Табіті

Табіті́ (грец. Ταβιτί) — у скіфській міфології одна з головних богинь скіфського пантеону, «скіфська Гестія» (грец. σκυθιστὶ Ἱστίη), «цариця скіфів» (грец. Ἱστίην τὴν Σκυθέων βασίλειαν), відома з «Мельпомени» Геродота (IV, 59; 127).

Щодо статусу Табіті у скіфському суспільстві показовими є відповідь Іданфірса / Ідантура царю Дарію: «…моїми владарями я вважаю лише Зевса, мого предка, та Гестію, владичицю скіфів…» та констатація Геродотом факту, що присяга на царських Гестіях є найбільш непорушною.

В індо-іранському колі Табіті скіфів має аналог, який дає підстави для більш впевненої інтерпретації її образу, а саме — Тапаті (Tapatī), одна з дочок сонця, яка одружившись з земним царем, стала матір'ю та бабкою Арджуни, яка відома з «Книги царів», однієї з книг «Махабхарати».

Паралелі з персонажами Махабхарати та «Епоса про Нартів» (Сослан та Ацирухс) дали підстави для наступного припущення:

«Зевс з донькою річки Борисфен народив першу людину у цій країні… — Таргітая, але Таргітай — це, окрім того, перший цар… ім'я… дружини… не названо; можливо, вона і є та, котра згодом зветься Гестія, „цариця скіфів“.»

Гіпотетично, на підтримку припущення Ж. Дюмезіля щодо можливого шлюбу між Таргітаєм та Табіті може бути висловлена В. Н. Топоровим думка щодо зв'язку хварна (фарна) з термінологією шлюбних ритуалів. Д. С. Раєвський, аналізуючи певні сюжети скіфського мистецтва («богиня з дзеркалом») та пов'язуючи їх з означеними побудовами В. Н. Топорова, пише:
«… разом з іншими даними про фарн вони утворюють струнку систему, яка прямо відповідає реконструйованому скіфському ритуалу:

Загальноіранська традиція	Скіфський ритуал
1. Однією з головних функцій фарна є додання владі царя божественної природи.	(1) Цар
2. Термінологічно фарн пов'язаний з шлюбними обрядами та колом шлюбних уявлень.	(2) вступає в шлюб
3. Фарн має вогняну природу.	(3) з богинею вогню.

Розглянутий в такому контексті скіфський звичай добре вписується в систему релігійно-політичної ідеології давніх іранців. Він виступає як один із проявів уявлень, пов'язаних з фарном. Прийнявши гіпотезу В. Н. Топорова, ми можемо розглядати цей звичай як найархаїчніше їх проявлення, збережене саме тут у найбільш чистому, первинному вигляді.»

Тобто, божествене/ небесне право на владу, яке уособлюють небесні золоті дари (скіфо-сколотський «аналог» хварно / фарна іранців Арало-Каспійського кола), разом з другою частиною власних імен (*š/saya- / *xšai̭a-), сини Таргітая отримали внаслідок його шлюбу з Табіті.

Інтерпретацію зазначеного сюжету («богиня з дзеркалом») Д. С. Раєвський резюмує наступним:

«… Існує ритуал, в якому дзеркало присутнє як невід'ємний традиційний атрибут. Мається на увазі ритуал вінчання та інша обрядовість, пов'язана з одруженням… Союз нареченого та нареченої скріплюється за допомогою дзеркала… глибока змістова єдність обрядів, поширених на широкому ареалі у споріднених індоіранських народів, дозволяє припустити їх єдиний генезис та ймовірність їх формування в глибоку давнину, в загальноарійський період … Якщо прийняти цю тезу, то існування подібних звичаїв у скіфів є цілком закономірним… дзеркало в руках скіфської богині на її зображеннях слід, на мій погляд, розглядати не як атрибут, що відображає певні функції цієї богині, і не як результат впливу античної іконографії, а як атрибут відтворюваної ситуації, зображуваного обряду. Все сказане змушує вважати сцени… зображенням ритуалу одруження. Згідно зі сталою в літературі думкою, я бачу в жіночому персонажі цих сцен богиню. Порівняння ж такого тлумачення з фактом іменування Табіті „царицею скіфів“ дає підстави для припущення, що на розглянутих пам'ятках зображено вінчання саме цієї богині зі скіфським царем… Враховуючи, що в ритуалі зазвичай відтворюється зміст міфу, те, що було „спочатку“, обряд вінчання скіфського царя з богинею слід тлумачити як відтворення одруження Табіті та міфічного першого скіфського царя…»

Отже,

«Основний зміст культу Табіті — Гестії пояснюється, головним чином, комплексом уявлень, пов'язаних з богами вогню та вогнища, який приблизно відповідав культам античних богинь Гестії та Вести. Він включав в себе, крім уявлень про святість стихії, основної життєдайної сили, та вогнища, як сакрального центру (соціального організму й всесвіту), архаїчні уявлення про богиню-подательку їжі й добробуту. Суспільна роль цього культу у скіфському суспільстві була дуже висока. Вона пояснюється головним чином культом царського вогнища, так як скіфські царі володіли сакральною владою.»

«Високий стан Табіті у скіфській релігії може вказувати на архаїзм ідеології, що склалася в умовах матріархального періоду, коли жінка була головою об'єднаної навколо вогнища домашньої громади, на силу й велике значення сімейних та родових зв'язків … Вона дійсно була схожою на грецьку Гестію, яка одночасно була покровителькою й громадянської общини — держави й кожної окремої родини, з тією відмінністю, що Табіті, в силу примітивності соціальних відносин у скіфів, займала в їх релігійній системі значно більш важливе місце, ніж Гестія у греків.»

Окремої уваги заслуговує наступне зауваження:

«широко відомі приклади, коли vulva ототожнюється з піччю, з вогнищем, з жертовним столом (що часто мають форму сонця), тобто з земними образами сонця, як на рівні міфологічних уявлень, так й на мовному рівні.»

Етимологія антропоніму

грец. Ταβιτί < скіф. Tapitī < Tapatī — укр. зігрівальна, одного кореня з укр. топити (обігрівати, опалювати) та укр. теплий.

Паралелі в українській духовній культурі

Для розуміння важливості та сакральності родинного вогнища у скіфів та, ширше, кочовиків іранського кола показовими є архаїчні традиції українців Карпат, пов'язані з вогнищем, так звана «жива ватра», які є певним відлунням цих давніх традицій (й запозичені, найімовірніше, переважно у народів сарматського кола).

Щодо «живої ватри» у культурі та побуті карпатських вівчарів існують цікаві нотатки українських етнографів, а саме:
після розбудови у полонині кошари, ватаг (старший вівчар на вигоні) розпалює «живу ватру» (у найархаїчніший спосіб — тертям двох шматків сухої деревини) у день вигону овець у полонину (інколи на старій підкові). «Жива ватра» горить весь час, доки вівці випасаються у полонині — з весни до осені.

Окремої уваги заслуговують забобони щодо «живої ватри»:

• у жодному разі не можна щоби «жива ватра» згасла під час випасу овець;
• в жодному разі її не можна виносити, передавати чи розпалювати від неї інші вогнища;
• в жодному разі не можна приносити до зграї інший вогонь;
• не можна кидати у ватру сміття, топтати її ногами тощо;
• коли восени чабани гонять отару з полонини, ватру залишати не можна, вона мусить згаснути сама (гасити її також не можна).

Примітки. Джерела. Посилання

1. Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993., укр. Мельпомена, 127 грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 127
2. укр. Мельпомена, 68; грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 68
3. (рос.) Махабхарата, І, 160^{[недоступне посилання з липня 2019]}
4. (рос.) Ж. Дюмезиль. Скифы и нарты. Наука, 1990.
5. (рос.) В. Н. Топоров. К происхождению некоторых поэтических символов (Палеолитическая эпоха). Ранние формы искусства. М., 1972.
6. (рос.) Раевский Д. С. Мир скифской культуры (Предисл. В. Я. Петрухина, М. Н. Погребовой). М., Языки славянских культур. 2006.
7. докладніше: (Міфічний Птах та Хварно)
8. (рос.) Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, Наукова Думка. 1983.
9. (рос.) М. И. Артамонов. Антропоморфные божества в религии скифов. АСГЭ. Вып. 2. Л.: 1961. С. 57-87.
10. (рос.) Топоров В. Н. Мировое дерево. Универсальные знаковые комплексы. Том 1. М.: Рукописные памятники Древней Руси. 2010.
11. Докладніше: Іранський елемент в українській духовній культурі
12. Франко І. Людові вірування на Підгір'ю: Етнографічний зб.  Львів, 1898. — Т. 5.
13. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. Матеріали до українсько-руської етнології. Львів, 1901.
14. (рос.) И. А. Дзендзелевский. Запреты в практике карпатских овцеводов. Славянский и балканский фольклор. М.: «Наука», 1984.