Інтердикт лат interdictum заборона у римо католицькій церкві тимчасова заборона усіх церковних діянь і треб наприклад ми

Інтердикт (лат. interdictum — заборона) — у римо-католицькій церкві тимчасова заборона усіх церковних діянь і треб (наприклад, миропомазання, сповіді, укладання шлюбу, євхаристії), що накладалась папою або єпископом. Часто інтердикт накладався на населення цілої країни чи міста, набагато рідше — на окремих осіб. Інтердикт стосовно визначеної особи зазвичай називають відлученням від церкви (екскомунікою).

Існує три види інтердикту:

Особистий (рухомий) інтердикт (interdictum personale seu ambulatorium), що накладався на певних осіб усюди, де б вони не перебували
Місцевий інтердикт (interdictum locale), що обмежувався певною місцевістю, але її мешканці, перейшовши в інше місце, могли бути присутніми на богослужіннях і брати участь в усіх церковних благах
Змішаний інтердикт (interdictum mixtus), що накладався не лише на місцевість, але й на її мешканців.

Інтердикт у Середньовіччі

У XI–XII століттях інтердикт був зброєю римо-католицької церкви у боротьбі зі світською владою. Накладення інтердикту на державу часто супроводжувалось відлученням правителя від церкви.

З плином часу, вже наприкінці Середньовіччя, воно дещо змінилось й почало застосовуватись менш активно. Інтердикт дещо пом’якшився і тепер під час накладення було дозволено:

Хрещення
Миропомазання
Покаяння
Здійснення богослужіння у великі свята

Відомі випадки

Найвідомішими є такі випадки накладення інтердикту:

Адріан IV, зійшовши на папський престол у 1153 році, одразу ж накладає інтердикт на Рим та знімає його тільки в березні 1155 року, коли місто вигнало Арнольда Брешіанського.
Олександр III у 1181 році наклав інтердикт на Шотландію й відлучив від церкви її короля Вільгельма I.
Папа Інокентій III накладав п'ятирічний (1208—1213) інтердикт на Англію після того як Іван Безземельний відмовився визнати призначеного Римом архієпископа Кентерберійського. При цьому короля було відлучено від церкви. Врешті-решт Іоанн визнав себе васалом Папи Римського.
Іоанн XXII накладав інтердикт на Німеччину 1322 року. При цьому імператор Людвіг Баварський був відлучений від церкви.
Григорій XI накладає інтердикт на Флоренцію в березні 1376 року під час .
Папа Павло V наклав інтердикт на Венецію у 1608 році, але папська курія була змушена піти на поступки, зважаючи на стійкість республіки.
У 1909 році 15-денний інтердикт було накладено на італійське місто Адрія внаслідок місцевого руху проти єпископа.

Нині інтердикт втратив колишнє значення, однак і донині зберігається у канонічному праві.

У православ’ї відомий випадок інтердикту в Константинопольській церкві наприкінці 1890 року, за Вселенського Патріарха Діонісія V, — як протест проти політики оттоманської Порти стосовно прав та привілеїв Церкви .

Примітки

Іван Соколов. Константинопольская церковь въ XIX вѣкѣ. Опытъ историческаго изслѣдованія. Т. I, СПб., 1904, стор. 386—387.

Посилання

Інтердикт [ 31 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — .
Інтердикт [ 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 548. — 1000 екз.
Велика радянська енциклопедія
Інтердикт // Православна Енциклопедія. Т. 23. С. 112-115 [ 29 березня 2015 у Wayback Machine.]

[1] Іван Соколов. Константинопольская церковь въ XIX вѣкѣ. Опытъ историческаго изслѣдованія. Т. I, СПб., 1904, стор. 386—387.