Чехословацькі прикордонні укріплення

Чехословацькі прикордонні укріплення — система фортифікаційних споруд, побудованих Чехословаччиною між 1935 і 1938 роками на прикордонних територіях і на окремих внутрішніх переходах. Укріплення були побудовані з метою стримування ворожих сусідніх держав – Німеччини, Угорщини, Австрії та Польщі. Укріплення складалися з легких і важких фортифікаційних об'єктів та артилерійських фортів.

Після підписання Мюнхенської угоди переважна більшість збудованих об'єктів опинилася на окупованій території.

Передумови будівництва

У 1933 році, коли канцлером сусідньої Німеччини став Адольф Гітлер, з'явилась потреба в убезпеченні державного кордону. Чехословацький генералітет мав вирішити, яку концепцію національної оборони обрати. Існувало два варіанти захисту республіки. Перший варіант полягав у створенні моторизованої та модернізованої армії, яку можна було б передислокувати в район ведення бойових дій в разі потреби. Другий варіант полягав у будівництві постійних фортифікаційних укріплень, які б простягалися вздовж усього кордону, що перебував під загрозою. На користь цього варіанту свідчила велика кількість будівельних компаній, хороша ресурсна база, а також рельєф західної частини країни, яка, окрім прикордонних гір, не утворювала жодних природних перешкод.

Оборонна стратегія Чехословаччини, таким чином, полягала в утриманні військами лінії укріплень, очікуючи на втручання союзної Франції.

Історія

Зміна у філософії проектування була помітна у дотах та більших блокгаузах, подібних до французької лінії Мажино. Початковий план передбачав завершення першого етапу будівництва в 1941–1942 роках, тоді як повна система мала бути завершена до початку 1950-х років.

Будівництво йшло дуже швидко, і до моменту підписання Мюнхенської угоди у вересні 1938 року було збудовано 264 важких блокгаузи (невеликі форти або елементи укріплень) і 10 014 легких дотів, тобто близько 20 відсотків запланованих важких об'єктів і 70 відсотків легких об'єктів. Багато інших об'єктів були близькі до завершення і могли б функціонувати як укриття, незважаючи на відсутність певного важкого озброєння в деяких спорудах.

Після німецької окупації прикордонних районів Чехословаччини німці використовували ці об'єкти для випробування і розробки нової зброї і тактики, планування і відпрацювання штурмів, які згодом були використані проти лінії Мажино і бельгійських фортів, що зрештою призвело до приголомшливого успіху німецьких військ.

Під час Другої світової війни німці зняли з більшості об'єктів багато броньованих частин, таких як куполи, башти та амбразури. Деякі об'єкти стали об'єктами випробовування німецьких снарядів або вибухових речовин і зазнали значних пошкоджень. У післявоєнний період багато броньованих частин, що залишилися, були відправлені на металобрухт через втрату їхньої стратегічної цінності

Дизайн

Основною філософією проекту була лінія взаємної оборони, тобто більша частина вогневої потужності була спрямована вбік від ворога, що наближався. Лицьова стіна всіх укріплень, великих і малих, була найтовстішою, вкрита валунами та уламками, а потім знову засипана землею, тому навіть снаряди найбільшого калібру втрачали більшу частину своєї енергії, не долітаючи до бетону. Єдиним фронтальним озброєнням були кулеметні отвори в куполах, призначені для спостереження та нанесення вогневого ураження по піхоті. Будь-які ворожі підрозділи, які спробували б пройти між блокгаузами, були б зупинені мінними загородженнями, кулеметним і гарматним вогнем. Кілька більших блокгаузів, або артилерійських фортів, мали на озброєнні міномети непрямої дії та важкі гармати. За основними спорудами розташовувалися два ряди менших дотів на чотири-сім осіб, які були дзеркальним відображенням своїх більших родичів, з добре захищеним фронтальним і бічним перехресним вогнем, щоб зупинити будь-якого ворога, якому вдасться піднятися на вершину форту або підійти ззаду. Більшість ліній складалися саме з менших дотів.

Зображення

• Піхотне укріплення N-S 82 Бржезинка
• Легкий об'єкт vz. 36 у Південній Моравії
• Легкий об'єкт vz. 37 в Богемії
• K-S 5

Примітки

1. Jiří Hořák, Areál Československého Opevnění Darkovičky, Pruvodce, 1995