Варшави, отримав чин підполковника (1831).

З 1832 р. командував Новомиргородським уланським полком, а в 1835 р. затверджений його командиром та отримав чин полковника (1837).

У 1841 р. звільнився зі служби з мундиром і повним пенсіоном через смерть дружини – треба було виховувати неповнолітніх дітей. З 1844 р. поновився на військовій службі, командував Ризьким драгунським полком.

У 1851 р. отримав чин генерал-майора і був призначений командиром 2-ї бригади у складі Київського і Інгерманландського гусарських полків (6-а Легка кавалерійська дивізія). У 1852 р. отримав відпустку на 6 місяців для лікування. Брав участь у Кримській війні 1853–1856 рр., знаходився в Криму, але через хворобу кілька битв пропустив.

Помер 1 (13) березня 1858 р., похований у селі Березівка Тамбовського повіту Тамбовської губернії.

Сім’ї

Перша дружина – Надія Кондаурова, діти:

Надія Іванівна Величко, нар. 1824;
Анна Іванівна Величко, нар. 1825;
Софія Іванівна Величко, нар. 1828;
Іван Іванович Величко, (1829–1911);
Віра Іванівна Величко, нар. 1830;
Любов Іванівна Величко (Соболевська), нар. 1832;
Єлизавета Іванівна Величко, нар. 1833;
Олександра Іванівна Величко (Скорятіна), нар. 1834.

Друга дружина – Єлизавета Григорівна, вроджена Золотарьова, діти:

Маргарита Іванівна Величко;
Леонілла Іванівна Величко;
Костянтин Іванович Величко, (1856–1927).

Нагороди

Св. Володимира 4-го ступеня з бантом (1814).
Польська відзнака за військове достоїнство Virtuti Militari 3-го ступеня (1831).
Св. Георгія 4-го ступеня (1832).
Св. Станіслава 2-го ступеня (1834).
Св. Анни 2-го ступеня (1845).
Св. Володимира 3-го ступеня (1850).

Примітки

Борис Гузь. Прилуцькі дворяни Велички.
Борис Гузь. Генерал К.І. Величко – невідомі сторінки біографії.
Закордонний похід російської армії 1813–1814 рр.
Борис Гузь. Прилуцькі Велички на Тамбовщині.
Высочайшие приказы по военному ведомству. Приказ от 16 ноября 1852 года. – Санкт-Петербург.

Джерела та література

Сергей Владимирович Волков. Генералитет Российской империи: энциклопедический словарь генералов и адмиралов от Петра I до Николая II, Том 1. – С. 245. (рос.)

Сборник биографий Кавалергардов. По случаю столетнего юбилея Кавалергардского её Величества Государыни Императрицы Марии Фёдоровны полка: под ред. С. Панчулидзева. – Книга III. – Кавалергарды с 1801 по 1826 гг. //СПб – 1906. – С. 261. (рос.)

Гузь Борис. До історії Чернігівщини. Персоналії, біографії, події.– Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д.О., 2021. – 360 с. – С. 7-32.
Борис Гузь. Прилуцькі дворяни Велички.
Борис Гузь. Прилуцькі Велички на Тамбовщині.
Борис Гузь. Генерал К.І. Величко – невідомі сторінки біографії.

[ПДВ-1] Борис Гузь. Прилуцькі дворяни Велички.

[КІВ-2] Борис Гузь. Генерал К.І. Величко – невідомі сторінки біографії.

[3] Закордонний похід російської армії 1813–1814 рр.

[4] Борис Гузь. Прилуцькі Велички на Тамбовщині.

[5] Высочайшие приказы по военному ведомству. Приказ от 16 ноября 1852 года. – Санкт-Петербург.