Чигиринські походи 1674 1678 воєнні дії за участю Османської імперії Московії та українського козацтва правобережного і

Чигиринські походи (1674–1678) — воєнні дії за участю Османської імперії, Московії, та українського козацтва правобережного і лівобережного Гетьманатів. Одним з головних завдань цих походів було оволодіння стратегічно важливим на той час містом Чигирином.

Чигиринські походи

Руїна

Дата:	1674—1678
Місце:	Україна
Результат:	продовження російсько-турецької війни (1676—1681 рр.)

Сторони

Командувачі

Ібрагім Паша,
Петро Дорошенко,
Юрій Хмельницький

Григорій Ромодановський,
Іван Самойлович

Хронологія

Докладніше: Правобережна кампанія Самойловича і Ромодановського 1674 року

Перший похід було здійснено 1674-го року — війська Григорія Ромодановського та гетьмана Івана Самойловича рушили на Чигирин проте захопити місто не змогли, натомість здобувши Черкаси та Канів.

У 1677 році Порта мала на меті опанувати стратегічно важливе місто Чигирин на Правобережжі й поставити там Юрія Хмельницького васалом Порти з титулом гетьмана Війська Запорізького й князя Сарматії (України).

Перший наступ почався влітку 1677 року, коли потужне османське військо (близько 100 — 120 тисяч вояків під проводом Ібрагіма Паші) взяло в облогу Чигирин, що його боронили гетьман Іван Самойлович з 20 — 25 тисяч козаків і московський воєвода Григорій Ромодановський з 32 тисячами московського війська.

Завдяки завзятій обороні московитів і козаків та сильним укріпленням міста османи змушені були відступити. Улітку 1678 року османи ще раз намагалися захопити Чигирин. Цього разу вони наступали з військом близько 200 тисяч вояків під проводом великого візира Кара-Мустафи. Московсько-козацьке налічувало близько 12 тисяч осіб. Після місяця завзятої боротьби османи захопили Чигирин, з якого залишилися самі руїни, але виснажені боротьбою і частими наскоками запорожців під проводом Івана Сірка вони також залишили зруйнований Чигирин, уклавши з Московією Бахчисарайський мир 1681 року.

У 1678–1679 роках для того, щоб ускладнити положення османів та військ Юрія Хмельницького на Правобережжі, гетьман І.Самойлович за наказом московської влади проводить насильне переселення мешканців правобережних містечок на Лівобережжя (так званий Великий згін).

Після військових невдач і примирення між Москвою та Османською імперією Ю. Хмельницького було позбавлено гетьманства. Замість нього в 1681 році османський уряд призначив гетьманом України молдавського володаря Георге Дуку управляти Правобережною Україною. Присвоївши собі титул «господаря земель молдавських і земель українських» і поставивши «наказним гетьманом» Яна Драгинича, Дука поставив собі за мету заселити спустошене війною Правобережжя (що залишилось під владою Османської імперії) на засадах козацького устрою. Проте похід ще одного гетьмана Правобережної України (під владою Речі Посполитої) Стефана Куницького на Правобережжя і Молдову та інші зовнішні, несприятливі для Османської імперії обставини, не дали реалізуватися цим планам.

Література

Заруба В. М. Чигиринські походи. Хроніка подій російсько-турецької війни 1677 – 1678 рр. Монографія. Дн-к: Ліра, 2013. 346 с., іл.
Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — .
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — .

Посилання

Т.Чухліб, В. Щербатюк. Український гетьманат у другій половині XVII – на початку XVIII ст. Боротьба за Правобережну Україну [ 4 березня 2018 у Wayback Machine.]
Довідник з історії України [ 19 червня 2008 у Wayback Machine.]

Див. також

Російсько-турецькі війни
Таємний посол — тетралогія Володимира Малика, у якій описуються події Чигиринських походів.

Примітки

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. Року 1674. [ 31 березня 2015 у Wayback Machine.] / Переклад із староукраїнської Р. Г. Іванченка — Київ: Товариство «Знання» України, 1992, — 192 сторінки.

[1] Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. Року 1674. [ 31 березня 2015 у Wayback Machine.] / Переклад із староукраїнської Р. Г. Іванченка — Київ: Товариство «Знання» України, 1992, — 192 сторінки.