Японсько-мінська торгівля

Японсько-мінська торгівля (яп. 日明貿易, にちみんぼうえき, ніті-мін боекі; 1404 — 1547) або Торгівля за посвідченнями (яп. 勘合貿易, かんごうぼうえき, канґо боекі） — торгівля між Японією і Китаєм на початку 15 — середині 16 століття. Здійснювалася виключно на рівні держав через політику китаєцентризму і заборони приватної міжнародної торгівлі китайською династією Мін. Під час торгівлі використовувалися видані китайцями офіційні документи, які свідчили про державний статус японської делегації і дозволяли торгувати їй з Китаєм.

Монети, що імпортувалися японцями з Китаю.

Короткі відомості

У 1401 році японський сьоґун Асікаґа Йосіміцу відправив до китайської династії Мін делегацію на чолі з послом і віце-послом, хакатським купцем , з метою встановити міждержавні відносини і розпочати торгівлю. Делегація піднесла китайському імператору 1000 рьо золота, 10 коней і повернула декількох китайських посадовців, які перебували у полоні японських піратів. Наступного року вона повернулася додому з посланням від імператора Мін.

У 1403 році сьоґун відправив друге посольство до Мін на чолі , ченцем монастиря . Посольство повернулося до Японії за рік, привізши із собою китайську дипломатичну делегацію. Остання піднесла сьоґуну Йосіміцу золоту «печатку , на знак залежності його від китайського імператора, і торгове посвідчення для майбутніх торгових делегацій з Японії. Таким чином між Японією і Мін було встановлено міждержавні відносини. До 1410 року японці щорічно відправляли торговельні кораблі до Китаю, а китайці — до Японії.

У період правління сьоґуна Йосімоті усі стосунки із Мін було розірвано на 20 років, проте їх відновив його наступник, сьоґун Йосінорі. У 1432 році Японія відправила до Мін посольство у складі 5 кораблів, на чолі з натуралізованим китайцем, ченцем . Наступного року, по поверненню посольства додому разом із ним прибула китайська делегація із 5 торговельними суднами, яка привезла сьоґуну торговельне посвідчення. Це було останнє мінське посольство в Японії.

Організацією відправки японських торгових кораблів до Мін займався власне сьоґунат, або його довірені юридичні особи: володарі з самурайських родів , Оуті, , і буддистських монастирів , , . Прибуток від торгівлі був настільки великим, що кількість кораблів, торгівців і товарів на експорт постійно зростала. Зокрема у 1434 році Японія вислала до китаців 6 кораблів, а у 1451 році — 9 кораблів. Японсько-мінська торгівля сприяла вивозу багатьох ресурсів і культурних надбань Китаю, тому династія Мін встановила обмеження на кількість японських торгових делегацій, за яким японці мали право прибувати з даниною 1 раз на 10 років числом не більше 300 чоловік на 3 суднах. Відповідно до цього обмеження 7 наступних японських посольств вирушали з Японії на кораблях сьоґунату, родів Хосокави і Оуті. Ці два роди вели постійну боротьбу за контроль над прибутками і навіть вдавалися до збройних сутичок на китайській території, як наприклад під час інцидент у порту Нінпо 1523 року. Останнє посольство Японії до Мін було відправлене родом Оуті у 1547 році у складі 4 кораблів.

Вантаж японських кораблів, які плавали до Мін поділявся на три категорії товарів:

1. данина китайському імператору від «вана Японії», тобто сьоґуна;
2. подарунки китайському імператору і високопосадовцям від голів японського посольства;
3. товари на продаж.

Як данина імператору висилалися коні, сірка, агат, японські мечі, списи, ширми, тощо. Від імператора сьоґун отримував у подарунок шовкові тканини, срібло і мідні монети. Підношення послів китайським посадовцями були аналогічними сьоґунівським дарам. Основну масу товарів складали товари третьої категорії, зібрані впливовими японськими володарями і монастирями. Ці товари продавалися офіційно від імені держави, так і приватно, від імені власника. Офіційні ринки знаходилися у Пекіні. Японці експортували сірку, деревину, мідь, зброю і віяла, а імпортували шовкові тканини і нитки, монети, порцеляновий посуд, канцелярські товари, ліки і цукор. Ціни на японські товари були фіксованими, що давало можливість японцям отримувати стабільний прибуток. Проте на кінець 15 століття обсяги офіційної торгівлі скоротилися на вимогу мінської сторони, а ціни були сильно знижені, що викликало невдоволення японців, які інколи забирали привезені на продаж товари із собою. Обмеження офіційного китайського імпорту японськими мечами і сіркою сприяло розвитку приватної японсько-китайської торгівлі. Центрами цієї торгівлі були портове місто Нінбо, Пекін, а також населені пункти на шляху між цими містами. З китайського боку торгівлею займалися лише ліцензовані державою місцеві купці. Список товарів, якими торгували японці приватно, був таким самим як і під час офіційної державної торгівлі. Найбільший прибуток японцям приносила купівля шовку, який продавався у Японії у 20 разів дорожче ніж у Китаї. В середньому один японський корабель отримував 10-20 тисяч чистого прибутку від однієї поїздки в Китай.

Див. також

• Японські пірати

Джерела та література

• Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997.

Посилання

• (яп.)
• (яп.)