Долмабахче тур Dolmabahçe насипний сад палац османських султанів на фракійській стороні Босфору в Стамбулі на межі район

Долмабахче (тур. Dolmabahçe — «насипний сад») — палац османських султанів на фракійській стороні Босфору в Стамбулі на межі районів Бешикташ і Кабаташ.

Долмабахче
Палац Долмабахче - вид із боку Босфору Палац Долмабахче - вид із боку Босфору
41°02′22″ пн. ш. 29°00′06″ сх. д. / 41.03944444447177631° пн. ш. 29.001666666694777774° сх. д.Координати: 41°02′22″ пн. ш. 29°00′06″ сх. д. / 41.03944444447177631° пн. ш. 29.001666666694777774° сх. д.
Країна	Туреччина^[1]
Розташування	Бешикташ
Тип	палац^[1]
Стиль	бароко, рококо і архітектура неокласицизму
Автор проєкту
Архітектор	^d і ^d
Дата заснування	1823
Початок будівництва	1842
Побудовано	1856


Долмабахче Долмабахче (Туреччина)

Медіафайли у Вікісховищі

Історія

До XVII ст на місці палацу була гавань, що використовувалася з античних часів. Вважають, що саме з неї Мехмед II Фатіх звелів витягнути на берег свої кораблі і переправити їх у бухту Золотий Ріг під час взяття Константинополя. У часи Османської імперії у цій бухті стояли флагмани її флоту і проводилися традиційні морські святкування. В XVII ст гавань була засипана і створений сад Долмабахче, що використовувався падишахами для відпочинку. На території саду був збудований дерев'яний комплекс Бешикташ Сахіль Сарайї. Його було зруйновано, коли розпочали будівництво Долмабахче.

Новий палац будувався в 1842—1853 для султана Абдул-Меджида I, який став перейматися середньовічним палацовим комплексом Топкапи та бажав мати палац в стилі бароко, здатний змагатися у вишуканості з європейськими резиденціями XVIII століття.

За увесь час у палаці проживало шість султанів — Абдул-Меджид I (1839—1861), Абдул-Азіз (1861—1876), Мурад V (1876), Абдул-Гамід II (1876—1909), Мехмед V (1909—1918), Мехмед VI (1918—1922), Абдул-Меджид II (1922—1924).

У 1889 Абдул-Гамід II переніс свою резиденцію в новозбудований палац Йилдиз, однак його наступники повернулися в Долмабахче. Після падіння монархії в палаці оселився Ататюрк (1927—1938); тут він і помер 10 листопада 1938. До 1949 року, під час правління президента Ісмета Іненю, палац використовували як резиденцію. У 1984 році було відкрито музей.

Архітектура

В архітектурі палацу відображено стилі бароко, рококо, неокласицизм. Архітекторами виступали Оханнес Серверіян, вірмени з сімейства Бальянів — Карабет Бальян та Нікогос Бальян, Джеймс Вільям Смітт. Відповідальними за будівництво були Хаджи Саїд Ага (1843—1850) та Ессеїд Алі Шахін Бей (1850—1856). Для облицювання використовували дорогий Єгипетський алебастр та мармур з берегів Мармурового моря.

Будівлі

Головний корпус поділяється на три частини: Майбейн-і-Хамаюн (Селямлик), що призначений для адміністративних справ; зала Муайеде, що використовувалася для аудієнцій султана та церемоній; Харем-і-Хюмаюн (Гарем), де султан жив зі своєю сім'єю. Загалом у палаці 285 кімнат, 44 зали, 68 туалетів, 6 лазень. Він вважається найбільшим у Туреччині. Окрім головного корпусу, що простягнувся вздовж Босфору, на території палацу розміщені скляний павільйон, вольєри для птахів, конюшні, кухні, годинникова вежа.

Інтер'єри

У палаці зберігається 131 шовкових килимів Хереке, дипломатичні подарунки, чеський кришталь, севрська порцеляна та старовинні меблі. На прикрасу Кришталевих сходів та інших інтер'єрів пішло 14 тонн золота, а загальна вартість будівництва перевищила 5 мільйонів золотих фунтів. Серед основних визначних пам'яток — подарована королевою Вікторією люстра з богемського скла вагою майже в 5 тонн, і картини Івана Айвазовського, які художник виконав на замовлення султана. За кілька десятиліть палацовий комплекс, спочатку скромний за розмірами, розрісся до того, що мав 45 000 м².

Зараз палац є музеєм. Оглянути інтер'єри палацу можливо тільки в складі екскурсії.