Уманський Терентій Хомич

Терентій Хомич Уманський (23 грудня 1906, Верблюжка — 17 березня 1992, Київ) — радянський воєначальник, командир 240-ї стрілецької дивізії, Герой Радянського Союзу (1943). Начальник Київського суворовського училища у 1956–1958 роках, генерал-майор.

Терентій Хомич Уманський
Народження	23 грудня 1906(1906-12-23) Верблюжка
Смерть	17 березня 1992(1992-03-17) (85 років) Київ
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР
Вид збройних сил	сухопутні війська
Рід військ	стрілецькі війська
Освіта	Військова академія Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації
Роки служби	1928–1958
Партія	КПРС
Звання	Генерал-майор
Командування	240-ва стрілецька дивізія, Київське суворовське училище
Війни / битви	радянсько-фінська війна німецько-радянська війна
Нагороди	Хрест «За видатні заслуги» (США)
Уманський Терентій Хомич у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Уманський.

Біографія

Народився 23 грудня 1906 року в селі Верблюжці (тепер Новгородківського району Кіровоградської області) в селянській родині. Українець. Закінчив шість класів школи. Працював в колгоспі.

У Червоній Армії з 1928 року. У 1932 році закінчив Одеську піхотну школу, у 1941 році — курси «Постріл». Член ВКП(б) з 1937 року. Учасник радянсько-фінської війни 1939—1940 років. На фронті в Другу світову війну з серпня 1941 року. З 2 липня 1943 року і до кінця війни командував 240-ю стрілецькою дивізією.

29 вересня 1943 року у складі 38-ї Армії Центрального фронту. 240-ва стрілецька дивізія під командою полковника Уманського форсувала Дніпро в районі села Лютіж Вишгородського району Київської області, захопила і утримала плацдарм, з якого 3 листопада розпочався наступ на Київ і його звільнення.

Могила Терентія Уманського

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 року за вміле командування стрілецькою дивізією, зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм полковнику Уманському Терентію Хомичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 1860).

Постановою Ради Народних Комісарів Союзу РСР від 13 вересня 1944 року полковнику Уманському Т. Х. присвоєно військове звання «генерал-майор».

Після війни продовжував службу в армії на командних посадах. У 1948 році він закінчив Військову академію Генерального штабу. З 26 травня 1956 по 29 вересня 1958 року був начальником Київського суворовського училища. З 1958 року в запасі.

Проживав в Києві. Помер у 85-річному віці 17 березня 1992 року. Похований разом з родиною на Байковому кладовищі (ділянка № 49а, 50°25′00″ пн. ш. 30°30′05″ сх. д. / 50.4166833° пн. ш. 30.5015139° сх. д. / 50.4166833; 30.5015139).

Нагороди

• Медаль Золота Зірка № 1860 Героя Радянського Союзу (29 жовтня 1943)
• Два ордени Леніна (29 жовтня 1943, 3 листопада 1953)
• Три ордени Червоного Прапора (10 березня 1943, 9 листопада 1943, 20 червня 1949)

Меморіальна дошка у Києві на фасаді будинку, де жив Терентій Уманський (Вулиця Лаврська, 4

• Орден Кутузова 2-го ступеня (28 квітня 1945)
• Орден Богдана Хмельницького 2-го ступеня (10 січня 1944)
• Орден Вітчизняної війни 1-го ступеня (6 квітня 1985)
• Орден Червоної Зірки (3 листопада 1944)
• Медаль «За відвагу»
• Хрест «За видатні заслуги» (США)
• Медалі

Пам'ять

• В Києві на будинку № 4 по вул. Лаврській, де мешкав Т. Ф. Уманський з 1957 по 1974 роки, встановлено меморіальну дошку (у вересні 2022 року викрадена невідомими).
• В селі Лютіж у Меморіалі воїнам 180-ї та 240-ї стрілецьких дивізій встановлено бюст Героя.
• У місті Кропивницький провулок Толбухіна перейменували на провулок Терентія Уманського.

Примітки

1. Описание памятника / с. Лютеж (Лютіж), Вышгородский район, Киевская область, Украина

Література

• Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М.: Воениздат, 1988. — Т. 2 /Любов — Ящук/. — 863 с. — 100 000 экз. —
• Днепр — река героев. — 2-е изд., доп. — Киев: Изд. полит. лит Украины, 1988. —
• Битва за Буковину. — Ужгород, 1967;
• Нам дороги эти позабыть нельзя. — Киев, 1980.