Communicatio idiomatum обмін атрибутами у християнському богослов ї аспект вчення про дві природи Христа в одній особі В

Communicatio idiomatum («обмін атрибутами») — у християнському богослов'ї аспект вчення про дві природи Христа в одній особі.

Вчення про дві природи було сформульоване на Халкідонському соборі 451 року, де було проголошено, що Ісус Христос є одночасно істинною людиною й істинним Богом — «незмішаним» (ἀσυγχύτως), asynchytos) і «незмінний» (ἀτρέπτως, atreptos), а також «неподільним» (ἀδιαιρέτως, adiairetos) і «нерозділеним» (ἀχωρίστως, achoristos). Перше є формулювання було сформульоване Левом Великим у повчальному листі до Ефеського собору 449 року, пізніше розвинута насамперед Іваном Дамаскином, а в Середньовіччі відстоювалася, серед інших, Томою Аквінським.

Найбільшого значення згадана ідея набула в суперечках про причастя в період Реформації. Мартін Лютер — на відміну від швейцарського реформатора Цвінглі — дотримувався думки, що Ісус Христос тілесно присутній у Святому Причасті (дійсна присутність). Однак це можливо лише за умови, що людська природа Христа також має божественну якість всюдисущості (див. ^[de]). Саме тому Мартін Лютер був відданим прихильником communicatio idiomatum.

Для опису комунікації ідіом ^[en] (серед інших у «Формулі згоди») та лютеранські ортодокси розробили три роди:

Genus idiomaticum: Атрибути людської природи, а також атрибути божественної природи приписуються всій особі Ісуса Христа.
Genus maiestaticum: Людська природа Ісуса Христа має реальну частку в атрибутах божественної природи.
Genus apotelesmaticum: Кожна з двох природ бере участь в особливих діях іншої природи.

Література

Martin Seils: Idiomatum communicatio. In: Historisches Wörterbuch der Philosophie, Bd. 4. Schwabe Verlag, Basel 1976, Sp. 186 f.
Notger Slenczka: Communicatio idiomatum. In: Religion in Geschichte und Gegenwart (RGG). 4. Auflage. Band 2, Mohr-Siebeck, Tübingen 1999, Sp. 433—434.